Історія природознавства
В історії науки Аристотель відомий також як автор космологічного вчення, що мало величезний вплив на світорозуміння. Космологія Аристотеля – геоцентриський погляд: Земля, що має форму кулі, нерухомо перебуваєте в центрі Всесвіту. Кулеподібність Землі Аристотель виводить зі спостережень, зроблених ним під час місячних затемнень. Ці спостереження показали круглу форму земної тіні, яка насувається на диск Місяця. Тільки кулясте тіло, якими є Земля, — пояснював Аристотель, — може відкидати убік, протилежну Сонцю, тінь, що уявляється темним кругом на місячному диску. До цього ж висновку - про кулеподібність Землі - веде, на думку Аристотеля, і властиве для Землі тяжіння до центру Всесвіту. Як результат цього тяжіння повинна була вийти куляста форма.
Аристотель розділяв світ на дві області, які якісно відрізняються один від одного: область Землі область Неба. Область Землі має у своїй основі чотири елементи: землю, воду, повітря і вогонь (це ті ж чотири «стихії», про які говорили представники натурфілософії до аристотельського періоду). Область Неба має у своїй основі п'ятий елемент - ефір, з якого складаються небесні тіла. найдосконаліші з вони - нерухомі зірки. Вони складаються з чистого ефіру і настільки віддалені від Землі, що недоступні ніякому впливові чотирьох земних елементів. Інше справа - місяць і планети. Вони також складаються з ефіру, але на відміну від нерухомих зірок піддаються деякому впливові, в крайньому випадку, одного з елементів, що утворюють Землю. На думку Аристотеля, за оболонкою повітря навколо Землі знаходиться найбільш легкий із земних елементів - вогонь, що міститься в просторі між Землею і Місяцем і стикається з межею ефіру.
На відміну від космологічних поглядів Демокрита, космологія Аристотеля включала уявлення про просторову конечність світостворення. В цій конечній протяжності космосу розміщені тверді кристально-прозорі сфери, на яких нерухомо закріплені зірки та планети. Їх видимий рух пояснюється обертанням зазначених сфер. З крайньої («зовнішньої») сферою стикається «Перводвигун Всесвіту», який є джерелом руху. Він не матеріальний, тому що це є Бог (Аристотель розглядає Бога як розум світового масштабу, що дає енергію «перводвигуну»).
Геоцентриська космологія Аристотеля зайняла панівне становище в космології не тільки в період пізньої античності, але і всього періоду Середньовіччя — аж до XVI століття.
1.4 Третій (елініський) етап у давньогрецькій натурфілософії. Розвиток математики і механіки
Даний етап – приблизно з 330 по 30 р. до н.е. — починається з підпорядкування Олександром Македонським самостійних міст-країн Древньої Греції і завершується підняттям Древнього Риму.
Правителі Македонії (Олександр, а потім його спадкоємці — Птолемеї) серйозно й уважно відносилися до давньогрецької науки. Це відношення диктувалося необхідність удосконалювання техніки і технології ремісничого виробництва. Остання, у свою чергу, визначалася потребами торгівлі, а також необхідністю розвитку технічних засобів ведення воєн. Нова столиця еллінів Олександрія, побудована Олександром Македонським на території Єгипту і названа його ім'ям, у період правління птолемеїв (305— 30 р. до н.е.) стала великим за тодішнім часом науковим і культурним центром.
Слід зазначити, що правителі Македонії були, мабуть, першими у своїх спробах здійснити державну організацію і фінансування науки. В Олександрії на початку III ст. до н.е. був створений Мусейон (у перекладі з грецьк. - храм муз), що мав велике значення для розвитку науки і відіграв важливу роль одночасно наукової установи, музею і наукової школи.
Одним з найбільших учених-математиків розглянутого періоду був Евклід, що жив у ІІІ ст. до н.е. в Олександрії. В своїй праці «Начало» він звів в систему всі математичні досягнення того часу. Було 15 книг «Начал», які містили не тільки результати праць самого Евкліда, але і включали досягнення інших давньогрецьких учених. У «Началах» були закладені основи античної математики. Створений Евклідом метод аксіом дозволив йому створити геометрії, що носить донині його ім'я.
Характерною рисою історії еліниського періоду давньогрецької натурфілософії, так само як і її попереднього періоду, є ідеї атомістики. Останні одержали свій розвиток у вченні Епікура (341—270 р. до н.е.). Епікур розділяв точку зору Демокріта, відповідно до якої світ складається з атомів і порожнечі, а все існуюче у Всесвіті виникає в результаті з'єднання атомів у різних комбінаціях. Разом з тим Епікур вніс в опис атомів, зроблені Демокрітом, деякі поправки: атоми не можуть перевищувати відомої величини, число їхніх форм обмежено, атоми мають силу тяжіння і т. д. але саме головне в атомістичному вченні Епікур – це спроба знайти якісь внутрішні джерела життя атомів. Він висловив думку, що зміна напрямку їх руху може бути обумовлено причинами, що утримуються всередині атомів. Це був крок вперед у порівнянні з Демокрітом, у вченні якого атом не проникний, не має всередині себе ніякого руху, ніякого життя [14,152].
Еліниський період у давньогрецькій науці характеризувався також і не малими досягненнями в області механіки. Першокласним вченим-математиком і механіком цього періоду був Архімед (287—212 р. до н.е.). Він вирішив ряд задач з обчислення площ поверхонь і об`ємів, визначив значення числа пі (являє собою відношення довжини окружності до свого діаметра).
Найширшу популярність одержав закон Архімеда, що стосується плавучості тел. Наукові праці Архімеда знаходили своє місце в загальнонауковій практиці. Багато технічних досягнень того часу пов'язані з його ім'ям.
Архімед був одним з останніх представників природознавства Древньої Греції. На жаль, його наукова спадщина довга не одержувала тієї оцінки, якої воно заслуговувало. Лише через більш як півтори тисяч років, в епоху Відродження, праці Архімеда були оцінені по достоїнству й одержали подальший розвиток. Перший переклад праць Архімеда був зроблений у 1543 році — у тому ж році, коли вийшла у світ основна праця Миколи Коперника, що зробило переворот у світорозумінні.
2. Природознавство стародавнього Риму
2.1 Виникнення природничих наук в стародавньому Римі
Серед мислителів Давнього Риму, передусім, слід назвати філософа Тита Лукреція Кара (95—55 рр. до н.е.) — послідовника Демокріта й Епікура. У поемі «Про природу речей» Лукрецій Кар викладає основи атомного вчення і наголошує, що з руху атомів у просторі виникають усі явища і стани природи, що «речам неможливо з нічого виникнути і, народившись, у ніщо перетворитися». Він зазначав, що живі істоти самочинно виникли із землі під впливом вологи і сонячного тепла, при цьому не гармонійні, не пристосовані особини гинули, а ті, що могли нормально існувати, — розмножилися. Лукрецій Кар висловив припущення про мінливість живих істот під впливом природних факторів.
На основі власних спостережень і даних 144 римських і 327 іноземних авторів (приблизно 2000 томів) Гай Пліній Старший (23—79 рр. н.е.) підготував 37-томну «Природну історію», у якій навів дані з ботаніки, зоології, фізіології, медицини, географії, мінералогії. Пліній зібрав величезну кількість витягів з прочитаних ним античних творів, більша частина яких не збереглися до нашого часу. Хоча критичне відчуття Плінія далеко поступалося його працездатності, твір був звичайним зібранням цікавих, часто неправдоподібних оповідей, та все ж він є важливим джерелом для судження про рівень знань і уявлень давніх римлян про природу. Праця Плінія одержала широке визнання і протягом тисячі років слугувала основним джерелом відомостей про природу [13,3].
Практичні потреби сільського господарства та медицини стимулювали інтерес до спеціального вивчення рослин, тварин і людини.
Однією з перших книжок, присвячених визначенню корисних для медицини рослин, був твір Діоскорида (1 ст. н.е.), який мав великий вплив на ботаніків наступних століть. У його коротких і досить точних описах рослин зазначаються місця їх поширення і походження [1,14].
Відомі дослідження в галузі медицини, анатомії і фізіологи належать видатному давньоримському лікарю і природодосліднику Клавдію Галену (130-200 рр. н.е.). Будучи лікарем у школі гладіаторів, а пізніше — придворним лікарем у Римі, він анатомував трупи, робив розтини тварин, ставив досліди з метою пізнання будови і функцій основних систем органів. Гален вивчав анатомію овець, биків, свиней, собак, ведмедів. Він зауважив подібність у будові тіла людини і мавп. Маленька мавпочка м’якоті .(Масаса Іуігапа) — єдиний вид європейських мавп — у часи Галена була дуже поширена в південно-західній Європі. Вона слугувала для вченого основним об'єктом вивчення м'язової системи, кісток, суглобів. Гален уперше виявив доцентрові й відцентрові нервові волокна; вказав на зв'язок між будовою і функцією органа, між організацією тварин та способом їхнього життя, пояснюючи це як вияв вищого розуму. Учений заклав не лише основи фізіології, а й заснував науку про дію ліків — фармакологію. До складу виготовлених ним ліків одночасно могло входити 60 речовин. І досі ліки рослинного походження називають «галеновими препаратами». Згідно з релігійними уявленнями Гален розвинув думку про те, що кожен орган людського тіла був досконало створений з метою виконання наперед передбачуваної функції. Ця обставина сприяла закріпленню авторитету Галена в середньовічній християнській Європі. Жодна з описаних Галеном деталей будови тіла не підлягала, перевірці. Його роботи вважалися непогрішними, і всі його помилки повторювалися в наступні часи аж до епохи Відродження. Галеном завершується коло натурфілософських ідей і наукових досягнень античного світу, що разом з іншими духовними цінностями становлять скарбницю людських знань.
З давніх часів бере свій початок історія зоопарків. На відміну від сучасних, які є центрами науково-дослідницької роботи, античні попередники зоопарків мали на меті, насамперед, розваги. У Давньому Римі був побудований віварій для утримання тисяч екзотичних тварин — слонів, носорогів, левів, антилоп, крокодилів, страусів, які використовувалися на аренах цирків. Грандіозний віварій мав систему просторих вигулів, парків, ставів. Через нього проходила велика кількість звірів, рептилій і птахів, які постійно гинули на кривавих виставах, а їм на зміну з різних країн привозили все нових і нових тварин. При храмах та в маєтках вельмож створювалися пишні сади, що були справжніми ботанічними колекціями. Саме в цих розкішних звіринцях і садах природодослідники могли ознайомитися з видовим різноманіттям фауни і флори величезної Римської імперії.
2.2 Давньоримський період античної натурфілософії
У Древньому Римі було чимало талановитих натурфілософів, внесших значний внесок у прогрес природознавства. Але все-таки нових ідей у цей період було висунуто значно менше, ніж в історії Древньої Греції.
Одним з найбільш відомих натурфілософів-атомістів Древнього Риму був Тим Лукрецій Кар (Лукреций), що жив у I ст. до н.е. Його філософська поема «Про природу речей» є важливим джерелом, що містить багато цікавих відомостей про атомістичні погляди Демокріта і Епікура (оскільки з творів останніх до нас дійшли лише деякі уривки). Лукрецій говорив про вічність матерії. Речі тимчасові, вони виникають і зникають, розпадаючись на атоми - свої первинні складові частини. Атоми ж вічні, і їхня кількість у Всесвіті завжди залишається такою ж самою. Звідси випливає висновок про вічність матерії, що Лукрецій ототожнював з атомами.
Збереглось не так уже і багато творів давньоримського періоду, присвячених природничим питанням. Крім зазначеної поеми Лукреція, можна назвати твори Аннея Сенеки, Паппа Олександрійського, Діофанта, Манілія. Усі вони написані в літературній формі, тобто у вигляді діалогів, поем, енциклопедій. Твір Сенеки містить відомості з фізики, метеорології і географії.
Поема Манілія стосується астрономії. А твори Пагша Олександрійського і Діофанта присвячені головним чином математиці [6,72].
Говорячи про стан природознавства в епоху Древнього Рима, необхідно особливо відзначити натурфілософську спадщину Клавдія Птолемея (прибл. 90—168 р. н. э.). Велику частину свого життя він провів в Олександрії і фактично може вважатися давньогрецьким ученим. Але його наукова діяльність протікала в період, коли Римська імперія знаходилася в стані розквіту і містила в собі територію Древньої Греції. Птолемей по праву вважається одним з найбільших вчених античності. Він серйозно займався математикою, захоплювався географією, багато часу присвячував астрономічним спостереженням. Головна праця Птолемея, що носила назва «Математична система», визначила подальший розвиток астрономії більш ніж на тисячоріччя. У період упадку олександрійської школи грецький оригінал цього твору був загублений. Зберігся тільки його арабський переклад, який занадто пізніше, вже в XII столітті, був перекладений на латинську мову. Тому книга Птолемея дійшла до нас під арабською латинізованою назвою «Альмагест».
В цій книзі знайшла відображення колосальна робота, проведена Птолемеєм по створенню першої математичної теорії, що описує рух Сонця і Місяця, а також п'яти відомих тоді планет на видимому небосхилі. У своєму «Альмагесте» Птолемей малює наступну схему світобудови: у центрі Всесвіту знаходиться нерухома Земля. Ближче до Землі знаходиться Місяць, а потім випливають Меркурій, Венера, Сонце, Марс, Юпітер і Сатурн. Пояснюючи даний порядок планет, Птолемей виходив з припущення, що чим швидше рухається планета, тим ближче до Землі вона розташована.
Геоцентрична система світу, на обґрунтування якої Птолемей витратив чимало сил, проіснувала після його смерті надзвичайно довго — цілих 1375 років — аж до опублікування знаменитої праці Н. Коперника, що замінили цю систему на геліоцентричну. У післякоперниковську епоху Птолемея згадують головним чином як автора не прийнятої наукою системи світу.
3. Стан природничої науки в епохи Середньовіччя
Епоха Середньовіччя характеризувалася в Європі заходом класичної греко-римської культури і різким посиленням впливу церкви на все духовне життя суспільства. От що пише про цю епоху Ф. Енгельс: «Догмати церкви стали одночасно і політичними аксіомами, а біблійні тексти одержали на всякому суді силу закону... Це верховне панування богослов'я у всіх областях розумової діяльності було в той же час необхідним наслідком того положення, що займала церква як найбільше загальний синтез і найбільш загальної санкції існуючого феодального ладу».
У цю епоху філософія тісно зближається з теологією (богослов'ям), фактично стає її «служницею». Виникає протиріччя між наукою, висновки якої випливають з результатів спостережень, дослідів, включаючи узагальнення цих результатів, і схоластичним богослов'ям, для якого істина заключається в релігійних догмах.
Поки європейська християнська наука переживала тривалий період упадка (аж до ХІІ-ХІІІ ст.), на сході, навпаки, спостерігався прогрес науки. З другої половини VIII ст. наукове лідерство явно перемістилося з Європи на Близький Схід. У ІХ столітті, поряд з вищезгаданою працею Птолемея («Альмагест»), на арабську мову були переведені «Начала» Евкліда і твори Аристотеля. Таким чином, давньогрецька наукова думка одержала популярність в мусульманському світі, сприяючи розвитку астрономії і математики. У історії науки цього періоду відомі такі імена арабських учених, як Мухамедаль-Баттані (850 — 929 р.), астроном, який склав астрономічні таблиці, Ібн-Юнас(950—1009 р.), що досяг помітних успіхів у тригонометрії і зробив чимало істотних спостережень місячних і сонячних затемнень, Ібналъ-Хайсам (965—1020 р.), що одержав популярність своїми роботами в області оптики, Ібн-Рущд (1126—1198 р.), найвизначніший філософ і натураліст свого часу, що вважав Аристотеля своїм учителем [6,73].
Середньовічній арабській науці належать і найбільші успіхи в хімії. Спираючись на матеріали олександрійських алхіміків I століття і деяких персидських шкіл, арабські хіміки досягли значного прогресу у своїй області. У їхніх роботах алхімія поступово перетворювалася в хімію. А вже звідси (завдяки головним чином іспанським маврам) у пізніше середньовіччі виникла європейська хімія.
У XI столітті країни Європи зіткнулися з багатствами арабської цивілізації, а переклади арабських текстів стимулювали сприймання знань Сходу європейськими народами.
Значну роль в підйомі західної християнської науки відіграли університети (Парижський, Болонський, Оксфордський, Кембріджський і ін.), що стали утворюватися починаючи з ХІІ століття. І хоч ці університети спочатку призначалися для підготовки духовенства, але в них уже тоді починали вивчатися предмети математичного і природничо-наукового напрямку, а саме навчання носило, більш ніж раніш, систематичний характер.
ХІІІ ст. характеризується для європейської науки початком експерименту і подальшою розробкою статики Архімеда. Тут найбільш істотний прогрес був досягнутий групою вчених Паризького університету на чолі з Іорданом Неморарієм (друга половина ХІІІ ст.). Вони розвивали античне вчення про рівновагу простих механічних пристроїв, розв`язавши задачу, з якою антична механіка справитись не могла, - задачу про рівновагу тіла на похилій площині.
У XIV столітті в полеміці з античними вченими народжуються нові ідеї, починають використовуватися математичні методи, тобто йде прогрес підготовки майбутнього точного природознавства. Лідерство переходить до групи вчених Оксфордського університету, серед яких найбільш значна фігура - Томас Брадвардин (1290—1349). Йому належить трактат «Про пропорції» (1328 р.), який в історії науки оцінюється як перша спроба написати «Математичні початки натуральної філософії» (саме так майже триста шістдесят років потому назве свою знамениту працю Ісаак Ньютон) [6, 76].
Усе вищесказане свідчить про те, що протягом багатовікової, досить похмурої епохи, іменованої середньовіччям, інтерес до пізнання явищ навколишнього світу все-таки не вгасав, і процес пошуку істини продовжувався. З'являлися все нові і нові покоління вчених, що прагнуть, незважаючи ні на що, вивчати природу. Разом з тим наукові знання цієї епохи обмежувалися в основному пізнанням окремих явищ, які легко укладалися в натурфілософські схеми світосприймання, висунуті ще в період античності (головним чином у вченні Аристотеля). У таких умовах наука ще не могла піднятися до розкриття об'єктивних законів природи. У його нинішньому розумінні — ще не сформувалося. Вона знаходилося в стадії своєрідної «преднауки».
4. Значення історичних знань про природознавство для сучасної науки
Натурфілософське розуміння природи містило багато вигаданого, фантастичного, далекого від дійсного розуміння світу. Поява натурфілософії в інтелектуальній історії людства і дуже тривале її існування пояснюється низкою обставин.
1. Коли природничо-наукового знання (у його нинішнім розумінні) ще практично не існувало, спроби цілісного охоплення, пояснення навколишньої дійсності були єдиним і виправданим способом людського пізнання світу.
2. Аж до XIX сторіччя природознавство було слабко диференційоване, були відсутні багато його галузей. Ще в XVIII столітті в якості сформувавшихся, самостійних наук існували лише механіка, математика, астрономія і фізика. Хімія, біологія, геологія знаходилися лише в процесі становлення. В такій ситуації натурфілософія прагнула замінити собою відсутні природничі науки.
3. Уривчастому знанню про об'єкти, явища природи, що давало тодішнє природознавство, натурфілософія протиставляла свої умоглядні уявлення про світ. У цих уявленнях не відомі ще науці причини і дійсні (але поки непізнані) зв`язки явищ замінялися вигаданими, фантастичними причинами і зв'язками. Для тлумачення незрозумілих явищ натурфілософи звичайно придумували яку-небудь силу (наприклад, життєву силу) або яку-небудь міфічну речовину (флогістон, електрична рідина, ефір і т.д.).
Коли в XIX столітті природознавство досягло досить високого рівня розвитку і був накопичений і систематизований великий фактичний матеріал, тобто коли були пізнані справжні причини явищ, розкриті їх реальні зв`язки між собою, існування натурфілософії утратило всяке історичне значення. А в зв'язку з цим розуміння філософії як «науки наук» також припинило своє існування. Разом з відходом з історичної арени старої натурфілософії сама філософія, так само як і різні галузі природознавства, знайшла свій предмет. Однак тісний двосторонній зв'язок між філософією і природознавством зберігається донині.
Всі дані, що свідчать про виникнення природознавства це в стародавньому свідчать про розвиток цивілізації на досить високому рівні. Всі ці досягнення в області різних наук використовуються людством для пояснення явищ, які відбуваються в природі, і в наш час. Проводяться різні дослідження з використанням вже історично сформованих уявлень про Всесвіт. Досить важливими є ці дані вивчення історичних фактів. До цього часу в природознавстві це не повністю все з`ясовано, виникають через деякий час все нові відкриття, основою яких часто бувають історичні праці вчених античності та середньовіччя. Отже, матеріали щодо розвитку природознавства в епоху стародавнього світу мають значну популярність і в сучасний час.
Висновки
Специфікою грецької філософії, особливо на початковому етапі її розвитку, було намагання зрозуміти суть природи, космосу і світу в цілому. Не випадково перших грецьких філософів Фалеса, Анаксимандра, Анаксимена, представників так званої мілетської школи (VI ст. до н.е.), а дещо пізніше піфагорійців Геракліта й Емпедокла так називали — «фізики», їхні інтереси визначалися, передусім, характером міфології, традиційних вірувань і культів. Грецьке світосприйняття було, і релігією природи, і центральне місце займало в ній питання про походження світу.
Греко-римська філософія і природознавство дають підстави зробити ряд важливих узагальнень. Античні мислителі:
відстоювали думку про матеріальність світу і його розвитку та про виникнення живих істот шляхом самозародження;
поширили ідею про мінливість і перетворення одних форм живих істот на інші;
здійснили спробу дати природне пояснення досконалості живих істот як результату усунення дисгармонійних особин;
з позицій телеології (вчення, згідно з яким будь-який розвиток є здійсненням заздалегідь передбаченої мети) розробляли уявлення про градацію у вигляді висхідного ряду природних тіл від простих до складних.
Найважливіші узагальнення античності надалі розроблялися в XVI—XVIII ст. вже на новому фактичному матеріалі.
Існувало в той час досить багато провідних та суперечливих ідей про походження, виникнення Всесвіту та матерії, причини руху атомів та ін. Досить багато видатних вчених займалися цими питаннями, їх праці дійшли і до нашого часу як унікальні винаходи.
В епоху античності та середньовіччя досить інтенсивного розвитку набули не тільки природничі науки, але і точні науки (математика, фізика, астрономія), які все ж були пов`язані з явищами та процесами в природі.
Історичні дані про розвиток природознавства античності та середньовіччя мають актуальність і на сьогоднішній день.
Список використаної літератури
Азерников В.З. Неслучайные случайности. Рассказы о великих открытиях и выдающихся ученых. – М., 1972. – С.14 – 15.
Аустров Б.А. Биология вчера и сегодня. — М., 1969.
Из истории биологии. — М., 1970.
История биологической науки. — М., 1961.
История биологии с древнейших веков до наших дней. — М., 1975.
Концепции современного естествознания: Учебное пособие. – Р-н-Дону, 1999. – 368 с.
Лункевич В.В. От Гераклита до Дарвина. — М., 1960.
Маркевич А.П. История исследования по проблемам происхождения и развития животного мира. - К., 1957.
Мухин С.К. История биологии. — К., 1968.
Плавильщиков Н.Н. Гомункулус. Очерки из истории биологии. — М., 1971.
Рожанский НЛ. Развитие естествознания в эпоху античности. Ранняя греческая наука о природе. - М., 1979.
Философские вопросы современной биологии. — М., 1951. Раздел II История естествознания.
Щоханов С. Природничі науки в Давній Груції і Давньому Римі. // Хімія. Біологія. – 2001. - № 37 – 39. – С.2 – 4.
Чанышев А.Н. Курс лекций по древней философии. – М., 1981. – 360 с.