Видатні вчені-біологи України
6. Мєчніков Ілля Ілліч
Ілля Ілліч Мєчніков народився в с. Іванівці Куп'янського повіту на Харківщині. Батько його був дрібним поміщиком. Закшчивши 13 золотою медаллю гімназію, І.І. Мєчніков вступає на природничий відділ Харківського університету. Складаючи іспити достроково, закінчує університет за два роки, на 19-у році життя. За свій кошт їде за кордон. Повернувшись, захищає в 1867 р. дисертацію на ступінь доктора зоології. 3 1870 по 1882 р. працює в Одеському (Новоросійському) університеті професором зоології. В той час в Одеському університеті працювали I.М. Сеченов, видатний ембріолог-еволюціоніст Олександр Ковалевський, Л.С. Ценковський, з якими у Мєчнікова зав'язуються найтісніші дружні стосунки. Працюючи разом з Ковалевським, Мєчніков довів еволюційний зв'язок між безхребетними і хребетними, розробив питання про початкові етапи розвитку багатоклітинних організмів.
Творчо розвиваючи дарвінізм, він збагатив це вчення новими даними з ембрюлогії, фізіології. Мєчніков критикував мальтузіанське трактування боротьби за існування. Вивчаючи медуз, їхні личинки, які не мають травної порожнини, Мєчніков відкрив у них внутрішньоклітинне травлення. Розширюючи коло своїх досліджень, Мєчніков довів, що внутрішньоклітинне травлення спостерігається широко в природі і що воно властиве не лише клітинам травного каналу, а й усім рухливим клітинам організму. Вивчаючи внутрішньоклітинне травлення в хребетних тварин, Мєчніков зіткнувся з дуже важливим фактом, який вплинув на хід його дальших наукових праць. Відомо, що жаба розвивається з яйця в рибоподібну личинку з хвостом і зябрами. Коли в личинки виростають лапки, вона втрачає хвіст і зябра. Як це відбувається? Мєчніков показав, що хвіст відпадає через зруйнування його амебоподібними клітинами, які захоплюють частинки тканини хвоста і внутрішньоклітинно перетравлюють їх. Вивчаючи глибше це питання, Мечніков дійшов висновку, що рухливі клітини в оргазмі відіграють певну захисну роль.
Про це відкриття в його автобіографії ми читаємо: «В чудовій обстановці Мессінської затоки, відпочиваючи від університетських тривог, я з пристрастю віддався праці. Одного разу, коли вся родина пішла до цирку дивитись якихось дивних дресированих мавп і я залишився сам над своїм мікроскопом, спостерігаючи за життям рухливих клітин у прозорої личинки морської зірки, мені відразу сяйнув новий здогад. Мені спало на думку, що подібні клітини в організмі мають протидіяти шкідливим факторам. Почуваючи, що тут криється щось особливо цікаве, я до того схвилювався, що почав ходити по кімнаті і навіть вийшов на берег моря, щоб зібратися з думками. Я сказав собі, що коли моє припущення справедливе, то скалка, вставлена в тіло морської зірки, яка не має ні судинної, ні нервової системи, має за короткий час бути оточена рухливими клітинами, що скупчуються навколо неї, подібно до того, як це спостерігається в людини, яка загнала скалку в палець. Сказано – зроблено. В маленькому садку, коло нашого будинку, я зірвав кілька трояндових колючок і відразу встромив їх під шкіру личинок морської зірки. Звичайно, я всю ніч хвилювався, чекаючи результатів, і наступного дня рано-вранці з радістю констатував, що дослід удався. Цей останній і став основою теорії фагоцитів, опрацюванню якої були присвячені наступні 25 років мого життя».
Зрозуміло, що як падіння яблука з дерева зародило у Ньютона ідею про всесвітнє тяжіння, так і висновок з свого спостереження Мєчніков міг зробити не випадково, а лише маючи вже великі знання з еволюційної зоології і ембріології простих тварин. Так Мєчніков – біолог, зоолог підійшов до патології.
Незважаючи на видатні наукові праці Мєчнікова, прекрасну організацію ним педагогічного процесу на кафедрі, реакційна професура створює неможливі умови для перебування ученого в університеті, і він покидає його. Не маючи змоги продовжувати викладацьку і наукову роботу в університеті, Мєчніков почав працювати в Херсонському земстві, ведучи боротьбу з польовими шкідниками, і організував разом з М.Ф. Гамалією в Одесі (1886) першу у нас міську бактеріологічну станцію з першим у світі, після Парижа, антирабічним відділом при ній. Слідом за Одеською почали функціонувати такі ж лабораторії у Петербурзі, Москві, Самарі, Варшаві, Харкові. Росія стала першою країною у світі, де у 80-х роках XIX ст. було створено мережу пастерівських станцій.
Запропонований Мєчніковим біологічний метод боротьби з ховрахами за допомогою збудників курячої холери був адміністрацією заборонений, оскільки лікарські кола Одеси, через необізнаність, вважали, що це може стати причиною захворювань на холеру серед населення.
Не знаходячи умов на батьківщині для здійснення своїх творчих задумів, Мєчніков, не без вагань, приймає запрошення Пастера працювати в його інституті в Парижі. Спочатку він працює як керівник однієї з лабораторій, пізніше, після смерті Пастера очолює Пастерівський інститут. Своє вчення про фагоцитоз Мєчніков поклав в основу розуміння запального процесу. На противагу Конгейму, який вважав основою запалення патологічні зміни в судинах з пасивним виходом з них лейкоцитів, Мєчніков довів, що запалення є активною реакцією організму на шкідливі фактори, зокрема бактерії, захисним актом організму, набутим у ході еволюційного розвитку тварин і людини. Результати вивчення процесу запалення у тварин різного ступеня еволюційного розвитку Мєчніков узагальнив у праці «Лекції з порівняльної патології запалення» (1892).
На основі того ж еволюційного методу порівняльної патології Мєчніков розробляє своє вчення про імунітет. На противагу поглядові переважної більшості тогочасних бактеріологів на чолі з Р. Кохом, які в походженні хвороби головну роль виводили тільки бактеріям, Мєчніков довів, що захворювання, зокрема інфекційне, є боротьба макро- і мікроорганізму. Організм бореться з хвороботворним агентом фізіологічними силами, однією з яких і є фагоцитоз. Роль організму в імунітеті Мечников висвітлив у книзі «Несприйнятливість в інфекційних хворобах» (1901).
Фагоцитарну теорію Мєчнікова більшість учених зустріли різко негативно. Особливо гостро критикували його теорію німецькі вчені, зокрема Роберт Кох, який глузливо називав учення Мєчнікова про фагоцитоз «східною казкою». Мєчніков гаряче відстоював свої погляди силою фактів, що їх він здобував своїми експериментами, силою логіки він переконував і поступово примусив учений світ визнати правоту свого вчення. Лістер, до речі, також був спочатку проти вчення Мєчнікова, але згодом визнав його. На конгресі Британської медичної асоціації він, позитивно висловившись про теорію Мєчнікова, додав: «Якщо в патології був коли-небудь романтичний розділ, то, звичайно, це історія фагоцитозу».
Під натиском громадської думки, Російська Академія наук у 1902 р. присвоїла Мєчнікову звання почесного академіка. В 1908 р. Мєчніков одержує найвищу тогочасну світову нагороду – Нобелівську премію. На кошти з цієї! премії він купує мавп і провадить на них експерименти, вивчає сифіліс, холеру, тиф, туберкульоз. Він виявляє антагонізм у боротьбі між різними видами мікроорганізмів і передбачає можливість використання цього антагонізму в боротьбі з інфекцією. Працюючи з холерним вібріоном, Мєчніков і один з його співробітників для перевірки специфічності мікроба випивають чисті культури. Співробітник Мєчнікова переніс після цього тяжку форму холери.
В останні роки свого життя Мєчніков приділяв велику увагу вивченню проблеми довголіття. Зміст його теорії загальновідомий. Проблему старості, довголіття, смерті Мєчніков підніс на рівень загальнофілософських питань, підходив до них не тільки як природознавець, а й як великий гуманіст. Підсумовуючи праці Мєчнікова «Етюди про природу людини» (1904), «Етюди оптимізму» (1907), «40 років шукань раціонального світогляду» (1913).
Живучи за кордоном, Мєчніков зберігав російське підданство, тримав широко розчиненими двері своїх лабораторій для співвітчизників, виховав цілу плеяду вітчизняних учених, серед них братів Ф.Я. і М.Я. Чистовичів, Д.К. Заболотного, Л.О. Тарасевича, I. Г. Савченка, Г.Н. Габричевського, П.В. Циклінську (першу російську жінку – професора-мікробіолога) та ін.
Не можна назвати жодного відомого російського вченого в галузі мікробіології і епідеміології кінця XIX – початку XX ст., який би не вчився у Мєчнікова в Парижі. «Моя лабораторія відкрита для всіх російських учених, які бажають працювати, які здатні працювати, тут вони в себе», – писав Мєчніков.
Він гаряче любив свою батьківщину, тяжко переживав її лихоліття. Помер він у Парижі, урна з його прахом зберігається в бібліотеці Пастерівського інституту.
I.I. Мєчніков належить до тих великих людей науки, які не лише відкривають нові факти, а й дають у науці нові ідеї, що й після їхньої смерті впливають на напрям наукових досліджень. Лише після Великої Жовтневої соціалістичної революції на батьківщині належно було відзначено пам'ять її великого сина. Ім'я Мєчнікова присвоєно університетам, науково-дослідним інститутам, лікарням. Академія наук СРСР встановила велику золоту медаль його імені за видатні праці з біології і медицини.
7. Навашин Сергій Гаврилович
Сергій Гаврилович Навашин – радянський ботанік, цитолог та ембріолог рослин. Відкрив подвійне запліднення (1898) у покритонасінних рослин. Заклав основи морфології хромосом і каріосистематики. Довгий час жив і працював у Києві, створив вітчизняну школу цитології та ембріології рослин.
Народився 2 грудня 1857 року у с. Царевщина, нині Балтайського району Саратовської області у родині лікаря. Початкову освіту отримав вдома, навчався у Саратівській гімназії. 1874 року – вступив до Медико-хірургічної академії, де переважно займався хімією у лабораторії О.П. Бородіна.
1878 року – переводиться до Московського університету, який закінчує кандидатом у 1881 році, захистивши роботу з хімії. Саме тут під впливом лекцій К.А. Тімірязєва та В.Я. Цингера розпочав вивчати ботаніку після курсу хімії, посів місце лаборанта на кафедрі фізіології рослин, та невдовзі (1885) таку ж посаду у Петровській сільськогосподарській академії.
Академік АН СРСР (1918; член-кореспондент 1901), академік АН УРСР (1924). Після закінчення Московського університету (1881) викладав у ньому, після того в Петровськой сільськогосподарській академії і Петербурзькому університеті.
Професор Київського (1894–1915) і Тбіліського (1918–23) університетів. Один із засновників (1923) і перший директор (до 1929) Біологічного інституту Тімірязева в Москві. Помер 10 грудня 1930, Дитяче Село (кол. Царське Село), нині м. Пушкін Ленінградської області. Поховано в Москві.
Сергій Гаврилович Навашин працював здебільшого у галузі хімії, а також цитології, ембріології та морфології рослин. Дослідив у берези механізм проникнення пилкової трубки в насінну бруньку через її підставу – 26дно п; проходження трубки у вільхи, в’яза, волоського горіха та згодом довів наявність халазогамії і у інших дно покривних рослин. Фундаментальне значення мало відкриття їм у покритонасінних рослин подвійного запліднення, що пояснило природу їх триплоїдного ендосперма, а також природу ксеній. Заклав основи вчення про морфологію хромосом та її таксономічне значення.
8. Пирогов Микола Іванович
Основи сучасної воєнно-польової хірургії заклав М.І. Пирогов. Свої спостереження і наукові дослідження з питань воєнно-польової хірургії він виклав у декількох роботах: «Початки загальної і воєнно-польової хірургії» (1864), «Звіт про відвідування військово-санітарних установ у Німеччині, Лотарингії й Ельзасу» (1871), «Лікарська справа і приватна допомога на театрі війни в Болгарії й у тилу діючої армії». М.І. Пирогов – високоосвічений хірург-клініцист із болем у серце спостерігав похмуру картину організації допомоги пораненим у російській армії, особливо в обложеному Севастополеві: «Над табором мучеників, складених і звалених даремно, як потрапило, у солдатські намети, раптом вибухнула злива і промочила наскрізь не тільки людей, але навіть і матраци під ними. Нещасливі так і валялися в брудних калюжах. Можна собі представити, яке було з відрізаними ногами лежати на землі по трьох і чотирьох разом; матраци майже плавали в бруді; всі і під ними і біля них було наскрізь промочене; залишалося сухим тільки місце, на якому лежали, не рухаючись; але при найменшому русі їм приходилося потрапляти в калюжі, а коли хто-небудь входив у цей намет лазарету, то усі волали про допомогу і з усіх боків голосно лунали надривні пронизливі стогони і лементи, і зубний скрежет, і ті особливі стукотіння зубів, від яких б'є тремтіння. Лікарі і сестри могли допомагати не інакше, як стоячи на колінах у бруді. По 20 і більш ампутованих умирало щодня, а їх було усіх до 500» («Севастопольські листи»). На величезному особистому досвіді, особливо в Кримську війну, М.І. Пирогов переконався, що «від адміністрації, а не від медицини залежить і те, щоб усім пораненим без вилучення була подана перша допомога, що не терпить зволікання». Під лікарською адміністрацією в польових умовах він розумів насамперед організацію сортування поранених. Якщо лікар у цих ситуаціях не припустить собі головною метою насамперед діяти адміністративно, а потім уже лікувально, то він зовсім розгубиться, і ні голова його, ні руки не зроблять допомоги. Це зовсім не виходить, що гарною організацією, медичним сортуванням можна замінити хірургів, хірургічну допомогу як таку. Правильне проведення сортування покликане полегшити працю хірурга, зробити її більш продуктивною і поліпшити тим самим надання допомоги максимальній кількості поранених. «Правильне сортування поранених і рівномірний розподіл лікарської діяльності на всіх поранених на перев'язному пункті набагато важливіше, ніж усі похапцем і в метушні зроблені операції, від яких виграють тільки деякі». М.І. Пирогов у 1847 р. при облозі аулу Салти вперше застосував наркоз на війні у вигляді інгаляцій хлороформу і ректального введення ефіру. Ефірний наркоз ознаменував початок нової епохи в розвитку воєнно-польової хірургії, значно розширив хірургічні можливості. У 1854 р. він першим використовував гіпсову пов'язку на театрі воєнних дій у Севастополеві як засіб транспортної і лікувальної іммобілізації, що дало можливість ширше ставити показання до лікування поранених і, що зберігає кінцівки, істотно обмежити первинні ампутації, що вважалися основною операцією при вогнепальних переломах кісток і ушкодженнях суглобів. М.І. Пирогов дав класичний опис травматичного шоку, що і зараз цитується в підручниках як неперевершене по точності, образності і повноті відображення клінічної картини цього важкого ускладнення вогнепальних ран. За три роки до опублікування Лістером вчення про антисептику М.І. Пирогов на клінічному досвіді установив роль інфекції («міазмів») у розвитку ускладнень раней (1864). «Гнійне зараження поширюється не стільки через повітря, що робиться явно шкідливим при скупчуванні поранених у закритому просторі, скільки через навколишні поранені предмети: білизна, матраци, перев'язні засоби, стіни, підлога і навіть санітарний персонал». Вперше в історії воєн він залучив для надання допомоги пораненим у бойових умовах сестер милосердя (медичних сестер), що потім брали участь практично у всіх великих війнах. Сучасник М.І. Пирогова російський хірург К. Рейер заклав ідею первинної хірургічної обробки раней під час російсько-турецької війни 1877–1878 р. Він розсікав вогнепальну рань, видаляв осколки і сторонні тіла і потім дренував її. М.І. Пирогов підтримав це прогресивне починання, що у сполученні з антисептичним методом значно поліпшувало результати лікування. Одна антисептика ще не вирішує проблеми. З цього приводу М.І. Пирогов писав: «Хто покриє рань тільки зовні антисептичною пов'язкою, а в глибині дасть розвитися ферментам і згусткам крові в разміжених і забитих ранах, той зробить тільки половину справи, і притім саму незначну». З іншого боку, він думав, що застосування антисептичного методу дозволить значно розширити хірургічну діяльність на передових етапах евакуації. Прогрес воєнно-польової хірургії багато сторіч стримувався незнанням причин гнійних ускладнень ран, невмінням боротися з болем і значною крововтратою, попередженням ушкодження судин під час операцій. Відкриття XIX ст. створили сприятливі передумови для швидкого розвитку воєнно-польової хірургії. М.І. Пирогов упровадив загальне знеболювання при операціях у воєнно-польових умовах. Його фундаментальні дослідження з хірургічної анатомії кровоносних судин дали в руки хірургів ключ до попередження кровотеч під час оперативних утручань. Застосування гіпсової пов'язки сприяло впровадженню органозберігаючого принципу при лікуванні вогнепальних поранень. Все це дає можливість стверджувати, що М.І. Пирогов являється основоположником воєнно-польової хірургії.
Висновки
Таким чином, одна з центральних проблем, яка постає перед сучасною біологією – проблема взаємовідносин людини та навколишнього середовища. Вже у стародавні часи люди розуміли, що неможливо тривалий час нехтувати законами природи, які підтримують у рівновазі все величезне біологічне різноманіття нашої планети. У XVII столітті англійський філософ Френсіс Бекон писав: «Ми не можемо керувати природою інакше, ніж підкоряючись їй». На необхідність уникнення всеосяжної екологічної кризи наголошував видатний український учений Володимир Іванович Вернадський. Не буде перебільшенням сказати, що сучасна біологія (від грец. біос – життя, логос – наука) – одна з найважливіших для людства природничих наук. Це пов'язано з тим, що саме біологія є основою медицини – науки, одним із напрямків якої є обґрунтування методів запобігання хворобам людини та зміцнення її здоров'я; це наукова база для сільського господарства й виробництва продуктів харчування, дефіцит яких на земній кулі стає все відчутнішим. За допомогою сучасних біотехнологій вже найближчим часом можливий перехід на біопаливо, що, на думку вчених, при потребі допоможе подолати енергетичну кризу. І взагалі, саме біологія – ключ до гармонійного існування природи й людини, що є обов'язковою умовою не тільки сталого розвитку сучасної цивілізації, а й існування людства.
Список використаної літератури
Большая Советская Энциклопедия (БСЭ), 1969 г.;
М.І. Вавілов, М., 1967 (Матеріали до біобібліографії вчених СРСР. Сер. біол. наук. Генетика, в. 1);
Верхратський С.А., Заблудовський П.Ю., – Історія медицини. К. 1991;
Лічков Б.Л., В.І. Вернадський, М., 1948; Мочалов І.І., В.І. Вернадський – людина и мислитель, М., 1970.
Размещено на