Хижі ссавці Чернігова
Як і її найближчі родичі, лісова куниця - всеїдний хижак. Основу раціону складають мишоподібні гризуни, в північній тайзі вона полює на білку. В зимовий час її здобиччю є тетеруки: куниця дістає їх в засніжених норах, куди ці падають прямо з дерева, аби перебути ніч. Лазячи по дуплах, вона добуває дрібних птахів - повзиків, дятлів, синиць. Голод робить цього хижака неперебірливим у їжі. Так, якось взимку на Середньому Уралі, коли чисельність полівок була дуже низькою, основу раціону складали землерийки, часто яких вони їдять без особливого бажання через неприємний запах. Коли наступає страшний голод, куниця навіть ходить вздовж джерел і річок по сліду норки, підбираючи залишених нею жаб, а ранньою весною їсть навіть жаб'ячу ікру.
Цікаво, що в зимовий час серед харчових залишків можна знайти шкаралупу яєць тетеруків: напевне цей хижак ховає їх влітку, а взимку їсть свої запаси. Коли куниці вдається зруйнувати гніздо земляної оси чи бджоли, як особливий делікатес вона жадібно їсть їх личинки, також вона велика любителька бджолиного меду. Особливе місце в харчуванні лісової куниці займають ягоди і плоди. Вона їх їсть не тільки в період дозрівання, але і взимку: звір шукає під снігом ягоди чорниці, ожини, а горобину обриває навіть з гілок. В південних районах лісова куниця харчується соковитими плодами багатьох дерев і кущів.

На полювання хижачка виходить найчастіше увечері і вночі. Ця особливість настільки властива звіру, що в місцях спільного проживання куниці і соболя мисливці припускають, що нічний слід лишає куниця, а денний належить соболю. У зимовий час, якщо рік вдався і харчування добре, куниця рідше вилазить зі сховку, в сильні морози і завірюхи відсиджується по декілька діб.
Своєю мисливською манерою куниця дуже схожа на соболя. В залежності від «урожаю» мишоподібних гризунів, а пізнього літа також ягід, куниця за добу проходить від 1-5 до 15-20 кілометрів. Особливо довгі її мисливські маршрути в лісах на північних межах лісової зони. Добовий шлях («слід») куниці - це безкінечне чергування петель, які ведуть від одного місця до іншого, де хижак може харчуватись. Тільки відкриті місця - великі галявини, долини рік - тваринка може пересікати прямо. Наївшись досхочу, куниця перестає полювати і залягає неподалік на відпочинок: йде на дерево з дуплом чи гайном або ховається під колодою [3].
Гін у лісової куниці проходить дещо пізніше, аніж у соболя, - в липні-серпні. Вагітність триває 8-9 місяців через тривалу затримку у розвитку зародка. До слова, таке властиве багатьом куницевим. Навесні настає, так би мовити, «неправдивий гін», під час якого самці переслідують самок так активно, що мисливці-промисловики, які зазвичай знайомляться зі звичками звіра завдяки слідам на снігу і не спостерігають за ними влітку, вважають його справжнім. Дитинчата народжуються в кінці березня - квітні, один виводок - 3-5 малюків. Перші дні після родів самка рідше покидає дупло з новонародженими дитинчатами - абсолютно беззахисними, покрити рідким коротким пухом, сліпими і глухими. Через кілька днів малюки покриваються короткою коричневою шерстю, у віці одного місяця починають бачити, через півмісяця опісля цього у них починають різатись молочні зубки, а згодом вони починають пробувати м'ясну їжу, яку їм приносить самка. Лазити і стрибати по деревам вони починають у віці 2-2,5 місяці, хоча все ще залишаються по-дитячому незграбними. В кінці літа у самки починається наступний гін і вона залишає своїх дитинчат заради нових. Виводок до осені тримається зазвичай неподалік материнської ділянки, при великій кількості їжі куниці-однолітки одного виводку можуть жити разом і взимку. Статева зрілість наступає в 3-4 роки, тривалість життя до 15 років.
Лісові куниці нетовариські, щоправда, не враховуючи періоду гону, вони майже не контактують із подібними собі. Так, на відміну від соболя, лісова куниця, зустрівши на своїй ділянці слід чужого, не повертає на нього, а продовжує свій шлях. Та з іншої сторони, господарі сусідніх ділянок між собою мало конфліктують, а випадків знищення самцем-«резидентом» особи, яка проходила через його ділянку, як це інколи буває у соболя, жодного разу не спостерігали [10].
Лісова куниця є звичною твариною в наших лісах, хоч і не така багаточисельна. Її у великих кількостях добували заради цінного хутра. В середньовічній Русі шкурки куниці-жовтодушки були такі популярні в обмінній торгівлі, що в один час були недорогі монети, які отримали назву тварини - «куна». Через потужне добування цього хутряного звіра він зник із багатьох місць, але прийняті в останній час заходи охорони - найчастіше приватні, а місцями і повні заборони полювання - допомогли відновити населення лісової куниці майже у всьому об'ємі.
Кам'яна куниця, или білодушка (Martes foina)
Хижий ссавець з родини куницевих (Mustelidae). Є найбільш поширеною куницею в Європі і єдиним видом куниць, що не боїться мешкати поблизу людських селищ.

Будова тіла кам'яної куниці звичайна для свого роду, з довгастим струнким тулубом і відносно короткими кінцівками. Хвіст досить довгий і пухнастий. Від лісової куниці вона відрізняється формою і забарвленням шийної плями. У кам'яної куниці воно біле і роздвоєне, а також може тягнутися до передніх лап, тоді як у лісової куниці воно жовтувате і округле. Проте у деяких азійських популяцій кам'яної куниці шийна пляма може і повністю бути відсутнім. Хутро цих тварин забарвлене в сіро-бурі відтінки і досить жорстка. Іншими відмінностями від лісової куниці є світлий ніс і непокриті хутром ступні. Крім цього, кам'яна куниця декілька дрібніше, але важче за свого близького родича. Ці тварини досягають довжини тіла від 40 до 55 см, а довжина хвоста складає від 22 до 30 см. Вага кам'яної куниці коливається в межах від 1,1 до 2,3 кг.
Кам'яна куниця населяє велику частину Євразії. Її ареал розповсюдження тягнеться від Піренейского півострова до Монголії і Гімалаїв. Спеціально для полювання на хутро, інтродукована популяція існує і в американскому штаті Вісконсін.
Це єдиний представник роду, що не мешкає виключно в лісовій місцевості. Кам'яна куниця віддає перевагу відкритій місцевості з чагарниками і окремими деревами, часто кам'янистому ландшафту, що дав їй її назву. У горах кам'яна куниця зустрічається до висоти 4000 м над рівнем моря. Вона не боїться з'являтися поблизу людських поселень і нерідко зустрічається в парках, сараях і на горищах.
Кам'яні куниці активні головним чином в нічний час, а вдень ховаються в своїх укриттях. Природними укриттями їм служать розколини скель, купи каменів і покинуті сховища інших тварин (самі кам'яні куниці їх не будують і не копають). Поблизу поселень кам'яні куниці нерідко використовують для цього горища або стайні. Гнізда вистіливают волоссям, пір'ям або рослинним матеріалом. Вночі кам'яні куниці йдуть на пошуки здобичі, пересуваючись при цьому в основному по землі. Хоч кам'яна куниця і уміє добре лазити на дерева, вона це робить рідко.

Як більшість куниць, кам'яні куниці ведуть одиночний спосіб життя і поза шлюбним періодом уникають контактів з своїми родичами. У кожної особини є ареал, який вона маркірує спеціальним секретом і захищає від інших кам'яних куниць своєї статі. Площа подібного ареалу може коливатися, але як правило вона менша, ніж у лісової куниці. Вона може складати від 12 до 210 гектарів і залежить зокрема від статі (у самців ареали більші, ніж у самок), від пори року (взимку ареали дрібніші, ніж влітку) і від наявності в нім здобичі.
Кам'яні куниці є всеїдними тваринними, проте споживають перш за все м'ясо. Вони полюють на дрібних ссавців (наприклад, гризунів або кроликів), птахів (також споживають їх яйця), жаб, комах та інших дрібних тварин. Влітку важливу частину їх раціону складає рослинна їжа, перш за все ягоди і фрукти. Іноді кам'яні куниці проникають в курники або голуб'ятники. Панічне метання птахів викликає у них хижацький рефлекс, що примушує вбивати всю можливу здобич, навіть якщо її кількість набагато перевищує те, що вони в змозі з'їсти [3].
Спарювання проходить в літні місяці від червня до серпня, але із-за консервації запліднених яйцеклітин в тілі самки, потомство з'являється на світ лише навесні (від березня до квітня). Таким чином, між спарюванням і пологами проходять вісім місяців, тоді як безпосередньо вагітність триває всього один місяць. За один раз народжуються, як правило, три або чотири дитинчати, які на початку сліпі і голі. Через місяць вони вперше розплющують очі, ще через місяць відвикають від молока, а восени стають самостійними. Статева зрілість наступає у віці від 15 до 27 місяців. Середня тривалість життя в дикій природі складає три роки, найбільш успішні особини доживають до десяти років. У неволі кам'яні куниці стають набагато старшими і доживають до 18 років.
На кам'яну куницю іноді полюють заради її хутра, проте в скромніших масштабах, ніж це робиться по відношенню до лісової куниці, оскільки хутро кам'яної куниці вважається менш цінним. Також її переслідують як «шкідника», проникаючого в курники або загороди для кроликів. Кам'яні куниці відомі тим, що перегризають кабелі і шланги в автомобілях і завдають істотного збитку. Причиною такій поведінці являєся залишкове тепло мотора і його запах, що діють на кам'яних куниць привабливо. Там же вони люблять залишати маркіровки свого ареалу, які, у свою чергу, привертають інших родичів. Для захисту від куниць на ринку існують різні засоби, іноді допомагають і домашні засоби, такі як волосся собаки.
Кам'яні куниці в більшій частині ареалу розповсюдження вельми численні і не відносяться до видів, що полягають під загрозою зникнення. У багатьох країнах на них можна легально полювати.
3.1.3 Рід тхір – Mustela
Ласка - Mustela nivalis Linnaeus, 1766.
Ласка самий дрібний представник хижих ссавців. Довжина тіла дорослих самців складає в середньому близько 20 см, маса - 70 - 105 г, самки на третину дрібніші.
Тіло в неї дуже витягнуте, тонке, з короткими ногами, дуже гострими пазурами. Шия довга і для такого невеликого звірка досить могутня - лише ненабагато тонше тулуба, несе вузьку (не толще шиї) голову з маленькою притупленою мордочкою і короткими вушками, що практично не виступають наверх. Ніс на кінці тупий і злегка роздвоєний. Очі великі, темні, ледве на викочуванні, короткі закруглені вуха широко розставлені. Хвіст дуже короткий, у самих дрібних ласок не перевищує довжину ступні. Волосяний покрив короткий, не пишний, прилягаючий. У основі хвоста тварини є залози, що виділяють рідину з неприємним запахом.
Для ласки характерно сезонне розходження забарвлення волосяного покриву. У теплу пору року, починаючи з березня - квітня, верхня частина тіла ласки коричнево-бура, край верхньої губи, уся нижня сторона і внутрішня сторона ніг білого кольору, за кутами рота по бурій плямі; хвіст того ж кольору, як і верхня сторона. Після осіннього линяння, що протікає звичайно в жовтні - грудні, звірок стає цілком білим [11].
Це один з найбільш спеціалізованих хижаків: майже весь її раціон складається з дрібних мишеподібних гризунів, тому вона дотримує місць, найбільш багатих ними. У середній смузі вона ловить в основному полівок і мишей, у степовій зоні до них додаються хом'ячки, у пустелях харчується головним чином піщанками. Лазая по норах, ласка досить часто ловить і поїдає землерийок, якими гидують інші чотириногі хижаки. З птахів ласка харчується жайворонками й іншими живучими на землі птахами, а також голубами, курми. Навесні часто поїдає яйця і пташенят усіляких птахів. Може харчуватися і залишками трапези більш великого хижака. Дуже рідко, тільки при великому недоліку звичних кормів, вона поїдає земноводних і дрібну рибу, може їсти також і ящірок, дрібних змій, комах і навіть раків. Добова потреба ласки в кормі складає 30-40 г.
Ласка дуже спритна і моторна, швидко бігає, добре лазить і плаває, відрізняється великою сміливістю і кровожерливістю і є небезпечним ворогом для всіх дрібних тварин. У здатності пролазити через самі вузькі щілини і діри полягає її головна сила. Так, мишей ласка легко переслідує в їхніх власних норах. Маленьких тварин ласка вистачає за потилицю або голову, прокушуючи череп у потиличній області, нерідко нападає на тварин значно крупніше її самої (на великих пацюків, ховрашків, хом'яків, куріпок, рябчиків, тетеревів), вчепившись у їхню шию. У пташиних яйцях вона вміло проробляє одне або кілька отворів і висмоктує весь вміст.
Маючи можливість убивати мишей і полівок більше добової потреби в їжі, ласка нерідко робить запаси, іноді дуже значні, звичайно ж в одному місці виявляють від 1 до 30 полівок і мишей.
Активна буває в різної години доби, але більше всего активна в сутінки і вночі. Пересувається тільки стрибками з відстанню між слідами передніх і задніх лапок 18-35 см, у залежності від сили стрибка і розмірів звіра. Ласка живе в різних біотопах: у лісі, по окраїнах полів, серед боліт, по берегах водойм, в околицях поселень людини - скрізь, де живе багато різних полівок, мишей і дрібних комахоїдних. Ділянка, де ласка живе і добуває їжу, дуже невеликий, не більш 10 га. Причина в тім, що цей крихітний хижак вільно проникає за полівками в будь-які нірки, так що йому просто немає потреби освоювати велику територію. Розміри ділянки обитания ласки визначаються достатком видобутку в його межах, а розміри добової ділянки залежать і від стану погоди. Ділянка обитания звичайно розпадається на ряд суміжних ділянок добової діяльності. Ділянки обитания самця і самки здебільшого бувають суміжні [7].
Тримається вона майже винятково на землі, ретельно оглядає всі нерівності, нірки, пні, валежини, спритно лавірує між сучками, під купами бурелому і коренями, заглядаючи в нори гризунів. Швидко перебігаючи з місця на місце, вона з'являється те отут, те там, затаюється, з цікавістю оглядає всі предмети і вистежує видобуток. Обходячи свою мисливську ділянку, ласка намагається триматися ближче до кущів, узліссям і іншим прикриттям, уникаючи відкритих місць. Довжина її добового ходу звичайно складає 1 - 2 км. Узимку може проходити в порожнечах під снігом значні відстані. При глибокому снігу вся життєдіяльність ласки проходить у його товщі.
Нір ласка сама не риє, а користується норами гризунів, що риють, порожнечами між каменями, у купах хмизу, у скиртах, дров'яних кладках або будівлях, іноді в низько розташованих (до 2 м) дуплах дерев, куди вільно проникає завдяки тонкому і гнучкому тілу. Гніздо влаштовує в норах, серед коренів і труску або в ущелинах скель, куди наносить сухої трави, моху, листів і вовни. У межах ділянки в ласки є кілька постійних жител.
Перебування ласки залежить від достатку дрібних гризунів. Якщо їх багато, то ласка далеко не іде, її невелика мисливська ділянка тоді буває покритий густою мережею слідів на снігу. Виловивши мишей і полівок на одному місці, вона переселяється в сусіднє, поблизу і живе там, поки вистачає корму, а потім пересувається далі або знову повертається на старе місце. Для відпочинку не має постійного гнізда або нори, а користується випадковими притулками, зустрінутими на шляху: купами хмизу або норами.
Природними ворогами ласок є більш великі ссавці хижаки (соболі і лисиці), а також хижі птахи (сови, яструби). Однак іноді звірки роблять своїм ворогам гідний опір. Конкурентами ласки в їжі можуть бути всі хижі звірі і птахи, що харчуються дрібними ссавцями, але, насамперед горностай через значну подібність способу життя. Замічено, що там, де багато цього хижака, ласка рідка.
Ласка - полігамна тварина, самець у період гону може покривати трохи самок. Половозрелость особей настає у віці близько 3 місяців. Деякі самки ласки вже в цьому віці приступають до розмноження і здатні принести потомство в тому ж році, у якому народилися.
В роки високої чисельності мишовидних гризунів ласка розмножується цілий рік, а дорослі самки в сприятливих умовах приносять по 2-3 виводки. Як видно, усі терміни в циклі розмноження ласки, крім, імовірно, тривалості вагітності (від моменту плацентации до пологів), непостійні, мінливі і не присвячені до визначеного сезону. Визначаються вони факторами зовнішнього середовища і, насамперед достатком їжі: вагітних самок у різних частинах ареалу знаходили в усі місяці року, але навесні, у квітні, частіше. Молодих добували з березня по листопад і протягом усього зимового періоду.
Розвиток ембріона (вагітність) протікає 34 - 35 днів (5 тижнів). Латентна стадія вагітності відсутня. Середня величина виводка - 4 - 5 дитинчат на одну самку. Число щенят залежить від достатку їжі в даний сезон. Відзначено до 11 ембріонів в однієї вагітної самки. Ласки народжуються сліпим, безпомічним, покритим рідким білястим пушком. Маса немовляти складає близько 1,5 г. Прозрівають вони тільки через 21 - 25 днів після пологів. Мати довго вигодовує їхнім молоком, а потім протягом 2 - 3 місяців харчує дрібними гризунами, яких приносить для щенят живими. Якщо потривожать, то мати переносить їх в інше місце. У випадку крайньої небезпеки ласка до останнього захищає своє гніздо. Виводки зберігаються 3 - 4 місяці і розпадаються наприкінці літа або восени, коли молоді вже не відрізняються по розмірах від матері [4].
У природних екосистемах ласка є консументом ІІ порядку. І основну свою їжу - дрібних гризунів знищує у величезній кількості, тим самим, регулюючи їх чисельність.
Мисливського значення ласка практично не має. Спеціально на неї в даний час не полюють, а звичайно добувають випадково при вилові інших хутрових звірів. Раніше, у післявоєнний період, щорічно заготовлювалося від 3 до 20 тис. шкурок. Має велике значення як тварина, корисне в сільському господарстві. Один звірок протягом року може винищити 2 - 3 тис. мишевидних гризунів. Тому промисел ласки недоцільний, і вона заслуговує повної охорони.
Норка європейська Mustela lutreola Linnaeus, 1761
Європейський представник родини куницевих (Mustelidae), поширений на території Іспанії, Франції, Румунії, України, Росії. Колись вид був поширений по всій Європі, але зараз зник на більшій частині свого ареалу. Термін «норка» в Європі зазвичай посилається саме на цю тварину. Предствники схожі за завнішнім виглядом із американською норкою (Neovison vison), але остання не є їх найближчим родичем та відноситься до окремого роду.

Місця перебування: береги невеликих заплавних озер, річок, гірських потоків з добре розвинутою прибережною рослинністю.
В Україні налічується близько 1200 особин, найбільше - на Закарпатті і Передкарпатті - 600, на українському березі Кілійського гирла Дунаю - до 500.
Причини зміни чисельності: Витіснення більш сильним видом - норкою американською. Вона є кормовим конкурентом, а також негативно впливає на репродуктивну здатність норки європейської, оскільки схрещування цих видів (часто відбувається в місцях їхнього спільного перебування) не дає потомства через загибель (резорбцію) ембріонів. У місцевостях, де норки американської немає, основною причиною зниження чисельності виду є знищення біотопів внаслідок осушення боліт, зарегулювання багатьох річок греблями ГЕС, що призвело до висихання плавнів і зникнення заплавних лісів, а також браконьєрство і ненавмисний вилов під час промислу ондатри.
Веде осілий спосіб життя; лише нестача їжі, замерзання або висихання водойм змушують тварин до міграції. Активна переважно у сутінках та вночі, за хмарної погоди - вдень. Для житла використовує прикореневі порожнини, старі нори водяних тварин, дупла дерев тощо. Добре плаває. Живиться рибою, жабами, раками, водяними комахами, молюсками, дрібними ссавцями, іноді птахами. Самка раз на рік (квітень - травень) після 40-43-денної вагітності народжує до 7 малят (частіше 3-4). Статевозрілою стає в 9-11-місячному віці. Цінний хутровий звір.
Розмножується добре. Розводять на звірофермах.
Заходи охорони: Охороняється у природних заповідниках (зокрема, в Луганському, Дунайські Плавні), Карпатському біосферному заповіднику, а також у Карпатському національному природному парку. Потрібно зберігати водно-болотні угіддя, населені норкою європейською, заборонити ондатровий промисел.
3.2 Родина Собачі Canidae
Собачі або вовчі (Canidae) — родина ссавців ряду хижих, багато видів якої удомашнили.
Родина об'єднує типових хижих, як правило, середніх за розміром. Довжина тіла від 50 см (дрібні лисиця) до 160 см (вовк). Тулуб подовжений. Голова витягнута, вуха стоячі. На передніх лапах по 5 пальців, на задніх — по 4; тільки у гієноподібного собаки на передніх лапах їх 4; у домашніх собак на задніх лапах іноді буває по 5 пальців. Кігті тупі. Хутро густе, зазвичай пухнасте. Хвіст довгий, пухнастий. Забарвлення шерсті різноманітна: однотонна, крапчаста, плямиста, іноді дуже яскрава.
У зв'язку з м'ясоїдним характером живлення, зубна система у псових різко вираженого ріжучого типу: сильно розвинені хижі зуби й ікла. У більшості видів налічується 42 зуби; у червоних вовків відсутні останні нижні корінні і загальне число зубів виходить 40, а у чагарникового собаки немає і задніх верхніх корінних, так що у неї всього 38 зубів. А у великовухої лисиці в обох щелепах є по 4 корінних зуба, і загальне їх число досягає 48.
Представники псових поширені по всіх материках за винятком Антарктиди і деяких океанічних островів. Мешкають в різноманітних ландшафтах; живуть і виводять потомство в норах або лігвах. Ведуть одиночний, сімейний або груповий спосіб життя; останній характерний для хижаків, що активно переслідують великих копитних тварин. Більшість видів м'ясоїдні, але нерідко харчуються падаллю, комахами, рослинною їжею. Діяльні круглий рік, за винятком єнотовидного собаки. В більшості випадків моногамні, розмножуються 1 раз на рік, приносячи 3-4 сліпих дитинчат, деякі до 13-16.
Рід лисиця – Vulpes Frisch, 1775
Лисиця - Vulpes vulpes Linnaeus, 1758

Руда (або звичайна) лисиця – найбільш розповсюджений та широко відомий вид роду лисиць. Вона також є найбільшим видом роду: довжина тіла 60-90 см, хвоста – 40-60 см, маса 6-11 кг. У більшості випадків забарвлення спини яскраво–руде, часто з неясним темним визерунком, черево біле, іноді чорне. Забарвлення у тварин з південних районів ареалу більш тьмяне. Поряд з типово забарвленими "вогнівками" зустрічаються особини з більш темним хутром: сиводушки, хрестовки, чорно-бурі. Зрідка в природі зустрічаються альбіноси [3].
Звичайна лисиця розповсюджена вельми широко: в Європі по всій території, північній Африці (Єгипет та Алжир, Марокко, північний Туніс), більшій частині Азії (аж до північної Індії, південного Китаю та Індокитаю), в Північній Америці від арктичної зони до північного узберіжжя Мексиканської затоки. В Австралії лисиця була акліматизована і розповсюдилась по всьому континенту, за винятком деяких північних районів з вологим субекваторіальним кліматом. В Україні руда лисиця зустрічається по всій території.
Раніше вважалось, що в Америці живе окремий вид лисиць, але останнім часом його розглядають як підвид рудої лисиці.
Забарвлення та розміри лисиць відрізняються великою географічною мінливістю; всього нараховують 40-50 підвидів, не беручі до уваги більш дрібних форм. Загалом, при просуванні на північ лисиці стають крупнішими та яскравішими, на південь – дрібнішими та більш тьмяно забарвленими. В північних районах та в горах також частіше зустрічаються чорно-бурі та інші меланістичні форми забарвлення лисиць.
Описане різноманіття забарвлення та величини лисиці пов'язане з широтою її ареалу та великим різноманіттям умов існування в окремих його частинах. Достатньо сказати, що лисиці заселяють, хоч і з різною щільністю, всі ландшафтно-географічні зони, починаючи з тундри та субарктичних лісів аж до степу та пустель, включаючи гірські масиви в усіх кліматичних зонах. При цьому лисиця водиться не тільки в дикій природі, але й в культурних ландшафтах, а також на околицях міст, в тому числі великих (таких як