Видове різноманіття ящірок фауни України
Зимові сховища кримська ящірка залишає у квітні. Парування відбувається в квітні – травні. Самка відкладає два–шість яєць, але найчастіше три.
Кримські ящірки живляться майже виключно комахами, зокрема в шлунках виявлено довгоносикових, клопів, цикадоподібних тощо. В 16 шлунках цих ящірок була виявлена така пожива: павуки, комахи, в тому числі прямокрилі, зокрема сарануваті; клопи, зокрема з родини ромбовикових; цикадоподібні, жуки: жужелиці, зокрема тускляк, чорнотілкові, в тому числі мідляк і кукурудзяний жук, та довгоносикові; перетинчастокрилі, зокрема мурашкові, бджолині й осині, а також лускокрилі – метелики і гусінь совкових і п'ядунозих та двокрилі.
Оскільки кримська ящірка знищує таких серйозних шкідників, як піщаний медляк, кукурудзяний жук, гусінь нічниць тощо, і зважаючи на те, що в ряді місць вона регулярно зустрічається в наймолодших посадках, зокрема в полезахисних смугах, цей вид, хоч і має досить обмежене поширення, може відігравати певну роль в захисті молодих насаджень від шкідників [5].
1.5 Ящірка скельна – Lacerta saxicola Eversm
Скельна ящірка приблизно таких самих розмірів, як і кримська, тобто трохи більша за живородящу, менша від прудкої і значно менша від зеленої.
Характерною рисою цього виду, як і попереднього, є струнке тіло і відносно довгий тонкий хвіст. Довжина тулуба з головою досягає 80 мм. Хвіст приблизно вдвоє довший за довжину тулуба з головою; відношення довжини тулуба до довжини хвоста становить 0,45–0,54.
Забарвлення досить мінливе. У екземплярів з Криму, яких залічують до підвиду Lacerta saxicola saxicola Eversm., спина найчастіше блідо-зеленого (іноді з блакитним відтінком) основного кольору, боки інколи дещо темніші, на голові зеленуватий колір стає буруватим. На цьому фоні розкидані численні чорні плямки, дрібніші на голові і більші на тулубі, які на спині досить часто, а на боках майже завжди зливаються, утворюючи на спині складний примхливий візерунок, а по боках по темній, досить широкій смузі. Хвіст оливкового кольору з рідкими темними плямами як зверху, так часто і знизу. Черево світле – білувате, зеленувате, жовтувате або червонувате.
Молоді ящірки відзначаються темнішим буруватим кольором тіла, рівномірнішою плямистістю, що складається з витягнених впоперек дрібних плямок, які найчастіше утворюють хвилястий візерунок, і блідо-зеленим забарвленням хвоста. Довжина молодих особин досягає 3,6 – 4,5 см.
Скельна ящірка поширена в межах України – лише в гірській частині Кримської області, в районах, що лежать на південь від Сімферополя. Найчастіше зустрічається на південних схилах Кримських гір.
Даних щодо екології цього виду в умовах України поки що мало.
Стаціями скельної ящірки є скелі, кам'яні завали, розсипища, навіть муровані кам'яні стіни з щілинами між окремими каменями, причому не тільки в горах, а й безпосередньо на узбережжі, де цю ящірку досить часто можна зустріти на галькових пляжах під час полювання на комах. Нерідко зустрічається також по обочинах гірських шляхів, зокрема восени (кінець вересня) в подібних місцях трималися майже виключно молоді екземпляри, які, можливо, тут виводяться. За спостереженнями М.М. Щербака (усне повідомлення), зустрічається також в букових лісах і іноді ховається в дуплах та під корою дерев. Загалом можна сказати, що скельна ящірка є порівняно вологолюбним видом.
Точних відомостей про час появи скельних ящірок навесні в умовах Криму нема, але вже в квітні вони зустрічаються у великій кількості.
Відкладання яєць припадає на середину літа – від травня до початку серпня, а молодь з'являється переважно у вересні. Наприкінці ж вересня скельні ящірки починають ховатися на зиму, хоч є відомості, що на активних скельних ящірок при теплій погоді натрапляли навіть у грудні. Першими ховаються старі особини.
Скельна ящірка живиться комахами та павуками (в трьох шлунках ящірок з Кара-Дагу виявлено 3 павуків, 2 екземплярів прямокрилих, 8 довгоносиків, 6 гусениць нічниць, 1 муху).
Господарське значення незначне, оскільки ящірки цього виду, хоч і живляться комахами, більшість яких є шкідниками, зустрічаються найчастіше не на господарських ділянках (за винятком деяких ділянок лісу та окремих місць, що прилягають до виноградників).
1.6 Ящірка піщана – Eremias arguta Pall
Інші назви: ящірка різнобарвна, ящірка різноколірна.
Піщана ящірка належить до числа дрібних видів українських ящірок; вона, мабуть, трохи менша, ніж навіть живородяща. Довжина тіла особливо великих екземплярів досягає 10 см, але розміри ящірок в Україні не перевищують 80 мм, та й такі зустрічаються дуже рідко. Тіло коротке й широке, ніби трохи приплюснуте. Хвіст дуже потовщений при основі, а далі різко звужується; його довжина приблизно така сама, як довжина тулуба з головою (відношення довжини тіла до довжини хвоста становить 0,70–1,10). Голова коротка, клиноподібна, масивна в потиличній частині і різко звужується на кінці, але морда тупа. Перед передлобними щитками ще можуть бути дрібні щитки. У екземплярів з території України, які належать до підвиду Eremias arguta deserti (Gmel.), між передлобними звичайно є додатковий щиток.
Яйця білі, в шкірястій оболонці, розміром 12–16x7–8 мм. Основний тон забарвлення верхньої сторони тіла сірий з попелястим, буруватим, коричневим або оливковим відтінком. Вздовж спини та боків розташовані поздовжні ряди білих плям чи вічок, облямованих чорними або темно-бурими кільцями. Середні ряди цих плям (два або чотири) заходять на хвіст. Самці і самки забарвлені однаково. У більших старих екземплярів облямівка навколо білих плямок ширша і часом справляє враження рядів чорних плям між рядами білих.
У молодих ящірок облямівки майже нема і по спині та боках проходять шість білих крапчастих смуг. В усіх ящірок черево світле–сірувато – або жовтувато-біле.
У відповідних стаціях піщана ящірка поширена в південній частині України, включаючи й степовий Крим.
В Україні мешкає в степовій (включаючи і рівнинну частину Кримської області) та почасти в лісостеповій смугах. Найпівнічніший пункт знахідки на Україні – околиці Миргорода між с. Сорочинці та х. Хатки (Малий Перевіз) Полтавської області.
Даних щодо екології піщаної ящірки порівняно мало. Найтиповішою стацією цього виду в умовах України є більш-менш закріплені піщані горби другої тераси річок.
Зовсім інший характер має другий тип стацій піщаної ящірки. Це глинисті або лесові ділянки, лише подекуди вкриті невеликим гумусовим шаром, з дуже бідною рослинністю, представленою переважно рідкими кущиками низького полину. В ряді випадків у таких місцях є виходи вапняків; ці ділянки мають характер крем'янистого степу. Подібні стації типові для рівнинної частини Кримської області, але зустрічаються і в інших пунктах степової зони України (в Одеській області, Криворізькому район Дніпропетровської області та деякі інші).
Відразу ж після залишення зимових сховищ у квітні починається парування. Період розмноження дуже розтягнений: вагітні самки з яйцями на різних стадіях розвитку зустрічаються з кінця квітня і до початку липня. У однієї самки буває від двох до шести яєць: у 40% випадків зустрічається три яйця, у 25% – два і лише в 2,5% – шість.
Молоді ящірки з'являються з червня (в незначній кількості) до початку вересня. Найбільша їх кількість виплоджується в останній декаді серпня.
На початку вересня старі особини вже ховаються на зиму. Молодь зникає трохи пізніше.
Піщана ящірка – денна сонцелюбна тварина. Це, мабуть, найтеплолюбніший вид серед усіх ящірок фауни України. За даними польових досліджень, проведених в травні–червні, найактивнішими піщані ящірки бувають при температурі повітря близько 42° і ґрунту 32є. Свої сховища вони залишають звичайно при температурі повітря і ґрунту близько 22–23°, але при таких умовах ще порівняно мляві, лише молоді екземпляри з'являються при температурі ґрунту 17° і повітря 20°. При температурі 16–18° активних піщаних ящірок не виявлено. За тими ж спостереженнями, при таких самих температурах влітку піщані ящірки рухливіші, ніж рано восени, в кінці періоду активності.
Бігає піщана ящірка надзвичайно швидко і безшумно, причому хвіст тримає над землею, а не волочить. В разі небезпеки і на ніч ховається в нірки, які найчастіше робить сама десь під кущиком шелюги, молочаю, піщаної осоки та ін., де пісок краще закріплений і менше осипається. Вхід у нірку має вигляд поперечної щілини з трохи навислим верхнім краєм і характерною вигрібкою піску знизу, далі йде невеликий хід завдовжки не більше 25 см. Ширина ходу приблизно 2,5–3,0 см і висота 2,0–2,5 см. Іноді зустрічаються наскрізні нірки, які мають вхід і вихід. Найчастіше нірки зовсім коротенькі (7–10 см); в такому разі ящірку дуже легко викопати просто руками. В одній нірці часто ховаються дві-три ящірки. Ховаючись на ніч, ящірка забиває вхід піском. В стаціях з твердим ґрунтом піщані ящірки часто використовують нори гризунів.
Піщана ящірка живиться майже виключно комахами, серед яких переважають наземні форми, але зустрічаються й літаючі. Крім того, певну роль в живленні нього виду відіграють павуки.
Піщані ящірки бувають здобиччю кібчика, сірої чаплі, білого лелеки, лисині. З паразитів в кишковому тракті ящірок виявлені круглі черви (не визначені).
Певне господарське значення як винищувач шкідливих комах, які становлять майже 56% її поживи, піщана ящірка має на ділянках, відведених під соснові посадки та тих, що безпосередньо межують з окультуреними землями і можуть бути резерваціями для шкідників.
2. Особливості біології представників родини Геконові–Gekkonidae
2.1 Кримський голопалий гекон – Gymnodactylus kotschyi danilewskii Strauch
Невелика нічна ящірка. Довжина тіла з головою досягає 40 – 50 мм, загальна довжина – понад 100 мм. Тіло і особливо голова плескаті. Висота голови в потиличній ділянці менша, ніж довжина морди від її кінця до верхнього краю ока. При розгляданні в профіль помітно, що передня частина голови трохи ввігнута. Морда спереду загострена і дещо нагадує своєю формою морду щуки. Орбіти великі і сильно випинаються над поверхнею голови. По боках тіла добре виражені поздовжні згортки шкіри (по одній з кожного боку) [3].
Голова зверху вкрита дрібною зернистою лускою.
Основний тон забарвлення зверху попелясто-сірий. Починаючи від потилиці тіло перетинають темні (бурі або темно-сірі) зигзагоподібні поперечні смуги, які мають розмитий передній контур, але чітко окреслені ззаду. Такі самі смуги є на хвості і на верхній стороні кінцівок. На голові дрібні плямки такого самого темного кольору. По боках голови через око ідуть бурі (темно-сірі) переривчасті смуги, що простягаються і на боки тіла аж до основи задніх ніг. Черево світле, попелястого відтінку по боках і кремового або жовтуватого посередині, спід хвоста жовтуватий або світло-оранжевий (помаранчевий).
Поширений в Кримській області України.
Окремі пункти Південного узбережжя Криму є єдино певними місцями знахідок цього виду на території України.
Кримський голопалий гекон (підвид G. kotschyi danilewskii S t r a u c h.) відомий з дуже небагатьох місць і в невеликій кількості екземплярів. За даними давніх авторів, він зустрічався в районах Ялти, Херсонеса, а, можливо, також Алушти. У 1930 р. один екземпляр цього виду С.О. Чернов здобув в околицях Ялти. Тепер кримський гекон зберігся, очевидно, лише в найпівденніших пунктах півострова, зокрема в районі мису Сарич, мису Айя (Батіліман), Ялти та Севастополя.
Наприкінці весни (травень) і влітку геконів можна знайти в руїнах, на мурах або на стовбурах дерев, причому їх забарвлення дуже подібне до кори і, нагадуючи забарвлення деяких нічних метеликів (орденська стрічка – Саtосаlа), має добре виражений захисний характер. Крім того, гекони трапляються на стінках будівель і навіть в приміщеннях.
Активними гекони бувають в присмерку. Вдень та в негоду вони ховаються в щілинах між камінням, під відсталою корою тощо.
Строки парування і розмноження також не встановлені, але у самок, здобутих у червні, в яйцеводах знайдено готові до відкладання яйця (по одному-два). На зиму кримський гекон ховається, мабуть, наприкінці вересня.
Основу живлення гекона складають комахи.
Зважаючи на малу чисельність кримського гекона, говорити про будь-яке господарське значення цього виду не доводиться. Як рідкісний вид він заслуговує на охорону.
3. Особливості біології представників родини Веретінницеві – Аnguidae
3.1 Жовтопуз безногий (жовтопузик, глухар) – Орisaurus apodus
Найбільша з ящірок України. Зустрічаються екземпляри загальною довжиною понад 1 м. Довжина тіла (від кінця морди до анального отвору) досягає 70 см. Тіло змієвидне. Кінцівок нема, лише по боках анального отвору збереглися сосочковидні рудименти задніх ніг. По боках тіла від голови до рівня анального отвору іде глибока борозна – згортка шкіри.
Хвіст
становить
приблизно
загальної
довжини тварини;
відношення
довжини тіла
до довжини
хвоста дорівнює
0,50–0,67. Луска на
спині ромбовидна
із закругленими
задніми краями
і має реберця,
особливо виразні
у молодих особин;
всього є 12–14 рядів
спинних лусок.
На череві луска
розташована
десятьма поздовжніми
рядами, у дорослих
гладенька, а
у молодих також
з реберцями.
Хвостова луска
уся з реберцями.
Забарвлення тіла зверху оливкове з бурим або червонуватим відтінком. Голова світліша. Знизу тіло жовтувате, світле.
Молоді тварини світлосірі з темнобурими зигзагоподібними поперечними смугами на тулубі і хвості. З віком ці смуги зникають, починаючи від заднього кінця тіла, і у напівдорослих екземплярів ледве помітні лише в передній частині тулуба.
Яйця великі, довгасті, вкриті шкірястою оболонкою. Довжина яйця 3,5–4,5 см.
В Україні жовтопуз зустрічається лише в південній частині Кримської області; відомий з околиць Нікітського ботанічного саду, Ялти, Алушти Євпаторії, Севастополя, Бахчисарая та ін.
Зимові сховища жовтопуз залишає дуже рано: в Криму вже на початку березня. Улюбленими стаціями жовтопуза є більш-менш відкриті косогори і сухі долини з щебенистим ґрунтом (кам’яні розсипи), вкриті досить густою трав’янистою рослинністю і негустими кущами або деревами. Часто зустрічається біля виноградників і навіть на поливних землях. Як сховища використовує найчастіше кори гризунів, іноді трохи розширивши їх, але ховається також між камінням, в щілинах ґрунту, між корінням в чагарниках і т.п. Весною жовтопуз активний протягом цілого дня, але з настанням жаркої пори року його можна знайти лише вранці та надвечір, а вдень він ховається у сховищах.
На щебенистому ґрунті, а також поміж рідкою травою жовтопуз пересувається дуже спритно, а на рівному місці, наприклад на дорозі, значно незграбніше.
Наприкінці червня – в липні самка відкладає до 10 (найчастіше 8) яєць. Для цього вона вибирає місце десь під кущем, де збереглося опале листя, в яке і закопує яйця.
Молодь з'являється в другій половині серпня–на початку вересня. Наприкінці вересня – в жовтні жовтопузи поступово ховаються на зиму.
Жовтопуз живиться молюсками, великими комахами (жуки-гнойовики, жужелиці, златки, саранові), зрідка гризунами, ящірками та при нагоді яйцями птахів і пташенятами з гнізд. Піймавши здобич, жовтопуз довго тріпає її і мне зубами і лише потім проковтує.
Жовтопуз, безумовно, є корисною твариною, оскільки живиться головним чином шкідливими тваринами (деякі наземні молюски, комахи, навіть гризуни). Крім того, треба враховувати відносно велику (у порівнянні, наприклад, із зміями) потребу жовтопуза в поживі, а також те, що жовтопузи часто живуть на оброблюваних землях, зокрема на виноградниках [5].
3.2 Веретінниця ламка – Anguis fragilis L
Характерний статевий диморфізм, за більшістю ознак.
Маса самців до 39 г., а самок до 77 г.
Тіло змієподібної форми, кінцівки відсутні Хвіст закінчується тупо. Морда спереду тупа, голова і тіло круглі в поперечному розрізі. Слухові отвори позаду очей (можуть бути відсутнім). Луска на тілі гладка, без ребер.
Забарвлення тіла зверху бурого, коричневого, бронзового або мідного кольору. Зустрічаються різні варіації кольору і малюнка, що не мають систематичного значення: ряди темних крапок або рисок, одна або декілька поздовжніх чорно-фіолетових смуг. У веретінниць із Закарпаття плямистість є у 68,3% особин і відсутня у 31,7%. Черевце у самців переважно світло-сіре, у самок – темне, до чорного.
Веретінниця представлена трьома формами: номінативною, поширеною на більшій частині видового ареалу в Європі (на схід до Східних Альп і Карпат) і в Північно-західній Африці; А. fragilis colchicus (Nordmann, 1840), що мешкає в Південно-східній Європі від Карпат на схід до Кавказу і Ірану і А. fragilis peloponnesiacus Stepanek, 1937, відомої з Південної Греції (Меrtens, Wermuth, 1960).
Щодо правомірності виділення А. f. соlсhiсиs немає єдиної думки. Вперше вона була описана А. Нордманом як варіація, з блакитними плямами на спині. Реальність даної форми бралася під сумнів багатьма вітчизняними герпетологами. Проте в каталозі земноводних і плазунів Європи, вона є підвидом. Це питання має особливу актуальність у зв'язку з тим, що межа номінативної і вказаної форм проходить, відповідно до поглядів її прихильників, через Карпати.
Веретінниця – малочисельний вид, поширений в Карпатах від рівнин до нижньої межі полонин, тобто до висоти 1100–1500 м, смуги криволісся.
Веретінниця поширена в Карпатах від рівнин до полонини, проте частіше мешкає в листяних або змішаних лісах, у вологих місцях, з товстою підстилкою, підліском, на лісових полянах з чагарниками мохів і папоротей, в долинах струмків, серед вкритого мохом каміння. Веретінниці в смузі лісу розподілені більш менш рівномірно незалежно від висоти над рівнем моря.
Це єдиний вид ящірок Карпат із присмерково-нічною активністю. Вдень вони знаходяться в укриттях, покидаючи їх тільки в сиру похмуру погоду. Особини, що гріються під прямим або розсіяним сонячним промінням, частіше спостерігаються в період вагітності, в серпні – вересні.
Веретінниць можна знайти в тимчасових сховищах з кінця березня по жовтень на рівнині і з кінця квітня по вересень в горах.
Найбільш сприятливі умови для цього виду при температурі повітря 18°.
Шлюбний період починається у середині квітня. Закінчується на початку липня. Веретінниця – вид яйцеживородний. Під час вагітності, що триває 2,5–3 місяці, розвивається 6–17 яєць розміром 9x16 мм. З яєць виходять цілком розвинуті дитинчата, здатні до самостійного життя.
Народження молоді в Карпатах відбувається, враховуючи спостереження на сусідніх територіях, з кінця липня до кінця вересня.
Довжина тіла новонароджених веретінниць 71–118 мм. Статеве дозрівання у них відбувається на третьому році життя при мінімальних розмірах тулуба самця 82, самки 80 мм. Відома максимальна тривалість життя веретінниці – 50 років, середня – 20–30 років.
Веретінниці поїдають дощових черв'яків, голих слимаків і павуків, багатоніжок, мурашок і їх личинок, двокрилих і інших безхребетних. Вони дуже часто знищуються людьми, які приймають їх за отруйних змій. На них нападають хижі птахи і мідянки.
Веретінниця – малорухлива тварина, рухається у зв'язку з обмеженою еластичністю тулуба широкими вигинами тіла, але серед рослинності, в підстилці або між камінням пробирається досить швидко. Присмерковий спосіб життя і ламкий хвіст (аутотомія) служить захистом від ворогів.
Линяє веретінниця, як і інші ящірки, кілька разів протягом року, залишаючи після себе подібно зміям цілий виповзок. У шлюбний період самець більш рухомий, під час спаровування він хапає самку щелепами за шию так, що потім залишається помітний слід.
Розшукує здобич веретінниця активно, обмацує її язиком, потім розкриває рот і, не поспішаючи, хапає. Якщо одну і ту ж здобич хапають дві ящірки цього виду, вони починають обертатися навколо своєї осі тіла в різні боки і розривають її.
У тимчасових сховищах під камінням, стовбурами дерев, що впали, вони часто зустрічаються разом з прудкими і живородними ящірками. Зимують веретінниці в норах гризунів, під гнилими пеньками, на глибині до 70 см від поверхні землі. За спостереженнями різних авторів (Даревській, 1969; Juszczyk, 1974), веретінниці збираються в місцях зимівель по 20–30 особин і більше.
Веретінниця поїдає дуже шкідливих слимаків, які є для більшої частини птахів і плазунів недоступними або неїстівними. У зв'язку з цим веретінниць можна рекомендувати як біологічний метод боротьби із слимаками в теплицях і оранжереях. Тому їх слід вважати корисними і охороняти [6].
Висновки
Робота була присвячена вивченню видового різноманіття ящірок фауни України. В результаті наших досліджень ми з’ясували:
У фауні України є два види безногих ящірок – жовтопуз безногий та веретінниця ламка, серед яких жовтопуз є найбільшою ящіркою України і може досягати 1 м.
З-поміж ящірок, у яких наявні кінцівки, найбільшою є зелена ящірка з добре вираженим статевим диморфізмом. Крім різниці у відношенні довжини тулуба до довжини хвоста, характерна також різниця у відносних розмірах голови (у самців голова відносно більша). У самців стегнові пори значно більші, ніж у самок, і мають форму косо розташованого, витягненого овалу. Молоді особини, які вже стали статевозрілими, мають ряд відмін у забарвленні. Спина у них різноманітних відтінків зеленого кольору, що на боках, попереку та зовнішній поверхні задніх кінцівок переходить у світло бурий, а голова зверху бурувато-зелена. Найменшою у фауні України є живородяща ящірка, довжина тіла якої не перевищує 60–65 мм. Дорослі ящірки зверху бурого, горіхового, жовтуватого, іноді зеленуватого або темно-оливкового кольору з дрібними чорними плямками.
В Україні зелена ящірка зустрічається дуже часто, бо поширена в межах Степу і Лісостепу та в Карпатах. Фоновий вид прудка ящірка поширений на захід від лінії, що проходить приблизно від ст. Ворожба в північній частині України до Дніпропетровська, перетинає Дніпро і звертає на південний схід в напрямку Скадовська. Живородяща ящірка поширена переважно в поліських районах як на Правобережжі, так і на Лівобережжі та в гірських районах Карпат. В межах країни, крім Кримської області, кримська ящірка зустрічається на узбережжі Чорного моря від Дунаю до Дніпра. Щодо скельної ящірки, то цей вид поширений лише в гірській частині Кримської області, в районах, що лежать на південь від Сімферополя. Піщана ящірка поширена в південній частині України, включаючи й степовий Крим. Кримський голопалий гекон зустрічається лише в Кримській області України. Найменш поширеним є жовтопуз безногий, який мешкає в південній частині Криму і є видом, занесеним в Червону Книгу України. Веретінниця – малочисельний вид, який також потребує охорони через схожість зі зміями.
Річний цикл активності ящірок фауни України є схожим. Від зимової сплячки прокидаються у квітні – травні (винятком є жовтопуз, який прокидається на початку березня), а ховаються, впадаючи у сплячку в жовтні – вересні. Парування відбувається зазвичай одразу після того, як ящірки прокидаються від сплячки і триває до травня – червня. Характерним є те, що прудка ящірка створює більш-менш постійні пари. Час появи молоді є різним. Так, у липні – серпні з’являються малята зеленої, прудкої та живородної ящірки, а у вересні – малята кримської, скельної, піщаної ящірки, жовтопуза та веретінниці. При чому живородна ящірка і веретінниця є яйцеживородними. Більшість ящірок є типовими денними тваринами, серед яких піщана ящірка є сонцелюбною, а живородна – вологолюбною і добре плаває. Гекон характеризується присмерковою активністю, а веретінниця – присмерково-нічною.
До Червоної Книги України занесений вид жовтопуз безногий, який потребує особливої охорони. Також потребують охорони веретінниця ламка і кримський голопалий. До того ж усі види ящірок фауни України знищують сільськогосподарських шкідників, тому їх слід вважати корисними і охороняти.
Література
Акимушкин И.И. Мир животных. Рассказы о змеях, крокодилах, черепахах, лягушках, рыбах. – М.: «Молодая гвардия». – 1974. – 320 с.
Даревский И.С., К биологии прыткой ящерицы, «Природа», №9. – 1946.
Наумов Н.П., Карташев Н.Н. Зоология позвоночных. – Ч. 2. – М.: «Высшая школа». – 1979. – 272 с.
Рудников В.А. Большая энциклопедия Кирилла и Мефодия. – 2003.
Таращук В. І. Фауна України: Земноводні та плазуни. – Т. 7. – К.: АН УРСР. – 1959. – 246 с.
Щербак Н.Н. Земноводные и пресмыкающиеся Украинских Карпат.-К.: Наукова думка. – 1980. – 266 с.
Размещено на