Фейр плей в системі олімпійської освіти
Ще одним прикладом є протест, поданий представниками італійського футбольного клубу «Парма» в Контрольно-дисциплінарний комітет з вимогою анулювати результати півфінального матчу Кубка УЄФА. Італійці обгрунтували протест тим, що під час гри був навмисне травмований воротар Бучі, представивши медичну довідку. Контрольно-дисциплінарний комітет УЄФА відхилив вимогу «Парми», оскільки документ виявився фальшивим.Мають місце випадки нечесної гри і в інших видах спорту. Так, у взуття підкладається бите скло, підрізають «блискавці», псуються ребра на ковзанах, підкручують шурупи та ін.
Однією зі складових концепції сучасного олімпізму є гуманістична ідея - рівність людей незалежно від кольору шкіри, расової чи національної приналежності та соціального статусу.
Ідея боротьби з апартеїдом у спорті має давню історію. Наприклад, протягом багатьох років державною політикою Південно-Африканської Республіки (ПАР) був апартеїд. Це виражалося в системі організованого гноблення і дискримінації темношкірих африканців і емігрантів з країн Азії. На початку минулого століття країна перебувала під контролем білої меншості, а національні спортивні федерації створювалися «лише для білих». Спорт в країні в 50-ті роки XX ст. базувався на таких принципах:
спортивний рух білого і кольорового населення організується окремо;
міжрасові змагання в межах країни заборонені;
спортивні організації кольорового населення країни повинні бути позбавлені можливості отримати міжнародне визнання;
кольорові спортсмени не можуть нарівні з білими брати участь у міжнародних змаганнях [11, с.27].
Реакцією МОК на таку політику було позбавлення Південно-Африканської Республіки права брати участь в Олімпійських іграх 1964 і 1968 рр.., А в 1970 р. виняток НОК ПАР з олімпійського руху.
Дії режиму ПАР, деяких міжнародних федерацій, окремих спортсменів і тренерів, які підтримують спортивні контакти з ПАР, змусили Генеральну Асамблею ООН 10 грудня 1985 прийняти і ратифікувати Міжнародну конвенцію проти апартеїду в спорті, в якій зазначалося:
- апартеїд є злочином, порушенням принципу міжнародного права, зокрема мети і принципів Статуту ООН;
апартеїд, як і раніше, панує в спорті і суспільстві, а так звані реформи не привели до істотних змін;
необхідно забезпечити безумовну підтримку олімпійського принципу неприпустимості будь-якої дискримінації на основі расової, релігійної чи політичної приналежності, а єдиним критерієм повинні бути спортивні показники.
У сучасному спорті також актуальна і проблема шовінізму. Приміром, у фінальному матчі чемпіонату світу з футболу 2006 р. Мазко Матерацці образив Зінедін Зідан щодо національної приналежності. Капітан французької збірної у відповідь ударив італійця, за що був видалений з поля. Можливо, це було однією з причин поразки збірної Франції. Неетичну поведінку Матерацці і нестриманість Зідана обговорювалися в усьому світі.
Спортсмени та інші суб'єкти олімпійського руху не завжди дотримуються принципів Фейр Плей. Однак незважаючи на численні порушення спортивної етики, більш ніж столітня історія сучасного олімпізму насичена значною кількістю прикладів моральної поведінки його безпосередніх учасників. На жаль, вони не завжди і не досить широко висвітлюються у спортивних колах, а також у засобах масової інформації. Набагато більша увага приділяється спортивним скандалів. Створюється враження, що в спорті переважає негатив, що не відображає дійсного стану справ.
Слід активно популяризувати гуманістичні цінності сучасного спорту серед широких верств населення, і, перш за все, серед дітей, підлітків та молоді. Величезну роль у поширенні і пропаганді принципів Фейр Плей можуть зіграти спільні дії педагогів, спортсменів і тренерів, державних і громадських організацій, засобів масової інформації, спрямовані на популяризацію ідеалів олімпізму. Спортивний етика в сучасному олімпійському русі має логічний зв'язок з історією змагань стародавніх греків і дійшли до нас з глибини століть принципами їхньої поведінки – «Кодексом честі олімпійців». Сьогодні спорт, у тому числі олімпійський, будучи дзеркалом сучасного суспільства, вбирає в себе
відображає його риси - позитивні і негативні. Історичні події останніх 100 років, що супроводжують сучасне олімпійський рух, є цьому наочним підтвердженням. Сьогодні проблеми дотримання моральності в спорті тісно переплітаються з реаліями життя суспільства.
Отже, загальнолюдські, гуманістичні пріоритети сучасного олімпійського спорту знаходяться під загрозою зниження їх цінності. Серед причин, які негативно впливають на дотримання моральних принципів у спорті, можна виділити політизацію, комерціалізацію, професіоналізацію. Вони провокують порушення етичних норм в олімпійському русі: допінг-скандали, випадки корупції в олімпійському русі, агресію, нечесну гру і т.п.
Проведені дослідження показали, що пропаганда олімпійських ідей повинна носити постійний, всебічний, комплексний характер і вестися в наступних напрямках: навчально-виховному, правовому, організаційному, політичному, просвітницькому і т.д.
Одним з головних системоутворюючих факторів, що дозволяють протидіяти негативним проявам у спорті, є широке впровадження в практику олімпійської освіти. Це забезпечить поширення ідей олімпізму, популяризацію моральних принципів, дотримання всіма учасниками спортивного руху правил чесної і справедливої гри; виховання спортсмена, здатного не тільки до досягнення високих спортивних результатів, а, перш за все, особистості, яка має яскраво виражену гуманістичну спрямованість.
Найбільш доступними шляхами впровадження етичних принципів в практику спорту і повсякденне життя суспільства, особливо, дітей, підлітків та молоді є спільні дії педагогів, науковців, державних і громадських організацій, засобів масової інформації, спрямовані на популяризацію ідеалів олімпізму. У процесі фізичного виховання і занять спортом необхідно змінити пріоритети, заохочувати і пропагувати в першу чергу моральні, духовні і культурні цінності.
РОЗДІЛ 3. ЕТИКА СПОРТУ ТА КУЛЬТУРА ЧЕСНОЇ ГРИ
3.1 Формальний та неформальний Фейр Плей
Пропозиції дослідників чесної гри щодо розділення поняття Фейр Плей на формальний та неформальний виникали ще в 1962 і 1964 роках. Але це (аналітичне) розрізнення не привернуло належної уваги, незважаючи на його надзвичайну актуальність - як тоді, так і тепер.
Неформальна чесна гра в спортивній традиції розуміється як джентльменська поведінка, як «лицарство» або «спортивний дух», як, наприклад, спочатку в сучасних Олімпійських іграх. Їх засновник П'єр де Кубертен говорив, що Олімпійські ігри відрізняє свого роду «лицарство спортсменів», чи «дух лицарства». Основна ідея їх організації, на його думку, полягала в чесному і рівному змаганні, пронизане духом спортивності, і тому відповідний настрій, проходження духу спортивної чесності розуміються тут самі собою. Формальна чесна гра, навпаки, є щось на зразок того, що соціологи називають сьогодні «обов'язковою нормою» - такою нормою, якої необхідно підкоритися. Хто порушує цю норму - така умова формальної чесної гри - буває покараний, до нього застосовують негативні санкції - аж до виключення. Формальна чесна гра характеризується тому точним дотриманням так званих «основних правил гри», які, так би мовити, визначають гру. Наприклад, застосування рук у футболі знаходиться поза правилами гри. До формальної чесної гри належить дотримання регулюючих правил всередині гри - наприклад, у поводженні з противником; так, не можна ставити йому підніжку або збивати його з ніг без дотику м'яча; сюди ж відноситься безумовне покору рішенням судді. Все це, звісно, формальні умови, які повинні забезпечити або підтримати ідею рівності шансів (або, краще сказати, рівного права на шанси), формальна рівність шансів на успіх чи стартових шансів, а також шансів проявити себе в процесі змагання. Повага до суперника, ставлення до нього як до партнера у грі, тобто не просто як до супротивника або навіть ворогові, - ця ідея є залишок неформальній ментальності чесної гри, який неодмінно присутній у формальних правилах.
Я не смію звертатися з противником як з потенційним «смертним, справжнім ворогом» [1, с.11], а повинен і навіть зобов'язаний бачити в ньому товариша і партнера по грі. Звичайно, ці формальні норми формулюються швидше як заборони, Тому вони природно повинні контролюватися відповідними заборонними правилами та санкціями (наприклад, штрафний удар). Проте справжня, споконвічна традиція, наприклад англійського джентльменського спорту, а також ініційованого Кубертеном Олімпійського руху, виходить далеко за межі цих заборон. Спортсмени повинні тут слідувати неформальному настрою в дусі ідеї неформальній чесної гри. Хоча вимога неформальній чесної гри пов'язана з формальними правилами, однак воно набагато ширше їх. У «спортивному» або «лицарському» дусі слід було б не тільки дотримуватися правил гри, а й поважати тих, з ким граєш, як - і навіть перш за все як - людей, партнерів і так далі.
Як раз в історії Олімпійських ігор є цілий ряд легендарних подій, пов'язаних саме з духом неформальній чесної гри. Ось одна з них: на іграх 1928 року французький фехтувальник Люсьєн Годен був зачеплений рапірою противника. Коли суддя проголосив: «Не потрапив!», Годен вийшов вперед і закричав: «Jesuistouche!» [2, с.38]. Результати змагання були внаслідок цього переглянуті не на його користь. Подібні заяви робили спортсмени і на більш пізніх Олімпіадах: так, в 1956 році в Мельбурні була скасована дискваліфікація олімпійського переможця в бігу з перешкодами на 3000 метрів, оскільки суперники, які втекли безпосередньо за ним, заявили, що він їх не затримував! Спробуйте уявити собі подібне у фінальних змаганнях нинішніх Олімпійських ігор! Сьогодні атмосфера змагання куди більш напружена і сувора, куди більш «екзистенційна». Це видно, наприклад, у випадку американської ковзанярки, замішаної у змові, за яким її основний суперниці -співвітчизниці перед зимовими Олімпійськими іграми 1994 поранили ноги залізним прутом, щоб вивести її з гри. Тобто була зроблена по-справжньому кримінальна акція, злочин - першорядна нечесна гра! Така «вбивча» серйозність має очевидно, особливо високі шанси на успіх в країні, де «tobenumberone» вважається особливо важливим. У всякому разі, ясно видно, що ідея чесної гри як чесного змагання змінилася - від старої аристократичної ідеї «джентльменського спорту», яку втілював ще Годен, до дотримуваних лише з необхідності формальних правил або однієї видимості їх дотримання, тобто до формальної регуляції поведінки в дусі формальних правил.
У великому спорті або інших подібних областях тепер необхідний відповідний контроль або організаційно оформлена процедура, щоб знешкодити подвійну мораль публічних запевнень в чесній грі і таємних безчесних маніпуляцій та порушень правил. В якості ілюстрації можна привести «мораль водного поло»: «нагорі посміхатися, внизу штовхати» (саме у водному поло таке порушення правил найважче побачити і проконтролювати). Кажуть також про «велосипедної моралі»: «нагорі згинатися, а вниз тиснути». Чи не слідкуємо ми нерідко і в інших областях суперництва саме такий «велосипедної» або «ватерпольної» моралі.
Ідейний переконання, заклики, так звані семінари з етики та інше допомагають, звичайно, дуже мало, як і рекламні та маркетингові акції на користь ідеї чесної гри. «Слова - це добре, але кури несуть яйця», - говорить африканська прислів'я. Необхідні системи контролю та ефективні заходи впливу, щоб дія «голих» закликів не виявилося холостим. А ефективності можна досягти тільки за допомогою інституційно гарантованого «контролю над контролем».
Від того, що у сфері бізнесу часто називають «чесною конкуренцією» (на противагу «чесному змаганню» у боротьбі обличчям до обличчя), філософи суспільства, держави і права відрізняють чесне розподіл часток або благ, тобто чесну гру в набагато більш широкому сенсі. Хоча і вони говорять про принцип чесності гри або просто «чесності» (як, наприклад, Ролз), але мають на увазі під цим, що у справедливій, орієнтованої на обопільну вигоду системі соціального співробітництва люди заради загальної користі піддають свою свободу обмеженням - регламентованим обмеженням, що йде на користь і їм самим. Але при цьому вони повинні брати на себе й обов'язки, оскільки вносять або повинні вносити свій співрозмірний чесний внесок. Чесна гра в цьому сенсі охоплює саме соціальні (спрямовані на вирівнювання відмінностей) зобов'язання, тобто полягає в тому, щоб не витягувати користі з інших людей і спільноти в цілому, не вносячи замість власного внеску.
Ця загальне правило чесної гри є, таким чином, чесність співучасті. З чесністю змагання, про яку ми міркували раніше, вона має мало спільного. Якщо ми продовжуємо в обох випадках або областях говорити про «принципі чесної гри», то слід все ж уточнити, що мова йде, власне, про два різні речі і принципах.
Надалі я буду розглядати в основному чесність змагання і чесність конкуренції, на противагу загальним вимогам справедливості в соціальній етиці і поняттю справедливості як «соціальної чесної гри» - оскільки тільки перші два види чесності грають центральну роль в етиці спорту. Але вони можуть бути узагальнені і на іншого роду змагання і проливають світло і на інші ситуації конкуренції (наприклад, на полуанонімізірованном ринку), де немає прямих супротивників. (Власне кажучи, слід було б точніше відокремити чесну гру в змаганнях лицем до лиця від чесної конкуренції в більш загальних або анонімних формах. Пряме чесне змагання - це особлива форма чесної конкуренції; зворотне не завжди вірно.)
Традиційна вимога «грати чесно» в обох значеннях стосується в першу чергу так званого суспільства досягнень, конкуренції і змагання; там воно являє собою свого роду нормативну ідею для регламентації конкуренції або змагань. При цьому, як я вже згадував, воно створює насамперед формальну орієнтацію, але має також більш широкої неформальній орієнтує цінністю. Мені здається, що важливо чітко бачити ці дві сторони. У цілому мова йде, звичайно, швидше про функціональну ідеї, про роль регламентації, контролю, дотримання певних правил конкуренції або змагання. Ідея чесної гри представляє собою у цьому зв'язку формально-функціональну цінність, керівну ідею, якась особливо необхідна в спортивних змаганнях, але при цьому часто спотворюється або порушується. Порушення має піддаватися (штрафні) санкції, порушник - покаранню, в тому числі і для того, щоб відновити формально рівні шанси на успіх.
Коли ми говоримо про чесну гру, слід задатися питанням: чи можна продовжувати перекладати відповідальність у кожному окремому випадку виключно на окрему особистість - спортсмена, тренера, чиновника, журналіста, голови. Або є загальна відповідальність спортивних спілок за системні обставини і організовані дії, які значно перевершують можливості окремих діячів, а іноді і втягують їх у парадоксальні ситуації конфлікту. Допінг, офіційно обвинувачений, а потай заохочений; «тактичний фол», необхідний публікою і навіть пресою, таємно викладається тренерами, але публічно лицемірно заперечується, і використання фолу як «стоп-крана» у футболі та гандболі ставлять діючого індивіда перед дилемою. Приречений він на етичну і моральну голодну смерть, як Буриданов осел між двома оберемками сіна.
Далі: чим більше значення набувають структурні і системні умови і соціальні констеляції, а також настрій часом прямо-таки екзистенціальної серйозності, тим настійніше потрібно етичне обговорення відповідальності спілок та інших організацій. Це не означає, що чинний індивідуум - навіть коли він виступає як носій певної функції - втрачає якусь частину відповідальності, тим більш моральною, за свої дії і виконувану роль. Однак до неї додаються елементи соціальної і моральної відповідальності інституцій та їх чільних функціонерів.
Хіба не загальновідомо, що спортсмени у великому спорті, а також, ширше, відповідальні особи в різних організаціях постійно знаходяться в таких ситуаціях вимушеного вибору між двома моральними фронтами? Чи можна як і раніше приписувати окремому діячеві всю повноту відповідальності, якщо структурні умови привели його до вищезгаданої дилемі? Чи можливо дійсно і дієво уникнути цієї дилеми в умовах розвитку подвійної моралі, коли офіційно проголошується доброзвичайність, а таємно послідовно максимізується успіх? Якщо кожний таємно намагається отримати вигоду з порушення осмисленої загальної норми, наприклад правила чесної гри, то ця норма втрачає силу: дієвість правил і мораль сходять нанівець. Динамічний розвиток дилеми веде до їх втрати. Майстри їзди «зайцем», що діють відповідно до стратегії «не потрап!», Можуть лише тимчасово і обмежено отримувати вигоду з того, що більшість дотримується правил. Якщо правило дотримується вже так мало людей, що правилом стає порушення правила, то будь-яке правило втрачає дієвість і сенс.
Чи залишається чесний в кінці кінців завжди «у дурнях»? Виявляються чи спортсмени, політики, бізнесмени, які дотримуються правил чесної конкуренції по відношенню до партнерів, що уникають таємних махінацій і які відчувають огиду до нечесної гри, не тільки особисто в програші, але і в соціальній ситуації трагічної дилеми, побудованої на саморуйнівної динаміці системи? Порушення норми, що приносять вигоду порушників, абсолютно неминуче породжують наслідування, якщо вони не тягнуть за собою заплата, що вселяє страх покарання або компенсації, і при цьому ставлять в гірше становище тих, хто чесно дотримується правил. Залишилися безкарними порушення правил множаться за законом позитивної зворотного зв'язку, якщо порушники постійно опиняються в більш вигідному становищі. У цьому випадку розвивається динаміка саморуйнування соціальної системи. При цьому на поверхні зберігається видимість дотримання норм, зате в глибині панує закон джунглів і максимізації успіху - або абсолютна анархія правил.
Хіба не дійшли вже до цього стану економіка, політика і великий спорт, а також інші галузі конкурентної боротьби, наприклад конкуренція вчених за місця і кар'єру? Чи не стала норма порожній оболонкою, на яку гучно або голослівно посилаються, в той час як реальність таємно підпорядковується зовсім іншим законам - законам джунглів або вовчої зграї? Це різкі формулювання, жорстко поставлені питання, які, проте, вимагають ретельного з'ясування. У всякому разі, проблеми чесного дотримання правил в більшості організацій, де йде боротьба за успіх і відмінності, вже не можна вирішувати тільки з точки зору індивіда і його відповідальності. Мова йде про проблеми, обумовлених самою структурою суспільства і мають власну динаміку розвитку, яку можна зрозуміти лише на рівні соціуму. Проблеми чесної гри та рівності шансів в конкурентній боротьбі - типові проблеми такого роду, і до них вже неможливо підходити з точки зору одних індивідів. Заходи, покликані покласти відповідальність на окремого діяча, виявляються неефективними, стають стратегіями ухилення від відповідальності, суто номінальними маркетинговими та рекламними акціями. Вони можуть у кращому разі залучити до цієї проблеми увагу громадськості та всіх учасників, але, звичайно, не змінити структурну динаміку ситуації подвійного примусу. Непохитне прагнення до власної вигоди практично будь-яку ціну, а «при необхідності» і нечесними засобами, призводить до того, що, розриваючись між зміцнілими вимогами неодмінного успіху і благородними ідеалами чесної гри, благонамірений діяч не досягає мети, та ще й піддається глузуванням як наївна людина , невиправний ідеаліст, дилетант, дурень і інше. Оскільки з правила «Niceguysfinishlast!» Згідно із законом логічної протилежності неминуче випливає, що переможці - це пройшли вогонь і воду майстра закону джунглів, то хто захоче в цій ситуації залишатися «хорошим хлопцем»?
Психолог і соціолог менеджменту Йорг Каспар Рот виявляє в «ігровому полі менеджменту» явні паралелі того, що по суботах і неділях відбувається на футбольних полях Німеччини: «Чим менш прозорі правила змагання, чим слабкіше судді, ніж упереджене глядачі і чим жаданішим нагорода, тим бесцеремоннее ведеться гра не за правилами ». На ігровому полі професії часто залишається неясним, хто проти кого грає; тут особисті досягнення видно не так чітко, як в воротаря у футболі, а правила гри часто змінюються. Крім того, судді, тобто начальство, самі часто є зацікавленими гравцями. Так, Зігфрід Буххольц, директор великого хімічного концерну, говорив: «Ми стикаємося з тим, що наше суспільство не заохочує ті самі цінності, які могли б сприяти його здоров'ю: доброту, любов до ближнього, готовність до самопожертви. У світі бізнесу це вважається слабкістю керівництва. Винагороджуються ж як і раніше цінності, згубні для суспільства: вміння пробитися, жорсткість, енергійна робота ліктями ».
3.2 Проблема чесної гри та рівенства шансів в конкурентній боротьбі олімпізму
Майже всі говорять ще про «справжньої» чесної гри, але на практиці вона ведеться лише «вимушено» (у подвійному сенсі!) Або поверхнево або не ведеться зовсім (хіба що для вигляду). Публічні голослівні заяви, проповіді, для збереження іміджу посвідчують в доброзвичайності говорять і закликають до чесної гри, також виконують функції відволікання уваги, як і маркетингові стратегії «ініціативи за чесну гру» в німецькому спорті. Люди розуміють - можливо, не віддаючи собі повного звіту або не зізнаючись у цьому вголос, - що без глибоких структурних змін їм не вберегтися від посилення конкуренції з усіма супутніми явищами брутальності, надмірної серйозності і нечесної гри, і шукають притулку і прикриття в стратегії відходу від відповідальності. Звичайно, краще закликати, ніж зовсім нічого не робити. Але залишається питання, чи можна цим добитися чого-небудь, крім виявлення симптомів. Можливо, голослівний заклик не сприяє навіть лікуванню останніх, не кажучи вже про усунення структурних, породжених і підтримуваних системою причин проблеми. Не маскує чи показна бурхлива словесна діяльність (хоча вона, звичайно, змальовує основну проблему і робить її надбанням громадськості) лише подальше, ще більш ефективне функціонування подвійної моралі або розщеплення моралі. І чи спрямовані голослівні запевнення лише на відволікання уваги. Або закони суспільства паблісіті вже так увійшли в плоть і кров функціонерам всіх родів, що вони не можуть уявити собі інших можливостей, окрім піар-заходів, які маніпулюють порожніми словесними оболонками і зводяться в результаті до настільки ж багатослівним, як і ухильну реверансам перед утвердившимися переконаннями, махінаторами громадської думки та засобами масової комунікації - тобто до ритуального кадіння всюдисущому ідолу «іміджу». Не варто приписувати добровільним організаторам та учасникам таких акцій ні напівсвідомий прагнення зам'яти проблему, ні цинічну стратегію показною активності. Але саме до такої показної діяльності в реальності зводяться ці заходи. Проблема, таким чином, частково усвідомлюється, але ніяких глибоких проблем зміна іміджу не вирішує. Тим не менш, якщо проблема визнана, зроблена надбанням громадськості і усвідомлена, це вже непогано, хоча звідси ще далеко до усунення причин проблеми. У всякому разі, це можна зрозуміти як запрошення до глибокого аналізу та рефлексії, до того, щоб дійсно намітити, запропонувати, випробувати й спробувати поширити систему структурних змін, знешкоджуючи, позбавляючи гостроти закладені в системі, структурні стимули до нечесної гри - наприклад, енергійно знижуючи значення спортивної перемоги, орієнтації виключно на перемогу («Головне - перемогти!»), а також прагнення обіграти, витіснити противника в економічній конкуренції.
Але як таке можливе без того, щоб політики, бізнесмени, преса, суспільство в цілому, прості німецькі обивателі, захотіли змін і рішуче взялися за справу? Як можна домогтися зниження перебільшеного егоїзму конкуренції в високорезультативних областях, зокрема в не можуть обійтися без інтенсивної тренування видах великого спорту, які роками вимагають від людини повної віддачі, вкладення всіх ресурсів і засобів, часу, сили, енергії, спеціального навчання та іншого? А хіба політики і представники преси і телебачення, а з недавнього часу також і спонсори (за рідкісними винятками) не роблять все можливе, щоб ще посилити вимоги високих результатів та публічності у спорті, щоб сприяти подальшій ескалації очікувань, посилювати серйозність суперництва, весь час вимагаючи медалей і орієнтуючись на них у фінансовій підтримці спорту? Не вимагають Чи неможливого ті, хто одночасно домагається більш поважної до оточуючих чесної гри і підвищує серйозність конкуренції? Як це можливо, поки в грудях атлета або функціонера живуть «дві душі», поки він приречений домагатися успіху і в той же час залишатися незмінно чесним і чистим, поки успіху можна добитися потайними махінаціями і поки занадто багато значення надається перемозі? У професійному і великому спорті, який у наші дні придбав екзистенційне значення, серйозний настрій переважає, так що подібна дилема тут проступає з повною силою, заганяючи людини в якийсь соціальний «капкан».
Етнолог Грегорі Бейтсон змалював у галузі психології теорію, подібну до цієї моделі соціального капкана і вимушених коливань між кооперативним і некооперативна поведінкою, і назвав її теорією «doublebind-ситуацій» (тобто ситуацій «подвійний зв'язки»). Він також проаналізував парадоксальну ситуацію коливань між крайнощами подвійного стандарту в сенсі «ситуації подвійного тиску» і змалював глибинно-психологічні та психосоціальні наслідки цієї структурної ситуації натиску [13, с.57]. Мова йде в нього про аналіз передумов і соціальних умов розвитку шизофренії. Саме гра - вже гра вищих ссавців, особливо ж приматів, - служить Бейтсон відправним пунктом його теорії: собаки, мавпи кусають і щипають один одного у грі, але при цьому і самі, і їх партнери по грі усвідомлюють і дають зрозуміти, що вони тільки грають. Вони сприймають дії гри в подвійній перспективі, так би мовити, підпорядковують їх «подвійний віднесеності». Агресивність ігрових укусів лише зображує ненависть і серйозну боротьбу. Супротивника залякують, і він лякається. Але на другому рівні тлумачення цю вказівку першого рівня спростовується, оскільки повідомлення більш високого рівня дає зрозуміти, що агресія тут не справжня, а удавана. Укус, щипок симулюють агресію, насправді ж це зовсім не агресивне, а скоріше дружньо-ігрова поведінка, яка на більш високому рівні повідомляє: «Я кусаю тебе не по-справжньому, я з тобою граю і добре до тебе ставлюся». Протиріччя між цими двома рівнями може бути пом'якшено лише через повідомлення ще більш високого рівня про те, що тут в наявності два рівні і що ця дія обумовлена одночасно обома рівнями, так би мовити, ритуально розіграно. Тим самим вся ця область виділяється тим, що розглядається ззовні і поміщається в особливий сектор - сектор гри. «Це тільки гра» - без такого необхідного повідомлення не може зберігатися захоплююча динаміка перепаду між серйозним і ігровим характером. Звичайно, той, хто повністю віддається грі (у боротьбі), хто майже повністю ототожнює себе зі своєю роллю, той, за Бейтсон, «на подив нездатний» на такі знімають напругу, що обмежують повідомлення більш високому щаблі. Хоча сама гра - це як раз «особливе з'єднання первинних і вторинних процесів» такого роду, гравець, занадто серйозно зайнятий своїм заняттям, чим більше захоплюється, тим менш здатний розпізнати суперечливість перспективи всередині рамками гри і пом'якшити напруження збереженням подвійний віднесеності. «Серйозні» змагальні ігри глибоко просякнуті такими парадоксами і перепадами перспективи: вони розігруються між серйозністю і жартом. Ігрові та серйозні елементи нерозривно пов'язані між собою, вплетені одна в одну. Занадто серйозно занурений у гру гравець хоча і відчуває суперечливість, але не може і не хоче дозволити і змінити її, а повністю і серйозно живе в цих парадоксальних ситуаціях. Якщо гравець вже не в змозі зрозуміти повідомлення вищого порядку про рамки і перспективи, якщо він вже не може виділити парадоксальні ситуації і помістити їх в особливу область, то він наближається до шизофренічного душевному стану. Згідно Бейтсон, саме так часто і виникає шизофренія. Принаймні феноменологічно її виникнення можна окреслити саме так.
Не потрібно подальших пояснень, щоб перенести це тлумачення гри на спорт змагань і рекордів. У цій сфері таке тлумачення стає ще більш переконливим, оскільки коливання на кордоні серйозності тут набагато достовірніше документовано, а повідомлення «Це всього лише спорт!» - Набагато легше ігнорується.
Спортсмен, втягнутий в ситуацію «doublebind» між