Xreferat.com » Рефераты по философии » Філософське розуміння свободи

Філософське розуміння свободи

Зміст


Вступ

1. Філософське розуміння свободи. Свобода й свавілля. Соціальний примус і свобода

2. Держава й право як підстава й знаряддя свободи. Демократія, тоталітаризм, охлократія

3. Становлення некласичної філософії історії: цивілізаційний підхід

4. Свобода в сучасному світі

Висновки

Список використаної літератури


Вступ


Особливості об'єкта історії філософії, яким виступає історичне буття як таке та її предмета, що є зрізом вказаного об'єкта зумовлюють місце і роль цієї системи знань в загальному суспільствознавстві.

Історичне буття, що є об'єктом філософського дослідження, - утворення надто суперечливе. Воно водночас і твориться, і утворює внутрішній духовній світ людини.

В наш час набуває особливої ваги розрізнення історії як системи знань про минуле та філософії історії. Ідею відмінності між філософією історії та історією як такого висунув Г. Гегель. Він обґрунтовував точку зору, що філософія історії є самосвідомістю історичного процесу і що можливості спеціальних галузей історичного знання в цьому аспекті є значно обмеженішими.

З переходом історичного мислення від класичного до некласичного етапу наука не постає як одностайно визначене уособлення адекватного осмислення історичного буття. З одного боку продовжуються гегелівська наукоцентрична традиція, а з іншого поширюється протилежна, наукобіжна тенденція.

Принциповою відмінністю посткласичних філософів історії є розгляд предмета історії не як зовнішнього об'єкта, а як систему духовного життя людини. Наприклад, німецькі філософи Г. Ріккерт (1863-1936), В. Дільтей (1833-1911), В. Віндельбанд (1848-1915) розглядали предмет історичної науки не як однотипний, серійний, а як неповторне, унікальне утворення.

О. Шпенглер йде ще далі. Він виходить з того, що предмет історичного та філософсько-історичного пізнання є унікальним і тому не підлягає загальним законам.

У теософії Олени Блаватської історична дійсність трактується не як реальний предмет осмислення, а як своєрідна мара. Справжнім же предметом філософського осягнення проголошується деяка вища реальність.

Звичайно, цілковито уникнути розбіжностей і різночитань об'єкта чи предмета історичного осягнення навряд чи можливо. Повна тотожність позицій з цього питання означала б повну вичерпність названих проблем, а отже й завершення філософії історії. У той же час небажаною є й протилежна ситуація - боротьба за власну винятковість, претензія на абсолютну істину.

В умовах некласичної парадигми в світовій історичній думці претензії певної системи поглядів на вичерпну характеристику об'єкта чи предмета філософії історії є вже не правилом, а винятком. Тому єдино правильною тут є визнання нагальної потреби взаємоузгодження всіх наявних і нових тлумачень об'єкта і предмета філософії історії. Це значною мірою конкретизує питання про місце та особливості взаємозв'язку філософії загальної соціології, філософії історії та історичної науки.

1. Філософське розуміння свободи. Свобода й свавілля. Соціальний примус і свобода


Однієї з складових розгалуженої системи філософського знання є філософія історії. її предмет, структура і функції на різних етапах соціального розвитку не залишаються незмінними, вони істотно модифікуються, набувають нового змісту.

Термін "філософія історії" у науковий обіг увів французький філософ Вольтер (Марі Франсуа Аруе) (1694-1778). Одна з праць Вольтера мала назву "Філософія історія". Але як сукупність ідей, теорій, поглядів філософія історії виникає ще у системі міфологічного світогляду.

Як вже зазначалося міфологія - це такий спосіб розуміння природних і суспільних явищ, що полягає в одухотворенні і персоніфікації цих явищ, наділені їх людськими за характером, але фантастичними і спотвореними властивостями.

Свою специфіку має і міфологічне розуміння історії. Так, міфічний час постає як віковічний, і все, що відбувалось за міфічного часу є зразком для відтворення, оскільки так було споконвіку. Іншими словами, міфічний час ще не є історичним часом.

З трьох основних рівнів відношення людини до світу - світовідчуття, світосприйняття та світорозуміння - в міфологічному відображенню історії саме світовідчуття постає в найбільш розвинутому вигляді. Тому міфологічні узагальнення історичного буття не є логічним. Воно не може використовувати абстрактні поняття, оскільки таких понять ще не було.

Важливою рисою міфологічного світовідчуття був його колективістський характер. Тому і міфологічне осмислення історичних реалій не авторське, а знеособлене. Лише з розкладом міфологічного мислення час починає рухатись, а суб'єктом і носієм релігійних та філософських уявлень про історичне буття стають не тільки колективи, а й окремі особи.

І характерною рисою міфологічного світобачення є також і його нерефлексивність, неусвідомленість самого себе.

У XX столітті відбувається своєрідний міфологічний ренесанс. Так, психологічну теорію міфу розробив швейцарський філософ К.Г. Юнг і його послідовники. З точки зору Юнга, глибинну основу історичного буття становить "колективне несвідоме".

Емпіричним підґрунтям для ідей "колективного несвідомого" стала подібність між міфологічними мотивами історичної давнини в нормальних людей та фантазіями психічно хворих. Ці образи Юнг назвав архетипами, а засновані на архетипах форми духовного освоєння історичних подій, як доповнювальні щодо наукового пізнання.

Міфологічному баченню історичного буття чимала роль відводиться й при формуванні сучасного світорозуміння, яке не може уникнути багатьох міфологем. Так, останнім часом виявилися політичні міфи як теорії про провіденціальну місію певної нації (націоналізм) і міф про комунізм як суспільство соціальної рівності, справедливості та гуманізму (марксизм) тощо.

Таким чином, першою світоглядною формою відображення історичного буття постає міфологія, яка зберігає своє світобачення на протязі всього саморозвитку соціального буття.

Другим після міфології типом осягнення буття є релігійний світогляд.

На відміну від міфологічного, релігійне засвоєння історичного буття вже не є нерефлексивним, неусвідомленим. Якщо в міфологічному світобаченні ще не має поділу оточуючого світу на природний та історичний, зовнішній і внутрішній, то у релігійному світосприйнятті світ поділяється на поцейбічний і потойбічний.

З трьох, згаданих нами, основних рівнів відношення людини до світу - світовідчуття, світосприйняття та світорозуміння, релігійному світоглядному відображенню історії найбільш відповідає світосприйняття історичних процесів.

Особливістю релігійного світосприйняття є те, що воно дає цілісний образ не окремого предмета чи явища, а є образом відношення "Людина - світ історії". На відміну від суто пізнавального образу релігійне світосприйняття має ціннісну орієнтацію.

Основною пізнавальною здатністю, що виконує роль підґрунтя релігійного сприйняття історичних процесів є людська творча уява, спроможність конструювати образи предметів і явищ оточуючого світу. Саме уява є сполучною ланкою між чуттєвістю та абстрактним мисленням у процесі осмислення історичної дійсності.

Слід зауважити, що історичне буття у релігійному світогляді - це не просто сукупність уявних образів, тобто світ уявний, потойбічний, а й водночас - світ кращій, ніж поцейбічний, більш щасливий, гармонійний.

Таким чином, релігійна свідомість обґрунтовує низку фундаментальних світоглядно - історичних ідей, до яких належать:

ідея свободи як високої духовної, моральної характеристики людини;

ідея рівності всіх людей між собою, незалежно від станової та етнічної належності;

ідея ідеального, бажаного стану історичної дійсності, вільної від нерівності, несправедливості, скорбот, що забезпечує вічне благо;

ідея толерантності, прагнення, виходячи з тези "Бог єдиний", взаємоузгодити найрізноманітніші різновиди релігійного осягнення світу.

Третім із основних історичних типів світогляду є наймолодший за віком філософський світогляд. Основним питанням філософського світоглядного розгляду історичного процесу, його сенсом теж є відношення "Людина - світ історії". Але на відміну від міфологічного світорозуміння історії, яке є принципово несамосвідомим, і релігійного, в якому відображенню історії найбільш відповідає світосприйняття, філософське історичне світобачення виступає в значенні самосвідомості суб'єктів історії.

Світоглядно філософське осмислення історичних реалій, як і міфологічне чи релігійне, містить у собі всі три рівня відношення людини до світу - світовідчуття, світосприйняття та світорозуміння. Однак основним, домінуючим відношення у філософському історичному світогляді виступає історичне світорозуміння. Змінюються відповідним чином і співвідношення функцій основних пізнавальних здатностей у філософському осягненні історичного буття. Як вже зазначалося, в міфологічному охопленні історичних процесів визначальну роль виконували органи відчуття, в релігійному - уява, то у філософському - інтелект і воля людини.

Таким чином, філософія історії виступає як система філософського знання світоглядного рівня, знання, яке допомагає людині духовно змінити саму себе. У світогляді кожної особистості з необхідністю, в тій чи іншій мірі, містяться філософські уявлення, ідеї, теорії, погляди на свою історію.

Виникнення філософії історії розпочинається з визначення складу і статусу, соціальної ролі та історичної долі дійових осіб історії. Першим особливим напрямом досліджень, що охоплює весь спектр взаємопроникаючих ліній філософсько-історичного пізнання постала історіософія. І першими історіософами були Геродот, Платон, Аристотель, Плутарх та інші.

Ще в стародавньому суспільстві виділяються три основні напрями філософії історії:

прогресистський,

регресистський,

циклічний, колоподібний.

Цей поділ споглядається і у наш час.

Прогресистська філософія історії вважається історично першим напрямом, пануючий за умов висхідного розвитку певного соціального утворення. Класичним представником тлумачення історії як поступальної зміни був Августин Блаженний. Саме він чи не першим з релігійних філософів створив всеохоплюючу теорію історичного поступу.

Поступ історичного процесу визначається, за Августином Блаженним, двома катастрофами глобального масштабу: гріхопадіння Адама і Єви та страшним судом. Усе, що відбувається між цими двома подіями, і становить зміст всесвітньої історії. Метою ж історичного процесу є побудова суспільства Божого. Зазначена мета досягається в протиборстві тих, хто живе за людськими законами і будуть покарані посмертно, і тих, хто узгоджує своє життя з божою волею, і будуть залучені до царства Божого.

Першими способами секулярного прогресистського тлумачення історії людства вважаються концепції Ш.Л. Монтеск'є, Ф.М. Вольтера, А.Р. Тюрго, Ш.А. Кондорсе, І.Г. Гердера та інших. Історична реальність тлумачиться їми як лінійно - поступальний процес, а критерієм історичного прогресу проголошується людський розум.

Монтеск'є у праці "Про дух законів" пояснює історичну реальність як закономірний, поступальний процес.

Як і Монтеск'є, Вольтер вважав, що прогрес - не що інше як досягнення розуму в пізнанні природи, суспільства і людини [7, 14].

Як же відзначалося, у попередніх темах, першу теоретично обґрунтовану концепцію прогресу висунув французький філософ - просвітитель Тюрго. Розглядаючи історичну дійсність у всесвітньому масштабі протягом усього її буття, Тюрго намагався виявити особливості її перебігу від стародавніх народів до сучасного йому суспільства. Він виходив з того, що однією з неодмінних рис історичного процесу є його безперервність. В той же час філософ застерігав, що прогресу на певних етапах і в певних регіонах властиві періоди не лише підйому, а й занепаду, прискореного і сповільненого руху.

Найдосконалішою серед просвітницьких прогресистських теорій філософії історії була теорія Кондорсе, що викладена в згаданій раніше його праці "Ескіз історичної картини прогресу людського розуму". Уся всесвітня історія людства розглядається як лінійний, неухильний і незворотній прогрес.

Представником прогресистської філософії історії був і німецький філософ Іоганн Гердер (1744-1803). Своє філософсько-історичне вчення він виклав у працях: "Ще одна спроба філософії історії для виховання людства", "Ідеї до філософії і історії людства" та ін. Він формулює ідею про самоцінність різних народів як своєрідних макроіндивидів, дає визначення мети людської історії, за якою людський рід в усі віки, лише в кожному по-своєму, має за мету людське щастя. На відміну від просвітників Гердер не розглядав природу людини як незмінну; вона всьому має вчитися, постійно виховувати себе. Він вважав неприйнятними і євроцентризм просвітницької філософської думки, за якою всесвітня історія є єдиним, однолінійним, неухильним поступом,, зразком якого проголошувалося саме європейське суспільство.

Історію людства Гердер розглядає як процес планетарного характеру, процес світовий і водночас багатоцентричний. Він доходить висновку, що доля людини не є чимось наперед визначеним, що вона значною мірою залежить від оточуючого її соціуму. Засобом але, що об'єднує індивідів у суспільство, є за Гердером, культура, яку він тлумачить не евроцентрично, а як множину органічно споріднених локальних історичних утворень.

Як і просвітники, німецький філософ І. Кант - перший з представників німецької класичної філософії вважав, що вияви людської волі, що складають у своїй сукупності історичну реальність визначаються загальними законами природи. Він також наголошував на визначальної ролі в історичному процесі людського розуму. В той же час, на відміну від просвітництва, Кант пов'язував застосування розуму не тільки з конкретним індивідом, а й людським родом у цілому. На думку Канта, найбільше чого може досягти в своєму розвиткові людство - це побудова правового громадянського суспільства, членом якого надається найбільша свобода.

Розуміння історії людства як відображення взаємозв'язку прогресу в усвідомленні свободи з розвитком суспільства - великій історичний здобуток філософії історії Г. Гегеля. Його філософія історії є якісно вищім щаблем порівняно з просвітницькими філософсько-історичними поглядами. Класик був переконаний, що відображення всесвітнього характеру людської історії, розуміння її сутності, етапів і закономірностей розвитку уможливлює розв'язання проблем історичного пізнання. Гегель виходив з тези, що попри все невичерпне розмаїття змін, які відбуваються в природі, в них бачиться лише вічний коловорот. Нове ж, за Гегелем, знаходить свій вияв лише у змінах, які здійснюються в духовному житті.

Історичний поступ, на думку Гегеля, постає як результат дій великих мас індивідів, кожен з яких переслідує свою мету, що не збігається з метою іншого. Але ретельне вивчення індивідуальних дій доводить, що за певним хаотичним рухом вимальовується загальна тенденція, закономірність. Така точка зору допомагає розкриттю своєрідності виявів об'єктивних законів розвитку цілісних соціальних систем [12, 383].

Чітке виявлення рис прогресистського напряму філософії історії простежується і у вченні марксизму. Але з кінця XIX ст. популярність прогресистського напряму філософії історії помітно спадає, а віра в історичний прогрес і можливість побудови в майбутньому справедливого, гармонійного суспільства на засадах свободи, рівності і братерства дедалі частіше піддається сумніву.

Регресистський напрям філософії історії започатковується ще в цивілізаціях стародавнього суспільства і проходить через усі наступні соціокультурні утворення.

Однією з перших аргументованих концепцій регресивного розвитку суспільства була версія французького філософа XVI ст. М. Монтеня. Будучи філософом - скептиком, він наголошував на відносності досягнень культури. Дикуни для нас, зазначав Монтень, аж ніяк не більше диво, аніж ми самі для них.

Подальший розвиток регресистського напряму філософії історії пов'язаний з ім'ям Ж. - Ж. Руссо. На його думку, історія розвивається вкрай суперечливо і здебільшого регрес домінує над прогресом. Джерелом зла, за Руссо, є нерівність, з якої виникли багатства. Породжену нерівністю суперечність інтересів філософ тлумачив як згубне джерело насильства, зрад, лицемірства та інших жахів.

У наступних філософсько-історичних концепціях регресистський напрям перетворюється на напрям подальшого розвитку філософії історії як вагомої складової західноєвропейської духовної культури.

Серед напрямів формування філософії історії важливе місце посідають концепції історичного коловороту. Ще з часів панування міфології концепції циклічного розуміння природного та історичного буття відігравали особливу роль. Перші концепції історичного коловороту були створені у добу переходу від античного суспільства до середньовіччя. Давньогрецький історик Полібій (210-122 pp. до н. е) у "Загальній історії" дійшов висновку, що народ у своїй життєдіяльності здійснює певний цикл. Поряд з Полібієм одним з основоположників теорії історичного коловороту був китайський історик Сима Цянь (145-86 pp. до н. е).

Одним з перших європейських прибічників коловоротного тлумачного історичних реалій був італійський мислитель Н. Макіавеллі (1469-1527). Як і Полібій, Макіавеллі прагне виявити повторюваність, циклічність в історичному розвитку шляхом аналізу тогочасних політичних реалій. Історію того чи іншого макроіндивіду він розглядає як своєрідний коловорот.

До коловоротного тлумачення історичного буття схилявся й інший італійський мислитель - Т. Кампанелла. Коловоротність людської історії Кампанелла тлумачив як один із різновидів колового руху Всесвіту.

Слід відзначити, що слушні ідеї про коловоротний за своєю сутністю рух соціальних систем і у Макіавеллі, і у Кампанелли глибокого обґрунтування не знайшли. Досконале і системне розроблення цих ідей належить італійському мислителю Джамбаттіста Віко. У праці "Засади нової науки про загальну природу націй" він розглядає два світи - "світ стародавніх народів" і "світ християнських народів". Своє коло людська історія здійснює не тільки в межах життєдіяльності конкретного народу, а й у межах світу в цілому. Тобто мислитель наголошує на тому, що не тільки окремі народи, а й певний світ соціальних систем вершить своє коло історичного буття. Кожен народ проходить, за Віко, три стадії, або віки - вік богів, вік героїв і вік людей. Кожен вік, у свою чергу, має свої етапи - народження, розквіту і деградації.

Отже, не дивлячись на те, що Віко не уник невиправданих схематизмів у поясненні історичного буття, саме завдяки розробці своїх оригінальних ідей він став класичним виразником циклічного напряму у світовому філософсько-історичному мисленні.

Розвиток цього напряму продовжили М.Я. Данилевський, О. Шпенглер, А. Дж. Тойнбі, П. Сорокін та ін. Але названі філософи належать до етапу некласичної філософії та історії. Деякі з їхніх ідей вже були розглянуті в попередніх темах, а інші будуть розглянуті пізніше.

Таким чином, початковими всезагальними історичними думками були міфи, а першими мислителями, що створювали міфи поставали стародавні народи. В стародавньому суспільстві виділяються три основні напрями філософії і історії: прогресистський регресистський та циклічний, колоподібний [11, 385].


2. Держава й право як підстава й знаряддя свободи. Демократія, тоталітаризм, охлократія


Перші кроки до некласичної філософії історії зробили німецькі мислителі К. Маркс та Ф. Енгельс у створеній ними теорії суспільно - економічних формацій. Вперше поняття "суспільна формація" вжив К. Маркс у своїй праці "Вісімнадцяте брюмера Луї Бонапарта". Є підстави гадати, що це поняття К. Маркс запозичив з геології та гегелівської "Філософії природи". За Марксом, поняття "суспільно-економічна формація" означає певне утворення, конкретне суспільство з властивим йому способом виробництва, продуктивними силами й виробничими відносинами, базисом й надбудовою. У своїй фундаментальній праці

"Капітал" К. Маркс охарактеризував буржуазне суспільство як живу суспільно-економічну формацію. У передмові "До критики політичної економіки" термін "суспільно - економічна формація" використовується К. Марксом у найширшому значенні як економічна структура суспільства. Він зазначав, що у загальних рисах азіатський, античний, феодальний і сучасний буржуазний способи виробництва можна означити як прогресивні епохи економічної суспільної формації.

Ширше поняття формації тлумачиться К. Марксом у начерках листа до Віри Засулич. Тут накреслено поділ соціуму на три великі формації - первинну (докласове суспільство), вторинну (класове суспільство) і третинну (безкласове суспільство).

Термін "формація" є досить вдалим, він охоплює декілька зрізів людського суспільства - стан, структуру системи відносин, розвиток. Тим самим К. Маркс значною мірою відходить від лінійної парадигми класичного філософського історичного мислення і уникає однобічностей прогресистського, регресистського та циклічного напрямів класичної філософії історії.

Таким чином, вчення про суспільно-економічну формацію дає можливість розглядати історичне буття як таке, що характеризується повторюваністю, але не зводиться до неї. Воно розглядається як єдність повторюваності і неповторності. Втім, незважаючи на це, формаційний підхід певною мірою схилявся до євроцентризму. Створений в основному на вивченні західноєвропейської історії, цей підхід призводив до неадекватного зображення реальної логіки історії. Сучасна історія свідчить, що більшість народів світу живе і розвивається не за тими законами, які вказувало їм вчення про формації.


3. Становлення некласичної філософії історії: цивілізаційний підхід


За сучасних умов однобічність тлумачення історичного процесу як лінійної схеми, що складається з суспільно-економічних формацій, стала очевидним фактом. Тому дедалі нагальнішою стає потреба доповнення цього тлумачення принципово іншим підходом до розуміння історії.

При розробці нового, нелінійного розгляду історичного процесу важливого значення набуває поняття "цивілізація" (від лат. civilis - громадянський).

На перших етапах вжитку терміна "цивілізація" під останньою розуміли не певний тип соціальних цілісностей, а процес змін суспільства. Пізніше поняття "цивілізація" використовується для характеристики стану історичної дійсності. З кінця XVIII ст. цивілізаційний підхід посідає чільне місце у західноєвропейський філософській думці.

З переходом від доіндустріального суспільства до індустріального на перший план виходить філософські концепції, які прагнуть осягнути історичні реалії з позицій некласичного мислення. Чільне місце серед них посідають філософсько-історичні системи М.Я. Данилевського, О. Шпенглера, А. Дж. Тойнбі, П. Сорокіна та ін.

Згаданий нами в попередніх темах російський соціолог М.Я. Данилевський відкриває період формування та розвитку нелінійної або неокласичної філософії історії.

Важливим кроком у розвитку неокласичної філософії історії стало філософсько-історичне вчення О. Шпенглера. У праці "Присмерк Європи: Нариси морфології історії" він зазначав, що тлумачення історії як лінійного, поступального процесу є неспроможним, що історичний процес - не що інше, як вражаюче розмаїття живих історичних форм, або цілісних відносно замкнених культур. Кожна з таких культур самобутня. Спільними для всіх культур є й основні стадії їх буття: зачаття, народження, розвиток, розквіт, занепад, загибель. Цивілізація, за Шпенглером, - це певна стадія вмирання культури, її окам'яніння. Характерними рисами культури є мистецтво, релігія, філософія тощо. Рисами цивілізації є техніцизм, мілітаризм, урбанізація, бюрократизм тощо.

Як вже зазначалося раніше, англійський історик і філософ А. Дж. Тойнбі у 12-титомному "Дослідженні історії" виходить з того, що основною одиницею історичного процесу є не окрема нація, народ чи локальна держава, а суспільство, як загальне родове поняття. Таке суспільство включає до свого обсягу два види - примітивні суспільства і суспільства цивілізовані. Кількість цивілізацій відносно невелика, а число доцивілізаційних суспільств - чимале.

Іншою ознакою, за якою Тойнбі відрізняє цивілізовані суспільства від примітивних, - це значна перевага просторових розмірів і кількості населення. У цивілізованих суспільствах об'єктів наслідування є творчі особистості, які спонукають суспільний розвиток. У примітивних суспільствах панують традиції та звичаї, пасивність, консерватизм.

Для того, щоб відбувся рух первісного суспільства до цивілізації, має, вважав Тойнбі, порушитися усталений хід речей, середовище мусить кинути виклик примітивному суспільству. Увесь життєвий шлях кожної цивілізації пролягає через нові й нові виклики як природного, так і соціального середовища. І доти, доки цивілізація адекватні відповіді на виклики середовища, вона рухається шляхом прогресу. Цивілізація вичерпує свою життєву наснагу своєрідними етапами: виникнення, висхідний розвиток, надлом, деградація, дезінтеграція.

Особливу роль у перебігу цивілізаційних процесів Тойнбі приділяє релігії, яка, на його думку, виступає і як зародок цивілізації, і як один із рушіїв її розвитку, і як підсумок цивілізаційного процесу.

На етапі подальшого утвердження, поширення й розвитку некласичної філософії історії різні концепції, теорії, парадигми цивілізаційного та формаційного розуміння соціуму постають не як послідовні стадії, а як взаємодоповнюючі підходи.

Одним з архетипів, що в наш час відтворюється - це проблема "кінця історії". Існує принаймні три основні інтерпретації цієї проблеми:

1. "Кінець історії" як досягнення людством найвищої досконалості, суспільного ідеалу. Прибічниками цієї теорії вважаються Г. Гегель, К. Маркс, М. Вебер, Ф. Фукуяма та ін. Так, американський філософ Френсіс Фукуяма у статті "Кінець історії" (1989) підкреслює, що ідею "Кінця історії" він позичив у Гегеля, в творах якого безпосередньо йдеться про те. що в певний час історія знаходить кінцеву форму розумної організації. Загальнолюдським ідеалом, за Фукуямою є ліберальні ідеї і погляди, в межах яких вирішуються всі суперечності і задовольняються людські потреби.

2. "Кінець історії" як припинення існування людства. До прихильників такого погляду належать представники так званого технофобського напряму сучасної філософії. Це представники Римського клубу, релігійної філософії історії та ін.

3. "Кінець історії" як перехід до божественної історії. Так, видатний французький палеонтолог і впливовий теолог Тейяр де Шарден (1881-1955) принципом сучасного мислення проголосив еволюціонізм. Основними етапами розвитку світу у нього виступають "перед життя" (неорганічна природа), "життя" (органічна матерія), "мислення" і "наджиття". "Наджиття", за поглядами Тейяра де Шардена знаменує стан єднання душ людей після завершення історії в космічному Христі.

Всі названі концепції так чи інакше сходяться у визнанні кінця історії як явища загальнопланетарного рівня. Але, на наш погляд, більш прийнятною є думка про те, що й в наш час ця проблема має не світовий, а цивілізаційний рівень.

Чільне місце в філософії історії посідає проблема мети і сенсу історичного буття. Осмислення цієї проблеми зумовлюється особливостями духовного світу людини, яка завжди прагнула отримати відповідь на свої смисложиттєві запитання.

Проблема сенсу історичного буття має чимало аспектів. Але загальною тенденцією осмислення цієї проблеми є поступове звуження того предметного поля, яке її розкриває. У роботі: "Сенс і призначення історії" К. Ясперс відзначає, що людство має спільне джерело виникнення та існування. Історія починається зі своєрідного осьового часу - з моменту формування світових філософій і релігій, що підняли дух людини до осмислення загального, забезпечили її духовну самостійність. Від осьового часу (близько 300 років до н. е), за Ясперсом, історія рухається вперед семимильними кроками. Традиційно пріоритетними вважалися такі цілі історичного процесу, як гуманізація людини, велич людського духу, усвідомлення свободи. Відкриваються нові цілі й новий сенс людського буття, які концентруються навколо поняття духовної єдності людства як стрижня історичного процесу, як найважливішого чинника, що спрямовує людську історію до свободи. Але сенс історії не можна звести лише до розвитку суб'єкта історичного буття. Сенс історії розкривається системою чинників, до яких належать:

розвиток сучасних сил людини, що зумовлюють унікальність, неповторність;

самопізнання, самоусвідомлення своєї унікальності;

самореалізація суб'єкта в історичному процесі.

Отже, сенс історії не є чимось абстрактним, що існує поза людиною й задається їй зовнішніми обставинами. Цей сенс з можливості перетворюється у дійсність через самоідентифікацію, через вибір спорідненої сфери життєдіяльності, через розвиток сутнісних сил макро- і мікроіндивідів, сукупність яких утворює всесвітньо - історичне буття.

Держава і право - дуже складні явища. Відсутність документальних свідчень про процес їхнього становища й особливості людського розуму, який не в силах, як правило, поліпшити момент якісного переходу з одного стану в інший, породили велику кількість теорій, які пояснюють причини виникнення держави і права.

У глибоку давнину виникла теологічна теорія, прихильники якої стверджували, що держава і право - результат божественної волі. Твердження святого апостола Павла: "Немає влади не від Бога" було охоче взято на озброєння правителями, які потребували ідеологічного обґрунтування своєї влади.

Концепція божественного походження держави і права найбільш яскраво виражена у працях знаменитого католицького богослова Фоми Аквінського. Він стверджував, що всі закони, порядок панування і підпорядкованості встановлені Богом (про це є пряма вказівка в Біблії). У наш час тези Фоми Аквінського взяті на озброєння католицькою церквою, але в цілому в європейських та американських державах теологічна концепція не має авторитету. Інша ситуація у країнах ісламу, де священна книга - Коран - досі розглядається як основоположне джерело права і державної влади.

Патріархальна теорія вбачає причину виникнення держави у розростанні сім'ї. Основи цієї теорії закладені китайським філософом Конфуцієм і давньогрецьким філософом Арістотелем. Так, Конфуцій ототожнював владу батька у сім'ї і владу правителя держави, вимагаючи, щоб правитель ставився до своїх підданих із батьківською турботою, а піддані платили йому шанобливістю й любов'ю. За Арістотелем, держава виростає із сільської общини, основу якої складає сім'я.

Найбільш чіткий виклад даної теорії міститься у творі англійського філософа Роберта Фільмера "Патріархія, або Природна влада королів". Фільмер, являючись прихильником абсолютної монархії, намагався довести, що Адам, отримавши від Бога владу над людьми, передав її своєму старшому сину, а той - своїм нащадкам - королям. Влада короля аналогічна владі батька у сім'ї і тому не підлягає критиці і тим більше поваленню.

На світанку нового часу широко поширилась природно-правова теорія. Гуго Гроцій і Бенедикт Сігіноза (Голландія), Томас Роббс і Джон Локк (Англія), Жан Жак Руссо (Франція) вважали, що, крім права, встановленого державою, існують одвічні, розумні правила поведінки, які випливають із самої природи людини. Ці правила вони й називали природнім правом. Природне право визначає фундаментальні умови існування людської особистості: право на життя, волю, безпеку, опір насильству. Усі державні закони повинні відповідати природному праву.

Якщо право, з точки зору прихильників природно-правової теорії, існувало завжди, то держава-продукт реального, а частіш за все - негласного (мовчазного - за висловом Вольтера) суспільного договору. На користь держави люди відмовились від частини природних прав з тим, щоб держава їх захищала. Згодом держава стала розглядатись правителями як своя власність, і значення договору було втрачене. Порушення правителем природних прав підданих є підставою для його повалення. Природно-правова теорія з успіхом використовувалась у боротьбі проти застарілих феодальних порядків. У наш час вона втратила своє значення, але деякі положення природно-правової теорії актуальні й сьогодні. Так, якщо розглядати державу як результат договору, то особа й держава виявляються рівними партнерами. Даний підхід цілком відповідає сучасному уявленню про правову державу.

Досить поширеною є теорія насильства. її основоположники - Шан Ян (Китай), Людвіг Гумилович (Австрія), Євгеній Дюринг і Карл Каутський (Німеччина). Походження держави і права дана теорія пов'язує із зовнішнім або внутрішнім (або тим і тим) насильством. Зовнішнє насильство - завоювання одного народу іншим, внутрішнє - економічне насильство одного стану суспільства над іншим.

У теорії насильства є деяке раціональне зерно. Так, зовнішнє насильство відіграло неабияку роль в утворенні ряду держав, серед яких - варварські королівства часів раннього середньовіччя, Київська Русь, Золота Орда, Велике Литовське князівство та інші.

Органічна теорія, основоположником якої був англійський соціолог і філософ Герберт Спенсер, розглядає державу як результат еволюції природи. Являючись частиною природи, людина вела боротьбу за виживання. Способом виживання і пристосування до навколишньої природи стало об'єднання людей у єдиний організм - державу. Наче живий організм, держава розвивається, спеціалізуються її органи, вона старіє і вмирає. Уряд відіграє у державі ту ж роль, що і мозок у людини, землеробство і ремесло являють собою систему органів годування, транспорт і зв'язок

Если Вам нужна помощь с академической работой (курсовая, контрольная, диплом, реферат и т.д.), обратитесь к нашим специалистам. Более 90000 специалистов готовы Вам помочь.
Бесплатные корректировки и доработки. Бесплатная оценка стоимости работы.

Поможем написать работу на аналогичную тему

Получить выполненную работу или консультацию специалиста по вашему учебному проекту
Нужна помощь в написании работы?
Мы - биржа профессиональных авторов (преподавателей и доцентов вузов). Пишем статьи РИНЦ, ВАК, Scopus. Помогаем в публикации. Правки вносим бесплатно.

Похожие рефераты: