Xreferat.com » Рефераты по философии » Філософія, її проблематика та функції

Філософія, її проблематика та функції

субстанцію в філософії Нового часу зробили нідерландський мислитель Б. Спіноза та німецький філософ Г. Лейбніц.

Б. Спіноза (1632-1677 рр.). свої погляди виклав у таких творах: "Про Бога, людину та її щастя", "Етика". Саме в "Етиці" розвинуті і висвітлені основні його ідеї.

Критикуючи Декарта, Спіноза стверджує, що існує лише одна субстанція. Вона поєднує в собі два атрибути - протяжність і мислення. Ця єдина субстанція і є природою у її цілокупності, або Богом. Субстанція ніким не створюється, вона є причиною самої себе. Таке розуміння субстанції містило як діалектичну ідею взаємодії між конкретними матеріальними утвореннями, так водночас і ідею їх матеріальної єдності. Однак Спіноза відкидав атрибутивність руху; за його думкою, рух не є невід'ємною властивістю матеріального світу, а лише його модусом (вторинною, похідною характеристикою). Це було антидіалектичним моментом у філософії Спінози.

Розуміння субстанції (Бога) у Спінози є передумовою вирішення етичної проблематики. В центрі його уваги перебуває питання свободи. На думку Спінози, в субстанції злиті необхідність і свобода. Ці поняття не протилежні одне одному, а навпаки, вони обумовлюють одне одного. Протилежністю необхідності є не свобода, а свавілля.

Бог (субстанція) вільний, бо все, що він здійснює, випливає із його власної необхідності. В природі, а до неї Спіноза включає і людину, панує детермінізм, тобто необхідність.

Таким чином, весь світовий процес здійснюється з огляду на силу абсолютної необхідності, і людська воля нічого не здатна тут змінити. Спіноза взагалі не виділяє такої людської властивості, як воля: одинична людська душа не є щось самостійне, вона не є субстанцією; дух людини - це не що інше, як модус мислення, а тому Спіноза вважає: "Воля і розум - одне і те ж". Людина може тільки пізнати хід світового процесу, щоб узгодити з ним своє життя і свої бажання. В такому випадку вона стане вільною. Так Спіноза приходить до розуміння свободи як пізнаної необхідності. Тільки неуцтво змушує нас думати, що ми можемо змінити майбутнє; майбутнє відбудеться з такою ж неминучістю, як минуле. Ось чому надія і страх засуджуються Спінозою: вони залежать від погляду на майбутнє як на щось невстановлене і тому виникають через недостаток мудрості.

Необхідно звільнити людей від тиранії страху - вважав Спіноза, - тому що людина вільна ні про що так мало не думає, як про смерть, і її мудрість полягає в роздумах не про смерть, а про життя. Адже все одно, ніщо з того, що людина змогла б зробити, не зробить її безсмертною, і тому марко витрачати час на страх перед тим фактом, що всі ми помремо. Спіноза, подібно до Сократа, і Платона, вважає, що всі неправильні дії пов'язані з пізнавальними помилками: людина, яка правильно розуміє навколишні обставини, діє мудро і буде щасливою. Люди, які живуть, підкоряючись розуму, знайдуть шлях до згоди.

Г. Лейбніц (1646-1716 рр.) - німецький філософ-ідеаліст, математик, фізик, винахідник, історик, юрист, мовознавець. Головний філософський твір - "Монадологія".

Ядро філософської системи Лейбніца складає вчення про "монади", безтілесні "прості субстанції", "істинні атоми природи", "речові елементи". "Монада" в перекладі з грецької означає "єдине" або "одиниця". Лейбніц заперечує вчення Спінози про єдину субстанцію, яке, на його думку, призводить до того, що із світу вилучаються рух, активність. Він стверджує, що субстанцій існує нескінченна кількість.

Монади" не змінюють своєї внутрішньої структури під впливом інших монад. Кожна монада виступає як певний світ, відображаючи в собі весь світовий порядок, і має свою власну визначеність (є носієм певних якостей), якою вона відрізняється від інших. Монади, пише Лейбніц, "не мають вікон", тому вони не діють одна на одну; кожна з них подібна до самостійного, відокремленого Всесвіту. В цьому відношенні кожна із монад Лейбніца подібна до субстанції Спінози:

вона є те, що існує само по собі і не залежить ні від чого іншого, крім Бога, який створив весь світ монад. І водночас будь-яка монада сприймає, переживає в собі весь Космос у всьому його багатстві і багатогранності, хоча не всі монади мають світло розуму, щоб усвідомлювати це.

Монади не мають ніяких просторових або будь-яких фізичних характеристик. Їх, таким чином, не можна пізнати чуттєво. Вони є суто ідеальними, духовними елементами буття. Ми можемо їх пізнати тільки за допомогою розуму. Чуттєві речі, тобто поєднання монад, відрізняються залежно від монад, з яких вони вкладаються.

З основними ідеями монадології зв'язана і теорія пізнання Лейбніца. Всі знання, які доступні людині, Лейбніц ділить на 2 види: "істини розуму" та "істини факту". До перших належать знання, одержані тільки з допомогою понять розуму, без звернення до досвіду: аксіоми. математики, закон тотожності і суперечності. Навпаки, "істини факту" ми здобуваємо емпіричним шляхом; до них належить більша частина наших уявлень про світ. "Істини розуму" завжди мають необхідний і визначальний характер, тоді як "істини факту" - тільки ймовірний.

Одну з найбільш характерних речей філософії Лейбніца складає ідея про велику кількість можливих світів. Світ "можливий", якщо він не суперечить законам логіки. Існує велика кількість можливих світів, кожний з яких Бог споглядав перш, ніж створив дійсний світ. Будучи добрим, Бог вирішив створити кращий із можливих світів, а він вважав, що кращим мусить бути той, в якому добро значно переважає зло. Він міг би створити світ, в якому немає зла, але він не був би настільки - хорошим, як світ, який дійсно існує. Ось чому велике добро логічно пов'язане з деяким злом. Це можна зрозуміти на звичайному - прикладі: ковток холодної води в спекотливий день, коли ви страждаєте від спраги, може дати вам таке велике задоволення, що ви подумаєте що варто було відчути спрагу, хоча вона й нестерпна, тому що без неї не була б такою великою наступна насолода. В нашому світі, хоч і існує зло, але добра все-таки більше, ніж у будь-якому з існуючих світів.

4. Проблема людини в філософії Просвітництва (Ж. Ламетрі, Ж. - Ж. Руссо).

Через всю філософію XVII ст. однією з центральних її тез проходить думка про "розумність" світу. Ця думка трансформується в XVIII ст. в ідею Просвітництва як головної рушійної сили історії, джерела і головного засобу досягнення людством рівності, братерства і свободи, тобто стану відповідності вимогам розуму.

Основне завдання, яке перед собою ставлять просвітники: перебудувати людський світ на таких розумних засадах, щоб він наслідував закони довершеності, які панують у природі. Біда людей у тому, що вони живуть, нехтуючи цими законами. Щоб повернути людину до природи, треба аби вона усвідомила свої істинні потреби, а вони є природними. Це може зробити лише виховання.

Найвідміннішою рисою Просвітництва є поворот до людини, до проблем суспільства. Основний акцент робиться на шляхи й засоби приведення суспільства у відповідність з вимогами розуму, насамперед такими, як рівність, справедливість, свобода, братерство.

Ж. Ламетрі - французький філософ-матеріаліст Нового часу. Найбільш відома його праця "Людина-машина".

Ламетрі застосовує механістичний підхід до людини. Людина, за його думкою, - це своєрідний складний механізм. Душа людини матеріальна і є двигуном людського організму. Відмінність людини від тварини лише кількісна: у-розмірі та структурі мозку.

Тіло можна порівняти з годинником, і так само, як у годиннику, коли зупиняється одне коліщатко, не можуть крутитися й інші, так і в людському організмі порушення функцій будь-якого органу приводить до зміни функцій інших.

Ламетрі зробив спробу викласти процес поступового переходу від тварини до людини, показати їх схожість і відмінність, переваги людини перед світом живої природи (це виявляється в організації людини, в її вихованні). Природа створила не лише людину, а й усі живі істоти для щастя. Вона наділила всіх тварин природним законом, тобто "почуттям, що навчає нас того, чого не ми повинні робити, якщо не хочемо, щоб інші нам робили те саме".

Ж. - Ж. Руссо (1712-1778 рр.) - представник французького Просвітництва. Центральна проблема творчості Руссо - нерівність між людьми та шляхи/й подолання. Саме цьому питанню присвячено працю "Роздуми про походження та причини нерівності між людьми".

Руссо досліджував виникнення майнової та соціальної нерівності людей і прагнув знайти шляхи її ліквідації. Він вважав, що нерівність між людьми не споконвічна, в її виникненні винна приватна власність. На думку Руссо, первісне людське суспільство перебувало в природному стані і людина була істотою самодостатньою, матеріально незалежною від інших людей. Головною рисою цього суспільства була моральна гідність людини. Приватна власність, яка виникає внаслідок суперечностей між інтересами людей, приводить до несправедливості. В основі приватної власності лежить прагнення до збагачення за рахунок інших.

Руссо виділяв три ступені соціальної нерівності: перший - майнова нерівність; другий - нерівність, пов'язана з виникненням держави на основі договору багатих і бідних (бідні і багаті заключили договір щодо утворення державної влади, яка повинна бути гарантом справедливості й миру); третій - пов'язаний з перетворенням договірної влади у деспотизм, коли деспот обдурює і закони, і народ (але тут виникає й певна рівність - усі рівні в своєму безправ'ї відносно деспота). З такого розуміння ступенів нерівності Руссо обґрунтовує право народу на бунт проти деспота.


Тема: Києво-Могилянська академія і філософія Просвітництва


1. Вплив Києво-Могилянської академії на філософську думку українського та інших слов'янських народів.

Формуванню Києво-Могилянської академії передувала діяльність братських шкіл, що виникають в Україні в XV ст. В той час як майже всі православні ієрархи прийняли унію, а магнати і значна частина шляхти - католицизм чи протестантство, саме братства стали головними осередками опору, захищаючи економічні, ідеологічні інтереси православних, їх віру і культуру.

Києво-Могилянська академія виникає на базі Київської братської школи та школи Києво-Печерського монастиря, які були об'єднані зусиллями митрополита Петра Могили в 1632 році.

Завдання академії було чітко окреслено: збагатити вихідців з різних земель України знаннями,

Києво-Могилянська академія відіграла відчутну роль у розвитку та поширенню філософії не лише в Україні, але й у всьому слов'янському світі. Це виявилося в тому, що професори академії, в ті чи інші часи, були відомими діячами культури російської (Ф. Прокопович, С. Яворський та ін.), білоруської (Г. Кониський). Професори академії читали курси богослов'я, риторики, філософії в учбових закладах інших країн. Крім того, варто врахувати і те, що випускники академії працювали в учбових закладах інших слов'янських народів, а представники цих народів навчалися в Київській академії. Все це разом сприяло тому, що думки та ідеї, які витворялися в академії, розповсюджувалися у слов'янському світі, входили в культуру і філософію інших народів.

2. Проблема відношення Бога і світу, Бога і людини в філософії. представників академії.

При висвітленні другого питання варто пам'ятати, що всі без виключення професори академії при вирішенні проблем буття виходили із релігійних позицій. Тому для академії загальноприйнятою була точка зору, що Бог є началом і абсолютною основою існування Всесвіту. Разом з тим потрібно звернути увагу і на те, що відношення Бога і світу тлумачилося неоднаково. Одні професори притримувалися пантеїстичного розуміння зв'язку Бога і природи (Бог майже іманентний природі, розчинений у ній - Ф. Прокопович); інші виходили з деїстичної позиції (Бог створив природу і вклав в неї певні закони, але після акту творення більше не втручається в природні процеси - І. Гізель, Г. Кониський). В цьому ж руслі розглядалося і питання зв'язку Бога і людини.

3. Натурфілософські дослідження в Києво-Могилянській академії.

Натурфілософія в академії розвивалося також в рамках теології. Однією із найважливіших проблем, які розроблялися професорами академії, була проблема матерії. Основні висновки, до котрих приходили Г. Кониський, Г. Щербацький, Ф. Прокопович та інші, були такі:

1) матерія в якийсь певний час була створена Богом;

2) вона є єдиний і універсальний субстрат всіх конкретних тіл;

3) матерії притаманна внутрішня активність, саморух;

4) матерія вічна, не народжується і не знищується після акту творіння;

5) земна і небесна матерія одноякісні, тобто небесні і земні тіла побудовані з однієї і тієї ж матерії;

7) матерія завжди знаходиться в русі; рух є універсальною (атрибутивною) характеристикою матерії.

4. Г.С. Сковорода - видатний представник філософії українського Просвітництва.

Г.С. Сковорода (1722-1794 рр) - видатний український філософ, просвітитель-гуманіст, людина високої моралі.

Філософська концепція Сковороди - це пантеїзм. Бог і природа складають єдине ціле; кожна людина має в собі Бога, він не існує десь поза людиною.

Головна проблема філософії Сковороди - це проблема людини. Він цікавиться насамперед моральною проблематикою. Праведне життя можна побудувати лише на правильних знаннях, на правильній філософії. Своє завдання Сковорода вбачає в тому, щоб донести до простих людей істинні уявлення про світ, про людину, її щастя і шляхи його досягнення. Тому усі твори Сковороди написані в художній формі: у вигляді віршів., діалогів, байок.

Він усвідомлює філософію як практичну систему життєвої орієнтації. На "думку Г. Сковороди, життя необхідно творити як філософський трактат. І він сам реалізує цей експеримент - будує власне життя на засадах, осяяних правдою істини.

Філософські трактати Г. Сковороди можна поділити на чотири цикли. Перший-цикл творів (1767-1772 рр.) відкриває праця “Наркіс". Розмова про те: пізнай себе". Сюди належить твір "Симфонія, звана книга Асхань про пізнання самого себе", діалог "Розмова, звана Двоє про те, що блаженним бути легко". У цьому циклі, виходячи з теорії двох натур будь-якого буття, Г. Сковорода стверджує, що людина невід'ємна від зовнішнього світу, від природи, має спільні з нею засади існування і тому через пізнання своєї родової натури осягає і принципи людяності, і закони природи.

Людина за своєю природою є перш за все істота плотська, земна і в такому вигляді не може безпосередньо поєднатися з світом вишнім

Основними положеннями філософської системи Сковороди є вчення про дві натури та три світи.

Вихідним для нього є погляд на світ, що складається з двох натур. "Весь мір, - пише він, - состоит з двох натур: одна - видимая, другая - невидимая. Видима - називається тварь, а невидима - Бог. Сия невидимая натура, или Бог, всю тварь проницает й содержит; везде й всегда єсть й будет". Однак дві натури мають неодинакове значення. Основою речей, їх діяльною і рушійною силою є саме невидима натура - Бог. Бог мислиться як безпочаткове начало світу. Він є вічний закон у тварному світі. Видима натура є минущою, не може бути істинною. Але протиставляючи дві натури, Сковорода постійно підкреслює їх нерозривний зв'язок. Невидима натура визначає сутність всього сущого і існує лише у видимій натурі. Натура видима є мовби тінню, що нерозривно пов'язана з тим, відбиттям чого вона є.

Все існуюче, на думку Сковороди, розділяється на три специфічні види буття (світи) - великий (макрокосм), малий (мікрокосм) і символічний (Біблія).

Великий світ - це світ речей. Всесвіт. Великий світ нескінченний і безмежний, він складається з безконечної кількості світів. Слідом за античними мислителями Сковорода вказує, що субстрат тілесного світу утворюють чотири елементи - вогонь, повітря, вода і земля.

Концепція двох натур поширюється й на розуміння Сковородою мікрокосму. Не лише у великому світі, а й в малому світі, в людині є два єства: тіло земне і тіло духовне, таємне, приховане, - вічне. Не заперечуючи реальності тілесного в людині, Сковорода наголошує, що справжньою людиною не зможе стати доти, поки не збагне, що кров і плоть є ніщо, а істинну людину утворює її духовне начало. Суть цього невидимого, духовного начала утворює серце, ця найглибинніша глибина людини. Саме людина, мікрокосм є стрижнем всієї філософської системи Сковороди.

Біблія виступає у Сковороди як самостійна реальність, що забезпечує людині можливість осягнення Бога. Через цей світ Бог являється людині.

Другий філософський цикл (1772-1774 рр.) - "Дружня розмова про душевний світ". У цьому циклі Г. Сковорода розробляє свою філософську антропологію: вчення про людину, людське щастя і загальні засади моральності. Цими засадами, на його думку, є принципи наслідування природи, принцип спорідненої ("сродної") праці, найповнішого розкриття здібностей людей чи їхньої нерівної рівності.

До третього циклу (1775-1780 рр) належать "Ікона Алківіадська", "Жінка Лотова". У цих творах Г. Сковорода аналізує символічний світ, який створює особливу сферу культурного буття, а також обґрунтовує вчення нро загальний ідеал життя.

У четвертому циклі (1783-1784 рр) - "Сварка архістратига Михайла з Сатаною про те, чи легке", - йдеться про те, з чим повинна боротися справжня людина, що слід перемогти і від чого потрібно звільнитися. В творі "Діалог. Ім'я йому - Потоп зміїний" викладається вчення про незнищеність матерії, про нескінчений процес перетворення її форм.

Необхідно також чітко уяснити суть вчення Сковороди про "сродну працю". При його розробці філософ виходить з того, що кожна людина має природні схильності до якоїсь певної праці, до певного роду діяльності. І саме цю працю вона виконує найбільш якісно, з натхненням, і лише ця праця приносить людині задоволення і є основою для щасливого життя. Однак сучасне суспільство, зауважує Сковорода, влаштоване недосконало, нерозумно: люди змушені під тиском зовнішніх умов займатися не тією працею, яка їм "сродна", відповідає їх нахилам і здібностям, а тією, котра нав'язується їм примусово. Це шкодить і людині, і суспільству, спричиняє невдоволення життям, є витоком нещастя. В ідеальному, справедливому суспільстві праця буде розподілена, за думкою Сковороди, у відповідності із здібностями і уподобаннями людей.


Тема: Німецька класична філософія


1.І. Кант - засновник німецької класичної філософії.

І.І. Кант (1724-1804 рр.) - родоначальник класичної німецької філософії, творець першої системи класичного німецького ідеалізму. Кант поєднував філософію з дослідженнями у галузі природничих наук.

"Зоряне небо наді мною і моральний закон в мені" - цими словами І. Кант виражає два основні напрямки і два основні джерела своєї філософії. Він прагнув дати філософське обгрунтування, з одного боку, законів природного процесу, а з іншого - людської гідності та соціальної рівності. У процесі розв'язання цих питань він піддав критиці стару матафізичну філософію.

Творчість Канте можна умовно поділити на два періоди:

1) докритичний (до 60-х рр. XVIII ст..), коли І. Кант виступає як стихійний матеріаліст, який обґрунтовує ідею саморозвитку природи. Питання про можливості людського пізнання Кант вирішує оптимістично.

2) критичний (з 70-х рр. XVIII ст.), коли Кант займається "критикою розуму" - змінюються його погляди на можливості людського пізнання. В цей час він будує свою систему агностицизму. Крім гносеологічної проблематики розглядає проблеми релігії, етики, естетики. Свою "критичну філософію" І. Кант виклав у трактатах:

"Критика чистого розуму" (вчення про пізнання), "Критика практичного розуму" (розкрито етичні погляди філософа), "Критика можливості судження" (вчення про доцільність у природі, основи кантівської естетики).

Кант ділить філософію на теоретичну і практичну. Він вважав, що вирішенню таких проблем філософії, як проблеми буття, моралі і релігії повинно передувати дослідження можливостей людського пізнання. Предметом теоретичної філософії є дослідження пізнавальної діяльності і законів людського розуму і його меж.

Кант розумів, що прямолінійно відповісти на питання, зв'язані з проблемою пізнання світу, надзвичайно складно. Високо оцінюючи науку і силу філософського розуму, він все ж прийшов до висновку про існування межі пізнання. Крім того. Кант мав на увазі і принципову обмеженість суто наукового освоєння світу, про що дуже часто говорять сьогодні.

Теоретична філософія, відповідаючи на питання: "що я можу знати?", ділить світ на дві частини:

а)"світ явищ", або чуттєвий світ, де панують закони причинності і необхідності;

б)"світ сутностей", або "світ речей в собі", світ свободи. Ми пізнаємо світ не таким, яким він є насправді, а таким, яким він перед нами являється. Нашому пізнанню доступні тільки феномени (тобто прояви сутності), а сама сутність - непізнавана ("річ в собі"). Кант заперечував безмежні можливості людського розуму. Там, в "світі речей в собі", знаходяться Бог, Душа, Воля. Ї тому людина не в змозі розкрити всі таємниці людського буття - довести існування Бога, безсмертя душі та інше. Їй це недоступно. Людський розум може пізнати тільки "світ явищ", а "світ речей в собі", тобто світ сутностей, закритий для людського розуму.

Кант вважає, що наукове пізнання є нескінченим процесом, абсолютного знання ні про що не може бути. Наші знання накопичуються^ але сутність речей залишається недосяжним горизонтом. Тому Кант виступає агностиком (від грец. а-заперечення, Б1105'1 - знання; недоступне пізнанню), оскільки заперечує пізнаваність сутності. Насправді, пізнаючи явище, ми пізнаємо в деякій мірі і сутність речей.

Практична філософія, вважає Кант, вивчає суспільство, проблеми людської свободи і відповідає на питання: що я повинен зробити? на що я можу надіятись? хто така людина? Він розглядає людину як істоту, що існує як у "світі явищ" (тобто проявляється як емпірична, природна істота), яка підкоряється законом природи, так і в світі "речей в собі", де людина повинна підкорятись категоричному імперативу - моральному закону, обов'язку, совісті.

Покора перед обов'язком і повага до закону возвеличує людину над собою як частиною почуттєвого світу та перетворює її у вільну від природи та умов часу особу, яка є метою сама по собі.

Уся моральна теорія І. Канта грунтується на возвеличенні свободи людини. І. Кант шукає та вбачає свободу людини в її волі.

Таким чином, найвищою цінністю Кант проголошує людину, людське щастя і разом з тим гідність, високий моральний обов'язок. Вічні надії на щастя філософ ставить в тісний зв'язок з моральним правом на це, з тим, наскільки людина зросла себе гідною щастя, заслужила його своєю поведінкою.

2. Діалектичний ідеалізм Гегеля.

Г. Гегель (1770-1831 рр.) - німецький філософ-ідеаліст, представник німецької класичної філософії, творець ідеалістичної діалектики.

Основні праці Г. Гегеля: "Феноменологія духу", "Наука логіки", "Основи філософії права", "Енциклопедія філософських наук", "Філософія історії". Філософська системи Г. Гегеля уособлює вчення про природу та суспільство як форми існування "абсолютної ідеї".

В основі світу лежить ідеальне начало - "абсолютна ідея", основними рисами якої є активний і діяльний характер, постійний рух і розвиток. В процесі свого становлення "абсолютна ідея" породжує природу, життя людини та суспільство і культуру. Людська історія є найвищим етапом втілення "абсолютної ідеї". Мета існування "абсолютного духу" - пізнання самого себе. Зробити це він може за допомогою людської свідомості, мислення, філософії. Цю ціль "абсолютний дух" реалізує через діяльність людських поколінь на протязі всієї всесвітньої історії.

В роботі "Феноменологія духу" викладена гегелівська теорія пізнання, тобто вивчається знання, як феномен духу. Гегель пропонує абсолютно нове розуміння суб'єкта пізнавального процесу. Суб'єкт - це не окремий індивід, і не свідомість окремого індивіда, а всезагальний дух в його історичному розвитку. У Гегеля - свідомість відірвана від людства - це і є всезагальний дух.

Філософ пропонує розглядати процес освоєння світу ніби "драбину", піднімаючись по східцях якої, окремий індивід прилучається до духовної культури, накопиченої людством, і піднімається з точки зору буденної свідомості до точки зору філософської. На вершині цих сходинок індивід в змозі подивитись на світ і себе з точки зору світової історії, "світового, духу", для якого більше нема протилежності суб'єкта і об'єкта, "свідомості" і "предмета", а є тотожність мислення і буття.

Будь-який розвиток, вважає Гегель, протікає за певною схемою: ствердження (теза), заперечення цього ствердження (антитеза) і заперечення заперечення, зняття протилежностей (синтез). В синтезі ніби примирюються між собою теза і антитеза, з яких виникає новий якісний стан.

Гегелівський діалектичний метод, таким чином, вступає в протиріччя з вимогою системи, яка обов'язково мусить бути завершена, а це означає, що абсолютна істина повинна бути в кінці кінців досягнута. Гегель розглядав свою систему як філософію, що вінчає собою розвиток всього людства, в якій досягнута абсолютна ідея; тим самим і історія ніби набувала завершення, і досягнутий нею рівень, тобто умови сучасної Гегелю Німеччини, оголошувались вищою точкою історичного руху людства. Тим самим, всі протиріччя дійсності вирішуються і досягається абсолютно істинний стан - якраз цього вимагає гегелівська система. Але це суперечить діалектичному методу. Метод вимагає перетворення існуючої дійсності, гегелівська система ж вимагає оправдання дійсності.

Твір Г. Гегеля "Філософія історії" аналізує світову історію як розвиток духу в часі. За Гегелем, історія має свою мету. Ця мета - розвиток свободи, свободи громадянина в громадянському суспільств. Оскільки реалізація свободи з необхідністю має в собі те, що дух сам усвідомлює себе вільним, історія є також прогресом у свідомості свободи. З цієї точки зору Гегель розрізняє три головних етапи світової історії. Давньосхідні народи знали, що вільною може бути лише одна людина; греки та римляни вважали, що вільною є певна група людей;

сучасні "германські" народи повністю усвідомили, що всі люди вільні.

Г. Гегель вважає, що розвиток "Світового духу" відбувається не без участі людини, не без людської активності. Важливе місце в історії належить "всесвітньо діючим індивідам", історичним героям, інтереси, потреби та пристрасті яких ведуть до подій епохального значення.

3. Антропологічний матеріалізм Фейєрбаха.

Л. Фейєрбах (1804-.1872 рр.) - філософ, який здійснив поворот до матеріалізму в німецькій класичній філософії після Канта і Гегеля. Основні положення філософії Фейєрбаха викладені у працях: "До критики філософії Гегеля", "Сутність християнства" і "Основні положення філософії майбутнього".

Цікава еволюція філософських ідей Л. Фейєрбаха, який починав з вивчення теології, потім став учням Гегеля, викладав гегелівську філософію в університеті і, нарешті, прийшов до матеріалістичних поглядів на природу людини. Сам Фейєрбах про це так писав: "Моєю найпершою думкою був бог, другою - розум, третьою і останньою - людина".

Критикуючи Гегеля, Фейєрбах довів, що його абсолютна ідея - це не що інше, як людський розум, відірваний від людини і перетворений в щось надприродне. Він вважає, що мислення не може існувати поза людиною і незалежно від неї, тому що воно нерозривно зв'язане з діяльністю людського мозку, з матеріальними процесами. Звідси, мислення не первинне, як доказував Гегель, а

Если Вам нужна помощь с академической работой (курсовая, контрольная, диплом, реферат и т.д.), обратитесь к нашим специалистам. Более 90000 специалистов готовы Вам помочь.
Бесплатные корректировки и доработки. Бесплатная оценка стоимости работы.

Поможем написать работу на аналогичную тему

Получить выполненную работу или консультацию специалиста по вашему учебному проекту
Нужна помощь в написании работы?
Мы - биржа профессиональных авторов (преподавателей и доцентов вузов). Пишем статьи РИНЦ, ВАК, Scopus. Помогаем в публикации. Правки вносим бесплатно.

Похожие рефераты: