Основи раціоналізму Р. Декарта
Ці принципи виразились в відомих чотирьох правилах Декарта.
1) починати з безсумнівного і самоочевидного, тобто з того, протилежне чому неможливо помислити;
2) розділяти будь-яку проблему на стільки частин, скільки необхідно для її ефективного вирішення;
3) розпочинати з простого і поступово просуватись до складного, цей рух має бути упорядкованим.
4) постійно пере провіряти вірність роздумів і складати якомога більш повні переліки і огляди, аби бути впевненим, що нічого не пропущено.
Математика не випадково лежить в основі методу Декарта, вона є для нього взірцем, оскільки вона залишалась єдиною областю наукової творчості, всередині якої новаторство не було небезпечним для пізнання. Навіть в понятті природи вчений залишає математичні характеристики (протяжність, фігура і рух). Зміна і порядок складають також і основні процедури математики. Декарт вважав, що до області математики мають відноситись лише ті науки, в яких розглядається або порядок, або міра, і несуттєво, чи це будуть числа, чи фігури, чи зірки, чи звуки, чи будь-що інше, в чому можна відшукати ознаку міри. Так виводиться необхідність існування деякої загальної науки, яка користуючись поняттями порядку і міри, не буде займатись дослідженням окремих об’єктів. Саме математика повинна займатись співвідношенням цих елементів. Проте перш за все він вводить "вимір" і "одиницю виміру". Декарт підкреслює, що причина для зміни не обов’язково повинно бути в самому об’єкті, але вона може бути і просто мислимою, тобто встановлюватись довільно. Це пояснюється тим, що обидві причини – і реальна, і лише мислима, згідно Декарту, рівноцінна. Навіть ірраціональні числа він мислив як "точні", а не як змінені на свої приблизні значення. Втім, незважаючи на те, що при створенні алгебраїчної мови він вийшов за межі грецького канону, це все ж не означає, що він погрішив проти законів логіки чи відкидав докази.
Одиниця виміру при цьому є тією властивістю, яка охоплює усі ті речі, які можна порівняти між собою. Така властивість може, втім, надаватись речам довільно, і ті виміри, які не мають місця у речах, є наслідком творіння інтелекту. Це, наприклад, визначення геометричних фігур. Отже, інтелект трактується Декартом номіналістично, як здатність конструювати поняття, відірвані від реальності. Звісно, природне світло інтелекту допомагає створенню понять, а це "світло" і є реальністю. Тобто повного відриву все ж немає.
Говорячи про Декарта як про математика, зазвичай вказують, що він удосконалив алгебраїчні позначення і створив аналітичну геометрію". Насправді, основним його здобутком є те, що він створив уже вищезгаданий підхід до опису явищ дійсності – сучасну математичну мову. Незважаючи на постійне наближення геометрії до алгебри (до алгебри числової, арифметичної), він досягнув цього не зведенням однієї мови до іншої, а створенням нової мови – мови алгебри. За синтаксисом нова мова співпадає з арифметичною алгеброю, але за семантикою – з геометричною. Символи у цій мові не означають цифри чи величини, а співвідношення величин. Саме це математики вважають суттю грандіозного перевороту, зробленого Декартом.
Усі ірраціональні числа, користуючись тим принципом Декарта, що реальна і мислима причини зміни об’єкту рівноцінні, ми просто замінюємо. Так, замість числа 1,(6) (одна ціла і шість в періоді) пишеться 5/3. Здавалося б, 5/3 – це число, але насправді – це замінник числа, це не число, а процес – в даному випадку ділення. Його можна уявити як нескінченний процес, який породжує послідовні знаки розкладу у десятинний дріб. По-іншому можна уявити також у вигляді розсічення області раціональних чисел, тобто як деяке правило, яке ділить усі раціональні числа на два класи: ті, які менші 5/3 і ті, які більші 5/3. Це співвідношення можна виражати і будь-якими іншими методами: дріб, з десятинною комою, корінь, співвідношення між двома відрізками (геометрично) та ін.
Ціль математики Декарта – створення мовних моделей дійсності, тому для цього він дозволяє використовувати усі можливі засоби. Важливо лише, аби залишалась можливість інтерпретувати ці знаки і здійснювати над ними відповідні мовні перетворення (питання мовної конвенції). Числа у Декарта – це збірна назва і для раціональних чисел, і для ірраціональних.
У часи, які передують Декарту (засновані на арифметиці давніх греків) не було навіть арифметичної алгебри. Це мало перш за все філософські причини. Давніх мало цікавили арифметичні рівняння, адже рівняння другої ступені вже не мають точних числових рішень. А наближені обчислення у практичному житті їх не влаштовували. Рішення вони знаходили шляхом геометричної побудови. Філософія Декарта реалізувала принцип відношення, яке не було для греків навіть ідеєю. Платонівська ідея – це узагальнений образ, форма, властивість: те, що можна уявити як більш чи менш цільний предмет. Будь-яка ідея у Платона є первинною і має незалежне існування, причому навіть більш реальне, ніж речей, які можна чуттєво сприймати. Поняття співвідношення величин у Декарта уже відображає процес виміру одного об’єкту за допомогою інших. Цей процес – не ідея Платона, вона уже вторинна і не існує реально: ідеї вічні і незмінні хоча б тому, що не мають нічого спільного з процесами.
Цікаво, що поняття співвідношення величин, яке відображає властивості процесу виміру, у суворій математичній формі вводилось ще Евдоксом і Евклідом. Однак у них співвідношення не було об’єктом, воно уступало місце пропорції.
Поняття співвідношення величин – це мовний конструкт, доволі складний, а Платон забороняв вводити в математику конструкти, обмежував її базові поняття чітко уявлюваними статистичними просторовими образами. В школі Платона навіть зневажали використання дробів у математиці. Таким чином, розвиток математики (алгебри) у Декарта супроводжувалось звільненням від кайданів платонізму.
Семантика алгебраїчної мови Декарта набагато складніша за семантику арифметичної і геометричної мови, які спираються на наявні образи. Використання такої мови змінює вигляд на співвідношення між мовою і дійсністю. Виявляється, що букви математичної мови можуть означати не лише числа і фігури, а дещо більш абстрактне (конструкт не). Звідси бере початок винаходження нових математичних мов і діалектів, введення нових конструктів. Фактично Декарт заклав основу опису явищ дійсності за допомогою формалізованих символьних мов.
Нова наука, розмістивши у собі математику, як формально-раціональний метод, за допомогою якого можна "порахувати" будь-яку реальність, дозволяла встановлювати в ній міру і порядок за допомогою людського інтелекту. Навіть за відсутності певної одиниці виміру Декарт дозволяє для вирішення поставленого завдання взяти її заміну або, навіть, одну з даних уже величин (чи іншу), яка може стати загальною мірою для усіх інших. Для окреслення в поняттях того "нового" світу Декарт підходить як інженер над задуманим механізмом. Одиниця виміру при побудові математики береться умовна, точка, лінія, поверхність грають роль умовних позначень. Алгебра тому і є зразком для "універсальної науки", оскільки в ній закладено більше всього можливостей для побудови умовного світу, який розглядається Декартом як механізм, що відтворює ті ж наслідки, які можна спостерігати в реальному світі.
Розвиваючи вчення про метод нової науки, Декарт стає засновником раціоналізму, як методу, напрямку в теорії пізнання, який вважає всеохоплюючою і необхідною істинність математики, яка спирається на розум. Проте повністю пізнати особливості раціоналізму можна лише розглянувши, окрім методу, ще і наслідки його роботи, філософське оформлення результатів дії цього методу. Адже навіть раціоналізм Декарта допускав у новій науці поняття Бога, духу.
3. МЕТАФІЗИКА І МЕХАНІКА У ДЕКАРТА
Нову науку, яку Декарт прагне вибудувати, він порівнює з деревом. Корінь цього дерева - це метафізика, стовбур – фізика, а гілки, які приносять корисні плоди, утворюють конкретні науки, такі як етика, медицина і механіка, вони приносять безпосередню користь
Вихідною проблемою метафізики Декарта як науки про найбільш загальні особливості сутнього є питання про самоочевидні засновки. От сюди він і почав застосовувати свій уже вищезгаданий метод сумніву. Метафізика повинна починатись з безпосередньої констатації певного існування. Декарт, використовуючи свій метод, випробовує на самоочевидність тези про буття світу, людського "Я", Бога. Світ можна уявити неіснуючим, якщо уявити, що наше життя є тривалим сном. У бутті Бога теж можна засумніватись.
Основи метафізики як вчення про найбільш загальні принципи буття і знання Декарт виразив у 4 частині "Роздумів про метод". Центральним поняттям раціоналістичної метафізики є поняття субстанції, корені якого лежать ще в античній онтології. Декарт визначає субстанцію як річ (не емпірично даний предмет, не фізична річ, а будь-яка сутність взагалі), яка не потребує для власного існування нічого, окрім самої себе. Власне субстанцією є лише Бог, а для створеного ним світу це поняття застосовується лише з умовністю, для виділення серед створених речей саме тих, які для свого існування потребують лише звичайну підтримку Бога, від тих, які для цього потребують підтримку інших творінь, тому носять назву якостей і атрибутів основних субстанцій.
Основна риса філософського світогляду Декарта – дуалізм душі і тіла. Дуалізм визначає дух і матерію рівноправними началами, які не можна зводити один до одного. Ним нівелюється моністична за своєю природою (матеріалістичні погляди проти ідеалістичних) філософська суперечка про первинність матерії чи духу.
У Декарта субстанції бувають двох видів – духовні і матеріальні. Головним визначенням духовної субстанції є її неподільність, основною ознакою ж матеріальної – подільність до нескінченності. Таким чином Декарт виявляє античне розуміння духовного та матеріального начал. Субстанції визначаються через протилежність: розум – як неподільна, виявляється предметом метафізики, тіло – предметом фізики, тобто механіки. Для того, аби послідовно провести цей поділ всього сутнього на дві субстанції, Декарту було потрібно відсторонитись від тієї реальності, яка давала можливість подолання розриву між розумом і тілом – душу. Адже і в античності, і в середньовіччі (томісти), душа виступала як "середня ланка" між духом і плоттю. При цьому душі надавались такі здібності, як уява, почуття, прагнення (бажання), які властиві і людині, і тварині.
Основні атрибути субстанцій – це мислення і протяжність, усе інше – це атрибути цих двох особливостей:
1. Від мислення - модуси уяви, почуття, бажання. Цим самим підкреслюється, що немає потреби дозволяти в людській істоті жодних субстанцій, окрім розуму і тіла.
2. Від протяжності – модуси фігури, розміщення і руху.
Нематеріальна субстанція має в собі ідеї, які властиві їй першопочатково (a priori), а не набуті в результаті досвіду (a posteriori). До таких вроджених ідей Декарт відносить ідею Бога, як сутності все створеного, потім – ідею числе і фігур, а також деякі загальні поняття, наприклад, аксіоми (типу, "якщо до рівних величин додати рівні, то отримані наслідки будуть рівні між собою", або "із нічого нічого не відбувається"). Ці ідеї і істини розглядаються Декартом як втілення природного світла розуму.
Щодо характеру, способу формування, існування, джерел цих вроджених ідей суперечки тривали не лише в рефлексіях вченого, це була проблема, поставлена самою епохою. Вроджені ідеї розглядались раціоналістами XVII ст. в якості умови можливості всезагального і необхідного знання, тобто науки і наукової філософії.
Що ж стосується матеріальної субстанції, головним атрибутом якої є протяжність, то її Декарт ототожнює з природою, і через це наголошує на тому, що усе в природі підпорядковується виключно механічним законам, які можуть бути відкриті за допомогою математичної науки – механіки. У природи відсутнє поняття цілі (Аристотель), поняття душі і життя (властиві епосі Ренесансу). Так формувалась механістична картина світу, яка була основою природознавства і філософії аж до початку ХІХ ст. Декарт виявився одним із творців класичної механіки. Ототожнивши природу з протяжністю, він створив теоретичний фундамент для тих ідеалізацій, якими користувався Галілей, не зумівши сам пояснити, як можна застосовувати математику для вивчення природних явищ. До Декарта ніхто не наважувався ототожнювати природу з протяжністю, тобто з чистою кількістю. Не випадково, саме Декарт створив у найбільш чистому виді уявлення про природу як про гігантську механічну систему, яка приводиться до руху деяким поштовхом Бога.
Основним положенням натурфілософії Декарта є ототожнення матерії і простору. Таке ототожнення є принципово новим і важливим для подальшого розвитку науки. Простір відрізняється від тілесної субстанції лише в нашому мисленні. Насправді субстанція заключна в простір. Протяжність в довжину, ширину і глибину, яке створює простір, складає і тіло. Весь простір Декарт вважає нескінченним (космос), тому він легко відкидає аристотелівське поняття місця. Воно у вченого лише умовність, через розміщення по відношенню до інших тіл. Аби визначити це положення, необхідно помітити деякі інші тіла, які вважаються непорушними; але відносність цієї характеристики [непорушності] у незамкнутій системі не дозволить зробити абсолютний замір. Це є підтвердженням умовності поняття місця.
Дуже важливу роль відіграє поняття, яке серйозно виявилося в науці саме завдяки Декарту, це поняття функції, точніше функціональної залежності. Це поняття він вперше ставить в центр тієї математики, яку він сам розробляв. Такий крок відіграв надзвичайно важливу роль не лише у створенні нової науки (математики-філософії), але і у формуванні само мого нового поняття науки. Саме з цього кроку розпочинається розвиток уявлень усіх вчених про те, що наука є не просто пізнанням вічного і незмінного (як у математиці античних філософів), але швидше осягненням і розумінням законів руху і зміни, яка повинна встановити закономірні зв’язки елементів рухомого (мінливого) об’єкта. Справді, вводячи уявлення про одночасну зміну двох величин, з яких одна є функцією іншої (функціональна залежність), Декарт описував принцип руху у математиці. Це знову ж таки сприяло зближенню математики і механіки.
Таке природне поєднання фізики як науки про рух з математикою дозволило розпочати експериментально-математичні дослідження у природничих науках того часу. Це сприяло перегляду усіх передумов і принципів античної математики, перш за все через внесення у неї поняття руху (в часи античності це поняття розглядалось, але виключно у світоглядних, а не математичних роздумах), а також принципів фізики попередніх часів, що включало у себе звільнення її від аксіоми, що сфера реального, природного буття принципово відрізняється від сфери буття ідеального, тобто тим, чим займається математика.
Отже, зміна цих старих наук відбувалась через внесення у них нових понять та принципів (у математику – принцип руху, у природу – відхід від ідеального, від понять душі і життя. Такі принципи укладають основу нової науки Декарта.
Нову науку Декарт, як уже зазначалось, порівнює з деревом. Коренем цього дерева є метафізика, стовбуром – фізика, а плодоносні гілки утворюють конкретні науки: етика, медицина і механіка, які приносять безпосередню користь. З такої схеми видно, що необхідністю для ефективної діяльності усіх наук є вірна метафізика.
Побудована метафізика, будучи органічно поєднаною з методом Декарта, організовує давню суперечку першоджерела. Уявлення про субстанції у Декарта цілісно пов’язані з його вченням про самосвідомість і мислення. "З того, що лише кожна людина усвідомлює, що мислить, і може ментально виключити із себе чи із своєї душі будь-яку іншу субстанцію, як мислячу, так і протяжну, ми можемо зробити висновок, що кожен із нас, якщо нас розглядати таким чином, реально відрізняється від будь-якої іншої мислячої субстанції" (Декарт). В акті мислення, таким чином, кожному мислячому безпосередньо надана його субстанція – субстанція мисляча, яка виключає будь-яку протяжну субстанцію, в тому числі і саме тіло мислячого. Таке положення принципове для Декарта: протиставлення мислячої і протяжної, конкретніше, духовної і матеріальної реалізується у дуалізм через уже згадане метафізичне коло.
Дуалізм Декарта дозволяє оминути суперечності щодо первинності будь-якої субстанції (матерії чи духу), принаймні тому, що така проблема просто ігнорується. Вони існують паралельно, хоча і взаємопов’язані. Це дало можливість філософу створити матеріалістичну фізику, як вчення про протяжну субстанцію, і ідеалістичну психологію як вчення про субстанцію мислячу. Пов’язуючою їх ланкою Декарт ставить Бога, який вносить в природу рух і забезпечує інваріантність (незмінність) усіх її законів. Якщо ж духовне начало повністю виноситься за межі природи, остання перетворюється в простий механізм, об’єкт для людського розуму, саме такою вона постала у Декарта, який послідовно втілював в життя принципи механіцизму.
Цікавою є особливість природи Бога. Разом із іншими представниками епохи Ренесансної натурфілософії він наближався до розуміння природи в некреаціоністичному світлі, Бог був певним поза природнім Богом, ідея Бога, хоча і існувала, але це було давнє уявлення про безособове біоморфне начало, яке діяло з глибин природи, по відношенню до якої воно виступало як деякий вселенський принцип єдності. Таке розуміння Бога в європейській філософії згодом стало позначатись як пантеїстичне.
4. ДОСЛІДЖЕННЯ ТІЛА І ДУШІ
Багато часу Декартом наділялось вивченню законів функціонування тваринних організмів. В силу розподілу реальності на субстанцію матеріальну і духовну, які існують паралельно, тварини він вважав тонкими машинами, здатними самостійно адаптовуватись до оточуючого середовища і адекватно реагувати на зовнішні впливи. Це було пов’язано з тим, що тварини не мали у собі духовного. Звідси Декарт вперше підійшов до поняття "рефлекс", виразивши його у вигляді схеми "стимул – реакція". Вплив передається у мозок, який є резервуаром "тваринних духів", найдрібніших частин, які, потрапляючи в м’язи через пори, відкриваються через відхилення мозкової "шишковидної залози" (місце для душі) дозволяють скорочуватись необхідним м’язам. Рухи тіла складають послідовність таких скорочень. Ототожнення тварин з машинами "жодним чином не видасться дивним тим, хто знає, скільки різних автоматів, чи саморухомих машин, може створити людське мистецтво, користуючись при цьому небагатьма частинами, у порівнянні з множиною кісток, м’язів, нервів, артерій, вен і усіх інших частин, які можна спостерігати в тілі кожної тварини" [Декарт Р. Рассуждение о методе, чтобы верно направлять свой разум и отыскивать истину в науках// Сочинения: В 2 т. – Т.1. – М., 1989. С.250-296 - с. 282]
Розгляд людини у Декарта також був механістичним. Це зокрема було пояснено вимогами нового передбуржуазного суспільства. Не дивно, що людина у Декарта була схожа на "машину". Саме мануфактурне виробництво розглядало людей, як органи деякого виробничого механізму, де кожен "гвинтик" - людська плоть, а функції робітника визначаються тією "точкою", яку він займає в механізмі: функціональна точка. Зв’язок функцій "часткових робітників" -"деталей" потенційної машини – відділяється від них самих і у вигляді плану, алгоритму виробництва.
Причиною корінної зміни характеру предметної діяльності тих часів став принцип машинного виробництва, а саме, розділяти процес виробництва на складові фази і вирішувати задачі, які виникають через застосування природничих наук.
Структура людської діяльності, в свою чергу, у своїй першооснові стає математичною. В теоретичному відображенні цієї діяльності відбувались аналогічні процеси, які призвели до потреби нового методу і розвитку нової теорії.
Тварини не мають душі, більше того, вони її не потребують. Декарта більше дивувала наявність душі у людини, ніж відсутність її у тварин. Проте навіть цю наявність він виправдовував вимогою необхідності, оскільки душа дозволяла, в його розумінні, принаймні корегувати природні реакції тіла. Більше, Декарт намагався довести, все більше схиляючись у своєму раціоналізмі до, по суті, матеріалістичних позицій, залежність духу від тілесної організації. "Дух так сильно залежить від темпераменту і розміщення органів тіла, що якщо взагалі можливо знайти засіб зробити людей більш мудрим і більш здібними, ніж вони були досі, то я думаю, що потрібно шукати його в медицині" [Декарт Р. Рассуждение о методе, чтобы верно направлять свой разум и отыскивать истину в науках // Сочинения: В 2 т. – Т.1. – М., 1989. С.250-296 – с. 286].
З іншого боку він прагнув розглянути і структуру людського мислення. Безсумнівність "Я" була згадана вище. Людське "Я" піддати сумніву неможливо, оскільки сам сумнів у своєму бутті доводить існування сумніву, а, отже, і "Я", яке сумнівається. Як зазначалось, вислів Cogito ergo sum може виражатись як "Сумніваюсь, отже існую". Сумнів є лише одним із модусів мислення, поруч із бажанням, роз судковим осягненням, уявою, пам’яттю і відчуттям. Основою для мислення є свідомість, тому несвідомих ідей не буває. Мислення є невід’ємною властивістю душі. Душа не може не мислити, вона завжди прагне до пізнання. Душа постійно підтримується в своєму існуванні Богом, оскільки вона – річ випадкова, бо не може як бути, так і не бути. Тим не менше її він називає субстанцією, оскільки душа може існувати незалежно від тіла.
У житті тіло і душа постійно і тісно взаємодіють. Принципова незалежність душі від тіла (теоретично) для Декарта є передумовою висновку про безсмертність людської душі.
Самосвідомість не замкнута на себе, воно відкрите Богу, як джерелу мислення. Усі неістинні і неясні ідеї – продукт людини (тому і невірні), усі ясні ідеї ідуть від Бога, відповідно, істинні. Так формується металічне коло: існування будь-якої реальності (зокрема і Бога) реалізується через самосвідомість, яка забезпечується тим-таки Богом.
Принцип "Мислю, отже існую" набув значення вихідного положення філософії на основі, принаймні, двох припущень. По-перше, античне (Платон) переконання в онтологічній перевазі світу, який пізнається розумом, на чуттєвим світом, оскільки сумніву у Декарта піддається перш за все світ чуттєвий, зокрема і людське тіло. По-друге, християнське наділення цінністю "внутрішньої людини", особистості, яка згодом перетворилась в категорію "Я". Таким чином, філософія Декарта пішла далі античної, поклавши принцип мислення не просто як об’єктивного процесу (античний Логос), а саме суб’єктивного і усвідомлюваного процесу, який неможливо відділити від суб’єкта мислення.
Одночасно з формулюванням нового методу і принципу мислення виникла необхідність і можливість постійної роботи над власним розумом людини, необхідність і можливість постійного звернення думки до дуки, постійного розвитку самої здатності мислити, досліджувати, винаходити. Той розум, який повинен керуватись правилами Декарта, це вже не споглядаючий і спокійний розум античного мислителя, це не застиглий, від Бога сформований Розум Середньовіччя, це розум, який здатний змінюватись, відсторонюватись від самого себе, це розум, який відповідає і історичному, і соціальному, і технічному динамізму Нового часу.
Вище уже згадувалось про виділення Декартом свого власного розуміння самосвідомості. Перш за все це вимагалось протиставленням суб’єкта об’єкту, що змушувало шукати достовірність знання в самому суб’єкті. Лише істинно пізнаний внутрішній об’єкт (суб’єкт) може пізнавати об’єкти зовнішні. Ця "внутрішня людина", особистість – це суб’єктивно пережитий принцип мислення як об’єктивний процес ("мислю, отже існую"). На відміну від Августина, який розробляв християнську етику, Декарт по-іншому трактував самосвідомість, як чисто суб’єктивну достовірність, розщеплюючи суб’єкт як сутність, яка протиставляється об’єкту. Розподіл дійсності на суб’єкта і об’єкта (перш за все, пізнання) і виділило філософію Декарта на окремий шлях, відмінний від античного чи середньовічного, християнського. Саме завдяки такому поділу і виділяється гносеологія як вчення про знання і пізнання.
ВИСНОВКИ
Декарт, як і кожен вчений, спирався на усі здобутки попередніх дослідників. В якості своєї всезагальної математики Декарт розглядає алгебру, як це колись було означено ще давньогрецьким філософом-неоплатоніком Проклом ("mathesis universalis" у "Коментарях до Евкліда"), математиками і інженерами Б.Росселіно і Рафаелле Бомбеллі. Алгебра не займається вивченням окремих об’єктів. Арифметика і геометрія Декартом уподібнюється до алгебри, тобто вчений тут відходить від розуміння цих сфер науки, як це було в античності. Алгебра для нього є зразком математичної науки, це пов’язано перш за все з тим, що він розглядає математику як науку про обчислення, абстрагуючись від специфіки тієї предметної області, до якої це обчисленням також можна застосувати. Очевидно, що при цьому Декарт значно наближає математику як теоретичне знання з логікою, логістикою, тобто технікою рахунку, відходячи від строгого розуміння математики, як це склалось в класичний період античної науки. Навіть критикуючи античну математику, наголошуючи, що усі досягнення, докази, теореми у ній були досягнуті по суті випадково, ніж цілеспрямовано, все ж він не надто далеко віддалився від попередніх світоглядних настанов.
Нарівні з Платоном, Декарт бачив в математиці найбільш достовірну з наук, вважав, що лише вона може забезпечити базу для фізики. Але, на відміну від давньогрецького філософа, Декарт по-іншому розумів і саму математику, і її роль у пізнанні реальності. Якщо Платон розглядав математику перш за все як засіб для підготовки розуму для осягання деякої понадчуттєвої реальності, то у Декарта це засіб пізнання саме емпіричного світу. З іншого боку, Платон різко протиставляв математику логістиці, тобто теоретичну науку техніці обчислення, а Декарт, навпаки, наближав ці сфери, аж до повного ототожнення (хоча повністю відмінностей між математикою і технікою обчислення, він звісно, не знімає) Також Декарт вважав математику формальною наукою, правила і поняття якої є просто творіннями інтелекту, незалежними від будь-якої реальності, а тому такими, які знаходяться над усіма її предметами (Платон, навпаки, вважав математику змістовою наукою, оскільки предметом її вважав реальні об’єкти). Отже, незважаючи на здавалося б, понятійну близькість, революційність поглядів Декарта з очевидністю здійснила надзвичайний вплив на розвиток усієї науки (і філософії, і математики, і інженерії, і психології та ін).
Власне філософія Декарта яскраво ілюструє прагнення європейської культури до звільнення від старих догм і побудови нової науки і самого життя "з чистого листа". Критерієм істини може бути лише "природнє світло" нашого розуму. Звісно, Декарт не заперечує і пізнавальної цінності досвіду, але він бачить його функцію виключно в тому, аби він приходив на допомогу розуму там, де його власних сил недостатньо для пізнання. Роздумуючи над умовами досягнення достовірного знання, він формулює "правила методу", за допомогою якого можна прийти до істини. Ці методи зводяться до чотирьох основних положень, які вважаються основними для європейського раціоналізму:
1) починати з безсумнівного і самоочевидного, тобто з того, протилежне чому неможливо помислити;
2) розділяти будь-яку проблему на стільки частин, скільки необхідно для її ефективного вирішення;
3) розпочинати з простого і поступово просуватись до складного;
4) постійно пере провіряти вірність роздумів.
Самоочевидне охоплюється розумом в інтелектуальній інтуїції, яку неможливо змішувати з чуттєвим спостереженням і яка дає