Xreferat.com » Рефераты по философии » Філософія ХХ століття

Філософія ХХ століття

увагу на її оригінальність, не просто сказати про буйне суцвіття талантів, але й про виразну її спрямованість на світоглядно-філософську тематику, про гострий ЇЇ інтерес до філософських проблем. Все

це створювало неповторну атмосферу творчого співробітництва української художньої та філософської інтелігенції, ту атмосферу, яка становила один з істотних моментів того культурного феномена, котрий називають українським відродженням 20-х років.

На перший погляд, сам феномен культурного відродження за умов панування «монологічного» партійно-державного марксистсько-ленінського світогляду видається чимось принципово неможливим. Проте його існування — реальний факт,- Більше того, творчість діячів цього відродження Миколи Хвильового (1893—1933). Миколи Зерова /1890—1937), Михайла Ялового (1891—1934), Олеся Досвітнього (1891—1934). Євгена Плужника (1898—1936), Миколи Вороного (1871—1940), Михайла Драй-Хмари (1889—1939), Валер'яна Підмогильного (1901—1937), Миколи Кучша (1892—19371. Григорія Косинки (1899—1934), Дмитра Фальківського (1898—1934) та багатьох інших не була опозиційною щодо радянської влади і навіть соціалізму (переважна їх більшість була навіть членами КП(б)У). Водночас це була героїчна спроба зберегти (навіть творчо розвинути) українську національну культуру з притаманною їй неповторною ментальністю українського народу.

Проте розгадати цей «парадокс» не так уже й важко, якщо згадати (про це вже йшлося в одній з попередніх лекцій), що Ленін, відмовившись напередодні жовтневого перевороту від жорсткості «об'єктивістської» позиції Пле-ханова і меншовиків і наголосивши на «творчому» характері своєї марксистської позиції (всупереч плехановській «ортодоксальності»), не встиг через хворобу і ранню смерть надати своїй «творчій» позиції характеру тієї системи тоталітарного мислення, перші кроки до якої він почав уже здійснювати у статті «Про значення войовничого матеріалізму» (1922), а також актом висилки за кордон великої групи гуманітарної інтелігенції.

Така система тоталітарного мислення, з діаматом у центрі як своїм філософським, ядром, була створена, як уже зазначалося, в, 30-ті роки Сталіним. Тому між 1922 р. (хворобою Леніна) і початком 30-х років, коли Сталін приступає до творення- тоталітарного «марксизму», втіленням якого став короткий курс історії ВКП(б), вирізняється період своєрідної ідеологічної «відлиги», яка в Україні збіглася з таким сприятливим для українського відродження процесом, яким була так звана «українізація».

Відомий західний радянолог А. Авторханов (емігрант з СРСР) v виданій v ФРН у 1988 р. книжці «Імперія Кремля» писав, що в перші роки радянської влади значна частина комуністів національних республік прийняла за «чисту монету» ленінську тезу про «суверенність» радянських республік, про право їх народів на розвиток національної мови, культури тощо1. В національних республіках починаються процеси розвитку національних культур (згодом ці процеси дістали назву «коренізації»).

"Українізація» (так наазивали у нас цей процес), зустріла глухий опір широких кіл членів КП(б)У. Та це й не дивно: адже більшовицька партія в перші роки її снування в Україні складалися переважно з неукраїнців. На першому з'їзді КП(б)У, що проходив у липні 1918 р. в Москві, українців було менш ніж половина (більшість делегатів становили росіяни, євреї, поляки, латиші). Тому нікого в партії не дивувало, що тут (у партійному середовищі) популярною була теорія «прогресивності» російської культури (оскільки її носієм є російськомовний у переважній своїй більшості в Україні пролетаріат) і нібито «відсталості» культури української, оскільки головним її носієм буде селянство. Секретар ЦК, КП(б)У Д. Лебідь прямо писав: «Поставити собі завдання активно українізувати партію, а відповідно і робітничий клас... зараз буде для інтересів культурного руху мірою реакційною, бо націоналізація, тобто штучне насадження української мови в партії і робітничому класі за нинішнього економічного, політичного і культурного співвідношення між містом і селом... означає стати на точку зору нижчої культури села порівняно з вищою культурою міста».

І все ж у червні 1923 р. Раднаоком УСРР мусив ухвалити постанову «Про заходи в справі українізації шкільно-виховуючих та культурно-освітніх установ», а у вересні того ж року було видано декрет ВУЦВК та РНК УСРР «Про заходи забезпечення рівноправності мов і про допомогу розвиткові української мови». Українізація почалася. Вона відіграла роль своєрідного каталізатора, який прискорив пооцес творчого пошуку місця української художньої та світоглядної культупи, культури взагалі у світовому культурному проціесі. В1д початку 20-х років між творчими групами української літератуоно-художньої інтелігенції, такими як «Плуг» (спілка селянських письменників України, заснована в 1922 р.) і «Гаот» (спілка пролетарських письменників Укпаїни, заснована на початку 1923 р. В. Елланом-Блакитним), точилися дискусії з цього питання. Згодом вони переросли- у відому літературну дискусію 1925—1928 років.

Як уже зазначалося в попередніх лекціях, у кінці 1925 р. з ініціативи М. Хвильового (справжнє прізвище—Фіті-льов) створюється Вільна академія пролетарської літератури (ВАПЛІТЕ), до якої увійшла більша частина «гар-тівців». У ході дискусії 1925—1928 років (крім письменників у ній активну участь брали й філософи, зокрема В. Юринець) лідер ВАПЛІТЕ Хвильовий видає серію памфлетів: «Камо грядеши» (1925), «Думки проти течії» (1925), «Апологети писаризму» (1926), «Україна чи Малоросія?» (1926), в яких висуває ідею так званого «азіатського ренесансу». Західноєвропейське суспільство, писав Хвильовий, вичерпало свою творчу енергію і йде нині до духовної імпотенції. Отже, потрібний потужний духовний імпульс, джерелом якого має стати нагромаджена за багато століть енергія Сходу, щоби заново «збудувати» Європу.

Але як має статися «передача» цього імпульсу до західноєвропейської культури? Його може передати лише культура європейського типу. Російська культура (художня, зокрема) виконати таку функцію принципово нездатна внаслідок свого швидше азіатського, ніж європейського характеру, про що свідчить її «пасивно-страждальний» ідеал; або та риса, яку М. Зеров образно змалював як «млявість» російського «кающегося дворянина». Тим-то функцію цю може взяти на себе звільнена від колоніального гніту Російської імперії Україна з її яскраво вираженим європейським типом культури. Тому необхідно рішуче змінити орієнтацію української культури з Росії (така орієнтація в останні століття була зумовлена колоніальною залежністю від північного сусіди) на Європу, західний ідеал «громадянської людини» як активно-діяльної істоти. Саме в цьому полягає основний сенс ідеї «азіатського ренесансу», лаконічно сформульованого в енергійному гаслі — «Геть від Москви!»

Саму по собі «теорію» азіатського ренесансу навряд чи можна.назвати теорією всерйоз. Аж занадто вона умоглядна, аж занадто прозоро проглядається в ній поєднання двох відомих міфологічних конструкцій XX ст.— Шпенгле-рового «присмерку Європи» і Ленінової «теорії всесвітньої революції» («Схід почне, Захід підтри-має»). Проте є в ній цілком плідна й здорова основа — програма національно-культурного відродження України, духовного визволення з колоніальних пут, подолання рабської свідомості.

«Від Котляревського, Гулака, Метлинського, через «братчиків» до нашого часу включно, українська інтелігенція, за винятком кількох бунтарів,— міркує Хвильовий,— страждала і страждає на культурне позадництво. Без по-сійського диригента наш культурник не мислить себе. Він здібний повторювати тільки зади, мавпувати. Він ніяк не може втямити, що нація тільки тоді зможе культурно виявити себе, коли найде їй одній властивий шлях розвитку»1. Сказане Хвильовим майже 70 років тому цілком сучасно звучить і в наші дні, коли ми у своїх спробах економічної, політичної та духовної розбудови України пподов-жуємо «хворіти» на «позадництво», раз у раз, просто «за звичкою» продовжуємо оглядатися на «російського диригента».

Не заперечуючи цінності російської культури самої по собі, Хвильовий настоює на необхідності самостійного розвитку культури рідного краю. «Давил Штраус,— писав Хвильовий,—...кинув колись такий цікавий афоризм: «Можливо Сіріус і більший за Сонце, але від нього не спіє наш виноград». Отже, коли російське мистецтво — велике і могутнє, то це буквально нічого не доказує... виноград національного відродження не мириться з тим. хоч і прекрасним,— але — в силу багатьох і відомих історичних непорозумінь—далеким сонцем»2 і далі: «Поляки ніколи б не дали Міцкевича, коли б вони не покинули орієнтуватись на московське мистецтво. Справа в тому, що російська література тяжить над нами в віках, як господар становища, який привчав нашу психіку до рабського наслідування»1.

Наводячи слова В. Бєлінського про те, що йому видається смішним навіть думати, що в поезії малоросіян може щось розвинутися. Хвильовий зауважує: «Цією красномовною і пікантною цитатою ми зовсім не думаємо обвинувачувати Бєлінського в шовінізмі, ми цим хочемо' підкреслити, якою ненавистю до української поезії просякнуто було ту літературу, що в неї радять нам учитись наші москвофіли. Це зовсім не значить, що ми цю літературу не любимо, а це значить, що ми органічно не можемо на ній виховуватись»2.

Проте справжня біда не в тому, що українську культуру й мову зневажали, хай і демократично настроєні люди, але. все ж у «старі» (колоніальні) часи Біда в тому, що ця зневага триває й нині, коли Україна, при наймнІ формально, перестала бути колонією. На підтвердження цього Хвильовий наводить текст листа О. М. Горького українському письменникові О. Слісаренкові, який у свій час звернувся до Горького з пропозицією перекласти на українську мову роман «Мати». «Мне кажется,— писав Горький, — что... перевод этой повести на украинское наречие... не нужен. Меня очень удивляет тот факт, что люди, ставя перед собой одну и ту же цель, не только утверждают различие наречий — стремятся сделать наречие «язиком», но еще и угнетают тех великороссов, которые очутились меньшинством в области данного наречия»3. Отже, можна лише погодитися з Хвильовим: «навіть в авторові «Буревестника», навіть в цій людині, що очевидно хоче грати роль «совести земли русской»4, навіть в ньому сидить великодержавник, проповідник російського месіанізму й «собиратель земли русской»2. Цю характеристику можна поширити й на нинішнього носія «совести земли русской» О. Солженіцина, який подібним же чином прагне сьогодні за рахунок України й Білорусі «обустроить Россию».

В плані зазначеного наміри Хвильового, Зерова, Вороного та інших представників українського культурного відродження переорієнтувати українську культуру з північного сходу на Захід мають цілковиту рацію, оскільки ці наміри просто відновлюють нормальні й віковічні зв'язки України з Західною Європою (про це вже йшлося в попередніх лекціях). Ці наміри української художньої інтелігенції поділяв і В. Юринець, говорячи, що «є глибока неусвідомлена інтуїція в поклику Хвильового до Європи. Це заклик до створення в нас героїчної, конструктивіст-ськи ясної психіки на місце нашої плаксиво-сентиментальної, рабськи-поетичної. Це протест проти нашої розмаза-ності, безініціативності, пагубний наслідок нашого поневолення в минулім»5.

Світоглядні настанови українського відродження 20-х років Хвильовий тлумачив як «романтичний вітаїзм» (від лат. уііа—життя), що являв собою активно творчу, одухотворено відрожувальну форму мистецького світовідчуття. Разом із Тичиновим «кларнетизмом» («світлоритмом») романтичний вітаїзм становив смислове ядро стилю українського відродження. Визначаючи художню природу романтичного вітаїзму як «бойовий ідеалізм», Хвильовий не вбачає тут суперечності з історичним матеріалізмом, адже «історичний матеріалів", — писав він,—ніколи не відхиляє психологічного фактора. Навпаки, він припускає його дію, вважає її за цілком нормальне явище в громадському житті... Коли психологічний чинник діє в громадське?; у житті, а жива людина ідентична цьому факторові, то, очевидно, історію робить не тільки економіка, але живі люди» і далі: «Жива людина є громадська людина. Класичний тип громадської людини вироблено Заходом... Отже, не можна мислити соціального критерію без психологічної Європи»1. Цікаво зазначити, що тлумачення Хвильовим матеріалістичної філософії є тут близьким до Її первісного (гуманістичного) тлумачення Марксом.

Орієнтація на Європу розуміється Хвильовим і його однодумцями не в буквально-вульгарному смислі «схиляння» перед нею, інакше це було б тим самим «позадництвом» (тільки не «російським», а «європейським»). Європа мнслиться Хвильовим «як психологічна категорія, певний тип культурного фактора в історичному процесі»2. Іншими словами, орієнтація на Європу означає повернення до власних культурних джерел, відродження української (суто європейської, на відміну від російської) культури.

На цьому моменті спеціально наголошує М. Зеров у своїх нарисах з новітнього українського письменства «Від Куліша до Винниченка» (1929). Аналізуючи творчість Лесі Українки, Зеров спеціально зупиняється на звинуваченнях, що нерідко робилися на адресу видатної поетеси, в «екзотизмі», «чужинництві», «далекості від рідної землі сюжетів її творчості». Проте більш пильна увага до Леси-ної поезії виявляє, що їй чужий «справжній екзотизм з його виключним замилуванням до інакшого, далекого, б корені одмінного», «кінець кінцем її вавілоняни й єгиптяни мають сучасну психологію, а її американські пущі, середньовічна Іспанія, Рим і Єгипет — то тільки більш-менш прозорі псевдоніми її рідного краю»3.

Але «відлига» вже закінчувалася. Сталін, здолавши на початку 30-х років своїх 'політичних суперників, активно взявся до творення незакінченої Леніним тоталітарної світоглядної системи. І перші «приморозки» вдарили вже в 1926 р. 24 квітня того року Сталін надсилає листа Л. Ка-гановичу (тодішньому Генеральному секретареві ЦК КП(б)У) та іншим членам Політбюро, в якому висловлює здивування з приводу вимоги Хвильового про «негайну дерусифікацію пролетаріату», про необхідність для української поезії «тікати якнайшвидше від російської літератури», про його спробу відірвати культуру від політики тощо. «В той час, коли західноєвропейські пролетарі та їх комуністичні партії повні симпатій до «Москви»,— писав Сталін,— до цієї цитаделі міжнародного революційного руху і ленінізму, в той час як західноєвропейські пролетарі з захопленням дивляться на прапор, що майорить у Москві, український комуніст Хвильовий не має сказати на користь «Москви» нічого іншого, крім як закликати українських діячів тікати від «Москви» «якнайшвидше»... Шумський (тодішній нарком освіти на Україні.—Авт.) не розуміє, що оволодіти новим рухом на Україні за українську культуру можна лише борючись з крайностями Хвильового в рядах комуністів. Шумський не розуміє, що тільки в боротьбі з такими крайностями можна перетворити ростуїду українську культуру і українську громадськість в культуру і громадськість радянську» '.

Що ж до репресій проти української інтелігенції, то вони почалися раніше (в 1924 р. судовий процес над так званим «Центром дії» в Києві й над спеціалістами Ка-діївського рудоуправління; в 1925 р.— процес над спеціалістами Дніпровського заводу; в березні 1930 р.— горезвісний процес над Спілкою визволення України — СВУ та ін.).

У грудні 1930 р. на зустрічі з партосередком Московського інституту «червоної професури» Сталін вказав на наявність серед філософів двох ухилів — механіцизму та «меншовиствуючого ідеалізму». В січні 1931 р. такі «ухили» знайшлись і в Україні. В «механістичній» ревізії марксизму-ленінізму було звинувачено С. Семковського, в «ідеалістичній» — В. Юринця. В 1933 р., не витримавши цькування, застрелився М. Хвильовий. У цьому ж році було звільнено з роботи директора інституту філософії ВУАМЛІНу Юринця (репресовано його було через три роки). І знову ж таки в 1933 р. було репресовано завідуючого кафедрою діамату ВУАМЛІНу «контрреволюціонера і шпигуна» П. Демчука.

В 1936 р. на сторінках всесоюзного журналу «Под зна-менем мирксизма» зі статтею «К итогам борьбьі на фило-софском фронте Украины» виступив заступник директора Інституту філософії ВУАМЛІНу М. Шовкопляс. Він «заздивування з приводу вимоги Хвильового про «негайну дерусифікацію пролетаріату», про необхідність для української поезії «тікати якнайшвидше від російської літератури», про його спробу відірвати культуру від політики тощо. «В той час, коли західноєвропейські пролетарі та їх комуністичні партії повні симпатій до «Москви»,— писав Сталін,— до цієї цитаделі міжнародного революційного руху і ленінізму, в той час як західноєвропейські пролетарі з захопленням дивляться на прапор, що майорить у Москві, український комуніст Хвильовий не має сказати на користь «Москви» нічого іншого, крім як закликати українських діячів тікати від «Москви» «якнайшвидше»... Шумський (тодішній нарком освіти на Україні.—Авт.) не розуміє, що оволодіти новим рухом на Україні за українську культуру можна лише борючись з крайностями Хвильового в рядах комуністів. Шумський не розуміє, що тільки в боротьбі з такими крайностями можна перетворити рос-туїду українську культуру і українську громадськість в культуру і громадськість радянську»1.

Що ж до репресій проти української інтелігенції, то вони почалися раніше (в 1924 р. судовий процес над так званим «Центром дії» в Києві й над спеціалістами Кадіївського рудоуправління; в 1925 р.— процес над спеціалістами Дніпровського заводу; в березні 1930 р.— горезвісний процес над Спілкою визволення України — СВУ та ін.).

У грудні 1930 р. на зустрічі з партосередком Московського інституту «червоної професури» Сталін вказав на наявність серед філософів двох ухилів — механіцизму та «меншовиствуючого ідеалізму». В січні 1931 р. такі «ухили» знайшлись і в Україні. В «механістичній» ревізії марксизму-ленінізму було звинувачено С. Семковського, в «ідеалістичній» — В. Юринця. В 1933 р., не витримавши цькування, застрелився М. Хвильовий. У цьому ж році було звільнено з роботи директора інституту філософії ВУАМЛІНу Юринця (репресовано його було через три роки). І знову ж таки в 1933 р. було репресовано завідуючого кафедрою діамату ВУАМЛІНу «контрреволюціонера і шпигуна» П. Демчука.

В 1936 р. на сторінках всесоюзного журналу «Под зна-менем мирксизма» зі статтею «К итогам борьбьі на фило-софском фронте Украины» виступив заступник директора Інституту філософії ВУАМЛІНу М. Шовкопляс. Він «залістів-фашистів»; О. Бервицького, Р. Левіка, Я. Блудова, О. Андріанова, Н. Білярчика, О. Милославіна, Д. Ігнатю-ка — до «контрреволюційної групи меншовицько-зінов'єв-ських елементів»; М. Нирчук, Я. Розанов та ін. потрапили до «блоку націоналістів і троцькістів»; С. Семковський, Г. Єфименко, Ф. Гофман — до «болота», яке йшло за «троць-кістами та націоналістами»2.

У жовтні 1933 р. було розгромлено творчий колектив харківського театру «Березіль», а його керівника Леся Курбаса як «фашиста» заслано на Соловки. В 1935 р. був заарештований письменник М. Куліш і члени так званої «націоналістично-терористичної групи професора Зерова». У 1937 р.. припиняє існування ВУАМЛІН. У пресі повідомлялося, що «в колишньому ВУАМЛІНі звила собі гніздо банда контрреволюціонерів-троцькістів і націоналістів». Так трагічно обривається українське відродження 20-х років, навічно закарбувавшись у пам'яті народу як «розстріляне відродження» (за висловом Г. Лавриненка).

На довгі роки (аж до другого філософського відродження під час «хрущовської відлиги» 60-х років) в історії української філософії (як і в інших республіках більшовицько-московської імперії) запанувала догматична схоластика сталінізму. Вищість «авторитету» Сталіна у філософських питаннях «підтверджувалась» і офіційними партійними документами. В 1934 р. секретар ЦК КП(б)У П. П. Пости-шев прямо поставив перед українськими філософами завдання: «Показати роль т. Сталіна в дальшому розвитку й розробленні філософської спадщини Маркса, Леніна».

За передвоєнне десятиріччя (1931—1941) в результаті масових репресій в Україні змінилося три покоління філософів («покоління» змінювалося кожні два-три роки), а ті, хто пройшов через страхітливо-криваві «сита», зрозуміло, практично вже не був здатний на прояв самостійної думки, міг тільки повторювати «глибокі» думки геніального керманича.

І все ж паростки живої думки пробивалися крізь товстий шар «асфальту» офіційно-державної «класики» марксизму-ленінізму. На відкритому в 1944 р. філософському факультеті та у створеному в 1946 р. Інституті філософії вітчизняної Академії наук зростало нове покоління філософів, яке вже в 50-ті роки заявило про себе іменами В. Шинкарука, М. Злотійої, А. Петрусенка, Б. Лобовика, Ю. Осічнюка, В. Босенка, М. Омельяновського та ін.


Розділ 3. Філософія українських «шістдесятників» («друге відродження»)


Смерть Сталіна в березні 1953 р. і спроби нового керівництва партії й держави дещо «підновити» і навіть «лібералізувати» тоталітарний режим, що знайшло вираження в критиці новим лідером СРСР М. С. Хрущовим культу особи Сталіна на XX з'їзді КПРС, сприяли створенню ситуації, схожої на ідеологічну «відлигу» 20-х років (термін «відлига» ввійшов у «вжиток» з легкої руки письменника Іллі Еренбурга). Така «відлига» настає в 60-ті роки, набувши в народі означення «хрущовська».

Позитивні зрушення в українській філософії, що почалися в 60-ті роки й призвели до «другого» її відродження, значною мірою були ініційовані діяльністю визначного філософа Павла Копніна (1922—1971), що в 1958 р. приїхав з Москви до Києва й очолив одну з найбільших філософських кафедр столиці України (кафедру філософії Політехнічного інституту). Згодом, у 1959 р., Копнін очолив кафедру філософії Київського університету, а в 1964 р. став директором Інституту філософії Української Академії наук. Багато в чому українська філософія доби «другого відродження» завдячує проникливому розуму, винятковій передбачливості та організаторському генію саме П. Копніна. Проте немало залежало й від тих, кого треба було «організовувати», хто був готовий для сприйняття нових ідей. Таких немало налічувалося серед філософської молоді, яку не влаштовував вульгарний натурфілософський онтологізм і не менш вульгарний соціологізм.

Завдяки Копніну починає зміщуватися головний акцент філософствування — з того, що не залежить від людини і людства, на те, що освоюється людиною в процесі її пізнавальної діяльності, й ширше — на світоглядне осмислення світу. В результаті акцент філософських міркувань переносився з невблаганних «об'єктивних законів» розвитку всього ї вся на пізнавальні й світоглядні можливості суб'єкта, на пізнавальні та ціннісні регулятиви людської життєдіяльності.

Напрям наукових пошуків Копніна виявився дотичним до популярного тоді на Заході неопозитивізму, тим-то філософи жартома між собою називали спрямування досліджень Копніна та його учнів «червоним позитивізмом». Зауважимо при цьому, що в часи, коли суспільство намагалося перейти від тоталітарно-заідеологізованих форм життєдіяльності та індустріалізму до нових форм. пов'язаних з технологічною перебудовою виробництва на основі досяг «відлиги» знову активізувалися) постійно лунали звинувачення в тому, що спроба поставити в центр філософствування людину та різні способи освоєння нею світу є «буржуазною» тенденцією.

На початку 60-х років до вітчизняних «берегів» докотилася з Заходу хвиля «молодомарксизму», звернення до якого було зручною, напівлегальною формою критичного перегляду тоталітарних світоглядно-філософських стереотипів. І тут виразно вимальовується чи не найвідмітніша риса антропологічної зорієнтованості філософії «шістдесятників» в Україні: в цій філософії дедалі помітнішим ставало те, що є виразом світоглядної національної ментальності, духовна спорідненість з екзистенціально-кордоцентричною філософською спадщиною Г. Сковороди й П. Юркевича.

В політичному відношенні окреслені філософські явища виразно тяжіли до лібералізму. Недаремно в ті роки їх офіційно таврували як «відхід від класово-партійних принципів». Імпульс, наданий українській філософії короткочасною політично-ідеологічною «відлигою» 60-х років, як бачимо, не тільки не був втрачений у брежневсько-«застій-ні» роки, але й багато в чому був примножений. Досить сказати про наростання нестримного потягу до укорінення у світову та національну філософську традицію, йдеться не тільки про «червоний позитивізм» і «червоний екзистенціалізм». Саме в 60-ті роки з ініціативи П. Копніна розпочалися дослідження філософської спадщини діячів Києво-Мо-гилянської академії (матеріалістів серед них, як відомо, не було).

Не дивно, що відразу почалися нарікання з боку ідеологічних наглядачів та їх підспівувачів: «Національних попів підіймають на щит!» І підняли-таки (зусиллями В. Нічик, В. Горського, І. Іваньо, А. Бичко, М. Кашуби, І. Захари та ін.). Вже «відлигу» змінили чергові «приморозки», вже сама згадка про світовий рівень духовної спадщини києво-могилянців стала крамольною (адже йшлося фактично про духовний пріоритет колонії перед метрополією), а вивчення й видання першодруків та міркувань про них не припинялось ані на рік. Пророчими виявилися слова П. Копніна про те, що осмислення творчого спадку києво-могилянців великою мірою підніме престиж української філософії та культури у світі.

Визнаною не тільки в колишньому СРСР, але й за його межами була в цілому історико-філософська школа України, відома дослідженнями не лише вітчизняної, а й світової історії філософської думки (В. Шинкарук, І. Бичко, М. Булатов, Г. Заїченко, М. Вєрніков, А. Пашук, ГО. Кушакoв та ін.). Світове визнання має також харківська соціологічна школа О. Якуби.

Отже, у вітчизняній філософії протягом останнього тридцятиріччя виразно вимальовується неоднозначна ситуація. Існували фактично дві філософії. Одна — «офіціоз», вираженням якого були передусім партійно-ідеологічні настанови «директивних» органів, з огляду на які формувався такий собі словничок традиційних «редакторських кліше», невживання яких було тоді рівнозначне зведенню вежі без громовідводу. Інша тенденція — то була реальна дослідницька діяльність, яка в багатьох своїх виявах і результатах зовсім не відповідала канонам офіціозу. Звичайно, офіціоз сковував, а нерідко й паралізовував дослідницьку думку. Його згубний вплив особливо позначався на стані викладацької та пропагандистської роботи в галузі філософії. Проте, мабуть, тим цінніше сьогодні все те, що долало пресинг цього офіціозу.


Розділ 4. Мислителі української діаспори


Поразка української національної революції 1917—1918 років викликала хвилю еміграції української інтелігенції за кордон. Ми вже частково говорили про художньо-філософську творчість в еміграції такого видатного українського письменника, мислителя та політичного діяча, як В. Винниченко. Поряд з ним можна назвати ще ряд українських, діячів, які починали свій творчий шлях в Україні (деякі з них брали активну участь в українській революції), але мусили продовжувати свою діяльність за межами України.

Історично склалося так, що за межами української держави опинилися мільйони українців. Живучи в різних країнах світу, зокрема в США, Канаді, Франції, ФРН та інших країнах, вони були і залишаються часткою українського народу. Знаходячись в іншому національному середовищі,- українці зуміли зберегти традиції, культуру свого народу, внести творчий доробок у розвиток його духовної культури. Звичайно, не все рівнозначне у цьому доробку українців за кордоном. Проте ігнорувати надбання української діаспори (як це робилося до недавнього часу) було б невиправдано. Такий підхід збіднював українську культуру, насамперед у сфері мистецтва, літератури, філософії.

Умовно можна виділити три напрями розвитку української філософії в діаспорі. Це, по-перше, розробка проблем політичної філософії, по-друге, аналіз філософської проблематики в дусі традиційної класичної філософії, який можна назвати академічним. І нарешті, третій напрям було названо у філософській літературі українським персоналізмом.

Найвизначнішим представником першого напряму є Д. Дон-цов, другого — Д. Чижевський, третього — О. Кульчицький.

Особливість філософських досліджень в діаспорі полягає в тому, що майже всі представники наукового потенціалу її зосереджують увагу на розгляді передусім національних особливостей розвитку філософії взагалі і української зокрема, вихо-дячи при цьому на аналіз національного характеру, досліджую-чи вплив його на формування духовної культури народу. При-чому багато хто з дослідників зосереджують творчі зусилля в основному на розгляді української ідеї. До них належать І. Мірчук, В. Щербаківський, М. Сціборський, Д. Донцов. Досить плідно вчені діаспори працюють і над історією української філософії, в тому числі і над спадщиною Г. С. Сковороди. Крім праць Д. Чижевського, заслуговують на увагу праці А. Жуковського, Д. Олянчина, В. Шаяна та ін. Слід також згадати історіософію В. Липинського, в творах якого, як і в працях Д. Донцова розглядається концепція національної еліти.

Серед багатьох українських мислителів, що жили й творили за межами батьківщини (в «діаспорі», як сьогодні прийнято говорити), перш за все хотілося б назвати Вячеслава Липинського (1882—1931), представника української аристократії (походив із полонізованого українського шляхетського роду на Волині), прихильника монархічного ладу. Липинський брав активну участь в українській революції, був організатором Української демократично-хліборобської партії, а з 1918 р.—послом у Відні. Необхідною умовою успішного державотворчого процесу в Україні він вважав орієнтацію на монархію, що мала спиратися на активну аристократичну меншість нації (еліту), єдино здатну, на думку Липинського, повести за собою пасивну біль-шість нації.

Державницька ідея, вважав учений, не може успішно реалізуватися без месіанської ідеології, яка, за його твердженням, найбільшою мірою сприяла зміцненню державних підвалин у Росії, Польщі та інших країнах. Месіанізм, котрий тлумачився Липинським як свого роду віра в наперед визначене («вищими силами») призначення українського народу здійснити високу місію в історії людства, мав стати його романтичним світовідчуттям у змаганнях за незалежність батьківщини. Центральною фігурою в українській державі мав бути, за Липинським, «політичний» (а не «етнічний») українець, тобто громадянин України, незалежно від його етнічної приналежності.

Відомий ідеолог українського націоналізму Дмитро Донцов (1883—1961) був учнем родоначальника українського націоналізму Миколи Міхновського (1873—1924), який заявив: «Ми не хочемо довше зносити панування чужинців, не хочемо більше зневаги на своїй землі. Нас є горстка, але ми сильні нашою любов'ю до України». Брошура Міхновського «Самостійна Україна», з якої взято ці слова, запала в душу юнака, назавжди визначивши його життєвий шлях. Переслідуваний царським урядом, Донцов мусив у 1906 р. емігрувати до Австро-Угорщини. Тут у 1913 р. у виступі на другому Всеукраїнському студентському конгресі у Львові він висунув програму відокремлення України від Росії. В роки першої

Если Вам нужна помощь с академической работой (курсовая, контрольная, диплом, реферат и т.д.), обратитесь к нашим специалистам. Более 90000 специалистов готовы Вам помочь.
Бесплатные корректировки и доработки. Бесплатная оценка стоимости работы.

Поможем написать работу на аналогичную тему

Получить выполненную работу или консультацию специалиста по вашему учебному проекту
Нужна помощь в написании работы?
Мы - биржа профессиональных авторов (преподавателей и доцентов вузов). Пишем статьи РИНЦ, ВАК, Scopus. Помогаем в публикации. Правки вносим бесплатно.

Похожие рефераты: