Xreferat.com » Рефераты по философии » Проблема ментальності в українській народознавчій науці

Проблема ментальності в українській народознавчій науці

твір писався в умовах екстремальний – в передчутті невідворотно-близького психічного зламу, отже, духовної смерті, на тій грані, де минуле втрачає тяглість перетікання в майбутнє і цей часовий гіатус – бо без надії на майбутнє “терер” гасне, вимикається – цей гіатус і робить минуле життя в собі завершеним, скінченим-приданим до естетизації.

Ця обставина дозволяє розглядати поему як абсолютно достовірне джерело для вивчення Франкового світогляду, як “пряму мову” його духу, абстрагуючись від доконечних до врахування при естетичному аналізі моментів “учуднення” авторського “я” та різної міри його оприсутнення в тканині художнього твору.

Симптоматичним в ідейному аспекті видається вже саме звернення Франка до теми Мойсея, творця національної релігії і першої в стародавньому світі власне національної історії. На загальну думку істориків, саме рахуючи від започаткованої напівлегендарним Мойсеєм доби пророків на межі ІІ й І тис. до н.е., можна вести мову не про патріархальну родину, а про єврейський народ. Франкові на конфесійній специфікації не залежало – його неослабний, упродовж десятиліть, інтерес до єврейського питання не дається редукувати ні до справ віровизнання, ні до комплексу соціальних, правових проблем, - цей інтерес носив насамперед політичний характер.

Франкова поема з ідейного боку з месіанізмом стискується досить опосередковано – Франків Мойсей не наділений визначальним і сутнісним для класичного пророка – місіонера “почуттям посланства”, яким дорожив романтичний націоналізм і яким відзначалися “братчики”. В “Молодої України” його вже заступило почуття обов’язку, а відповідно й національний герой утратив свою харизму, зробившись трудівником – “каменярем”. Не випадково й про Мойсея в тексті раз у раз наголошується, що він віддав своєму народові “весь вік, весь труд”, “для того трудився” – це відображає характер Мойсеєвої місії як власне виховної, світоглядно-формуючої, отже, типово інтелігентської (показові епізоди з дітьми, чию “кров і душу” таки просякли чуті з колиски “пророцькі слова”). Саме в цьому сенсі треба розуміти Мойсеєву заяву, що Ізраїль піде “у мандрівку століть” із печаттю його, Мойсеєвого, Духа. А що цих сорокалітніх цілеспрямованих трудів виявилося все ж замало, аби викликати в народу посісти власне царство, то потрібен рішучий пасіонарний поштовх, який спричинив би одномоментний перехід від помалу накопичуваних кількісних змін до нової якості – від юрби до народу. Функцію такого пасіонарного поштовху й виконує Мойсеєва смерть, чи, точніше, зникнення: певним чином тут дублюється парадигма “пустині” – Ізраїль уражений навіч представленою відсутністю Мойсея на горі, його небуттям, простотою (“І було те “нема”, Мов жах смерті холодний” і бунтується – повстає він опираючись цій новоутвореній пустоті, тобто це і є в чистому вигляді “бунт духа” (“Із номадів лінивих ся мить Люд героїв створить”). Місія героя-інтелігента завершилась – з “маси” викристалізувався “народ-творець”.

Таким чином, завдання витворити з “мас” українську націю було для Франка аж ніяк не суто політичною програмою, а насамперед проблемою філософсько-антропологічною, бо національна спільнота, взята як самостійний суб’єкт історії, є для нього в першу чергу певним типом випродукуваної свідомості, цілком співставним із емоційно-вольовою інтенційністю свідомості індивідуальної. Отже, Іван Франко був людиною, яка втілила в національній ідеї пафос величної та трагічної історії – долі українського народу, саме у “франківський період” постає завдання створення української політичної нації; але для Франка завдання творення української політичної нації не було політичною програмою, а виокремилось як філософсько-антропологічна проблема.

Національна спільність є для нього насамперед певним типом свідомості, котра може бути зіставлена зі свідомістю індивідуальною. Франко і “Молода Україна “ вводять в культуру парадигму вибору національності: національне, відокремлене від державного, виступає “потребою душі” – проявом індивідуального духу в його саморозвиткові.

Якщо в творчості Франка головним було служіння народові, то з ім’ям Лесі Українки пов’язані поява в українській літературі особистості; народження нового для України феномена індивідуальності, яка постає проти сили колективу. Це було відображенням найхарактернішої риси українського національного типу – індивідуалізму. Українець не сприймає волі, не вичерпується приєднанням до колективу; при цьому індивідуалізм поєднується з ідеєю рівності та неприпустимості насильницької влади. Але український індивідуалізм – «це боязнь форми. Індивідуалізм у звичайному розумінні протиставиться філістерській, пересічній, прийнятій формальності. Індивідуалізм – своєрідність, оригінальність форми. Наш індивідуалізм – це перед філістерська свобода, степ, степ перед переобранням його плугом, степ широкий – воля. І цей індивідуалізм виявляється у тому, що називається отаманщиною. Це знову лірична втеча від твердих форм, від гарантованих берегів, від загального і конечного».

Глибокою екзистенціальною є творчість українського письменника та мислителя Михайла Коцюбинського (1864-1913). Одна з провідних тем його творчості – відчуження людини, втрата органічного зв’язку з ненькою-землею, природою. Це відчуження – результат “завойовницького” ставлення людини до природного буття. Людина – завойовник “одягає землю в камінь й залізо... бичує святу тишу землі скреготом фабрик, громом коліс, бруднить повітря пилом та димом”. В результаті туга й самотність (“Інтермеццо”), а той смерть як спокута за втрачену гармонію з природою (“Тіні забутих предків”). Отже, “перемога” над природою обертається поразкою для людини. Вихід Коцюбинський шукав в поверненні до природи, “перенесенні” її, так би мовити, в саму людину, у встановленні постійного діалогу з природою не як з байдужим буттям, а як зі своїм “внутрішнім”.

Започаткувавши в українській літературі жанр “потоку свідомості”, Коцюбинський змальовує багатошаровість людської психіки, зазирає до незбагненних для раціонального аналізу глибин несвідомого. Коцюбинського цікавить людська особистість. Звичайно, людина тісно пов’язана з навколишнім природнім і суспільним світом. Проте його цікавить не “зовнішні” (природно-соціальні) спонуки людської поведінки, а саме “внутрішні”, згідно з якими реалізується індивідуально-неповторне “структурування” світу особистістю, творення власного, внутрішнього світу індивіда. Людина прагне повноти буття у світі, встановлює зі світом специфічно діалогічний стосунок любові до буття, що детермінується “серцем”, а не зовнішньою необхідністю. Коцюбинський виразно змальовує особливо “побожне” ставлення українця до землі. Його творчість пронизана екзистенціальними мотивами любові, смерті, голоду, гріха, провини.

Видатний український мислитель, політичний діяч і письменник Володимир Винниченко (1880-1951) був прихильником соціалістичних ідей, багато в чому погоджувався з марксизмом, але рідко розходився з ним у тлумаченні національного питання. Погляди з цих питань, а також змалювання подій української революції 1917-1918рр. знаходимо у тритомній праці Винниченка «Відродження нації». “Український народ, який до злуки з Росією пишався своєю наукою, літературою, народ, який утворив таку багату пісню, таку глибоку народну музику... цей народ, тепер очевидно, упадав, убожів, дичавів. Причиною ж тому було, як виразно доводилось усіма уважними дослідувачами, денаціоналізація, нищення рідних форм розвитку”. Треба, щоб руський демократ «уважніше поставився б до голосів своєї власної руської науки, яка устами Російської Академії Наук точно й виразно зазначила, що українська нація не є те саме, що руська: що закони її життя не є закони життя руських, що ламання цих законів ламає душу цілого народу; що така руйнація є злочинство перед вселюдським поступом».

Характеризуючи спонуки до прагнення національної незалежності, Винниченко говорить так: “Велика, таємна, нерозгадана людським розумом сила, що зветься людською мовою інстинктом життя, дала людині любов до самої себе, як необхідний засіб піддержування життя в собі та навкруги себе. Людина, що має живий, свіжий, здоровий інстинкт життя, мусить любити все, що дає їй це життя, що зберігає його, що відновлює, зміцнює життєві її сили.

Тому людина любить найздоровішу, найсвіжішу добу свого існування, дитинство, юнацтво. Теплим зворушенням, сумною ніжністю віє від образів, від спогадів тої пори, коли так свіжо, так нерозтрачено буяли сили життя. І непереможна, вдячна, трохи навіть містична через свою непереможність і нерозгаданість любов живе в душі людини до всього того, серед чого відбувалась найкраща доба її існування – до тих людей, до крику тих звірят, до всіх явищ, які сприяли, які були хоча би свідками зросту її життєвої сили.

В цьому є корінь і основа національного чуття. Через це національна свідомість і любов до своєї нації не знає ні кляс, ні партій, ні віку, ні полу. І визискуваний пролетарій, й визискувач-буржуа однаково люблять себе й все те, що дає й підтримує в них владичну, могутню силу.

З цього погляду інтернаціоналізм спеціально руського видання, інтернаціоналізм, що вимагає одречення від своєї національності й роз творення себе в безфарбній, абстрактній масі людськості, є абсурд. І не тільки абсурд, а лицемірна, шкодлива, просто злочинна пропаганда самогубства, пропаганда убивання життя в собі” [37,72-73].

У його творах виразно чується екзистенціальний підхід до міркувань про сенс цивілізації. “Прогрес, рух уперед. Куди уперед? Що буде більше аеропланів, радію, електрики? Чи в цьому прогрес? А чи ж більшою буде сума радощів відносно суми страждань? Чи ж більшою?.. Хай мені по совісті скажуть, чи меншою стала в нашому столітті сума страждань порівняно з сумою радощів людських. Меншою... ніж, наприклад, у якому-небудь п’ятому, дев’ятому столітті? Ніхто не може цього сказати” [48-294].

Дуже хвилює Винниченка й питання, чи має сенс діяльність революціонерів? “Ми – худі, фанатичні аскети, ми пустельники, що йдемо на жерців пишних храмів, де стоять божки... Ми хочемо вигнати одгодованих жерців щоб їхнє місце зайняли худі аскети... Але самі божки, самі скрижалі – незмінні, вічні, єдині, закам’янілі – мусять лишитися” [48,294].

Виразно чуються в творах письменника й екзистенціальні мотиви “межових” ситуацій. “Все дурниця, і мораль, і кохання, і життя – є тільки один біль. Та хіба ще смерть...” – читаємо в романі “Записки кирпатого Мефістофеля”. В той же час оптимістичним гімном радості єднання людини з природою – з цілим космосом безпосереднього прилучення людини до сонячної енергії – звучить Винниченків роман “Сонячна машина”.

Михайло Грушевський передбачав майбутній тріумф українських стихій над усіма перепонами, звертав увагу на могутній інстинкт національного будівництва, який зберіг українське населення та постійно відроджував його до нового життя, підтримував у найскрутніших умовах “національне щеплення”, з політичних, релігійних та культурних течій створював невловимі комбінації, які підтримували зв’язок української території, народне життя в їх роз’єднувальних частинах і незмінно в моменти питання про їх національне об’єднання.

Він постійно наголошував, на тому, що повна самостійність та незалежність є послідовним логічним завданням запитів самого національного розвитку та самовизначення будь-якої народності, що займає певну територію і має достатні задатки та енергію розвитку.

Михайло Грушевський, даючи визначення українства, наповнював його соціально-політичним змістом. «Теперішнє українство, - писав він, - се те, що було од віків на українській землі: домагання для українського народу рівного права з іншими народами – права бути господарем на одвічній своїй землі.

Тільки що народ називав себе в давніх віках народом руським, а як ся назва означати і великоросів, і тих що від українського народу його права відбирали, то він не схопив далі сил іменем себе називатись і пошукав собі іншого імені».

А почалось це десь із середини ХІХ ст., бо як відзначає М.Грушевський, “іменем Українців від часів Шевченка означалися люди, які хотіли волі для України і всього українського народу, рівності, «освіти і добробуту всіх людей».


РОЗДІЛ ІІІ. ВІДОБРАЖЕННЯ ПРОБЛЕМИ МЕНТАЛЬНОСТІ УКРАЇНСЬКОГО НАРОДУ В НАУКОВИХ ДОСЛІДЖЕННЯХ ХХ ст


Виходячи із потреб суміжних наук у 20-ті роки етноментальні дослідження проводять багато інститутів. Зокрема Український Демографічний інститут, очолюваний М.Птухою, досліджував біосоціальні процеси в системі українського етносу. Ці питання досліджували також Етнографічне, Географічне, Антропологічне товариства. Слід відзначити працю в 3-х томах “Матеріали до антропології України” під керівництвом Л.Ніколаєва.

Дослідники українського відродження 20-х років наголошують на «необарокковому» характері творчості його учасників. Тим самим встановлюється спадкоємність “кларнетично-вітаїстського” стилю 20-х років з екзістенціально-кордоцентричними орієнтаціями традиційного українського менталітету: «Філософія «відповідального серця», «серця всесвіту» – центральна у творців необарокко – йде ... від її першотворця Сковороди, через Шевченка і Гоголя до Тичини».

Українське відродження 20-х було яскраво-пристрасним спалахом, революційним вибухом національної енергії української інтелігенції, розбудженої Шевченком і п’янким повітрям свободи і суверенності України 1917-1920 рр. Українська інтелігенція 20-х років вперше за останні 300 років зробила відчайдушно-героїчну спробу підвестися з колін, випростатися, закрити своїм “відповідальним серцем” свій народ, свою культуру. Не всі витримали до кінця напругу бою – у 1933 р. капітулював Тичина (“поцілував пантофлю папі”, за його власним виразом), пізніше підніс руки вгору М. Бажан, «відкупився» віршем («Із-за гір та з-за високих») М. Рильський, застрелився М. Хвильовий. Винищення української інтелігенції було свідомо запланованою акцією “упокорення” України і отримало назву “Розстріляне відродження”.

У 30-х роках дослідження в галузі етнопсихології, проблем ментальності етносу зараховані до типу буржуазних наук. Склалася велика програмна в наукових дослідженнях. Тільки в 70-х роках в СРСР науковці висловили думку про нерозробленість категорій, понять наукової галузі по дослідженню світоглядний, психологічний особливостей етнічних спільнот.


3.1 Студії з питань дослідження українського національного характеру


Важливий вклад у процес дослідження української ментальності та етнопсихології українців зробили вчені-українці з діаспори. Сюди відносимо: “Студії з української ментальності та антропології” Ф. Вовка (Прага, 1927), “Українська духовність в її культурно-історичних виявах” Я. Яреми ( Львів, 1935 р. ), “Головні риси українського світогляду в українській культурі” Д. Чижевського ( Подебради, 1940 р. ), “Світогляд українського народу” І. Мірчука ( Прага, 1942 р. ), наукова праця Ю. Липи “Призначення України” ( Львів, 1938 р. ), в якій він пояснює суть українського менталітету та місце українського етносу у світовому розвитку. Цікаві підходи до вирішення проблеми відображено в роботах В. Щербаківського “Формація української нації” ( Подебради, 1937 р. ), В. Петрова “Походження українського народу” ( Регеноурд, 1947 р. ). Патріотичним спрямуванням відзначається праця Д. Донцова «Дух нашої давнини» (Прага, 1944 р.) та ін.

Великий доробок внесли своїми працями О. Кульчицький, Б. Цимбелістий, Є. Юнацький, М. Шлемкевич, В. Янів, праці яких були надруковані у повоєнні роки у США, Франції, Німеччині. Окремі їхні статті вміщені у збірці “Українська душа” ( Київ, 1992 р. ).

Вони розглядають проблему ментальності з точки зору національно-обумовлених психофізичних властивостей.

Визначний вчений-історик В. Липинський в своєму ідеологічному творі “Листи до братів-хліборобів” українській вдачі посвятив цілий розділ (останній ).

Основною рисою української вдачі вважає Липинський індивідуалізм, але, вбачаючи насамперед небезпеки індивідуалізму, він наголошує в першу чергу не український індивідуалізм, але брак українського підпорядкування, або, щоб виразитися словами самого Липинського: “стихійний нахил до всякого індивідуалістичного анархізму і різної, отаманщини” [58, 20]. Сам індивідуалізм аж ніяк не є лихом, як це Липинський виказує на прикладі англійців: «Англійський провідник-індивідуаліст має стільки імперіалізму, містицизму, ідейності, волі та розуму, що він свій – даний йому, як й українцеві од природи – індивідуалізм та анархізм потрафить обмежити суверенною верховною владою одного ( монархією ) і обов’язком супроти своїх підвладних. Звідси англійська вірність монарха підвладним і підданим монархові; звідси вірність поодиноких вождів своїм підвладним і їх відповідальність перед ними; звідси вірність підвладним вождям ... Українському провідникові таке обмеження вродженого йому індивідуалізму та анархізму даються дуже трудно».

Ця національна хиба корениться глибоко в історії, наприклад, Липинський цитує погляди чужинців: “Вони не мають влади і живуть в ворожнечі між собою”. Так характеризував вже в VI в. нашої ери мешканців української землі візантійський письменник – Маврикій. А далі вже від себе додає Липинський: “княжі усобиці і самоослаблення княжо-варяжської держави на Україні за часів київських, завдяки хиткости і слабости верховної влади, яка не могла знайти собі підпори в місцевій українській анархічній верстві і кипіла і розкладалася в котлі української анархії. Боярська сваволя в державі Галицько-Волинській по тій же самій причині і з такими самими наслідками. Магнатські і шляхетські бійки та наїзди на Україну за часів безвладної і свобідної “Річпосполитої” польської ... Самовирізання Хмельничан, цвіту козацької України, завдяки знищенню верховної влади, поваленої ними самими разом з династичними і монархічними плянами Великого Богдана”. Отже, цей егоцентризм веде до браку дисципліни, до оплюгавлювання власних авторитетів, до невміння, створити свою владу чи до поборювання власної влади, до фантастичного гасла “України без влади і без підвладних”, що знаменує в правді замилування до свободи, але одночасно вказує на невміння її запевнити у зударі з ворогом, який – при всіх своїх хибах – має однак виразну тенденцію до “поважання до своєї влади”, якої нам треба б у них “повчитися”, якщо не маємо заплатити за наш брак досвіду “політичною незалежністю українських земель”. Так, Липинський вияснює в іншому місці вчинок Андрія Боголюбського, якого українські «демократично-республіканські історики та політики лають ... за те, що він знищив Київ. Але вони не кажуть, що Київ був гніздом анархії серед тодішньої руської провідної верстви і що Андрій Боголюбський тому поклав основи могутности держави московської, що зміцнив київську владу, оперши її виключно на дисципліновану північно-руську, а не анархічну південне руську частину цієї верстви». Іншими словами, корінь нашого лиха “в надмірнім обособленню та індивідуалізмі одиниць. Українські люди, не зв’язані між собою ні в просторі ( сполученнями органічними ), ні в часі ( спільно усвідомленою традицією ) посідають сталу тенденцію до диференціації ( поділу ) при великій нездатності до інтеграції ( сполучення).

Друга характерна риса української вдачі – це перевага емоціональності над волею та інтелігенцією. Зробивши спостереження, Лип енський його далі дуже пластично розвиває: “Надмірною чутливістю, при пропорціонально заслабій волі та інтелігентності, пояснюється наша легка запальність і скоре охолоджування; пояснюється теж дразливість на дрібниці і байдужість до дійсного важних речей, яких розрізняти від дрібниць не вміємо. Всі наші одушевлення зі слізьми, молитвами і “всенародніми” співами проходять так само скоро й несподівано, як скоро й несподівано вони появляються. Виявити наше хотіння в ясній і тривалій ідеї та закріпити його витривалою, здержаною, довгою, організованою, послідовною і розумною працею нам трудно тому, що увага наша, не керована віжками волі і розуму, весь час розпорошується під впливом нових емоціональних подражень, які нищать попередні. Досить, наприклад; подразнити чиюсь амбіцію, або дрібне хотіння, щоб він під впливом цього дрібного подражнення забув про ідеали та хотіння, рішаючі іноді про буття цілої нації. При таких умовах, політика, як умілість організувати і здійснювати розумом та волею певні сталі хотіння та ідеї, єсть на Україні найбільше тяжкою та невдячною працею.

Брак волюнтаризму відзначено й в інших місцях і кажеться, що саме в зв’язку з лінивством не розвинулися в Україні дисципліна, послух, громадська солідарність, здатність до жертви й самопосвяти. У другому місці твору Липинський відзначає, що брак волюнтаризму в Україні був ще доповнений поширенням «соціального фаталізму», тобто вірою в автоматичність поступу. Так, наприклад, переконання, що “український народ має прекрасну мову, чудову пісню, багату територію і сорок міліонів” доводило до ілюзії, що “при неминучій перемозі світової демократії витворять вони автоматично українську націю і дадуть їх власну державу».

Величезна перевага ендотимного тла над інтелектуальною надбудовою. Липинський ставить це в зв’язок із плодючістю української землі, вказує на велике пов’язання українця з землею. Навіть сам заголовок його книжки Листи до братів-хліборобів вказує на роль землі, яку приписує він зв’язкові із землею. «Любов до землі є основною динамічною силою, як української, так і всіх осілих націй».

Липинський, стверджує, що: “ ... причиною ( другою, бо першою є геополітичне положення на перехресті шляхів ) нашої недержавности єсть найбільше в Європі родюча земля і добре підсоння”, бо вона веде до швидкої «дегенерації громадських інстинктів». Це легкість боротьби з дуже сприяючою людині природою розвивала в людях, які від кількох поколінь пожили на Україні, лінивство і нездатність до постійного, довгого і методичного зусилля».

Липинський, відзначаючи український романтизм, докоряє, що в нас саме ідеалізму нема, - звичайно, розуміючи під цим терміном певну спеціальну відтінь: тут не йдеться від відірвання від матеріального, не йдеться тільки про визнання принципу переваги нематеріального, духовного, але ідеться про скристалізовану вже не матеріальну мрію в конкретну ідею, яка вимагає своєї реалізації – ціною зусилля, а іноді й жертв.

Липинський наголошує у своїй праці на негативи вдачі, вказуючи наскільки вони спричинили до наших історичних трагедій, а зробить це з тим більшим полином, що він завжди перебуває під впливом недавно пережитої нової трагедії, що випливала з анархізму вдачі, пасивності й утопічного мрійництва, без достатньої вольовості на чин, на ризик, на священну війну.

Потрібно, як Липинський, вийшов і його сучасник (а одночасно один із опонентів Дмитро Донцов у своїй ідеології від питання про причини наших політичних невдач, і знайшов їх у нашій духовності, у нашій національній вдачі. І тому в своїй основній книзі Націоналізм не хоче давати ніякої програми партії чи руху, а трактує свою книгу як виклад певного світогляду, що мав би прийти на зміну світогляду його сучасників.

У Націоналізмі не можна знайти викладу про духовність, а поодинокі Констанції треба вибирати з тексту.

Донцов розглядав націоналізм як світогляд українського народу. Центральний пункт теорії Донцова – принцип волі, тлумаченої ірраціоналістично. Основою, “ґрунтом” національної ідеології вважав волю націй до життя, влади, експансії. Як важливу рису національної ідеології він розглядав “національну романтику”, що ставить над усе загальнонаціональну ідею. Донцов наполягав на “нетерпимості” навіть “фанатизмі”, без яких, мовляв, не може успішно реалізовуватися національна ідеологія. Подібно до Липинського вважав, що боротьба за самостійність є справою “активної меншості” (еліти) нації. “Нація глядить у минуле”, - писав Донцов у праці «Націоналізм», - звідки в традиціях шукає свою відправну точку і в майбутнє, яке має урядити для майбутніх поколінь. Українство мусить усвідомити собі, що його ідея, коли хоче перемогти, - повинна перейнятись поняттям влади над людністю і територією і надихнути собою таку спільну форму господарства, що піднесла б потрійно видатність моральних і фізичних сил України в порівнянні з теперішнім її станом».

Донцов відзначає примат розуму над афектом, при чому афект – пристрасть все таки треба відрізняти від простого почування (хоч цього він виразно не каже), бо саме в афекті є елемент чогось постійного, тривалого і витривалого, коли саме почуттєвість робить схильним до примхливої змінності, як ми це бачили у Липинського. І згідно з тим Донцов уже виразно каже про наявність сентименталізму в українців. Цей квієтизм вдачі призводить до ідеалу спокою як життєвого стилю, а цей ідеал непорушності переходить навіть в ідеал краси. “Звідси їх краса (тобто краса сучасної провідної верстви українців) була не в стримлінню до здобуття, а в тузі до ідилією, за збереження того що є”. [58,25]. Донцов ставиться критично до таких властивостей – ліризм, щире чуття, безмежну доброту, любов до світу й людини і говорить, що це є краса, яка “відірвана від хотіння”.

Про “індивідуалістичний егоїзм” говориться у його праці, держава мала бути для одиниці. “Обиватель дивився на державу з точки погляду потреб і цілей одиниці, з погляду “природжених прав людини”, які в першій мірі мали респектуватися. Не з гори в діл, лише з долини в гору. Важне було не міць держави та її влади над всіми багатствами – матеріальними й людськими країни, лише забезпечення щастя одиниці або одиниць. Ясно, що коли при такім погляді на річ одиниця або народ приходили в суперечку з державою, з нацією – державнонаціональний ідеал відходив на другий плян. Нація не має права над одиницею, яка є суверенна до того степеня, що має право сецесії з даного національного або державного зв’язку. Щоб той, хто родився українцем, мусів бути українцем, це було для провансальців нечуване насильство над «свобідною особистістю».

У 1938р. вийшов твір “За силу і перемогу” Дарії Віконської (за справжнім іменем Іванни Федорович-Малинської). Етнопсихологічні спостереження Віконської зібрані у розділі «Психіка ресантименту». Віконська ідеологічно зближена до Донцова, і етнопсихологічні констатації в неї подібні до думок про українську вдачу Донцова, але виклад твору її спокійніший, хоч і вона також виходить із негативних рис вдачі з бажання, щоб ми їх позбулися.

Відзначає український вибуялий індивідуалізм і наш брак підпорядкування, брак вольовості, пов’язаний з пасивністю та лінивством, при надмірній чуттєвості, натякає на нашу охоту допомогти іншим.

Інтерпретація українського індивідуалізму виходить із загального твердження, що ідеал бути сильним та могутнім – це “подекуди ідеал кожної людини”, але в нас зокрема він розвинувся під впливом степу – отже, географічного чинника. Бажання індивідуального самовияву – це своєрідне надолуження (компенсата) за збірну вікову неволю. А що в нас неволя була станом перманентним, до цього ж неволя часто дуже в дошкульний спосіб врізувалася в свідомість, то і бажання компенсата було в нас дуже сильне. Проте, за даних умов індивідуальний самовияв дуже обмежений, а це в свою чергу збуджує в нас реакцію жалю, невдоволення.

Коли поневолення народу, з одного боку, впливало на скріплення прямування до індивідуального самовияву, то з другого боку – ослаблювало прямування до підпорядкування, - і породжувало брак дисциплінованості: хто не почувається членом даної держави, той не звик думати, ані поступати категоріями цілості та спільноти.

Коли ж іманентне нам прямування до самовияву, степеноване ще неволею з її обмеженням збірних виявів і з зменшенням індивідуального розвитку, століттями є не заспокоєне, тоді людина вступає на бездоріжжя неправильних реакцій, - що ми до підвищення власної вартості не змагаємо шляхом впертого виявлення себе, але знижуванням вартості інших, знецінюванням їхньої вартості, досягнень, праці, - коротко: «Особисте, невдоволення виявляється у критиканстві, злобі, зависті. Не підношення себе догори, але стягання інших вниз стає характеристичною недугою, і це призводить до фальшивого розуміння рівности, яка в нас розуміється як не рівність старту, але як рівність осягів, чого ніде у світі нема й бути не може».

Ця хиба ще степенується при браку вольовості, бож саме напругою волі можна перемогти все, навіть важкі обставини, і можна при силі волі за найважчих умов самовиявитися. Коли ж тої волі не стає, тоді знову вертається до “стягання в

Если Вам нужна помощь с академической работой (курсовая, контрольная, диплом, реферат и т.д.), обратитесь к нашим специалистам. Более 90000 специалистов готовы Вам помочь.
Бесплатные корректировки и доработки. Бесплатная оценка стоимости работы.

Поможем написать работу на аналогичную тему

Получить выполненную работу или консультацию специалиста по вашему учебному проекту
Нужна помощь в написании работы?
Мы - биржа профессиональных авторов (преподавателей и доцентов вузов). Пишем статьи РИНЦ, ВАК, Scopus. Помогаем в публикации. Правки вносим бесплатно.

Похожие рефераты: