Xreferat.com » Рефераты по философии » Філософія техніки

Філософія техніки

Реферат на тему

Філософія техніки

ПЛАН


1. Техніка та історія людства

2. Філософія техніки: історія становлення та предмет вивчення.

3. Техніка як філософське поняття.

4. Головні проблеми досліджень у філософії техніки.

5. Проблема оцінки техніки.

6. Використана література.

1. Техніка та історія людства.


Техніка і технологія в історії людства починається з того часу, коли люди стали використовувати штучні зна­ряддя ручної праці. Грецьке слово «техне» в перекладі українською мовою означає мистецтво, майстерність, умін­ня. Його вживали вже Платон та Арістотель, аналізуючи штучні знаряддя праці. Вихідним моментом техніки є природні продуктивні органи людини, передусім руки. Допов­нення, підсилення, заміщення природних робочих органів людини мають певну соціальну детермінацію, яка реалізу­ється через використання природи і втілення у природ­них тілах трудових функцій.

Створений людиною об'єкт називають артефактом (штучно зроблений). Техніка є сукупністю артефактів, але таке їх трактування дає лише перше уяв­лення про неї.

Техніка — сукупність створених засобів і знарядь виробництва, а також заходи та операції, вміння та майстерність здійснення тру­дового процесу.

Мета і функція техніки — перетворювання природи та світу людини згідно з цілями, які ставлять люди, що мають певні потреби і бажання. Отже, техніка є невід'єм­ною складовою людського існування.

Техніка сама по собі не є метою. Вона набуває цінності тільки як засіб. Можна розглядати техніку і як самостій­ний феномен, однак ця самостійність певною мірою віднос­на: техніка органічно залучена до контексту соціального буття та свідомості, є основою цивілізації, перебуває у вирі історичного часу й постійно прогресує.

Історичний шлях людини нерозривно пов'язаний з ускладненням та розвитком техніки, яка подолала довгий шлях, перш ніж сягнула нинішніх висот. У доіндустріальному суспільстві техніка була ремеслом, що засновувалося на процесі диференціації та спеціалізації робочих знарядь.

Технічне вміння передається від майстра до учня в ме­жах ремісничо-цехової організації праці. Таке вміння і знання були здобутком замкненого кола осіб і не отриму­вали відповідної суспільної оцінки.

Проте людська історія здебільшого визначається роз­витком техніки і певною сукупністю підвладних для пев­ного суспільства аналогій. Необхідність підвищення про­дуктивності праці зумовила функціональний поділ знарядь праці. Кожний новий інструмент призначався для вико­нання однієї або кількох виробничих операцій, і кількість цих операцій зменшувалася порівняно із застосуванням попереднього інструмента.

Однак аж до промислової революції техніка і техноло­гія не мали того загальноуніверсального й детермінуючого характеру, якого вони набувають у Новий час, а особли­во — у новітні часи.

Цивілізації, які змінювали одна одну до Нового часу, різнилися своїми базовими характеристиками. Вони мог­ли сповідувати різні релігії, їхні цінності та мотивації, мо­гли бути діаметрально протилежними, але всі вони вико­ристовували в повсякденному житті той самий перелік тех­нічних засобів, що є комбінацією механізмів, які були відомі ще в прадавні часи. Колесо, клин, важіль, блок, гвинт — є основою технічного арсеналу всіх відомих історії людсь­ких суспільств. Проте своєрідність певної цивілізації визначалася не рівнем технічного розвитку. її могутність і авторитет не залежали від нього. У свою чергу, технічний прогрес не був ні метою, ні навіть домінантою розвитку більшості цивілізацій. Ситуація починає швидко змінюва­тися в Новий та новітній час, коли техніка західної цивілі­зації, що все ще була комбінацією тих самих найпростіших механізмів давнини, стала приводитися в рух енергією пари, мінерального палива, електрики і, нарешті, атомного розпаду. Потужність нової техніки була такою великою, що жодна держава світу не могла дозволити собі ігнорувати те, що від­бувалося у сфері техніки. Суспільство могло або загинути (як це сталося з автохтонними цивілізаціями Америки), або підкоритися загальному процесу і застосувати в себе ті еле­менти культури Заходу, якими визначалась її потужність. Тільки за таких умов техніка стає високоуніверсальним фе­номеном сучасної історії людства.

Намагаючись позначити головні рубежі розвитку тех­ніки, видатний фізик XX ст. Макс Борн навів яскравий приклад. На його думку, одним із найважливіших чинни­ків історії є різновид енергії, який має у своєму розпоря­дженні людство на певний момент, і вся історія людства поділяється на два великі періоди: 1) від Авраама до сього­дення; 2) від винайдення атомної енергії до всіх прийдеш­ніх часів. Перехід від першого періоду до другого ознаме­нувався закінченням споживання сонячної енергії та по­чатком використання її суто земних джерел.

Багато хто з дослідників фіксує «саморух» техніки з її спрямованістю від ручних знарядь до повністю автомати­зованих, комп'ютеризованих систем. Важливо наголосити, що людина й суспільство не існують поза техносферою, тех­ніка є історичною, вона постійно оновлюється. Технічні ін­новації стають каталізатором, імпульсом докорінних змін у всій системі людського життя.

Систему «людина—техніка» відносять до продуктив­них сил суспільства. Розрізняють техніку пасивну (всі виробничі приміщення, — споруди, засоби зв'язку (шля­хи, канали, мости), засоби поширення інформації (телера­діозв'язок, комп'ютерний зв'язок тощо)) і техніку актив­ну (знаряддя праці ручної і розумової, що забезпечують життєдіяльність людини, апарати управління виробничи­ми та соціально-економічними процесами).

Стрижень економічного життя суспільства — потреби і праця. А вся історія цивілізації є постійною діяльністю людей, що спрямована на досягнення матеріальних і духов­них благ. Будь-який морально виправданий успіх у житті людини є успіх праці. У Святому Письмі зазначено: «Бо коли ми були у вас, то заповіли вам таке: якщо хто не хоче працювати, то й не їж» (Фесалон: 3—10).

Праця землероба чи робітника на виробництві, вченого чи митця або будь-яка інша праця формує багатство і пе­редбачає забезпечення засобами існування завдяки прак­тичній хватці, розуму, а також значною мірою опосеред­куванням між потребами та працею інших людей. Усім, що людина вживає і чим користується, вона зобов'язана самій собі, власній діяльності. У Старому Завіті сказано: «Хто обробляє землю свою, той хлібом насичується, хто ж за марницею гониться, той позбавлений розуму». «Кожна праця приносить достаток, але марнослів'я в недостаток веде» (Книга приповістей Соломонових 12, 14).

Праця — доцільна діяльність людей, що має своїм змістом пере­творення, опанування природних і соціальних сил для задоволен­ня історично зумовлених потреб людини й суспільства.

Праця — це і виробництво матеріальних благ, і вихо­вання людини, і управління людьми в економічній та ду­ховній сферах життя суспільства. Вона народжує світ куль­тури, її цінностей і сама є феноменом культури.

Розрізняють працю розумову і працю фізичну. Однак відмінності між ними не є абсолютними, оскільки будь-яка фізична праця має власну інтелектуальну складову.

Сутність праці, розкривається в численних аспектах. Одним із них є якість результату праці, що залежить від майстерності суб'єкта діяльності, від міри його відповідаль­ності, від характеру мотивації, від умов діяльності — на­явності знарядь праці та необхідних засобів виробництва, умов співпраці тощо.

Філософія праці знаходить своє логічне продовження у філософії техніки. Філософському вивченню феномену техніки приділяється належна увага лише останні сто ро­ків. Перші фундаментальні роботи з філософії техніки з'явилися наприкінці XIX ст. У 60-ті роки XX ст. філосо­фія техніки розвивалася досить інтенсивно і стала само­стійним напрямом філософського знання.

2. Філософія техніки:

історія становлення та предмет вивчення.


Філософія техніки є однією з наймолодших гілок фі­лософського знання. Філософія, переймаючись найзагаль-нішими, фундаментальними проблемами, тривалий час не потребувала вивчення проблем техніки. Учені-філософи не лише вважали, що ці проблеми не варті уваги, а й розгляда­ли техніку як таку, що не є складовою предметного поля філософії. Однак деякі з них (Арістотель, Альберт Великий та ін.) приділяли увагу техніці як природознавці та вина­хідники. При цьому соціальні проблеми, породжені техні­кою, з давніх-давен ставали предметом філософської реф­лексії («Дао де-цзінь» вже у VI ст. до н. є. засуджував ви­користання нових знарядь праці, тобто технічний прогрес), але тут досліджувалося саме суспільство, а не техніка як самостійний феномен. І тільки з усвідомленням того, що техніка в сучасному суспільстві є однією із загальних де­термінант, виникає справжня зацікавленість у філософсь­кому дослідженні власне техніки.

Перші праці, присвячені філософському розумінню про­блеми техніки, вийшли у світ понад сто років тому. В 1877 р. у Брауншвейзі було видано книгу філософа-антрополога Е. Каппа «Засади філософії техніки», яку й прийнято вважати початком систематичного філософсь­кого опанування проблем техніки. Приблизно тієї пори у Франції А. Еспінас працював над побудовою загальної те­орії техніки, що спиралася на філософські засади й кате­горії. Завершено її було в 1897 р. На межі XIX—XX ст. виходять праці відомого російського інженера П. Енгель-Мейєра («Теорія творчості», 1910 р. та «Філософія техні­ки», 1913 р.), а також англійських філософів, які розроб­ляли технічну проблематику. Однак це були окремі, роз­різнені дослідження.

До Другої світової війни внесок техніки у цивілізацію лише оптимістично схвалювався, а безперервний техніч­ний прогрес здавався чимось навіки даним і таким, що стверджує ідею панування людини над природою. Справж­ня зацікавленість у філософському тлумаченні проблем тех­ніки почалася із всесвітніх філософських конгресів у Від­ні (1968), у Варні (1973) та у Дюссельдорфі (1978). З того часу кількість друкованих праць, присвячених цій пробле­матиці, почала стрімко зростати, хоча й пізніше висловлю­вались сумніви щодо філософських проблем техніки.

Подібні думки живилися й тим, що західна філософ­ська традиція звикла розглядати техніку як ремесло, прак­тичне застосування накопичених знань. З технікою по­в'язувалась обмежена щодо інтелектуального змісту діяль­ність, що не варта філософського дослідження, а філософія розглядалась як частина царства духу, який протистоїть практичній діяльності, заснованій на інтуїтивному вмінні робити щось. «Долею філософії стало положення про мо­жливість нею самою обстоювати власну субстанційність лише за умови виступу проти «техніки» у широкому її значенні», — писав у 1963 р. І. Блюменберг.

Водночас тенденція розглядати людину винятково як апітаї гаііопаїіз (тварину раціональну) стверджувалася за­вдяки тому, що марксистська традиція, яку не сприймали на Заході, приділяла техніці як частині так званих продук­тивних сил суспільства підвищену увагу, наголошуючи, що саме рівнем їх розвитку й визначається рівень суспільно­го, культурного та морального прогресу людства. Це ви­кликало протидію на Заході, що мало наслідком нехту­вання філософським аналізом техніки.

Тільки з усвідомленням суперечності між традицій­ною ідеєю нескінченного прогресу та близькістю «меж зро­стання», характерної для 60-х років XX ст., філософія тех­ніки виразно стверджується як окрема гілка філософсь­кого знання і одразу ж наштовхується на неминучі труднощі, внутрішньо властиві предмету дослідження.

Філософія техніки — галузь філософського знання, предметом дослідження якої є феномен самої техніки і її вплив на процеси життєдіяльності індивіда і суспільства загалом.

Досліджує вона особливості буття людини, культури, нау­ки в епоху науково-технічної, інформаційно-технологічної революції, зумовлені ними проблеми самозбереження циві­лізації, духовної самоцінності особистості.


3. Техніка як філософське поняття.


Нині не існує чіткого та однозначного визначення по­няття «техніка», хоча нібито всі розуміють його значення. Якщо під технікою розуміти штучно створені речі (арте­факти), то виникає запитання: а як бути, приміром, з місь­кими забудовами? З картинами та скульптурами? З проми­словими відходами? З породами свійських тварин та рос­линами, які також певною мірою створювалися штучно? Крім того, нерідко йдеться про «техніку пілотування» у льотчиків, про «техніку гри» у музикантів, про «техніку читання» у школярів. Універсальне визначення техніки повинно охопити всі ці сутності.

Можна спробувати виділити найсуттєвіші ознаки тех­ніки й побудувати філософське визначення на їх основі. Німецькі філософи-техніки X. Ленк та Г. Рополь здійснили аналіз прикмет техніки, виявлених у німецькій філо­софській літературі, яких налічується більше десятка — від «прикладного природознавства» до «прагнення до влади і підкорення природи». Простий їх перелік ні на крок не наблизив до розуміння природи досліджуваного феноме­ну та розробки його цілісного й несуперечливого визна­чення. Проблема ускладнюється й у зв'язку з розбіжнос­тями у тлумаченні слів «техніка» і «технологія». Ще П. Енгельмейєр використав у російській філософії термін «філософія техніки». Отже, філософія техніки у захід­ному її розумінні постає швидше як «філософія неподіль­них техніки-технології». В іншому разі більшість контекс­тів західних авторів ризикують залишитися незрозуміли­ми або зрозумілими неадекватно. Так, наприклад, французький філософ Ж. Еллюль трактував техніку як «су­му раціонально напрацьованих методів, яким властива без­умовна ефективність у будь-якій сфері людської діяльно­сті». Як бачимо, і тут йдеться про «техніку-технологію».

Німецький філософ Ф. Раппе, аналізуючи існуючі у фі­лософській літературі тлумачення поняття «техніка», також намагався створити універсальне визначення «техніки-технології», виділяючи два його типи — вузьке й широке.

У вузькому значенні техніка, на його думку, є сукупніс­тю предметних артефактів, створених для здійснення ін­женерної перетворюючо-конструктивної діяльності. Таких визначень багато. Але у всіх них варіюється та фундамен­тальна якість техніки, яку можна було б назвати принци­пом перетворення. Тобто техніка є тим, за допомогою чого людина перетворює природу, саму себе, суспільство. І голов­ною соціальною функцією, культурним покликанням тех­ніки є конструювання та реконструювання предметної ре­альності. Техніку репрезентують за допомогою знарядь, предметів або алгоритмічно-технологічно. Вона є тим, чим людина впливає на об'єкти, змінюючи їх. Але техніка є й тим, як саме вона діє щодо цих об'єктів, однак при цьому виявляє себе як технологія.

Розвиток техніки — об'єктивна передумова вдоско­налення людської діяльності. Звісно, кам'яна індустрія первісної епохи, ремісницька майстерність багатьох ти­сячоліть та сучасне високотехнологічне виробництво — це різні етапи в бутті техніки та її ролі в людському житті.

Існує кілька концепцій історичного розвитку техні­ки. Для марксистського бачення, приміром, її історія відображена послідовними щаблями: ручні знаряддя, ре­місничо-мануфактурний період, машинна техніка, авто­матизовані системи. Зміни в цій історії зумовлені перенесен­ням на технічний пристрій функцій, які раніше викону­вала людина. «Природне» підміняється «штучним», створеним, розширюючи межі опанування людиною зов­нішнього світу та глибин власної життєдіяльності. Змі­нюється тип зв'язку між людиною і технічними робочи­ми органами.

Сучасний світ — це технізований простір і технологі-зований час. Якщо раптом зникла б техніка, зникла б і людина. Людство існує і діє не в царині неполоханої при­роди, а в світі техніки — у техносфері.

Американський філософ і соціолог Л. Мамфорд вважав, що відлік в історії сучасної техніки слід починати з почат­ку другого тисячоліття нашої ери. Спираючись на досвід європейської історії, він виділив три технічні епохи:

еотехнічну (1000—1750), в основі якої — «техно­логія води й дерева»;

палеотехнічну (від другої половини XVIII ст. до середини XX ст.), для якої характерними є комплекс «ву­гілля та заліза»;

неотехнічна (від середини XX ст.), яка використо­вує комплекс «електрики й сплавів».

В основу періодизації покладено основний вид енергії, що використовується в техніці, та «речовину», яка є го­ловною у створенні технічних приладів.

Сучасна філософія техніки не є завершеною, вона на­віть не являє собою певної філософської цілісності. Пере­важно це зумовлено «дитячим» віком цієї філософії, від­сутністю дослідницьких традицій, систематичності в на­копиченому знанні, а також єдності щодо використання термінології.

Свого часу різноманітні проблеми філософії техніки намагалися розв'язати М. Гайдеггер, Г. Маркузе, Е. Дюркгейм, А. Бергсон, К. Ясперс. Однак їм не вдалося знайти несуперечливі, цілісні й систематизовані рішення. Біль­ше того, своєрідна, свідомо ускладнена мова праць М. Гай-деггера, приміром, робила їх незрозумілими для більшос­ті практичних інженерів. К. Ясперс, що критикував у своїх працях антропологічні наслідки технічного прогресу для індивіда та суспільства, не надто заглиблювався у пред­мет своєї критики.


4. Головні проблеми досліджень у філософії техніки.


Однією з найважливіших проблем, якою займається філософія техніки, є проблема і концепція людини, що ство­рює та використовує техніку. Особливість цієї проблеми пов'язана нині зі стрімким зростанням потужних техно­логій. При цьому кількість людей, які зазнають впливу технічних заходів та їхніх вторинних ефектів, значно зро­стає. Потерпають і природні системи, що стають об'єктом людської діяльності, оскільки порушується їхня рівновага, що нерідко призводить до руйнування цих систем. Ніколи раніше людина не мала таких потужних важелів, щоб бу­ти здатною знищити життя у певній частині екологічної системи і навіть у глобальному вимірі.

Тому суспільство не повинно без попередньої експер­тизи виробляти все, що може виробити, не повинно роби­ти всього, на що спроможне, і, звісно, не одразу ж після відкриття нових технічних можливостей.

Крім суто філософських суперечок про онтологічний та гносеологічний характер сучасної техніки, філософія техніки зосереджується на таких проблемах, як наслідки застосування комп'ютерів, зокрема, можливість створен­ня штучного інтелекту; зростаюча складність сучасної тех­ніки та пов'язана з цим необхідність її оцінки; взаємо­зв'язки між технікою і суспільством, наукою і природою; шляхи й перспективи розвитку техніки та ін.

Проблема наслідків комп'ютеризації суспільства і створення штучного інтелекту є однією з головних у су­часній літературі з філософії техніки. У цій сфері виді­ляють певні напрями. Передусім, це праці про соціальні наслідки комп'ютеризації. На Заході цьому феномену присвячено сотні томів. Головна увага звертається на те, що із застосуванням сучасних комп'ютерних засобів до­корінно змінилися всі сфери життя сучасного суспільст­ва — від державного управління до освіти й культури. Широко обговорюються й проблеми, зумовлені цими змі­нами: перетворення інформації на своєрідний глобаль­ний ресурс людства, потенційна можливість зростання відчуження людини в інформаційному суспільстві, змі­ни соціальних засад такого суспільства. Філософи, які займаються цими проблемами, намагаються сягнути со-ціопрогностичного рівня, не тільки аналізуючи суспільс­тво, а й прогнозуючи його соціальний розвиток. Класич­ним прикладом цього напряму є концепція «глобаль­ного села» Г. Маклюена.

Певною мірою осторонь фігурують роботи, присвячені проблемі створення штучного інтелекту, що безпосеред­ньо пов'язана з головними пластами філософської проб­лематики. Можливості сучасних технічних систем в об­численні, розпізнаванні образів, перекладі, цілеспрямова­ній поведінці такі значущі, що потребують перегляду традиційної межі між людським «духом» і машиною.

Реакція філософів на цю проблему складається з кон­статації того, що навіть за найточнішого моделювання сут-нісні риси людини зникають при спробах їхнього відтво­рення в комп'ютерній програмі. Однак традиційним є й контраргумент про невичерпні можливості розвитку апа­ратних засобів і програмного забезпечення, які невдовзі зроблять таке відтворення можливим.

Сучасні програмні засоби спроможні не тільки навча­тися та самонавчатись, а й здатні до так званої інтерактив­ної поведінки й корекції помилок, до самостійного пошу­ку та отримання інформації. Така поведінка може роз­глядатися як свідома, що само по собі спричиняє певні труднощі. До більших проблем може призвести філософ­ська інтерпретація поведінки інших програм — комп'ю­терних вірусів, здатних до свавільного копіювання (роз­множення), а також до зовсім інших дій, незалежних від волі людини, іноді — й усупереч їй.

Чи означає це, що людина створює певне нове життя, своєрідний «дух у людині»? Цю точку зору обстоює при­хильник біхевіористської інформаційної теорії пізнання К. Сейр. У своєму дослідженні «Кібернетика та філософія розуму» він стверджує, що комп'ютер чи комп'ютерна про­грама здатні до дій та цілеспрямованої поведінки, типо­вої для людини. Вони можуть мати свідомість, що, зреш­тою, призводить до заперечення якісних розбіжностей між природою фізичних і духовних явищ.

Протилежний погляд означає, що машина чи програ­ма створюються людиною і в цьому сенсі є відображен­ням мети, яка попередньо поставлена людиною і для реа­лізації якої ця програма мала виконуватися. У такому разі здатність програми до цілеспрямованої поведінки ви­значається її творцем.

Врешті-решт питання про можливості створення штуч­ного інтелекту, який був би рівним або навіть переважав людський розум, зводиться до традиційного філософсько­го питання про природу людського розуму взагалі. Без його вирішення навряд чи можливе створення штучного інтелекту. В цьому контексті Г. Дрейфус, автор книги «На що спроможний комп'ютер? Межі штучного інтелекту», зазначає: «Те, що ми дізнаємося про межі розуму комп'ю­тера, засвідчить нам багато й про людський інтелект». Відомий польський письменник-фантаст і філософ С. Лем запропонував незвичне вирішення цієї дилеми, припустив­ши, що магістральним шляхом розвитку для комп'юте­рів буде моделювання не інтелекту, а інстинктів і тропіз-мів. На його думку, розвиток штучного інтелекту супере­чить одній із головних домінант усього технічного прогресу — принципу доцільності. І оскільки більшість цілей, які постали перед розробниками сучасних інформа­ційних систем, можуть бути досягнуті без звернення до принципу штучного інтелекту, остільки створення самого штучного інтелекту стає другорядним завданням.

Отже, сама постановка проблеми про наслідки ство­рення штучного інтелекту є не досить коректною. Але від­повідь на питання, чи здатні машини до самостійного ми­слення, ще довго бентежитиме думку філософів.


5. Проблема оцінки техніки.


Ця проблема, породжена потребами адекватного управ­ління довгостроковими інвестиціями у складні та велико-затратні технічні проекти, є надзвичайно гострою і актуаль­ною. Йдеться про те, що ще до реалізації такого проекту необхідно усвідомлювати всі наслідки запланованої інно­вації. До чого призведе запровадження нової техніки? Як воно позначиться на економічній ситуації, на політичних обставинах? А щодо довкілля та здоров'я людей? А щодо відтворення населення? Безпеки країни? Відповідь слід ма­ти ще до створення нової техніки, бо виправлення помилок на стадії проектування може коштувати набагато більше, ніж початкова вартість самого проекту.

Оцінка техніки й мала враховувати соціально значущі наслідки другого і третього порядку для масштабних тех­нічних проектів. Але традиційні інженерні методи і кри­терії тут неспроможні. Техніка сама по собі ціннісно ней­тральна і не може бути ні поганою, ні доброю. Напри­клад, чим є «сам по собі» автомобіль: предметом гордості й престижу, який забезпечує людині вільне пересування, чи чотириколісним монстром, який вбиває людей та отру­ює атмосферу? Відповідь на це запитання не можна дати на основі жодного з методів, жодної з інженерних дисци­плін, її не можна отримати апріорно й раціонально, бо вона цілком залежить від переліку базових цінностей, на яких ґрунтуватиметься.

Отже, якості й характеристики, які людська свідомість пов'язує з технічним об'єктом, більше залежать від свідо­мості, ніж від особливостей об'єкта. А тому вторинні нас­лідки технічної інновації визначаються не так якостями самого проекту, як ціннісними характеристиками. При цьо­му питання про ціннісну навантаженість «запланованої інновації» стає надзвичайно важливим.

Для досліджень оцінки техніки необхідне не просто соціологічне чи методологічне, а філософське підґрунтя. На цьому — філософському — рівні проблема розробля­лась американськими філософами В. Байєром, К. Парсе-лом, Г. Портером, Г. Решером та іншими, які розглядали проблеми аксіології техніки, методів її оцінки, вдоскона­лення планування технічних інновацій тощо. Вони зазна­чали, що досконале, достовірне, теоретично обґрунтоване планування технічного прогресу було б рівнозначним спро­бі стилізації історичного процесу за певним зразком. Та­ка спроба пов'язана з певними хибами, неприпустимими для демократичного суспільства.

Оскільки неможливо передбачити зміни ціннісних орі­єнтацій майбутніх поколінь, то неможливо й гарантува­ти, що навіть найкраще рішення, прийняте сьогодні, буде таким і для нащадків.

Однією з класичних філософських проблем, яку вису­ває філософія техніки, є питання про походження техніки та її взаємозв'язок з природою і суспільством. На філо­софському рівні воно означає спробу дослідження процесу фор­мування нової техніки, тобто процесу науково-дослідних і дослідно-конструкторських робіт. Цей процес є аналогіч­ним процесу дослідження в науці, може бути досліджений за допомогою гносеологічних методів. Але оскільки техні­ку неможливо звести до прикладного природознавства, іс­нує принципова розбіжність між створенням нової техніки та процесом наукового пошуку. Так, автори нової наукової теорії мають на меті розкриття якнайзагальнішої законо­мірності. Щодо творців нової техніки, то цим вони майже не переймаються: їхня мета — розробка конкретного тех­нічного рішення. І тому, на відміну від природознавства, техніка формується як знання «для даного випадку», що зумовлює істотні розбіжності у гностичних методах техні­ки і науки.

Природознавство, прагнучи сягнути об'єктивної, неза­лежної від волі природознавця картини світу, намагається мінімізувати неминучі викривлення, які додає до світо­будови наявність самого дослідника. У техніці, де її ускла­днення і вдосконалення є головним гностичним актом, си­туація протилежна: об'єкт дослідження постійно зміню­ється у процесі пізнання, будучи залежним як від цього процесу, так і від волі своїх творців. Наприклад, створюю­чи нову модель літака, її досліджують в аеродинамічній трубі, і залежно від результатів випробування конструкція може підлягати певним змінам. Але зміни можливі не тільки на основі цих випробувань — вони можуть бути й довільними.

Існує й інша точка зору, яка не визнає таких глибоких розбіжностей між природознавством і технікою. Серед дослідників-марксистів популярним є підхід, який перед­бачає не роз'єднання науки і техніки як окремих феноме­нів, а розгляд єдиного феномену сучасної науки і техні­ки. Такий підхід адекватний відомій марксистській тезі «про перетворення науки на безпосередню продуктивну силу суспільства». Дещо парадоксальним є підхід німець­кого філософа П. Яніха, який у своїй роботі «Фізика — природнича наука чи техніка?» стверджує, що діяльність фізики, яка ґрунтується на спогляданні, вимірюванні та експерименті, є технічною діяльністю, а сама фізика — різновидом техніки, що відображає поведінку конкрет­них артефактів. На думку Яніха, фізика як наука базу­ється на застосуванні приладів, які за своєю суттю є тех­нічними артефактами. Більше того, з точки зору фізики науковий результат стає ним тоді, коли від простого спо­глядання об'єктивних сутностей переходять до їх вимі­рювання. Але будь-яке вимірювання є засобом для виро­бництва штучних, тобто технічних, явищ. Фізичний екс­перимент Яніх розглядає як специфічно організований штучний об'єкт, оскільки для цього потрібно технічно реалізувати певні умови експерименту. Тому, на його ду­мку, швидше природознавство слід вважати вторинним наслідком техніки, ніж техніку — застосуванням при­родничих наук.

У теперішній час ключовим є питання про взаємозв'я­зок техніки з природою та суспільством. Традиційні уяв­лення про парадигми технічного прогресу як безмежного шляху «поліпшення» ґрунтувалися на двох головних іде­ях науки та філософії Нового часу: тезі про безмежність природних ресурсів планети; тезі про людину як «царя природи», покликаного панувати над нею. Обидві вони є хибними. Ресурси планети обмежені, ці межі очевидні, а отже, необмежене екстенсивне зростання є неможливим. Крім того, дедалі більшої популярності набуває розумін­ня місця людини в природі, яке ґрунтується на визнанні того, що людина — лише частинка природи і не може існувати поза нею. Цим пояснюється необхідність філо­софського усвідомлення феномену технічного прогресу, тоб­то зв'язків між технікою, природою і людиною.

Яким буде розвиток технічної цивілізації? Має вона це майбуття чи розпадеться, не витримавши власної ваги та зни­щивши біосферу планети? Як пов'язані між собою техніч­ний і суспільний прогрес? І якщо, наприклад, технічний про­грес уповільниться або зупиниться, як це позначиться на соціальній картині, чи не призведе це до стагнації та регре­су? Іншими словами, постає головне для цієї проблематики питання: що є визначальним для розвитку у парі «суспіль­ство — техніка» і що є детермінантою прогресу? Однознач­ної відповіді на ці питання не існує. Серед різних точок зору в філософії техніки виокремлюють передусім моделі детермінізму в соціальному й технологічному розвитку люд­ського суспільства, поділяють на дві великі групи: моделі «технологічного» і моделі «ціннісного» детермінізму.

Різноманітні форми технологічного детермінізму на­були значної популярності передусім у марксистській концеп­ції. К. Маркс започаткував таке розуміння історичного про­цесу, в якому визначальним є рівень розвитку продуктив­них сил (стан техніки суспільства), що зумовлює рівень виробничих відносин (соціальну картину суспільства). Від­так запроваджується поняття «спосіб виробництва», який визначає «формацію». Таких формацій п'ять: первісна, ра­бовласницька, феодальна, капіталістична та у перспекти­ві — соціалістична й комуністична як вінець усієї історії. Специфічним тут є розуміння технічного процесу як неза­лежного не лише від індивіда, а й від суспільства загалом. Саме перебігом цього процесу визначаються всі соціокультурні зміни, що відбуваються в суспільстві. Дії людей роз­глядаються як цілком вільні, а не спонтанні. Вони обме­жені переліком засобів, який пропонує їм існуюча в певно­му суспільстві технологія. І напевно, в цьому прихильники технологічного детермінізму, до яких Ф. Рапп відносить таких відомих філософів, як Ж. Еллюль, Г. Маклюен, А. Ха-бермас, Г. Маркузе, Т. Адорно, мають рацію.

Прихильники моделі ціннісного детермінізму слушно зазначають, що розвиток техніки не є процесом, який під­порядковується необхідності законів фізичного світу. Тех­ніка розвивається на основі свідомої діяльності людей і завдяки цій діяльності. Діяльність людини детермінуєть­ся аксіологічно. Отже, розвиток техніки визначається віль­ним вибором цінностей стосовно світу технічної дії. Та­кий вибір можна тлумачити як граничний моральний акт, що не зводиться до зовнішніх обставин.

Істотними труднощами в цій моделі технологічного роз­витку є те, що магістральні напрями розвитку сучасної техніки не залежать від соціальних, політичних систем, а також від панівних у суспільстві релігій з їх розвинутими ціннісними системами. Отже, модель ціннісного детермініз­му має таке ж обмежене застосування, як і модель техно­логічного детермінізму.

Поряд з проблемою розуміння чинників технічного та історичного прогресу ще нагальнішою є необхідність ви­роблення ідеалів розвитку людини. Ця проблема — побу­дови адекватних моделей розвитку — є нормативною і під­носить філософію техніки на соціопрогностичний рівень. І хоча точне планування технічного прогресу рівнозначне спробам моделювання прогресу історичного, однак потре­ба у виробленні нових ідеалів є надзвичайно актуальною.

Існує декілька груп різноманітних нормативних моде­лей розвитку техніки. Традиційна «модель НТР» ґрунту­ється на принципах технологічного детермінізму, популяр­на у світі. Оптимістична за своєю суттю, вона виходить з необмежених сподівань щодо можливостей людського ро­зуму. Технологічний прогрес у межах її сприймається як найвище благо та основа всіх позитивних соціальних змін. Згідно з нею швидкість технічного прогресу останнім ча­сом зростає у зв'язку з розвитком науки (це і є НТР) і такий стан збережеться в майбутньому.

Альтернативні думки, пов'язані з обмеженістю природ­них ресурсів і можливостей адаптації довкілля, в цій мо­делі

Если Вам нужна помощь с академической работой (курсовая, контрольная, диплом, реферат и т.д.), обратитесь к нашим специалистам. Более 90000 специалистов готовы Вам помочь.
Бесплатные корректировки и доработки. Бесплатная оценка стоимости работы.

Поможем написать работу на аналогичную тему

Получить выполненную работу или консультацию специалиста по вашему учебному проекту
Нужна помощь в написании работы?
Мы - биржа профессиональных авторов (преподавателей и доцентов вузов). Пишем статьи РИНЦ, ВАК, Scopus. Помогаем в публикации. Правки вносим бесплатно.

Похожие рефераты: