Філософія і наука про причини релігійної діяльності людей
Безжалісний науковий та філософський висновок, що нічого вічного у природі не існує, що все, що має початок, повинно мати і кінець, що смерть – не обов’язково кара за гріхи, а природне, неминуче явище, по-перше, до певного часу залишається невідомим віруючим, по-друге, далеко не всіх здатний задовольнити. Не всі мають мужність, бажання з цим погодитись. Трагізм людського буття – в усвідомленні його смертності, скінченності, абсурдності. Абсурдність ця полягає не тільки у тому, що люди прагнуть одного, а досягають зовсім іншого, навіть протилежного, а і у тому, що в людському житті, як і в житті природи, безцільна випадковість відіграє не меншу роль, ніж біологічні та соціальні закони функціонування і розвитку окремої людини та суспільства в цілому. Кожен день життя людини може стати тим останнім днем, коли “застынет все, что пело и боролось, сияло и рвалось, и зелень глаз моих, и нежный голос, и золото волос” (М. Цветаєва). Трагізм людського буття чудово передають такі шедеври світового мистецтва як романси на вірші Л. Глібова “Журба” та О. Олеся “Чари ночі”. Але якщо у всесвітньому вимірі життя і окремої людини і людства, і усього живого на землі можна розглядати як безцільне, від людини залежить, чи буде її життя мати сенс у її власних очах та очах інших. Коли до вмираючого звертаються з проханням: “Не вмирай …, я тебе люблю”, таке життя мало сенс.
У кожній людині можна знайти не тільки те, що об’єднує її з іншими людьми, а й те, що притаманне виключно їй. З розвитком культури, розподілом праці, ця унікальність особистості повинна зростати. Трагізм людського буття і в тому, що люди не встигають об’єктувати у культурі, передати нащадкам свій унікальний досвід. Слід підкреслити, що це розуміння унікальності, неповторності людини повністю відсутнє у книзі Йова, де Бог погоджується на нелюдяний експеримент над праведником Йовом – спочатку дозволяє знищити всю його родину, все, ним напрацьоване, позбавляє його здоров’я, а згодом, після перевірки на особисту відданість нібито повертає те, що відібрав. Але чи можна повернути загублені заради експерименту людські життя? (врахуємо, що Біблія у книзі Йова ще заперечує безсмертя душі) Поведінка Бога нагадує тут теорію та практику тих войовничих атеїстів, що з знищення навіть мільйонів не робили трагедії, а знищення людини по-блюзнірськи порівнювали з “тріскою при рубанні великого старого лісу”. Привабливість деяких форм релігії у тому, що вони обіцяють віруючим зберегти їх духовний світ, їх душу і таким чином пом’якшити трагізм людського буття. Релігійна діяльність, релігійна міфотворчість спрямовані на те, щоб подолати трагізм людського буття, закрити на нього очі. Саме небажання змиритися з неминучістю смерті фізичної, біологічної, духовної, безглуздістю буття надає і сьогодні міфу про загробне життя друге дихання.
Деякі природознавці шукають витоки релігійності у генах. У взаємодії явищ природи, зокрема і у генах, а не тільки у людських гріхах, наука знайшла причину хвороб та смерті, які дійсно сприяють релігійності. Але до певного часу усім людям, а не тільки віруючим, про закони генетики нічого не було відомо. Австралійці, наприклад, пояснювали смерть людини виключно чаклунською діяльністю ворогів, і за кожну смерть родича намагалися помститися. Щоб хвороби та смерть, породжені ними страждання, страх привели до релігійності, треба мати можливість поділитися з іншими своїм горем, а це неможливо без спільно, соціально, а не біологічно створеної системи знаків. Без такої системи знаків, без можливості спілкування взагалі неможлива культура. Тому релігія, як і інші форми культури, має соціальну, а не біологічну природу.
Потужним стимулом релігійної творчості людей було і залишається незадоволення їхніх матеріальних потреб. Хоча Біблія і вважає, що не хлібом єдиним існує людина, в молитві “Отче наш” віруючий благає бога вибачити борги його і дати хліб насущний.
Підсумуємо сказане. У якій соціальній атмосфері народжується віра в Бога, можна скласти уявлення із змісту книг Йова, Еклезіястової та 66-го сонета Шекспіра:
|
Измучась всем, я умереть хочу, Тоска смотреть, как мается бедняк, И как шутя живется богачу, И доверять, и попадать впросак, И наблюдать как наглость лезет в свет, И честь девичья катится ко дну, И знать, что ходу совершенствам нет, |
И видеть мощь у немощи в плену, И вспоминать, что мысли заткнут рот, И разум сносит глупости хулу, И прямодушье простотой слывет, И доброта прислуживает злу, Измучась всем, не стал бы жить и дня, Да другу трудно будет без меня. |
Щоб втекти від огидної дійсності, віруючому нема потреби кликати на допомогу смерть. Навіть безглуздому життю можна надати сенс, якщо в уяві продовжити його за межі реального, перенести у майбутнє (небесне або земне) реалізацію нездійснених мрій, надій, праведний суд, або пом’якшити протиріччя свого життя створенням особливих відносин в межах релігійної спільноти (благодійність, моральна підтримка, щирість, відвертість у спілкуванні). Впевненість в тому, що справедливий Божий суд віддасть належне кожному за його справи, перетворює безглуздий світ у раціоналізований, дає можливість не впадати у відчай.
Релігія задовольняє як надіндивідуальні, владні, організаційні, системні, так і індивідуальні потреби. Оскільки інтереси людей завжди стикались і будуть стикатись, потрібен авторитет, здатний регулювати відносини між ними. Таким авторитетом для віруючих може стати або Бог – співрозмовник, помічник, рятівник, або сакралізована міфологізіравана людина – Будда, Конфуцій, або і те, і інше – Аллах, Мухаммед. Будь яка соціальна система, щоб забезпечити своє відтворення, вимагає від людей виконання та дотримання певних норм, заважаючи їх порушенню. В релігії необхідність дотримання соціальних норм, передусім моральних, норм саморегулювання поведінки, обґрунтовується авторитетом Бога – засновника цих норм в очах віруючих, або іншими сакралізованими авторитетами. Духом релігійної творчості, її субстанцією, її альфою і омегою є сакралізація, усвідомлення необхідності абсолютних цінностей, святого, священного. На вихідних етапах релігійності носієм сакрального стають природні явища, родинні зв’язки, людські дії. На певному етапі розвитку сакральне персоніфікується, втілюється у вигаданих образах богів, єдиного Бога, реальних осіб. Без сакралізації нема релігії, у той час як особи богів не у всіх релігіях, навіть світових, перебувають у фокусі релігійної діяльності. Тоді об’єктом сакралізації постають реальні особи – Конфуцій, Будда. Поява та існування релігії пов’язані як з відношенням несвободи, залежності, тобто з тими сферами людського буття, що недосяжні цілеспрямованому регулюванню, так і з прагненням людини до ідеалу, свободи. Саме небажання примиритися з відношенням несвободи породжує релігійну творчість – прояв духовної свободи, формує ідеал – те, чого нема, але що, за переконанням віруючих, повинно бути.
Размещено на
18