Шпаргалки для экзамена по Философии(НТУУКПИ, Украина)
Отбросив идеалистич. содержание ф. Гегеля, они построили Д. на основе материалистич. понимания историч. процесса и развития познания, обобщения реальн. процессов, происх. в природе, о-ве и мышлении. В научной Д. органически сочетаются законы развития как бытия, так и познания, ибо они по своему содержанию тождественны, отличаясь только по форме. Сл. материалистич. Д. не только онтологическ., но и гносеологич. учение, логика, рассматривающая мышление и познание равным образом в становлении и развитии, т.к. вещи и явления есть то, чем они становятся в пр-се развития, и в них, как тенденция, заложено их будущее, то, чем они станут. В этом смысле и теория познания рассматривается материалистич. Д. как обобщенная история познания и каждое понятие, каждая категория несм. на свой предельно общий характер, отмечены печатью историчности. Гл. категорией материалистич. Д. является противоречие. В учении о противоречиях она вскрывает движущую силу и источник всякого развития; в нем содержится ключ ко всем остальным категориям и принципам диал. развития: развитие путем перехода колич. изменений в качественные, перерыв постепенности, скачки, отрицание исходного момента развития и отрицание самого этого отрицания, повторение на высшей основе нек-рых сторон, черт первоначального состояния. Материалистич. Д. предст. собой ф. метод иссл-я природы и о-ва. Только с позиции Д. можно понять сложный, полный противоречий путь становления объ. истины, связь на каждой ступени развития науки элементов абс. и относительного, устойчивого и изменчивого, переходы от одних форм обобщения к др., более глубоким, мирящейся ни с каким застоем и неподвижностью, делает ее орудием практич. преобразования о-ва, помогающим объ. учитывать историч. потребности обществ. развития, несоответствие старым форм новому содержанию, необходимость перехода к высшим формам, способствующим прогрессу чел-ва.
Метафизика. Термин М. возник в 1 в. до н.э. как обознач. части ф. наследия Аристотеля и буквально означает то, что следует после физики. Сам Арист. называл этот, по его убеждению важнейший, раздел своего ф. учения первой ф-ей, исследующей якобы высшие, недоступные для органов чувств, лишь умозрительно постигаемые и неизменные начала всего существующего, обязат. для всех наук. В этом смысле термин М. употреблялся в последующей ф. В ср.в. ф. М. служила теологии как ее ф. обоснование. Прибл. к 16 в. наряду с термином М. применялся в равном значении термин онтология. У Декарта, Спинозы и др. фил-в 17 в. М. выступала еще в тесной связи с ест.-науч. и гуманит. знанием. Эта связь была утрачена в 18 в. В Нов. время возник. понимание М. как антидиалектич. способа мышления, как рез-та односторонности в познании, когда рассматривают вещи и явления как неизменные и независимые друг от друга, отрицают внутр. противоречия как источник развития в природе и о-ве. Исторически это было обусловлено тем, что научно-ф. познание, кот. в древности и в эпоху Возр. рассматривало природу в целом, в движении, развитии, теперь, в связи в углублением и дифференциацией науч. знания, расчленяло ее на ряд изолир. областей, рассматриваемых вне связи друг с другом. Впервые термин М. в смысле антидиалектики употребил Гегель, имел в виду также то, что прежняя М., как правило, строилась антидиалектически. Это сближает два разных значения термина М.
8. Основі філософські школи стародавньої Індії OTTO Філософія Стародавньої Індії
Перші філософські течії та школи виникли у найдавніших регіонах людської цивілізації на початку VI ст. до. н.е. в Стародавній Індії, Стародавньому Китаї та Греції.
Староіндійська філософія розвивалась у школах, так званих «дашанах». Існували дашани астиків і дашани нестиків. Ці дашани проповідували різко полярні ідеї, які групувались на визнанні або запереченні Вед. «Веда» (в перекладі з санскриту означає «знання») – це збірник текстів на честь богів. До складу дашан астиків входили такі школи, які визнавали авторитет Вед. Це ортодоксальні вчення: веданта, санкх'я, йога, ньяя, вайшешика, шиманса. До складу дашани нестиків (неортодоксальні школи) входили вчення: чарваків, буддизму, джайнізму. Одним з найдавніших ідеалістичних вчень був брахманізм. Його прихильники вважали, що світ складається з невидимого, непізнаного, незмінюваного духу «брахмана», що не має ні початку, ні кінця. З точки зору представників цієї школи слід розрізняти душу і тіло.
Буддизм – це водночас і релігійне і філософське вчення. Воно виникло у VI – V ст. до н.е. і в ході історичного розвитку стало однією з найпопулярніших релігій разом з християнством та ісламом. Згідно з легендою, засновником буддизму був Сіддхартха із роду Гаутами. Сіддхартха, майбутній Будда. Шляхом внутрішнього споглядання він пізнав вічні істини:
1) Життя – це страждання.
2) Страждання має свою причину.
3) Корінь страждання – жадоба до життя.
4) Шляхів виходу із страждання — 8.
В основі буддійського вчення про природу речей лежить вчення про дхарми — «носії своєї ознаки – частинки, або елементи». За вченням буддистів, дхарми – це частинки, що являють собою ніби тканину світової речовини. Вони проникають в усі явища психічного і матеріального світів і перебувають у русі, кожну секунду спалахуючи і згасаючи. Кожний рух означає породження нового спалаху і нового затухання. В буддійській філософії прийнято порівнювати світло з потоком, який тече з самого початку, вічно змінюючись і перероджуючись. Було розроблено кілька класифікацій дхарм-елементів. Ранній буддизм вже знав про поділ буття на виявлене – сансара, і буття невиявлене – нірвану. Буддизм утверджував єдність матеріального і психічного світів.
Поряд з ідеалістичним напрямом розвитку філософії в Індії розвивалось і стихійно-матері-алістичне вчення – чарвака.
Чарвака утверджує єдиною реальністю, що існує в світі, матерію. За основу світу вона визнає наявність чотирьох елементів: земля, вода, вогонь, повітря. Чарваки виступали з критикою релігії, зокрема буддизму.
9. Зародження філософії у стародавньому Китаї. OTTO
Перші філософські течії та школи виникли у найдавніших регіонах людської цивілізації на початку VI ст. до. н.е. в Стародавній Індії, Стародавньому Китаї та Греції.
Зміна традиційних общинних суспільних відносин на основі економічного прогресу, поява грошей, суб'єктивної реальності, розвиток наукових знань, насамперед в галузі астрономії, математики, медицини створили умови для розвитку філософії в Стародавньому Китаї.
Найвпливовішим ідеалістичним напрямом, що виникає в VI–V ст, до н.е. і зберігає своє значення аж до наших днів, було філософське вчення видатного мислителя Конфуція, яке дістало назву конфуціанства. Першим етапом у становленні конфуціанства була діяльність самого Конфуція. У його особі конфуціанство становило етико-політичне вчення, в якому центральне місце посідали питання природи людини, її етики і моралі, життя сім'ї та управління державою. Проблеми космогонії, онтології, гносеології, логіки були в стадії започаткування. Характерною рисою вчення Конфуція є антропоцентризм. У центрі уваги його вчення перебувають проблеми людини. Він розробляє концепцію ідеальної людини, благородного мужа не за походженням, а завдяки вихованню в особі високих моральних якостей та культури. Фундаментальним поняттям вчення Конфуція є поняття «жень» – гуманність; «сяо» – синівська повага до батьків; «юе» – музика; «лі» – етикет. Важливе місце у конфуціанстві займає концепція «чжен мін» – «виправлення» імен, тобто приведення речей у відповідність до їх назв.
Першою філософією матеріалістичного напряму в Китаї був даосизм. Його засновником вважається Лао-цзи (VI—V ст. до н.е.). Даосизм наголошує на діалектичній ідеї загальної рухомості і мінливості світу. Дао – це шлях, надбуття, це єдине, вічне і безіменне, безтілесне і безформне, невичерпне і безкінечне у русі; воно – основа всього сущого.
Життя природи і людини підпорядковане не волі неба, як було прийнято вважати в конфуціанстві, а всезагальному закону «дао». Згідно з цим законом будь-яка річ, досягши певного ступеня розвитку, перетворюється на свою протилежність.
Огляд розвитку філософських уявлень стародавніх цивілізацій дає змогу зробити висновок про тривалість цього процесу. Філософська думка поволі звільнялась від міфологічних уявлень. З самого початку процесу виникнення філософії матеріалізм та ідеалізм з'являються одночасно. Пізнавальне ставлення до світу підпорядковується життєвій практиці звільнення душі від потоку перевтілень в Індії та завданню вдосконалення людської поведінки в Китаї.
10.Антична філософія Греції, її характер та основні етапи розвитку."
Духовная Европа имеет место рождения", - сказал Э. Гуссерль, немецкий философ, живший и работавший в конце XIX- начале XX века. Это место - Греция VII-VI столетий до Рождества Христова. Эту же мысль в той или иной форме высказывает большинство философов самых различных направлений. "Греки навсегда останутся нашими учителями",- писал К. Маркс. Древняя греческая философия - общепринятый духовный исток современной философии, всей европейской культуры. Поэтому истоки самой греческой философии также являются предметом пристального внимания. Возникновение философии - сложное взаимодействие изменившихся социальных и индивидуальных потребностей и возможностей их реализации. Взаимодействие мифологических представлений и зарождающегося научного знания, с одной стороны, особой социальной атмосферы, с другой, и привело к возникновению философии - качественно нового явления, отличного от древнего мифа, предфилософских представлений, житейской мудрости и эмпирических наблюдений. Формирование греческой философии связано с именами Фалеса, Анаксимена, Анаксимандра, Гераклита, Эмпедокла, Анаксагора, с философами Элейской школы.Греческая философия выступала, как нерасчлененная, всеобъемлющая наука, как наука наук, включающая в себя вследствие неразвитости научного мышления все области знания.История древнегреческой философии - это история борьбы первоначального, наивного материализма против различных идеалистических учений. На протяжении VI-IX вв. до нашей эры в Греции происходил бурный расцвет культуры и философии. За этот период были созданы новое немифическое мировоззрение, новая картина мира, центральным элементом которой стало учение о космосе. В центре внимания первых греческих философов стоит проблема первоначала.Одни философы (натурфилософы) считали, что основой вещей является чувственно воспринимаемые элементы кислород, огонь, вода, земля и определенное вещество - апейрон; другие (пифагорейцы) видели ее в математических атомах; третьи (элеаты) усматривали основу мира в едином, незримом бытии; четвертые (Демокрит) считали такой основой неделимые атомы; пятые (школа Платона) - земной шар лишь тень, результат воплощения царства чистой мысли.Разумеется, все эти философские направления были во многих отношениях наивными и противоречивыми друг другу. Не порвав еще до конца с мифологией, они отводили богам, сверхестественным силам второстепенное, а то и третьестепенное место, пытались познать мир из него самого.На первых порах древнегерческие философы не осознавали, что основной вопрос философии может иметь разное значение, но уже в V в. до н.э. (Платон, Демокрит) четко обозначились две противоборствующие линии, борьба между которыми проходит через всю дальнейшую историю философии.Три периода в развитии античной философии:В истории греческой философской мысли, начиная с Гегеля, принято выделять три основных периода. Первый период - формирование греческой философии (VI в. до н.э.), философия, так называемых, "досократиков". Второй период - расцвет греческой философской мысли (V-VI вв. до н.э.), в центре его находится философия Сократа и его последователей, философия Платона и Аристотеля. Третий период - закат и, затем, упадок (III в. до н.э.-V в. до н.э.), греко-римская философия. Первый период - VI век до н.э. Это философия периода образования рабовладельческого общества. Первоначальный, наивный материализм, который был одновременно стихийно-диалектическим взглядом на мир, представлен на этом этапе милетской школой и Гераклитом. Материалистические школы - милетская и эфесская - боролись с идеалистическими и антидиалектическими взглядами пифагорейской и элейской школ. Философы милетской школы Фалес, Анаксимен, Анаксимандр - исходили из признания единого, вечно движущегося материального первоначала. Представители пифагорейской школы развивали мистическое учение о "гармонии" в природе и в обществе, исключающей борьбу противоположностей. Элейцы (Ксенофан, Парменид, Зенон, Мелисс) представлению об изменчивости и многообразии природы противопоставили учение о неподвижном и неизменном бытии. Элейская школа положила начало идеализму.Второй период - V век до н.э. На этом этапе предмет философии расширился и углубился. Вопрос о строении материи встал в центре внимания всех материалистических школ, связанных с именами Анаксимена, Эмпедокла и Демокрита.Третий период - философия периода кризиса и упадка рабовладельческого общества. Материалистическая линия античной философии была продолжена в этот период Эпикуром и его школой. Эпикур - материалист, атеист и просветитель - возрождает атомистическое учение Демокрита и защищает его от нападок мистиков и теологов. Эпикур вносит в это учение ряд изменений.
11. Космоцентризм ранней древнегреческой Ф.
На протяжении VI-IV вв. до н.э. в Греции происходил бурный расцвет культуры и Ф. За этот период были созданы новое немиф. мировоззрение, новая картина мира, центральным элементом к-рой стало учение о космосе. Космос охватывает Землю, человека, небесные светила и сам небесный свод. Он замкнут, имеет сферическую форму и в нем происходит постоянный круговорот - все возникает, течет и изменяется. Из чего возникает, к чему возвращается никто не знает. Одни греческие ф-ы (натурф-ы) считают, что основой вещей является чувственно воспринимаемые элементы кислород, огонь, вода, земля и определенное вещество – апейрон; другие (пифагорейцы) видели ее в математических атомах; третьи (элеаты) усматривали основу мира в едином, незримом бытии; четвертые считали такой основой (Демокрит) неделимые атомы; пятые (школа Платона) - земной шар лишь тень, результат воплощения царства чистой мысли. Разумеется все эти Ф. направления были во многих отношениях наивными и противоречивыми друг другу. Не порвав еще до конца с мифологией, они отводили богам, сверхестественным силам второстепенное, а то и третьестепенное место, пытались познать мир из него самого. На первых порах древнегерческие ф-ы не осознавали, что основной вопрос Ф. может иметь разное значение, но уже в V в. до н.э. (esp.Платон, Демокрит) четко обозначились две противоборствующие линии, борьба между к-рыми проходит через всю дальнейшую историю Ф.
12.Вчення про буття та пізнання, проблема людини і суспільства у філософії Платона.
Платон (427 - 347 рр. до н.е.). Якщо Демокріт відомий як творець першої послідов-ної системи матеріалізму (лінія Демокріта), то Платон виступив у ролі творця першої послідовної системи ідеалізму, яка дістала назву – лінії Платана. Він перший визначив філософію як науку, що будується на абстрактних поняттях (ідеях), заснував свою школу в Афінах – Академію. Збереглася значна частина творчої спадщини Платона, яка складається з 334 діалогів, «Апології Сократа» і 13 листів.
Основа платонівського розуміння буття ґрунтується на ідеалістичному розв’язанні основного питання філософії. Первинним у бутті виступають ідеї, абстрактні поняття, які носять назву – універсалів з погляду Платона, ідеї вічні, незмінні, досконалі, а тому становлять буття у найбільш можливій повноті свого вияву. Що ж до матерії, то вона являє собою «нульове буття», або небуття, ніщо. Ідея та матерія активно співіснують і взаємодіють. Результатом цієї взаємодії є і речі навколишнього чуттєвого змінного світу. Але речі навколишнього світу не є чимось «чисто» матеріальним, бо «чиста» матерія це ніщо. Ідеї, за Платоном, є не що інше, як речі, тільки позбавлені просторово-часової обмеженості, очищені від матерії, увічнені і досконалі. Речі повсякденного світу є чимось менш досконалим і становлять копію якогось оригіналу, його «тінь». Цим оригіналом є ідея.
Згідно з вченням Платона процес пізнання являє собою процес пригадування душі. Це властиве тільки людській душі, яка до переселення в тіло існує в царстві ідей. Вселяючись у тіло, душа забуває про те, що споглядала, але за певних умов вона здатна пригадати забуте. Пізнання ж істинної дійсності – світу ідей – можливе лише за допомогою розуму. Методами пізнання, з точки зору Платона, є діалектика та математика. Діалектика – здатність ставити питання і давати відповіді на них. Математика (геометрія) здатна вивести людину із світу почуттів та невизначеності у світ ідеального сущого.
Людина та суспільство у вченні Платона існують як єдине ціле. Індивідуальна добродійність і суспільна справедливість – це два основні полюси людського життя, які мають бути узгоджені між собою. Звідси необхідність відповідного суспільного укладу буття, за ідеал якого править узгодженість окремої людської добродійності з державним ладом у цілому. Розглядаючи форми державності, Платон визначає дві «правильні» з них – монархію та аристократію. Сюди він відносить і демократію, якщо остання дотримується законів, чотири «неправильні» – беззаконну демократію, теократію, олігархію і тиранію. Першу модель ідеальної держави Платон розробляє у діалозі «Держава». За своїми основними рисами ідеальна держава у Платона – це поліс. Його поліс – це «правління кращих» (аристократія). Цінними для сьогодення є ідеї Платона про те, що держава не повинна бути узурпатором, а має діяти на благо суспільства, і керувати нею повинні чесні і кваліфіковані люди (філософи). Саме в цьому напрямі йдуть зараз дискусії про роль держави у суспільстві та її морально-професійний уклад.
13. Філософія Арістотеля та її вплив на розвиток філософської думки.
Арістотель (384 - 322 рр. до н.е.) – провідний філософ класичного періоду, який у своїх поглядах поєднував матеріалізм з ідеалізмом. Навчався у Платона в Академії, був вихователем 13-річного Олександра Македонського, створив свою філософську школу – Лікей. Згодом її назвали школою перипатетиків (від грец. «прогулянка»).
Арістотель піддає критиці вчення свого вчителя Платона. Критика ця мала принциповий характер: «Платон мені друг, але істина дорожча». З точки зору Арістотеля суще не може існувати окремо від речей. Буття у нього існує як єдність матерії та форми. Матерію Арістотель розглядає як можливість. Для того щоб із можливості виникло щось дійсне, матерія повинна мати форму, яка перетворює її на актуальне суще. Наприклад, якщо ми візьмемо мідну кулю, то матерією для неї буде мідь, а формою – кулеподібність; по відношенню до живої істоти матерією є її тілесний склад, а формою – душа, котра забезпечує єдність і цілісність всіх її тілесних частин. Форма, за Арістотелем, – активне начало, тоді як матерія – пасивна. Матерія подільна до нескінченності, форма неподільна і тотожна самій речі. Найвищою сутністю Арістотель вважає чисту (очищену, звільнену від матерії) форму. Врешті-решт Арістотель доводить відрив матерії від форми. Звільнена від матерії форма – це вічний двигун, який є джерелом руху і життя, космічного цілого. В цьому якраз і виявляється ідеалізм у філософії Арістотеля. Саме через те, що Арістотель вважав першоосновою форму, а не матерію, теологи середньовіччя залучали його до фундаторів богослов’я (поряд з Платоном), оскільки безтілесна форма Арістотеля успішно збігалася з образом безтілесного, але всемогутнього бога.
Узагальнюючи сутність старогрецького вчення про буття, можна дійти таких висновків. Для більшості філософів характерне дуалістичне протиставлення двох начал: буття і небуття – у Парменіда, атомів і пустоти – у Демокріта, ідеї і матерії – у Платона, форми і матерії – у Арістотеля. За допомогою цих двох начал філософи намагалися пояснити буття світу та людини. І другий важливий момент. Старогрецькі мислителі як матеріалісти, так і ідеалісти, були космістами, їхні погляди були спрямовані на розкриття таємниць природи,космосу.
Знати, за Арістотелем, – значить знати загальне, бо воно є першоначалом за своїм буттям. Універсалії (категорії) структурують хаос уявлень (чуттєву цілісність) і роблять останню пізнаваною. Арістотель визначає 10 основних категорій: сутність, кількість, якість, відношення, місце, час, стан, володіння, дія, страждання.
Арістотель – фундатор формальної логіки. Він визначив три основні закони логіки:
1. Закон тотожності;
2. Закон усунення протиріччя;
3. Закон виключеного третього.
За Арістотелем проблеми людини вивчає практична філософія, яка складається з двох частин – етики та політики. Арістотель – фундатор етики евдемонізму, згідно з якою найвище благо людини – щастя. Щасливою людину робить добродійність (арете). Чим вище арете, тим повніше щастя. Арістотель визначає два види чеснот: етичні (як середина між людськими вадами; наприклад, мужність як середина між відчаєм і боягузтвом) та інтелектуальні.
Людина – це суспільна тварина, яка наділена душею та політичною свідомістю. Найкраще державне об’єднання – це поліс. Остаточна мета полісу – щасливе життя. Найкращий лад – це правління найкращих аристократів. Арістотель вважав природним відношення раб–господар, але рабами повинні були бути не елліни а варвари.
14.Основні риси філософії Середньовіччя. Схоластика, етапи її розвитку. Номіналізм та реалізм.
Однією з особливостей середньовічної філософії е боротьба між реалістами та номіналістами. Слід зазначити, що реалізм у його середньовічному розумінні не має нічого спільного з сучасним значенням цього терміна. Реалізм – це вчення, згідно з яким об'єктивна реальність (буття) існує у вигляді лише загальних понять, або уиіверсалій. Згідно з вченням реалістів, універсалії існують раніше від речей і незалежно від речей, являючи собою думки та ідеї божественного розуму. І тільки завдяки цьому людський розум має змогу пізнати сутність речей, бо ця сутність є не що інше, як загальне поняття. Зрозуміло, що для реалістів пізнання можливе лише за допомогою розуму, який має божественну природу.
Термін «номіналізм» походить від латинського слова «nomen», що означає «ім'я». На противагу середньовічному реалізмові, номіналісти вважали, що реально існують лише поодинокі індивідуальні речі, а загальні поняття (т. зв. універсаліії) – лише назви, знаки або імена, породжені людським мисленням. Основними представниками цього напряму були: Д. Скот, І. Росцелін, У. Оккам.
Слід зазначити, що полеміка між реалізмом і номіналізмом почалася із суто теологічної проблеми про характер реальності «святої трійці».
Реалізм наполягав на істотності, реальності, єдності триєдиного бога. Номіналізм же справді реальними вважав «лики» (іпостасі) трійці. Проте «проблема трійці» була лише зовнішньою формою, так би мовити «офіційним приводом», який в умовах середньовіччя мусив бути теологічного плану. Справжня проблема, що стала предметом гострої полеміки, була цілком філософською проблемою статусу реальності категорій загального і окремого.
Реалісти, говорячи про єдність «божественної трійці», обґрунтовували по суті об'єктивно-ідеалістичну тезу про незалежне від матеріально-чуттєвого світу існування ідеального (загальних понять, універсалі). Щодо номіналістів, то вони, обґрунтовуючи реальність трійці, відстоювали реальне існування одиничного, окремих речей і явищ. Зрештою це і приводило номіналізм до матеріалістичної тези про об'єктивну реальність матеріально-чуттєвого світу, що виступав у вигляді суми окремих речей.
Середньовічна філософія увійшла в історію філософської думки під назвою схоластики. Головна ознака схоластики полягає у тому, що вона свідомо розглядає себе як науку, поставлену на службу теології, як служницю теології. Проте, незважаючи на її абстрактну обмеженість та апологетизм, вона зробила крок вперед у розробці ло-гіко-гносеологічноїта етичної проблематики, яка є досить актуальною для сьогодення (наприклад, вчення про духовний світ людини).
15. Характерні риси епохи Відродження та відображення їх у філософії того часу. Гуманізм, пантеізм, геліоцентризм.
Філософія Відродження охоплює період від XIV до початку XVII ст. Вона була новою стосовно Середньовіччя, але не новою стосовно античності. Відродження – перехідна епоха, і цим значною мірою пояснюється чимало її специфічних рис і насамперед та, завдяки якій майже синонімічною назвою для епохи стає слово «гуманізм».
Для епохи Відродження характерним було швидке зростання кількості людей розумової праці. З'являються нові професії, суть яких суперечить теологічним доктринам. Звичайно, мислителі Відродження були далекі від думки ігнорувати Святе письмо, віру в Бога, але якщо у схоластів центром уваги був Бог, то у гуманістів епохи Відродження – Бог і людина.
У філософських поглядах періоду пізнього Відродження, а це вже ХVІ-ХVІІ ст., поряд з гуманістичними тенденціями могутнього розмаху набуває натурфілософське бачення світу. Його філософську основу заклав Микола Кузанський, в якого Бог-творець набуває пантеїстичних рис. Згодом пантеїзм, а також деїзм стають своєрідного формою вираження натуралістичних поглядів мислителів Відродження.
Новий напрямок у Ренесансі пов'язаний з такими іменами, як Леонардо да Вінчі, М. Копернік, Джордано Бруно, Тіхо де Браге, Й.Кеплер та ін. Багато з них, окрім Л.Валла, М.Казанського та Д.Бруно, не були філософами в вузькому значенні цього слова. Мистецтво, література, наука домінували над «чистою» філософією, але поряд з мислителями-гуманістами представники натурфілософії теж активно сприяли становленню нового філософського бачення світу майже в усіх країнах Європи. В було засновано друкарство, першу обсерваторію, в 1492 р. Колумб відкрив Америку, з'явилася перша пошта, в 1597 р. Галілей сконструював термометр, Копернік створює геліоцентричну систему. Це були успіхи, які сприяли розвитку філософського мислення, буквально на очах двох-трьох поколінь людей руйнувалась схоластика з її формальнологічними конструкціями.
16.Соціальні теорії єпохи Відродження (Н.Макіавеллі, Т.Мор, Т.Кампанелла)
Эпоха Возрождения XV - XVIII вв. - период ранней стадии кризиса феодализма и зарождения буржуазных отношений. Термин "Возрож-дение" употребляется для того, чтобы обозначить стремление веду-щих деятелей этого времени возродить ценности и идеалы античности, однако в этом значении термин "Возрождение" следует трактовать весьма условно. Возрождение на деле означало поиск нового, а не реставрацию старого. Наследием для мыслителей и деятелей Возрождения было средневековье. Объективно эпоху Возрождения следовало бы характеризовать как эпоху перехода, потому, что она является мостом к системе общественных отношений и культуре Нового времени. Именно в эту эпоху закладываются основы буржуазных общественных отношений, получают развитие науки, меняются отношения церкви и государства, формируется идеология секуляризма и гуманизма. Важнейшей отличительной чертой мировоззренческой эпохи Возрождения является ориентация на человека. В Возрождение на передний план выходит светская жизнь, деятельность человека в этом мире, ради этого мира, для достижения счастья человека в этой жизни, на Земле. Философское мышление этого периода можно охарактеризовать как антропоцентрическое. Центральная фигура не Бог, человек. начало всех вещей, человек - центр всего мира. Общество не продукт Божьей воли, а результат деятельности людей. Человек в своей деятельности и замыслах не может быть ничем ограничен. Ему все по плечу, он может всё. Эпoxa Возрождения характеризуется новым уровнем самосознания человека: гордость и самоутверждение, сознание собственной силы и таланта, жизнерадостность, свободомыслие становятся отличительными качествами передового человека того времени. Мировоззрение людей эпохи Возрождения носит ярко выраженный гуманистический характер. Человек в этом мировоззрении истолковывается как свободное существо, творец самого себя и окружающего мира. Бог, по мнению мыслителей данной эпохи, дал человеку свободную волю, и теперь человек должен действовать сам. В философии этой эпохи значительно ослаблены мотивы греховной сущности человека, испорченности его природы. Основная ставка делается не на помощь Божию, а на собственные силы человека. Оптимизм, вера и безграничные возможности человека присущи философии этой эпохи. Важным элементом мировоззрения является также культ творческой деятельности. В эпоху Возрождения материально-чувственная деятельность, в том числе и творческая, приобретает своего рода сакральный характер в ходе ее человек не просто удовлетворяет свои земные нужды: он создает новый мир, красоту. Именно тогда появляется в философии идея прометеизма - человек как сотворец мира. В человеке имеет