розуміли
філософію як
систему дисциплін
чи всіх наук,
покликаних
віднайти істину,
причини речей,
даних людині
Богом, а також
як дослідницю
життя й доброчеснесті.
Істину вони
ототожнювали
з вищим буттям,
тобто з Богом
якого називали
також творящою
природою. Будучи
переконаними
у раціональності
світу, професори
академії шукали
істину на шляху
дослідження
наслідків Божої
діяльності
створеної
природи. Професор
академії І.Гізель
(бл. 1600-1683), зокрема,
описує процес
пізнання відповідно
до поширеної
у схоластиці
теорії образів.
Речі зовнішнього
світу, діючи
на органи чуття,
посилають їм,
на його думку,
чуттєві образи.
Останні, потрапляючи
на якийсь із
органів чуття,
відбиваються
на ньому і стають
"закарбованими
образами".
Закарбований
образ, діючи
на відповідний
орган чуття,
викликає відчуття,
внаслідок чого
цей закарбований
образ стає вже
відображенням.
У свою чергу
відображений
образ, що містить
певну інформацію
про якусь річ,
стає об'єктом
діяльності
внутрішнього
чуття. З діяльністю
внутрішнього
чуття І.Гізель
пов'язує наступний
етап пізнання
зовнішнього
світу. Відображені
образи зовнішнього
чуття, що є
формальним
відображенням
речей, діючи
на внутрішнє
чуття, утворюють
закарбовані
образи цього
чуття. Згодом
деякі професори
академії заперечували
теорію образів.
Так, Г. Кониський
вважав, що відчуття
виникають в
органах чуття
внаслідок
модифікації
анімальних
духів, яка
відбувається
або в результаті
безпосередньої
дії об'єктів,
або спричиняється
субстанціональними
потоками. Ця
концепція мала
на меті усунення
зайвих проміжних
ланок між об'єктом
і суб'єктом
сприйняття.
Отже, здобуття
істини мислилося
викладачами
Києво-Могилянської
академії як
результат
складного
процесу пізнання,
здійснюваного
на двох рівнях
— чуттєвому
і раціональному.
Важливим джерелом
пізнання вони,
на відміну від
своїх вітчизняних
попередників,
вважали чуттєвий
досвід. Аналогічно
І.Пзелю і Г.Кониському
уявляв собі
процес здобуття
істини Теофан
Прокопович
(1681-1736). Визнаючи
важливу роль
чуттєвого
досвіду в пізнанні
істини, він не
меншого значення
в її осягненні
надавав спогляданню.
Досвід і споглядання
він вважав
двома мечами
вченого, на які
той має спиратися,
щоб уникнути
небажаного
шкутильгання.
У курсі філософії
Т.Прокоповича,
на відміну від
курсу І.Гізеля,
вже відчутні
елементи емпіризму.
Предметом
істинного
пізнання Т.Прокопович
вважає те загальне,
що повторюється,
тотожне в речах,
що відтворюється
в поняттях.
Сутність методу
пізнання він
визначає як
спосіб віднайдення
невідомого
через відоме
і вважає, що
розробкою
такого вміння,
способу або
методу пізнання
має займатися
логіка. Істинне
пізнання Прокопович
характеризує
як певне, очевидне
й вірогідне.
У філософському
курсі Георгія
Щербацького
(1725-?) простежується
дещо інше розуміння
філософії і
шляху пошуку
істини. Г.Щербацький
визначає філософію
у дусі картезіанського
раціоналізму,
вказуючи на
неї як на науку.
Дослідний
інтерес філософії
при цьому спрямований
на пізнання
насамперед
навколишнього
світу й людини,
він спирається
на людський
розум, керується
єдиним методом,
що уможливлює
здобуття істини.
Цей метод має
спиратися на
самосвідомість,
сутність якої
виражена у
Щербацького
картезіанською
формулою: "Мислю,
отже, існую".
Спираючись
на вчення Декарта,
Г.Щербацький
усуває традиційне
розрізнення
розуму й душі
і відповідно
розподіл пізнання
на чуттєве та
розумове. Оригінальне
у філософії
Києво-Могилянської
академії представлено
вчення про
матерію і форму.
Згідно з цим
вченням, в основі
всього існуючого
в світі лежить
певний субстрат,
що завдяки
привнесенню
форми перетворюється
у ту чи іншу
річ. Серед
натурфілософських
проблем, що
розглядалися
у філософських
курсах Києво-Могилянської
академії, значна
увага приділялася
проблемі руху.
Рух розумівся
як зміна певного
кінцевого
стану: природний
рух — до відповідного
даному тілові
стану спокою,
а вимушений
— до цільового
прагнення
двигуна. За
такого підходу
рух розумівся
як взаємодія
протилежностей.
На зміну теорії
цілісності
руху, згідно
з якою останній
уявлявся як
цілеспрямований
процес, здійснюваний
між двома кінцевими
межами, у філософських
курсах академії
з'являється
механістичне
розуміння руху
як взаємного
переміщення
ототожнюваних
з матерією тіл,
що відбувається
за встановленими
Богом законами.
При цьому якісна
визначеність
матерії і руху
поступається
місцем їхнім
кількісним
характеристикам.
У лекційних
курсах професорів
академії простір
мислився невід'ємним
від речей і
середовища,
а час як послідовна
тривалість
кожної речі.
Ця тривалість,
якій відповідає
поняттю внутрішнього
часу, властива
й ученням інших
професорів.
Професори
Києво-Могилянської
академії обґрунтували
ідею невіддільності
простору і часу
від природних
тіл, заперечували
існування
порожнечі. Вони
висловлювали
оригінальні
думки щодо
етичних проблем,
Етика поділялась
ними на теоретичну
й практичну.
Перша займалася
обґрунтуванням
ролі людини
в світі, розглядала
проблеми сенсу
життя, свободи
волі, міри
відповідальності
за свої вчинки.
Друга вказувала
на шляхи й способи
влаштування
особистої долі,
досягнення
щастя, розробляла
систему виховання
відповідно
до уявлень про
досконалу
людину. Сенс
життя, твердять
професори
академії, — у
творчій праці,
спрямованій
на власне й на
громадське
добро. При цьому
можливість
досягнення
людиною щастя
перебуває у
стані компромісного
поєднання
задоволення
прагнень і
потреб різних
частин душі,
тобто тілесних
і духовних.
Так, на думку
Т.Прокоповича,
необхідною
умовою щастя
є здобуття
певного рівня
матеріального
добробуту,
позаяк бідність
і нестатки із
щастям несумісні.
Здобуття такого
рівня він пов'язує
з сумлінною
працею, яку
вважає обов'язком
щодо себе, сім'ї,
суспільства
й держави. В
основі праці,
на думку вченого,
лежить вигода,
користь. Значну
увагу приділяли
вчені Києво-Могилянської
академії проблемі
взаємозв'язку
волі й розуму.
Визнаючи свободу
волі, вони
пріоритетного
значення надавали
переважно
розумову Останній,
на їхню думку,
здійснює моральний
вплив на волю,
даючи їй різні
варіанти вибору
між добром і
злом. При цьому
вони наголошували
на необхідності
гармонізації
раціонального
й вольового
моментів у
людині, що сприяло
б здійсненню
нею такого
життєвого
шляху, який
привів би її
до мети, тобто
блага, щастя.
Вчені Києво-Могилянської
академії зробили
значний внесок
у розвиток
філософії
права.
ВИСНОВОК
Отже , філософія
періоду відродження
в Україні – це
унікальний
етап розвитку
українського
світогляду,
ментальності.
За таких історичних
обставин і
відбувалося
формування
основних рис
і тенденцій,
які створили
основне підґрунтя
українського
національного
характеру,
національного
духу «української
душі» , шанобливе
ставлення до
своєї землі,
переосмислення
своїх цінностей.
Почав складатися
східнослов’янський
етнос, книгодрукування,
розвивалася
з неймовірною
швидкістю
наука, культура,
освіта і зокрема
сама філософія,
що дало неймовірний
поштовх для
розвитку у
наступних
поколіннях.
Література
А.К. Бичко,
І.В. Бичко, В.Г.
Табачковський
– історія філософії
– Київ 2001
Н. Хамітов,
Л. Гармаш, С.
Крилова – історія
філософії –
Київ 2000
Ред. Д.С. Карпін
– українська
культура –
Львів 1994
Д. Антонович
– українська
культура –
Київ 1993
М. Попович
– нарис історії
культури України
– Київ 2001
В.С.Горський
– Історія
української
філософії –
Київ 1996
Д. Чижевський
– Нариси з історії
філософії на
Україні – Київ
1992
8. Бичко А. К.
Українські
гуманісти епохи
Відродження:
антологія: К.,
1995.
Вільчинський
Ю. М., Вільчинська
С. В., Скрипник
М. А. - Розвиток
філософської
думки в Україні.
Текст лекцій.
Львів, 1991.
Рідна школа
- №4- квітень 2006
Рідна школа
- №7- липень 2006
Рідна школа
- №11- листопад
2006
Если Вам нужна помощь с академической работой (курсовая, контрольная, диплом, реферат и т.д.),
обратитесь к нашим специалистам. Более 90000 специалистов готовы Вам помочь.
Бесплатные корректировки и доработки. Бесплатная оценка стоимости работы.
Поможем написать работу на аналогичную тему
Получить выполненную работу или консультацию специалиста по вашему учебному
проекту
Нужна помощь в написании работы?
Мы - биржа профессиональных авторов (преподавателей и доцентов вузов). Пишем статьи РИНЦ, ВАК, Scopus.
Помогаем в публикации. Правки вносим бесплатно.