Проблема свободи та необхідності в німецькій класичній філософії
Вчення Г.В. Гегеля є вищим досягненням німецької класичної філософії. Філософія Гегеля ще більше, ніж філософія Фіхте і Шеллінга може бути охарактеризована як філософія свободи. Ідейна спорідненість філософів виявляється у «Феноменології духу» Гегеля.
Вихідним пунктом філософської концепції Гегеля є тотожність мислення і буття. Ця тотожність, гадає Гегель, є відносною, як і їх взаємопротилежність, і в ній виникає роздвоєння на протилежності, проте поки що тільки в думці на суб'єкт думки та на думку як змістовний об'єкт. Мислення, з точки зору Гегеля, є не лише суб'єктивною людською діяльністю, а й незалежною від людини об'єктивною сутністю, першоосновою всього сущого. Мислення, стверджує Регель, відчужує своє буття у формі матерії, природи, яка є «інобуттям» цього об'єктивно існуючого мислення, або абсолютної ідеї. При цьому Гегель розглядає мислення (абсолютну ідею) не як нерухому, незмінну першосутність, а як процес неперервного розвитку пізнання, як процес сходження від нижчого до вищого. Абсолютна ідея є активною і діяльною, вона мислить і пізнає себе, проходячи в цьому розвитку три етапи: 1) до виникнення природи і людини, коли абсолютна ідея перебуває поза часом і простором у стихії «чистого мислення» і виступає системою логічних понять та категорій, як система логіки; 2) це духовне начало з самого себе породжує природу, яку Гегель називає «інобуттям» абсолютної ідеї; 3) третій етап розвитку абсолютної ідеї – це абсолютний дух. На цьому етапі абсолютна ідея залишає створену природу і повертається до самої себе, але вже на основі людського мислення (самопізнання ідеї).
Вищою сходинкою абсолютної ідеї є абсолютний дух – людство та людська історія. Філософія духу включає в себе вчення про суб'єктивний дух (антропологія, феноменологія, психологія), вчення про об'єктивний дух (право, мораль, держава), вчення про абсолютний дух (мистецтво, релігія, філософія).
По вченню Гегеля, свобода первинна, а необхідність вторинна. Мислення є не тільки специфічно людська духовна визначенність, але і всезагальне, субстанція, що стала суб'єктом. Субстанція є мислення про мислення, тобто мислення є те, що мислить (суб'єкт), і те, що складає предмет мислення (об'єкт). «У цьому субстанційному мисленні дух знаходиться у своїй власній стихії. Субстанція духу, Р – пише Гегель, – є свобода. Дух є само для-себе-суще, що має саме себе своїм предметом, здійснене поняття. В цій єдності поняття і об'єктивності полягає і його істина, і його свобода». Необхідність повинна виникнути із свободи. І метафізична система Гегеля вимагає, щоб необхідне у своєму розгортанні І перетворилось у свободу.
Оскільки тотожність буття і мислення є подвійне відношення, що передбачає наявність в мисленні його власної протилежності, поскільки чисте мислення, згідно логіки Гегеля, переходить в своє друге, в те, що вже не є мисленням. Немає духу без природи, як і немає природи без духу. У метафізичній системі Гегеля «абсолютна ідея» породжує природу.
Головним тут є визначення об'єктивно-необхідного зв'язку, детермінації природних явищ. Отже, заперечення кантівського протиставлення свободи природі обмежується: ця протилежність визнається відносною. Природа всередині себе духовна, але імманентний природі дух ще не усвідомив свою субстанційну сутність, свободу. Саме тому по Гегелю в природі панує не свобода, а необхідність.
Ієрархія природних явищ – від механічних до хімічних і на кінець до життя – розглядається Гегелем як процес подолання самовідчуження «абсолютної ідеї», становлення свободи.
Людина є вищим ступенем у природній ієрархії феноменів. Вона є становлення природного над природнім, піднесення необхідності до внутрішньої суті, свободи. Людина – вільна істота. В ній є основне визнання її свободи. Але так як вона діє згідно своїх чуттєвих спонукань, людина не вільна, а підкорена природі, необхідності. Це її власна природа, її почуття, її інтерес. Отже, людина, з однієї сторони, протистоїть природі як «надприродна» істота. З іншої сторони, вона залишається природною істотою. «Людина, оскільки вона дух, не є природною істотою, бо веде себе як така і слідує цілям своїх бажань, вона хоче зла», – стверджує Гегель. Цей вислів близький кантівській концепції, згідно якої зло існує у чуттєвості. Якщо у Канта подвійність людської природи зумовлена тим, що людина є і емпіричний суб'єкт і разом з тим «річ у собі», то у вченні Гегеля надемпіричну, надчуттєву сутність людини утворює її субстанційна приналежність до роду. У Гегеля, так як він відкидає дуалізм потустороннього і поцестороннього, протилежність між людським індивідом і родом, суспільством, людством долаються у процесі утворення і розвитку особистості, і свобода здійснюється не тільки засобом дії індивіда, але і всередині історично визначеного суспільного стану.
Як Гегель розглядав питання про співвідношення свободи і необхідності? Для Гегеля це питання не тільки про співвідношення, а і про діалектику необхідності і свободи. Вже попередники Гегеля наближалися до цієї діалектики, характеризуючи відношення свободи і необхідності як відношення в діяльності людини співіснуючих протилежностей: акту детермінуючого і акту спонтанного. Але Гегель направляє що діалектику по новому шляху. Для Спінози, Канта, Фіхте необхідність має значення прикладної реальності. Для них погляди детермінізму – прямий результат уточнюючого вивчення природи. Чим більше заглиблюється людина у пізнання природи, тим більш реальною стає для її усвідомлення пануюча над природою необхідність. Свобода нічого не змінює в необхідності. Свобода не стає на місце необхідності: вона – таж необхідність, тільки стала вона прозорою для самої себе. Так розуміє свободу Фіхте. Або ж вона – протилежність необхідності, але її джерело не самий чуттєвий світ необхідності і причинності, а світ надчуттєвий, що стоїть над ним. Так представляє відношення свободи до необхідності Кант. У двох випадках немає мови про генезис свободи із необхідності: як протилежності, свобода і необхідність тільки співіснують.
У Гегеля ідея їх співіснування переходить в ідею генезиса. Свобода встановлюється в розвитку світу. Світ є історія духу, і в цій історії свободі потрібно отримати перемогу над необхідністю. Свобода і необхідність – це сторони дійсності, а скоріше ступені її розвитку. Детермінізм вже зм'якшується. Якщо у стоїків справжнім героєм процесу життя була не свобода, а необхідність, то у Гегеля, навпаки, справжній герой історії – свобода.
4. Всесвітня історія – історія прогресу свободи
Філософія історії і проблема свободи і необхідності у вченнях Фіхте і Шеллінга
Свобода має історію. Світ свободи, як для Фіхте, так і для Шеллінга є світом історії. Ступінь можливої для кожного індивідуума свободи залежить не від його особистих прагнень, але від того, в якій фазі історичного розвитку знаходиться суспільство. Для історично різних видів суспільства існують різні види і ступені доступної свободи, що не залежить від особистих зусиль окремої особи.
Філософія історії Фіхте пронизана ідеалістичною теологією. Абсолютно вільне «Я» є не тільки джерелом історичного розвитку, але і його критерієм, і ціллю. Історія – це зростаючий і направлений в майбутнє процес культивування практичного і теоретичного розуму, і він має родовий характер, хоча і відбувається через удосконалення свідомості індивідів. Фіхте майже обожнює людський рід, прирівнюючи його дух до абсолютного «Я». Так як поступове піднесення емпіричних «Я» до свободи відбувається через долання нових перешкод, які «Я» ставить самому собі, то виходить, що «положення і зв'язування себе може робити тільки вона сама, свобода» («Факти свідомості». Фіхте).
Свобода – це історичний процес вирішення протиріч між «Я» і «не-Я». Замість Кантового розриву між свободою і природою Фіхте подає розвиток свободи у створеній людьми «другою природою», яка накопичується у ході історії і лише в ній долається. Зростаюча свобода іде тісно з ростом знання: «…знання у своїй внутрішній формі і суті є буття свободи». Знання, свобода і моральність співпадають. Фіхте приєднується до просвітницького переконання про звільнюючи місію знання, яке направляє суспільство до стану повної рівності і згоди всіх членів, що розвинули всі своє здатності і проникли мудрістю. Для людини у суспільстві «вдосконалення до безкінечності є його призначення». Як не дивно, у Фіхте пізнання відіграє більшу роль у цьому історичному процесі, ніж у Канта.
Прогрес свободи в пізнанні необхідності повинен, за думкою Фіхте, впливати не тільки на теоретичне рішення проблеми свободи, але і на реальне практичне життя. В цьому прогресі він бачить надійну умову все зростаючої влади людини над природою, звільнення людини від сліпого і принижуючого панування над нею природних сил. Діалектика свободи і необхідності вирішує в практиці наукового пізнання задачу, яку в XVII ст. афористично сформулював, але не зміг вирішити Френсіс Бекон: перемагати природу, підкоряючись ій.
Введенням історизму в поняття свободи вичерпується у Фіхте те нове, що він вніс в розвиток проблеми. У всьому іншому його думка направляється до зведення свободи до необхідності.
Зрозуміла лиш як споглядальне пізнання необхідності, свобода виключає, по Фіхте, активність учасників історичного процесу. У Фіхте втрачається надія нате, що особисті умови і особисті дії можуть що би то не було змінити в історії. Окремій особистості дійсність недоступна; вона повинна пасивно і покірно підкоритися вічному духу часу: «Саме в тому і є нагорода філософського розгляду, – писав Фіхте, – що осягаючи все в загальному зв'язку і нічого не залишаючи відособленим, воно признає все необхідним і примирюється з усім існуючим, як воно існує. Дієва роль належить тільки загальному об'єднанню і особливо живучому вічному духу часів і світів». (Основні риси сучасної епохи). Фіхте зробив спробу розробити схему світоісторичного розвитку суспільства у світлі своєї діалектики необхідності і свободи, й підкорення поведінки індивіда «ідеї» роду. Але ця схема абстрактна. На самому ранньому етапі історичного розвитку людства «ідея» проявляється як естетична ідея; далі – як світова соціальна ідея, як джерело героїзму і творча причина правового порядку, ще далі – як наукова ідея, що направлена на побудову із думки і в думці всієї вселенної; і в кінці – як ідея релігійна, яку Фіхте розуміє, як свідоме злиття індивідуального життя з єдиним і абсолютним «божественним» буттям. Він пояснює, що дійсно вільною «ідея» роду (або «чиста ідея») буває не тоді, коли людина «стає художником, героєм, людиною науки або релігії», але лиш тоді, коли «ідея», що визначає поведінку «є єдина, ясна в собі і прозора думка науки розуму…»
Світ свободи, так як і у Фіхте, у Шеллінга є світом історії.
Шеллінг розуміє людську історію як важливий етап цілеспрямованого розвитку абсолюта і реалізації творчої інтуїції суб'єктів – людей на шляху їх злиття з вищою об'єктивністю. Ця ціль ніколи повністю не досягнута, й треба розуміти як регулятивну, тобто ту, що реалізується в тенденції безкінечного руху до ідеального людського суспільства. Для свого часу Шеллінг як автор «Системи трансцендентального ідеалізму» накреслює реальні, на його думку, цілі – усунення феодалізму і встановлення конституційної монархії.
Діяти як вільна істота людина може тільки в якості істоти історично розвиваючої. Не у всі часи люди володіють рівними можливостями свободи. Ступінь свободи, яка доступна людині, визначається історичним рівнем розвитку суспільства, до якого він належить. В «Системі трансцендентального ідеалізму» Шеллінг пояснює, що «історичність», про яку він говорить, – «зовсім іншого типу», вона може бути історією лише тим істотам, які, хоч і переслідують ідеал, але ідеал тут ніколи не може бути здійснений індивідом, але обов'язково вимагає для свого виконання супутніх зусиль всього роду».
Але рід, згідно Шеллінга, діє в історії так, що послідовність і зв'язок історичних подій не вкладається в рамки історичного детермінізму. Тут Шеллінг відступає від своєї лінії розвитку вчення про необхідність, що представлене його попередниками і наближається до історичного індетермінізму Жан Поля Сартра. Ніякої «світової формули» у використанні до історії! Історичне передбачення – абсурдне поняття. Історичний детермінізм не враховує важливої особливості сторичних подій. Вона полягає в тому, що предметом історії «не може бути ніщо, що відбувається в силу наявності того чи іншого певного механізму або, що спирається на апріорну теорію». Теорія і історія повністю протилежні одна одній. Людина лише тому входить в історію, що ніщо із її майбутніх вчинків не може бути враховано раніше на основі тієї чи іншої теорії.
Шеллінг вбачає свободу у пізнанні історичної необхідності, при чому носієм їх є не окремий індивід, а рід. Він більш визначено, ніж Фіхте, ставить свободу на грунт історії і вказує на історичну діалектику свободи і необхідності, зводячи її до діалектики свідомого і несвідомого. Сукупний результат окремих людей не співпадає з їх бажаннями і тими цілями, заради яких вони свої дії виконували.
Історичне передбачення не можливе через співпадіння необхідності із безсвідомим. Це співпадіння і виключає можливість передбачення в історії.
Свобода повинна бути необхідністю; необхідність – свободою. Але необхідність в протилежність свободі є не що інше, як безсвідоме. Твердження «в свободі повинна бути необхідність» означає те, що і твердження «засобом самої свободи без моєї участі, виникає дещо, мною не передбачене, іншими словами, свідомої, тобто тій вільно визначеної діяльності повинна протистояти діяльність безсвідома, засобом якої, не дивлячись на самий обмежений прояв свободи, зовсім самодовільно, і може бути, навіть поза волею діючого виникає таке, що вона сама своєю волею не могла би здійснити». Це положення є не що інше, як трансцендентальний вираз відношення свободи до скритої необхідності, яку називають то долею, то привидом. Це і є те відношення, в силу якого люди, діючи вільно, повинен поза своєю волею стати причиною чогось, до чого вони ніколи не прагнули, або, навпаки, в силу якого зовсім не вдається те, до чого вони у своїй вільній діяльності прагнули, докладаючи всі свої дії.
Отже, майже як у Спінози, свобода у Шеллінга є виключно тільки пізнана необхідність. Трансцендентальна необхідність історії в тому, що перед розумними істотами поставлена проблема всезагального правового устрою і що вирішена ця проблема може бути тільки родом, тобто тільки історією. Єдиним дійсним об'єктом історичної розповіді може бути поступове формулювання всесвітнього громадянського устрою, бо саме воно і є єдиною основою історії.
У понятті історії заключене поняття безкінечного прогресу. З цього, правда, не можна зробити безпосередній висновок про здатності людського роду до безкінечного вдосконалення, бо ті, хто це заперечують, можуть стверджувати, що у людини, як І у тварини, немає Історії, що вона замкнена у вічному круговороті подій. У своїй праці «Система трансцендального ідеалізму» Шеллінг дає визначення соціального прогресу і його критеріїв. Прихильники і противники віри у досконалість людства повністю заплутались в тому, що треба рахувати критерієм прогресу; одні не розмірковують про прогрес людства в області моралі, інші – про прогрес науки і техніки, який з історичної точки зору є регресом, або прогресом, антиісторичним за своїм характером. Але якщо єдиним об'єктом історії є поступова реалізація правового ладу, то критерієм у встановленні історичного прогресу людського роду може служити тільки поступове наближення до цієї цілі, її повне досягнення ми не можемо ні передбачити на основі досліду, ні апріорно довести теоретично. Ця ціль залишається вічним символом віри творчості і діяльної людини.
Всезагальний правовий устрій є умовою свободи, бо без нього свобода не може бути гарантована. Бо свобода, яка не гарантована загальним природним порядком, не міцна, і в більшості сучасних держав вона подібна паразитуючій рослині. Свобода не повинна бути милістю чи благом. Вона повинна бути порядком, таким же незмінним, як закони природи.
Але цей порядок може бути реалізований тільки свободою, і його створення є справою свободи. Але в цьому є протиріччя. Те, що першою умовою свободи, саме тому стільки ж необхідне, як сама свобода. Але здійснити це можна тільки завдяки свободі, тобто виникнення такої умови залежить від випадковості.
Для обґрунтування такого вузького трактування соціального прогресу Шеллінг створює відповідну конструкцію: прагнучий до свободи дух знаходить потрібним обмежитися, а право, на відміну від сваволі, і складає розумне самообмеження свободи людей в інтересах самої їхньої свободи. Таким чином на грунті об'єктивного ідеалізму Шеллінг об'єднав дві різні спінозівські формули свободи – як самодетермінації субстанції і як добровільного підкорення необхідності. Правда, у Шеллінга це підкорення не добровільне, оскільки люди переслідують все-таки свої особисті цілі і тільки вимушено погоджують їх з конкретними вимогами права, але право в цілому як такове всім їм рекомендується признати добровільно. І все ж в якості цілого історія уявлялася Шеллінгу як безперервне поступово здійснююче одкровення абсолютної тотожності. Але такою вона стає не в силу історичної діяльності людей. У Шеллінга люди не самі творять історію. Шеллінг переносить проблему свободи і необхідності із сфери філософії історії у сферу теософії, філософії откровення і абсолюта (Бога) – в природі і в історії.
Це у своїй суті теософічне, а не філософське рішення і проблеми свободи і необхідності руйнувалося під вагою власного протиріччя. З однієї сторони, в ньому був живий пульс діалектики. Свобода стала в ньому діалектичним корелятором необхідності. В кожному моменті історичних подій відкривалося і те, що необхідно розглядати в аспекті необхідності, і те, що треба було розглядати в аспекті свободи. Свобода одночасно і виходить до розумодосягаючої надемпіричній сутності і є в емпірії, тобто стає сама частиною об'єктивного світу.
З іншої сторони, діалектична кореляція необхідності і свободи стає вдаваною: свобода в кожний даний момент історичного процесу є ніколи не досяжною, не вирішується до кінця задачею майбутнього. В цьому змісті історія оголошується ніколи не доходячим до повного свого кінця одкровенням абсолютного. Саме абсолютне являє при цьому вічну тотожність і вічну основу гармонії між двома сторонами розпаду: на свідомі і несвідомі, на вільне і споглядальне.
Історія світу як поступальний розвитоксвободи (Гегель)
Гегель розглядає проблему свободи як проблему суспільного устрою і саме тому трактує всесвітню історію як поступальний розвиток свободи.
В основі гегелівського розуміння історії лежить поняття світового духу. Гегель визначав всесвітню історію так: «Всесвітня історія є прогрес в усвідомленні свободи, прогрес, який мають впізнати в його необхідності». Прогрес свободи у Гегеля здійснюється схематично: в основі історії лежить світовий дух як суб'єкт, який не усвідомлюється окремими індивідами. Вони виходять у своїй діяльності не з поняття (розуміння) світового духу, а із своїх приватних індивідуальних інтересів. Жоден індивід не керується світовим духом. Дух діє підсвідомо. Кожен індивід переслідує свої власні цілі, різні інтереси. Тому часто отримуються протилежні результати. Тобто, тут існує невідповідність між цілями і результатами. Із зіткнення виникає щось єдине, яке не переслідується жодним індивідом. Це історична подія, яка є проявом світового духу. Світовий дух у Гегеля реалізує себе через діяльність окремих індивідів. Цю особливість світового духу Гегель називав «хитрістю розуму» (люди не підозрюють того, що своєю діяльністю здійснюють світову історію).
Отже, у Гегеля знаходимо основну тезу про свободу як субстанційну сутність духу взагалі і субстанційної сутності людини – вищого втілення духу. Але той же Гегель стверджує, що безпосередньо людина не вільна. Свобода – сутність духу, але людина – не тільки духовна, але і тілесна істота, що підкоряється законам природи. Щоб стати вільною, необхідно подолати свою природну обмеженість. Ця задача не вирішена для окремої, однієї людської істоти тому, що вона смертна; вона вирішується людством, яке вільне від природної обмеженості індивіду.
Царство свободи – не царство природи, а царство духу, яке являє собою в історії людства як «народний рух». Тому все, що в Логіці буття і в Логіці випадковості, де розглядаються категорії природи, говориться про перехід від необхідності до свободи, – тільки схематичні і абстрактні натяки на дійсну діалектику необхідності і свободи. Ця діалектика розкривається у Філософії духу, особливо у Філософії історії.
При цьому істинний суб'єкт свободи – не окрема особистість, а народ. По відношенню до самостійності окремих осіб дух народу є їх «внутрішня міць і необхідність».
«Дух народу» не є вища інстанція Філософії історії. Такою інстанцією є розум. Гегель виходить із переконання, що світом править розум. Саме розум «панував і у всесвітній історії» (Філософія історії). Цей розум «імманентний у історичному бутті і здійснюється в ньому і завдяки йому».
Імманентність розуму історичного процесу – важливе положення філософії історії Гегеля. Істина, по Гегелю, тільки у поєднанні всезагального і сущого в собі і для себе взагалі з одиничним, суб'єктивним. В такій загальній формі ця істина була розглянута у гегелівській Логіці (в енциклопедичній і у «науці логіки»). У Філософії історії ця істина розглядається у іншій формі, яка відповідає особливості всесвітньо-історичного процесу. Особливість ця в тому, що об'єктивна абсолютна ціль історичного процесу в самому ході розвитку не може адекватно усвідомлюватись самими учасниками.
Тому у філософії історії питання про відношення всезагальної цілі історичного процесу до цілей його одиничних учасників, приймає форму питання про поєднання свободи і необхідності. Відбувається це через це, що у «Філософії історії» ми «розглядаємо внутрішній, в собі і для себе сущий, духовний процес як необхідне, а, навпаки, те, що у свідомій волі людей є їх інтересом, приписується свободі».
При вивченні гегелівської історичної діалектики необхідності і свободи кидається в очі характерний для нього ріст і прогрес історизму у постановці і розробці проблеми. Риса, що чітко виділяє Фіхте і Шеллінга від стоїків, Спінози полягає в тому, що Фіхте і Шеллінг поставили проблему свободи і прогресу свободи на грунт історії. У них ми знаходимо схеми прогресу свободи в історії розвитку суспільства. Але їм не вдалося зрозуміти всесвітню історію як історію прогресу свободи. Для Гегеля всесвітня історія «являє собою хід розвитку принципу, зміст якого є усвідомленням свободи. Ця думка керує Регелем і при розробці його курсів і праць, що стосуються історії, релігії, філософії. І як недалекий Гегель від дійсного історичного реалізму і від емпіричної історії – історичне все ж прокладає собі шлях. У лекціях по філософії мистецтва, по філософії релігії, і по історії філософії ми бачимо використання тієї схеми всесвітньо-історичного розвитку, в яку Гегель ввів зміст матеріалу своєї «Філософії історії».
Поряд з великим значенням історизму філософію Гегеля відрізняє нове розуміння ролі активності. Теорії свободи Фіхте і Шеллінга страждали спогляданням. Свобода розумілась у них як чисто споглядальне бачення необхідності, що діє у природі і у історичному процесі. Навіть у Фіхте – при всьому значенні, яке для нього має творча діяльність суб'єкта, – залишається невирішеним протиріччя між первинним поривом «Я» до цієї діяльності і тим спогляданням необхідності, яка одна, по Фіхте, передбачає досягнення істинної свободи. Ще сильніше мотив містичної споглядальності звучить у теософській філософії свободи Шиллінга.
У Гегеля активність із діяльності «кінцевого» і «одиночного» суб'єкту, або індивіду більше, ніж у Фіхте, стає діяльністю соціального цілого. На місце абстрактного поняття про «рід» висувається більш конкретне в історичному змісті поняття про «дух народу»
Суттєва характеристика духа – його діяльність. «Дух по суті діла діє, він робить себе тим, що він є в собі, своєю дією, своїм твором, таким чином він стає предметом для себе, таким чином він має себе, як наявне буття перед собою».
Яким же чином загальне, або загальний розумний смисл історії може здійснюватись через дії окремих її учасників, якщо ні учасники не знають, не розуміють загального і у своїх діях керуються лише особистими потребами, інтересами, цілями?
Відповідаючи на це питання, Гегель використав думку Шеллінга. Автор «Системи трансцендентального ідеалізму» опирався на протиріччя між свідомими задачами, які люди ставлять перед собою у своїх історичних діях і результатами своїх дій. Результат цих дій може виникнути наперекір волі і намірам діючого. Саме цей непередбачений результат і є каналом, по якому в історичний процес проникає необхідність історично здійснюючого. Він необхідний, бо «нав'язується» людям незалежно від їх волі і намірів, поза і над їх свідомістю і пізнанням.
В цьому питанні Регель опирається на Шеллінга. Цей непередбачений і неусвідомлений результат діє суб'єктивно свідомого, але не адекватного загальній ідеї, характеризується у Гегеля (як і у Шеллінга) як необхідність. Мірою цієї необхідності є її непізнанність, неадекватність пізнання історичної дії його повній дійсній суті.
Своє розуміння історичної необхідності Гегель розкриває у роздумах про роль великих особистостей в історії. Великі люди, або «герої історії відрізняються тим, що їх мислення, при всій обмеженості і неадекватності, краще розуміє «те, що потрібно і що своєчасно». І великі люди «бажали надати задоволення собі, а не іншим», їх особистий інтерес Гегель називає» пристрастю». Він стверджує, що «ніщо у світі не творилось без пристрасті».
Завдяки діяльності великих людей, цих «довірених осіб всесвітнього духу», сила непідвладної духу необхідності поступається розуму і зростає доступна йому і складаюча предмет його зусиль свобода. Міра можливої свободи – доступне кожній епосі усвідомлення необхідності.
Якщо історичні «герої епохи» повинні бути визнані «проникливими», то сам «розум» історії повинен бути визнаний як би наділений «хитрістю»: «Можна назвати хитрістю розуму те, що він дозволяє діяти для себе пристрасті».
Розглядаючи всесвітньо-історичний процес, Гегель стверджує, що всесвітня історія є «розвиток свободи». Він говорить, що необхідність» стає свободою не тому, що зникає, а тільки тому, що її внутрішня тотожність – тотожність буття і видимості – проявляються».
Усвідомлення необхідності, що складає сутність свободи, не приходить як одночасна подія і дія духу; вона має свої ступені у часі. «Свобода – історія необхідності, історія її усвідомлення і становлення».
Це становлення здійснюється у конкретній історичній формі. «Народний дух», що стає свободою – дух, що оформлюється на кожній історичній ступені свого розвитку в ту чи іншу форму державної організації. Тим самим історія розвитку свободи стає історією розвитку державних форм. Прогрес в усвідомленні необхідності здійснюється як історія переходу від менш вільних форм державного устрою до форм все більш вільних.
Це нова риса філософії історії Гегеля. Світову історію він розуміє не тільки як ріст свідомості необхідності, але і як розширення цього усвідомлення в народі. Прогрес свободи є процес її «демократизації».
Ця думка відрізняє Гегеля