Детермінація суспільних стосунків
Співвідношення між готівці і належним фіксується в понятті "Ступінь задоволення потреб". Визначається вона наявними умовами для задоволення потреб. Якщо цих умов недостатньо, то наявне не може перейти в належне, тобто потреби не знаходять свого задоволення. Неможливість переходу від наявного до належного і виражається категорією "проблема".
Якщо потребу характеризує належне як відмінне від того, що є, то проблема характеризує суперечність між ними. Для суб'єкта ж проблема, нагадаємо, виступає як труднощі, складнощі на шляху задоволення потреби, які треба подолати. Ось простий приклад. У математичних підручниках після перерахування умов ставиться завдання: "потрібно знайти...". Цим виражається потреба рішення. Але само рішення, у свою чергу, передбачає проведення низку математичних операцій (дій). Без знання їх, без уміння ними оперувати, як неодмінній умові рішення задачі, виконання завдання залишається нерозв'язною проблемою. Не випадково в деяких словниках термін "проблема" пояснюється як "завдання".
Тому задоволення не всякій потребі є проблематичним, а лише такий, для задоволення якої відсутні умови. Отже, проблема є усвідомлення відсутності в наявному умов для переходу в належне. І якщо для лави потреб шляху і способи їх задоволення очевидні і носять репродуктивний характер, то інші, складаючи проблемну ситуацію, примушують використовувати творчий потенціал суб'єкта. Найважливішим етапом вирішення проблеми є пошук або створення умов для переходу наявного в належне. У цьому, на наш погляд, знаходить вираження певний вид стосунків між суб'єктом і об'єктом діяльності (наприклад, якщо потреби можуть задовольнятися за існуючих умов, то проблема спонукає створювати нові необхідні умови). Об'єктивні умови життєдіяльності суб'єкта безпосередньо знаходять віддзеркалення в потребах, породжує і визначаючи їх якісно і кількісно. Об'єктивні умови, отже, виступають визначальною стороною в їх взаємодії з потребами. Потреби ж, поставлені в проблемах, вимагають діяльності суб'єкта по перетворенню умов в об'єктивних і суб'єктивних структурах реальності.
Істотним елементом в мотивації людської діяльності є ціннісний момент (ціннісне відношення, цінності, оцінка). Однією з підстав значущості цього елементу є відношення "людина - світ", В найзагальнішому плані воно передбачає можливість двоякого розуміння місця і ролі людини: а) людина є чинник розвитку світу; б) світ є чинник розвитку людини. При всій діалектиці цих стосунків, відмінності, безперечно, очевидні. У першому випадку ми звертаємо увагу на об'єктивну характеристику миру і беремо його самого по собі. Людина при цьому виступає як одна з умов зміни миру, і саме це його властивість, його функція, стає такою, що визначає. У другому випадку ми перш за все з'ясовуємо, що є мир для людини. Тут не має значення, що є світ сам по собі, важливіше те, як мир відноситься до людини.
Природно, що для цього необхідно з'ясувати поняття "світ”. Але тут виникає ще один момент, а саме, неможливість обмежитися пізнанням світу, даним людині в діяльності його. Тут і виникає питання, - як повинна діяти людина? Мало того, що він повинен діяти, виходячи від пізнання світу. Він повинен діяти, виходячи з розуміння того, що йому потрібне. А таке розуміння неможливе без оцінки навколишнього світу в його відношенні до людини і без пізнання цього відношення.
Очевидно, таким було сприйняття навколишнього світу первісною людиною. Спочатку він представлявся йому і жорстоким, чужим, ворожим і, в той же час, таким, що дає пищу, дах, в нім же можна було знайти захист і порятунок. Тобто, в самій природі людина розрізняла хороше і погане, вороже і дружнє. Звідси виросли і хоча і генетично і логічно вони між собою тісно зв'язані.
Проведене розрізнення стане, ймовірно, істотним, коли ми звернемося до практики, до діяльності. Пізнання, направлене на з'ясування того, що є мир і людина в світі, представляє мир як об'єкт. І скільки б ні мовилося, що "людина суть творець", не знімається питання, а "яка справа до цього природі?". Не виключено, що людина може виявитися зайвою у всесвіті, зайвою в світі законів природи, в світі необхідності, І це "доводиться" і "спростовується". Очевидно, це потрібно. Але ще більше потрібно з'ясовувати, як люди сприймають навколишній світ: чим він для них хороший і чим поганий, І - чому? А в цьому поясненні ("чому?") не повинно бути місця об'єктивізму: "так є тому, що так є від століття і так буде у віка століть". Питання "чому погано?" повинен мати на увазі: так бути не повинно. Тоді і стане ясне місце людини в світі, - він сам, через свою діяльність, визначить в нім своє місце.
Різні сенси вкладають люди в своє відношення до світу саме тому, що світ по-різному сприймають. Вони думають не одне і те ж "про щось", вони думають про одне і те ж по-різному. Було б помилковим проголошувати який-небудь погляд, точку зору єдино прийнятними. Але тоді знову виникає питання - "що є істина?". Марксизм стверджує, що істина на стороні прогресивних суспільних груп. А як бути, якщо серед цих груп з'явилися розбіжності? Адже їх не можна міряти прихильністю до раніше єдиної позиції. В даному випадку поважно, що з'явилися нові осмислення, нові стосунки до того, що оточує, нові його оцінки. Як підкреслив один з дослідників, "істина є, але монопольних її володарів немає. Бо істина внутрішньо натхненна і динамічна, а наша "хоче до панування" - і над соціальністю, і над сферою духовних стосунків - веде нас до внутрішньої статичності і омертвляння".
Можна помилятися в тому, що є мир сам по собі. Але не можна не древні вірування (анімізм, тотемізм, магія) і міфи. Можливо, хто саме суб'єктивне відношення до навколишнього світу про необхідністю породило міфологічну свідомість людини. Потім настав етап, пов'язаний із становленням господарства, що проводить, пояснення: чому світ в одному випадку добрий, а в іншому - ворожий. Тут вже потрібно було знати, чим мир є сам по собі (спотворений світогляд привів до форм релігійних уявлень, що ускладнилися, у вигляді політеїзму і тому подібне). Але це все ж було похідним від відчуття, оцінки навколишньої дійсності. Ясно, що на деякій стадії пізнавальна функція як би відокремилася від практики, стало самодовлеющей або представлялася такою. Пояснення світу привело людину до реальної можливості змінювати його, чим він і зайнявся. Проте сама діяльність по перетворенню миру, приводячи до його зміни, через цей змінений світ знов поверталася до людини, як об'єкт, і, таким чином, питання про те, чим є мир по відношенню до людини, не знімалося.
З ускладненням людської практики і ускладненням життя суспільства сама можливість доброго і злого "відношення до світу" у людини не зникла. Вона трансформувалася відповідно до структури соціального, що ускладнилася. Тепер відчуття, уявлення про "злий" і "добрий" світ стали різними біля різних соціальних груп. Більш того, чинники позитивні і негативні в житті людини багато разів ускладнилися завдяки його власній діяльності. Проте само сприйняття миру не виключило його як чинника, що впливає на людину, тобто, не виключила оцінки миру як доброго або поганого. Отже, питання "що є мир" не збігається з питанням "що є мир для людини". Оскільки перший є лише часткою другого, значить, він лише розкриває другий, більш загальне питання. Таким чином, хотілося б підкреслити, що ціннісне відношення ширше, фундаментальніше, значніше, ніж відношення пізнавати, відчувати, не розуміти, не можна помилитися в тому, який він для людини, - добрий або поганий. Для одних він поганий, для інших добрий. Хто має рацію, - це розсудить діяльність, практика. Уявлення про те, що світ треба приймати таким, який він є.
Таким чином, однієї із специфічних особливостей причинності в соціальному житті є те, що цілі, які свідомо ставить перед собою людина, виступають необхідною ланкою ланцюга причин і наслідків, що опосередковує. Вибір того, як діяти, люди роблять самі, і роблять його під впливом того, як розуміють обставини, що склалися, і до чого прагнуть.
ВИСНОВОК
Проблема соціальної детермінації під кінець століття, мабуть, найбурхливішого по народженню і краху цілих світоглядних систем, залишається одній їх найзмістовніших і родючіших. Звільняючись від зайвої ідеології, з'являється можливість дійсно використовувати принцип детермінізму як інструмент соціального пізнання має об'єктивну евристичну цінність. Особливо це стосується аналізу суспільних стосунків взагалі і сучасних зокрема. Визнання принципу детермінізму основоположним у вивченні особи також примушує по-новому оцінити і переосмислити багато що з того, що вважалося за непорушний ще не так давно. Нам представляється перспективним подальше дослідження даної проблематики.
СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ
Аськин Я.Ф. Філософський детермінізм і наукове пізнання. - М., 1977.
Аскин Я.Ф. Философский детерминизм и научное познание. - М., 1977.
Чинакова Л.И. Социальный детерминизм. - М., 1985.
Афанасьев В.Г. Общество, системность, познание и управление.- М., 1986.
Кузнецова В.В. Человек в контексте социальных форм жизнедеятельности. - Саратов, 1995.
Матвеев Р.Ф. Теоретическая и практическая политология. - М., РОССПЭН, 1993. - С. 94-102.
Сб.: Общественная практика и общественные отношения. - М., 1989.
Современная западная философия / Словарь. - М., 1991.
Большая советская энциклопедия. - 3 изд. - Том 14. - С. 162.
Петров Ю.В. Указ. соч. - С. 32.
БСЭ. -3-е изд. - Том 15. -С. 241.