Xreferat.com » Рефераты по финансовым наукам » Податкова система України

Податкова система України

ст. 6 вка­заного Закону, зменшують на розмір цих пільг. У випадку, якщо платник має право на отримання декількох пільг, йому надають тільки одну, яка має найбільший розмір.

Нарахування, утримання й сплату податку провадять по­датковий агент, яким є юридична особа (її філія, відділення, інший відокремлений підрозділ) або фізична особа чи нерези­дент або його представництво, які незалежно від їхнього орга­нізаційно-правового статусу та способу оподаткування інши­ми податками зобов'язані нараховувати, утримувати та спла­чувати цей податок до бюджету від імені та за рахунок платника податку, вести податковий облік і подавати податкову звітність податковим органам. Податковим агентом, зокрема, є фізична особа — суб'єкт підприємницької діяльності, яка використо­вує найману працю інших фізичних осіб, щодо виплати заро­бітної плати (інших виплат і винагород) таким іншим фізич­ним особам.

Податок, утриманий із доходів резидентів, підлягає зараху­ванню до бюджету згідно з нормами Бюджетного кодексу України, а з доходів нерезидентів — підлягає зарахуванню до бюджету територіальної громади за місцем справляння такого податку.


Податки на майно


ПОДАТОК НА ЗЕМЛЮ

Справляння податку на землю регулює Земельний кодекс України, Закон України «Про плату за землю» від 19 вересня 1996 року, низка постанов Кабінету Міністрів України тощо17.

Плату за землю в Україні справляють у вигляді земельного податку чи орендної плати, залежно від якості й місцезнаход­ження земельної ділянки, відповідно до грошової оцінки землі. Розмір земельного податку визначено з розрахунку на рік і встановлено у вигляді платежів за одиницю земельної площі. Проте розмір податку не залежить від результатів господарсь­кої діяльності власників чи користувачів ділянок.

Платниками податку виступають власники землі й земле­користувачі, за винятком орендарів та інвесторів — учасників угоди про розподіл продукції.

Об'єктом плати є земельна ділянка, яка перебуває у влас­ності, користуванні (в тому числі й на умовах оренди). Залеж­но від розмірів земельних ділянок і їхнього виробничого при­значення, виділено групи земель сільськогосподарського при­значення (розділ 2 Закону України «Про плату за землю») та землі несільськогосподарського призначення. Одиницею нара­хування податку, щодо якого використовують законодавчо за­кріплені ставки, є один гектар орних земель, сіножаті, пасо­вищ, багаторічних насаджень.

Ставки земельного податку на земельні ділянки (за винят­ком сільськогосподарських угідь) диференціюють і затверджу­ють відповідні сільські, селищні, міські ради, виходячи із се­редніх ставок податку, функціонального використання й місце-розташування земельної ділянки, але не більш ніж у два рази вище середніх ставок податку з урахуванням коефіцієнтів, вста­новлених вищевказаним Законом.

Законодавством передбачено збільшені ставки податку на землю у випадках:

1) нецільового використання;

2) перевищення норм відведення.

Для звільнення майна від оподаткування використовують два принципи: об'єктний і видовий. У першому випадку звільня­ють від оподаткування окремі, конкретні об'єкти. В другому — деякі види майна, що належить будь-яким юридичним особам, а також усе майно, що перебуває у власності визначених кате­горій юридичних осіб. Пільги на цей вид податку можна згру­пувати так:

— виключення майна з оподатковуваного;

— зменшення вартості оподатковуваного майна;

— зменшення податкової ставки.

Пільги щодо цього податку дозволяють виділити три групи звільнень:

1) визначені види земельних ділянок (заповідники, заказ­ники, сортоділянки тощо);

2) закріплені законодавством установи (заклади культури, науки, освіти, фізичної культури й спорту, благодійні фонди тощо). В зв'язку з численними запитами щодо переліку подіб­них установ, які звільнено від земельного податку, Державна податкова адміністрація України опублікувала роз'яснення «Про перелік навчальних закладів, установ культури, науки, охоро­ни здоров'я, соціального забезпечення» від 16 лютого 1994 року, де вказано, що під час розв'язання таких питань слід керувати­ся Загальним класифікатором галузей народного господарства Міністерства статистики України18;

3) фізичні особи (інваліди І і II групи, учасники Великої Вітчизняної війни, громадяни, що постраждали від Чорнобиль­ської катастрофи тощо).

Підставою для нарахування земельного податку є дані Дер­жавного земельного кадастру.

Юридичні особи самостійно обчислюють суму земельного податку щороку станом на 1 січня й до 1 лютого подають дані до відповідної державної податкової інспекції. Нарахування земельного податку громадянам проводять державні податкові інспекції, які видають платникові до 15 липня поточного року платіжне повідомлення про сплату податку.

Орендну плату за земельні ділянки та земельний податок платники сплачують за базовий податковий (звітний) період, який дорівнює календарному місяцю, протягом ЗО календар­них днів, наступних за останнім календарним днем звітного місяця.

Платежі за землю зараховують на спеціальні бюджетні ра­хунки бюджетів сільської, селищної, міської Ради, на території яких знаходяться земельні ділянки, при цьому 30% коштів від земельного податку надалі розподіляють на цілі, визначені ст. 22 Закону України «Про плату за землю». Розподіл коштів зале­жить від якості земель (середньої і кращої) з урахуванням їхньо­го місцерозташування.

Кошти від плати за землю використовують:

1) на фінансування заходів щодо раціонального викорис­тання й охорони земель, підвищення родючості ґрунту;

2) на ведення Державного земельного кадастру, землевпо­рядження, моніторингу земель. Державний земельний кадастр містить систему потрібних зведень і документів про правовий режим земель; їхній розподіл серед власників землі та землеко­ристувачів, у тому числі орендарів, за категоріями земель; про якісну характеристику народногосподарської цінності земель;

3) для економічного стимулювання власників землі й земле­користувачів, на поліпшення якості земель, підвищення родю­чості ґрунту та продуктивності земель лісового фонду.

ПОДАТОК ІЗ ВЛАСНИКІВ ТРАНСПОРТНИХ ЗАСОБІВ ТА ІНШИХ САМОХІДНИХ МАШИН І МЕХАНІЗМІВ


Протягом багатьох десятиріч громадяни — власники транс­портних засобів — сплачували місцевий збір. Із прийняттям у 1981 році Положення про місцеві податки збір було замінено місцевим податком, і до оподаткування було притягнуто як на­селення міст, так і сільське населення. З 1988 року податок розповсюдився й на транспортні засоби підприємств. В Україні податок із власників транспортних засобів справляють на ос­нові Закону України «Про податок з власників транспортних засобів і інших самохідних машин і механізмів» від 11 грудня 1991 року (зі змінами й доповненнями). 18 лютого 1997 року було прийнято Закон України «Про внесення змін у Закон України «Про податок з власників транспортних засобів і інших самохідних машин і механізмів»19.

Платниками податку є юридичні й фізичні особи (як ук­раїнські, так і іноземні або особи без громадянства), що мають власні транспортні засоби, зареєстровані в Україні, які і є об'єк­тами оподаткування, До платників податку належать також власники моторних човнів, мотосаней тощо, що перераховують кошти до місцевих бюджетів за місцем перебування власників транспортних засобів. До кола платників не належать філії та інші відокремлені підрозділи юридичних осіб. Тому розрахо­вувати й вносити до бюджету податок із власників транспорт­них засобів мають саме юридичні особи. Особливістю нової редакції Закону є висока міра деталізації об'єктів оподаткування: вперше в податковому законодавстві (не з огляду на акцизний збір і митні збори) об'єкти оподатку­вання закріплено чотиризначним кодом відповідно до Гармоні­зованої системи опису й кодування товарів, що значно спрощує роботу з цим податком, оскільки розділом другим рекомендацій про порядок обліку платників, нарахування податку з влас­ників транспортних засобів і інших самохідних машин і ме­ханізмів подано докладну характеристику кожного виду транс­портного засобу.

Ставки податку встановлено в гривні за 100 см3 об'єму циліндрів двигуна з розрахунку на 1 кВт (для транспортних засобів з електродвигунами) або з розрахунку на 100 см дов­жини (для катерів і яхт).

Порівняно традиційну систему пільг може бути розділено на дві групи. Перша включає платників, яких цілком звільнено від сплати податку. Сюди належать підприємства автомобіль­ного транспорту загального користування, державні бюджетні установи й організації, інваліди, що мають мотоколяски чи ав­томобілі з ручним керуванням тощо. Інша включає платників, для яких ставку податку зменшено на 50% (пожежні машини, машини швидкої допомоги тощо). Закон надає право місцевим органам державної влади звільняти цілком чи частково від сплати податку окремих платників, за наявності вагомих причин. Законом України «Про податок з власників транспортних засобів і інших самохідних машин і механізмів» передбачено такі пільги щодо цього податку.

1. Цілком звільнено від сплати податку підприємства ав­томобільного транспорту загального користування — щодо транспортних засобів, зайнятих на перевезенні пасажирів, на які в установленому законом порядку визначено тарифи опла­ти проїзду. Така пільга була й раніше, але при її застосуванні потрібно мати на увазі, що передавання таких транспортних засобів в оренду (якщо навіть їх буде використано орендарем для перевезення пасажирів і за тими ж тарифами) розгляда­ють як нецільове використання транспорту, тобто орендода­вець втрачає право на пільгу, що підтверджує лист Державної податкової адміністрації України № 17-114-4 від 28 жовтня 1996 року.

2. Навчальні заклади, які цілком фінансують із бюджетів щодо навчальних транспортних засобів, за умови використан­ня їх за призначенням.

3. Особи, зазначені в пп. 1 і 2 ст. 14 Закону України «Про статус і соціальний захист громадян, що постраждали внаслі­док Чорнобильської катастрофи», статтях 4 — 11 Закону Ук­раїни «Про статус ветеранів війни, гарантії їхнього соціального захисту»20, статтях 6 і 8 Закону України «Про основні засади соціального захисту ветеранів праці й інших громадян похило­го віку в Україні»3, можуть користуватися пільгою на один легковий автомобіль із обсягом циліндрів двигуна до 2500 см3, а інваліди І і II груп незалежно від обсягу циліндрів, чи на один мотоцикл із обсягом циліндрів до 650 см3, чи на один моторний човен чи катер (крім спортивного) з довжиною кор­пусу до 7,5 м.

4. Особи, зазначені в пп. З і 4 ст. 14 Закону України «Про статус і соціальний захист громадян, що постраждали внаслі­док Чорнобильської катастрофи» — на один легковий автомобіль із обсягом циліндрів двигуна до 2500 см3 чи один мотоцикл з обсягом циліндрів до 650 см3, чи на один моторний човен чи катер (крім спортивного) з довжиною корпусу до 7,5 м, до їхнього відселення й протягом трьох років після переселення з зони гарантованого добровільного відселення та зони посиле­ного радіоекологічного контролю.

5. Зниження податку на 50% — із сільськогосподарських підприємств-товаровиробників тракторів колісних, автобусів і спеціальних автомобілів для перевезення людей із кількістю місць не менше десяти (спеціалізацію підприємства визначають за статутом чи загальним класифікатором галузей господарства Міністерства статистики України). Подібну ж пільгу передба­чено для громадян, у власності яких перебувають легкові авто­мобілі (код 87.03), зроблені в країнах СНД і поставлені на облік в Україні до 1990 року включно.

Строки сплати податку практично прив'язано до вчасного здійснення технічного огляду транспортного засобу. Сплачу­ють податок щорічно, але не пізніше першого півріччя перед реєстрацією, перереєстрацією чи щорічним технічним огля­дом. Обчислення податку здійснюють відповідно до сумарної потужності транспортного засобу з урахуванням його різно­виду й ставки.

Суми, що надходять за рахунок цього податку, розподіля­ють у співвідношенні: 85% — використовують на фінансуван­ня ресурсів, пов'язаних із будівництвом, реконструкцією, ре­монтом і утриманням автомобільних доріг загального корис­тування, а також сільських доріг; 15% — надходять до бюджетів місцевого самоврядування на ремонт і утримання вулиць у населених пунктах, що перебувають у комунальній власності, автомобільних доріг і доріг загального користування держав­ного значення. Підприємства сплачують податок щокварталу рівними частинами відповідно до розрахунку суми податку за рік, а громадяни можуть його сплачувати щорічно чи один раз на два роки, але не пізніше першого півріччя року, в якому здійснено технічний огляд. Суму податку розраховують на основі чинних ставок. За викрадений транспортний засіб по­даток не сплачують за умови, що факт крадіжки підтвердже­но документами компетентного органу, що порушив криміналь­ну справу.

Податок на промисел

Сплату податку на промисел здійснюють в Україні відповід­но до Декрету Кабінету Міністрів України «Про податок на промисел» від 17 березня 1993 року21.

Платниками податку на промисел є громадяни України, іноземні громадяни й особи без громадянства (далі громадяни) як ті, що мають, так і ті, що не мають постійного місця прожи­вання в Україні, якщо їх не зареєстровано як суб'єктів підпри­ємництва, і якщо вони здійснюють несистематичний, не більше чотирьох разів протягом календарного року, продаж виготов­леної, переробленої чи купованої продукції, речей, товарів.

Об'єктом оподаткування є сумарна вартість товарів за ринковими цінами, яку громадянин зазначає в декларації, що подає до державної районної (міської) податкової інспекції за місцем проживання, а громадянин, що не має постійного місця проживання в Україні,— за місцем реалізації товару.

Податок на промисел сплачують у вигляді придбання одно­разового патенту на торгівлю, вартість якого визначають на підставі вказаної платником сумарної вартості товарів і ставки податку. Сума податку за невикористаним патентом повернен­ню не підлягає.

Залежно від особливостей платників податку на промисел, є два методи придбання одноразового патенту:

а) за місцем проживання платника (в тому випадку, якщо громадянин має прописку);

б) за місцем здійснення торгової діяльності (в тому випад­ку, якщо громадянин не має прописки).

Придбання патенту здійснюють на основі поданої декларації, у якій вказують: прізвище, ім'я, по батькові платника; адресу проживання; найменування й вартість товару; кількість днів; кількість товару; вартість одиниці товару; сумарну вартість то­вару. Декларацію, на підставі якої визначають об'єкт оподат­кування, подають у податкову інспекцію за місцем проживання громадянина України або до податкового органу за місцем реа­лізації товару (якщо громадянин не має постійного місця про­живання). В декларації, окрім загальних даних про громадянина, вказують перелік товарів, які передбачають реалізувати, та їхню вартість.

Ставку податку на промисел встановлено в розмірі 10% від зазначеної у декларації вартості товару, що підлягає реалі­зації протягом трьох днів, але не менше розміру однієї мінімаль­ної заробітної плати. У випадку збільшення терміну продажу товарів до семи днів ставку податку збільшують до 20%. Таким чином, ставка для визначення вартості одноразового патенту під час здійснення торгової діяльності з урахуванням податку на промисел складає:

1) 10 % — у випадку придбання одноразового патенту на З дні;

2) 20 % — у випадку придбання одноразового патенту на 7 днів.

За допомогою пільг створюють умови для активізації інвес­тиційних процесів, насамперед у пріоритетних сферах матері­ального виробництва, що відповідає основним напрямам струк­турної перебудови за конкретними програмами й проектами збільшення випуску та здешевлення необхідних товарів.

Декрет передбачає своєрідну пільгу: не декларують і не об­кладають податком реалізацію продукції, виробленої у особис­тому підсобному господарстві, як у сирому вигляді, так і у виг­ляді первинної переробки. Особливим є те, що цю пільгу не виділено ні окремою статтею, ні окремим пунктом, а включено до ст. 2 «Об'єкт оподаткування».

Ще однією з пільг, закріплених Декретом, є надання права фізичним особам, без реєстрації суб'єктами підприємницької діяльності й без придбання одноразового патенту, здійснювати продаж ними особистих автотранспортних засобів. Цю пільгу застосовують у випадку здійснення такого продажу не більше одного разу на рік.


Консолідовані податки

єдиний податок

Особливості застосування спрощеної системи оподаткуван­ня, обліку й звітності закріплено Указом Президента України «Про спрощену систему оподаткування, обліку та звітності суб'єктів малого підприємництва» від 28 червня 1999 р. (далі —Указ)22. На сплату єдиного податку може перейти платник, що здійснює будь-які види підприємницької діяльності, під якою розуміють безпосередню, самостійну, систематичну, на влас­ний ризик діяльність по виробництву продукції, виконанню робіт, надання послуг із метою отримання прибутку, яку здійсню­ють фізичні та юридичні особи, зареєстровані як суб'єкти підприємницької діяльності в порядку, встановленому законо­давством.

Відповідно до ст. 1 Указу спрощену систему оподаткуван­ня, обліку й звітності вводять для суб'єктів малого підприєм­ництва: фізичних осіб, які здійснюють підприємницьку діяль­ність без створення юридичної особи, та юридичних осіб — суб'єктів підприємницької діяльності будь-якої організаційної форми й форми власності.

Перейти на спрощену систему оподаткування можуть підпри­ємства, на яких працює до 50 чоловік і розмір виручки від реалізації яких складає до 1 млн. грн. на рік. Зарахувати себе до платників єдиного податку можуть також фізичні особи — підприємці, які мають не більше 10 найманих робітників і обо­рот до 500 тис. грн. на рік.

В Указі розкрито поняття «виручка від реалізації». Такою вважають суму, фактично отриману суб'єктом підприємниць­кої діяльності на розрахунковий рахунок або/та в касу за здійснення операцій із продажу продукції (товарів, робіт, по­слуг), і прибуток від реалізації основних фондів.

Конкретні ставки єдиного податку встановлено Указом тільки для юридичних осіб, а саме:

6% — у разі сплати податку на додану вартість відповідно до Закону України «Про податок на додану вартість»;

10% — у разі включення податку на додану вартість до складу єдиного податку.

Для фізичних осіб — платників єдиного податку ставки вста­новлюють місцеві ради за місцем їхньої державної реєстрації, залежно від виду діяльності в межах від 20 до 200 грн. на місяць.

Суб'єкта малого підприємництва, який сплачує єдиний по­даток, звільняють від сплати податків і зборів, вичерпний пе­релік яких закріплено Указом.


ЄДИНИЙ (ФІКСОВАНИЙ) ПОДАТОК

З СІЛЬСЬКОГОСПОДАРСЬКИХ ТОВАРОВИРОБНИКІВ

На початку 1998 року в Україні з'явився специфічний пода­ток — єдиний (фіксований) податок з сільськогосподарських товаровиробників, який закріплено Законом України від 17 груд­ня 1998 року «Про фіксований сільськогосподарський податок». Цей Закон визначає механізм справляння єдиного (фіксовано­го) податку, який сплачують сільськогосподарські товаровироб­ники в грошовій формі.

Загальнодержавний єдиний (фіксований) податок є сукуп­ністю податків і зборів (обов'язкових платежів) до бюджетів і державних цільових фондів, а саме:

податку на прибуток підприємств;

плати (податку) за землю;

податку з власників транспортних засобів і інших самохідних машин і механізмів;

комунального податку;

збору за геологорозвідувальні роботи, виконані за рахунок Державного бюджету;

збору на обов'язкове соціальне страхування;

збору на будівництво, реконструкцію, ремонт і утримання автомобільних доріг загального користування України;

збору на обов'язкове державне пенсійне страхування;

плати за придбання торгового патенту на здійснення торгівельної діяльності;

збору за спеціальне використання природних ресурсів (щодо використання води для потреб сільського господарства).

Платниками єдиного податку є сільськогосподарські підприємства різних організаційно-правових форм, які здій­снюють діяльність із виробництва, переробки та збуту сіль­ськогосподарської продукції (колективні й державні сільсько­господарські підприємства, акціонерні товариства, агрофірми, селянські (фермерські) господарства та інші виробники сільськогосподарської продукції (далі — підприємства), в яких сума, отримана від реалізації сільськогосподарської продукції влас­ного виробництва та продуктів її переробки за попередній звітний рік, перевищує 75% загальної суми валового доходу підприєм­ства.

Об'єктом оподаткування є площа сільськогосподарських угідь, переданих сільськогосподарському товаровиробнику у власність або наданих йому в користування, в тому числі на умовах оренди, а також земель водного фонду, які використо­вують рибницькі, рибальські та риболовецькі господарства для розведення, вирощування й вилову риби у внутрішніх водой­мах (озерах, ставках і водосховищах).

Ставку єдиного податку встановлюють за галузями в гро­шовій формі з кожного гектара угідь із диференціацією його відповідно до бонитетної оцінки ґрунтів у середньому по райо­ну з урахуванням коефіцієнта родючості гектара оранки кож­ного господарства.

Сплату єдиного податку провадять щомісяця протягом ЗО ка­лендарних днів, наступних за останнім календарним днем звітно­го періоду в розмірі третини суми податку, визначеної на кож­ний квартал від річної суми податку.


Мито

МИТО

Мито — вид митного платежу, що справляють із товарів, які переміщують через митний кордон держави (ввезених, ви­везених або слідуючих транзитом). Поряд із чисто фіскальною мито виконує як стимулюючу, так і захисну функції. Захисна функція мита припускає формування бар'єрів, що перешкод­жають проникненню на територію держави товарів, більш конкурентоздатних стосовно національних, або в яких держава не зацікавлена.

Платниками мита є особи, які ввозять (вивозять) чи пере­міщують товари через митний кордон держави. Специфікою платника є те, що ним може бути як власник товару, так і упов­новажена особа (декларант). На відміну від податкового регу­лювання, тут можлива передача обов'язку щодо сплати митних платежів іншій особі, яка не має відношення до товару. За ха­рактеристикою платника мито поділяють на:

а) те, що сплачують юридичні особи;

б) те, що сплачують фізичні особи. В цьому випадку досить значно різняться ставки мита залежно від мети використання ввезеного товару: для особистого користування (ставки віднос­но невеликі) чи виробничого (рівень ставок вищий).

Об'єкт мита становить митну вартість переміщуваних то­варів, щодо яких повинні нараховувати мито. Митну вартість перераховують у національну валюту за курсом Національного банку України, що діє на день подачі митної декларації.

Ставки мита єдині на всій території. Це, однак, не виключає їхнього різноманіття23:

а) адвалорна — ставка, яку нараховують у відсотках до митної вартості товарів, які обкладено митом;

б) специфічна — ставка, яку нараховують у встановленому розмірі на одиницю виміру ввезеного товару (кілограм, метр тощо). Вона припускає специфічну характеристику товару, тоді як адвалорна припускає знеособлений предмет обкладання;

в) комбінована (змішана) — ставка, що поєднує обидва ці види митного обкладення. Змішані мита використовують як доповнення до специфічних або за їх недостатньої ефективності. Застосовують, наприклад, у Австралії. У США при обкладанні імпорту годинників митну ставку встановлюють як залежно від ціни, так і від кількості каменів у годиннику;

г) сезонні — ставки, за допомогою яких можливо оператив­не реагування на ввезення й вивезення з території держави се­зонних товарів. Здебільшого термін їхнього введення не може перевищувати шести місяців;

д) особливі — являють собою ставки, що реалізують за­хисні функції мита.

Механізм застосування пільг щодо сплати мита досить різно­манітний і включає:

1) звільнення від сплати мита визначених категорій плат­ників;

2) зменшення ставок мита;

3) повернення раніше сплачених сум мита;

4) звільнення від мита певних предметів.

Порядок сплати й ставки мита визначає Єдиний митний та­риф України. Митний тариф становить собою систему ставок мита, які застосовують до товарів, що переміщують через мит­ний кордон.


ДЕРЖАВНЕ МИТО

Державне мито становить плату, яку справляють за здій­снення юридично значущих дій у інтересах юридичних і фізич­них осіб уповноваженими на це компетентними органами й ви­дачу їм відповідних документів, що мають правове значення. Особливості застосування механізму державного мита регулює Декрет Кабінету Міністрів України «Про державне мито» від 21 січня 1993 року24.

Платниками державного мита виступають юридичні й фізич­ні особи, які звертаються до відповідних органів і в інтересах яких останні здійснюють юридично значущі дії і видають доку­менти, що підтверджують це. Об'єктом оподаткування висту­пають певні дії, з яких справляють державне мито (з позовних заяв, касаційних скарг, вчинення нотаріальних дій, реєстрації актів громадянського стану, оформлення документів на право виїзду за кордон і запрошення в Україну осіб із інших країн, видачі паспортів, прописки тощо).

Державне мито справляють:

1) із позовних заяв, заяв із переддоговірних спорів, заяв (скарг) у справах окремого провадження й скарг на рішення, прийняті щодо релігійних організацій, із апеляційних скарг на рішення судів і скарг на рішення, що набрали законної сили, а також за видачу судами копій документів;

2) із позовних заяв і заяв кредиторів у справах про банк­рутство, які подають до господарських судів, і апеляційних і касаційних скарг на рішення та постанови, а також заяв про їхній перегляд за нововиявленими обставинами;

3) за вчинення нотаріальних дій державними нотаріальни­ми конторами й виконавчими комітетами, а також за видачу Дублікатів нотаріально засвідчених документів; ключній (морській) економічній зоні, родовищах, які було за­здалегідь оцінено і за згодою зацікавлених надрокористувачів передано їм для промислового освоєння.

Розмір відрахувань залежить від виду мінеральної сирови­ни (природний газ, тверде пальне, торф, чорні метали, кольо­рові метали, рідкі метали тощо). Одиницю виміру для міне­ральної сировини визначають у відсотках від вартості добутої мінеральної сировини за цінами її реалізації без урахування плати за користування надрами під час видобутку корисних копалин, рентної плати й податку на додану вартість. Є два види розрахунку:

— розрахунок відрахувань за геологорозвідувальні роботи, виконані за рахунок Державного бюджету (за добутими корис­ними копалинами, частину яких реалізують у не перероблено­му, а частину в переробленому вигляді);

— розрахунок відрахувань за геологорозвідувальні роботи, виконані за рахунок Державного бюджету (під час видобутку водних ресурсів).

Від сплати відрахувань за геологорозвідувальні роботи звільнено власників землі, землекористувачів, що здійснюють у встановленому порядку видобуток корисних копалин місце­вого значення для власних потреб (тобто без реалізації добутої мінеральної сировини або продукції її переробки) чи надра, що використовують для господарських і побутових потреб, на на­даних їм у власність чи користування земельних ділянках.

Збір за виконані геологорозвідувальні роботи не справля­ють при видобутку:

1) раніше погашених запасів корисних копалин, які від­несено в процесі розробки родовищ до категорії втрачених у надрах;

2) вуглеводневої сировини з нерентабельних свердловин з метою недопущення вибухонебезпечних газопроявів у населе­них пунктах нафтогазопромислових районів;

3) підземних вод, що не використовують у господарстві, видобуток яких є технологічно змушеним, у зв'язку з видобут­ком інших корисних копалин у обсягах, погоджених із відпо­відними органами Державного гірського нагляду, Державного геологічного контролю й охорони навколишнього природного середовища;

4) копалин, що здійснюють для усунення забруднення надр;

5) копалин для усунення їхньої шкідливої дії (засолення, заболочування, забруднення тощо).

Вартість добутої мінеральної сировини визначають виходя­чи з обсягів видобутку й ціни одиниці реалізованої мінеральної сировини за відповідний період.


ЗБІР ЗА СПЕЦІАЛЬНЕ ВИКОРИСТАННЯ ПРИРОДНИХ

РЕСУРСІВ

Специфіка збору за спеціальне використання природних ресурсів полягає в тому, що його назва відбиває смислове на­вантаження платежу, але не дає його визначення. До збору за використання природних ресурсів належать:

1) плата за спеціальне використання лісових ресурсів;

2) плата за спеціальне використання водних ресурсів;

3) плата за спеціальне використання надр. Справляння плати за спеціальне використання природних ресурсів здійснюють відповідно до статей 89 — 91 Лісового ко­дексу України. Використання лісових ресурсів підрозділяють на спеціальне й загальне. Спеціальне використання лісових ресурсів здійснюють тільки на території земельних ділянок, наданих у користування. Такими користувачами можуть бути один або кілька тимчасових лісокористувачів у тому випадку, якщо використовують кілька лісових ресурсів. Дозволено здійснювати такі види спеціального використання лісових ре­сурсів: заготівлю деревини під час порубки головним користу­вачем; заготівлю живиці; заготівлю другорядних лісових мате­ріалів (луб, кора й інше); побічне лісове використання.

Розмір плати за спеціальне використання лісових ресурсів встановлюють відповідно до лімітів їхнього використання, такс на лісову продукцію та послуги з урахуванням якості й доступ­ності. Такси й порядок справляння таких платежів встановлює Кабінет Міністрів України. У випадку застосування конкурс­них умов реалізації лісових ресурсів плату встановлюють не нижче чинних такс. Розмір орендної плати встановлюють за згодою сторін у договорі оренди, але не нижче встановлених такс на лісові ресурси.

Платежі за спеціальне використання лісових ресурсів дер­жавного значення зараховують у розмірі 80% до Держбюдже­ту, 20% — до бюджету областей. Плату за спеціальне викорис­тання лісових ресурсів місцевого значення зараховують до бюд­жетів місцевого самоврядування. Ці платежі спрямовують на виконання робіт із відновлення лісів, проведення лісогосподарсь­ких заходів і утримання лісів у належному санітарному стані.

Відповідно до Водного кодексу України плату за спеціаль­не водовикористання справляють із метою забезпечення раціо­нального використання й охорони вод, відновлення водних ре­сурсів. Сюди ж включають плату за забір води з водних об'єктів і за скидання в них забруднюючих речовин. До спеціального використання водних ресурсів належить використання водних ресурсів для задоволення водою виробничих і сільськогоспо­дарських потреб і потреб населення. Його здійснюють за допо­могою спеціальних пристроїв або установок чи без їхнього зас­тосування, що впливає на якісні та кількісні показники стану водних ресурсів. Плату встановлено за спеціальне використан­ня водних ресурсів загальнодержавного й місцевого значення.

Платниками платежів за спеціальне використання водних ресурсів є суб'єкти підприємницької діяльності — водокорис­тувачі, незалежно від форм власності, які є юридичними особа­ми, що включають підприємства гідроенергетики й водного транс­порту, підприємства з іноземними інвестиціями, їхні філії, пред­ставництва, відділення та інші відокремлені підрозділи, що не є юридичними особами, але мають окремий баланс, поточний і розрахунковий рахунки в банку. Плату за спеціальне викорис­тання водних ресурсів вносять також господарські виробничі підрозділи, що не мають юридичного статусу, й підвідомчі негоспрозрахункові організації. У деяких випадках фізичні осо­би зобов'язані платити за спеціальне використання води.

Об'єктом обчислення плати за спеціальне використання водних ресурсів є обсяг води, яку водоспоживачі використову­ють для власних потреб, незалежно від того, надходить ця вода безпосередньо з водогосподарчих систем (поверхневих чи підзем­них джерел) чи від інших водокористувачів, або від підприємств комунального господарства. Підприємства, що

Если Вам нужна помощь с академической работой (курсовая, контрольная, диплом, реферат и т.д.), обратитесь к нашим специалистам. Более 90000 специалистов готовы Вам помочь.
Бесплатные корректировки и доработки. Бесплатная оценка стоимости работы.

Поможем написать работу на аналогичную тему

Получить выполненную работу или консультацию специалиста по вашему учебному проекту
Нужна помощь в написании работы?
Мы - биржа профессиональных авторов (преподавателей и доцентов вузов). Пишем статьи РИНЦ, ВАК, Scopus. Помогаем в публикации. Правки вносим бесплатно.

Похожие рефераты: