Взаємозв'язок бюджету й розвитку соціальної сфери регіону
б) Недостатнє медикаментозне і матеріально-технічне забезпечення охорони здоров’я. Аналіз фармацевтичного ринку України свідчить про недостатню кількість основних життєво необхідних препаратів, а також про їхню недоступність для більшості хворих через обмеженість доходів і невідповідність вартості ліків прожитковому рівню.
в) Нераціональна організація системи охорони здоров’я. Необхідно перейти до прямих показників оцінки діяльності системи охорони здоров’я – тенденцій захворюваності, смертності, інвалідності, ускладнень (за аналогами економічно розвинутих країн), раціоналізувати роботу первинної ланки медичної допомоги, зокрема шляхом запровадження сімейної медицини, реорганізувати на нових принципах роботу стаціонарів (медичних закладів другого та третього рівнів профілактично-лікувальної допомоги).
г) Неефективність державної політики щодо формування здорового способу життя. Фактично медичні установи не переймаються проблемами формування та поширення здорового способу життя, розробкою нормативної бази та відповідних механізмів, а це один з найважливіших пріоритетів. З цією метою необхідно розробити та впровадити:
а) систему заходів (економічних, адміністративних, соціальних, психологічних) стимулювання населення до здорового способу життя, до викорінення шкідливих звичок (паління, зловживання алкоголем, нераціональне харчування тощо);
б) заходи щодо економічного стимулювання підприємств, установ та організацій усіх форм власності, які здійснюють фізкультурно-оздоровчу і спортивну діяльність, сприяють розвитку самодіяльного масового спорту;
в) комплекс заходів щодо розвитку масової фізичної культури.
Теперішня система охорони здоров’я передбачає 5 рівнів надання лікувально-профілактичної допомоги населенню (рис. 3.1).
Рис. 3.1. Система медичної допомоги в Україні
Така структура в цілому відповідає європейським стандартам і забезпечує принципову можливість диверсифікації управління галуззю та фінансових потоків.
Така ж система з такими ж проблеми існує й у Луганській області. Вихід з такого загрозливого становища можна побачити в усуненні проблем і причин їх виникнення шляхом розв’язання таких задач:
а) раціоналізація організації системи надання медичної допомоги й охорони здоров’я в цілому;
б) економія наявних коштів та їх раціональний розподіл;
в) відшукування додаткових фінансових ресурсів (запровадження багатоканального фінансування).
Вирішення першої задачі дозволить покращити швидкість, якість надання послуг, а також це допомагає, створює підґрунтя для вдосконалення фінансування охорони здоров’я. Розв’язання даної задачі передбачає упорядкування мережі лікувальних установ, запровадження й розвиток інституту сімейної медицини й взагалі раціоналізацію рівнів медичної допомоги, що потребує відповідної зміни порядку фінансування й тому нерозривно пов’язано з вирішенням другої задачі. Так, в установах охорони здоров’я необхідно упорядкувати мережу лікувальних установ, тому що це надасть можливість більш швидко та якісно надавати медичну допомогу, так як передбачається спеціалізувати існуючі установи. Тобто на базі працюючих лікарень створити потужні центри з надання екстреної допомоги. Більша увага тут повинна бути віддана хірургічному, травматологічному й гінекологічному відділенням [46]. Екстрена допомога надається виключно за рахунок місцевого бюджету, тому представники влади й громадяни регіону будуть зацікавлені в тому, щоб кошти, які витрачаються на цю допомогу, були використані максимально ефективно. Таким чином можна акумулювати й, відповідно, найбільш ефективно використати фінанси (не розпорошувати їх), обладнання (діагностичне й операційне) та професіоналізм спеціалістів. Щодо іншої частини лікарень, то їх необхідно перепрофілювати у терапевтичні, які будуть надавати планову допомогу й у кардіологічні, що також будуть надавати спеціалізовану допомогу. Отже, для отримання позитивних результатів необхідно максимально сконцентрувати кошти, професійний потенціал, нові технології, обладнання.
Раціоналізацію системи надання медичної допомоги та розвиток інституту сімейної медицини (збільшення обсягу медичних послуг, що надаються установами першого рівня) у Луганській області необхідно забезпечити шляхом:
а) розробки та впровадження системи освітніх стандартів для підготовки фахівців загальної практики (сімейної медицини);
б) забезпечення наступності до- та післядипломної вищої медичної освіти з питань загальної практики / сімейної медицини;
в) реорганізації системи закладів охорони здоров’я відповідно до етапів впровадження сімейної медицини та пристосування приміщень наявних амбулаторно-поліклінічних закладів для потреб і функціонування сімейної медицини;
г) впровадження диференційованого розподілу бюджетних коштів за рівнями надання медичної допомоги з урахуванням потреб первинної медико-санітарної допомоги на засадах сімейної медицини;
ґ) створення правового поля діяльності лікарів загальної практики (сімейних лікарів), зокрема розробки і затвердження в установленому порядку типових угод, що регулюють порядок взаємодії між лікарями загальної практики (сімейними лікарями), іншими закладами охорони здоров’я та населенням.
У середньостроковій перспективі доцільно сконцентрувати зусилля на істотному поліпшенні організації надання медичних послуг. Середньострокові пріоритети бюджетного фінансування системи охорони здоров’я передбачають створення передумов для наступного запровадження медичного страхування – спочатку добровільного, а потім загальнообов’язкового [27].
Головних змін потребує система управління (і відповідно фінансування) медичними закладами першого та другого рівня.
Пропонується запровадження додаткових медичних послуг, фінансування яких здійснюватиметься за так званою схемою підписки, або лікарняних кас. Лікар за підпискою – це лікар загальної практики (або так званий сімейний лікар), його обирає на конкурсних засадах місцева влада на визначений термін (наприклад на рік), а заробітна плата фінансується з коштів тих мешканців, які підписалися на обслуговування у нього. Такий лікар може обслуговувати 1000 – 1500 осіб, тобто кожний з потенційних пацієнтів має сплачувати на місяць приблизно 1 гривню. Якщо населення влаштовує якість медичних послуг, воно продовжує підписку. В іншому випадку лікар втрачає практику автоматично. Також ці кошти може сплачувати і не безпосередньо населення, а наприклад, підприємство. Така система характерна для багатьох країн і довела свою дієвість.
Щодо спеціалізованої лікувально-профілактичної допомоги (другий рівень), то тут необхідно забезпечити перехід від кошторисного утримання лікарняних закладів до фінансування за результатами надання медичних послуг населенню. Необхідно розробити мінімальні стандарти вартості надання медичних послуг для їх використання при розрахунку трансфертів до місцевих бюджетів і контролю об’єктивності планування видатків на охорону здоров’я з місцевих бюджетів; вдосконалити формулу розрахунку трансфертів у напрямі більш повного врахування регіональної специфіки (структури населення регіону як запропоновано у моделі); запровадити ваучерну форму забезпечення ліками визначених категорій хворих (відповідно до діючих програм, які фінансуються з державного бюджету); передбачити при збільшенні бюджетних ресурсів поступове розширення переліку цих категорій; реструктуризувати мережу закладів спеціалізованої медичної допомоги та відповідних посад у загальній амбулаторно-клінічній мережі шляхом запровадження гнучкого механізму змін наявної мережі з метою приведення її у відповідність до потреб населення у доступності якісних медичних послуг.
Якісна первинна (і вторинна) медична допомога має знизити потребу в послугах високоспеціалізованої медичної допомоги, а кошти, зекономлені в результаті трансформації системи медичної допомоги на І – ІI рівнях, можна буде спрямувати на розвиток спеціалізованих клінік, які фінансуються з бюджету. Також, для раціоналізації бюджетного фінансування необхідно дещо змінити структуру фінансування галузі охорони здоров’я, а саме – збільшити витрати на медикаменти до 15,9%, на харчування – до 5,2%, суму капітальних вкладень – до 15%. Вартість всіх цих дій потрібно детально розрахувати, так як місцевий бюджет не має достатню кількість коштів, і необхідно шукати додаткові джерела фінансування, тобто привернути інвесторів у лікувальні установи.
Щодо вирішення третьої задачі, то саме на територіальному, регіональному рівні слід передбачити прив’язку основних статей видатків на охорону здоров’я до різних незалежних джерел фінансування, серед яких – страхові й благодійні платежі, надходження від лікарняних кас, надання платних послуг, компенсаторні оплати, тобто більш широко запровадити у Луганській області багатоканальне фінансування системи охорони здоров’я, забезпечення керованого розвитку платних медичних послуг та введення державного соціального медичного страхування, оптимального співвідношення між наданням медичних послуг і свободою їх вибору [50]. Це дасть можливість забезпечити не лише більший обсяг фінансових потоків до галузі, але й більшу прозорість та контрольованість останніх. Водночас необхідно забезпечити доступність медичної допомоги для соціально незахищених верств населення через законодавче визначення гарантованого рівня безоплатного медичного обслуговування.
Все це і є основними задачами й цілями реорганізації та реформування луганської галузі охорони здоров’я. Хоча ці заходи в системі охорони здоров’я у принципі не зможуть забезпечити швидке зниження захворюваності та смертності населення України, але ж вони забезпечать рівний доступ до якісних медичних послуг, до профілактики та лікування хвороб на перших стадіях їх розвитку всім верствам населення незалежно від місця проживання та матеріального становища, що дуже важливо на сучасному етапі.
3.3 Напрямки раціонального фінансового забезпе6чення освіти
Освіта – стратегічна основа розвитку суспільства, важлива сфера трудової діяльності, де зайнято понад третини населення України. Вона є засобом відтворення і нарощування людського потенціалу, дієвим чинником модернізації, розвитку економіки. Але зараз ця галузь перебуває у складному становищі. Це зумовлене передусім її поганою адаптованістю до ринкового середовища, відсутністю ефективної системи управління і недостатніми обсягами фінансування.
Сьогодні держава фінансує всі наявні в Україні види освіти. При цьому левова частка витрат спрямовується на фінансування загальної середньої, дошкільної та вищої освіти. Фінансування здійснюється з Державного та місцевих бюджетів, до складу яких включені кошти загального (власне бюджетні кошти) і спеціального фондів. Останній формується з коштів, які надходять з інших джерел – оплати навчання за контрактами, оплати додаткових освітніх послуг тощо.
На сьогодні мережа закладів освіти в Луганській області намагається відповідати загальним потребам. В Луганській області більшість видатків місцевого бюджету на освіту припадає на загальну середню та дошкільну освіту, хоча й у зв’язку з погіршенням демографічної ситуації, кількість навчальних закладів протягом останніх років декілька зменшилася, у 2005 році в області функціонувало 790 загальноосвітніх закладів, а у 2006 році 777 загальноосвітніх закладів. Фактично в Україні й відповідно в її регіонах закладено безперервність освіти – від дошкільної до магістра і професійно-технічної підготовки [68].
Висока освітня підготовка населення, зокрема професійна, є безперечним пріоритетом державної соціальної політики. Стратегія соціально-економічного розвитку України передбачає істотне нарощування та підвищення якості освітнього потенціалу населення країни. Держава, якщо вона зацікавлена в інвестиціях має бути зацікавлена і в робочій силі високої якості. Так, проблема удосконалення робочої сили сьогодні не вичерпується підготовкою працівників певних професій. Сучасна економіка, ринок праці потребують нової якості освіти і професійної підготовки. Пріоритетами розвитку освіти у Луганській області, а також у всій країні, повинно бути:
а) підвищення рівня охоплення освітою, тобто необхідно забезпечити рівний доступ до якісної середньої освіти всім дітям шкільного віку незалежно від місця проживання та матеріального становища родини та дотримання державних гарантій високих – єдиних для всього населення – стандартів освітніх послуг;
б) підвищення якості освіти. Поряд із необхідністю підвищення рівня освіти нагальною потребою є поліпшення її якості. Модернізацію системи освіти слід спрямувати на забезпечення її якості відповідно до новітніх досягнень науки, культури і соціальної практики, шляхом праці висококваліфікованих педагогів, використання сучасних інформаційних технологій;
в) вдосконалення державного фінансування. Реалізація державної політики у галузі освіти може бути забезпечена відповідним фінансуванням за рахунок коштів державного і місцевого бюджетів, коштів галузей народного господарства, недержавних освітніх установ, а також юридичних осіб і плати за додаткові освітні послуги тощо.
Щодо вдосконалення фінансування, то завдання визначення освіти як пріоритетного напряму державних видатків має вирішуватися на основі поетапного впровадження нової політики фінансування галузі, яка включає такі напрями:
а) зміна технології формування бюджету системи освіти;
б) зміна структури витрат і послуг освіти;
в) встановлення кількісних і якісних показників для нормування бюджетних коштів;
г) створення стандартів інфраструктурного забезпечення закладів освіти;
ґ) розробка і впровадження диференційованих нормативів витрат на діяльність закладів освіти;
д) широке впровадження процедури змішаного фінансування інноваційних проектів у сфері освіти;
е) запровадження порядку спільного державного і громадського контролю за формуванням і використанням коштів закладів освіти.
Зазначені напрями передбачають гнучкість методів бюджетного асигнування закладів освіти, врахування показників вартості навчання, удосконалення взаємовідносин між державним і місцевим бюджетами, застосування принципів кредитування для отримання освіти тощо.
Система освіти в Україні включає дошкільну, загальну середню, позашкільну, професійно-технічну, вищу, післядипломну. Рівень освіти безпосередньо впливає на добробут не тільки окремої особи, а й всієї родини. Так, велике значення для формування освітнього потенціалу в країні має дошкільна підготовка з широкою і різноманітною мережею дошкільних закладів і навчальних комплексів, які включають профільні групи різного спрямування, комплектуючі та комбіновані групи, а також короткочасного перебування, прогулянкові, оздоровчі тощо. Саме у таких установах відбувається первісна соціалізація дитини, формується база для подальшої освіти і розвитку, здійснюється підтримка молодих сімей і саме тому ця стаття посідає друге місце у складі видатків на освіту місцевого бюджету Луганської області.
За рахунок бюджетних витрат забезпечується до 60 % вартості харчування, догляду, комунальних послуг у дитячих дошкільних закладах. Решта витрат компенсується за рахунок коштів батьків.
За останні роки спостерігається збільшення асигнування на функціонування дошкільних навчальних закладів, проте майже весь обсяг приросту бюджетних коштів витрачається на компенсацію підвищення розмірів заробітної плати працівників дитячих установ. На послуги, що надаються державними і комунальними дошкільними навчальними закладами і які відповідають структурі соціальних нормативів забезпечення дітей, а саме: соціально-педагогічний патронат сім’ї, соціальна адаптація дітей щодо продовження освіти, збереження і зміцнення здоров’я дітей, утримання дітей, корекція психологічного і фізичного розвитку, оздоровлення дітей і лікувально-відновлювальна робота, здійснення безоплатного медичного обслуговування, зростання коштів не відбувається.
Оскільки основним джерелом фінансування дитячих дошкільних закладів є витрати місцевих бюджетів, необхідно удосконалити бюджетний механізм формування доходів на місцевому рівні, що більшими обсягами будуть направлятися на ці цілі. Зараз в Луганській області не вироблено чіткого порядку формування місцевих бюджетів, внаслідок чого має місце нестабільне фінансування об’єктів соціальної сфери, у тому числі дошкільних закладів. Без цього реальне поліпшення функціонування дитячих дошкільних закладів неможливе.
Видатки на загальну середню освіту є найбільш вагомими і динамічними серед усіх видатків на освіту у місцевому бюджеті Луганської області. Але все ж існують проблеми у порядку виділення бюджетних коштів на загальну середню освіту. Актуального значення набуває проблема вирівнювання умов одержання якісної середньої освіти. Така позиція вимагає від органів місцевої влади серйозних реформаційних кроків щодо удосконалення та оновлення системи фінансового забезпечення освітнього процесу.
Нині фінансування загальної середньої освіти відбувається відповідно до Бюджетного кодексу України. Кошти на функціонування шкільних закладів асигнуються адміністративним одиницям із урахуванням кількості учнів незалежно від типів шкіл. Органи місцевого самоврядування або районні Ради наділені правами самостійно розподіляти кошти відповідно до їх пріоритетів. На сьогодні розподільчі фінансові механізми залишаються невизначеними. Зберігається технологія розподілу коштів залежно від обсягів видатків попереднього року. Як наслідок, постійно відновлюється процес пріоритетного фінансування тих навчальних закладів, де вартість навчання вища. Таким чином, спостерігається усталена тенденція нерівного фінансування середніх навчальних закладів. У привілейованому становищі опинилися елітні школи, де вивчаються додаткові предмети, забезпечується краще співвідношення учнів і викладачів, у класах і кабінетах встановлене сучасне обладнання. Отже, можна констатувати наявність різних стандартів надання освітніх послуг, диференціація яких визначається переважно місцем розташування навчальних закладів. Така ситуація суперечить принципу доступу до якісної освіти і вимагає нагальних змін.
Виходячи із зазначеного, вбачається необхідним розроблення механізму справедливого розподілу коштів місцевих органів влади з метою рівного фінансування усіх типів шкіл.
Реформування бюджетного фінансування загальної середньої школи має орієнтуватися на такі пріоритетні складові:
а) забезпечення усіх без винятку шкіл кваліфікованими педагогічними кадрами;
б) належне технічне оснащення навчального процесу;
в) створення шкільної інфраструктури (транспорт, інтернати тощо).
Розв’язання проблеми забезпечення рівного доступу до якісної освіти передбачає, по-перше, фінансування шкіл має здійснюватися відповідно до кількості учнів у межах, не нижчих за бюджетні трансферти, за винятком навчання дітей із особливими потребами. Для реалізації цього завдання необхідно розробити стандарти вартості навчання одного учня у початковій і середній школі. Це дасть змогу обчислювати трансферти до місцевих бюджетів і здійснювати контроль за використанням бюджетних коштів з боку державних органів.
По-друге, доцільно навчання у спеціалізованих школах, ліцеях, гімназіях, де витрати на навчання збільшені внаслідок додаткового вивчення предметів, здійснювати за рахунок позабюджетних джерел, коштів батьків, спонсорів, місцевих програм. Відповідно до цієї пропозиції потрібно переглянути формули розрахунку трансфертів у напрямі уніфікації та скасування коефіцієнтів приведення учнів.
По-третє, у зв’язку зі сталим процесом скорочення чисельності дітей шкільного віку і трансформації системи сільського населення, непридатності частини шкільних будинків для використання вважається за необхідне об’єднання шкіл і закриття частини з них у разі не наповнення учнями. При цьому важливим кроком є визначення критеріїв, за якими може бути прийнято рішення щодо впорядкування шкільної мережі. Одним із них, але не єдиним, слід вважати критерій наповнювання шкіл. До критеріальних ознак належить організація доставки учнів до шкіл. Це актуально як для сільської місцевості, так і малих міст і в окремих випадках – великих міст. Так, лише у Луганській області налічується 477 сільських населених пунктів, які взагалі не мають навчальних закладів, незважаючи на те, що кожен з них має підлітків і молодь у віці 7-17 років. Тут, як і в інших регіонах, існує проблема налагодження безплатного підвезення дітей до шкіл, які знаходяться за межами пішохідної доступності (у даному регіоні – 150 населених пунктів розташовані на відстані від 5 до 10 км, 69 – більше 10 км до найближчої школи). Велика надія у розв’язанні цієї проблеми покладається на реалізацію програми «Шкільний автобус». Встановлення прямого зв’язку між чисельністю учнів і обсягом бюджетного фінансування школи стимулюватиме шкільну адміністрацію до залучення більшої кількості дітей, зокрема шляхом організації централізованої доставки їх до школи.
По-четверте, потребує вирішення проблема використання вивільнених шкільних будівель і коштів від їх оренди або продажу. У зв’язку з цим варто складати перелік шкільних будівель, які підлягають вивільненню.
По-п’яте, з метою забезпечення припливу молоді до школи доцільно запровадити галузеву тарифну сітку, передбачивши вищі порівняно з іншими бюджетними галузями ставки заробітної плати. У заробітній платі більшу питому вагу необхідно надавати тарифному окладові й меншу – надбавці за стаж роботи та іншим виплатам. Також варто відновити практику обов’язкової роботи у державних установах випускників, що отримали освіту за бюджетні кошти. Для цього необхідно вдосконалити порядок формування державного замовлення на підготовку фахівців з окремих дисциплін, поклавши відповідальність за дотримання договірних умов на випускників ВНЗ.
Тенденції розвитку вищої освіти останніми роками характеризуються збільшенням абсолютних обсягів фінансових ресурсів і зменшенням їх питомої ваги у зведеному бюджеті, ВВП і видатках по галузі в цілому. За таких умов економічний механізм фінансування освіти потребує суттєвих змін з метою більш раціонального використання державних коштів. Його складовими є державні стандарти і нормативи, державні замовлення, порядок фінансування і кредитування освіти [27].
Формування державних соціальних стандартів і нормативів вищої школи є однією із загальних проблем, вирішення якої може спричинити позитивний вплив на процес її фінансування. Необхідність встановлення стандартів у системі вищої освіти визначається Законом України «Про вищу освіту», Державним класифікатором соціальних стандартів і нормативів. Розроблятись і затверджуватись сучасні стандарти і нормативи вищої освіти мають з урахуванням Болонської конвенції та поширених у масштабах Європейського континенту норм і стандартів.
На сьогодні у законодавчих і нормативних актах сформульовано перелік державних стандартів і нормативів, який охоплює послуги на здобуття вищої освіти за різними формами навчання – очною, вечірньою, заочною, шляхом поєднання цих форм екстерном, установами післядипломної освіти, до вузівською підготовкою тощо. Зафіксовано прямі нормативи забезпечення вищої школи: на кожні 10 тис. населення не менше 100 студентів у вищих навчальних закладах першого і другого рівнів акредитації, максимального навантаження науково-педагогічних і педагогічних працівників – відповідно 900 і 720 годин на навчальний рік. Луганська область займає 11 місце в Україні за кількістю студентів на 10 тис. населення (446 осіб), прийом студентів на навчання у 2006 році склав 34,2 тис. осіб. Є положення про необхідність встановлення нормативів матеріально-технічного, фінансового і кадрового забезпечення вищих навчальних закладів: співвідношення кількості студентів і викладачів, штатна чисельність співробітників, фінансування капітального будівництва, ремонту та утримання будівель, придбання технічних засобів навчання і методичного забезпечення навчального процесу тощо [27].
Стандарти вищої школи, що діють у країні, повинні бути, по-перше, узгоджені та наближені до аналогічних європейських стандартів; по-друге, давати можливість щороку визначати вартість навчання за кожною спеціальністю згідно з Переліком напрямів і спеціальностей, за якими здійснюється підготовка фахівців у ВНЗ за відповідними освітньо-кваліфікаційними рівнями. Для розробки таких стандартів необхідні перелік обов’язкових навчальних дисциплін із визначенням загального часу викладання та у розрізі видів навчальних занять, а також переліки мінімального обсягу науково-методичного, матеріально-технічного та інших видів забезпечення навчального процесу.
Щодо фінансування вищої освіти, то можна сказати, що значно змінилася структура джерел фінансування державних вищих навчальних закладів. Тобто є тенденція до збільшення питомої ваги коштів спеціального фонду в сукупних витратах Державного бюджету на освіту, що є ознакою адаптації освітніх установ до нових умов діяльності. Тому можна зробити висновок, що такий вид суспільних благ, як здобуття вищої освіти, що надається бюджетними установами, може ефективніше забезпечуватися саме на ринкових засадах. Існує стабільний попит юридичних і фізичних осіб на такі послуги, і замовники зазначених послуг готові за них платити власні кошти. Функціонують же приватні установи, які надають аналогічні послуги, таким чином, доцільно переглянути статус таких бюджетних установ, як вищі навчальні заклади ІІІ і ІV рівнів акредитації з бюджетних установ на одержувачів бюджетних коштів [60]. Зміна статусу дозволить надати їм самостійності у формуванні та використанні фінансових ресурсів, зокрема відкривати поточні й депозитні рахунки в установах банків, вести фінансово-господарську діяльність на комерційній основі.
При цьому державне замовлення, як засіб державного регулювання економіки, має складатися шляхом формування на контрактній (договірній) основі обсягу послуг, необхідних для державних потреб, виходячи з попиту й пропозиції на такі послуги та реальних бюджетних ресурсів.
Взагалі пріоритетами в реформуванні системи вищої освіти в Україні є її демократизація, підвищення престижу освітянської праці та створення умов для всебічного розвитку особистості. Необхідно, щоб вища школа допомагала виявляти молоді обдарування, підтримувала їх у науковому і творчому зростанні, сприяла ефективній самореалізації.
Система професійно-технічних освітніх закладів покликана забезпечити формування трудової мотивації, активної громадянської і професійної позиції, формування покоління, здатного до освоєння нових технологій упродовж життя.
Рівний доступ до якісної професійно-технічної освіти має реалізовуватися через безоплатне одержання первинної професійної освіти; розвиток професійних навчальних закладів нового типу і різних форм власності з урахуванням демографічних прогнозів і перспектив ринку праці; поєднання професійної і повної середньої освіти; впровадження механізмів адресної державної підтримки учнів і студентів із числа сиріт, інвалідів, малозабезпечених сімей, залучення роботодавців до соціального партнерства.
Практично протягом останніх років питома вага асигнувань у сфери професійної освіти не збільшувалася. Таку ситуацію слід оцінювати як небезпечну, адже потреба у кваліфікованих робітниках не задовольняється у більшості секторів української економіки. У перспективі до 2015 року промисловість, транспорт, агропромисловий комплекс відчуватимуть гострий дефіцит кадрів робітничих професій.
Негативними моментами фінансування і функціонування професійно-освітніх закладів є такі: висока вартість навчання, яке у 2-4 рази перевищує вартість навчання учнів у загальноосвітній школі; незадовільне ресурсне забезпечення професійно-технічної освіти, внаслідок чого її матеріально-технічна база застаріла і не відповідає вимогам інформаційно-технологічного розвитку економіки; недостатнє обґрунтування потреб у підготовці фахівців професійного спрямування; дефіцит викладачів і майстрів виробничого навчання і відплив висококваліфікованих кадрів із причини низької оплати праці; недосконале управління системою профтехосвіти на загальнодержавному і регіональному рівнях; низька ефективність підготовки спеціалістів внаслідок ранньої спеціалізації, яка несумісна зі стандартом гнучкості навчання в умовах ринку. Перелічені недоліки формують витратну основу функціонування професійно-технічної освіти. З метою подолання неадекватної системи фінансування професійно-технічних навчальних закладів доцільно запропонувати такі рекомендації щодо підвищення ефективності їх роботи і механізму фінансування. Вони зводяться до проблем реструктуризації вузькопрофільного переліку спеціальностей і впровадження нових широких профілів підготовки кваліфікованих робітників; зменшення спеціалізації; зміни організаційної основи діяльності професійно-технічних закладів і перепідпорядкування їх із центрального на місцевий рівень або залучення частини цих закладів до системи профільної старшої школи; налагодження тісного зв’язку профтехучилищ із роботодавцями ВНЗ на принципах соціального партнерства.
З всього вищесказаного можна зробити висновок, що держава має стимулювати ставлення до освіти як до процесу самовдосконалення. Освіта – це важливий фактор вирішення як соціальних, так і економічних проблем. Тому, узагальнюючи вищесказане пріоритетами в освітній сфері вирішення таких завдань у вдосконаленні фінансування:
а) Поступово перейти від бюджетного утримування закладів вищої освіти до фінансування їх на принципах державного замовлення. Це звільнить державу від зайвих функцій (утримування будівель, придбання обладнання, кадрова політика тощо), залишивши за нею тільки функцію фінансування підготовки фахівців, і забезпечить вкрай необхідну гнучкість зміни професійної структури державного замовлення.
б) Надати закладам професійно-технічної освіти подвійне підпорядкування Міністерству праці та соціальної політики і Міністерству освіти і науки. Перше буде формувати обсяги та професійну структуру підготовки кваліфікованої робочої сили, а друге забезпечувати методичне керівництво цим процесом.
в) Установи загальної середньої освіти доцільно залишити в державному секторі під егідою Міністерства освіти і науки. Це можна аргументувати так – якщо вищі навчальні заклади можуть бути сконцентровані в окремих освітніх центрах, то середні – і особливо початкові – мають бути розміщені відповідно до розселення населення по території країни. Приватний власник може бути не зацікавлений створювати навчальний заклад там, де попит на ці послуги з різних причин обмежений, наприклад у сільській місцевості чи в малих містах. Необхідно упорядкувати мережу початкових та середніх шкіл, передбачивши за необхідності організацію перевезення дітей до школи та шкільних інтернатів, що сприятиме економії та не дозволить розпорошувати бюджетні видатки. Необхідно розробити та реалізувати в Луганській області програму технічного переоснащення шкіл, передбачивши зосередження оснащення в базових навчальних закладах, з можливістю їх використання всіма закладами.
Перелічені заходи дозволять ефективно функціонувати закладам освіти, більш якісно надавати свої послуги й раціонально використовувати фінансові ресурси, а отже система освіти в Україні буде доступною, базуватися на наукових дослідженнях і розробках, мати оптимальну мережу навчальних закладів й налагоджені механізми соціального партнерства.
3.4 Оцінка науково-практичної та соціальної ефективності втілення рекомендацій і пропозицій
У ринкових умовах закладам охорони здоров’я й освіти необхідно перестати визнавати себе замкнутими системами, що реалізують свої статутні цілі за рахунок коштів держави або її фінансової підтримки. Орієнтація на якісне надання послуг та на споживача благ повинна стати головною їх стратегією, яка потребує диверсифікації діяльності, реалізації послуг, залучення додаткових джерел фінансових ресурсів й створення ефективного механізму фінансування. За таких умов важливого значення набуває визначення доцільності, реальності, фінансової результативності, науково-практичної, соціальної ефективності запропонованих шляхів вдосконалення у даній роботі.
Науково-практична ефективність результатів дипломної роботи визначається експертним методом у комплексі з оцінкою соціальної ефективності на підставі наступних якісних показників:
а) новизна;
б) перспективність;
в) потенційний масштаб практичного використання;
г) ступінь ймовірності досягнення позитивних результатів.
Новизну запропонованих шляхів вирішення проблем у галузях соціальної сфери можна визначити як ту, що повністю відповідає вітчизняному рівню й, якщо їх запровадити у комплексі, то такі заходи за новизною можуть перевищити кращі вітчизняні аналоги. Запровадження багатоканального фінансування з одночасною зміною структури закладів охорони здоров’я є новим та допоможе сконцентрувати, ефективно використовувати фінансові ресурси. Така ж ситуація й у сфері освіти, де доцільніше організувати мережу освітніх закладів таким чином, щоб середніми закладами освіти було охоплено якнайбільша кількість дітей. Все це позитивно вплине на фінансове забезпечення даних галузей соціальної сфери й на якість послуг, що надаються.
Сучасний стан соціальних відносин вимагає постійного пошуку шляхів їх вдосконалення й вирішення болючих для суспільства проблем, тому даний напрямок досліджень є важливим, актуальним й перспективним.
Для визначення науково-практичної ефективності результатів дипломної роботи важливим є визначення масштабу практичного використання результатів, який є досить вагомим, так як запропоновані вдосконалення можуть потенційно використовуватися у всіх соціальних галузях національної економіки.
Запропоновані заходи були визначені й узагальнені на основі докладного вивчення сучасного стану, проблем й аналізу соціальної сфери регіону, а також динаміки, структури, обсягів витрат бюджету на ці цілі, тому одержані результати мають теоретичне підґрунтя, науково-обґрунтовані й можуть бути реально запроваджені на практиці, принести великі позитивні зрушення, досягнення намічених цілей у розвитку.
Поряд з якісними оцінками важливим є надання кількісних, які визначаються за допомогою шкали балів та коефіцієнтів вагомості якісних показників (табл. 3.1). На підставі балів та коефіцієнтів вагомості показників розрахунок НПР виконують за формулою (3.1):
,
(3.1)
де Б1 – оцінка новизни роботи у балах;
Б2 – оцінка перспективності роботи у балах;
Б3 – оцінка масштабу використання роботи у балах;
Б4 – оцінка ймовірності досягнення результатів роботи у балах;
а1, …, а4 – коефіцієнти вагомості відповідних показників.
Кількісне значення показника НПР виражається у балах і дає змогу проводити порівняння різних наукових рішень.
Для оцінки науково-практичного рівня результатів дипломної роботи відбираються найбільш істотні параметри, в яких зацікавлені майбутні користувачі продукту – населення. В даному випадку – це рівень та якість послуг, що надаються, раціональність, ефективність фінансування.
Таблиця 3.1
Шкала балів для порівняння науково-практичного рівня результатів дипломної роботи та значень нормативних величин вагових його коефіцієнтів
| Показники НПР, j | Ознаки показників |
Кількість балів (Бj) |
Коефіцієнт важливості j-го показника НПР aj |
| Новизна | Перевищує кращі світові аналоги | 10 | 0,35 |
| Відповідає світовому рівню | 7-9 | ||
| Нижче кращих світових аналогів | 5-6 | ||
| Перевищує кращі вітчизняні аналоги | 3-4 | ||
| Відповідає вітчизняному рівню | 1-2 | ||
| Нижче вітчизняного рівня | 0 | ||
| Перспективність | Першочергова важливість | 10 | 0,35 |
| Важливі | 5-7 | ||
| Корисні | 1-3 | ||
| Потенційний масштаб практичного використання | Світовий ринок | 10 | 0,2 |
|
Галузі національної економіки |
7-8 | ||
| Галузь (регіон) | 3-5 | ||
| Окреме підприємство | 1-2 | ||
| Ступінь ймовірності досягнення позитивних результатів |
Великий (значний) |
10 | 0,1 |
|
Помірний (середній) |
5-6 | ||
| Малий (слабкий) | 1-3 |
У дипломній роботі запропоновано заходи по вдосконаленню фінансування галузей освіти й охорони здоров’я, які базуються на зміні структури закладів цих галузей, а також на використанні не державних джерел фінансування, за браком бюджетних фінансових ресурсів, що забезпечить більш якісне надання послуг, їхню доступність та раціональне, обґрунтоване витрачання коштів.
За експертними оцінками запропоновані заходи по вдосконаленню фінансування галузей освіти й охорони здоров’я відповідає вітчизняному рівню (Б1=2, а1=0,35), є важливою з точки зору Луганського регіону (Б2=7, а2=0,35), можливе планування до використання у галузях соціальної сфери національної економіки (Б3=8, а3=0,2), і має помірну ступінь досягнення позитивних результатів у випадку використання результатів у галузі (Б4=9, а4=0,1).
При цих значеннях показників значення показника науково-практичного рівня буде таким:
НПР = 2*0,35+7*0,35+8*0,2+9*0,1 = 5,65 бала.
Максимальне значення цього показника:
НПРmax = 10*0,35+ 10*0,35+10*0,2+ 10*0,1 = 10 балів.
Таким чином, НПР є високим і складає 56,5% від його верхньої межі (5,65*100/10). Такий результат є значним, якщо розглядати національний рівень, а при використанні на регіональному рівні й вдалому запровадженні, реалізації наданих рекомендацій, можна очікувати досить позитивний результат. Галузі освіти й охорони здоров’я зможуть покращити якість надання своїх послуг, залучитися довірою, прихильністю населення.
Специфіка господарського механізму організацій з виробництва суспільних благ, тобто закладів соціальної сфери,