Пенсійний фонд України як фінансовий інститут
Принцип законності є конституційним принципом, що випливає із ст. 8 Конституції України. Суть даного принципу полягає в тому, що всі органи соціального захисту населення, всі посадові особи повинні здійснювати свої функції відповідно до законів, неухильно обстоюючи конституційні права громадян.
Принцип законності у здійсненні пенсійного забезпечення означає виконання всіх правових приписів. Невиконання їх, обхід закону з посиланнями на місцеві умови або неправильне тлумачення його – неприпустиме. Скажімо, районне (міське) управління соціального захисту населення не може самостійно міняти розміри пенсій або надбавки до них; надавати чи не надавати пільги, встановлені законодавством для ветеранів війни і праці; розширювати переліки професій в особливо шкідливими умовами праці, що дав право на пільгову пенсію, зменшувати чи збільшувати розміри допомог сім’ям а дітьми та ін.
Крім того, принцип законності передбачає виконання встановленої процедури винесення управлінських рішень, інакше вони можуть бути визнані незаконними. Так, документи про призначення пенсії повинні розглядатися районним (міським) управлінням соціального захисту населення не пізніше як через 10 днів від дня їх надходження, а повідомлення про відмову в призначенні пенсії з зазначенням причин відмови і порядку його оскарження – надсилатися заявникові не пізніше 5 днів після винесення відповідного рішення.
Рівночасно було б неправильно зводити вимоги дотримання законності лише до винесення управлінських рішень. Установлення режиму законності залежить не тільки від своєчасного винесення управлінських рішень, а й передовсім від того, як самі працівники органів соціального захисту практично реалізують ці рішення.
Реалізація норм права і рішень, що схвалюються на їх основі, залежить від ряду організаційних чинників. До них належать:
обізнаність працівників із приписами закону;
визначення кола безпосередніх виконавців;
розроблення порядку реалізації правових приписів;
навчання виконавців способам і методам роботи;
забезпечення взаємодії між органами соціального захисту населення та іншими органами державної виконавчої влади;
виготовлення форм обліку і звітності та іншої бланкової документації;
налагодження систематичного контролю над виконанням нормативних актів;
встановлення відповідальності за порушення законодавства [21].
Рівень пенсійного забезпечення, по суті, – показник економічного та соціального стану населення тієї чи іншої країни. В основному воно здійснюється в більшості країн із таких головних джерел:
державні пенсійні системи (у рамках соціального страхування);
пенсійні фонди;
страхові компанії та інші фінансові організації.
Тобто загалом система пенсійного забезпечення має два рівні пенсіонування: державне і недержавне.
Державне (обов’язкове) пенсійне забезпечення включає трудові пенсії та соціальні пенсії.
Недержавне (добровільне, додаткове) пенсійне забезпечення включає:
недержавні пенсійні фонди;
страхування пенсій у страхових компаніях;
пенсійні фонди (каси) підприємств;
особисті пенсійні рахунки в банках;
інші форми недержавного пенсійного забезпечення [22].
Так трудова пенсія призначається та виплачується громадянам із урахуванням тривалості трудового стажу, величини заробітної плати чи страхового внеску. Ці пенсії звичайно фінансуються з державного централізованого позабюджетного Пенсійного фонду, який акумулює встановлені законодавством обов’язкові пенсійні внески роботодавців і працівників та асигнування з державного бюджету.
Соціальна пенсія має надаватися, незважаючи на вклад, усім громадянам, які не здобули права на трудову пенсію. Розмір таких пенсій встановлюється з урахуванням величини прожиткового мінімуму, а джерелом їхніх виплат є бюджет.
Таким чином, виділяють дві основні групи систем пенсійного забезпечення (за джерелами фінансування): 1) бюджетні (без створення фондів) 2) страхові (зі створенням фондів).
Бюджетні системи здійснюють акумуляцію коштів і розподіляють їх для поточних виплат пенсій, а страхові системи займаються систематичним довгостроковим накопиченням коштів для забезпечення пенсійних виплат. Інакше кажучи, баланс внесків і виплат пенсій визначається страховими принципами.
Слід зазначити, що переважна частина пенсійних систем належить саме до другої групи. Так, наприклад, у США останнім часом приріст обсягу індивідуального страхування сягає 20–25%, що дало змогу збільшити суми внесків із 4,6 млрд. дол. у 1980 р. до 33,6 млрд. дол. у 1990 р. А про масштаби діяльності пенсійних фондів США можна зробити висновки з розмірів накопичених ними активів: 1975 р. - 225,0; 1980 р. - 469,6; 1985 р. - 848,1; 1988 р. - 1139,9 млрд. дол. (при тому, що ВНП США становив у 1988 р. 4,5 трлн. дол.). Іншими словами, активи фондів дорівнювали 1/4 ВНП. Тому зрозуміло, наскільки важливі інвестиції фондів в економіку. Але рівень розвитку недержавних пенсійних фондів й страхування пенсій у тій чи іншій країні залежить від того, наскільки державна система пенсійного забезпечення відповідає потребам населення. Так, якщо в США недержавні фонди отримали значне поширення, то в країнах із надзвичайно досконалою державною пенсійною системою, наприклад Скандинавії, Австрії та інших, – недержавні фонди малорозвинуті [26].
Законодавство України в свою чергу також, крім системи обов’язкового державного пенсійного забезпечення, передбачає добровільне страхування додаткової пенсії трудящих, для чого в системі Укрдержстраху створено Страховий фонд, що на 50% складається з особистих внесків трудящих і на 50% – з коштів державного бюджету. Підприємства, організації та колгоспи можуть повністю чи частково відшкодувати своїм працівникам внески, сплачені ними за договорами добровільного страхування додаткової пенсії, за рахунок коштів, призначених для оплати праці. Але водночас говорити про повноцінну (в тому значенні, в якому про це йшлося на початку) систему недержавного пенсійного забезпечення в Україні не доводиться: недержавні пенсійні фонди не набули значного поширення (навіть Пенсійний фонд України, хоча і є за законом самостійною фінансово-банківською установою, але в 1996 фінансовому році був включений до складу державного бюджету України), так само, як і страхування пенсій страховими компаніями, які хоча й працюють з підприємствами, але коло останніх значно обмежене, тому що переважно воно визначається їхнім фінансовим станом. Не викликає довіри серед населення і робота банківських установ з особистими рахунками. Таким чином, розвиток недержавної системи пенсійного забезпечення обмежений рядом як об’єктивних, так і суб’єктивних факторів.
З огляду на це, а також беручи до уваги кризові явища в народному господарстві, саме держава бере на себе функцію страхування життя. На те є цілий ряд причин:
держава сприяє пенсійному забезпеченню всього народу;
володіє ширшими матеріальними можливостями для здійснення соціального страхування;
державне страхування більш дешеве;
державне страхування має вищу довіру до себе з боку населення;
страхова профілактика краще виконується державою.
Як вже вказувалось вище, пенсійні системи передбачають такі пенсії: за старістю; за вислугу років; за непрацездатністю (інвалідністю) та ін. Умови придбання прав на пенсію конкретно у різних країнах не однакові, але в принципових положеннях можна спостерігати певну подібність. Пенсії за старістю призначаються особам віком від 50 до 70 років, а в більшості пенсійних систем – у 55–60 років. В усіх пенсійних системах передбачується мінімальний стаж роботи, але його величина має різні значення в різних системах – від 1 до 30 років. При досягненні пенсійного віку учасник пенсійної системи може негайно реалізувати своє право на пенсію, отримавши звичайну пенсію за старістю. Учасник, що не досяг пенсійного віку, але має мінімальний стаж, при звільненні з роботи отримує право на відкладену пенсію.
Взагалі під нарахуванням пенсій розуміється порядок чи спосіб визначення її розміру. Трудові пенсії нараховуються з середньомісячного заробітку, якщо з якихось причин пенсія не може бути нарахована з заробітку, то вона може встановлюватись в мінімальному розмірі.
У більшості пенсійних систем розмір пенсій за старістю пов’язаний із розміром заробітної плати, як підстава для розрахунку пенсії береться остання заробітна плата або середня заробітна плата за фіксований часовий інтервал. Наприклад, у Канаді розмір пенсій складається з 2% платні за кожен рік роботи; у Португалії – 1/36 річної платні за кожен рік роботи; в США – 7,5% середньої заробітної плати за перші 5 років роботи, 1,75% за кожний рік після 5 і до 10 років; 2% – після 10 років.
Частка заробітної плати, що підлягає виплаті у вигляді пенсії, звичайно залежить від стажу, тому в багатьох фондах вона пропорційна йому (наприклад, 1–2% за кожен рік роботи чи кожен рік роботи понад, скажімо, 5 років і т.д.). Іноді ця частка складається з двох елементів, перший з яких залежить від стажу, а другий – пропорційний йому.
Дуже часто передбачаються мінімальні, а іноді й максимальні розміри пенсій. Наприклад, у США максимальна частка пенсії становить 80% заробітної плати, в Португалії – 100%, у Канаді максимальна пенсія представлена у вигляді граничної суми, що досягається при стажі в 35 років.
У деяких пенсійних системах розглядається можливість отримання так званої ранньої пенсії, що виплачується працівникам при звільненні з роботи у віці, який трохи менший за стандартний. Ця пенсія менша за звичайну на певний відсоток. Наприклад, в Австрії рання пенсія можлива у віці 60 років (стандартний вік становить 65 років), у Канаді – 55 років (відповідно 60 років), у Португалії – 60 років при стажі 36 років (70 років при стажі не менше 5 років), у США – 60 років при стажі 20 років, або 55 років при стажі 30 років (62 роки при стажі 5 років) [26].
РОЗДІЛ ІІІ. ПРОБЛЕМИ І ПЕРСПЕКТИВИ РОЗВИТКУ ПЕНСІЙНОГО ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ В УКРАЇНІ
3.1. Необхідність реформування пенсійної системи в Україні
Після того, як економіка України почала реформуватися у напрямі переходу до різноманітності форм власності й відмови від адміністративно-командної системи управління, дедалі наочнішою стає невідповідність між усезростаючим рівнем змін в економіці та відносною стабільністю державної системи пенсійного забезпечення. Така штучно утримувана стабільність, а також певні спроби дещо модифікувати цю систему, щоб пристосувати до потреб окремих прошарків суспільства, призвели до накопичення низки проблем і посилення кризових явищ у цій сфері.
Серед основних із них можна виділити такі:
1. Погіршення демографічної ситуації. Наявна в Україні довгочасна демографічна тенденція загалом відповідає тим напрямам змін у демографічній ситуації, які характерні для всіх розвинутих країн. У них із більшого чи меншою інтенсивністю відбувається процес старіння населення і, отже. зростає потреба у коштах для пенсійних фондів. В Україні ця проблема особливо гостра. Так, частка осіб у віці, визнаному старшим за працездатний (згідно із чинним українським законодавством це жінки старші за 55, а чоловіки — за 60 років), протягом 1996—2000 років зросла з 22,7% до 23,4%. Така тенденція призводить до зростання пенсійного навантаження на тих. хто працює.
2. Окрім того, демографічне старіння населення посилюється те й тим, то нині різко зростає кількість осіб, які виходять на пенсію ще до досягнення пенсійного віку через наявність пільгових умов і за вислугу років. Зокрема, кількість дострокових пенсій за віком збільшилася удвічі. Нині 28% пенсіонерів призначено дострокові (на 5—10 років раніше) пенсії, тобто майже кожному третьому (див. табл. 3.1).
Таблиця 3.1.
Показники чисельності й структури пенсіонерів в Україні [18, 19]
|
1986 |
1991 |
1996 |
1997 |
1998 |
1999 |
2000 |
|
| Населення (млн. осіб) | 50,8 | 51,9 | 51,3 | 50,9 | 50,5 | 50,1 | 49,7 |
| Кількість пенсіонерів (тис.осіб) | 12038 | 13084 | 14487 | 14487 | 14535 | 14521 | 14530 |
| Частка пенсіонерів у загальній чисельності населення (%) | 23,7 | 25,2 | 28,2 | 28,5 | 28,8 | 28,9 | 29,2 |
|
Чисельність осіб, що отримують пенсії (тис. чол.) |
|||||||
| за віком | 8541 | 9713 | 10615 | 10587 | 10558 | 10473 | 10424 |
| за інвалідністю | 1352 | 1313 | 1814 | 1868 | 1923 | 1978 | 2005 |
| через втрату годувальника | 1522 | 1209 | 1195 | 1163 | 1168 | 1153 | 1155 |
| за вислугу років | — | — | 429 | 443 | 464 | 493 | 517 |
| соціальні пенсії | — | 319 | 434 | 426 | 422 | 424 | 429 |
|
Структура пенсіонерів (у %) |
|||||||
| за віком | 70,9 | 74,3 | 73.2 | 73.1 | 72,6 | 72Л | 71,7 |
| за інвалідністю | 11.2 | 10.0 | 12,5 | 12.9 | 13,3 | 13,7 | 13,8 |
| через втрату годувальника | 12,6 | 9.3 | 8.3 | 8,0 | 8,0 | 7.9 | 7,9 |
| за вислугу років | — | — | 3,1 | 3,1 | 3,2 | 3.4 | 3.7 |
| соціальні пенсії | — | 2,4 | 2,9 | 2.9 | 2,9 | 2,9 | 2,9 |
|
Частка певних вікових груп у загальній структурі населення (у%) |
|||||||
| 55—59 років | 7,3 | 7,2 | 6.6 | 5,7 | 5,1 | ||
| 60—64 роки | 4,7 | 4,9 | 5,5 | 6,2 | 6,7 | ||
| 65—69 років | 5,6 | 5,4 | 5,1 | 4,6 | 4,3 | ||
| 70 і більше років | 8,3 | 8,6 | 8,9 | 9,3 | 9,5 | ||
| частка осіб у віці, визнаному старшим за працездатний згідно із чинним законодавством України | 22,7 | 22,9 | 23,2 | 23,3 | 23,4 |
3. Гострота проблеми фінансування пенсійних виплат посилюється й тим, що темпи економічного зростання в Україні були від'ємними з 1990 року, а відповідно реальні надходження до державного бюджету й Пенсійного фонду у реальному виразі весь час зменшувалися. За таких умов збільшення величини ставок обов'язкових відрахувань не могло реально збільшити надходжень, воно, навпаки, стало гальмом на шляху відновлення економічного зростання, оскільки сприяло посиленню "тінізації" економіки. Саме через це ставки тарифів обов'язкового відрахування до Пенсійного фонду в Україні були зменшені для роботодавців з 55,88% на початку 1992 року до 31,82%, а починаючи з 1997 року вони становили 32%. Частка відрахувань до Пенсійного фонду у ВВП поступово зменшувалася з 9,2 % у 1992-му до 8,2% у 1995 році. У 1997 році вона зросла до 11,2%, а нині має стійку тенденцію до зменшення.
4. Пенсійна система України переобтяжена різними пільгами й виплатами. які за своєю сутністю їй не повинні бути притаманні, а мали б стати окремими елементами у системі соціального страхування й соціального забезпечення України. Нині через Пенсійний фонд відбувається фінансування, окрім пенсій за віком, ще й пенсій за інвалідністю, через втрату годувальника, за вислугу років, чорнобильських, соціальних пенсій та інших. При тому ті, хто мав би фінансувати зазначені виплати у повному обсязі, цього не здійснюють, зокрема і через те, що значна частина населення зайнята у тіньовій частині економіки чи взагалі безробітна. Такий стан призвів до того, що Пенсійний фонд виявився неспроможним проводити щомісячні поточні виплати пенсіонерам, внаслідок чого перед останніми у фонду починаючи з 1995 року офіційно з'явилася заборгованість. Свого максимуму затримки у виплаті пенсій сягнули у 1998 році (1974 млн. грн.). I хоча у 2000 році всі борги перед пенсіонерами було погашено, проте сам факт фінансової нестабільності й незбалансованості нинішньої пенсійної системи досить показовий (див. табл. 3.2).
Таблиця 3.2.
Рівень пенсій в Україні
|
1986 |
1991 |
1996 |
1997 |
1998 |
1999 |
2000 |
|
| Середньомісячна заробітна плата | 168 | 244 | 126 | 143 | 153 | 178 | 230 |
| Середньомісячний розмір пенсії | 68 | 104 | 38,7 | 51,9 | 52,2 | 60,7 | 68,9 |
| Співвідношення середньої пенсії до середньої зарплати (%) | 40,5 | 42,6 | 30,7 | 36,3 | 34,1 | 34,1 | 29,9 |
| Межа малозабезпеченості | 68,1 | 70,9 | 73,7 | 90,7 | 118,3 | ||
| Співвідношення середньої пенсії і межі малозабезпеченості (%) | 56,8 | 73,2 | 70,8 | 66,9 | 58,2 | ||
| Загальна заборгованість із виплати пенсій (млн. грн.) | 1124 | 1280 | 1974 | 1263 | 0 |
5. Посилення демографічного навантаження, різке падіння загального та офіційного рівня доходів населення, збільшення різних додаткових виплат із бюджету Пенсійного фонду та інші чинники призвели до того, що різко зменшився середній розмір трудової пенсії. Здійснювані нині в Україні пенсійні виплати недостатні для забезпечення навіть мінімально допустимого рівня життя осіб похилого віку. Середня трудова пенсія становить трохи більше як 40% прожиткового мінімуму для непрацездатних осіб. При цьому у зіставленні із середньою заробітною платою середня пенсія дорівнює лише 34,1—29,9% (див. табл. 2), хоча початкове планувалося, що ці виплати становитимуть 75% від попереднього заробітку.
6. Така ситуація призводить до зрівнялівки, до того, що у трудовій пенсії нівелюється диференціація, пов'язана зі стажем праці й розмірами попереднього заробітку. Тобто трудова пенсія перетворюється на різновид соціальної допомоги, а різні категорії пенсіонерів отримують майже однакові пенсії, хоча сплачували зовсім не однакові пенсійні внески. А це викликає, з одного боку, сплеск суспільного невдоволення, який стає особливо помітним через постаріння населення України, а з другого — змушує пенсіонерів будь-що працювати далі.
7. Нинішня державна система пенсійного забезпечення сприяла появі великої кількості привілейованих державних пенсіонерів. У результаті виникла значна невідповідність між розмірами їхніх пенсійних внесків та величиною отримуваних ними пенсій, виплата яких відбувається за рахунок зменшення розміру пенсій у інших категорій пенсіонерів. Так, службовці середньої ланки, наприклад апарату Ради національної безпеки та оборони, спецслужб України, отримують пенсію у розмірі 600—700 грн., народні депутати – 1000-1200 грн., тоді як середній розмір пенсій по країні не перевищує 70 грн. Така різниця (у 10 і більше разів) у сучасних умовах неприпустима, оскільки вона значно перевищує рівень диференціації заробітків. [26, с.32-35]
Отож чинна пенсійна система породжує значне соціальне напруження. суперечить новим реаліям ринкової економіки. Наявність цих і деяких інших проблем зумовлює необхідність проведення реформи пенсійної системи України.
Чинна система пенсійного забезпечення в Україні є солідарною. Тобто вона ґрунтується на солідарності поколінь: працююче покоління утримує пенсіонерів. А коли нинішні працюючі вийдуть на пенсію, то їх утримуватимуть ті, хто перебуватиме на той час у працездатному віці.
Тим часом у світі, окрім солідарної, існують і накопичувальні пенсійні системи. Вони базуються на тому, що кожна особа здійснює відрахування на індивідуальний ощадний рахунок. Акумульовані у такий спосіб кошти інвестуються в економіку, що забезпечує їхнє збереження й примноження. Вкладники після досягнення пенсійного віку можуть отримувати пенсію за рахунок: а) зроблених раніше відрахувань і б) доходів від інвестування відрахованих упродовж життя коштів. Перевага таких пенсійних систем у тому, що вони не залежать від несприятливих впливів демографічних чинників, акумулюють значні кошти й перетворюють їх на інвестиції.
Оскільки в Україні сьогодні наявний вплив як інфляційних чинників, гак і демографічних, а крім того, відчувається серйозна нестача інвестиційних ресурсів, можна зробити висновок, що пенсійна система України має включати елементи як солідарної, так і накопичувальної систем. Тому вибір Україною трирівневої моделі як основи для реформування чинної пенсійної системи можна вважати досить зваженим.
Трирівнева модель пенсійної системи складається з трьох частин: солідарної системи, системи обов'язкового й системи добровільного накопичення.
Солідарна система виконує функцію запобігання бідності серед осіб похилого віку. У промислове розвинутих країнах така система забезпечує дуже невисокий рівень пенсій порівняно із середнім розміром заробітної плати (у США, наприклад, пенсія на підставі солідарної системи становить близько 35% від середнього доходу за весь час роботи до виходу на пенсію). У США такі розміри державного пенсійного забезпечення не справляють значного податкового тиску на економіку (ставка обов'язкових відрахувань роботодавців до державної пенсійної системи у США становить лише 12,5%). Окрім того, відносно невеликі виплати на підставі солідарної системи змушують населення здійснювати індивідуальні пенсійні заощадження. У всьому світі цей процес заохочується й регулюється державою шляхом запровадження додаткових пенсійних програм, з яких здійснюються додаткові пенсійні виплати. Здебільшого ці пенсійні програми покликані стимулювати індивідуальні заощадження для забезпечення власної старості. З метою уникнення ситуації, за якої існування гарантованих державних виплат зменшує стимули до індивідуального заощадження, такі програми існують як загальнообов'язкові.
Суть обов'язкової накопичувальної системи полягає в тому, що кожен працівник зобов'язаний певну частину заробітку а обов'язковому порядку відкладати на старість і сплачувати в накопичувальний пенсійний фонд. Завдяки цьому працівник після досягнення пенсійного віку на доповнення до виплат із солідарної системи одержуватиме додаткову пенсію Із обов'язкової накопичувальної системи. При цьому держава виступає гарантом збереження зроблених працівником внесків.
Для заможних осіб, які бажають мати високий рівень життя і після виходу на пенсію, сумарна пенсія, отримана із солідарної системи й системи обов'язкового накопичення, може виявитися недостатньою. Для цієї категорії громадян зазвичай створюють систему добровільного накопичення, за якої працівники мають змогу класти гроші на індивідуальні рахунки, щоб після виходу на пенсію отримувати свої кошти разом із додатковим прибутком від інвестування.
У квітні 1998 року Президент України підписав Указ “Про основні напрями реформування пенсійного забезпечення а Україні”, а нині йде обговорення проекту Послання Президента України до Верховної Ради та Кабінету Міністрів “Про основні напрями реформування системи пенсійного забезпечення населення України”. Ці документи визначили, що система пенсійного забезпечення в Україні має бути реформована. Основним завданням у процесі реформування є створення трирівневої пенсійної системи. При цьому солідарна пенсійна система в Україні (перший рівень) має бути збережена, однак істотно реформована. Її призначенням повинно стати запобігання бідності серед осіб похилого віку. Окрім того, передбачається створення загальнообов'язкової накопичувальної системи (другий рівень) і запровадження добровільної накопичувальної системи (третій рівень).
Відносний розмір і важливість кожного рівня залежатимуть від загальних економічних і фінансових умов. Для запровадження трирівневої пенсійної системи, котру Світовий банк оцінює як таку, що відповідає потребам більшості країн. Кабінет Міністрів України розробив два законопроекти — “Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування” та “Про недержавне пенсійне забезпечення”.
У серпні 2000 року уряд України подав на розгляд Верховної Ради проект Закону “Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування”. Проте цей закон ще й нині не прийнято. У ньому передбачаються деякі фундаментальні зміни у нинішній солідарній системі. Йдеться, зокрема, про перегляд порядку нарахування пенсій, а також про створення системи загальнообов'язкового накопичення.
Принципова зміна пов'язана також і з підвищенням пенсійного віку. Проект закону передбачає підняти у законодавчому порядку пенсійний вік до 65 років для чоловіків і до 60 років — для жінок. Така законодавча зміна обґрунтовується необхідністю деякого зменшення демографічного навантаження на економіку й підвищення рівня пенсій для осіб, які вже досягли пенсійного віку. В Україні частка осіб старших за 65-річний вік становила у 2000 році лише 13,8%, а до 2015 року передбачається її збільшення лише до 16,2%. Для порівняння: ставка обов'язкових відрахувань роботодавців до солідарної пенсійної системи, яка забезпечує осіб старших за 60—65-річний вік. у США становить 12,5%. А в Україні нині вона дорівнює 32%. Такий рівень пенсійного навантаження істотно знижує конкурентоспроможність вітчизняних товарів. Проте в українському суспільстві немає консенсусу щодо подібного кроку, бо проти цього різко заперечують ліві фракції Верховної Ради. Враховуючи таке становище, а також існуючу та прогнозовану тривалість життя чоловіків і жінок, доцільно було б альтернативне запровадити як для чоловіків, так і для жінок вихід на пенсію у 60 років, одночасно економічно стимулюючи пізніший вихід громадян на пенсію.
Серед організаційних проблем, які стоять на заваді здійснюваної пенсійної реформи, можна назвати відсутність повного персоніфікованого обліку трудового стажу та зроблених пенсійних внесків. На жаль, наявна матеріально-технічна база Пенсійного фонду ще не дає змоги зробити це у повному обсязі. Тому доцільно зробити кроки до її поліпшення.
Важливою проблемою є і недостатня поінформованість суспільства про характер намічуваних змін у пенсійній системі України, через що у населення спостерігається певна недовіра до перетворень у цій сфері.
Серед інших проблем, розв'язання яких має бути здійснено у новому пенсійному законодавстві України, можна виділити: припинення виплат пільгових пенсій за рахунок солідарної системи; врахування всього трудового стажу й зроблених пенсійних внесків при визначенні величини пенсії: запровадження єдиного коефіцієнта для обчислення розміру пенсії, скасування мінімального розміру трудової пенсії: перекладення на державний бюджет фінансування виплат особам, які мають соціальні пенсії, запровадження нових підходів до фінансування й визначення розміру пенсії за інвалідністю: підвищення максимального розміру трудової пенсії.
Окремо варто наголосити на необхідності запровадження нових способів індексації пенсій у відповідності з темпами поточної інфляції. На жаль, на даному етапі в Україні спостерігаються досить високі та важкопрогнозовані рівні інфляції, а це досить серйозно відбивається на інтересах пенсіонерів, перетворюючи їх на соціальне найнезахищенішу категорію населення.
Надзвичайно важлива також проблема фінансування виплати пенсій сільським пенсіонерам. Запровадження фіксованого сільськогосподарського податку призвело до того, що за рахунок сільськогосподарських підприємств нині фінансується менш як 10% від обсягу виплат, які мають бути зроблені сільським пенсіонерам. Перерозподіл коштів платників внесків до Пенсійного фонду на фінансування пенсійних виплат працівникам сільського господарства зумовлює нівелювання диференціації пенсій залежно від розміру внесків і трудового стажу. У подальшому це може призвести до майже повної відсутності коштів для пенсійного забезпечення нинішніх працівників сільськогосподарських підприємств, що спричинює залучення коштів державного бюджету для фінансування цих виплат.
Слід сказати також про пенсії, які призначаються достроково, до досягнення загальновизнаного пенсійного віку, включаючи пільгове пенсійне забезпечення за ознакою шкідливості й важкості умов праці (список № 1 і 2). Наявність таких пенсіонерів є певним пережитком соціалізму, де низький рівень заробітної плати компенсувався негрошовими пільгами (тобто раннім виходом на пенсію). Призначення подібних пенсій (за ознакою характеру виконуваних робіт) суперечить положенням і основним засадам пенсійної реформи, бо розмір трудової пенсії, що виплачується як із солідарної, так і з накопичувальної систем, має залежати виключно-від зробленого внеску в ці системи, тобто розміру особистих відрахувань і тривалості трудового стажу. Навіть за чинної пенсійної системи такі пенсії мали б фінансувати самі підприємства, перераховуючи додаткові кошти до Пенсійного фонду. Однак нині вони через свою неплатоспроможність не в змозі цього зробити, що змушує Пенсійний фонд здійснювати виплати за рахунок власних коштів.
У подальшому ж пенсійне забезпечення таких осіб доцільно проводити через професійні та корпоративні недержавні пенсійні фонди. До законодавчого вирішення питання щодо створення таких фондів пропонується перегляд умов застосування зазначених списків при призначенні пільгових пенсій через норми і медичні нормативи, що забезпечить своєчасне “виведення” працівників із виробництв, де наявні важкі й шкідливі умови праці.
Чекає на своє вирішення і питання пенсійного забезпечення осіб, які одержують пенсії через інвалідність і втрату годувальника. Обов'язок щодо фінансування і цих пенсій покладений на Пенсійний фонд. Проте виплата подібних пенсій ніяк не пов'язана ні з розмірами особистих відрахувань, ні з тривалістю трудового стажу, а тому забезпечуватися вони мають з окремої пенсійної програми. Найдоцільнішим способом організації такої програми нині стає система страхування.
І нарешті, створення систем обов'язкового й добровільного пенсійного накопичування може бути досить ефективним тільки у разі відносно низьких і прогнозованих темпів інфляції. Якщо повториться ситуація 1992—1993 років. коли переважна більшість людей втратила свої заощадження, це означатиме не лише крах пенсійної реформи, а й втрату державою будь-якої довіри населення з відповідними соціальними наслідками. [21, с.29-31]
3.2. Персоніфікований облік: впровадження, результати, проблеми
Одним з головних напрямів інтенсивної реалізації заходів щодо реформування державної солідарної системи пенсійного забезпечення в Україні е впровадження система персоніфікованого обліку відомостей про застрахованих осіб. Цей складний комплекс робіт започатковано Указом Президента Україна від 4 травня 1998 року № 401/98 “Про заходи щодо впровадження персоніфікованого обліку відомостей у системі обов'язкового державного пенсійного страхування”.
Необхідність впровадження зазначеної системи в Україні зумовлена актуальністю переходу до реалізації принципу “Пенсію треба заробити”. Реалізація цього принципу вимагає прозорості та адекватності як у накопиченні відомостей про пенсійні права застрахованих осіб (перш за все про заробіток і стаж), так і у застосуванні критеріїв диференціації умов та норм пенсійного забезпечення в процесі призначення пенсій, залежно від результатів праці кожного громадянина та його внесків на пенсійне страхування.
Управлінням організації впровадження персоніфікованого обліку Пенсійного фонду України створена автоматизована система персоніфікованого обліку яка забезпечує збір, посилений контроль та накопичення даних про трудовий стаж, заробітну плату та страхові внески від усіх страхувальників за всі періоди, у яких особа підлягала пенсійному страхуванню.
Необхідно зазначити, що поступово сформоване у більшості страхувальників та застрахованих осіб розуміння феномена залежності розміру пенсії від трудового стажу, заробітку та страхового внеску, а також залежності результатів розрахунку пенсій від рівня достовірності відомостей, поданих до системи персоніфікованого обліку, у кінцевому підсумку посилює особисту зацікавленість працівників у своєчасному і повному перерахуванні страхових внесків роботодавцями до Пенсійного фонду України.
З урахуванням вимог Закону України від 28.12.98 p. № 329-14 “Про внесения змін до Закону України “Про проведения у Львівській області експерименту з призначення пенсій органами Пенсійного фонду” у визначених 10 регіонах України активно використовується набутий у Львівській області досвід щодо використання результатів персоніфікованого обліку для призначення пенсій. [27, с.8-9]
Реалізація необхідного комплексу підготовчих заходів по завершенню впровадження автоматизованого персоніфікованого обліку відомостей про застрахованих осіб (СПОВ) в усіх районних та міських відділах Пенсійного фонду дозволила перейти у 2001 році до надійної промислової експлуатації зазначеної системи по цілій Україні.
За даними оперативного моніторингу, станом на 26 травня 2001 p., спеціалістами місцевих органів Пенсійного фонду зібрано та оброблено накопичувальним підсумком із звітів за 1998-2000 роки понад 49,3 млн. бланків (записів) первинної звітності персоніфікованого обліку від 812,7 тис. страхувальників. У тому числі по звітності страхувальників за 2000 р. в першому кварталі ц.р. зібрано 20,1 млн. бланків (записів), з яких 16,4 млн. записів (81,6 %) введено до баз даних СПОВ. [21, с.63-64]
У створюваній нами загальнодержавній базі персоніфікованого обліку Інформаційного фонду СПОВ у м. Києві на сьогодні відкрито понад 18