Теорія електролітичної дисоціації
Більшість хімічних реакцій, які використовуються у якісному аналізі, протікають у водних розчинах. Якщо речовина розчиняється у воді чи іншому розчиннику, то утворюється однорідний гомогенний розчин. Розчини не можна розглядати як прості механічні суміші. Процес розчинення завжди супроводжується виділенням чи поглинанням теплоти.
Водні розчини деяких речовин є провідниками електричного струму. Ці речовини належать до електролітів. Електролітами є кислоти, солі та луги. Багато речовин виявляють властивості електролітів у розплавленому стані. Електрична провідність розчинів і розплавів електролітів зумовлена наявністю у розчині негативно та позитивно заряджених іонів, які утворюються з молекул або кристалічних речовин. Уявлення про утворення іонів у розчинах електролітів утвердилося в хімії в першій половині XIX ст. завдяки працям англійського фізика і хіміка М. Фарадея. Процес розщеплення електролітів на іони у водних розчинах і розплавах називається електролітичною дисоціацією.
Розчини деяких речовин у воді не проводять електричний струм. Такі речовини називаються неелектролітами. Неелектролітами є багато органічних сполук, наприклад сахари, спирти.
Теорія електролітичної дисоціації для водних розчинів була сформульована шведським ученим С. Арреніусом у 1887 р. Розглянемо основні положення цієї теорії.
При
розчиненні
у воді молекули
електролітів
дисоціюють
(розщеплюються)
на позитивно
і негативно
заряджені
іони. Іони можуть
бути утворені
з одного атома
– прості
іони
( Na+,
Cl-
)
і кількох атомів
– складні
іони
(
).
Дисоціація
– оборотний
процес. Як правило,
він
не відбувається
до кінця, а в
системі встановлюється
динамічна
рівновага,
тобто такий
стан, при якому
швидкість
дисоціації
дорівнює швидкості
зворотного
процесу - утворення
вихідних молекул.
Тому у рівняннях
дисоціації
замість знака
„ дорівнює ”
ставлять знак
оборотності,
наприклад:
![]()
Іони у водному розчині перебувають у хаотичному безперервному русі. Якщо у розчин електроліту занурити електроди і прикласти до них електричну напругу, то іони набудуть направленого руху: позитивно заряджені іони переміщуватимуться у напрямі до катода ( негативно зарядженого електрода ), а негативно заряджені іони у напрямку анода ( позитивно зарядженого електрода ). Іони також одержали назви: позитивні іони – аніони, а негативні – катіони.
Теорія С. Арреніуса не пояснює причин електролітичної дисоціації, вони були встановлені пізніше.
Розглянемо електролітичну дисоціацію речовин з іонним і полярним ковалентним зв'язком. Припустимо, що у воду помістили кристали хлориду натрію NаСІ – речовини з іонним зв’язком. Полярні молекули води електростатично притягуються позитивно зарядженими кінцями до негативно заряджених іонів С1- у хлориді натрію, а негативно зарядженими кінцями – до позитивно заряджених іонів Na+ ( див. рис. 1 ).

Рис. 1. Схема дисоціації хлориду натрію у водному розчині
Внаслідок такої взаємодії іонів з диполями води послаблюється зв’язок між іонами кристала, і вони переходять у розчин у вигляді гідратованих іонів. Уявлення про гідратацію іонів, тобто про виникнення хімічного зв'язку між іонами і молекулами води, введено російським вченим І. О. Каблуковим і стало розвитком хімічної теорії розчинів.
У неводних розчинниках також можлива електролітична дисоціація з утворенням соль ватованих іонів.
Гідратації зазнають всі іони у водних розчинах, у тому числі й іони водню, які можуть утворювати хімічні зв’язки з однією, двома і більшим числом молекул води. Звичайно гідратовані іони водню зображують формулою Н3О+ ( точніше, Н3О+ Ч nН2О, де n = 0...4 ) і називають іоном гідроксонію.
На рис. 2 зображено схему розщеплення молекули хлороводню з полярним ковалентним зв'язком. При взаємодії полярної молекули НС1 з диполями води відбувається розрив зв'язку між атомами водню і хлору, і молекула набуває іонної структури. Потім молекула із іонним зв’язком розщеплюється на окремі гідратовані іони.

Рис. 2 Схема дисоціації молекули хлороводню у водному розчині
Для кількісної характеристики електролітичної дисоціації введено поняття ступінь дисоціації, який дорівнює відношенню кількості речовини електроліту, що розщепився на іони, до загальної кількості речовини цього електроліту, введеного в розчин:
![]()
Ступінь дисоціації – безрозмірна величина, його виражають у частках одиниці або в процентах. При повній дисоціації електроліту на іони ω= 1, або 100 %. Для неелектролітів, які не дисоціюють на іони, ω = 0.
Ступінь дисоціації залежить від концентрації електроліту і температури. З теорії електролітичної дисоціації випливає, що чим менша концентрація електроліту в розчині, тим більший ступінь дисоціації. При безкінечному розбавлянні розчину ступінь дисоціації наближається до 1 (100 %). Наприклад, ступінь дисоціації гідроксиду натрію NаОН залежно від концентрації електроліту змінюється так: для розчину з концентрацією с=1 моль/л ω = 0,73 (18°С), для с = 0,1 моль/л ω =0,84 і для с = 0,01 моль/л ω = 0,95.
Залежно від ступеня електролітичної дисоціації всі електроліти поділяють на сильні та слабкі. Такий поділ досить умовний, оскільки ступінь дисоціації залежить від температури розчину, концентрації електроліту, і внаслідок цього може змінюватися у досить широких межах.
Слабкі електроліти – це речовини, які лише частково дисоціюють на іони. Із неорганічних сполук до них належить вода, пероксид водню, деякі неорганічні кислоти, як, наприклад, вугільна Н2СО3. Силу електроліта зручно характеризувати за допомогою константи дисоціації:
![]()

Якщо електроліт дисоціює ступінчато, то константу дисоціації слід записати для кожного ступеня дисоціації. Виходячи із значень константи дисоціації можна визначати та порівнювати силу електролітів, чим менше Кд тим електроліт слабший і навпаки.
Для слабких електролітів між константою та ступенем дисоціації існує зв’язок, який для розбавлених розчинів можна виразити формулою:
,
де с – молярна концентрація електроліту.
Сильні електроліти практично повністю дисоційовані на іони. До них відносять майже всі неорганічні кислоти ( сульфатна, нітратна, хлоридна ) та їх розчинні солі, луги.
Електростатична
взаємодія із
утворенням
іонних пар
зменшує реальну
концентрацію
іонів у розчині,
а отже ступінь
дисоціації
електроліту
менший за 100 %.
Ступінь дисоціації
сильного
електроліту.
Який визначають
експериментально
називають
уявним
ступенем
дисоціації.
Тому
замість концентрації
використовують
активність.
Активність
– це ефективна
концентрація
іонізованої
частини електроліту
в розчині,
визначена із
врахуванням
взаємодії
іонів:
,
де
-
це коефіцієнт
активності
речовини, який
враховує сили
взаємодії
іонів, значення,
якого завжди
менше або дорівнює
одиниці.
П. Дебай
та Г. Гюккель
встановили,
що в розведених
розчинах сильних
електролітів
логарифм
коефіцієнта
активності
пропорційний
кореню квадратному
із його іонної
сили:
,
де А – це стала,
яка залежить
від зарядів
іонів, температури
та діелектричної
проникності
розчинів. Поняття
про іонну силу
розчину ввели
Г. Люїс та Рендель.
Згідно із законом
іонної сили
коефіцієнт
активності
в розбавлених
розчинах залежить
не від природи
електроліту,
а тільки від
величини іонної
сили розчину.
У різних електролітів
із однаковими
значеннями
іонної сили
коефіцієнти
активності
будуть однакові.
Величина іонної сили І визначається як напівсуха добутків концентрацій іонів С на квадрати їх валентностей z:
![]()
Теорія розчинів електролітів розвивається і у наш час.
В аналітичній хімії більшість хімічних реакцій проводять у розчинах. Для вираження вмісту аналізованої речовини у розчинах використовують поняття концентрації. Концентрація – це величина, яка характеризує вміст речовини у певному об’ємі її розчину. Виділяють моляльну, молярну, нормальну концентрації. Але найчастіше в аналітичній хімії використовують нормальну концентрацію ( нормальність ). Вона показує скільки еквівалентів речовини міститься в 1 л. розчину. Широке використання нормальності пов’язано із використанням її у розрахунках титраметричного аналізу.
Список використаної літератури.
Глинка Н. Л. Общая химия. – Л.: Химия, 1988. – 702 с.
Гончаров А. І., Корнілов М. Ю. Довідник з хімії. – К.: Вища школа, 1974. – 303 с.
Рабинович В. А., Хавин З. Я. Краткий химический справочник. – Л.: Химия, 1978. – 331 с.
Хомченко І. Г. Загальна хімія. – К.: Вища школа, 1993. – 420 с.
Щукарев С. А. Неорганическая химия. – М.: Высшая школа, 1970. – 437 с.
Полеес М. Э. Аналитическая химия. – М.: Медицина, 1981. – 286 с.
Крешков А. П., Ярославцев А. А. Курс аналитической химии. – М.: Химия, 1964. – 430 с.
Мороз А. С., Ковальова А. Г. Фізична та колоїдна хімія. – Львів : Світ, 1994. – 278 с.
Артеменко А. И., Тику нова И. В., Ануфриев Е. К. Практикум по органической химии. – М.: Высшая школа, 1991. – 175 с.
9