Сучасна екологічна криза: причини її виникнення та шляхи подолання
Нині докорінно переглянуто традиційне уявлення про екологічні ніші, сформульоване ще в класичних працях Дж. Хатчинсона. Виявляється (див. праці Е. Піанки), що екологічна ніша — це не сума якихось ресурсів чи певна територія, якими користується чи де живе певний вид (хоча при побіжному погляді напрошується саме такий висновок). Насправді, екологічна ніша — сукупність адаптивних потенцій виду, котрі дають йому змогу використовувати ресурси довкілля [39]. І справді, для хижака, котрий живе в лісі, потрібна дичина — він не адаптований до споживання рослинної їжі; і навпаки, його сусідам-парнокопитним до смаку передусім трава та листя, оскільки саме до споживання такої їжі найкраще адаптований їхній організм. Тому і при зміні стації чи біому (міграції, стихійні лиха тощо) відповідні види зможуть подовжити своє існування, намагаючись реалізувати саме власні адаптивні потенції. Тому екологічні ніші не створюються і не «консервуються» в очікуванні, коли прийде нарешті господар, а еволюційно формуються як наслідок природного добору видів.
Відносно ж того, як «заповнюються» екологічні ніші, обгрунтовану відповідь можна дістати, звернувшись до концептуальних засад закону Гаузе, сутність якого полягає в тому, що види (популяції), котрі конкурують за спільну та обмежену харчову (ресурсну) основу, не можуть перебувати у стані стійкої рівноваги між собою як завгодно довго [21]. Інакше кажучи, з двох видів, які конкурують за одне й те ж саме джерело їжі, один вид через певний час неодмінно набуває переваги. Особливої ваги такому узагальненню надає ще й та обставина, що це — одна з експериментально обгрунтованих еколого-еволюційних закономірностей.
Традиційно важкою проблемою при з'ясуванні чинників, які зумовлюють появу нових форм, є пояснення механізму виникнення генів, тобто тієї основи, на якій уможливлюється виникнення нових адаптивних структур, подолання наслідків дестабілізації біосфери, екосистем, вимирання видів, завоювання нових екологічних ніш, підвищення загального рівня організації живого. Провідні американські генетики Дж. Стеббінс та Ф. Айала, цей механізм вбачають у наступному:
«Процесом, який у ході еволюції дійсно призводить до утворення нових генів, є багаторазові повторення коротких послідовностей нуклеотидів» [44].
З виникненням нових генів чи зміною (мутаціями) існуючих, знову починає діяти природний добір: саме на нього припадає «оцінка» набутків, посилення потенціальної спроможності виду. Лише успіх, у боротьбі за існування в конкретних умовах життєдіяльності визначає життєздатність чи нежиттєвість тих чи інших систем і відповідно визначається їхній стан або як стійкий або ж як кризовий.
З відкриттям останнім часом тонких механізмів функціонування генотипу з'являється можливість цілком задовільного, причому такого, що не суперечить достовірним еволюційним концепціям, пояснення макроеволюційного ефекту. Так, акад. А. Л. Тахтаджян [46], аналізуючи макроеволюційні процеси в історії рослинного світу, дійшов висновку, що значна їхня кількість є такими зовсім не через кардинальну перебудову генотипу, а завдяки спеціальному ефекту змін функціонування генотипу вже існуючого. Інакше кажучи, один і той самий генотип може реалізовувати різні програми еволюційного розвитку: у стабільному довкіллі одного часу набута програма фенотипічно відтворюється, по суті, без змін (у межах фенотипічних модифікацій, які практично не виходять за межі норми реакції виду); а під час різких збурень довкілля (внаслідок катастроф, міграції, імміграції тощо), коли звична норма реакції не забезпечує виживання виду, цілком можлива своєрідна мобілізація вже існуючого генетичного потенціалу. З цього приводу А. Л. Тахтаджян зазначає:
«Багато регуляторних генів діють як гени-перемикачі, тобто вони можуть перемикати організм (чи будь-яку його частину) з одного шляху розвитку на інший і таким чином радикально змінювати весь плин онтогенезу... Навіть дуже незначні зміни регуляторних генів-перемикачів можуть бути чинниками значних стрибкоподібних змін» [45, 46].
Останнім часом з'явилися моделі вимирання, що мають на меті врахувати дію зовнішніх та внутрішніх біотичних чинників вимирання видів, причому взятих в епохальних вимірах, а не лише в плині безпосередньої боротьби за існування. Серед них особливою популярністю користується стохастична модель Л. Ван Валена — Р. Слоуна [35].
Ця модель будується на визнанні існування ауторегресивних механізмів вимирання із псевдоперіодичним циклом, тривалістю приблизно 31 млн. років. Вимирання тлумачиться як стохастичний процес, який відбувається внаслідок коливання чисельності популяції. Ймовірність вимирання, згідно з цією концепцією, зменшується з часом, починаючи аж до початків фанерозою. Тобто підвищення рівня організації виступає своєрідним гальмівним чинником швидкості вимирання видів. Водночас стабільність екосистем перебуває у зворотній залежності від цих параметрів, себто вона підвищується. Тому стохастична модель Ван Валена-Слоуна є своєрідним екологічним аналогом циклічної версії вимирання Рампа-Сепкоськи [35].
Наразі кризові події в природних екосистемах – практично постійне й атрибутивне явище, оскільки саме вони засвідчують функціональну процесуальність, самоорганізаційну здатність таких систем. Викликано це насамперед вже згадуваною фундаментальною підвалиною функціонування живої речовини: обмеженою кількістю доступних ресурсів (як для окремого організму, популяції, виду, так і для біосфери в цілому), з одного боку, і невпинною тяглістю біосистем до експоненціального відтворення, з іншого. Водночас у біосистемах сформувались внутрішні механізми подолання таких відхилень.
У живій природі зафіксовано багато форм та видів міжпопуляційних відносин, а також шляхів їх регуляції. Можна вказати принаймні на такі: симбіоз, паразитизм, коменсалізм, хижацтво; окремо знаходяться автотрофні організми, які, власне, і уможливлять всі інші види відносин, створюючи первинну біопродукцію шляхом синтезу її з неорганічної речовини при надходженні сонячної чи хімічної енергії [25]. Симбіоз ґрунтується на взаємокорисному співжитті різних видів (співжиття гриба та водорості, відоме як лишайники та ін.). Паразитизм охоплює такі відносини, за яких один з організмів живе за рахунок організму іншого виду. При коменсалізмі один з видів користується існуванням іншого для задоволення власних потреб, не завдаючи йому безпосередньої шкоди: так, наприклад, живе кишкова паличка (амеба) в шлунку людини. Нарешті хижацтво означає знищення одними видами інших і споживання їх.
Система «хижак-жертва», як про це свідчать екологічні та еволюційні закони, не може перебувати як завгодно довго в урівноваженому стані. Неминуче, за умови постійної взаємодії між членами, рівновага зміщується в той чи інший бік.
Уявімо собі деякі дві абстрактні популяції, одна з котрих хижак, друга — жертва. Початкова кількість жертви сприяє інтенсивному розмноженню хижака, оскільки поки що є достатня харчова база. Тому чисельність популяції хижака зростає, але це зростання лімітоване чисельністю популяції жертви. Зрозуміло, що в такій ситуації тиск на популяцію жертви також постійно зростає, що спочатку утруднює, потім гальмує і, зрештою, зупиняє її чисельне зростання. Нарешті настає такий момент, коли чисельність популяції жертви починає скорочуватися. Для популяції хижака це означає скорочення харчової бази і настання, внаслідок цього, несприятливих умов для відтворення. В результаті починає чисельно зменшуватися вже популяція хижака. Для жертви — це сприятлива обставина, і її популяція знову починає кількісно зростати. Але таким чином знову поліпшується основа відтворення популяції хижаків, і вона також зростає. І такі коливальні рухи повторюються знову і знову [40].
В екосистемах, зокрема фітоценозах, також діє внутрішній механізм подолання екологічної кризи. Досягається це шляхом сукцесії екосистем та досягнення ними стану клімаксу [51].
Термін «сукцесія» запропонував англійський еколог Артур Тенслі для позначення процесів трансформації фітоценозів; це може відбуватися під впливом природних чи штучних чинників[34, 37].
У процесі сукцесії [50] відбувається, як правило, прогресивний розвиток грунту (наростання потужності, вмісту органічних речовин, диференціюються грунтові горизонти), збільшується висота, кількість біомаси та ярусність рослинного угруповання, зростають припаси елементів мінеральної поживи в грунті та рослинах, збільшується продукція, підвищується автономність фітоклімату, зростає видове розмаїття та стійкість угруповання. Водночас в окремих випадках вихід з кризи відбувається й іншими шляхами.
Таким особливим випадком є демутація [11] — зміна рослинності після припинення дії руйнівного чинника, внаслідок чого відновлюється первісне угруповання, налагоджується циклічність у розвитку рослинності тощо. Зворотний щодо сукцесії процес називають ретрогресією [1]. Прикладами ретрогресій можуть бути явища синантропізації видів та екосистем, тобто антропогенна детермінація їхнього функціонування та розвитку, що супроводжується збільшенням флористичного складу, заміною аборигенних видів прийшлими.
Чи не найпоширенішим шляхом подолання кризових явищ та самоорганізації екосистем нині стають демутації. Величезна кількість видів тварин та рослин вже стала синантропними. Так сформувалася міська флора та фауна, множина свійських та домашніх видів, рудеральна рослинність у сільській місцевості (бур'яни і т. п.). Водночас синантропізації зазнають практично всі екосистеми, навіть біосфера в цілому, оскільки їхнє функціонування залежить від характеру та ступеня впливу на них людини. Але демутація, зрештою, все ж є внутрішньою само організаційною функцією екосистем, оскільки для набуття стану стійкості використовуються та мобілізуються потенції самої живої речовини.
Якщо екосистемі вдається подолати кризові збурення, вона набуває, як правило, стану клімаксу. Сутність самої ідеї клімаксу, висунутої Ф. Е. Клементсом і підтриманої Е. Є. Уівером та А, Тенслі, полягає в обґрунтуванні існування стабільного угруповання, суттєво детермінованого кліматом та гідрологією регіону [25]. Такий стан, котрий Ф. Е. Клементс називав кліматичним моноклімаксом, є заключною стадією розвитку рослинності регіону [28].
Таким чином, процес сукцесії завершується станом клімаксу, завдяки чому екосистема набуває стану динамічної рівноваги і, за умови сталості навколишнього середовища, може досить довго підтримувати свої основні параметри. Для того, щоб оцінити стан екосистеми як клімаксний, необхідні певні критерії. Один з провідних екологів XX ст. Ю. Одум [38] таких показників нараховує аж 24, серед яких найважливішими є: вузька спеціалізація видів за екологічними нішами, зростання біохімічного розмаїття, розвиток симбіотичних взаємин, інформаційна насиченість, стійкість до зовнішніх впливів. Інші дослідники (Б. М. Міркін, Г. С. Розенберг, Н. І. Базилевич та ін.) [31] до безперечно клімаксних ознак відносять також замкнений тип кругообігу речовини та енергії, максимальний запас енергії, стаціонарний режим функціонування екосистем, скомпенсованість потоків (всередину та назовні) речовини й енергії та ін. У будь-якому випадку стійкі екосистеми, тобто некризові, стабільні, можна досить об'єктивно та достовірно відрізнити від кризових угруповань.
Переважна більшість екосистем сучасної біосфери виведена зі стану стійкого, тобто вони не є клімаксними.
І головна причина цього явища — збурююча довкілля діяльність людини. Водночас сама людина дедалі частіше бере на себе (чи намагається зробити це) функцію регулятора стану екосистем, зокрема підтримання їхньої стабільності.
Інакше кажучи, людина стає як головним руйнівником, так і головним рушієм досягнення екосистемами стану клімаксу, тобто рівноваги та збалансованості. Про це докладніше мова піде нижче.
2.2. Антропогенні шляхи екологічної кризи
Антропогенні екологічні кризи — суть такі неурівноважені стани у функціонуванні та розвитку екосистем, які спричинені людиною (її діяльністю, існуванням, опосередкованими впливами тощо). У сучасній біосфері саме такі екологічні кризи є переважаючими і мають особливе значення, що викликано головним чином двома обставинами:
по-перше, людина, яка за визначенням В. І. Вернадського [21], нині є головною геологічною силою на поверхні планети, зумовлює особливо потужний вплив на довкілля;
по-друге, подібні кризи спричинилися до багатьох негативних ефектів у житті людини, тобто вони діють за принципом бумеранга, обертаючись своєю дією на самого суб'єкта негативного впливу на екосистеми.
Людина в процесі природокористування і господарської діяльності прямо і опосередковано впливає на живі організми. Близько 100 тис. років тому палеоантропи допомогли зникненню лісового слона, гігантського оленя, шерстистого носорога, мамонта, а у Північній Америці біля 3 тис. років тому зникли мастодонт, гігантська лама, чорнозуба кішка. На основі доступних відомостей відомо, що з 1600 року до нинішнього часу вигинуло близько:
Ссавців - 87 видів (2,1% світової фауни)
Птахів-131 вид (1,3%)
Підраховано, що протягом 1600-1700 років вимирав в середньому 1 вид на 10 років, а протягом 1850-1950 років вимирав 1 вид на рік.
Плазуни - 21 вид (0,3%)
Земноводні - 3 види (0,05%)
Риби-23 види (0,1%)
Безхребетні Півн. Америки і Гавайських островів - 98 видів (0,01%) Підраховано, що із безхребетних тварин зникає щоденно один вид.
Судинні рослини - 384 види (0,2%).
Близько половини всіх вигинулих видів становлять острівні види [38, 49]. Порівняно з сушею, антропічний прес на фауну Світового океану значно слабший. В океані вигинуло лише 3 види морських ссавців, 5 видів морських птахів і 4 види молюсків.
Протягом 18-19 століть в Європі зникли: тур і тарпан, на Кавказі – лев, гепард, зубр, кулан. Стеллерова корова – тихоокеанський ссавець, єдиний представник із ряду сирен вперше була відкрита для науки в 1741 році, а через 27 років у 1768 вид був повністю винищений. Мандрівний голуб - північноамериканський птах, чисельність якого оцінювалась в мільярди особин, був повністю відстріляний. У 1894 році залишилось одне гніздо, у 1900 - вбито останнього птаха в природі, а у 1914 - загинув останній голуб у зоопарку [13]. Місцевим прикладом знищення тварин може послужити факт - у 1952 році вбито останню серну в Східних Карпатах. Причини зникнення видів [29]:
1.Руйнування або порушення місць існування (повна девастація екосистеми, деградація екосистеми, фрагментація середовища).
Якщо середовище існування виду, до якого він адаптований, його екологічна ніша знищується - вид вимирає або мігрує. Це результат вирубування лісів, розорювання лук, випас худоби, урбанізація ландшафтів, меліоративне осушення або зволоження, гідроспоруди, рекреаційні зони.
2.Надмірне добування
Передбачає вилучення з природи цінних для людини видів: промислове добування хутрових звірів, морський промисел риби, ракоподібних, молюсків, ссавців, водоростей; спортивне полювання на диких копитних, пернату дичину, сафарі; спортивне рибальство; відлов для утримання в неволі - птахи, риби, плазуни, земноводні, примати; відлов для експериментів – лабораторні тварини; відлов для колекцій - комахи, корали, морські зірки.
3.Вплив вселених видів
Вторгнення на яку-небудь територію не характерного для неї виду призводить появи міцного конкурента, що не має природних місцевих ворогів - хижаків, паразитів. В боротьбі за екологічну нішу і трофічний субстрат, вселений вид має переваги над місцевим. (Понад 2500 видів комах проникло у Північну Америку з інших материків. На Гаванських островах до 1980 року інтродуковано 22 види ссавців, 160 видів птахів, 1300 видів комах, а в результаті тут вимерли 22 види птахів, 70% видів місцевої флори. Кролі і вівці у Австралії витіснили 7 видів кенгуру. В Чехії і Словакії на 42 види місцевих риб - 25 інтродукованих і тому за останні сто років зникло 12 видів, а 18 під загрозою зникнення. В Закарпатті вселилися риби ротан і сонячний окунь - хижаки, що знищують місцеву іхтіофауну; плямистий олень із Алтаю завезений в господарство поблизу с. Іза).
4 Спеціальне знищення
Знищення різними засобами шкідливих видів тварин і рослин, паразитичних видів і переносників збудників захворювань - хімічними, фізичними і механічними засобами. Оригінальний приклад - боротьба з горобцями у Китаї в 60-х роках.
5.Випадкове знищення
а) супутнє знищення при промислі інших видів - у тралах, сітях;
б) супутнє знищення при застосуванні пестицидів;
в) випадкове знищення на транспортних магістралях - літом об скло і капот автомобіля за 10 тисяч км пробігу розбивається 1,6 млн. комах; У США за рік під колесами автомобілів гине 140 тисяч оленів;
г) випадкове знищення агротехнікою - комбайни, трактори, косарки;
д) випадкове знищення при забрудненні середовища - техногенні аварії та катастрофи, при добуванні корисних копалин.
Знищенню тварин сприяє:
1. Види з малим або острівним ареалом і загальною невисокою чисельністю. 2.Види з більшими розмірами тіла страждають більше.
3. Стадність тварин - навіть серед не крупних тварин, види, що живуть групами страждають від людини більше, ніж одинокі (бобер, байбак).
4. Вплив умов ландшафту - відкритий ландшафт сприяє знищенню.
У науці не існує більш-менш усталеного розуміння природи антропогенних екокриз, причин їх виникнення, наслідків дії та шляхів подолання.
Глобальна антропізація призводить до різкого зниження диференціації біот за рахунок масових антропічних вселень чужорідних видів. Це явище підсилюється направленими змінами середовища у сторону підвищення його загальної однорідності (обезліснення великих площ, розширення площ ріллі і пасовищ). Вторинні антропізовані екосистеми починають домінувати на суші [23].
Створення грамотно спланованої мережі природних резерватів може запобігти масовому вимиранню існуючих видів, забезпечити збереження всіх існуючих нині сукцесій них систем протягом невизначено тривалого часу і навіть відновлення організації вже значно порушених систем. Але, якщо поза резерватами узгодженість ценотичної організації впаде нижче критичної, то криза біоти, що супроводжується швидкою і важко передбачуваною різнонаправленою еволюцією великої кількості популяцій, все одно настане. Реально, резервати не перешкоджають розвитку кризи.
2.3. Підходи до вирішення екологічної кризи
Екологічна криза належить до найважливіших уже сьогодні, до перших в ряду завтрашніх і незмінно головних в усі наступні часи, доки існуватиме цивілізація. Її розв’язання є завданням загальнолюдським і загальнопланетарним. Для його розв’язання потрібні цілеспрямовані зусилля всього людського загалу. А останнього за нинішніх умов можна досягти, зокрема, лише тоді, коли відвернення екологічної загрози й розробка та впровадження в життя екологічно безпечних форм природокористування стануть однією з головних функцій держави, одним із найважливіших напрямів її діяльності. Висунення держави на провідне місце в розв’язанні екологічної кризи, в свою чергу, актуалізує питання про розробку принципів та завдань екологічної політики, її цілей і пріоритетів, засобів та можливостей.
Екологічна криза не може бути віддана на поталу суб’єктивному, особистісному виборові та вирішенню. Вона не тотожна проблемі сенсу людського буття, котру можна вирішувати й цілком індивідуально, як це робили, наприклад, стоїки, духовно усамітнюючись від неприйнятних моментів стихійного плину життя.
Екологічна загроза, яка забовваніла на горизонті майбутнього людства, є загрозою не особистості, а всьому людському роду, тобто загрозою, досі невідомою для гуманітаристики. Духовність класичної античності сприймала індивідуальну конечність людини як природний факт, який немає сенсу додатково осмислювати й витлумачувати. Природним же фактом вона вважала й безсмертя людського роду. В християнстві, в додаток до безсмертя роду людського, з’явилося й індивідуальне, вже заслужене, а не стихійне – безсмертя. Атеїстичний матеріалізм, знову відмовивши людині в індивідуальному безсмерті, безсмертність роду людського по суті залишив: час, коли Земля внаслідок закономірних фізико-хімічних процесів стане непридатною для життя, дуже далекий, а до тієї пори люди щось придумають для свого порятунку — освоять інші планети Сонячної системи, знайдуть притулок у відкритому космосі чи скористаються іншими можливостями, про які сьогодні ніхто й не здогадується.
Сучасна екологічна ситуація зіштовхує нас із новою для традиційної гуманітаристики проблемою: безсмертність роду людського опинилася під сумнівом задовго до того, як для цього виникли загрози стихійно-фізичного характеру (наприклад, спалах поблизу Сонячної системи наднової, падіння велетенського метеорита на нашу планету, раптове зменшення з якихось причин сонячної радіації чи якийсь загальнопланетарний несподіваний катаклізм).
Вирішення екологічної кризи можна пов’язувати з встановленням на планеті одного з станів, коли:
відвернено екологічну кризу і припинено дальшу деградацію природного довкілля;
здійснено трансформацію нинішнього способу буття людей і домінантних форм природокористування є екологічно безпечні;
земна цивілізація вийшла на рубежі усталеного, тобто убезпеченого від екологічних загроз, стабільного, поступального й незворотного росту;
знайдено альтернативу неминучому вичерпанню ресурсів, яке тягне за собою гуманітарну катастрофу й необхідність встановлення меж дозволеного росту.
Комплексність екологічної кризи вимагає певної синтетичності підходу та узгодженості колективних дій, спрямованих на її розв’язання. Що стосується підходу, то він значною мірою зумовлюється тим, як визначаться з суттю проблеми та причинами й факторами, що зумовили її виникнення й загострення.
Сучасна екологічна криза зріє вже понад століття й не обіцяє ніякого спаду напруженості на ближчі десятиріччя навіть у тому разі, якби від сьогодні людство, раптом об’єднавшись, почало цілеспрямовано діяти, щоб змінити стан справ [6, 10].
Хоча з проблемами, подібними сьогоднішній екологічній кризі, людство в минулому ще не стикалося, йому доводилося вирішувати найрізноманітніші за складністю, масштабністю й характером проблеми. Йому багато відомо про типологію проблем і методологію підходу до їх осмислення та розв’язання. Так, зокрема, давно відомо, що вже саме формулювання проблеми зумовлює шляхи, на яких будуть шукати її розв’язок. Наприклад, ми матимемо різні шляхи розв’язання екологічної проблеми залежно від того, в чому її вбачатимемо. Якщо, наприклад, коріння екологічної проблеми вбачають у промисловому забрудненні довкілля, то розв’язання її шукають у запровадженні більш досконалих систем очищення відходів, у зміні виробничих технологій. Якщо система виробництва розцінюється як така, що не сумісна зі збереженням довкілля чи з екологічною безпекою, тоді розв’язок її шукають у трансформації наявних способів життя й форм природокористування в екологічно безпечні способи й форми.
Відомо також, що соціально-гуманітарні проблеми важко вирішувати в межах світогляду, культури, системи наукового й техніко-технологічного знання, в добу панування яких вони виникли й визріли. Це означає, що, вдаючись до розв’язання великомасштабних фундаментальних гуманітарних проблем, доводиться розбиратися також у тому, в яких частинах наявні світогляд, культура й система знання є достатніми й недостатніми, щоб їх можна було використовувати як ідейно-теоретичну та світоглядно-методологічну базу для відвернення загроз, які несе невирішеність проблеми.
3.ФІЛОСОФІЯ ЕКОЛОГІЧНОЇ КРИЗИ
Проблема екологічної кризи не вичерпується науково-екологічним або соціопрактичним аспектом, а є більш широкою – філософсько-світоглядною.
Йдеться про те, що розв’язання екологічних криз, а також таке ставлення людини до довкілля, що не спричиняє кризових екологічних станів пов’язане з формуванням нових світоглядних орієнтацій – проекологічних. Якщо засади нового світогляду мають виходити з самоцінності живого, як про це пише А.Швейцер, то вони мають відноситися і до людини. Очевидно, що людина, як будь-яка жива істота намагається розвиватися у відповідності зі своєю природою. Але в умовах технологізації людської життєдіяльності вона повинна відмовитись від більшості своїх дійсних бажань, інтересів, волі і сприймати світ і діяти у відповідності із стандартами техногенного суспільства. За таких умов внутрішні особистісні потреби не знаходять реалізації і замінюються іншими типами стосунків, неадекватними природі і орієнтаціям духовного світу людини. Е.Фромм розгядає таке порушення людської природності через форми існування людини, доходячи висновку, що в техногенному суспільстві потреба існувати “за принципом буття” витісняється існуванням “за типом володіння” [17].
Зрозуміло, що екологоорієнтований світогляд вимагає подолати таке ставлення людини як до природи взагалі, так і до себе самої. Перспективною в цьому аспекті може бути орієнтація на принцип коеволюції природи і людини. Це не означає відмови від впливу на довкілля. М.Моісеєв вважає, що основою покращення сучасної екологічної ситуації має бути регульована коеволюція [35]. Оптимальне управління сучасною екологічною ситуацією на засадах екологічного світогляду передбачає регулюючі впливи людини на природу на науково-теоретичному, політико-практичному і технологічному рівнях [47, 48].
Багатоманітність ракурсів і підходів осмислення сучасної екологічної ситуації, які виходять за межі власно науки, потреба узгодити метанаукові, етичні і світоглядні аспекти екологічної проблематики обумовлюють потребу створення загальної філософії екології. Особливий статус філософії екології – метаекології, пов’язаний з інтегральним характером проблем, трансдисциплінарними тенденціями, поєднанням разноманітних стилей, методів та інтерпретацій робить її, за висновком М. Кисельова, “постмодерністським” науковим напрямком, де долаються недоліки класичної науки [24]. В. Хьослє підкреслює необхідність створення “філософії екологічної кризи”. Причому, на його думку, ця галузь не може обмежуватись метафізичним фіксуванням загрози екологічної катастрофи. В філософії екологічної кризи теоретична частина має доповнюватись практичною.
Пріоритет в міркуваннях щодо практичного спрямування філософії екології віддається Х.Йонасу, який включає в спектр її проблем не лише етичні, а й політико-філософські. Необхідність практичної орієнтованості філософії екології підкреслюється в сучасних дослідженнях. Так, шляхами виходу з екологічної кризи вважаються цілеспрямовані зміни соціоекономічних і політичних вимірів людського буття [36, 41], суттєві зміни людського буття в природі, а саме – гармонізація взаємовідносин суспільства з природою на підставі влючення всіх продуктів промислової діяльності людини в природний колообіг речовин [4, 5]. П.Водоп’янов і В Крисаченко шляхом подолання екологічної кризи вважають методологію співвіднесення завдань НТП з закономірностями біосфери [27].
Створення практично орієнтованої філософії екологічної кризи не є “останнім завданням” філософії по відношенню до екології, взагалі до сучасної науки в ракурсі глобальної екологічної кризи. Відповідно до ситуації, виникає потреба поставити питання більш широким чином - про створення нової філософії науки, що здійснює синтез як сучасних розділів природознавства і гуманітарних наук, так і соціоекономічних наук, етики і філософії. Ця інтенція реалізується не лише через рух від конкретних наук до метанаукових досліджень, а й в зворотньому напрямку – від глибинного суто філософського обгрунтування до власно наукового – екологічного пізнання. Якщо, слідом за В.Хьослє погодитися з подібністю екології як науки про дім і “ідеальної домівки людства” – сукупності буття як предметом філософії, зрозуміло, що загроза руйнування нашого планетарного дому призведе і до руйнування дому ідеального. Отже, тільки відновлення “ідеальної будівлі”, яка б поєднувала автономію розуму із самодовільною гідністю природи, допоможе людині зберегти планетний дім і довго жити в ньому [11]. Таким чином, значимість створення філософії сучасної екології виявляється не лише в теоретико-філософському, а й практико-соціальному змісті.
Сьогоденна ситуація загрожує розв’язатися через ряд цивілізаційних претворень катастрофічного характеру. Кінець кінцем, людина втратить своє пануюче положення. Вона не є “вінцем творіння”, а залежала і буде залежати від природи. Можливо, ще не пізно звільнитися від залишку ілюзій і утопічних надій, що “якось все обійдеться”. На початку ХХ1 ст. людство має визначитися остаточно.
На підсумок треба зауважити, що філософія екології залишається “відкритою системою”, елементи якої потребують означення і осмислення.
ВИСНОВКИ
Таким чином, незаперечним фактом є існування екологічної кризи. Виникнення сучасної екологічної кризи пов’язане як з природними так і антропогенними чинниками.
Нині настав час серйозного переосмислення людством ставлення до природи, час об`єднання зусиль націй і народів у боротьбі за порятунок біосфери планети, а звідси і свого виду, адже людина є частиною природи і обов’язково повинна підчинятися її законам. В іншому випадку природа через внутрішні чи зовнішні регуляційні процеси – катаклізми, епідемії, «метеоритні дощі» та інші чинники, поверне собі клімаксний стан. Земля у нас всіх одна і для її збереження ми повинні здійснювати нові локальні, регіональні і міжнародні програми подальшого розвитку та вживання, які повинні базуватися на нових соціально-політичних засадах, екологічній основі, глибоких екологічних знаннях і підвищеній загальнолюдській екологічній свідомості.
Вченими запропоновано багато методів для покращення природокористування, збереження навколишнього середовища, покращення ефективності роботи агропромислового комплексу і т. д. Все це потрібне і важливе, але їх реалізація лише відтягує на певний час екологічну катастрофу, але не зупиняє її. Потрібно все змінювати в корні, тобто змінювати суть управління людським суспільством та його світогляд.
Незважаючи на заходи, які б ми не провели для збереження навколишнього середовища, не слід забувати, що час існування виду є обмеженим. Вимирання представляє собою звичайне, і в той же час обов'язкове еволюційне явище.
ЛІТЕРАТУРА
Александров А.П. Атомная энергия и ее роль в техническом прогрессе//Природа.– 1969.–№1
Алексеев В.П. Происхождение человечества. – М., 1984. – 305 с.
Безель В., Кряжимский Ф., Семериков Л., Смирнов Н. Экологическое нормирование антропогенных нагрузок. Общие подходы // Экология. – 1992. — № 6. – С. 3 – 12.
Білявський Г. О., Падун М. М., Фурдуй Р. С. Основи загальної екології. – К.: Либідь. 1995 – 368 с.
Білявський Г. О., Фурдуй Р. С. Практикум із загальної екології. // Навч. посібн. – К.:Либідь, 1997. – 160с.
Биология охраны природы.-М.: Мир, 1983. – 98 с.
Боков В., Лущик А. Основы экологической безопасности. — Симферополь: Соната, 1998. – 223 с.
Большакова В. Н., Таршис Г. И., Безель В. С. «Региональная экология 10-11 классы». Е.: «Сократ», 2000. – 324 с.
Буко А Эволюция и темпы вымирания. М.: Мир, 1979. – 318 с.
Булатов М.О., Малеев К.С., Загороднюк В.П., Солонько Л.А. Філософія ноосфери (Філософський зміст і сучасний смисл феномена ноосфери). – К.: Наукова думка, 1995. – C. 10.
Высoцкий Г.Н. Ергеня: культурно-фитологический очерк// Тр. Бюро по прикл. ботанике. – Т.8. – 1915. – С. 113-143.
Гардашук Т. Екологічна політика