Інженерний захист природного довкілля
2.1.5. Метод угоди про компенсацію збитку і постійний моніторинг. Принцип “ковпака”
Управління по охороні довкілля (ЕРА) недавно прийняло ряд заходів по зменшенню жорсткості і негнучкості своїх правил. Ці заходи з'явилися результатом політичного тиску, викликаного впливом суворих правил на регіональний економічний розвиток. Наприклад, ЕРА має право забороняти будівництво підприємств в певних районах, якщо в результаті цього може бути перевищений допустимий рівень забруднення. Останнім часом ЕРА відмовляється від таких заходів, що явно перешкоджають регіональному розвитку.
Наприклад, тепер в багатьох районах США ЕРА застосовує політику “компенсації”. При такій політиці фірмам дозволено розміщувати свої підприємства в тих районах, де раніше це було заборонено, оскільки додаткові викиди могли привести до забруднення повітря вище за допустимий рівень. При політиці "компенсації” фірма, що бажає почати виробництво на даній території, повинна спонукати інші фірми понизити об'єми викидів. Зазвичай це досягається шляхом виплати деякої суми. Без цієї умови, фірма не може отримати дозволу на розміщення свого виробництва. Наприклад, "General Motors" отримала дозвіл ЕРА на будівництво нового заводу в Оклахомі, після того, як через місцеву торгівельну палату була досягнута угода з нафтовими компаніями, що здійснюють виробництво в даному районі про скорочення ними викидів вуглеводню як компенсація за викиди заводу “General Motors". Укладання угод про компенсацію, подібних цьому, рівносильно продажу існуючих прав на забруднення.
Політика ЕРА стала гнучкішою і завдяки програмі, що прозвала “під ковпаком в ЕРА". Дана програма полягає в тому, що фірма "накривається" уявним "ковпаком", завдяки чому ведеться постійне спостереження за всіма видами викидів. Якщо фірма перевищує гранично допустимі викиди по одному із забруднюючих речовин, ЕРА не “помічає" цього порушення за умови, що фірма, в той же час зменшує об'єм викидів іншого забрудника в порівнянні з нормативним. Гнучкіший підхід дотриманню стандартів дозволяє фірмам добитися істотної економії на витратах.
Нарешті, недавно ЕРА просунулася ще на один крок до моделі "прав на забруднення” дозволивши фірмам, в яких об'єми викидів менше нормативних “нагромаджувати” економію по викидах для цілей описаної системи. Фірма, в якої об'єм викидів певного забрудника менше нормативного, отримує "кредит” на перевищення норм викидів в майбутньому. Крім того, фірма може продавати ці “кредити” іншим фірмам. Цей метод стимулює фірми зменшувати об'єми викидів нижче встановлених норм оскільки в результаті вони отримують ”кредити", які вони можуть потім продати і збільшити таким чином свій дохід.
2.2. Проблеми вживання економічних методів в природокористуванні і охороні довкілля
Досвід останніх років, впродовж яких робляться спроби створити нормативні документи, сприяючі підтримці стану природного середовища на безпечному для населення рівні, показує, що доки не знайдені економічні важелі дії на підприємства, що забруднюють природу.
Використання правових методів, включаючи адміністративно-кримінальні законодавчі акти, виявило їх неефективність ще раніше. Такого роду примусові заходи, як свідчить досвід їх вживання в США, просто виявилися дорожчими.
Але повернемося до економічного аспекту регулювання проблеми. Саме на економічних заходах базувалися союзні методичні розробки, що увійшли до порядку визначення платежів, та і в багато документів держав – членів Співдружності. Чому ж запропоновані методи, вельми кваліфіковано, методично грамотно виконані, не приносять результатів, викликають критику і з боку контролюючих органів і з боку виробничників?
Найпростіша і найвірніша по суті відповідь – це те, що здійснення методик, сповна прийнятних для нормального економічного співтовариства, в наших умовах, як і маси інших нормативних актів, стикається з непереборними перешкодами, властивими системі господарювання, що склалася в нашій країні.
Контрольні органи бачать своє завдання перш за все у вилученні грошей, розуміючи, що відразу встає інша, складніше завдання – правильно ці гроші витратити. Місцеві виконавчі влади, як правило, негативно відносяться до найбільш вірного способу використання цих засобів – повернення на спеціальний екологічний рахунок караного підприємства. При цьому можна було б залишати за собою право контролювати темпи використання цих "екологічних" грошей саме на охорону природи. А коли немає цілеспрямованості використання засобів, та ще якщо значна їх частина йде не до місцевого бюджету, то гроші (таке вже їх природна властивість)"вирушають" як вода в пісок.
З іншого боку, виробничники вельми справедливо стверджують, що навіть маючи гроші, оснастити або відновити очисне устаткування не завжди можливо (немає заводів-постачальників, недостатні будівельні потужності і так далі). Крім того, при вилученні штрафних засобів з тих, що залишаються у розпорядженні підприємства прибули покараними виявляються багатотисячні колективи безневинних людей. І їх незадоволення об'єктивне справедливо. Звідси прагнення включити екологічну складову в собівартість, за рахунок цього підняти ціну (тариф). Інколи це удається, інколи немає. У цьому знову виявляються пороки нашої економічної системи – недосконалість цін на природні ресурси, незабезпеченість грошей товарами і так далі
Чи можна в наших умовах використовувати зарубіжний досвід, наприклад, американський?
У США, ухвалений закон про чисте повітря, показує свою неефективність, тому пропонується багато моделей економічного стимулювання природоохоронної діяльності. Зокрема, прийнята плата за викиди з однаковим нормативом по регіону або по місту і альтернатива цьому – продаж дозволів на викиди (теж з територіальною градацією). Практика показала, що:
плата за викиди по нормативах ефективна перш за все тоді, коли немає перевищення ГДК, і при пропорційності викидів величині збитку;
продаж-покупка дозволів обопільно вигідна при роботі підприємств на межі ГДК і вище, тобто при невизначеності викидів. В цьому випадку передбачається, що велика частина коштів залишається місцевим органам самоврядності.
Це лише один з можливих способів. Звичайно, немає упевненості, що такий підхід виправдається в наших умовах повною мірою, але і доцільність підходу очевидна.
У яких випадках підприємству вигідно витрачати засоби на охорону природи? Лише тоді, коли об'єктивно (навіть з великим допуском) певний збиток (у грошовому вираженні), що запобіг, більшою мірою передається підприємству. При цьому якщо вигода від зниження викидів, тобто збиток в грошовому численні, погоджено ділиться між підприємством і територіальними органами, то суб'єктивність у визначенні збитку не настільки істотна. Слід зазначити, що використання поняття відносного збитку (збиток в грошах до маси викиду) наводить різні по масштабах викидів і небезпеки інгредієнтів підприємства до однакових умов формування матеріальної відповідальності. Такий підхід рівно прийнятний при будь-якій економічній і екологічній обстановці в регіоні.
Легко представити реакцію підприємства на виставлені рахунки за забруднення природи. Якщо сума цих рахунків перевищує необхідні витрати на усунення шкідливої дії, то економічно вигідно вкладати засоби на проведення природоохоронних заходів до моменту, поки ці засоби принаймні не порівняються з сумою виставлених контрольними органами рахунків, тобто ці витрати можна назвати мінімальними гранично вигідними для підприємства. У ідеалі вони повинні забезпечувати доведення викидів гранично допустимих або, з врахуванням специфіки підприємства і особливостей місцевості, до тимчасово погоджених.
Загальновідомо, що будь-які податки ефективні, якщо вони не перевищують 40%, а то і 30% доходу. Таке коректування плати за забруднення обов'язково повинне мати місце. Екстремістські методи, часто вживані до електростанцій в окремих містах, ефекту не дадуть, а спричинять зниження навантажень, підвищення тарифів.
Слід пам'ятати, що існують відомі галузеві труднощі: низька якість палива, зношеність устаткування, важкі режими експлуатації, у тому числі із-за відмови від введення в експлуатацію і будівництва нових електростанцій.
Працівники галузі розуміють гостроту проблеми. Вельми великі засоби з галузевих фондів завжди прямували на природоохоронні цілі. Фільтри, пастки, пиловловлювачі встановлювалися на підприємствах теплоенергетики і 20, і 30, і 40 років тому. В даний час необхідні ще більші витрати, але без значного повернення так званого екологічного податку (хоч би при дотриманні встановлених лімітів) прийнятних результатів важко чекати в недалекому майбутньому.