Ринок і державне регулювання економіки
Такими формами інфраструктури в сучасні ринковій економіці є:
підприємства роздрібної та оптової торгівлі;
кредитна система й комерційні банки;
емісійна система й емісійні банки;
організаційно оформлене посередництво на товарних, сировинних,
фондових і валютних біржах;
аукціони, ярмарки та інші форми організованого позабіржового
посередництва;
система регулювання зайнятості населення й центри (державні й
недержавні) сприяння зайнятості (біржі праці);
інформаційні технології й засоби ділової комунікації;
податкова система й податкові інспекції;
система страхування комерційного, господарського ризику й страхові
(державні й недержавні) компанії;
спеціальні рекламні агентства, інформаційні агентства й засоби масової
інформації;
торгові палати, інші громадські й добровільно державно – громадські
об’єднання ділових кіл;
митна система;
професійні спілки працюючих за наймом;
комерційно – виставочні комплекси;
система вищої і середньої економічної освіти;
консультативні (консалтингові) компанії;
аудиторські компанії;
громадські і державно – громадські фонди, призначенні для
стимулювання ділової активності;
спеціальні зони вільного підприємництва тощо.
Інфраструктура виступає як механізм функціонування підприємництва.
Вона заповнює величезний економічний простір від виробництва до споживання. Отримуючи вироблену продукцію, вона організовує укладання контрактів на постачання, просуває товарні потоки по галузях і регіонах, регулює збут і обслуговування економічної системи. Тому ефективність функціонування ринкової економіки в першу чергу залежить від комплексності й ефективності її інфраструктури. Елементи інфраструктури не можуть бути нав’язані зовні, сконструйовані в міністерських кабінетах. Вони породжуються потребами ринку, діловими відносинами.
Сучасна інфраструктура ринкової економіки сформувалась у результаті
тривалої еволюції товарного виробництва. Разом з цим формувалися й її функції:
організаційне оформлення ринкових відносин;
полегшення учасникам ринкових відносин реалізації своїх інтересів;
спеціалізація різних суб’єктів економіки, підвищення оперативності й
ефективності їхньої роботи на основі диференціації ринкових ніш, які вони заповнюють;
полегшення
форм юридичного
й економічного
контролю, державного
й
громадського регулювання ринкових відносин.
Виходячи з цього, можна говорити про два види ринкової інфраструктури: спеціалізовану, тобто таку, яка обслуговує окремі ринки; загальну, тобто таку, яка обслуговує всю економічну систему, нею зайнятий весь економічний простір від виробника до споживача.
Основними елементами спеціалізованої інфраструктури, тобто структури, яка сприяє організаційному оформленню ринкових відносин, є біржі, системи оптової й роздрібної торгівлі, ярмарки, аукціони, торговельні доми і таке інше.
Загальна інфраструктура обслуговує ринкову економіку в цілому. З певною мірою умовності сюди можна віднести: грошову, фінансову, кредитну й податкову систему.
Механізм функціонування ринку
Ринкова економіка – це специфічна соціально – економічна система. Вона, як будь яка система, має свій механізм функціонування, дія якого найбільш повно проявляється в центральній ланці цієї системи –на ринку. Що це за механізм і як він діє? Відповіді на ці запитання ми отримаємо, розглянувши спочатку його складові елементи. Їх в принципі чотири: попит, пропозиція, ціна й конкуренція.
Попит – це форма вираження потреби. На ринку ми маємо справу не з попитом взагалі, а з попитом платоспроможним, тобто забезпеченим відповідною сумою грошей. Тому попит включає в себе два елементи:
а) потреби, тобто бажання придбати той чи інший товар або послугу ;
б) грошові засоби, які має суспільство для придбання даних товарів або послуг. Попит, як правило, виражається в грошовій формі.
Пропозиція – це сукупність товарів і послуг, які є або в кожний даний момент можуть бути доставлені на ринок. Вона включає в себе два моменти:
а) готовність виробників до продажу того чи іншого виду товару або послуги;
б) умови, на яких виробник згідний продати їх.
Ціна – це грошовий вираз вартості. На ринку, як правило, розрізняють три види цін: ціну попиту, ціну пропозиції і ціну рівноваги. Ціна попиту – це гранично максимальна ціна, яку покупці ще згідні платити за товар. Ціна пропозиції – це гранично мінімальна ціна, яку продавці ще згідні взяти за свій товар. Ціна рівноваги – це ціна, яка встановлюється при врівноваженості попиту і пропозиції.
Конкуренція – це процес суперництва між суб’єктами ринкових відносин за найвигідніші умови виробництва, реалізації й купівлі товарів та послуг.
Взаємодія названих елементів і являє собою ринковий механізм. Процес його функціонування визначає ступінь ефективності ринкової економіки. Чим визначається чіткість взаємодії ринкового механізму? Адже в ньому немає спеціального органу, який би вказував на те, які товари виробляти підприємцю, де йому купувати ресурси, де робітникові працювати. Сам ринковий механізм забезпечує свою стабільність. Він має власний внутрішній порядок, і взаємодія його елементів підпорядкована вимогам певних законів: законам грошового обігу, вартості, попиту і пропозиції. А реалізується це через завдання, які ставить перед собою кожен учасник ринкових відносин: прагнення максимуму прибутків і раціоналізація вибору. Отже, ринкова система за своєю природою є само-регульована система. Така саморегульована система отримала назву “вільного ринку”.
Ідея “вільного ринку” належить класику політичної економії А. Сміту, який у своїй роботі “Дослідження про природу й причини багатства народів” стверджував, що “вільна гра ринкових сил” створює гармонійний устрій, в якому індивідуум, прагнучи задовольнити свої егоїстичні інтереси, завдяки “невидимій руці” ринку, навіть не бажаючи того, сприяє інтересам суспільства більш ефективно, ніж у тому випадку, коли б він бажав це зробити. Проте егоїзм, який спонукає індивідуума до дії, складає лише частину ринкового механізму. Щось повинно стримувати економічний суб’єкт, якій прагне безмежно задовольняти жадобу до прибутку. Таким регулятором є конкуренція, яка зводить егоїстичні інтереси діючих у ринковій економіці суб’єктів до певної гармонії, до ринкової рівноваги. Звідси зрозуміло, чому в класичні ліберальній економічній теорії держава відіграє лише підпорядковану роль. Функції держави обмежувалися забезпеченням правопорядку, національної оборони, будівництвом і підтриманням суспільно корисних споруд, наприклад, транспортних магістралей. Втручання в економіку з боку держави торкалося лише гарантування для всіх суб’єктів господарської діяльності основних економічних свобод, а саме: свободи займатися будь – якою господарською діяльністю, свободи конкуренції і торгівлі.
Зроблений А. Смітом аналіз ринкового господарства дає можливість пояснити феномен взаємодії особистої вигоди і її регулятора – конкуренції, як формуються ціни й чому вони не повинні повністю збігатися з витратами виробництва. Його теорія розкрила, яким чином суспільство спонукає виробників до того, щоб пропонувати саме ті товари, які необхідні споживачам. Стало відомо, чому високі ціни в умовах вільної конкуренції являють собою саморегулюючий фактор, - тому що вони приносять з собою зростання обсягів виробництва. Нарешті А.Сміт показав, яким чином у сфері виробництва може бути досягнута відносна рівність доходів. Тобто, він описав господарський механізм вільного ринку, як саморегулюючої системи.
І тут слід звернути увагу на дуже важливий момент. А.Сміт, на відміну від деяких наших сучасних його “послідовників”, не розглядає ринкову економіку як сферу, де кожен суб’єкт робить, що йому заманеться. Основною властивістю ринку, за А.Смітом, є те, що він виступає своїм власним охоронцем. Маємо справу з парадоксом: ринок, з одного боку є кульмінацією будь - якої економічної свободи, а з іншої високої інстанції, так само, як і благання про допомогу, не звільняють від анонімного тиску ринкового механізму.
Отже, уважне вивчення спадщини А.Сміта з проблем функціонування ринкового механізму навіть в умовах вільної конкуренції приводить зовсім до протилежного висновку, ніж той, який нав’язується новітніми поборниками ринкової економіки. А саме: економічна свобода – це ілюзія, в усякому разі вона є такою значно в більшій мірі, ніж здається на початку. При цьому цілком зрозуміло, що в умовах ринку можна робити все, що завгодно, але якщо хтось діє так, що ринок цього не сприяє, то ціною індивідуальної свободи стає економічний крах. Функціонування ринкової економіки – це не випадкові, хаотичні діяння господарюючих суб’єктів. Всі ці діяння підпорядковані вимогам певних економічних законів, які лежать в основі дії ринку.
Ринок виконує ряд функцій. Їх можна звести у дві групи:
а) організаційні:
встановлення зв’язків між виробниками й споживачами продукції,
не опосередкованих іншими системами розподілу;
забезпеченні вільного вибору партнерів по господарських зв’язках;
забезпечення конкуренції між суб’єктами ринку.
б) економічні:
механізм ринку робить усіх учасників конкурентного процесу
матеріально зацікавленими в задоволенні тих потреб, які виражаються через попит;
ринок, створюючи сигнали через ціни, стимулює засвоєння
досягнень науково – технічного прогресу, зниження витрат, підвищення якості, розширення асортименту товарів і послуг;
сприяє вирішенню центральних проблем економіки. Таких, як
підвищення рівня життя, зміна структури економіки, підвищення ефективності суспільного виробництва тощо;
механізм ринку в цілому звільняє економіку від дефіциту товарів і
послуг.
На практиці ринкова економіка переважно бездефіцитна. В умовах ринкового господарства тривалий, стійкий розрив між потребами і споживання (дефіцит) неможливий хоча б тому, що суперечить економічним інтересам усіх учасників конкурентного процесу. Саме тому країни з міцними ринковими традиціями, перед якими стоїть немало невирішених соціально – економічних проблем, позбавлені принаймні однієї – товарного голоду. Навіть кризи, які там періодично відбуваються, - це кризи перевиробництва.
Все це дає підстави стверджувати, що ринок з його механізмом функціонування економіки відноситься до розряду загальнолюдських цінностей, є досягненням усієї світової цивілізації й залишиться таким в досяжному майбутньому.
Отже, сучасний механізм регулювання ринкової економіки – досить складне організаційно – економічно –правове утворення. Він, по – перше, включає в себе сукупність організаційних структур, систему форм, методів і інструментів регулювання ринку і в цій своїй якості виступає як спосіб організації ринкової економіки. По – друге, це система функціонування виробничих відносин. Система, де виробничі відносини проявляються в конкретних господарських формах. У цій якості він виступає як механізм реалізації власності на засоби виробництва та погодження економічних інтересів суб’єктів ринкових відносин. По – третє, механізм регулювання ринку включає певні правові норми, які регламентують діяльність суб’єктів ринку. І в цій якості він виступає як спосіб реалізації регулюючої ролі держави. Таким чином, механізм регулювання ринкової економіки охоплює як сферу функціонування продуктивних сил і виробничих відносин, так і сферу надбудови. Тому його зміст може бути зрозумілим лише при розгляді цих основних аспектів прояві в їх взаємодії і взаємозв’язку.
Отже, механізм регулювання ринкової економіки – це спосіб її організації і забезпечення ефективного функціонування відповідно до вимог економічних законів, посередництвом якого реалізуються економічні інтереси суб’єктів ринку.
Нарешті, можна визначитися і щодо ринкової системи. Ринкова система – це сукупність усіх перерахованих елементів у їх взаємодії, взаємозв’язку і взаємозалежності.
УКРАЇНСЬКА ЕКОНОМІКА: СТАН І ПЕРСПЕКТИВИ
Нова модель економічного розвитку України
Входження країни в етап економічної стабілізації актуалізує обґрунтуван-
ня конструктивної моделі післякризового розвитку. При її розробленні необхідно враховувати нову не лише економічну, а й політичну ситуацію. На відміну від попереднього періоду, коли при формуванні стратегії економічного розвитку межа протистоянь проходила між ринковою і неринковою ідеологією, нині центр дискусії перемістився в іншу площину – визначення можливих рішень у межах ринкової парадигми.
Дуже важливо зрозуміти об’єктивну зумовленість цієї обставини. По суті в усіх сферах економіки сформувались досить вагомі сили, що вимагають простору для своєї діяльності. І це вельми значуще. Люди, особливо найдієздатніша частина населення – молодь, не хочуть повертатися до минулого, чекають від політичного керівництва країни рішучих дій, спрямованих на поглиблення розпочатих системних перетворень. У зв’язку з цим було б безумством уважати, що ми можемо хоч якимось чином відступити від обраного курсу ринкових реформ, повернути на шлях директивної економіки.
Водночас не меншим безумством є вперте небажання зрозуміти, що модель економічної політики, яку ми намагалися реалізувати в попередній період, себе вичерпала, що вона не в змозі розв’язати найгостріші суперечності, які сформувалися в ході реформ, забезпечити створення надійного фундаменту економічного зростання, радикально змінити ситуацію в соціальній сфері. При розгляді цього ключового питання дуже важливо піднятися над амбіціями окремих політиків.
Поставлена проблема має й інший аспект: на попередньому етапі трансформації суспільства стратегія спрямувалася на вирішення триєдиного завдання – утвердження нашої державності, демонтаж атрибутів адміністративної економіки та подолання глибокої економічної кризи. Нині на порядку денному стоїть проблема якісного виміру – якою буде наша держава, її економічна та соціальна структура.
Необхідно враховувати специфіку логіки подальших перетворень обмеженість варіантів вибору двома можливими рішеннями: послідовне втілення в життя неоліберальної моделі або здійснення осмисленого переходу до інституційної моделі ринкових перетворень, заснованої на принципах дирижизму, що поєднується з елементами сильного державного регулювання.
Розглядаючи проблему формування нової моделі після кризового розвитку, слід розуміти, що йдеться не про відмову від стратегії економічної лібералізації взагалі, від лібералізму як такого. Йдеться про інше: про відмову від радикального лібералізму, якому окремі політики віддають перевагу, агресивно штовхаючи нас до ідеології “ринкового фундаменталізму”, яка, на думку Дж. Сороса, така ж небезпечна для відкритого суспільства, як і комунізм.
Нові інститути суспільного життя, як і вся політика економічних та соціальних перетворень, не можуть формуватися лише на основі відомих схем та стереотипів, бути механічною “калькою” чужого досвіду, хай навіть надзвичайно вдалого. Адже штучно відтворити процес розвитку інших країн ще нікому не вдавалося. Тому при виборі моделі розвитку ми маємо спиратися на власний досвід. На все позитивне , створене в ході реформ.
На мій погляд, цілком відповідає вимогам часу суворо центристська за своїм змістом логіка Послання Президента України, яка поєднує елементи “спокійного” лібералізму і виваженого державництва. Вона фактично базується на принципі: “лібералізму – скільки можливо, держави – скільки необхідно”. Нам дуже важливо зберегти ту дуже нестійку політичну й економічну рівновагу, що намітилася останнім часом.
Вибір України на користь неоліберальної моделі не був спонтанним. Не маючи на старті реформ щонайменших уявлень про логіку ринкової трансформації, ми змушені були вдатися до запозичення зарубіжного досвіду.
Модель ліберальної економіки з кінця 70-х початку 80-х років повсюдно утвердилася в розвинутих країнах Заходу. До початку 90-х років країни Східної Європи вже нагромадили позитивний досвід ринкових перетворень на основі неолібералізму. Не можна не враховувати й готовність Заходу надавати нам фінансову допомогу виключно за умови відповідних перетворень, за умови виконання рекомендацій МВФ, які базувалися на принципах Вашингтонського консенсусу. Ці принципи сформувалися ще на початку 80-х років і мали сперш чітко виражену латиноамериканську спрямованість, в тому числі і на держави пострадянського простору.
Основний зміст принципів зводиться до низки позицій, які вважаються в логіці реформ базовими:
1) усунення державного регулювання економіки;
2) прискорення приватизації;
3) відкрита економіка;
4) ліберальне ціноутворення;
5) пріоритетність макроекономічної стабілізації й форсоване стиснення
грошової маси як основи приборкання інфляції;
6) ставка на зовнішні як головний рушій економічного зростання.
Не важко помітити, що наведені позиції цілком відповідають логіці нео-
ліберальної ідеології в її революційно – радикальній версії. Можна сперечатися з приводу того, наскільки послідовними ми були в окремих деталях, що стосується реалізації вказаної логіки, але те, що вона стала стрижнем здійснюваних в нас перетворень, безперечно.
Зміст запропонованих перетворень принципових заперечень не викликає, багато з них є достатньо конструктивними. Проблема полягає в іншому: радикальні ліберали намагаються бігти поперед потягу, вимагаючи швидких реформ. “Швидкі реформи – основа успіху” – все здійснюване розглядалося в контексті цієї формули. Пригадаємо з чого ми начинали: стрімка лібералізація цін – за збереження державної монополії: приватизація – без мінімальної наявності національного капіталу: повна відкритість – за відсутності національної грошової одиниці. Отже, еволюційний принцип трансформації було відкинуто й обрано революційний – повне руйнування попереднього. Витоки колізій, що виникли, криються в цьому виборі. Очевидно, радянська економіка була досить міцною, якщо вона відразу не розпалася на шматочки від подібних методів реформування.
Ми весь час намагалися переконати себе в тому, що Україні пропонується статус рівно вільного члена світової спільності. Зовні все справді виглядало саме так. Але за політичною оболонкою, за ширмою глобалізації легко виявити дещо інше: так звану нову стратифікацію держав. Цей феномен ще достатнім чином не досліджений у науковій літературі. Мова йде трирівневу ієрархію стратифікації країн: перший рівень – країни цивілізаційного центру, що розвиваються на основі постіндустріальної основи: другий рівень – периферійна зона – країни з традиційною індустріальною технологією і масовим виробництвом (ці країни імпортують високі технології, спеціалізуються на експорті, мають низку купівельну спроможність населення і вузький внутрішній ринок): третій рівень – за межами периферійної зони – країни доіндустріального розвитку.
Проблема бідності й глобальної економічної нерівності загострилася у зв’язку з тим, що в останні роки до кола бідних країн приєдналися пострадянські держави, які міцно закріпили своє місце на рівні периферійної зони. Це добре видно на співвідношенні економічних потенціалів США і Росії. Якщо в глобальному масштабі на частку США припадає приблизно 4,5% населення, 21% ВВП і приблизно половина світового ринку фінансових капіталів. То на частку Російської Федерації – 2% населення і тільки 1,6% ВВП та менш ніж 0,1% капіталізації ринку. Якщо частка Росії в загальному експорті високотехнологічної продукції на світовому ринку становить 0,3%, то Німеччини – 8,5%, Японії – 11%, США – 20%.[2]
Не може не викликати занепокоєння і те, що економічний розрив між пострадянськими країнами, в тому числі й Україною, і країнами ЄС за останні роки не лише не скоротився, але ще й збільшився. У зв’язку з цим перспективи України щодо швидкої інтеграції у функціональні структури світової спільноти поки що вельми ілюзорні. Виступаючи в Києві, Нобелівський лауреат Р. Мандел зазначив: “Дехто вважає, що Україні для вступу в ЄС знадобиться років 100, але я гадаю, що ви можете досягнути цього і за 20 років”.[7] Важко судити про реальність цього прогнозу. Принаймні відомо, що в офіційно схваленому графіку вступу 12 країн Європи до ЄС на найближчі 13 років Україна не значиться.
Отже, слід звільнятися від ілюзій. Головною вимогою до будь - якого політичного курсу є його реальність. Що означає гасло “нинішнє покоління житиме при комунізмі”, ми вже знаємо. Потрібне бачення проміжних етапів реалізації стратегії європейської інтеграції. Це стосуються, зокрема, вимог щодо відповідної уніфікації чинного законодавства, до чого весь час закликають урядові сановники. Європейські закони ніколи не діятимуть ефективно за наявних у нас нині економічних відносин. Це ще одна омана: сліпе копіювання європейських зразків вкотре може привести до суперечностей між політикою реформ і їх інституційним забезпеченням. Економічна політика України на початку нового тисячоліття має концентруватися на виправленні припущених у попередні роки прорахунків.
Слід наголосити: ідеологія лібералізму є адекватною сучасній стадії розвитку західної цивілізації. Цілком можливо, що в міру стабілізації економічної ситуації й усунення економічних деформацій значущість чисто ліберальних принципів зростатиме і в нас. У зв’язку з цим коректніше говорити про нинішню стратегію як про стратегію “відкладеної лібералізації”. Спроби інтегруватися в західноєвропейську цивілізацію через американські ворота були приречені на невдачу. Тепер, очевидно, що європейська (рейнська) модель ринкової економіки нам набагато ближче. Вона значно соціальніша за англосаксонську. До того ж і роль державного регулювання тут принципово інша.
Переорієнтація на Західну Європу є, на мою думку, найоптимальнішим варіантом з усіх можливих на сьогодні. Нам тепер ніхто не хоче давати серйозні кредити, і так буде доти, поки Україна не зробить остаточного вибору стосовно визначення своїх стратегічних партнерів.
І в цьому виборі треба виходити з того, що в Україні поразки зазнала не політика реформ загалом: у нас, як в багатьох пострадянських країнах, фактично збанкрутіла американська форма проведення реформ, схема реформ, що визначалася принципами Вашингтонського консенсусу.
Слід переглянути і ставлення до співробітництва МВФ. Відкинувши ілюзії, подивимося правді в очі: в діяльності цієї організації беруть і завжди братимуть гору політичні цілі, основною її метою є і лишатиметься намагання закріпити залежні країни на позиціях уже сформованої схеми глобальної сертифікації.
Однією з центральних проблем економічної політики наступного періоду є переосмислення місця і ролі держави. Потрібно позбутися вкрай примітивних уявлень на зразок “багато держави – мало ринку”, і навпаки. Протиставлення за принципом “або – або” ніколи не було й не може бути основою серйозної політики. Демонтуючи підвалини адміністративної економіки, ми порушили золоте правило – держава може пустити економіку “на самоплив” лише там і тоді, де і коли будуть сформовані та ефективно діятимуть повноцінні ринкові механізми. На це звертає увагу і Світовий банк. “Низький рівень дієздатності держави в багатьох країнах СНД, - підкреслюються у спеціальному дослідженні Банку “Держава у світі, що змінюється”, - серйозна та зростаюча перешкода для досягнення прогресу в більшості сфер економічної та соціальної політики”. Нас же весь час “штовхають” до відтворення принципів ринкової економіки першої половини ХІХ століття коли державі відводилася пасивна роль “нічного сторожа”.[13]
Крім того, світовий досвід незаперечно доводить зростання ролі держави в найскладніші, переломні етапи розвитку. Це стосується і періоду подолання наслідків “Великої депресії”, і перетворень повоєнного періоду, включаючи 60-ті та 70- ті роки. Основи сучасної економічної системи країн Заходу сформовані саме в цей період. Вони утвердилися на основі кейнсіанських постулатів державного стимулювання економічного попиту, активної взаємодії держави з приватним капіталом.
Ці принципи підтверджують необхідність принципових змін у нашій політиці. Для демонтажу командної економіки радикальний лібералізм ще якоюсь мірою був виправданим. Нині, коли на перше місце ставляться завдання економічного зростання, структурної та інноваційної політики, проблема зміцнення регулятивної функції держави стає ключовою. Це ж стосується і політики реформ. Будь – які намагання забезпечити їх реальне поглиблення за умови збереження неефективної держави приречені на провал. Цю незаперечну істину підтверджує наш власний досвід – досвід попередніх років.
Як відновити дієздатність нашої держави, зробити її силою, здатною радикально змінити економічну, а відтак – і соціальну ситуацію, забезпечити реальне просування реформ, швидке економічне зростання та збалансований розвиток? Чіткої відповіді на це запитання поки що немає: воно лишається неосмисленим достатньою мірою навіть теоретично.
Розглядувана проблема є багатоаспектною. Дієздатність держави має оцінюватися:
По – перше, з позиції вирішення основного завдання системних перетворень – поглиблення ринкової трансформації економіки. Визначальними чинниками цього процесу є інституційне забезпечення політики реформ, завершення процесу формування розгалуженої ринкової інфраструктури, утвердження ефективного законодавчого поля та стабільних правил економічної діяльності. Гостро стоїть і інша проблема – усунення наявних деформацій у відносинах власності, забезпечення на ділі її легалізації її основних форм, політичної підтримки та надійного державного захисту приватної власності, інтересів ділових партнерів та кредиторів, національного капіталу загалом. Дуже важливо у зв’язку з цим запровадити цивілізовані механізми державного регулювання земельного ринку, який уже фактично діє, однак діє хаотично. Потребує невідкладного вирішення і питання захисту дрібних акціонерів, яких у нас майже 15 млн.
По – друге, дієздатність держави має оцінюватися і з позиції її спроможності забезпечити створення економічних, політичних та соціальних передумов реалізації наявних конкурентних переваг української економіки. У ситуації, коли такі переваги не можуть бути реалізовані на основі ринкових саморегуляторів через відсутність останніх, держава має виступати в ролі суб’єкта, який посилює ринкові механізми, що лише формуються, доопрацьовувати те, чого ринок поки що сам зробити не в змозі.
По – третє, реалізація конкурентних переваг має втілитися в зміцненні позицій внутрішнього ринку, утверджені інноваційної моделі розвитку української економіки, освоєнні механізмів енергозбереження та структурної політики, подолання нагромаджених за роки реформ відтворювальних деформацій. Такого інструментарію у нас поки що немає.
Звичайно, йдеться не про поворот назад до закритої економіки. Необхідно реалізувати напрацьований світовою практикою арсенал всебічної підтримки національного виробника в межах відкритої економіки. Саме з цих позицій має створюватися групова програма стимулювання внутрішнього ринку, здійснення політики виваженого протекціонізму – захист насамперед високотехнологічного потенціалу та інвестиційного комплексу держави.
По – четверте, потребує переосмислення і логіка макроекономічної стабілізації. Це також один із визначальних чинників дієздатності держави. У попередні роки ставку у сфері макроекономічної стабілізації було зроблено на монетарну політику. Проте наш власний досвід, як і досвід інших постсоціалістичних країн, демонструє обмеженість можливостей надійної стабілізації грошей суто монетарними інструментами. Адже навіть за “класної” грошово – кредитної політики курс гривні від моменту її запровадження впав більш як утроє. Різке падіння ВВП у доларовому обчисленні пояснюється передусім цією причиною. Це вагомі докази того, що не може бути сильної валюти за нестабільної економіки.
Необхідно переглянути й логіку зміцнення державних фінансів. Слід усвідомити, що головною передумовою вирішення фінансових проблем держави є зміцнення фінансів суб’єктів господарювання, юридичних осіб та домашніх господарств.
По – п’яте, зміцнення дієвості держави пов’язане і з історичним посиленням її впливу на розвиток соціальної сфери. Першоосновою цього є надійний захист та державна підтримка соціально незахищених верств населення. Це аксіома, яку не можна заперечувати.
Водночас досвід попередніх років показує, що соціальна політика не може обмежуватися лише державною підтримкою соціально незахищених верств населення. Вирішення цього завдання напряму залежить від оплати праці економічно активного населення. За збереження наявної тенденції – невпинного зниження частки оплати праці в структурі ВВП – розв’язати проблему стабільного пенсійного забезпечення, як і інших соціальних витрат, неможливо. Нині падіння заробітної плати досягло критичної межі. Якщо в 1994 році середньомісячна заробітна плата в доларовому еквіваленті становила 24 долара, на кінець 1997 року – 89 доларів, то нині – 35 доларів.[13] Це майже у дванадцять разів менше ніж у Польщі, і в один і вісім десятих разів – ніж у Росії. За такого рівня заробітна плата цілком втрачає стимульовану функцію, в тому числі й щодо продуктивності праці, науково - технічного прогресу.
Важливо враховувати й ще один аспект порушеної проблеми. Зміцнення дієздатності держави передбачає утвердження в суспільстві надійних противаг бюрократизації управлінського апарату, подолання його корумпованості. Такими противагами може бути лише реальна демократизація всіх сфер суспільного життя, і насамперед економічних відносин, забезпечення їх прозорості, утвердження дійових інститутів громадського суспільства. Політика держави має зосереджуватися і на обмеженні впливу олігархічних структур, протидії їхньому зрощуванню з державним апаратом. Держава ніколи не зможе реалізувати свою конструктивну місію за умов, коли заінтересовані групи мають можливість визначати її політику, впливати на законодавчі органи, судову практику, центральні та місцеві управлінські інституції. Створення таких умов сприяла офіційна політика прискореної приватизації, яка здійснювалася починаючи з 1992 року. І в цьому питанні потрібна повна ясність: за відсутності достатніх нагромаджень національного капіталу альтернативи корумпізації та олігархізації приватизаційного процесу практично не було. Слід також усвідомлювати, що за відсутності ефективних противаг діє закономірність розширеного само відтворення олігархічного капіталу. Переступивши певну межу, він стає всесильним. Багато країн опинилися на обочині сучасної цивілізації, своєчасно не відчувши загрози олігархічного розвитку. У цьому зв’язку спроможність держави гарантувати для всіх без винятку суб’єктів господарської діяльності єдині “правила гри” становить ключову ознаку її дієздатності. Це водночас і основа інвестиційної привабливості економіки, а відтак – її стабільного розвитку.
Модернізація економіки України в умовах глобалізації
Розглянемо принципові ознаки й характерні риси глобалізації як суспільно
економічного процесу. З огляду на сформульовані в літературі визначення даного поняття та форми виявлення цього феномена в різноманітних сферах економіки і суспільства слід наголосити передусім на тому, що глобалізація є продуктом епохи постмодерну, переходу від індустріальної до постіндустріальної стадії економічного розвитку, формування основ ноосферно – космічної цивілізації. Звідси випливають і якісні й кількісні ознаки та показники, що характеризують розгортання даного процесу.
Серед