Держава та її економічні функції
Державні підприємства, як один із основних елементів державної власності, у своєму розвитку проходять ряд етапів. На першому етапі вони використовувались як засіб оздоровлення збиткових капіталоємних галузей промисловості. Якраз таку функцію і здійснювала англійська держава, яка націоналізувала збиткову вугільну та інші галузі промисловості, виплативши при цьому величезні суми колишнім власникам. За словами відомого англійського економіста Р. Прайка, націоналізований сектор у першому десятиріччі був сферою розчарування. Тому необґрунтованими є спроби окремих західних авторів видати післявоєнну націоналізацію в Англії як соціалістичну політику розширення суспільного контроль за ресурсами, нібито спрямовану проти монополій. В Італії державний сектор служив як оздоровче джерело ще до Другої світової війни і протягом першого десятиріччя повоєнного періоду.
На другому етапі головне призначення державних підприємств полягало в тому, щоб сприяти розвитку приватного сектору за допомогою надання йому товарів та послуг за заниженими цінами. Привласнення додаткової вартості, створеної на державних підприємствах, в інтересах монополій здійснюється на другому етапі, переважно, через механізм цін. На продукцію державних підприємств ціни набагато нижчі, ніж на продукцію, що купується державою. Так, на державній електроенергії капіталісти в другій половині 60-х pp. економили щорічно не менше 73 млн. ф. ст. Ціни на продукцію націоналізованих галузей стримувалися.
Французьке національне товариство залізниць постійно проводило політику зниження транспортних тарифів для великих монополій і, водночас, підвищувало пасажирські тарифи. Ціни, що встановлювались урядом на вугілля, становили всього 60 % від роздрібних. Такий же нееквівалентний обмін мав місце в Австрії, США та інших країнах. Це свідчить про те, що процес розвитку та функціонування державної власності відбувався не в інтересах більшості населення, а мав прокапіталістичний характер.
Деякі західні науковці намагаються будь-якими засобами показати державний сектор економіки нерентабельним, із низьким зростанням продуктивності праці, з бюрократичним управлінням і протиставити йому приватний сектор як більш динамічний, що не обмежує свободи конкуренції. Націоналізовані галузі, за їхнім твердженням, розвиваються за рахунок приватного сектору і є неефективними. Так, норма прибутку в державному секторі Англії в 1968 р. (за дещо заниженими даними через методику розрахунку) була насправді нижчою, ніж в окремих галузях приватного сектору.
Справжня причина такої рентабельності державних підприємств полягала, по-перше, в антидемократичному характері націоналізації, через який вони змушені сплачувати довгий час рештки величезних компенсаційних платежів та відсотків із заборгованості; по-друге, політики цін, явними і прихованими формами датування недержавного сектору. Наприклад, в Англії протягом 10 років (1964—1974) приватний сектор отримав від держави 5460 млн. ф. ст.
Проте в 1968 p., за підрахунками Р. Прайка, індекс погодинної продуктивності праці в державному секторі Англії складав 167,9 пункти, тоді як на підприємствах приватного сектору (обробна промисловість) — 143,8 (1958 = 100). У 1971 р. кожен зайнятий у державному секторі створював приблизно 2500 ф. ст. національного доходу, тоді як у приватному секторі — 1900 ф. ст. Щорічно від 1963 до 1972 pp. прибуток у державному секторі економіки у розрахунку на одного зайнятого був більшим, ніж у приватному. Англійський економіст М. Харінгтон, розглядаючи причину збитків вугільної промисловості, а також залізничного транспорту в Англії, відзначає, що це викликано не тим, що робітники та управляючі менш здібні та менш енергійні, ніж у приватних галузях. Величезні промислові державні корпорації, за його словами, є основою розвитку і цілком можливо, що націоналізовані галузі будуть зараховані до числа найбільш прогресивних та ефективних підприємств країни.
Дещо нижча фінансова (а не техніко-економічна) ефективність державного сектору була зумовлена і тим, що в ньому сконцентровані базові галузі промисловості з високою органічною будовою капіталу, низькою віддачею. Державний сектор змушений розвивати галузі виробничої та соціальної інфраструктури, щоб, з одного боку, створити нормальні умови для капіталістичного розширеного відтворення, а з другого — до певної міри задовольнити широкі національні інтереси, зокрема розвивати систему освіти, охорони здоров'я та ін., що в кінцевому підсумку також необхідне для забезпечення основних вимог процесу капіталістичного відтворення.
За умов загострення валютної кризи нижчі ціни на продукцію державних підприємств слугували, певною мірою, стримуючим фактором зростання інфляції, змушували монополії орієнтуватися на рівень цін у виробництві конкуруючих товарів. Всі ці галузі могли бути рентабельними як у випадку відсутності обмежень на зростання цін продукції цих галузей, так і після того, як таке обмеження буде скасоване.
На другому, а частково і на першому етапі, держава вимушена була зміцнювати державний сектор економіки, поновлювати підприємства, здійснювати їх модернізацію, інакше, будучи сконцентрованим у базових галузях промисловості, він не зміг би забезпечити відтворення сукупного капіталу. У тому, що націоналізовані галузі промисловості, державні підприємства в Англії стали технічно передовими, важливу роль відіграла здійснювана політика капіталовкладень, систематичне реінвестування прибутків. Такі риси розвитку були притаманні і держав--лм підприємствам в Італії. Лише у випадку виходу державних підприємств на рівень передових у технічному відношенні, високоефективних відносин економічної власності, що складалися в результаті їх функціонування, можуть частково привести у відповідність розвиток продуктивних сил і виробничих відносин.
Крім того, державні підприємства виконують такі функції, як індустріалізація відсталих регіонів, а отже, вирівнювання рівнів розвитку різних регіонів; впроваджують економічно чисті технології, а отже, активніше здійснюють охорону довкілля; служать засобом послаблення гостроти економічних криз, зростання зайнятості, важливим важелем інтициклічного регулювання, структурної перебудови економіки, підвищення конкурентоспроможності промисловості, зокрема шляхом збільшення витрат на НДДКР.
Суспільною формою державних підприємств у розвинених країнах звіту є система відносин економічної власності, насамперед, між вищими чиновниками державного апарату (які здійснюють прямий і опосередкований вплив на господарську діяльність цих підприємств, їх цінову, амортизаційну, торговельну політику тощо) та вищими менеджерами, з одного боку, і найманими працівниками з другого боку.
Внаслідок формування на державних підприємствах в окремих розвинених країнах світу найорганізованіших загонів найманих працівників (наприклад, у Франції, Англії), вони першими домагались таких завоювань, як вищий рівень оплати робочої сили, більша тривалість оплачуваних відпусток, повніша гарантія збереження робочого місця тощо, які згодом поширювалися на великі недержавні підприємства. Це означає наявність нижчої норми додаткової вартості на державних підприємствах, демократичніший характер трудових відносин.
Функціонування та розвиток державних підприємств з боку суспільної форми означає процес наповнення елементами якісно нового змісту низки економічних законів і категорій, які відображали еволюцію капіталістичного способу виробництва загалом. Так, категорія "капіталу" набуває форми державного капіталу, а у його межах постійний капітал трансформується у державний постійний капітал; змінний капітал — у державний змінний і т. д.; категорія "наймані працівники" розвивається у формі "найманих працівників державних підприємств" тощо.
Якісно новими елементами поповнюються такі специфічні економічні закони капіталізму, як закон середньої норми прибутку, закони концентрації та централізації капіталу, основний економічний закон та інші; такі загальні економічні закони, як закон вартості, закон грошового обігу тощо; всезагальні економічні закони (адекватності виробничих відносин рівню і характеру розвитку продуктивних сил, зростання продуктивності праці та інші).
Водночас виникають нові економічні закони та категорії: закон одержавлення економіки (з розмежуванням у його межах закону одержавлення господарського механізму, закону одержавлення продуктивних сил), закон зрощування державної та монополістичної власності та інші; державне регулювання економіки, державне програмування економіки, одержавлення робочої сили, одержавлення науки, державні транснаціональні корпорації тощо.
Відносини державної власності на державних підприємствах функціонують і розвиваються у всіх сферах суспільного відтворення, зазнаючи значного впливу з боку політичних партій, які формують уряд, парламенту, пануючої ідеології, а в межах ЄС — наднаціональних органів, самого Римського договору, що ґрунтується на засадах ринкової економіки.
Таким чином, розвитку державних підприємств за умов капіталізму властива двоїстість, внутрішня суперечливість, поєднання прогресивних та негативних рис, співвідношення між якими змінюється на різних етапах еволюції капіталізму. Водночас ці особливості розвитку державних підприємств, що якісно відрізняють їх від монополістичних підприємств, складають лише окремі елементи демократичного змісту державної капіталістичної власності.
їхній подальший розвиток буде визначатися, головним чином, законами і суперечностями системи продуктивних сил, діями загального закону адекватності виробничих відносин характеру продуктивних сил, з одного боку, силою демократичного руху, характером політичної влади—з другого.
Водночас у другій половині 70-х pp. XX ст. лейбористський уряд Великобританії почав переводити державні підприємства на принципи комерційного госпрозрахнунку, а тому значною мірою припинився процес продажу ними товарів і послуг за заниженими цінами, що сприяло зростанню рівня самофінансування таких підприємств, забезпечувало їм фінансову рентабельність, про що буде сказано далі.
Юридичними формами державних підприємств є, по-перше, підприємства, створені відповідно до норм приватного права й аналогічні приватним підприємствам (компанії з обмеженою відповідальністю, акціонерні товариства, які здійснюють процес управління самостійно); по-друге, підприємства, що відповідають вимогам публічного права (наприклад, націоналізовані галузі в Англії, в яких управління здійснюється відповідно до директив уряду), по-третє, ті підприємства, керівництво якими здійснюється безпосередньо державними органами (так звані казенні підприємства). Змішані підприємства (державно-корпоративні) підпорядковуються нормам приватного права.
Наприкінці 70-х — у 80-х pp. серед деяких розвинених капіталістичних країн прокотилася хвиля роздержавлення і приватизації (у деяких із них вона переривалася націоналізацією) окремих галузей промисловості, підприємств, банківської сфери, про що буде сказано при характеристиці економічної системи сучасного капіталізму.
Державні підприємства в колишньому СРСР становили понад 90 % сукупної власності. Крім того, значною мірою були одержавлені підприємства колгоспно-кооперативної форми власності. Державні підприємства у республіках, передусім, найбільші, були підпорядковані загально-союзному уряду (в Україні налічувалося 2000 таких найбільших підприємств). Загалом державні підприємства управлялись із загальносоюзного або республіканського центрів за допомогою адміністративних важелів: їм визначалась номенклатура продукції, фонд зарплати, централізовано виділялись матеріальні ресурси, призначались підприємства — постачальники комплектуючих виробів та збутові організації, встановлювались ціни тощо, внаслідок чого господарський розрахунок, підприємництво мали формальний характер, у розподілі заробітної плати серед найманих працівників панувала зрівнялівка, нерентабельні підприємства дотувались із держбюджету, значна кількість таких підприємств забруднювала довкілля. Середній рівень завантаження промислових підприємств становив у 1988—1990 pp. 85 %, комплексною механізацією було охоплено близько 15 % підприємств, майже 40 % робітників були зайняті ручною працею, а в будівництві — 50—60 % працівників.
Водночас окремими позитивними сторонами розвитку державних підприємств були їхня стабільність (що забезпечувало реалізацію права на працю), певне впровадження передових досягнень науки і техніки з них та планомірний характер розвитку, цілеспрямоване створення значної кількості таких підприємств у тих регіонах, де був надлишок робочої сили та ін.
У функціонуванні та розвитку державних підприємств водночас відбувається реалізація такої базисної функції держави, як функції підприємця, а отже ролі держави у сфері безпосереднього виробництва. Проте виконанням цієї функції така роль держави щодо визначальної сфери суспільного відтворення не обмежується; вона посилюється виконанням державою функції інвестора, кредитора, важливого чинника розвитку науки і техніки, підготовки робочої сили нормальної якості та ін. Найповніше роль держави у цій сфері виражається у створенні так званих суспільних благ і послуг.
Суспільні блага і послуги. До суспільних благ і послуг у західній економічній літературі відносять охорону громадського порядку, законодавство, утримання громадських садів і парків, розвиток освіти, забезпечення національної безпеки, міжнародні відносини та ін. Такий перелік суспільних благ, крім національної оборони, дають, зокрема, американські вчені М. Бурда та Ч. Віплош.
Загальною причиною надання таких благ державою вони називають те, що без неї (держави) ці блага взагалі не виготовлялися б, або виготовлялися б у недостатній кількості. Конкретизуючи цю причину, автори стверджують, що такі блага є нерідко колективними; їх виробництво характеризується зростаючою віддачею від масштабу (так, витрати на будівництво і підтримку у стані порядку приблизно однакові, незалежно від того, користується ними декілька чоловік чи багато людей).
Особливістю суспільних благ, на їхню думку, є те, що "вони мають колективний характер і не можуть бути привласненими для індивідуального споживання, а використання однією особою приносить вигоду іншій (так званий зовнішній ефект)". К.Г. Макконнелл і С.Л. Брю до таких особливостей відносять і те, що суспільні блага є неподільні і складаються із таких великих одиниць, що вони не можуть бути продані індивідуальним покупцям. Крім того, вони зазначають, що "на ці блага не поширюється принцип виключення, тобто немає ефективних способів відсторонення індивідуумів від користування вигодами суспільних благ у випадку їх появи". Якщо вигоди від отримання товарів індивідуального споживання базуються, на їхню думку, на купівлі таких благ, то "вигоди від суспільних благ дістаються суспільству внаслідок виробництва таких благ". До суспільних благ вони також відносять діяльність поліції, пожежну охорону, бібліотеки, музеї, профілактичне медичне обслуговування тощо, які також називають квазісуспільними (квазідержавними) товарами.
Проте таке пояснення причини появи та розвитку суспільних благ, як їх класифікація, є поверховим і аморфним. Це зумовлено, по-перше, тим, що поняття "суспільний" і "державний" західними авторами зазвичай ототожнюються: тому будь-яка держава, в т. ч. поліцейська, бюрократична, надає нібито суспільні блага, які за своєю сутністю можуть зовсім не відповідати суспільним потребам. По-друге, у наведеній класифікації нема розмежування на економічні, соціальні, юридичні, політичні блага, внаслідок чого вона набуває еклектичного характеру. Потретє, з'ясування причин надання державою таких благ позбавлене комплексності та політекономічної спрямованості і без урахування наявності у сучасної держави базисних і надбудовчих функцій.
Щоб уникнути цих істотних вад, слід з'ясувати джерело надання таких благ. Оскільки основним джерелом їх надання є, передусім, податки з найманих працівників, то віднесення їх до суспільних можна вважати лише за зовнішньою формою вияву. Доцільніше у такому разі називати їх квазі (нібито, уявно) суспільними або державними послугами. Такий характер вони мають і з огляду на нерівномірний і несправедливий характер розподілу багатьох із цих благ. Наприклад, витрати держави на освіту в СІЛА у багатих кварталах чи приміських зонах у 2—3 рази вищі, ніж у населених бідняками кварталах (так звані гетто). Це стосується і чистоти вулиць, якості комунальних послуг, профілактики захворювань та ін. Якщо припустити, що жителі привілейованих зон виплачують більші податки і отримують послуги від держави відповідної якості, то це свідчить не про суспільну, а класову природу таких благ. Водночас внаслідок мобілізації значних ресурсів у руках держави та їх витрат на квазісуспільні товари і послуги виникає потужний синергічний ефект, який робить доцільним їх здійснення навіть за умов капіталізму.
Політекономічний аспект дослідження державних послуг вимагає також з'ясування сутності держави у певному суспільстві, а отже характеру суспільного способу виробництва, який визначає таку сутність і водночас зазнає зворотного активного впливу держави. Якщо, наприклад, в Україні держава своєю діяльністю сприяє первісному нагромадженню капіталу, а отже, служить інтересам кланово-номенклатурної еліти, і водночас посилює процес експлуатації найманої праці, то послуги, які зона надає, мають, передусім, прокапіталістичну спрямованість, а тому не є суспільними благами. Суспільний зміст такі блага можуть набути у випадку служіння держави інтересам тих, хто створює матеріальні і духовні блага в суспільстві.
Політекономічний аналіз державних послуг передбачає також виокремлення серед них економічних, соціальних, правових, політичних, національних та ідеологічних аспектів. До економічних належить розвиток економічної інфраструктури (доріг, мостів та ін.); до соціальних — надання послуг із освіти, охорони здоров'я, здійснення житлового будівництва, охорони довкілля та ін.; до правових — розробка нових та вдосконалення чинних юридичних законів; до політичних — утримання армії, поліції, в'язниць тощо; до ідеологічних — здійснення ідеологічного впливу держави через засоби масової інформації на широкі верстви заселення згідно з ціннісними орієнтирами держави, їх класової природи; національні послуги — це здійснення державою оборонних функцій.
Водночас між деякими видами цих послуг нема чіткої градації. Так, оборонні функції у випадку здійснення державою агресії проти іншої країни або проти власного народу (придушення соціальних виступів) перетворюються на політичні.
Надання державою різноманітних послуг передбачає значний перерозподіл ресурсів (матеріальних, фінансових, трудових, інформаційних) у суспільстві. Він здійснюється, головним чином, через механізм оподаткування, про що буде сказано далі.
У свою чергу, такий перерозподіл істотно впливає на кругообіг ресурсів, передусім, через механізм державної закупівлі товарів і послуг. Так, відомий американський економіст Г. Манків називає державну закупівлю третім компонентом попиту на товари і послуги, зокрема закупівлю зброї, книг для бібліотек, будівництво шкіл та наймання вчителів, оплату послуг державних службовців, будівництво доріг та виконання інших громадських робіт. Загалом, закупівлі товарів і послуг у СІЛА наприкінці 90-х pp. становили близько 20 % ВВП (обсяг ВВП у 1997 р. становив 8 трлн дол.). Крім того, держава здійснює соціальні витрати, обсяг яких перевищив 1 трлн дол. лише на федеральному рівні. Ці витрати (трансфери) отримують домогосподарства, люди похилого віку (програми соціального страхування).
У політекономічному аспекті основною причиною наростаючих обсягів надання державою економічних і соціальних послуг є, по-перше, неспроможність приватної та колективної капіталістичної власності забезпечити розвиток сучасних продуктивних сил, а отже, процес переростання останніми меж названих типів власності; по-друге, неспроможність ринкової системи вирішувати низку загальнонаціональних проблем (посилення диспропорційності розвитку економіки, монополістичних тенденцій, соціальної диференціації у суспільстві та ін., про що йшлося у сьомій темі), загострення відповідних суперечностей. Тому держава, як зазначалося, має своєю діяльністю, передусім, посилити позитивні функції ринку і ринкової економіки та послабити, нейтралізувати їхні негативні функції.
Крім того, залежно від досягнутого рівня розвитку продуктивних сил, технологічного способу виробництва, їхньої інтернаціоналізації держава має виконувати низку якісно нових, насамперед економічних функцій.
§ 2. Економічні функції держави
Сутність та структура економічних функцій держави.
Економічна політика держави.
Основні моделі державного регулювання економіки.
Теорії держави та економічної ролі держави.
Сутність та структура економічних функцій держави. У зарубіжній та вітчизняній економічній літературі визначення сутності економічних функцій або відсутнє, або позбавлене ознак категоріальності та концептуальності. Так, у підручнику "Державне регулювання економіки" за редакцією І. Михасюка стверджується, що "економічні функції” держави — це конкретні напрями здійснення економічної діяльності (політики) держави". У наведеному визначенні, з одного боку, одне невідоме підводиться під некоректно оформлене інше невідоме, а по-друге економічна діяльність держави ототожнюється з її політикою. Відповідно до такої логіки автори розглядають економічні функції держави за двома напрямами:
а) регулювання державного сектору економіки;
б) регулювання недержавного сектору економіки та національної економіки в цілому.
У "Економічній енциклопедії" за редакцією Л. Абалкіна визначення економічних функцій держави немає, але названі такі дві з них:
1) створення необхідних передумов для нормального функціонування ринкової економіки (забезпечення правової бази економічних відносин і правопорядку в суспільстві тощо);
2) прямий державний контроль над економікою. Такий поділ, як один з критеріїв класифікації економічних функцій держави, можна визнати доцільним, проте некоректним є віднесення до першої функції забезпечення правопорядку у суспільстві тощо, які належать до надбудовчих функцій.
Логічнішою у даному контексті є спроба американських учених Кемпбелла Р. Макконнелла і Стенлі Л. Брю пов'язати такі функції держави з економічною роллю держави, оскільки поняття "функція" відображає, передусім, роль, призначення чого-небудь, а також певне коло діяльності. При цьому вони виділяють п'ять таких економічних функцій:
1) забезпечення правової бази, що сприяє ефективному функціонуванню ринкової системи;
2) захист конкуренції;
3) перерозподіл доходів і багатства;
4) коригування розподілу ресурсів із метою зміни структури національного продукту;
5) стабілізація економіки, тобто контроль за рівнем зайнятості та інфляції, а також стимулювання економічного зростання. Отже, у даній класифікації наявні недоліки попередньої класифікації.
Водночас для політекономічного визначення даної категорії необхідно розглядати такі функції держави в органічному зв'язку з політекономічною характеристикою держави, про що йшлося раніше. Це зумовлене тим, що в економічних функціях знаходить своє комплексне вираження сутність держави як політекономічної категорії. З урахуванням сказаного економічні функції держави — це втілення її економічної ролі у процесі реалізації наявної у неї економічної влади і власності, внаслідок чого виникає цілісна система відносин економічної власності та управління нею у всіх сферах суспільного відтворення.
Класифікацію економічних функцій держави можна робити за різни-чи критеріями, залежно від соціальної спрямованості (тобто діяльності з інтересах певного класу, суспільства в цілому або певного поєднання інтересів цих суб'єктів). Оскільки держава за умов капіталізму діє, передусім, в інтересах економічно (а отже, і політично) пануючого класу, "о її основною функцією є забезпечення умов розвитку для недержавних форм капіталістичної власності (приватної та колективної), передусім, монополістичної власності шляхом вирішення або послаблення тих суперечностей, поглиблення і загострення яких відбулись у межах ринкової системи та відповідних форм власності, що лежать в основі цієї системи.
Першочерговим кроком для вирішення таких суперечностей є обґрунтування відповідних форм економічної політики, а на їх основі — певних програм і планів, забезпечення їх необхідними ресурсами (матеріальними, фінансовими тощо).
Наступну градацію економічних функцій держави в межах цієї основної функції (забезпечення умов для розвитку недержавних форм власності) з урахуванням сфер діяльності держави слід розглядати в контексті поділу економічної системи на такі три найважливіших підсистеми:
1) продуктивні сили;
2) відносини економічної власності;
3) господарський механізм. Тому відповідними економічними під функціями сучасної держави є, по-перше, сприяння розвитку продуктивних сил недержавного сектору економіки (шляхом надання державної допомоги у підготовці робочої сили нормальної якості, впровадження досягнень науково-технічного прогресу у виробництво, розвитку науки тощо), по-друге, сприяння розвитку приватного та колективного типів капіталістичної власності (шляхом реалізації податкової, кредитної, амортизаційної, цінової та інших форм економічної політики); по-третє, вдосконалення ринкового механізму саморегулювання економіки.
Проте економічна система сучасного капіталізму, як зазначалося, без широкомасштабної економічної діяльності держави, що базується на державній власності, на нормальному функціонуванні державного сектору існувати не може. Тому наступною важливою функцією держави є створення умов для розширеного відтворення державної власності. У межах цієї функції також доцільно виділити три підфункції:
а) розвиток продуктивних сил державного сектору, який є матеріально-речовим змістом державної власності;
б) розширене відтворення на цій основі відносин державної економічної власності;
в) постійне удосконалення державного регулювання економіки в межах державного сектору. Кількісним вираженням перших двох підфункцій є такі дані: так, частка державного сектору (а отже, державних підприємств) у ВВП Італії та Франції наприкінці 90-х pp. становила близько 20 %, Португалії — 21 %, Іспанії — 14 %, Великобританії — 12 %.
Третя основна економічна функція держави випливає з двох попередніх і полягає у розширеному відтворенні цілісної економічної системи шляхом раціонального поєднання недержавних і державного типів власності, узгодження відповідних ланок господарського механізму (ринкового саморегулювання та монополістичної планомірності, з одного боку, і державного регулювання з другого боку) та стабільного розвитку продуктивних сил суспільства шляхом стимулювання економічного зростання, вдосконалення техніко-економічних відносин (а отже, технологічного способу виробництва), рівномірного розвитку регіонів та ін.
Четвертою економічною функцією держави є забезпечення поступового входження національної економічної системи у світову економіку, у глобальний економічний простір, що, у свою чергу, вимагає від держави:
а) забезпечення оптимального входження національної системи продуктивних сил у світовий процес їх інтернаціоналізації (а з урахуванням техніко-економічних відносин — в інтернаціональний технологічний спосіб виробництва, що активно формується);
б) забезпечення нею (державою) поступового процесу поєднання відносин економічної власності країни з інтегрованою капіталістичною власністю, яка також набула певного розвитку, передусім, у межах регіональних економічних об'єднань типу ЄС;
в) узгодження національного господарського механізму з наднаціональним. Про ці проблеми буде сказано в одній із наступних тем.
Названі вище основні економічні функції держави (у т. ч. підфункції) можна представити як зростаючу роль держави як власника, кредитора, банкіра, продавця, покупця, виробника, споживача, боржника (пов'язану з існуванням державного боргу), організатора, центрального регулюючого органу та ін., які у взаємодії формують найпотужнішу економічну силу.
Для виконання названих економічних функцій необхідні відповідне правове забезпечення, встановлення державних стандартів ваги та якості товарів і послуг, контроль за їх дотриманням, забезпечення народного господарства необхідною кількістю грошей, наявність політичної та соціальної стабільності, а також ряд інших чинників надбудовчого характеру.
Оскільки процес реалізації економічних функцій держави починається з обґрунтування науково виваженої економічної політики, розглянемо сутність останньої.
Економічна політика держави. Сутність економічної політики, її цілі та заходи визначаються характером суспільно-економічної формації, передусім, типом економічної власності, конкретною історичною обстановкою, міжнародними умовами та іншими чинниками. Свій початок економічна політика бере з появи класів і держави, а отже, зі становлення рабовласницького ладу.
Економічна політика — це комплекс економічних цілей і заходів держави щодо управління народним господарством, які забезпечують вирішення довготермінових (стратегічних) та короткотермінових (тактичних) завдань відповідно до інтересів країни або окремих класів і соціальних груп. Щоб економічна політика була ефективною, вона має базуватися на теоретико-методологічних засадах економічної теорії, на основі пізнаних об'єктивних економічних законів, потреб, інтересів і цілей різних економічних суб'єктів.
Категорія "економічна політика" є близькою за змістом до поняття "державне регулювання економіки" яке означає сукупність форм і методів цілеспрямованого впливу державних органів на розвиток економічної системи (у т. ч. продуктивних сил, економічних відносин і господарського механізму) з метою її стабілізації та пристосування до умов, що змінюються.
Основні відмінності між державним регулюванням і економічною політикою держави полягають, по-перше, у тому, що таке регулювання включає прогнозування, планування, обмін і контроль, а, по-друге, що воно здійснюється не лише за допомогою економічних, але й правових та адміністративних методів.
Найважливішими об'єктами державного регулювання, що конкретизують вищеназвані елементи економічної системи, є окремі сфери, регіони та галузі народного господарства, відносини економічної власності, економічний цикл, процес нагромадження капіталу, грошовий обіг, зайнятість населення, регулювання техніко-економічних відносин (концентрації виробництва, спеціалізації виробництва тощо), організаційно-економічних відносин (передусім, менеджменту), цін, процесу підготовки та перепідготовки кадрів, розвитку техніки та технології, науки, інформації, бюджетного процесу, платіжного (у т. ч. торговельного) балансу, захисту довкілля та розвитку зовнішньоекономічної діяльності.
Відповідно до більшості з названих об'єктів виділяють промислову, аграрну, регіональну, антициклічну (в т. ч. антикризову, антиінфляційну), інвестиційну, інноваційну, грошову, кредитну, кадрову, наукову, інформаційну, цінову, бюджетну (у т. ч. податкову), амортизаційну, соціальну, торговельну, зовнішньоекономічну форми економічної політики.
Державне регулювання економіки, як і економічна політика, ґрунтуються, як уже зазначалося, на певних теоретико-методологічних засадах, що розвивають різні напрями, школи та течії економічної теорії. Це передбачає з'ясування основних моделей державного регулювання економіки.
Основні моделі державного регулювання економіки. Першу найпростішу модель державного регулювання запропонували представники меркантилізму. Так, уже ранні меркантилісти обґрунтували політику протекціонізму, а пізні важливим принципом політики торговельного балансу проголосили збільшення продажу і зменшення закупівель. Найвідоміший представник меркантилізму А. Монкретьєн на початку XVI ст. головну увагу приділяв обґрунтуванню необхідності активного втручання держави в економічне життя країни з метою збільшення її багатства. Для цього держава, на його думку, має проводити активну протекціоністську політику, стимулювати експорт тощо. Це був період первісного нагромадження капіталу, і буржуазія, що народжувалася, потребувала допомоги держави.
У XVIII ст. у Західній Європі виникає класична школа політичної економії. Це був період, коли капіталізм твердо став на ноги, і класики політичної економії вважали, що рівновага економічної системи, у тому числі попиту і пропозиції, досягається через механізм вільної конкуренції та вільного ціноутворення, прагнення кожного індивіда задовольнити свої егоїстичні інтереси та їх взаємодію через систему поділу праці та товарного обміну. Найлогічніше ідея досягнення економічною системою рівноваги виражена у сформульованому французьким економістом Ж.Б. Сеем законі ринків, про що вже зазначалося раніше.
Такі ідеї панували до 30-х років XIX ст. У 1825 р. виникла перша економічна криза, яка засвідчила неможливість автоматичного саморегулювання економічної рівноваги в народному господарстві. Тому твердження класичної школи з часом все більше піддавалися критиці.
Найґрунтовніше критичний аналіз цієї школи дали К. Маркс та В. Ленін. Вони довели, що ринковий механізм функціонування економіки призводить до значної диференціації суспільства на багатих і бідних, до глибокої нерівності, до поглиблення усієї системи економічних суперечностей, часткове і тимчасове розв'язання яких відбувається під час криз надвиробництва.
Критичне крило прихильників економічного вчення К. Маркса намагалося внести корективи у його положення про умови досягнення рівноваги економічної системи. Так, М. Туган-Барановський головною причиною циклічних коливань вважав диспропорцію між рухом заощаджень та інвестицій (насамперед, у галузях, що виробляють засоби виробництва), недосконалість регулюючої ролі ринкового механізму у сфері нагромадження та витрачання суспільного капіталу. Виходячи з тези про інновації як рушійну силу капіталістичного способу виробництва, М. Туган-Барановський дійшов висновку, що для досягнення рівноваги у цій системі господарства достатньо здійснювати відповідне регулювання інвестицій. Ця ідея стала одним із складових елементів концепції Дж. Кейнса.
З ідеями класиків не погоджувався німецький економіст М. Вебер, який важливим елементом капіталістичної економіки називав раціональну державну організацію. Обстоювали державне втручання в економіку представники історичної школи, які вважали таке втручання єдиною умовою ефективного функціонування народного господарства; представники інституціоналізму (Ст. Чейз, Дж. Міллет) ще у 30-ті роки XX ст. та інші.
Задовго до них економічну неминучість посилення державного втручання в економіку обґрунтовували К. Маркс і Ф. Енгельс, а відтак і В. Ленін.
Проте найбільшої завершеності необхідність широкомасштабного державного регулювання економіки набула у праці Дж. Кейнса, що означало формування кейнсіанської моделі такого регулювання.
Головну увагу Дж. Кейнс приділив проблемі регулювання попиту та чинників, що його визначають. Ефективний попит, який розпадається на нагромадження та споживання, має стимулювати держава, по-перше, здешевлюючи кредит (тобто знижуючи норми відсотка), по-друге, збільшуючи державні витрати, по-третє, впливаючи на зростання споживчого попиту. В останньому випадку дії держави допомагають послабити властиву людям схильність до заощаджень, тобто витрачати повільніше, ніж зростає їх дохід. Така схильність руйнує стимули до інвестування.
Крім проблеми досягнення рівноваги попиту і пропозиції у масштабі національної економіки, Дж. Кейнс прагнув з'ясувати питання встановлення рівноваги між попитом і пропозицією у сфері зайнятості. Держава, на його думку, має регулювати це співвідношення, домагатися певного оптимуму у цій сфері, запобігати зростанню безробіття до масштабів, які можуть стати загрозливими для економічної системи. Рівень зайнятості залежить від схильності до споживання (або очікуваних витрат на споживання) та обсягу інвестицій. Головну увагу в цій ситуації держава мусить приділяти стимулюванню інвестицій. Оскільки інвестиції, у свою чергу, залежать від рівня відсотка й очікуваних прибутків, то державі слід регулювати інвестиційний попит через бюджетно-фінансову та грошово-кредитну політику.
Надзвичайно важлива роль держави,