Макроекономічний аналіз структури зайнятості
За даними ООН сьогодні в світі кожний третій працездатний не має роботи взагалі або має випадковий чи сезонний заробіток (750 млн. чол.). Тому безробіття є центральною соціальною проблемою сучасного суспільства.Щоб пояснити причину безробіття, необхідно передусім проаналізувати наслідки нагромадження капіталу. Вони, як відомо, однозначно позитивні для підприємців тому, що передбачається в майбутньому отримання ще більших прибутків; неоднозначні для трудящого населення тому, що нагромадження капіталу суттєво впливає на рівень його зайнятості.
Нагромадження капіталу завжди супроводжується НТП. А це означає, що в міру розвитку технічного прогресу, відносна потреба в робочій силі зменшується. В умовах НТП додатковий капітал, утворений в процесі нагромадження, притягує все менше і менше робітників порівняно зі своєю величиною. З іншого боку, старий капітал, який періодично відтворюється в новій технічній будові, відштовхує все більше і більше робітників, що раніше були ним зайняті. Це неминуче веде до виникнення надлишку робочої сили, порівняно з капіталом, що застосовується. Цей надлишок і утворює, так звану, промислову резервну армію праці, тобто безробіття.
Утворення й зростання промислової резервної армії праці є специфічним законом народонаселення ринкової економіки, основаної на приватній власності на засоби виробництва. Суть його полягає в тому, що робітники, створюючи додаткову вартість, створюють тим самим джерело нагромадження капіталу.
Англійський економіст Т.Мальтус у своїй праці “Досвід про закон народонаселення” доводить, що людство на планеті розмножується в геометричній, а виробництво засобів існування зростає в арифметичній прогресії. Тому, з часом, певна частина людей залишається без засобів існування, тобто стає абсолютно надлишковою, що передбачає необхідність регулювання їх кількості. Насправді ж “надлишок” працездатного населення є відносним, тобто, воно є надлишком лише по відношенню до потреб самозростання капіталу. Там, де суспільне виробництво підпорядковане не потребам капіталу, а працює на благо людей, там не існує “надлишку” робочої сили і зникає таке соціальне явище.
Сутність безробіття полягає в тому, що це не випадкове, а закономірне явище, породжене процесом нагромадження капіталу в умовах ринкової економіки, основаної на приватній власності на засоби виробництва. Ринкова економіка за таких умов неминуче породжує безробіття, одночасно останнє є неодмінною умовою її нормального функціонування.
Першу спробу з'ясувати сутність і причини безробіття зробив англійський економіст Т. Мальтус. Теорія Мальтуса пояснює його надто швидким зростанням чисельності населення, яке випереджає збільшення кількості засобів до існування. Вчений стверджував, що це явище властиве всім епохам. Причину вбачав у одвічному біологічному законі, властивому всім живим істотам — розмножуватися швидше, ніж збільшується кількість необхідних для, існування продуктів. Ця теорія з певними змінами і нині має прихильників. Позбутися безробіття, вважав Т. Мальтус (і вважають неомальтузіанці), можна тільки завдяки війнам, епідеміям, свідомому обмеженню народжуваності та ін. У даному разі людина розглядається лише як біологічна істота, а отже ототожнюється значною мірою з явищами тваринного світу.
2.2 Теорії безробіття,його причини і метод визначення рівня безробіття
Технологічна теорія безробіття виникла у середині 50-х років. Згідно з нею причиною його є прогрес техніки, технічні зміни у виробництві, особливо раптові. Прихильники цієї теорії переконані, що боротися з безробіттям слід шляхом обмеження, сповільнення технологічного прогресу.
Кейнсіанська теорія безробіття — найпоширеніша в наш час. Згідно з нею причиною безробіття є недостатній попит на товари. Це зумовлено схильністю людей до заощадження і недостатніми стимулами до інвестицій. Ліквідувати безробіття, на думку кейнсіанців, можна, стимулюючи попит та інвестиції держави. Особлива роль у цьому (зростанні інвестицій) відводиться зниженню позичкового відсотка. Засобом боротьби з безробіттям Дж. Кейнс вважав збільшення інвестицій на розширення громадських робіт і навіть на військові витрати. Кейнс та його послідовники визнають, що безробіття є закономірним явищем для капіталізму епохи вільної конкуренції. Сучасна держава повинна боротися з цим негативним явищем.[6]
Марксистська теорія трактує безробіття як закономірність розвитку капіталістичного способу виробництва, насамперед законів конкурентної боротьби, що змушують капіталістів збільшувати інвестиції, вдосконалювати техніку. А це призводить до збільшення витрат на засоби виробництва порівняно до витрат на робочу силу. Таким чином збільшується органічна будова капіталу і зростає безробіття. Це явище також пов'язане з циклічним розвитком економіки, з процесом нагромадження капіталу. Воно отримало назву всезагального закону капіталістичного нагромадження.
Крім того, К. Маркс обґрунтував капіталістичний закон народонаселення, згідно з яким утворення і зростання промислової резервної армії праці є характерною рисою економіки, яка ґрунтується на приватній власності.
Серед названих теорій найлогічнішою є та, що пояснює безробіття (головну його причину) всезагальним законом капіталістичного нагромадження та законом народонаселення, оскільки ці закони розкривають і пояснюють причини безробіття двома сторонами суспільного виробництва.
Щодо технологічного способу — це, по суті, прогрес техніки, що зумовлює скоріше зростання попиту на засоби виробництва, ніж на робочу силу. Таким поясненням обмежується технологічна теорія безробіття. Але цього пояснення недостатньо, бо в гуманістичному суспільстві звільненим працівникам надавалася б можливість працевлаштування в інших сферах та галузях, для зайнятих скорочувався б робочий день, не було б подвійної зайнятості (на двох та більше роботах), понаднормової роботи та ін.
Тому таке пояснення доповнюється особливостями з боку суспільної форми — умовами конкурентної боротьби, особливостями капіталістичного нагромадження, за якого безробіття необхідне, оскільки, наприклад, в період піднесення виникає додатковий попит на робочу силу, і резервом її стає масове безробіття. Безробіття є важливим чинником тиску щодо зниження заробітної плати працюючих.
Безробіття зумовлене низкою причин:
структурними змінами в економіці;
нерівномірністю розвитку продуктивних сил в народному господарстві загалом і в окремих його регіонах;
постійним прогресом техніки, особливо розгортанням НТР;
пошуком працівниками нових робочих місць з метою отримання більшої зарплати, змістовнішої роботи;
диспропорційним розвитком економіки;
обмеженістю попиту на товари і послуги тощо.
В економічній теорії існує поняття повної зайнятості.Воно не означає абсолютну відсутність безробіття. Економісти вважають фрикційне і структурне безробіття неминучими, отже повна зайнятість складає менше 100% робочої сили. Точніше кажучи, рівень безробіття при повній зайнятості дорівнює сумі рівнів фрикційного і структурного безробіття. Рівень безробіття при повній зайнятості називають ще природним рівнем безробіття. Природний рівень безробіття виникає при збалансованості ринків робочої сили, тобто коли кількість шукаючих роботу дорівнює кількості вільних робочих місць.
Під повною зайнятістю Дж. Кейнс розумів таку зайнятість, при якій попит на працю дорівнює його пропозиції, тобто це не 100-відсоткова зайнятість. Він вважав, що коли зайнятість перевищує такий нормальний рівень, то виникає інфляція. Природній рівень безробіття у будь-якій країні становить 4-7 %. Отже, повна зайнятість — це така кількість зайнятих, з якої вирахувано чисельність непрацюючих через структурне та фрикційне безробіття. Природний рівень безробіття наприкінці 80-х років в країнах Західної Європи становив 7 %. Якщо безробіття перевищує цей рівень, то кажуть про неповну зайнятість і про те, що економічна система дає перебої.
Повна зайнятість — це не лише діяльність протягом повного робочого дня (тижня, сезону), яка приносить дохід, що влаштовує людину, а й стан економіки, за якого кількість вакансій відповідає чисельності безробітних або перевищує його (тобто такий стан, за якого немає незайнятих, які бажають працювати).
Трудовий потенціал — це можливість країни залучити до трудової діяльності працездатне населення для виробництва товарів і надання різноманітних послуг. Кількісно він складається із зайнятих і безробітних, які на певний момент не мають роботи, але бажають її одержати. Ефективність виробництва — це доцільне використання всіх виробничих ресурсів, якісна характеристика господарювання на всіх рівнях управління. Коли йдеться про ефективність виробництва, то мається на увазі ступінь використання виробничого потенціалу, тобто співвідношення між витратами і результатами. І що більший розрив між отриманими результатами та витратами на їх отримання, то ефективніше працює економіка країни або суб'єкт ринкових відносин.
Визначення рівня безробіття
Вважається, що робоча сила складається з працюючих і безробітних, але активно шукаючих роботу. Рівень безробіття – це процент безробітної робочої сили:
Рівень безробіття = (безробітні : робоча сила) * 100%
Ці дані можна підрахувати таким чином.
Таблиця 1
|
Населення Мінус: особи, які не досягли 16 років, і особи, які знаходяться у спеціалізованих закладах особи, які вибули зі складу робочої сили Дорівнює: робоча сила працюючі безробітні |
40 000 000 9 500 000 10 000 000 20 500 000 17 800 000 2 800 000 |
Для визначення кількості робочої сили необхідно від згальної кількості населення відняти кількість осіб,які не досягли 16 років та осіб,які знаходяться в спеціалізованих закладах,а також осіб,які вибули зі складу робочої сили. Використовуючи ці дані, можемо підрахувати, що рівень безробіття складає:

Коли економіка не в змозі створити достатню кількість робочих місць для всіх, хто бажає і може працювати, потенційне виробництво товарів і послуг втрачається безповоротно.
Відомий винахідник у галузі макроекономіки Артур Оукен математично виразив відношення між рівнем безробіття і відставанням об’єму ВНП. Це співвідношення відоме як закон Оукена і показує, що при фактичному перевищенні природного рівня безробіття на 1%,то відставання об’єму ВНП складає 2,5%. Число 2 або 2,5 носить назву коефіцієнта Оукена. Безробіття – це щось більше, ніж економічне нещастя, це також і соціальна катастрофа. Незважаючи на об'єктивний характер безробіття, соціально-економічні втрати, що вона породжує, очевидні:
По-перше, не виробляється якась частина товарів і послуг, що могли б бути зроблені, якби людина працювала.
По-друге, знижуються податкові надходження: працюючий одержує доход (заробітну плату), що обкладається податком.
По-третє, знижується рівень життя родини безробітного, тому що допомога по безробіттю менше, ніж заробітна плата.
По-четверте, погіршується психологічний стан безробітного, стають частими конфлікти в родині і т.д.
У більшості розвинених країн державне регулювання зайнятості і допомоги безробітним включає підготовку і перепідготовку робочої сили, створення додаткових робочих місць, сприяння найманню, виплату допомоги по безробіттю, страхування безробіття.
2.3 Зв`язок безробіття і інфляції
Слід зазначити що на рівень безробіття значною мірою впливає інфляція. Емпіричні дослідження показали, що між рівнем зайнятості й інфляцією існує визначений взаємозв’язок. Ріст інфляції практично завжди сполучається з високою, хоча і неповною зайнятістю і великим обсягом національного виробництва. І навпаки, зниження інфляції збігається за часом зі спадом виробництва і ростом безробіття.
Як соціально-економічне явище інфляція виникла ще у XVI ст., проте мала локальний, обмежений характер. Лише з розвитком ринкової економіки інфляція набуває постійного характеру. Сьогодні багато економістів і політиків називають інфляцію ворогом суспільства номер один, найбільш суворим податком. Вона тісно пов'язана з проблемою зайнятості населення і безробіттям, матеріальним і духовним благополуччям людей, їх добробутом. Інфляція - це знецінення грошей внаслідок порушення законів грошового обігу і появи маси грошей, не забезпечених товарною масою. Не слід ототожнювати інфляцію з емісією грошей або із зростанням цін. Емісія - це законодавче зумовлений випуск додаткової маси грошей в обіг. Коли цей процес обслуговує об'єктивні потреби забезпечення безперервності руху зростаючого обсягу товарно-матеріальних цінностей, то він не є інфляційним чинни-ком. Емісія є джерелом інфляції, коли вона призводить до переповнення каналів грошового обігу, появи надлишкових, а отже, знецінених грошей. Важливим проявом інфляції є зростання цін. Однак інфляція не може бути пов'язана лише суто з грошовим феноменом. Це складне соціально-економічне явище, породжене диспропорційністю відтворення в різних сферах ринкового господарства, наслідок дисбалансу між сукупним попитом і сукупною пропозицією. Інфляційний процес може відбуватись і без зростання цін. Наприклад, так звана непомітна інфляція відбувається внаслідок деформації структури виробництва, "вимивання" товарів дешевого асортименту чи зниження якості благ за умов незмінності ціни. Багатоманіття чинників та джерел інфляційного процесу впливає на кількість різновидів цього явища, неоднозначних тлумачень його сутності. У цих умовах важливого значення набуває вірне розуміння причин та основних чинників інфляції, що дасть змогу визначити ефективний механізм протидії її негативним соціально-економічним наслідкам. В умовах природного рівня інфляції, тобто її інерційності, керованості, контрольованості, передбачуваності, деякі економісти вказують на її позитивне значення. Помірна інфляція стимулює конкуренцію, збалансовує попит і пропозицію, грошово-фінансові та матеріально-технічні ресурси, зумовлює прискорення науково-технічного переозброєння виробництва. Більшість вчених вказують на умовну позитивність інфляції природного рівня або взагалі заперечують цей позитивний ефект внаслідок його короткочасності. Завдання полягає в тому, щоб не допустити високих темпів інфляції, переростання її в гіперінфляцію, сприяти поступовому зниженню інтенсивності інфляційних процесів. Практикою і теоретичними дослідженнями доведений взаємозв'язок інфляції і безробіття.
Вагомий внесок в теоретичне осмислення взаємодії двох найдеструктивніших факторів макроекономічної нестабільності зробив англійський економіст кейнсіанського напряму А. Філіпс. Уважно вивчивши дані щодо безробіття і номінальної заробітної плати у Великобританії за 1861-1957 рр., він виявив нелінійну залежність між динамікою номінальної заробітної плати і рівнем безробіття. Якщо припустити, що існує однакове співвідношення між темпами змін заробітної плати і цін, то модель Філіпса може бути перетворена в співвідношення між безробіттям і темпами зміни рівня цін як важливого параметра інфляції. Крива Філіпса графічно зображує вибір між інфляцією та безробіттям і вказує на обернено пропорційну залежність динаміки їх показників: чим вищий рівень безробіття, тим менший приріст номінальної заробітної плати, і навпаки. Крива Філіпса дає концептуальні орієнтири щодо варіантів вибору економічної політики: або достатньо висока зайнятість з максимальним економічним зростанням, проте за умов швидкого підвищення цін, чи достатньо стабільні ціни, проте за умов значного безробіття. Довгі роки крива Філіпса була основою соціально-економічного регулювання в країнах розвинутої ринкової економіки. Багато західних економістів і зараз виходять з того, що існують однонаправлений рух змін у заробітній платі і цінах, а також різноспрямованість між цими величинами і безробіттям. Однак події 70-х - початку 80-х років суперечили ідеї альтернативного зв'язку "рівень інфляції - рівень безробіття", втіленій у кривій Філіпса. В цей час, насамперед в економіці США, виникло явище стагфляції - інфляції, що супроводжується стагнацією виробництва і високим рівнем безробіття в країні, одночасним підвищенням рівня цін і рівня безробіття. Це викликало критику обгрунтованості кривої Філіпса як надійного регулятора в економіці. Сучасна теорія інфляції грунтується на концепції природного рівня безробіття - неокласичний економічний напрям. Природний рівень безробіття - це найнижчий підтримуваний рівень, який може бути у країні без ризику зростання інфляції. Це такий рівень недовикористання ресурсів, за якого ринки праці та ринки товарів збалансовані. За теорією природного рівня немає перманентного Вибору між безробіттям та інфляцією, а довгострокова крива Філіпса є вертикальною. Однак прибічники теорії економіки пропозиції, проявом якої є гіпотеза природного рівня, також не мають єдиних поглядів на проблему взаємозалежності інфляції та безробіття. Так, представники теорії адаптивних очікувань (монетаристський напрям) визнають альтернативність інфляції та безробіття, існування кривої Філіпса в короткочасному періоді. В довгостроковому періоді крива Філіпса набуває вигляду вертикальної прямої, тобто альтернативної залежності інфляції і безробіття не існує. Теорія раціональних очікувань, що виникла пізніше, доводить, що макроекономічна політика є неефективною, оскільки її результати завчасно враховуються робітниками. Звідси випливає, що не існує навіть короткочасового альтернативного зв'язку між інфляцією та безробіттям. Хоча багато економістів визнають концепцію природного рівня, немало запитань в ній залишаються без відповіді. Аналіз сучасних тенденцій в економіці західних країн доводить дієвість основної залежності моделі Філіпса - послаблення інфляційного процесу супроводжується зростанням безробіття. Це свідчить про складність, багатоманітність способів реалізації та форм прояву глибинних соціально-економічних закономірностей. З багаточисельних альтернативних можливостей слід відшукати таке поєднання темпу інфляції і рівня безробіття, за яким сукупний негативний ефект безробіття і інфляції був би мінімальним.
Стабільно розвивається економіка можлива лише в теорії. Навіть ефективно діюча економіка випробує безробіття. Фрикційне безробіття виникає через недосконалу інформацію про робочі місця і кваліфікованих заявників на робоче місце. Фрикційне безробіття відповідає багато в чому природній нормі безробіття. Структурне безробіття виникає через фактори, що не дозволяють в умовах динамічної економіки забезпечити відповідність заявок на робочі місця і пропозиції. Циклічне безробіття – наслідок недостатності сукупного попиту на працю, що дозволяє піднятися до рівня повної зайнятості. Повна зайнятість – рівень зайнятості, що відповідає економіці з природною нормою безробіття. Природна норма безробіття – наслідок фрикційного і структурного безробіття. З економічної точки зору зайнятість розуміється як продуктивне з'єднання зайнятих і робочих місць, що дозволяє робити потрібні людям товари і послуги.
Інфляція – загальний ріст цін на товари і послуги. Вона виміряється за допомогою цінового індексу. Індекс споживчих цін вимірює вартість життя середнього споживача. Іншим визначенням інфляції може бути падіння купівельної спроможності грошової одиниці. В даний час інфляція - один із самих хворобливих і небезпечних процесів, що негативно впливають на фінанси, грошову й економічну систему в цілому. Інфляція означає не тільки зниження купівельної спроможності грошей, вона підриває можливості господарського регулювання, зводить нанівець зусилля по проведенню структурних перетворень, відновленню порушених пропорцій. У країнах з розвиненою ринковою економікою інфляція може розглядатися як невід'ємний елемент господарського механізму. Однак вона не представляє серйозної загрози, оскільки там відпрацьовані і достатньо широко використовуються методи обмеження і регулювання інфляційних процесів.
Безробіття та інфляція знаходяться у зворотній протилежності. Переливання безробіття в інфляцію небезпечно для економіки із-за непередбачених наслідків. Після проведення ряду невдалих експериментів щодо штучного зниження рівня безробіття, уряди країн-експериментаторів перейшли до теорії природного рівня безробіття, що використовується донині. Інакше кажучи, співвідношення, встановлене кривою Філіпса не працює для довготривалих періодів.
3. Теоретичні основи функціонування ринку праці
Ринок праці, як важлива багатопланова сфера економічного і соціально-політичного життя суспільства потребує кваліфікованого регулювання з метою підвищення ефективності його функціонування. Саме створення дієвої системи регулювання сфери зайнятості є одним з основних соціальних заходів розвитку суспільства. Державна політика зайнятості населення залежить від темпу і характеру ринкових перетворень. Вона передбачає систему адаптації різних категорій незайнятого населення до вимог ринку праці, а також систему соціального захисту безробітних та осіб з обмеженою конкурентноспроможністю.
Державне регулювання зайнятості населення має грунтуватися на :
забезпеченні соціального партнерства суб”єктів ринку праці, тобто створенні рівних можливостей усім громадянам незалежно від їхнього походження, соціального і майнового стану, расової і національної належності, статі, віку, політичних переконань, ставлення до релігії , реалізації права на вільний вибір виду діяльності відповідно до своїх здібностей та професійної підготовки з урахуванням особистих інтересів та суспільних потреб;
сприянні забезпеченню ефективної зайнятості, запобіганні безробіттю, створенні нових робочих місць та умов для розвитку підприємництва;
добровільності й відсутності примушування громадян щодо вибору сфери діяльності й робочого місця;
гласності на основі всебічного інформування населення про наявність вакантних робочих місць;
дотриманні комплексності заходів щодо регулювання зайнятості населення;
підтримці працездатних громадян у працездатному віці, які потребують соціального захисту;
забезпеченні заходів запобіжного характеру щодо регулювання зайнятості населення та відтворення робочих місць;
певної гарантії зайнятості, тобто гарантії збереження робочих місць і професії, гарантії одержання доходів.
Залежно від стану економіки та ринку праці передбачається здійснення активних та пасивних заходів регулювання зайнятості.
До активних заходів належать:
створення додаткових і нових робочих місць шляхом реструктуризації економіки, розвитку приватного бізнесу, особливо малого й середнього, створення умов для іноземного інвестування та для самозайнятості населення тощо;
профорієнтація, підготовка й перепідготовка кадрів;
організація громадських робіт;
посилення територіальної та професійної мобільності робочої сили;
розвиток служби зайнятості тощо.
До пасивних заходів належать: виплата допомоги у зв”язку з безробіттям і надання допомоги членам сімей, які перебувають на утриманні безробітних.
Слід наголосити, що створення нових постійних і тимчасових робочих місць у сучасних умовах значною мірою залежать від розвитку малих підприємств і кооперативів. Нині в Україні на них припадає приблизно 60% загальної кількості зайнятих у недержавних структурах.
Для створення малих підприємств не потрібно великого стартового капіталу. Водночас ці підприємства забезпечують роботою значну частку тимчасово незайнятих громадян.
Галузева спеціалізація, розміри малих підприємств мають визначитися структурними та соціальними пріоритетами розвитку окремих міст, областей з урахуванням збалансованості регіональної економіки. Такі підприємства зможуть функціонувати навіть за умови банкрутства підприємств-монополістів і формуватимуть ринкове середовище та розвиток конкуренції. Малі підприємства можуть створювати вивільнені з виробництва працівники однієї або близьких спеціальностей.
Перспективним напрямом є організація малих підприємств шляхом залучення на них випускників профтехучилищ, технікумів з подальшим переведенням цих підприємств на оренду, викуп. Незважаючи на відносно меншу вартість робочих місць у соціально-побутовій сфері, доцільно створювати нові підприємства у виробничій сфері, зокрема у виробництві будівельних матеріалів, для перероблення м”яса, овочів, фруктів, заготівлі продукції, а також у виробничій інфраструктурі.
Про ефективність створення малих підприємств свідчить і зарубіжний досвід. Із загальної кількості нових робочих місць у промисловості розвинених країн від 60 до 80% припадає на малий бізнес. У Німеччині, наприклад, до 70% безробітних отримують роботу саме на малих підприємствах. Прогресивним напрямом регулювання зайнятості слід вважати пільгову кредитну і податкову політику щодо підприємств, які збільшують кількість робочих місць і надають їх соціально незахищеним групам незайнятого населення.
Важливим напрямом активної політики зайнятості є професійна підготовка, перепідготовка і підвищення кваліфікації працівників з метою створення сприятливих умов для широкомасштабного розгортання процесів структурної та технологічної перебудови економіки, запобігання змушеному хронічному безробіттю, розв`язання кадрових завдань, пов`язаних із раціоналізацією зайнятості.
Насамперед необхідно здійснювати професійну підготовку й перепідготовку кадрів з наступним працевлаштуванням тих професійних груп працівників, які становлять основну масу безробітних.
Система професійного навчання безробітних громадян і незайнятого населення має виконувати соціальні (опанування професії, спеціальності як засобом захисту від безробіття) та економічні функції (розвиток трудового потенціалу суспільства, відтворення робочої сили необхідної кваліфікації). Ця система є одним із ланцюгів безперервного навчання, доповнюючі існуючі системи професійного навчання.
Професійне навчання має організовуватися насамперед для громадян, які особливо потребують соціального захисту; осіб, які тривалий час не працюють, інвалідів, молоді, одиноких і багатодітних батьків, жінок, які виховують дітей дошкільного віку та дітей інвалідів, осіб передпенсійного віку, біженців, вимушених переселенців.
Система професійного навчання безробітних громадян і незайнятого населення призначена головним чином для підготовки та перепідготовки дорослого населення, спираючись на їхні професійні знання та вміння, виробничий досвід. Молодь, яка вперше шукає роботу, мусить набувати професію або спеціальність, як правило, в навчальних закладах професійного навчання до початку трудової діяльності.
Великого значення набуває підвищення гнучкості системи профнавчання і перекваліфікації, передусім шляхом розвитку прямих договірних відносин між підприємцями, підприємствами і навчальними закладами. При цьому плани і програми навчання слід орієнтувати на задоволення конкретних потреб ззамовника.
Необхідно удосконалити систему інформації щодо вакансій, передусім створити інтегровану базу даних про ринок робочої сили, яка б містила інформацію про потребу підприємств у кадрах за професіями та кваліфікаційними розрядами (структура професій, рівень кваліфікацій), а також дані про кількість наявних та необхідних робочих місць за категоріями персоналу.
Водночас слід поліпшити інформаційне обслуговування молодіжного сектора ринку праці шляхом періодичної підготовки і доведення до учнів і студентів інформації про потребу підприємств у робочій силі, про необхідність продовжувати навчання та одержання професії, конкурентноспроможної на ринку праці, проводити спеціалізовані (галузеві) та регіональні (міжгалузеві) ярмарки вакансій; забезпечувати розвиток профорієнтаційних послуг для молоді (інформаційних, діагностичних, консультативних та ін.).
В умовах зростання безробіття і переростання їх в деяких регіонах і галузях народного господарства у масове важливим засобом активної політики держави на ринку праці є подальше розширювання оплачувальних громадських робіт.
Організація громадських робіт дає змогу раціональніше використовувати робочу силу, створювати тимчасову зайнятість безробітного населення як на регіональному рівні, так і під час реалізації проектів загальнодержавного характеру. Зарубіжний досвід свідчить про те, що за допомогою громадських робіт деякі розвинуті країни перебороли 30-40% рівень безробіття. Але, на відміну від України, значна частка цих робіт мала загальнодержавний характер (побудова магістралей, трубопровідного транспорту, мостів тощо), що давало змогу залучити до них не тільки некваліфіковану робочу силу, а й висококваліфікованих робітників і спеціалістів, які не мали на той час роботи.
Основою організації громадських робіт і довгострокові регіональні програми тимчасової зайнятості, відповідно до яких створюються робочі місця, населення залучається до громадсько-корисної праці в період зниження попиту на робочу силу.
Громадські роботи необхідно розглядати як вимушений, проте необхідний засіб боротьби з безробіттям. Тимчасові робочі місця створюються переважно у державному секторі і спрямовані на використання праці різних категорій робочої сили, яка не потребує спеціальної підготовки.Громадські роботи регулюють попит на робочу силу і пом”якшують гостроту проблеми безробіття. Це означає, що в період відносно стійкого економічного розвитку вдаватися до організації громадських робіт необхідно у разі крайньої потреби, якби створюючи “запас” на той період, коли темпи економічного розвитку уповільнюються. Резервування робіт означає не тільки зміну строків будівництва об”єктів, а й нагромадження певних фінансових та матеріальних засобів.Залучення до громадських робіт є засобом кращим порівняно з виплатою допомоги у зв”язку з безробіттям з позиції як окремої особи, так і держави. По-перше, кошти виплачуються не безплатно, а за певну громадську користь; по-друге, створюються нові робочі місця; по-третє, висока частка заробітної плати в загальних витратах, яка характерна для тих галузей, де звичайно застосовуються громадські роботи, робить доцільним використання останніх для уповільнення зниження купівельного попиту населення, особливо небезпечного в період зниження темпів економічного зростання; по-четверте, вироблена на цих роботах продукція не веде до товарного надвиробництва, небезпечного в період економічної нестабільності, оскільки виробництво регламентується і не має масового характеру .В у мовах масового безробіття доцільним є державне регулювання громадських робіт. Однак воно має передбачати сприятливі умови для підприємців і звужуватися у міру пожвавлення виробництва та збільшення попиту на робочу силу.Оскільки серед безробітних високу частку становлять жінки та молодь, залучення їх до громадських робіт можна здійснювати через розгортання спеціалізованих робіт, таких як виконання тимчасових та сезонних сільскогосподарських робіт у приміських господарствах, виконання робіт щодо благоустрою, надання послуг соціально-побутового характеру, організація навчання жінок ручному ткацтву, мереживоплетінню, вишиванню.Для кожної групи безробітних організація громадських робіт має свою специфіку. Зокрема, певні роботи доцільно поєднувати з професійною підготовкою або перепідготовкою. Передусім це стосується професій, необхідних для даного регіону. Організація громадських робіт має особливо велике значення для безробітної молоді, яка психологічно нестійка, схильна до впливу соціальних явищ і являє собою живильне середовище для зростання наркоманії, злочинності, соціальних конфліктів. Антисоціальна поведінка молоді деструктивно впливає на її підготовку та участь у суспільному виробництві. У свою чергу, це погіршує якість робочої сили: кваліфікацію, профпідготовку, ставлення до праці. Тому надзвичайно важливо залучати безробітну молодь, а також учнів і студентів у вільний від навчання час до громадських робіт, особливо у сфері соціально-корисної діяльності .Розпорядок робочого часу на громадських роботах має бути таким, щоб учасники мали на пошуки постійної роботи. Можна організувати “дні пошуку роботи”, консультативні групи, робочі клуби, де молоді надають профорієнтаційні послуги та послуги з працевлаштування, відвідування підприємств.
В Україні широкому використанню громадських робіт заважають, з одного боку, відсутність коштів у місцевих бюджетах, незаінтересованість підприємств в організації цих робіт унаслідок обмеженої потреби в робочій силі, з іншого боку – непопулярність таких робіт серед незайнятих громадян через тимчасовість, невідповідність кваліфікаційному рівню і, як наслідок, психологічну неприйнятість.Державна активна політика зайнятості передбачає розроблення програм сприяння зайнятості. Ці програми можуть охоплювати як окремі категорії населення, передусім маргинальні групи: молодь, жінок, інвалідів, так і специфічні випадки загрози безробіття, зумовлені економічною або іншою ситуацією (демографічним, політичним, стихійним лихом тощо).
У розвинутих країнах більшість програм зайнятості стосується певних категорій населення, які потребують підтримки й допомоги. Розрізняють довгострокові (на один рік) програми. Вони розробляються як на державному, так і на регіональному рівнях.
Метою державних і регіональних програм зайнятості є сприяння зайнятості населення, задоволення потреб громадян у праці.
Державні і територіальні програми зайнятості населення спрямовані на:
сприяння розвитку і структурній перебудові економіки, створенню умов для спрямування вивільнюваних працівників, насамперед на рентабельні виробництва та в пріоритетні галузі економіки;
попередження розвитку безробіття і його скорочення шляхом підвищення економічної заінтересованості підприємств і організацій у створенні додаткових робочих місць, переважно з гнучкими формами зайнятості;
удосконалення системи відтворення робочої сили водночас із збільшенням числа робочих місць, поліпшенням професійної орієнтації, підвищенням кваліфікації працівників та ефективності використання трудових ресурсів;
захист безробітних та їхніх сімей від негативних наслідків безробіття і забезпечення зайнятості громадян, які потребують соціального захисту і не спроможні конкурувати на ринку праці;
формування кадрової, матеріальної, інформаційної, статистичної, фінансової та науково-методичної бази державної служби зайнятості;
заходи сприяння зайнятості населення, яке проживає у сільскій місцевості.
Заходи щодо реалізації державної політики зайнятості на територіальному рівні ураховують необхідність сприяння будь-яким формам розширення сфери прикладання праці, в тому числі створення нових робочих місць, забезпечення умов для розвитку підприємництва та працевлаштування незайнятого населення і безробітних; забезпечення державних гарантій зайнятості для окремих категорій населення; поліпшення системи професійної орієнтації, підготовки й перепідготовки кадрів, матеріальної підтримки безробітних та їхніх сімей; організації громадських робіт тощо.
У програмах також обгрунтовується організаційне, наукове і фінансове забезпечення усіх запланованих заходів та необхідність контролю щодо їх реалізації.
Заходи, розроблені у програмах, передбачають забезпечення сприятливих податкових, інвестиційних, фінансово-кредитних та інших умов господарювання для підприємств усіх форм власності.
Формування державної програми зайнятості має подвійний характер. З одного боку, вона розробляється знизу і являє собою узагальнення територіальних програм. З іншого боку, державна програма зайнятості формується зверху, узагальнюючи завдання, які можуть визначатися тільки на загальнодержавному і міжрегіональному рівнях. Це здійснюється шляхом розроблення законодавчих актів, удосконалення системи управління, координації фінансових витрат на реалізацію заходів економічної і соціальної політики у сфері зайнятості, підвищення рівня її наукового обгрунтування.
Важливим є об`єднання річного та довгострокового підходів до програмування зайнятості населення, як це передбачено статтею 14 Закону України “Про зайнятість населення”.
Відповідно до Закону України “Про зайнятість населення” створено Державний фонд сприяння зайнятості населення (ДФСЗН), який формується та використовувається на державному і місцевому рівнях.
Основні джерела коштів фонду:
кошти державного і місцевого бюджетів;
обов”язкові відрахування підприємств, організацій та установ;
добровільні внески громадських організацій, громадян, зарубіжних фірм;
кошти служби зайнятості;
цільові фінансові відрахування підприємств;
інші надходження.[9]
Серед названих джерел надходження коштів основним джерелом повинні бути обов”язкові відрахування підприємств, організацій та установ.
На відрахування коштів до ДФСЗН впливають:
демографічне навантаження на зайняте економічно активне населення, що визначає обсяги різних соціальних фондів;
рівень зайнятості та ефективність праці економічно активного населення, від яких залежить обсяги валового внутрішнього продукту та фонду споживання;
чисельність і склад незайнятого економічно активного населення, що визначає обсяги витрат на реалізацію програм зайнятості безробітних;
розміри допомоги у зв”язку з безробіттям.
Досвід країн з розвиненою економікою свідчить, що інвестиції в людські ресурси зростають, оскільки є необхідною умовою модернізації виробничих систем.
Така політика