Об’єкти та цілі макроекономічного регулювання
3) розробка стратегії з відродження конкурентного національного виробництва на основі власного науково-технічного потенціалу та з метою підвищення життєвого рівня населення [14].
2.2. Механізм функціонування економічної системи
Предмет макроекономіки обумовлений її об'єктом. І оскільки об'єктом є економічна система, що трансформує природні ресурси у придатні до споживання суспільством матеріальні блага за певних виробничих відносин, то це означає, що макроекономіка повинна насамперед відповісти на запитання: як функціонує національна економіка, за допомогою яких механізмів вона набуває здатності вирішувати головну проблему суспільства. Все це означає, що предметом макроекономіки є механізм функціонування економічної системи. При цьому макроекономіка, з одного боку, покликана вивчати реальні факти, з'ясовувати причинно-наслідкові зв'язки в економічному механізмі, з іншого — давати рекомендації щодо його вдосконалення з метою ефективнішого використання наявних ресурсів і досягнення на цій основі вищого рівня задоволення суспільних потреб. Таким чином, макроекономіка виконує не тільки пізнавальну, а й прикладну функцію [6].
Макроекономіку, що виконує пізнавальну функцію, тобто вивчає стійкі зв'язки й залежності, властиві національній економіці, називають позитивною, або макроекономічним аналізом. Водночас вона має справу із суб'єктивними думками рекомендаційного характеру в формі теорій, концепцій, моделей, спрямованих на вирішення певних проблем розвитку національної економіки, на формування способів досягнення цілей і пріоритетів економічної політики. Макроекономіку, що виконує цю функцію, називають нормативною, або макроекономічним регулюванням. Макроекономічний аналіз вивчає фактичний стан економіки; макроекономічне регулювання е інструментом економічної політики і визначає, що має бути в економіці і як цього можна досягти.
Наприклад, макроекономічний аналіз констатує, що рівень безробіття в країні становить 10 відсотків. Макроекономічне регулювання при цьому визначає, що безробіття треба скоротити до природного рівня через збільшення державних витрат.
Ефективне функціонування національної економіки досягається як на базі саморегулюючих властивостей ринкового механізму, так і через державний механізм регулювання економіки [5].
Як же діє ринковий механізм? Його дія ґрунтується на досягненні рівноваги між попитом і пропозицією як на окремих ринках, так і в масштабах усього національного ринку. Ринковий механізм функціонує за допомогою своїх інститутів — фірм і компаній, банків і бірж, а також на базі законодавчих актів держави, які забезпечують юридичне оформлення об'єктивних економічних відносин між суб'єктами економічної системи. Ефективне функціонування ринкового механізму досягається за дотримання ряду умов: свободи економічної діяльності господарських суб'єктів; їхньої відповідальності за результати своєї діяльності; вільного ціноутворення, яке гарантує збалансування попиту і пропозиції; конкуренції товаровиробників; обмеження монополізму тощо [1].
Якщо розглянути, наприклад, ринок ресурсів, то домашні господарства тут, як зазначалося, виступають продавцями виробничих ресурсів, тобто створюють їх пропозицію. Підприємства на цьому ринку є покупцями, тобто пред'являють попит на виробничі ресурси. Взаємодія попиту і пропозиції встановлює рівноважну ціну на кожний із ресурсів.
На ринку продуктів домашні господарства формують попит на товари та послуги. Підприємства, використовуючи виробничі ресурси, виробляють продукти споживчого призначення і створюють пропозицію цих продуктів. Через ціну попит і пропозиція продуктів урівноважуються між собою. Держава на цих ринках виступає додатковим суб'єктом економічних відносин і здійснює контроль за потоками ресурсів і продуктів, а за допомогою відповідної економічної політики (фіскальної та грошово-кредитної) впливає на діяльність фірм і домашніх господарств.
Товарні та фондові біржі, що функціонують у ринковій економіці, здійснюючи посередницькі зв'язки, забезпечують реалізацію економічних відносин між виробниками і споживачами ресурсів і продуктів, визначають співвідношення попиту й пропозиції та відповідні їм ціни, створюють передумови для розвитку виробництва відповідно до попиту.
Особливу роль у ринковому механізмі відіграє ринок капіталу (інвестиційний, кредитний, акціонерний), який перерозподіляє капітали із секторів економіки, де є їх надлишок, чуди, де є додаткова потреба в них. Кредитний ринок разом із ринком цінних паперів утворюють фінансовий ринок. Вони тісно пов'язані між собою і доповнюють один одного. Фондові біржі й банки продають і купують один у одного цінні папери. Цей зв'язок, з одного боку, реалізує саморегулюючі функції, а з іншого — дає змогу державі через купівлю і продаж цінних паперів впливати на механізм ринку й економічні відносини, що виникають у суспільстві.
Ринок праці перебуває під впливом багатьох факторів, більшість з яких залежить від інших ринків. Попит на робочу силу визначається потребою підприємців й технічною оснащеністю виробництва, тобто станом ринків продуктів та послуг. Ціни на товари споживчого ринку безпосередньо впливають на рівень і оплату праці робочої сили. Все це зумовлює перелив капіталу, зміну в попиті й пропозиції робочої сили, появу безробіття та ін., що досить часто ускладнює економічне відтворення і породжує економічну нестабільність. Тому в налагодженні найраціональніших економічних відносин на ринку праці значна роль належить державі.
Особливим елементом механізму функціонування економіки є її державне регулювання. В його основі лежить економічна політика держави. Проблеми, пов'язані з визначенням цілей та пріоритетів економічної політики, істотно впливають на методи державного регулювання економіки [11].
2.3. Макроекономічна політика та її цілі
До загальновизнаних цілей економічної політики можна віднести такі:
1. Економічне зростання, що дає змогу забезпечити виробництво більшої кількості товарів та послуг, поліпшення їхньої якості, а в кінцевому результаті — вищий рівень життя населення.
2. Підвищення економічної ефективності виробництва на базі науково-технічного прогресу, що сприяє мінімізації витрат обмежених виробничих ресурсів для виробництва певного обсягу товарів та послуг.
3. Економічна свобода, що забезпечує створення для підприємців, працівників і споживачів умов вільного та найраціональнішого вибору.
4. Повна зайнятість населення, яка дає змогу кожному індивіду реалізувати свої професійні здібності й одержати доходи залежно від кількості та якості затраченої праці.
5. Справедливий розподіл доходів, аби запобігти як невиправданої диференціації рівня життя різних груп населення, так і зрівняльності в оплаті праці.
6. Соціальний захист, що гарантує належне існування безробітним, непрацездатним, престарілим та дітям.
7. Оптимальний платіжний баланс, що полегшує досягнення рівноваги у міжнародній торгівлі, зовнішньоекономічних зв'язках, підтримання стабільного курсу національної валюти.
8. Рівновага у взаємодії з природним середовищем для підтримки належного рівня життя сучасного і наступних поколінь людей [9].
Досягнення перелічених, а також інших цільових настанов є для суспільства складною проблемою. З одного боку, вони відомі, загальновизнані і завжди мають місце у раціональній економічній політиці держави. З іншого боку, є багато варіантів, методів, способів досягнення зазначених цільових настанов. Деякі з них не можуть бути визначені в кількісній формі, що припускає різне трактування їх, а відповідно й різні варіанти економічної політики держави. Таким чином, державна політика має базуватися на чіткому виявленні оптимальних пріоритетів у постановці цілей та оцінці можливих наслідків від їхньої реалізації. А це, в свою чергу, неможливе без перевірки відповідності вибраних цільових пріоритетів положенням та висновкам макроекономічної науки [14].
3. МЕТОДОЛОГІЯ МАКРОЕКОНОМІЧНОГО ПІЗНАННЯ
3.1. Стабілізаційна політика в макроекономічному вимірі
Макроекономіка приділяє важливу увагу впливові стабілізаційної політики на поведінку економічних суб'єктів, а відтак на ефективність функціонування національної економіки. Усі країни з ринковою економікою намагаються досягти макроекономічної стабільності, яка, по-перше, означає економічне зростання — виробництво більшої кількості й ліпшої якості товарів і послуг, що дає змогу підвищувати рівень життя населення. При цьому економічне зростання забезпечується головно через підвищення ефективності виробництва на базі науково-технічного прогресу (максимальна віддача за мінімальних витрат наявних обмежених ресурсів). Водночас економічне зростання не повинно погіршувати стан довкілля. Це дасть змогу підтримувати належний рівень життя сучасного і наступних поколінь людей.
По-друге, це передбачає повну зайнятість — забезпечення робочими місцями усіх, хто бажає і здатний працювати. Кожен індивід повинен мати змогу реалізувати свої професійні здібності.
По-третє, стабільний рівень цін, що означає уникнення значного їх зростання. Зростання загального рівня цін ускладнює господарські зв'язки економічних суб'єктів, знижує реальні доходи населення і знецінює заощадження.
По-четверте, досягнення рівноваги у зовнішньоекономічних зв'язках — стабільний курс національної валюти, розумний баланс міжнародної торгівлі та міжнародних фінансових операцій [2].
Унаслідок різних зовнішніх і внутрішніх збурень у національній економіці настають періоди макроекономічної нестабільності: темпи зростання виробництва уповільнюються, а то й стають від'ємними, зростають безробіття і ціни або різко коливається курс національної валюти. Відновлення макроекономічної стабільності є непростим завданням для суспільства. Річ у тім, що досягнення стабільності в одних секторах економіки може суперечити її досягненню в інших. Наприклад, повна зайнятість і стабільний рівень цін до певної міри виключають одне одного, бо стабільний рівень цін передбачає певний рівень безробіття. Це означає, що уряд має вирішити, яка складова стабільності в даний момент є важливішою для країни. Тут, зрозуміло, є широке поле для незгод і суперечок.
Вибір між складовими макроекономічної стабільності називають компромісним вибором.
Для подолання нестабільності уряд проводить відповідну стабілізаційну політику, під якою розуміють заходи держави, спрямовані на зміну обсягу національного виробництва, доходів, рівня зайнятості, інфляції та інших параметрів національної економіки за допомогою різних макроекономічних інструментів, таких як податки, державні видатки, пропозиція (кількість) грошей, квоти та ін.
Макроекономіка аналізує чотири основні види стабілізаційної політики: 1) фіскальну; 2) монетарну; 3) політику доходів; 4) зовнішньоекономічну політику.
Фіскальна, або бюджетно-податкова, політика — це заходи уряду, спрямовані на зниження безробіття чи інфляції та досягнення природного обсягу виробництва через зміну державних видатків, рівня оподаткування або через одночасне поєднання обох цих заходів. Податки й державні видатки — це основні знаряддя фіскальної політики.
За допомогою фіскальної політики уряд може змінювати структуру національної економіки, досягати повної зайнятості, сприяти економічному зростанню, зменшувати економічні коливання, боротися з інфляційними спалахами, впорядковувати державні фінанси тощо. Особливого значення набуває фіскальна політика у перехідній економіці. Це пов'язано передовсім із тим, що уряд уже не може використовувати такі традиційні інструменти командної економіки, як державне планування та централізоване ціноутворення.
Розрізняють два види фіскальної політики: стимулюючу та стримувальну. Стимулююча політика спрямована на підтримання високих темпів економічного зростання та досягнення високого рівня зайнятості. Для її проведення уряд збільшує видатки, зменшує податки або певним чином поєднує обидва заходи. Це збільшує інвестиції, обсяг національного виробництва і зменшує безробіття. За стримувальної фіскальної політики уряд прагне знизити рівень інфляції через підвищення податків, скорочення державних видатків або через поєднання обох заходів.
Монетарна, або кредитно-грошова, політика — це заходи, що впливають на кількість грошей у національній економіці для досягнення макроекономічної стабільності. Монетарну політику зазвичай проводить центральний банк країни, у нашій державі — Національний банк України.
Монетарна політика ґрунтується на тому, що у короткостроковому періоді кількість, або пропозиція, грошей впливає на багато економічних змінних, насамперед процентні ставки, курси цінних паперів, валютні курси, а відтак і на реальні економічні змінні — обсяг і структуру виробництва, рівень зайнятості тощо. Якщо у національній економіці пропозиція грошей збільшується, то процентні ставки знижуються, доступ до кредитів полегшується, тому інвестиції та обсяг національного виробництва зростатимуть. І навпаки, із зменшенням пропозиції грошей процентні ставки зростатимуть, доступ до кредитів звужуватиметься, і це зменшуватиме інвестиції та обсяг національного виробництва.
Отже, можливе проведення двох видів монетарної політики — стимулюючої та стримувальної. Стимулююча монетарна політика спрямовується на зменшення масштабів безробіття, а стримувальна — на приборкання інфляції.
Фіскальна й монетарна політики є основними методами, які застосовує держава для стабілізації національної економіки — сповільнення темпів інфляції, зниження рівня безробіття, подолання спаду тощо. Разом із тим існують й інші види стабілізаційної політики, які допомагають стабілізувати окремі сфери макроекономіки.
Для боротьби з інфляцією застосовують політику доходів. Цю політику інакше називають контролем за цінами і заробітною платою. Є кілька варіантів політики доходів. Найвідоміші з них:
прямий контроль зарплати й цін ("заморожування" їхніх рівнів, яке застосовують головно за надзвичайних обставин, наприклад у воєнний час);
добровільні орієнтири для підвищення цін та заробітної плати (уряд просить фірми та трудові спілки у своїх вимогах і діях щодо підвищення цін і зарплати не виходити за рекомендовані ним межі). Цей метод стабілізаційної політики спрацьовує за умов високої економічної культури населення. Політика доходів має суперечливий характер. Не так давно економісти обстоювали цю політику як найдешевший спосіб зниження інфляції. Однак через негативні наслідки багато фахівців уважають її неефективною, а дехто навіть шкідливою. Втручання держави у механізм вільного ринку сковує динаміку відносних цін, що несприятливо впливає на розвиток національної економіки.
Як результат посилення взаємозв'язків між економіками різних країн зростає роль зовнішньоекономічної політики, головним напрямом якої є зовнішньоторговельна політика.
Під зовнішньоторговельною політикою розуміють заходи уряду, які покликані впливати на обсяги зовнішньої торгівлі. Розрізняють два основні види зовнішньоторговельної політики — протекціонізм і фритредерство. Протекціонізм — це політика захисту національних виробників від конкуренції іноземних товарів. Фритредерство — це торгівля з незначними митними та не митними бар'єрами або взагалі без них.
Хоча більшість економістів уважають, що будь-які протекціоністські заходи уряду країни знижують рівень добробуту її мешканців, ці заходи використовують практично усі країни світу. Річ у тім, що політика протекціонізму є вигідною для окремих груп населення [15].
3.2. Методи дослідження національної економіки
Для вивчення закономірностей функціонування національної економіки макроекономісти використовують різні методи та прийоми, які в сукупності називають методологією макроекономіки.
Макроекономіка не може користуватися тими методами пізнання, що й природничі науки. Аналізуючи явища й процеси в національній економіці, не можна вживати ні мікроскоп, ні телескоп. Макроекономісти позбавлені також можливості проводити контрольований експеримент, як фізики чи хіміки. У макроекономіці дослідники широко застосовують метод наукової абстракції з його двома основними прийомами — індукцією та дедукцією. Суть цього методу полягає в тому, що, досліджуючи певний економічний факт або процес, відділяють його випадкові, швидкоплинні чи другорядні ознаки від усталених і типових. У хаотичному нагромадженні фактів економісти намагаються знайти певний порядок. Аби краще зрозуміти дійсність, вони абстрагуються, тобто умисно спрощують заплутані зв'язки, залишають поза увагою ті деталі, які вводять в оману.
Макроекономіка дає досить абстрактну картину національної економіки. Відтак дехто сприймає її висновки як щось непрактичне й нереалістичне. Насправді теорії макроекономіки саме тому й практичні, що вони абстрактні. Теорії, які ґрунтуються на фактах, є реалістичними. Теорії, що не узгоджуються з фактами, — неправдиві.
Звідки беруться факти? Основну суму фактів, або економічної інформації, дає національна й міжнародна статистика. Нерідко використовують дані бухгалтерського обліку, соціологічних обстежень тощо. У результаті збирання та систематизації фактів економічна діяльність стає відомою, але ще не пізнаною. Збирання фактів називають описовою, або емпіричною, макроекономікою.
Пізнання зв'язків у національній економіці, виведення законів і теорій з фактів становить суть макроекономічного аналізу. При цьому економісти можуть іти як від теорії до фактів, так і від фактів до теорії. Виведення теорії з фактів називається індукцією, або індуктивним методом дослідження. Нагромадження фактів, їх систематизація та аналіз дають змогу сформулювати закон чи теорію, які відбивають закономірності функціонування національної економіки [16].
Узагальнення в макроекономіці також можна вивести за допомогою дедуктивного методу. Використовуючи логіку або інтуїцію, дослідник може сформулювати попередню неперевірену теорію, тобто гіпотезу. Для перевірки її правильності потрібно багаторазово дослідити відповідні факти. Гіпотеза, яку не підтверджують факти, неправильна. Але якщо навіть гіпотеза спростована й відхилена, вона має позитивне значення, бо вказує шлях, яким іти не треба.
Індукція й дедукція — це взаємо доповнювані, а не протилежні методи макроекономічного аналізу. Сформульовані дедуктивним методом гіпотези слугують макроекономістові орієнтиром під час збирання й систематизації емпіричних даних. Певні уявлення про реалії національної економіки є передумовою формулювання змістовних гіпотез.
Філософи вважають, що всі науки емпіричні. Це означає, що вони ґрунтуються на фактах, тобто на динаміці певних даних або явищ. Фактичні дані, які використовують у фізичних науках, стосуються неживих предметів. Макроекономіка як суспільна наука досліджує поведінку економічних суб'єктів, що здійснюють виробництво, обмін, розподіл та споживання товарів і послуг.
Закони й теорії макроекономіки — це змістовні твердження, виведені з фактів. Факти, тобто реальна поведінка економічних агентів у виробництві, розподілі, обміні та споживанні товарів і послуг, із плином часу можуть змінюватися. Ось чому макроекономіст має постійно звіряти теорії з наявним економічним середовищем.
Хоча макроекономісти часто досліджують політично забарвлені проблеми, вони намагаються аналізувати їх на підставі наукової методології. Основні принципи макроекономіки не змінюються упродовж десятиліть, і фахівці мають творчо й гнучко використовувати ці принципи відповідно до обставин, що змінюються [7].
3.3. Економічне моделювання макроекономічних процесів
Важливим напрямом наукового абстрагування є моделювання. Макроекономічна модель — це спрощене відображення економічної дійсності, абстрактне узагальнення відповідних фактичних даних.
Макроекономічні моделі представляють у математичній, табличній і графічній формах. При цьому не так важливо, що саме використано: рівняння, графік чи таблицю. Найголовніше — схопити й відобразити реальний зв'язок між фактами.
Якщо залежності між макроекономічними змінними виражають за допомогою таблиць або графіків, то маємо табличні чи графічні моделі, якщо за допомогою рівнянь — економіко-математичні моделі.
У дослідженні національної економіки особливе значення мають графічні моделі, які дають точне відображення кількісних залежностей. Слова стають дієвішими, якщо їх доповнити зображенням. Ще стисліше цю думку виражає китайське прислів'я: малюнок вартий тисячі слів.
У макроекономічних моделях використовують два види змінних — ендогенні та екзогенні. Ендогенні — це змінні, які модель намагається пояснити. Екзогенні — це змінні, які модель бере як дані. Метою моделі є з'ясування того, як екзогенні змінні впливають на ендогенні. Інакше кажучи, значення екзогенних змінних вводять із зовні, тоді як ендогенні змінні визначаються всередині моделі, вони є результатом побудови моделі.
До екзогенних змінних найчастіше відносять державні видатки, ставки оподаткування, величину пропозиції грошей та ін. До ендогенних змінних здебільшого належать обсяг національного виробництва, рівень зайнятості, рівень інфляції тощо.
Для пояснення макроекономічних явищ і процесів дослідники використовують різні моделі. Якість моделі залежить від вірогідності припущень. Якщо з аналізованого питання упущено важливі ознаки національної економіки, то модель веде до неправильних висновків.
Одним із важливих у макроекономічних моделях є припущення щодо швидкості, з якою ціни і заробітна плата реагують на зміну ринкових умов. У реальній дійсності одні види цін є негнучкими, інші — гнучкими. Більшість економістів уважають, що припущення про гнучкість цін є прийнятним для дослідження довгострокових явищ, таких як, наприклад, зростання національного обсягу виробництва, простежуване упродовж багатьох десятиліть. У короткостроковому періоді реальнішим є припущення про негнучкість цін.
У макроекономіці часто будують графічні моделі, які відображають залежності між різними змінними. Одним із важливих способів визначення зв'язку між змінними є нахил лінії, нахил показує, наскільки зміниться залежна змінна у відповідь на зміну незалежної змінної на одну одиницю.
Якщо між двома змінними існує пряма залежність, то нахил лінії, яка відображає цю залежність, додатний. І навпаки, від'ємне значення нахилу вказує на обернену, або зворотну, залежність між змінними.
Нахил прямої лінії однаковий у кожній її точці. Нахил висхідної лінії с додатним, а спадної — від'ємним.
Часто взаємозв'язки між різними змінними описуються нелінійними залежностям и (кривими). Нахил кривої лінії змінюється, коли ми переміщуємося по ній від однієї точки до іншої. Для вимірювання нахилу кривої у певній її точці спочатку проводимо дотичну до кривої у точці, в якій хочемо виміряти нахил. Нахил кривої у певній точці вимірюють за нахилом дотичної.
Багато змінних не залежні одна від одної. Ми не можемо припустити, що ціна футбольного м'яча залежить від кількості куплених холодильників. Якщо ми відкладемо ціну футбольних м'ячів по вертикальній осі, а величину попиту на холодильники — по горизонтальній, відсутність залежності між ними опише лінія, паралельна до вертикальної осі. Ця лінія означає, що зміна в ціні футбольних м'ячів не впливає на купівлю-продаж холодильників. Нахил вертикальної лінії є безмежним. Так само, якщо виробництво автомобілів абсолютно не пов'язане з погодними умовами, і ми відклали би споживання по вертикальній осі, а опади — по горизонтальній, то ця не пов’язаність була би зображена лінією, паралельною до горизонтальної осі. Горизонтальна лінія має нульовий нахил.
У математиці незалежну змінну (причину) завжди відкладають по горизонтальній осі, а залежну (наслідок) — по вертикальній. Економісти ж відкладають на графіках залежні й незалежні змінні довільніше. Так, незалежна змінна у графічних макроекономічних моделях нерідко міститься на вертикальній осі.
Усі моделі класифікують за періодами часу, стосовно яких їх використовують, і відносять до трьох часових груп — короткострокового періоду, довгострокового періоду і дуже тривалого періоду.
Короткостроковий — це період, в якому ціни є негнучкими, і тому ресурси можуть не повністю використовуватися у виробництві. Тривалість цього періоду — кілька місяців чи рік—два.
Довгостроковий — це період, в якому ціни є гнучкими, а ресурси повністю використовують у виробництві. У цьому періоді обсяги капіталу та праці є незмінними, як і рівень технології, яку використовують для перетворення ресурсів у готові вироби. Тривалість довгострокового періоду — кілька років або й ціле десятиліття.
Дуже тривалий — це період, упродовж якого обсяги ресурсів і наявна технологія змінюються. Протяжність цього періоду становить кілька десятиліть.
Досліджуючи національну економіку, макроекономісти використовують велику кількість різноманітних статистичних показників, які характеризують макроекономічні змінні. Існують численні класифікації макроекономічних показників; наведемо окремі з них.
Макроекономічні показники поділяють на натуральні, які вимірюють у різних фізичних одиницях, та вартісні (грошові). Вартісні показники можуть визначатися у постійних або поточних цінах. Постійна — це ціна базового року. Показники також поділяють на абсолютні (натуральні та вартісні) та відносні, визначені у відсотках.
Особливо важливе значення у макроекономіці має поділ показників на запасові й потокові та номінальні й реальні.
Запасові — це показники, які вимірюють кількість чого-небудь у певний момент часу. Потокові — це показники, що вимірюють кількість чого-небудь за одиницю часу, здебільшого за рік.
У макроекономіці існує певний взаємозв'язок між показниками запасу і потоку. По-перше, запас дорівнює нагромадженим за певний період часу потокам. По-друге, потік дорівнює різниці між запасами на початок і кінець періоду.
Ось декілька прикладів взаємопов'язаних потокових і запасових показників:
майно особи — запас; її дохід і видатки — потік;
обсяг капіталу в національній економіці — запас; обсяг інвестицій — потік;
державний борг — запас; дефіцит державного бюджету — потік;
кількість безробітних — запас; кількість людей, що втрачають роботу, — потік.
Усі змінні, що виміряні у фізичних одиницях, називають реальними змінними. До реальних змінних відносять кількісні змінні — наприклад, реальний ВВП, обсяг капіталу — та відносні ціни — наприклад, реальна заробітна плата, реальна процентна ставка. І кількісні змінні, і відносні ціни мають спільну рису: вони вимірюють фізичну (а не грошову) кількість. Реальний ВВП вимірює кількість кінцевих товарів і послуг, вироблених упродовж року, а реальна зарплата — обсяг життєвих благ (товарів і послуг), які працівник може купити, наприклад, за годину своєї праці.
Номінальні змінні виражаються у грошах — наприклад, номінальна зарплата, номінальний ВВП. Номінальна заробітна плата — це кількість грошей, яку отримує працівник за свою працю (годину, день, місяць тощо), а номінальний ВВП — ринкова вартість кінцевих товарів і послуг, вироблених за рік.
У макроекономічних дослідженнях реальні змінні часто аналізують без урахування грошей, тобто номінальних змінних. Теоретичне відокремлення реальних і номінальних змінних називають класичною дихотомією.
Класична дихотомія — це важливий принцип у макроекономічному дослідженні, який дає змогу спростити економічну дійсність. Вона дає змогу вивчати реальні змінні, залишаючи осторонь номінальні. Відсутність впливу грошей на реальні економічні змінні називають нейтральністю грошей. Більшість економістів уважають, що у довгостроковому періоді гроші є нейтральними.
Макроекономічний аналіз та факти дають можливість формулювати економічні закони, які відображають сталі причинно-наслідкові зв'язки між економічними явищами та процесами. Економічні закони поділяють на емпіричні та теоретичні. Емпіричні закони очевидні, але без них не можна відкривати й перевіряти теоретичні закони та розвивати економічну науку.
Прикладом простого емпіричного закону є закон спадної віддачі. Суть його полягає в тому, що додатковий обсяг продукції, який отримують від послідовного збільшення одного фактора виробництва, зменшується, якщо кількість інших факторів залишається без змін. Експериментальні спостереження показують справедливість цього закону. Наприклад, якщо на одній і тій же ділянці землі збільшувати затрати праці, а інші фактори виробництва залишати незмінними, дія цього закону підтверджується.
Теоретичні закони макроекономіки виражають сталі причинно-наслідкові зв'язки між абстрактними узагальненнями. Ці закони не можна виявити на емпіричному рівні. До теоретичних законів макроекономіки належать, наприклад, закон рівноваги між сукупною пропозицією та сукупним попитом, закон Оукена, що виражає взаємозв'язок між динамікою обсягу національного виробництва та рівнем безробіття, та ін.
Закони макроекономіки належать до суспільних законів і відрізняються від законів природи. Природні закони вічні, а закони макроекономіки — історичні. Наприклад, закони руху небесних тіл діють незмінно мільйони й мільйони років. Закони ж макроекономіки за останні кілька сотень років змінювалися досить істотно.
Закони макроекономіки діють через людей, які мають певну мету й певні матеріальні інтереси. Закони природи нейтральні до людських бажань і мотивів поведінки. Закони макроекономіки, на відміну від законів природи, діють як певні тенденції, що постають унаслідок взаємодії багатьох різнопланових цілей, мотивів та інтересів [11].
ВИСНОВКИ
Макроекономіка є однією з галузей економічної науки, яка ґрунтується на двох фундаментальних фактах. По-перше, матеріальні потреби людей практично безмежні. По-друге, економічні ресурси обмежені.
Економічні ресурси містять: матеріальні ресурси (земля й капітал); людські ресурси (праця і підприємницький хист). Ефективне функціонування національної економіки передбачає повне залучення ресурсів і повний обсяг виробництва. Останній досягається за виробничої ефективності — виготовлення кожного продукту з найнижчими витратами виробництва — та розподільної ефективності — виробництва найбажанішої для суспільства продукції.
Національна економіка — це сукупність домогосподарств, підприємств, відповідних державних інституцій і установ, інфраструктури та різних активів у межах певного природного середовища й державної території. У національній економіці можна виділити дві сторони — фізичну економіку та монетарну економіку. Фізична економіка охоплює ресурси — працівників, природні багатства, засоби виробництва та виготовлені життєві блага. Основними складовими монетарної економіки є гроші й ціни.
У національній економіці діють три основні економічні суб'єкти — домогосподарства, фірми та держава. Домогосподарство є економічною одиницею, що складається з однієї або більше осіб, яка володіє й постачає економіку ресурсами і використовує отримані за ресурси доходи для купівлі товарів і послуг, які задовольняють матеріальні блага його членів. Фірма є діловою одиницею, яка використовує куплені у домогосподарств ресурси для виробництва товарів і послуг та володіє й керує одним або багатьма підприємствами. Держава виконує важливі економічні функції — формує правове середовище, перерозподіляє доходи, забезпечує суспільство благами громадського вжитку, стабілізує національну економіку та ін.
Спосіб організації національної економіки називають економічною системою. Основними елементами економічної системи є механізм узгодження діяльності економічних суб'єктів, механізм реалізації власності на виробничі ресурси та виготовлені життєві блага, механізм розподілу й перерозподілу створеного національного продукту, механізм взаємозв'язку фізичної й монетарної економіки та ін. Економічні системи ґрунтуються на натуральній або товарній формі виробництва.
Об'єктом макроекономіки є національна економіка. Предметом макроекономіки є ефективність функціонування національної економіки. Макроекономіка як наука особливу увагу приділяє чотирьом сферам національної економіки — виробництва, зайнятості, цін і зовнішньоекономічних зв'язків та впливу стабілізаційної політики на поведінку економічних суб'єктів, а відтак на ефективність функціонування національної економіки.
Усі країни намагаються досягти макроекономічної стабільності, яка означає, по-перше, економічне зростання — виробництво більшої кількості та ліпшої якості товарів і послуг. По-друге, це означає повну зайнятість — забезпечення робочими місцями усіх тих, хто бажає і здатний працювати. По-третє, стабільний рівень цін, тобто уникнення значного їх зростання. По-четверте, досягнення рівноваги у зовнішньоекономічних зв'язках — стабільного курсу національної валюти, розумного балансу міжнародної торгівлі та міжнародних фінансових операцій.
Для подолання макроекономічної нестабільності уряд проводить відповідну стабілізаційну політику, під якою розуміють цілеспрямовані заходи держави, що скеровані на зміну обсягу національного виробництва, доходів, рівня зайнятості, інфляції та інших параметрів національної економіки за допомогою різних інструментів, таких як податки, державні видатки, пропозиція грошей, квоти та ін. Макроекономіка аналізує чотири основні види макроекономічної політики — фіскальну, монетарну, політику доходів та зовнішньоекономічну політику.
Фіскальна політика — це заходи уряду, спрямовані на зниження безробіття чи інфляції та досягнення природного обсягу виробництва через зміну державних видатків, рівня оподаткування або через одночасне поєднання обох заходів. Під монетарною політикою розуміють заходи, що впливають на кількість грошей у національній економіці для досягнення макроекономічної стабільності. Політика доходів пов'язана із цінами та заробітною платою, а зовнішньоторговельна політика спрямована на зміну обсягів зовнішньої торгівлі.
Макроекономіка є однією з наймолодших економічних наук, але ця галузь не виникла раптово, а є продуктом тривалої еволюції. Макроекономічні ідеї починають складатися ще у Середньовіччі з формуванням централізованих національних держав. Першою теоретичною концепцією, яка містила макроекономічні уявлення, був меркантилізм. Макроекономічну спрямованість мали дослідження фізіократів. Важливим етапом у становленні макроекономічної науки стали дослідження класичної школи. Вагомий внесок у створення нової макроекономічної теорії зробив Дж. М. Кейнс.
Для вивчення закономірностей функціонування національної економіки макроекономісти використовують різні методи та прийоми, сукупність яких називають методологією макроекономіки. Основним методом макроекономічного дослідження є метод наукової абстракції з його двома основними прийомами — індукцією та дедукцією. Важливим напрямом наукового абстрагування є моделювання. Макроекономічна модель — це спрощене відображення економічної дійсності, абстрактне узагальнення відповідних фактичних даних.
ПЕРЕЛІК ПОСИЛАНЬ
Закон України "Про власність" / Громадський кодекс України та інші законодавчі акти. - К.: МГ "Альтерпрес", 1992 – 148 c.
Закон України „Про захист економічної конкуренції” від 11 січня 2001 р. // Голос України. – 2001. – 27 лютого.
Борисов Е.Ф. Економическая теория: курс лекций. - М., 1996. – 54 с.
Гальчинський А.С., Єщенко П.С., Палкін Ю.І. Основи економічної теорії. - К.: Вища школа, 1995. – 358 с.
Гош А. Система форм власності перехідних суспільств. - ЕУ № б, 1996.
Економіка: теоретичні основи. - Тернопіль, 1997. – 379 с.
Економічна теорія. Посібник вищої школи / Під заг. ред. Воробйова Є.М. – Харків-Київ, 2003. – 704с.
Каное О. Державна власність в економічній системі суспільства: деякі теоретичні аспекти. - ЕУ № 2, 1996.
Ковальов А., Рудченко А. Здійснення прав громадян України на безкоштовну приватизацію державної власності. - ЕУ №11, 1993.
Мочерний С.В. Політична економія: Навч. посібник. – К.: Знання-Прес, 2002. – 687 с.
Панчишин С. Макроекономіка: Навч. посібник. – К.: Либідь, 2005. – 616 с.
Прусова Л.Г. Основи ринкової економіки. - К.: РПО "Поліграфкнига", 1993. – 512 с.
Рибалкин В., Мамичева Л. Акционерная собственность - внутренняя основа формирования и функционирования рыночного хозяйства. - ЕУ № 2, 1998.
Савченко А.Г. Макроекономіка: Підручник. – К.: Либідь, 1999. – 288