Циклічні коливання і кризи в економіці
2) впровадження у практику теорії вільної ринкової економіки (тобто вільного ціноутворення, вільної конкуренції тощо). Така система існувала в попередні століття (максимум до кризи 1929-1933 рр.) і не існує нині у жодній країні світу. Ця політика знайшла вияв у необґрунтованій шоковій лібералізації цін, що, на думку її авторів, повинна була стимулювати виробництво, вилучити зайві гроші Але при цьому забули одну деталь: у 80% населення таких грошей не було;
3) різке руйнування системи державного управління народним господарством, в якому домінувала державна власність;
4) ігнорування досвіду передових країн Заходу в регулюванні національної економіки, в якому органічно поєднуються методи державного регулювання з використанням ринкових важелів. Тобто впадання з однієї крайності в іншу — командно-адміністративної системи у вільну ринкову економіку;
5) домінування ідеології вільної ринкової економіки в українському парламенті, внаслідок чого більшість некомпетентних у сфері економіки парламентарів прийняла переважну кількість «непрацюючих» законів. Це означає відсутність науково обґрунтованої правової бази для здійснення пакету економічних реформ. Крім того, не було створено надійного механізму реалізації багатьох законів;
6) непродумане (без відповідної наукової концепції) впровадження купона. Купоно-карбованці не були оформлені як валютні ресурси власної (національної) банківської системи, не мали надійного захисту. Це стало однією з причин катастрофічного знецінення купона. Замість функції захисту національного ринку він став засобом його спустошення. Так, купуючи нафту в Росії по 90 дол. за 1 т наприкінці 1993 р., Україна повинна була поставити товарів приблизно на 250 дол. На впровадження купоно-карбованця Україна витратила кілька десятків мільйонів доларів;
7) відсутність раціональної валютної політики, зокрема невміння встановлювати раціональний валютний курс;
8) доларизація української економіки (тобто вільне обертання американського долара та інших іноземних валют на території країни), що дало змогу збагатитися тіньовими структурам;
9) прийняття численних декретів, постанов уряду тощо, які поставили у невигідне становище виробника (наприклад, непомірний податковий тягар) й у привілейоване — посередника. Крім того, такі декрети нерідко суперечили один одному, сіючи правовий хаос у законодавстві, нестабільність і непередбачуваність;
10) відсутність обґрунтованої концепції зовнішньоекономічної діяльності, валютного регулювання, внаслідок чого значні валютні ресурси України залишилися за кордоном;
11) відсутність надійної фінансово-банківської системи, раціонального регулювання НБУ діяльності комерційних банків, внаслідок чого ті отримували стократні прибутки, наживалися на конвертації тощо і тому не були зацікавлені у подоланні інфляції. Можливість для такої наживи давали недосконалі закони. Сам НБУ вдавався до монетаристських методів управління діяльністю комерційних банків. Крім того, в діяльності банківської та фінансової систем України повільно впроваджувалися сучасні методи й засоби обліку і контролю. Це призвело до масового перекачування посередницькими структурами безготівкового грошового обігу у готівковий, що, у свою чергу, зумовило величезний додатковий попит на готівку, зосередження у тіньових структурах майже половини всієї грошової маси;
12) кланово-номенклатурний характер роздержавлення приватизації, внаслідок якої створена працею багатьох поколінь державна власність перейшла до рук невеликої кількості осіб;
13) втілення на практиці програм західних експертів (у тому числі різних міжнародних економічних організацій). Найбільш виразно це виявилось у впровадженні НБУ монетаристських методів регулювання економіки, до того ж у дещо спрощеному вигляді. У цьому плані доцільно навести висловлювання економічного радника британського парламенту Д. Росса щодо економічної політики Росії, оскільки воно цілком стосується і України: «Росія з намови МВФ пішла шляхом деіндустріалізації економіки». Значне відставання в оплаті робочої сили, тоді як ціни на більшість інших товарів досягли або навіть перевищили світовий рівень. Таке відставання є основною причиною звуження внутрішнього ринку предметів споживання, а відтак і ринку засобів виробництва та ін.;
14) значне збільшення управлінського апарату;
15) надмірний централізм в управлінні економікою, ігнорування вимог регіонального управління, за якого значно більшу свободу дій треба дати регіонам та областям України;
16) відсутність науково обґрунтованої політики ціноутворення. Про це свідчить, зокрема, той факт, що ціни на деякі види продукції вищі за світові (скажімо, ціни на вугілля);
17) майже повна відсутність політики структурної перебудови народного господарства;
18) значні втрати, заподіяні Чорнобильською катастрофою, які з 1991 по 1999 рік оцінюються в 5 млрд. дол.
19) відсутність науково-обґрунтованої стратегії трансформації командно-адміністративної системи в розвинутішу і досконалішу економічну систему, невизначеність моделі такої трансформації (ставилася мета одночасного переходу до ринкової, соціально орієнтованої ринкової та змішаної економіки);
20) відсутність комплексної військово-технічної політики держави, узгодженої із соціально-економічною політикою, руйнівний і майже некерований характер конверсійних процесів. Так, у 1991 р. питома вага військової продукції в загальному обсязі виробництва становила майже 23%, а в 1996 р. — приблизно 3,4%;
21) масовий відплив капіталу за кордон (щорічно становить до 5 млрд. дол. і в сукупності досягає від 20 до 40 млрд. дол.);
22) відсутність належного інвестиційного клімату в Україні (за цим показником вона в середині 90-х років посідала 135-те місце в світі);
23) стрімке подорожчання енергоносіїв. Так, Росія продає газ на кордоні Польщі по 60 дол. за 1000 куб м, на кордонах Франції та України — по 80 дол. У другій половині 90-х років Україна щорічно переплачувала Росії за газ до 2 млрд. дол.;
24) отримання значних кредитів на невигідних умовах (для закупівлі товарів та ін.), внаслідок чого зросли зовнішній борг і виплата відсотків по ньому, які не давали (або давали незначною мірою) можливості вдосконалювати систему продуктивних сил;
25) надмірний податковий тягар, вилучення в окремі роки амортизаційних відрахувань до державного бюджету, що разом з іншими факторами унеможливлювали навіть просте відтворення основних фондів;
26) незадовільний стан освоєння енергоносіїв, зростання енергомісткості виробництва
3. Структурні кризи в економіці.
Структурна криза — кризове явище тривалого нециклічного характеру, що проявляються в занепаді окремих галузей і комплексів (груп) галузей народногосподарського значення, порушують ключові загальноекономічні (відтворювальні) пропорції.
Основою структурних криз є дія закону нерівномірного економічного розвитку (зокрема такі його риси, як нерівномірний розвиток окремих галузей, нерівномірний характер розгортання НТР та ін.), неузгодженість у розвитку різних типів структур народного господарства (народногосподарських, технологічних, соціально-економічних та ін.), відсутність обґрунтованої структурної політики уряду і т. ін. Кінцевою техніко-економічною причиною структурних криз є зростання невідповідностей в межах технологічного способу виробництва внаслідок використання нових форм розвитку матерії, впровадження нових технологій, революційних і еволюційних змін.
Структурні кризи в розвинутих країнах світу виникли у 70-х роках XX ст. Вони охопили насамперед групу галузей паливно-енергетичного комплексу (енергетична криза), добувних (сировинна криза) та енергомістких галузей (автомобільна, сталеливарна та ін.). У найглибшому кризовому стані опинилися вугільна, металургійна (чорна металургія), суднобудівна, автомобільна, гумова, текстильна і деякі інші галузі. Структурні кризи поширюються від базових, видобувних галузей до галузей обробної промисловості. Так, паливно-енергетична криза 1973-1975 рр., що супроводжувалась різким зростанням цін на енергоносії, вплинула передусім на енергомістку автомобільну промисловість, змусила її перейти на ресурсозберігаючі технології. Водночас різко скоротилося виробництво в інших енергомістких галузях, відбулося різке знецінення основного капіталу.
Структурні кризи супроводжуються перенагромадженням основного капіталу, різким тривалим скороченням виробництва і відповідним технологічним і структурним безробіттям, знеціненням попередньої кваліфікації, посиленням міграції робочої сили, порушенням нерівномірності між основними елементами продуктивних сил (між засобами і предметами праці, засобами виробництва і працівниками та ін.), між складовими частинами технологічного способу виробництва. Ці довгострокові порушення, у свою чергу, зумовлюють структурні зрушення в межах окремих типів і форм економічної власності та між ними, співвідношення між ринковими важелями саморегулювання економіки і державним регулюванням, всередині кожного з цих типів регулювання. Якщо структурні кризи охоплюють декілька або багато країн водночас, вони вимагають впровадження або посилення наддержавного регулювання в окремих сферах. Зокрема, енергетична криза початку 70-х років змусила нафтодобувні країни ОПЕК підвищити ціни на енергоносії її 4 рази лише протягом 1993 р.
Це спричинило тривалу енергетичну кризу в багатьох розвинутих країнах і змусило їх посилити координацію своїх дій. Водночас кожна з цих країн розробила комплекс заходів щодо подолання структурних криз. Так, в Японії у 1978 р. було прийнято соціальний надзвичайний закон терміном на 5 років щодо розвитку 14 галузей, яких торкнулася структурна криза. В цих галузях було демонтовано майже 20% устаткування, держава стимулювала процес структурної перебудови (через надання податкових пільг, пільгових кредитів, прямі бюджетні асигнування, політику протекціонізму та ін.). У 1983 р. м Японії було прийнято новий варіант закону терміном на 5 років, який передбачав комплекс заходів щодо структурної перебудови багатьох галузей. У ФРН для подолання структурної кризи у вугільній промисловості держава стимулювала процес концентрації, надавала премії за закриття шахт, виплачувала вимушені відпустки працівників, гарантувала пільгові кредити, здійснювала перепідготовку кадрів, розробляла програми створення нових робочих місць та ін. Енергетична криза в розвинутих країнах світу була подолана лише в середині 80-х років.
Подолання структурних криз ускладнюється процесом поглиблення економічної кризи, необхідністю зростання витрат різних суб'єктів господарювання на природоохоронні цілі. Так, у чорній металургії, нафтопереробній та деяких інших галузях промисловості від 10 до 20% капіталовкладень використовується на охорону навколишнього середовища.
Структурна перебудова економіки в розвинутих країнах світу супроводжувалася переходом до енергозаощаджуючих, матеріалозаощаджуючих і працезаощаджуючих технологій. Так, у США матеріаломісткість виробництва в нових галузях у 80-х роках була на 27% нижчою, ніж у традиційних.
Така
перебудова
супроводжувалася
переходом до
нового технологічного
способу виробництва,
яким є автоматизоване
виробництво.
В основі його
— електронно-обчислювальна
техніка (у США
лише протягом
1981-1986 рр. продаж
комп'ютерів
зріс у 2,3 раза),
впровадження
верстатів
з ЧПУ (за 1978 по
1983 рік кількість
їх у США зросла
у 2 рази), промислових
роботів (їхня
кількість у
США зросла за
1980-1986 рр. з 22 до 170 тис),
гнучкі виробничі
системи, формування
працівника
нового типу,
модифікація
пріоритетних
цілей розвитку
суспільства
та ін.
Формою вияву структурних криз є регіональні кризи, тобто тривале відставання у розвитку окремих територій, їх низька інтегрованість в національну економічну систему, недостатній розвиток соціальної сфери та ін. У США, наприклад, такими регіонами є території Західної Віргінії, Пенсільванії, де добували вугілля.
Для виходу економіки України з глибокої структурної кризи необхідно насамперед обґрунтувати програму структурної перебудови, виділити пріоритетні наукомісткі галузі промисловості й здійснити комплекс заходів щодо їх динамічного розвитку, провести інвентаризацію старих галузей (з точки зору доцільності існуючих обсягів виробництва на застарілій технічній основі), технічно переозброїти їх, закрити нерентабельні підприємства та ін. Структурні кризи в народному господарстві України тривають. Про це свідчить значна деградація ключових галузей (машинобудування, легкої, електронної та деяких ін.), що виробляли наукомістку і технологомістку продукцію, товари народного споживання, а також кінцеву продукцію (давали приріст ВВП та національного доходу) і розвиток найбільш енерго- і матеріаломістких сировинних та напівсировинних галузей (чорної металургії, хімічної, паливної промисловості, які до того ж завдають значної шкоди довкіллю), спричинили дефіцит електроенергії для побутових потреб у 1995 р. та інші негативні наслідки, а в кінцевому підсумку — загрожують економічному суверенітету країни.
Теорія довгих хвиль М. Кондратьєва. На чому ж ґрунтується циклічність розвитку економіки, які чинники породжують цей процес?
Для того щоб відповісти на це запитання, слід передусім розібратися хоча б у найзагальніших рисах класифікації економічних циклів, яку дає економічна теорія. Циклічність як об'єктивна закономірність економічного розвитку є багатоструктурною за своїм змістом. З урахуванням тривалості розрізняють короткочасні, або короткі (3-4 роки), середні (7-11 років) і великі економічні цикли (40-60 років). Іноді виділяють також циклічні коливання вікових трендів.
Першу спробу їх осмислення зробив англійський економіст У. Джевонс. Наявність довготривалих і середніх циклів досліджували у своїх працях М. Туган-Барановський, А. Афтальон, М. Ленуар. Проте науково обґрунтовану теорію тривалих циклічних коливань (довгих хвиль) створив російський учений М. Кондратьєв. Свої висновки він обґрунтував на основі вивчення динаміки товарних цін, виробництва вугілля, свинцю, чавуну, споживання мінерального палива, зміни величини номінальної заробітної плати, ренти більш як за 100
Однак класифікація економічних циклів не зводиться лише до виділення їхніх часових параметрів. Типи циклів розрізняють також, виходячи з неоднозначності матеріальної основи їхнього розвитку і характеру впливу на економічні процеси. Крім того, специфічність різних типів економічних циклів не є абсолютною. Причинно-наслідкові зв'язки, що зумовлюють їхню дію, так само, як і їхні функції, багато в чому переплітаються. При цьому слід ураховувати і те, що в своєму розвитку різнорідні цикли накладаються один на одного, що також ускладнює їхню диференціацію.
Середні і короткі цикли. У структурі економіки особливо рельєфно виражені середні цикли, що мають найбільш відчутний вплив на розвиток економічних процесів. У зв'язку з цим середні цикли не без підстави називають базисними.
Історія середніх економічних циклів бере початок з кризи перевиробництва, яка розгорнулася в 1825 р. у Великій Британії. Цей цикл тривав 12 років і завершився кризою 1836 р. Через 11 років циклічна криза 1836 р. вразила економіку Великої Британії, США, Франції та Німеччини. Кризу 1857 р. вважають першою світовою циклічною кризою. Вона охопила абсолютну більшість капіталістичних країн. У наступний період майже всі кризи мали світовий характер. Це кризи 1866, 1873, 1882, 1900, 1907, 1913-1914, 1920-1921,1929-1933, 1937-1938 років.
Після другої світової війни з різним ступенем інтенсивності розвивалися кризи в 1948-1949, 1953-1954, 1957-1958, 1960-1961, 1969-1970, 1974-1975, 1980-1982, 1991-1992 (в окремих країнах) роках.
Кожна з цих криз і відповідно економічний цикл індивідуальні та історично неповторні за своїми характеристиками. У зв'язку з цим їх не можна пояснити за допомогою якої-небудь однієї групи економічних чинників. Однак індивідуальність не виключає можливості виділення ряду спільних закономірностей, смисл яких зводиться ось до чого.
• Економічні цикли середньої тривалості, як правило, містять чотири фази, що йдуть у своєму розвитку одна за одною (рис. 1). Це фази кризи, депресії, пожвавлення і піднесення. Визначальними у цих фазах є криза і піднесення. Тому дехто з учених розглядає структуру економічного циклу як таку, що поєднується лише цими двома фазами, що у принциповому плані не суперечить попередньому визначенню. Дуже важливо враховувати і те, що перехід від однієї фази економічного циклу до іншої здійснюється автоматично — на основі ринкових саморегуляторів.

• За своїм змістом середні цикли — це економічні цикли процесу відтворення. Вони відбивають циклічність розвитку не лише виробництва, а й обміну, розподілу та споживання в їхній органічній єдності. Цим зумовлюється багатомірність циклічних коливань. її розвиток характеризують такі показники динаміки:
валового внутрішнього продукту;
промислового виробництва;
зайнятості;
завантаженості виробничих потужностей;
реальних доходів населення.
Важливими показниками циклічності є динаміка норми прибутку (рентабельності), а також інших показників, що характеризують економічну ефективність відтворювального циклу.
• Матеріальною основою циклічності відтворювального процесу (середніх циклів) є фізичне оновлення основних засобів виробництва, насамперед їхньої найактивнішої частини — знарядь праці. У зв'язку з цим галузі, що виробляють засоби виробництва, виконують у механізмі циклічності системоутворюючу (базисну) функцію. В процесі циклічних коливань вони зазнають найбільшого навантаження.
• Циклічність, зумовлена оновленням основних виробничих фондів, не обов'язково призводить до кризового спаду виробництва. Самі по собі старіння та фізична заміна зношених засобів виробництва не є безпосередніми причинами кризи. Негативні наслідки цих процесів можуть бути усунені засобами економічного регулювання. Йдеться про те, що у принциповому плані економіка утримує в собі можливості запобігання циклічним спадам. У зв'язку з цим слід розмежовувати матеріальну основу середньострокових циклічних коливань і безпосередні причини криз, що виникають. Вони можуть бути різними за своїм змістом і тому потребують у кожному випадку спеціального визначення.
• Найбільш складною і суперечливою фазою економічного циклу є криза. З одного боку, вона несе в собі величезну руйнівну силу — скорочення виробництва, масові банкрутства, безробіття, зниження життєвого рівня, наступ на соціальні завоювання трудящих і демократію, неминучу політичну напруженість. Це, однак, не дає підстав стверджувати, начебто кожна криза — новий ступінь, що наближує економічну систему до неминучого краху. В цьому визначенні повністю ігнорується другий бік — конструктивна функція кризи, положення про те, що циклічні коливання ділової активності є однією з умов економічного зростання, а сама криза — дуже активною інтегральною частиною творчого процесу. Прискорюючи відмирання застарілих економічних систем, вона є водночас найважливішою ланкою, яка розчищає шлях для нового витка розвитку — прискорення технічного і технологічного оновлення виробництва, структурної перебудови економіки, підвищення ділової активності.
Ґрунтуючись на цьому, слід ураховувати наявність певних меж антициклічного регулювання економіки, брати до уваги, що таке регулювання має оптимальні межі. Виходячи з цього, деякі вчені-економісти вважають, що штучне переривання кризи є не завжди виправданим.
Умови сучасного розвитку характеризуються глибокими змінами структури економічного циклу і змісту його окремих фаз. Ці зміни пов'язані передусім з впливом на відтворювальні процеси досягнень науково-технічного прогресу, активним впровадженням у виробництво ресурсозберігаючих технологій, зростанням частки галузей, які виробляють товари широкого вжитку, а також сфери послуг, що менше піддаються циклічним коливанням.
На зміст циклічності дуже відчутний вплив має інтернаціоналізація відтворювальної структури, так само як і масштабне застосування в системі управління економікою новітніх засобів інформатики. Це, природно, розширює можливості здійснення як на макрорівні, так і на рівнях окремих корпорацій ефективної антициклічної політики.
Як наслідок цього в повоєнному розвитку економіки відбулися загальне скорочення тривалості фаз економічного циклу, деяке вирівнювання його трендової кривої та більш швидке досягнення стану структурної рівноваги.
На відміну від циклів середньої тривалості, що відбивають у своєму розвитку спосіб функціонування основного капіталу, матеріальною основою коротких циклів є процеси, що відбуваються безпосередньо у сфері грошових відносин. Граничними пунктами малих циклів є грошові кризи, що повторюються також з досить вираженою синхронною закономірністю. Відрізняючись особливою гостротою та інтенсивністю, в одних випадках вони накладаються на середньострокові кризи, в інших — відбуваються за їхньої відсутності.
Довгі хвилі в економіці. Довгочасні циклічні коливання в економіці вчені-економісти виявили понад сто років тому — ще в другій половині минулого століття. Однією з перших спроб наукового осмислення їх став опублікований у 1878 р. відомим англійським економістом У.С. Джевонсом статистичний аналіз, у якому поряд із середньо- і короткостроковими циклами аргументувалася наявність довгочасних коливань ділової активності. Про існування довгочасних циклів писали у своїх працях й інші економісти, які займалися теоретичними проблемами економічної динаміки, зокрема наш співвітчизник, учений зі світовим ім'ям М. І. Туган-Барановський.
Водночас створення наукової теорії довгих хвиль в економіці справедливо пов'язують з ім'ям російського вченого М. Д. Кондратьєва, який опублікував на початку 20-х років XX ст. ряд важливих аналітичних досліджень з цієї проблеми. Теорія довгих хвиль Кондратьєва, що увійшла до світової економічної літератури як видатне відкриття XX ст., мала істотний вплив на подальший розвиток цього напряму теоретичної думки.
У наступні роки теорія довгих хвиль дістала розвиток у працях таких відомих учених, як Й. Шумпетер, С. Кузнець, К. Кларк, П. Самуельсон. Проте це анітрохи не применшує науковий внесок М. Кондратьєва. Визнанням цього є назва довгих хвиль в економіці «циклами Кондратьєва», яка стала загальноприйнятою.
Теорією встановлено, що матеріальною основою довгих хвиль в економіці є структурне оновлений технологічного способу виробництва. Цей процес здійснюється двояко: еволюційно, коли поступово поліпшуються і вдосконалюються існуючі технології, та революційно, коли відбуваються докорінні якісні зміни в матеріалізації наукових знань, часткові (в окремих галузях) або загальні технічні революції.
Ці процеси взаємопов'язані, доповнюють і зміцнюють один одного: еволюційний шлях дає можливість повною мірою використовувати потенціал існуючих технологій, підготувати умови для стрибка в їхньому розвитку. Технічні революції означають перехід до нових технологічних принципів, які потім поширюються еволюційно. У кінцевому підсумку загальнотехнічні революції стають серцевиною революції у продуктивних силах, знаменують піднесення їх на якісно новий ступінь розвитку. Одночасно відбуваються якісні зміни в розвитку людини як головної продуктивної сили, зростанні ефективності продуктивності її праці.
Це дає підставу говорити про закономірності циклічного оновлення технологічних структур продуктивних сил суспільства, що періодично повторюється в міру кількісного накопичення відповідних удосконалень через певні проміжки часу. При цьому важливо враховувати і те, що циклічний розвиток продуктивних сил у кінцевому підсумку здійснюється під впливом економічних чинників. Інтенсивність науково-технічних відкриттів та винаходів, як писав з цього приводу М. Кондратьєв, є функцією запитів економічної дійсності та попереднього розвитку науки й техніки. Сам розвиток техніки, за його словами, включається в закономірний процес економічної динаміки. В зв'язку з цим аналіз довгих циклів не може обмежуватися лише розглядом циклічності технічних коливань. Він неминуче має містити і розгляд змін в організаційно-економічній структурі суспільства, які відповідають цим процесам.
За теорією довгих хвиль Кондратьєва науково-технічний прогрес розвивається хвилеподібно з циклами 50-60 років. Упродовж останніх століть в історії технологічно-інноваційної еволюції було 5 хвиль, в результаті яких утворилося 5 технологічних укладів.
Перший уклад (1780-1830 pp.) спирався на нові технології у текстильній промисловості.
Другий (1830-1890 pp.) пов'язаний з розвитком залізничного транспорту та механізацією виробництва практично усіх видів продукції на базі парового двигуна.
Третій (1880-1930 pp.) засновувався на використанні у промисловості електроенергії, розвитку важкого машинобудування і електротехнічній промисловості на базі використання стального прокату, досліджень у галузі хімії.
Четвертий (1930-1990 pp.) передбачав подальший розвиток енергетики, яка ґрунтується в основному на використанні нафти та нафтопродуктів, газу, засобів зв'язку, нових синтетичних матеріалів. Галузеві лідери четвертого укладу — масове виробництво автомобілів, тракторо- і літакобудування, виробництво зброї.
П'ятий, започаткований у середині 80-х років, спирається на досягнення у сфері мікроелектроніки, інформатики, біотехнологій, генної інженерії, нових видів енергії, освоєнні космічного простору, супутникової технології.
У структурі великих циклів виділяють дві ланки розвитку — низхідну і висхідну хвилі.

Низхідна хвиля великого циклу триває приблизно 20-25, а іноді й більше років — період зміни усталених базисних технологій і технологічних структур виробничої системи суспільства. В межах цього періоду особливо гостро виявляються економічні кризи малих і середніх циклів. Один з них утворює вихідний пункт для найбільш значних вкладень у нагромаджені попереднім розвитком технічні вдосконалення і одночасно бере на себе найбільше навантаження в перебудові економічної структури суспільства, що є адекватною технологічному оновленню виробництва.
Висхідна хвиля триває приблизно 25-30 років. Фаза тривалого піднесення також не виключає циклічних криз, пов'язаних з оновленням виробничих фондів. Однак ці кризи відбуваються, як правило, на рівні високої кон'юнктури.
Період «великого піднесення» пов'язаний з масовим поширенням нових технологій і відповідно до цього зародженням та розвитком нових провідних галузей економіки. Це відкриває додаткові можливості для одержання прибутку, сприяє розширенню інвестиційного процесу. Виробництво потребує залучення додаткової робочої сили, зростає заробітна плата. Водночас у міру просування економіки до верхньої точки великого циклу в господарстві починають нагромаджуватися протидіючі тенденції зростання витрат, пов'язаних з інноваційним процесом, посилюється тенденція норми прибутку до зниження. Зростає напруження на ринку позичкового капіталу, підвищуються відсоткові ставки. Наростають й інші суперечності, які вже не можна вирішити завдяки технологічному оновленню виробництва. Вони прориваються назовні у формі глибокої кризи, яка знаменує початок нової фази великого циклу.
Важливою ознакою великих циклів є те, що в процесі свого розвитку вони інтернаціоналізуються. Започаткувавшись у найбільш передових у технологічному відношенні та найбільш сприйнятливих до інноваційних перетворень економічних системах того чи іншого суспільства, вони поступово поширюються на інші господарські структури. З утворенням цілісної системи світового господарства часовий лаг процесу інтернаціоналізації великих циклів звужується.
Визначення цієї риси великих циклів дає ключ до розуміння специфічних особливостей економічного розвитку останнього десятиріччя країн постсоціалістичної системи. Особлива глибина кризових потрясінь економіки цих країн, що нині відбувається, зумовлена не лише глибокою трансформацією адміністративно-бюрократичної системи господарювання в ринкову. Глибокі економічні потрясіння пов'язані з необхідністю докорінного технологічного переоснащення виробництва, зумовленого новим етапом НТР.
Отже, йдеться про дію циклічних чинників, тобто тих самих чинників, які в середині 70-х — на початку 80-х років XX ст. призвели до структурних криз перебудови господарського механізму економічно розвинених країн Заходу. Відставання країн, що входили до складу колишнього СРСР, в галузі технології позначилося лише на тому, що часові межі цих процесів було відсунуто приблизно на півтора десятиріччя. Це, в свою чергу, виявляє також об'єктивну зумовленість спільності (природно, з урахуванням специфічних характеристик) окремих перетворень механізму господарювання (демонтаж державно-монополістичних структур, пріоритетний розвиток малих та середніх виробничих ланок, інформатизація виробництва). Ці процеси спостерігаються сьогодні як у країнах Заходу, так і колишніх соціалістичних державах
Новий загальний технологічний цикл починається з революції в межах технологічного способу виробництва. Відтак формується якісно новий тип капіталістичної власності — інтегрована капіталістична власність, виникає такий елемент господарського механізму, як наднаціональне регулювання макроекономічних пропорцій у межах цілих регіональних економічних організацій (зокрема, в ЄС). Водночас відбувається модифікація попередніх менш розвинутих форм власності та елементів господарського механізму.
З огляду на це Україні необхідно насамперед завершити попередній загальний технологічний цикл (замінити технологічний спосіб виробництва, що значною мірою ґрунтується на ручній праці, на спосіб виробництва, заснований на машинній праці), а в окремих галузях поступово переходити до технологічного способу виробництва, що ґрунтується на автоматизованій праці.
Список використаної літератури:
Про економічну самостійність України: Закон України. // Урядовий кур'єр. — 1990. — 4 серпня.
Основи економічної теорії. / С.В. Мочерний. — К.: Академія, 2002. — С.336-359.
Основи економічної теорії: політекономічний аспект. / Г.Н. Климко, В.П. Нестеренко. — К.: Вища школа, 1994. — С. 313-327.
Економічна теорія. / Є. М. Воробйов, А.А. Гриценко. — Київ-Харків, 2003.
Основи економічних знань. / А.С. Гальчинський, П.С Єщенко, Ю.І. Палкій — К.: Вища школа, 1996. — С. 387-398.