Транформаційна економіка
– постійне та значне збільшення обсягу нової інформації та прискорення процесів її запровадження й використання в усіх сферах людської діяльності;
– наочне відображення інформації людині в процесах управління;
– стрімке зростання оснащеності управлінської праці і праці виробників продукту;
потреби великого капіталу і, насамперед, транснаціональних корпорацій (ТНК). В умовах розгортання НТР ці потреби активізували процеси розвитку соціальних форм функціонування постіндустріальної господарської системи, у тому числі інформаційного суспільства. Адже великі корпорації перемагають сьогодні у конкурентній боротьбі завдяки використанню науки, знань, інформаційних технологій, усесвітніх інформаційних сіток, як основної умови та джерела економічного зростання;
нові підходи до розуміння сутності та внутрішніх важелів розвитку НТР.
Традиційно сутність НТР визначалась як сукупність докорінних якісних змін у продуктивних силах суспільства, технологіях виробництва, знаряддях і предметах праці, в організації управління та характері трудової діяльності людей на основі прискорення процесів взаємодії науки із виробництвом. Головними відмінностями нового етапу розвитку суспільного виробництва вважалися: використання принципово нової техніки і технологій, автоматизація, атомна енергетика, широке застосування синтетичних матеріалів тощо.
Особливості нового підходу щодо визначення сутності та можливостей використання НТР суспільством полягають у визначенні та визнанні основою кардинальних змін у технологічному способі виробництва, в управлінні відтворювальними процесами соціально-економічного розвитку стрибкоподібного зростання ролі та функцій інформаційних процесів. Тому початком сучасної науково-технічної революції вважають появу та стрімке поширення ЕОМ, комп'ютерної техніки та комп'ютерних технологій.
Інформаційне суспільство – це суспільство, у якому кількісні зміни у сфері інформації привели до виникнення якісно нового типу соціального устрою.
Френк Уебстер виділяє п'ять критеріїв аналізуінформаційного суспільства:
– технологічний
– економічний
– пов 'язаний зі сферою зайнятості
– просторовий
– культури.
Інформація (лат. повідомляти, надавати відомості, інформацію про щось) це: 1) повідомлення про щось; 2) відомості, що є об'єктом збереження, переробки та передавання; 3) у математиці, кібернетиці – кількісна міра ліквідації невизначеності (ентропії), міра організації системи; інформативний – такий, що містить інформацію, характеризує її насиченість; інформативність – насиченість змістом, інформацією; кількість відомостей, знань.
З цих визначень «інформації» випливають кілька підходів до напрямів її аналізу:
– докібернетичний період: інформація – це повідомлення про щось;
– за умов НТР: це самостійне явище, здатне забезпечити новий характер рішень під час розроблення наукових та прикладних проблем, проблем політичного, управлінського, соціального характеру не на рівні окремого об'єкта інтересів, а в масштабах регіону, країни, планети у режимі реального часу.
На першому плані має стояти якість інформації, оскільки саме вона забезпечує обгрунтованість і спрямованість прийняття рішень у сфері економіки та соціальних відносин. Цю особливість інформації відзначав і видатний дослідник проблем інформаційного суспільства Мануель Кастельс. У своїй праці «Інформаційна епоха: економіка, суспільство і культура» (1996–1998 рр.) він наголошував, що інформація в сучасних умовах символізує абсолютно нові відносини, а інформаціоналізм означає вплив знання на знання як основне джерело продуктивності.
М. Кастельс вводить у науковий обіг термін «інформаційний капіталізм» (мережеве суспільство) – засновані на системному використанні інформаційно-комунікативних технологій (ІКТ), які забезпечують переваги капіталу, що функціонує у системі інформаційних мереж. Ділова активність у таких мережах відбувається у реальному часі без просторових обмежень, супроводжується трансформацією окремих елементів організаційно-економічних та соціально-економічних відносин.
Д. Белл стверджує, що інформаційне суспільство, сутність якого пов'язана із «здатністю трансформувати наукові знання у кінцевий продукт «високих технологій», продукує кілька напрямів у розвитку системи потреб:
з одного боку це потреби народного господарства у знаннях, інтелектуальних технологіях, отже у новому, інтелектуальному типі працівника, який може забезпечити створення та впровадження таких технологій, забезпечуючи реально високий рівень конкурентоспроможності країни, галузі, окремого бізнесу;
з другого боку – це структура потреб самого працівника, оскільки перетворення високого професіоналізму окремих спеціалістів у масове явище в умовах ринкової економіки та НТР веде до якісних змін соціального характеру, збагачення системи цілей діяльності багатьох найманих працівників.
2. Суперечливість процесу становлення та розвитку відносин, пов'язаних із функціонуванням та реалізацією інтелектуальної та іншої власності, за умов подальшого усуспільнення виробництва та праці, вимагає існування певної сили, суб'єкта соціально-економічних відносин, який би забезпечував економічну й соціальну справедливість відтворювального процесу, довгострокову та конструктивну рівновагу у взаємодії різнонаправлених агентів у системі відносин, що формуються на основі інтелектуальної та іншої власності.
Такою силою, суб'єктом в економічному та соціальному середовищі може виступати лише держава як носій потреби у збереженні та зміцненні цілісності наявної метасистеми, забезпеченні якщо не єдності, то однонаправленості інтересів основних учасників господарської діяльності.
Визначальними економічними функціями сучасної держави у розвинених капіталістичних країнах вже давно є:
– забезпечення розвитку основних галузей національного господарства на основі новітніх технологій;
– створення та розвиток інтелектуальної інфраструктури, а також механізмів просування новітніх технологій на ринок в основні галузі національного господарства;
– соціальна орієнтація розвитку національної економічної та господарської системи, що сприяє реалізації принципів не лише ринкової, а й соціальної справедливості у суспільстві;
– сприяння адаптації та розвитку національної економіки у глобалізованому економічному, політичному, інформаційному та соціальному просторі.
Успішна реалізація цих функцій вимагає:
по-перше, концентрації об'єктів державної власності у таких стратегічних секторах економіки, як освіта, наука, прикладне науково-дослідне виробництво;
по-друге, забезпечення можливості активно впливати на процеси перерозподілу ВВП, національного доходу;
по-третє, наявності у держави чіткого уявлення про пріоритетні стратегічні цілі та механізми використання бюджетних коштів;
по-четверте – формування ефективної моделі взаємодії держави та бізнесу, приватного капіталу в напрямі спільного розв'язання поставлених часом перед національною економікою завдань.
Прикладом системного підходу держави до виконання названих функцій у справі використання інтелектуальної власності та інтелектуального капіталу для забезпечення інноваційної спрямованості економічного розвитку може бути політика урядів США.
Переважання в українській економіці низько – та середньотехнологічних виробництв є яскравим свідченням низької якості й ефективності, мотиваційної системи та уваги держави, неадекватного вимогам часу рівня реального урахування у науково-технічній, структурній, податковій, бюджетній, соціальній політиці ролі НТП, конкурентоспроможності національного капіталу на ринку високих технологій та високотехнологічних продуктів високої якості.
Державна політика сприяння інтелектуалізації праці, формуванню високотехнологічної структури виробництва в основних секторах і галузях народного господарства повинна забезпечити правове поле такої спрямованості розвитку. Зокрема для України це означає:
прийняття ключових законів, що визначають єдині правила гри у сфері високих технологій – Закону України про інтелектуальну власність і Закону про трансфер технологій, який би регулював експорт-імпорт технологій з позицій забезпечення конкурентоспроможності економіки, а також умови передавання розроблених за бюджетні кошти нових технологій приватному капіталу;
за допомогою податкової та бюджетної політики забезпечення державного стимулювання НДКР на макрорівні та на рівні окремих інноваційно спрямованих фірм і корпорацій, технопарків;
3) оскільки приватний капітал в Україні поки що не орієнтований на інноваційні чинники зростання та на посилення соціальної відповідальності бізнесу, роль головного координатора процесів забезпечення інноваційної спрямованості економіки, зростання рівня її соціалізації через розвиток людського, інтелектуального та соціального капіталу, повинна взяти на себе державна влада усіх рівнів.
3. Основною причиною та джерелом появи ознак переходу інформаційного суспільства до нового етапу розвитку – до постекономічного суспільства є:
– з одного боку, виникнення у процесі розвитку соціального та інтелектуального капіталу тенденції до зміни цінностей, мотивів і стимулів діяльності працівника, які тепер не обмежуються матеріальними інтересами;
– з другого боку, дуже важливою є така форма відобрадження сучасного стану соціальних відносин, як демасифікація або індивідуалізація суспільства (можливість вибору для індивіда тієї інформації, яку він сам хоче отримати).
Поняття постекономічне суспільство ввели в обіг Д. Белл і Г. Кан, однак воно не стало загальновизнаним у 60–80-ті рр. XX ст., коли головна увага дослідників зосереджувалася на постіндустріальній і інформаційній формах розвитку суспільства. Водночас невпинний процес збільшення потреби у складній, творчій праці з боку галузей народного господарства веде до зростання маси працівників, які усвідомлюють себе особистостями. Інстинкти егоїзму, жадоба багатства і влади, страх перед втратою заробітку переважно зникають під впливом розвитку нової системи мотивації, заснованої на цілісності усієї системи потреб та інтересів людини, отже гармонізації її відносин із іншими суб'єктами економічної та соціальної діяльності.
Отже, за сучасних умов у розвинутих країнах однією із провідних тенденцій мотивації стає внутрішній розвиток особистості, можливість її самовдосконалення, продукування знань, здатних змінити не тільки навколишній світ, а й її оточення.Суб'єктом сучасного розвитку стає не спільнота людей, спаяних однопорядковими інтересами, а сукупність особистостей, кожна з яких неповторна не тільки у власних діях і вчинках, а й у їх мотивах. Економічні закони заходять у суперечність зі змінами у внутрішній структурі людської діяльності, системою її мотивів та передумов.
До головних ознак постекономічного суспільства можна віднести:
– поступовий, еволюційний перехід значної частини суспільства до нової структури цінностей, яка відповідає соціальному порядку, що формується в умовах глобалізації і становлення системи постматеріалістичної мотивації;
– демасифікований характер постекономічного суспільства, який випливає із нової ролі особистості. Новий соціальний стан особи засновується не на взаємодії класів чи груп людей з їхніми економічними інтересами, а на діях переважно нематеріалістично мотивованих особистостей, якими не можна управляти традиційними методами, ефективними у рамках індустріального ладу;
– економічні чинники зберігають роль головної рушійної сили соціального прогресу, однак сам соціальний прогрес втілюється у явищах, які вже не мають суто економічної природи. Тому їх не можна оцінити з допомогою показників, що традиційно використовуються для виміру господарського успіху;
– зниження ролі традиційних соціальних конфліктів, заснованих на нерівномірному розподілі матеріального багатства. Водночас, в умовах глобалізації однією із найголовніших стає проблема виживання людства як єдиного цілого і проблема оптимальної взаємодії соціальних сил не тільки в рамках окремих суспільних систем, а й світу загалом;
– глобальність змін і перспектив: людство не повинно більше розглядатися як статична маса, яка підкоряється певним законам і об'єднується загальними матеріальними інтересами. Відбувається еволюційний процес формування нових соціальних груп, характер, структура і межі яких визначаються на основі системи ціннісних орієнтирів, які поділяють окремі особистості з цих груп;
– специфіка формування постекономічного суспільства полягає у виникненні цього типу суспільства як певної замкненої спільності лише у рамках постіндустріальних держав. Це породжує два нові типи конфліктів як у країнах, що розвиваються, так і в самих постіндустріальних країнах, у яких виникають та поглиблюються якісно нові форми соціальних суперечностей, унаслідок яких зростатимуть соціальна напруга й соціальна відчуженість.
Отже, по-перше, постекономічна реальність формується як суспільна система, що заснована на самореалізації та творчій діяльності людей, вона не може базуватися на соціальній мобілізації, яка відігравала важливу роль у становленні індустріальних систем. По-друге, на відміну від традиційної майнової нерівності на передній план сьогодні виходять нові форми нерівності, які втілені у різних базових цінностях. Тому перерозподіл національного багатства переважно відбувається на користь представників тих соціальних прошарків, діяльність яких мотивована потребою у самореалізації та самовдосконаленні.
4. Соціальна стратифікації суспільства в умовах розвитку економічної системи капіталізму
1. Теорія соціальної стратифікації
2. Основні історичні типи стратифікованого суспільства та його класова структура
3. Трансформація соціальної стратифікації суспільства в умовах розвитку капіталізму
1. Теорію соціальної стратифікації було створено на початку 40-х років XX ст. американськими соціологами Т. Парсонсом, Р.К. Мертоном, K. Девісом та іншими вченими, які вважали, що вертикальна класифікація людей та їх груп спричинена розподілом функцій у суспільстві. На їх думку, соціальна стратифікація забезпечує виокремлення соціальних верств за певними важливими для конкретного суспільства ознаками (критеріями): характером власності, розміром доходів, обсягом влади, освітою, престижем, національними та іншими рисами.
Соціально стратифікаційний підхід є одночасно методологією і теорією розгляду соціальної структури суспільства. Він сповідує такі основні принципи:
– обов'язковість дослідження всіх верств суспільства;
– застосування при їх порівнянні єдиного критерію;
– достатність критеріїв для повного і глибокого аналізу кожної з досліджуваних соціальних верств.
Існує різноманіття думок та підходів до проблеми соціальної стратифікації, все ж слід виділити загальну позицію:
Соціальна стратифікація – це природна і соціальна нерівність між людьми, яка проявляється в їх соціальному житті і має ієрархічний характер: вона підтримується і регулюється різними інституціональними механізмами, постійно відтворюється і модифікується, що є умовою впорядкованого існування будь-якого суспільства та джерелом його розвитку.
Можна виділити ще декілька понять соціальної стратифікації:
Соціальна стратифікація (лат. stratum – шар) – поділ суспільства на вертикально розташовані соціальні групи і верстви (страти), які мають різний престиж, власність, владу, освіту тощо.
Соціальна стратифікація – це диференціація деякої даної сукупності людей (населення) на класи в ієрархічному ранзі. Вона знаходить вираження в існуванні вищих і нижчих шарів.
Соціальна стратифікація – це розташування індивідів і груп зверху вниз по горизонтальних шарах (стратам) за ознакою нерівності в доходах, рівню освіти, обсязі влади, професійному престижі.
Стратифікація – це визнання існування в суспільстві нерівності вертикального розшарування, вищих та нижчих прошарків – страт.
Соціальна стратифікація – це ієрархічно організована структура соціальної нерівності, яка існує в певному суспільстві в даний історичний проміжок часу.
2. Соціальна стратифікація засвідчує нерівне становище в суспільстві індивідів, родин чи цілих країн. Вона є портретом цього суспільства. Простратифікувавши населення країни, можна виділити страти (верстви), з яких воно складається. Тому стратифікація – риса будь-якого суспільства. Англійський соціолог Е. Гідденс розрізняє чотири основні історичні типи стратифікованого суспільства: рабство, касти, стани і класи.
1. Рабство. Воно було граничною формою нерівності, за якої одні люди володіли іншими. Рабство теж було неоднорідним залежно від періоду чи культури: в одному випадку раб перебував поза законом (класична форма рабства), в іншому – йому відводилася роль слуги чи солдата.
2. Касти. У різних регіонах поділ на касти має різні форми. Особливо характерний він для Індії. Як правило, межі між кастами дуже різкі, що практично виключає будь-яку соціальну мобільність. Каста пов'язана з індуїзмом і з ученням про «переселення душі». Сподівання на те, що в «наступному» житті його каста підвищиться, спонукає індивіда суворо дотримуватися певних суспільних норм.
3. Стани. Властиві вони європейському феодалізмові. До найвищого стану належали аристократи і вельможі. До нижчого – духівництво, наділене значними привілеями. До третього стану – вільні селяни, чиновники недворянського походження, купці й ремісники. Межі між станами не були такими різкими, як за кастової системи, а соціальне переміщення було можливим, хоча й складним.
4. Класи. Цей тип стратифікованого суспільства є головним об'єктом соціології марксизму. Її основоположник К. Маркс вважав класову структуру суспільства основою розвитку і змін, а виникнення класів пояснював економічними чинниками – суспільним поділом праці, формуванням відносин приватної власності. В. Ленін застосовував багатофакторний аналіз класоутворюючих ознак: місце в системі суспільного виробництва, відношення до власності на засоби виробництва, роль у суспільній організації праці, розміри доходів та ін.
Класова структура стратифікованого суспільства
Класова система – один з виявів соціальної стратифікації. Класи – відкритіший тип стратифікації, ніж інші, а класові межі не настільки суворі.
Клас – угруповання людей на основі нерівного становища щодо основних соціальних ресурсів, які визначають їхні життєві шанси, соціальні претензії та соціальні можливості спільно діяти.
У західному індустріальному суспільстві розрізняють, як правило, три класи.
Вищий клас. Включає роботодавців, керівників, топ-менеджерів, усіх, хто володіє виробничими потужностями чи контролює їх, має високий майновий ценз (багатство).
Середній клас. Цей феномен сформувався в індустріальному суспільстві, розвинувся в постіндустріальному. Його ідентифікують за різними критеріями, в яких домінують такі сутнісні ознаки:
1. Сукупність соціальних груп, що займають проміжну позицію між верхами і низами суспільства, виконуючи внаслідок цього функцію соціального посередника.
2. Порівняно високо забезпечене суспільство, що володіє власністю, економічною незалежністю, свободою вибору сфери діяльності. Висока якість життя, впевненість у майбутньому зумовлюють його зацікавленість у збереженні соціального порядку.
3. Прошарок, що включає кваліфікованіші, найдіяльніші кадри суспільства. Професійний склад його охоплює наукових і інженерно-технічних працівників, управлінський, адміністративний персонал на невисоких посадах, інтелектуалів, які працюють за наймом, працівників сфери обслуговування, дрібних власників, фермерів, робітників високої кваліфікації.
4. Більшість населення високорозвинутих західних країн, що є основним носієм суспільних інтересів, національної культури, тобто властивих відповідним суспільствам цінностей, норм. Середній клас виступає культурним інтегратором суспільства.
Нижчий клас. До нього належать малокваліфіковані робітники, особи без професійної кваліфікації (так звані «сині комірці»).
3. За умов трансформаційних змін, що відбуваються сьогодні у світі, у нашій країні, проблеми стосовно принципів, характеру, закономірностей взаємодії різних соціальних груп, класів у процесі економічної діяльності посідають чільне місце не тільки у теоретичних дослідженнях, а й мають високе значення для практики свідомого формування нової системи соціально-економічних відносин, застереження багатьох суперечностей, які можуть виникнути у ході таких змін.
Найбільш повно та всебічно концептуальні проблеми соціальної стратифікації Йозеф Шумпетер розглядає у працях: «Капіталізм, соціалізм і демократія» (1942 р.) та «Історія економічного аналізу» (не була завершена, побачила світ по смерті автора).
Й.А. Шумпетер стверджує про багатосуттєвість поняття «клас». Він розрізняв суспільний клас, як:
1) реальне явище, повнокровну реальність, що існує «незалежно від діяльності дослідників»;
2) живий організм, істоту, що думає, має відчуття та діє;
3) категорію, «зобов'язану своїм існуванням класифікаторській діяльності дослідників».
В. Іноземцев стверджує: будь-яка соціальна трансформація характеризується тим, що основні класи попереднього суспільства «втрачали свою ключову роль і швидко сходили до статусу малозначущої соціальної групи».
Тенденції трансформації і розвитку класової структури капіталістичного суспільства (Й.А. Шумпетер): у другій половині XX ст. середній клас почав відігравати значну роль у визначенні цілей розвитку та механізмів прийняття рішень; склалася система соціального партнерства; почали функціонувати концепції і моделі держави добробуту, соціального ринкового господарства тощо.
Дослідники стверджують: сучасна нова соціальна еліта являється вже елітою не багатства, а статусу, зростає роль класу носіїв знань – працівників інтелектуальної праці, класу професіоналів – власників інтелектуального капіталу. Водночас відбувається диференціація класу робітників: частина найманих працівників низької кваліфікації переходить у страту, яку називають некласом не-робітників, або неопролетаріатом – складається з людей, які або стали хронічно безробітними, або з тих, чиї інтелектуальні здібності знецінені сучасною технічною організацією праці. Інша частина – робітники з високою та надвисокою кваліфікацією тяжіють до середнього класу. На думку дослідників, колишній пролетаріат фактично зник з історичної арени і як однорідний пригнічений прошарок, і як клас людей, зайнятих у передовому для свого часу індустріальному виробництві. До того ж у постіндустріальному суспільстві «інтереси підприємців і робітників усе частіше зіштовхуються не в матеріальній площині, а з приводу свободи персоналу у прийнятті рішень та міри його автономності, що серйозно відрізняє сучасних трудящих від пролетарів».
Й.А. Шумпетер запропонував у визначенні сутності класу як явища три визначальні критерії, що дозволяють виокремлювати певну соціальну групу, говорити про неї, як про клас: схожість умов життя, схожість соціального становища, самоусвідомлення.
На цій підставі клас визначається як маси індивідів, що об'єдналися навколо групового стандарту та формують певну психологічну єдність, суспільний клас.
Згідно з позицією Й. Шумпетера суб'єкти економічної діяльності не можуть належати до одного суспільного красу. Водночас схожість умов життя, соціального становища, схожість життєвих філософій та ціннісних суджень щодо соціальних явищ може об'єднувати фермерів, ремісників, промисловців, банкірів, торговців тощо в єдиний клас ділових людей – соціальна група, що об'єднує людей, праця яких має складний і творчий характер. Це сучасний середній клас постіндустріального суспільства.
В. Іноземцев будує свою концепцію соціальної стратифікації постіндустріального суспільства виходячи із твердження про зникнення традиційних класів у зв'язку із появою нових класів:
1.вищого – люди, що походять з освічених та забезпечених сімей, самі чудово навчені, здатні до творчого мислення та неординарних рішень, сповідують постматеріалістичні цінності та зайняті у високотехнологічних галузях господарства. Вони є власниками або вільно розпоряджаються необхідними їм умовами виробництва;
2.нижчого класу – представники робітничих професій або некваліфікованих іммігрантів, що не мають гарної освіти. Головним мотивом їх економічної діяльності є матеріальні цінності, вони в основному зайняті у масовому виробництві, сфері послуг або тимчасово безробітні.
Російський вчений Б. Кагарлицький вважає, що у постіндустріальному суспільстві зберігається більш широка структура соціальної стратифікації та виділяє новий середній клас – це співтовариство людей, які увійшли в «інформаційну епоху», отримавши доступ до інформаційних технологій та можливість повною мірою користуватися їх плодами, внаслідок чого вони радикально змінили спосіб життя та методи своєї роботи. Головним стимулом діяльності представників такого нового класу стає «просування по службі та відповідність вимогам організації».
Клас ділових людей за Й.А. Шумпетером і є середнім класом постіндустріального суспільства.Основні ознаки цього класу:
– рівень матеріального добробуту та стандарти споживання;
– рівень освіти і кваліфікації та професійно-кваліфікаційний статус;
– специфіка системи мотивів до праці, в якій дедалі більше домінують не тільки економічні, а й позаекономічні, соціальні чинники;
– особливості професійної етики;
– спосіб і стиль життя;
– місце у системі власності;
– самоідентифікація на основі визначення цінністної та групової ідентичності;
– динамізм, здатність до самоорганізації та політичної діяльності;
– значний вплив соціальних груп на прийняття владними структурами рішень у галузі економіки та соціальної політики.
З погляду на умови та механізми формування середнього класу в Україні, можна зробити декілька висновків:
1. потреба у широкому середньому класі як економічному, матеріальному, політичному критерії переваг системної трансформації, соціальної бази економічної та політичної свободи дуже висока і буде підвищуватися;
2. суб'єкти господарювання нині намагаються розкрити максимум своїх здібностей для виживання та забезпечення стійкого становища в економічній сфері, у суспільстві. Такий стан створює сприятливі умови для ефективного впливу на процеси формування середнього класу, як основної стабілізуючої сили суспільства, соціальної бази економічного зростання та розвитку;
3. формування середнього класу в Україні повинно відбуватися за класичними принципами, критеріями та ознаками, оскільки економічний розвиток здійснюється сьогодні на основі реалізації переваг індустріального суспільства, а соціальне розшарування – виключно за матеріальними ознаками;
4. хаотичне, без концептуального підходу становлення середнього класу в Україні, веде до спотворення його ознак, до провалів системи трансформаційного розвитку, соціальної бази економічної системи. Негативні риси «нового» середнього класу завтра стануть причиною нових конфліктів як у структурі середнього класу, так і в суспільстві.
Список літератури
1. Гринів Л.С. Національна економіка: Навч. посібник/ Л.С. Гринів, М.В. Кічурчак. – Львів: «Магнолія 2006», 2008. – 464 с.
2. Державне регулювання економіки: Навч. посібник/ С.М. Чистов, А. Є. Никифоров, Т.Ф. Куценко та ін. – К.: КНЕУ, 2000. – 316 с.
3. Национальная экономика: Учебник/ Под ред. П.В. Савченко. – М.: Экономист, 2005. – 813 с.
4. Заблоцький Б.Ф. Перехідна економіка: Посібник/ Б.Ф. Заблоцький. – К.: Академія, 2004. – 512 с.
5. Основи економічної теорії: політекономічний аспект: Підручник/ Г.Н. Климко, В.П. Нестеренко, Л.О. Каніщенко та ін.; За ред. Г.Н. Климка, В.П. Нестеренка. – 2-ге вид., перероб. і допов. – К.: Вища шк. – Знання, 1997. – 743 с.
6. Панчишин С. Макроекономіка: Навч. посібник./ С. Панчишин. – Вид. 2-ге, стереотипне. – К.: Либідь, 2002. – 616 с.
7. Політична економія: Навч. посібник/ К.Т. Кривенко, В.С. Савчук, О.О. Бєляєв та ін.; За ред. д-ра екон. наук, проф. К.Т. Кривенка. – К.: КНЕУ, 2001. – 508 с.
8. Скрипник А.В. Державне регулювання трансформаційної економіки (аспекти моделювання): Монографія/ А.В. Скрипник. – Ірпінь, Академія державної податкової служби України, 2002. – 312 с.
9. Современная экономика. Лекционный курс. Многоуровневое учебное пособие. – Ростов н/Д: изд-во «Феникс», 2000. – 544 с.
10. Ткач А.А. Інституціональна економіка. Нова інституціональна економічна теорія. Навчальний посібник/ А.А. Ткач. – К.: Центр учбової літератури, 2007. – 304 с.
11. Трансформаційна економіка: Навчальний посібник для студ. вищих навчальних закладів/ Ю.К. Зайцев, І. Й. Малий, О.М. Мельник; Ред. В.С. Савчук. – К.: КНЕУ, 2006. – 612 с.
12. Трансформаційна економіка: Навч. посібник/ В.С. Савчук, Ю.К. Зайцев, І. Й. Малий та ін./ За ред. В.С. Савчука, Ю.К. Зайцева; М – во освіти і науки України, Держ. вищ. навч. заклад «Київський нац. екон. ун– т ім. В. Гетьмана». – 2 – ге вид., без змін. – К.: КНЕУ, 2008. – 613 с.
13. Трансформаційна економіка: Навч.-метод. посіб. для самост. вивч. дисц./ Ю.К. Зайцев та ін.; М-во освіти і науки України, Держ. вищ. навч. заклад «Київський нац. екон. ун-т ім. В. Гетьмана». – К.: КНЕУ, 2008. – 368 с.
14. Формування галузевих ринків України: перехідний період/ За ред. д-ра екон. наук, проф. В.О. Точиліна. – К: Фенікс, 2004. – 332 с.
15. Шиян Н. І. Державне регулювання економіки/ Н. І. Шиян. – Х.: ТОВ «Вид-во «Формат Плюс»», 2008. – 384 с.
16. Якубенко В.Д. Базисні інститути у трансформаційній економіці: Монографія/ В.Д. Якубенко. – К.: КНЕУ, 2004. – 252 с.
17. Джерела Інтернет