Досвід реформування економіки України
На жаль, плановий (у найгіршому розумінні цього терміну) підхід залишився діючим при регулюванні української економіки. Люди старшого покоління пам'ятають плани побудови комуністичного суспільства за 20 років, коли післявоєнні темпи розвитку Радянського Союзу були заплановані на 20 років уперед. Дійсність знищила ці проекти і замість обіцяного комунізму у 1980 році у Москві пройшли Олімпійські ігри. У 1999 році напередодні президентських виборів була створена урядова програма "Україна 2010", яка передбачає вступ до Європейського союзу як наслідок прискореного розвитку країни на протягом десятиріччя (7-8% річного приросту ВВП). Цікаво, що початкова точка розвитку ВВП на душу населення на кінець другого тисячоліття була визначена у розмірі $2000, тоді як офіційний показник складає тільки 1/3 частину цієї величини. Ніяких міркувань про обгрунтування цієї оцінки і можливих шляхів трансформування тіньової економіки в офіційну автори програми, на жаль, не навели. Крім того, не врахованим виявився той факт, що бажані $4000 ВВП на душу населення у 2010 році навряд чи будуть достатньою умовою вступу до Євросоюзу (існують також інші необхідні для виконання макроекономічні показники), оскільки він за цей проміжок часу зробить крок до значно більших обсягів ВВП.
На наш погляд, головним джерелом зроблених похибок є недостатнє врахування можливих варіантів розвитку подій, відсутність адекватних моделей, які б відображали сучасні реалії розвитку. Так, при сценарному прогнозуванні, як правило не враховується повна група подій, причому "хвости розподілу" відтинаються навіть не на 10%, а на значно більшому рівні значимості. У площі прорахування можливих наслідків прийнятих рішень можна розглянути експеримент у гірничо-металургійного комплексі, коли на ці підприємства був суттєво знижений податковий тиск (на 2/3 податку на прибуток) та екологічні платежі. З одного боку, багато цих підприємств увійшли до списку 100 найкращих в Україні за валовим доходом, прибутком та сплаченими податками за 2000 рік. Зниження податкового тиску та вихід до світового ринку сприяли детінізації підприємств гірничо-металургійного комплексу, оскільки західні партнери не схильні до співробітництва з фірмами, які декларують збитковість своїх підприємств. Вони забезпечили стабільність курсу гривні за останні 2 роки та сплату зовнішнього боргу завдяки експорту продукції металургійних підприємств (60% валютних надходжень до бюджету). З іншого боку, вони збільшили залежність нашої економіки від зовнішніх факторів (кон'юнктура на світовому ринку чорних та кольорових металів) і не сприяли розвитку внутрішнього ринку. Низька заробітна плата (незбалансоване зменшення податку на прибуток зробило невигідним підвищення заробітної плати) та обмеження екологічних платежів надалі підприємствам можливість використання демпінгових цін для просування своєї продукції на світовий ринок. Це підвищує ризик введення санкцій проти українських металургів на світовому ринку. Крім того, безконтрольне підвищення забруднення зовнішнього середовища може призвести до локальних екологічних катастроф у районах розташування комбінатів.
Відомо, що значна частина українців має доход, нижче за законодавчо встановлений мінімум — 316 гривен у місяць, або $2 на добу. Цій межі не відповідає нижній рівень ні зарплат, ні пенсій. Існує два варіанти у рішенні цієї проблеми. Перший — фіскальний: встановити мінімальну заробітну плату та пенсії на цьому рівні і, відповідно, підвищити неоподатковуваний мінімум, а додаткові кошти взяти з найбільш забезпечених верств населення. На жаль, цей шлях неможливо реалізувати у сучасних умовах, тому що це призведе до подальшої тінізації як власних прибутків громадян, так і підприємств. Другий - ліберальний, який не потребує додаткових бюджетних витрат, а створює реальні можливості для розвитку дрібного бізнесу, коли особистість буде дійсно зацікавлена у сплачуванні податків в обмін на захист та підтримку влади.
На жаль, кожний наступний український уряд оголошує боротьбу з бідністю першочерговою метою, але, у найкращому випадку, лише дещо підвищує номінальний рівень заробітної плати, а реальні доходи населення продовжують знижуватися (інфляція зростає швидше). І це також цілком зрозуміло, оскільки державні ресурси (бюджет країни) надзвичайно обмежені.
Висновки
На шляху ринкової трансформації економіки українське суспільство зазнало серйозних випробувань. Перехід відбувається дуже повільно, не завжди послідовно, зі значними матеріальними втратами та моральними збитками для населення. Серед чималої кількості різноманітних теорій, які намагаються пояснити характерні особливості цього процесу, пильнішої уваги заслуговує концепція, запропонована П. Конвеєм. Основна її ідея полягає у тому, що більшість проблем перехідного періоду пов'язані з нестачею заощаджень, опосередкованих через фінансові ринки.
Розвиток економічної ситуації в Україні у періоді депресії 1991-1994 рр. значно залежав від впливу стартових умов, успадкованих від СРСР: нагромадженого грошового надлишку, негативного шоку продуктивності та великого фіскального дефіциту. Грошовий надлишок - вимушені заощадження домогосподарств у вигляді готівки та банківських вкладів - означав надлишок купівельної спроможності в економіці. Зумовлена цим гіперінфляція була підтримана нестачею заощаджень, зокрема державних - дефіцит бюджету становив майже 10% ВВП. Реальна процентна ставка за вклади у фінансовому секторі майже два роки була від'ємною, що стало серйозним антистимулом для опосередкованих приватних заощаджень. Приватних заощаджень не вистачало для компенсації витрачання заощаджень державних, а іноземні позики були надто обмеженими, щоб помітно впливати на ситуацію.
Урядова стратегія фінансування дефіциту бюджету через інфляційний податок ґрунтувалася на нагромадженні приватним сектором номінальних активів у національній валюті. Це зумовило вилучення заощаджень з банківського сектора і переведення їх в іноземну валюту. Утворилося "зачароване" коло: зниження рівня організованих заощаджень - вищі темпи інфляції - зниження реальної процентної ставки - подальше зниження рівня організованих заощаджень. У поєднанні з системою адресного кредитування це призвело до так званого фінансового стримування. Від'ємна реальна процентна ставка за вклади у національній валюті зумовила фрагментацію ринку фінансових ресурсів. Нестача позикових коштів у банківському секторі означала їхнє раціонування і подальше зниження обсягу виробництва через низький рівень інвестицій.
Роки 1995-1999 в Україні можна вважати періодом відносної стабілізації. Країні вдалося подолати інфляцію, хоча зниження обсягу виробництва не припинилося, а тільки значно сповільнилися його темпи. На відміну від більшості інших постсоціалістичних країн, стабілізація була пов'язана не з повним усуненням дефіциту бюджету, а зі збалансуванням заощаджень. Україна отримала ширший доступ до іноземних позик. Завдяки поступовій відмові від адресного кредитування реальні процентні ставки стали додатними, а вклади у межах фінансового сектора зросли. Позитивні зміни у динаміці заощаджень стали однією з важливих передумов початку економічного зростання в Україні у 2000 р.
Однак поки що не можна сказати, що переваги організованих заощаджень для економічного зростання активно і повністю використовуються. Остаточне збалансування заощаджень залежить від усвідомлення державними мужами обмеженості своїх можливостей у царині соціального забезпечення. Економічне зростання буде стабільним і тривалим тільки за умови сильного і розвинутого фінансового сектору, коли саме приватні заощадження стануть надійним джерелом інвестицій. Тому сприяння відновленню і підвищенню рівня заощаджень - одне з найважливіших завдань економічної політики уряду у період переходу до ринку.
Домінантою економічних перетворень в Україні є макроекономічна стабілізація, основними складовими першочергових завдань якої для перехідних економік є розв'язання проблем обмеження існуючого надмірного попиту, зниження рівня дефіциту зведеного державного бюджету та від'ємного сальдо зовнішньоторговельного балансу, а також зростання зовнішньої заборгованості.
Названі складові політики стабілізації економіки розглядаються як такі, що в подальшому можуть дати можливість переходу до реалізації політики макроекономічного контролю ситуації та забезпечення стратегії економічного зростання, — в першу чергу, за рахунок фіскальної та грошово-кредитної політики, а також включення на цей момент інших складових реформи, особливо в частині необхідних інституційних змін. Що особливо важливо? Найкращою або бажаною була б ситуація, при якій вдалося б об'єднати економічні і соціальні інтереси громадян таким чином, щоб ринкова економіка набула характерну ознаку сучасності, тобто була соціальна орієнтованою.
Як висновок можна визначити декілька складових економічної політики стабілізації, які були б спрямовані: на активізацію процесів реструктуризації, що дозволить прискорити диверсифікацію діяльності більшості підприємств; надзвичайно швидке визначення пріоритетів національного рівня, які зберігатимуться і розвиватимуться при підтримці держави. Якщо ми серйозно не опрацюємо економічну базу цих стратегічний питань, то малий бізнес не зможе оперативно спрацювати у структурних перетвореннях, які очікуються в економіці. Крім того, дослідженнями, проведеними ще за радянських часів, нами встановлено, що багато в чому нагромаджений капітал втратив свою цінність і ринкову вартість. Отже, існує загроза створення досить серйозних передумов процесу дестабілізації економіки при нагромадженні великої кількості безробітних. Це тривалий час залишатиметься досить серйозним дестабілізуючим фактором.
Усе сказане засвідчує: фаза реформування може затягнутися, а очікуване пожвавлення — не відбутися. Це може порушити, передусім, досягнуту стабільність цін, що ускладнить умови виконання зобов'язань державою. Тобто у реалізації подібного виду стабілізаційної політики, коли затримується настання пожвавлення в економіці, така політика приводить до того, що економіка—ніби знаходження у болоті: витягнувши одну ногу, застряєш другою, і навпаки.
Список використаної літератури
В.В. Войтенко “Вплив податково-бюджетної системи на розвиток економіки”// Формування ринкових відносин в УКРАЇНІ: збірник наукових праць. Вип.2(21)/Наук.ред.І.К. Бондар. – К., 2003. – 109с.
Галь В.М. Розвиток малого та середнього бізнесу в Україні //Вісник Національного банку України (укр.).- 2003.- № 1.- с 13-15
Государственное регулирование рыночной экономики: Учебн.пособие. – 2-е изд. – М:Дело, 2002. – 280с.
Джон Стігліц. Економіка державного сектору - К.: «Атіка», 1997.
І. Михасюк, А. Мельник, М. Крупка, З. Залога. Державне регулювання економіки. – ЛНУ ім.Франка, Львів: “Українські технології”, 1999. – 640с.
Мельник А.Ф. Державне регулювання економіки. - К.: " Наукова думка", 1994.
Основи економ. теорії: Підручних у 2-х кн.. Кн..2:/ Ю.В.Ніколенко та ін.; - 2-ге вид. Перероб. і доп. – К.: Либідь, 1998.-272с.
Стельмащук А.М. Державне регулювання економіки. Навчальний посібник. – Тернопіль: Астон, 2001. –362с.
Стеченко Д.М. Державне регулювання економіки: Навч.посібник. – К.: МАУП,2000.-176с.