Економіка України в умовах глобалізації
Отже, певні можливості трансферу кризових факторів, про які йшла мова вище, має і Росія, яка намагається використовувати ресурси СНД для подолання структурної кризи. Арсенал механізмів тут такий: дискримінація у взаємній торгівлі; скуповування власності і монополізація певних галузей країни-реципієнта; поглинання незахищених інтелектуальних продуктів; зменшення закупівель високотехнологічних товарів і послуг у країн СНД. Дискримінація у взаємній торгівлі полягає у витісненні з ринків Росії товарів, що виробляються в країнах СНД, через тарифне і нетарифне регулювання, розрив кооперативних зв'язків щодо поставок комплектуючих з посиланням на перехід до європейських стандартів.
Російські інвестори беруть активну участь у приватизації українських об'єктів. Російський капітал присутній у нафтовій індустрії, кольоровій та чорній металургії. Він реалізує тактику як вертикальної, так і горизонтальної інтеграції в економіку України. По-перше, в процесі приватизації українських підприємств росіяни приєднують до своїх технологічних ланцюжків ті переробні або сировинні ланки, що мають міцні технологічні зв'язки з російськими підприємствами ще з часів СРСР (нафтопереробні заводи, Миколаївський глиноземний завод тощо). По-друге, після придбання того чи іншого підприємства російські компанії витісняють зі сфери його комерційного обслуговування українські компанії, залучаючи до співпраці дочірні структури з РФ. У результаті створюються "зони російського бізнесу", які домінують над українським бізнесом і диктують свої правила на території України.
Найбільший ступінь концентрації прямих іноземних інвестицій (ПИ) з Російської Федерації спостерігається у сферах охорони здоров'я та соціальної допомоги (частка РФ у цих сферах на 1 січня 2004 р. становила 60,5 % нагромаджених у даному секторі економіки ПП), а також у сфері виробництва коксу і продуктів нафтопереробки (55,6 %). Зазначена концентрація ПП свідчить про намір російських інвесторів контролювати ці види діяльності.
Не врегульоване питання щодо "інтелектуальної спадщини". Після розпаду СРСР в Росії залишилося близько 500 тисяч авторських свідоцтв з грифом "Для службового використання" і стільки ж із грифом "Секретно", що можуть бути перетворені на патенти. Майже чверть з них належала українським винахідникам. В Україні не було переліку цих винаходів. Така ситуація створює для українських підприємств труднощі при виході на зовнішні ринки. Зменшуються обсяги закупівлі Росією високотехнологічних товарів та послуг. За розрахунками А. Сухорукова [18], у 2003 р. порівняно з 2002 р. коефіцієнт покриття імпорту високотехнологічних товарів українським експортом скоротився з 1,37 до 1,23, послуг - з 4,24 до 2,8.
Нинішня геополітична ситуація дедалі більше набуває ознак, за яких Україна для Росії виявляється більш значущою, ніж навпаки. Це стосується не лише політичної, а й економічної залежності. Час працює на Україну та її незалежність. Нині в Росії, як, до речі, і в Казахстані, по суті, відтворюється знайома ситуація брежнєвської економіки, повністю залежної від нафтодоларів. Це визнають і російські аналітики. Як відзначає "Независимая газета", "стан бюджету, розвиток цілих секторів економіки, зовнішні зв'язки - все це продовжує залишатися у заручниках у ціни на нафту". Саме через це "в уряду Росії, по суті, не існує важливішої проблеми, ніж проблема ціни на нафту та її динаміки". "Раніше залежність від експорту сировини називали "нафтовою грою". Але тепер нафтову залежність варто порівняти вже не зі шприцом, заштрикнутим у вену, а з пістолетом, приставленим до скроні" (Независимая газета. - 2003. - 14 лютого). Ті, хто знаються на економіці, розуміють, що йдеться про серйозні речі, про відмінності між російською та українською економіками, які можна кваліфікувати як відмінності сутнісного характеру. Концентрація значних запасів природних енергетичних ресурсів - це не лише переваги, а й водночас вузьке місце російської економіки. Моноспрямована економіка найбільш конкурентовразлива. Японія, яка практично не має корисних копалин, розвивалася у повоєнні роки найшвидшими темпами. Нині в Росії понад 20 % бюджетних надходжень дає нафта. Але не можна забувати іншого: економіка - це зіставлення доходів та видатків. Собівартість видобутої кувейтської нафти - 4 дол. за барель, Саудівської Аравії - 2,5 дол., Іраку - 1 дол., а російської - 14 дол. Якщо додати до цього високу транспорто-витратність російської економіки, то коректність зазначеної тези навряд чи викликатиме заперечення.
У формуванні економічного потенціалу десять попередніх років реформ підтвердили спроможність України до самоствердження та розвитку. Визначальним тут є зменшення залежності нашого експорту від російського ринку. У 1994 р. російський ринок поглинав майже 50 % українського експорту товарів. У 1996 р. цей показник знизився до 35,95 %, у 2000 р. - до 22,8 % і у 2002 р. - до 17,1 %. Натомість частка нашого експорту до країн ЄС зросла за відповідний період з 10,3 до 18,9%, а з урахуванням країн ЄС та країн-кандидатів на вступ до ЄС - 40,8 %. Наведені цифри ніяким чином не піддають сумніву значущість наших економічних відносин із Російською Федерацією. Йдеться про інше: потрібно чітко уявляти коридор можливостей у наших економічних відносинах із Росією. Україна і Росія, як дві сусідні суверенні держави, держави, що мають багато спільного в історичній долі своїх народів, завжди були і залишатимуться залежними одна від одної [17].
Сто років тому Росія по праву вважалася великою державою Заходу. У 1913 р. вона посідала п'яте місце у світі за виробництвом промислової продукції. На неї припадало 8,2 % світового випуску продукції обробної промисловості, 50 % видобутку нафти. Росії належало перше місце у світі з виробництва й експорту зерна. її національний дохід становив 21 % від рівня США, 83 % - від рівня Німеччини, 97 % - від рівня Великобританії та 172 % - від рівня Франції. Темпи зростання промислової продукції в кінці XIX і на початку XX ст. перевищували 5 % у середньорічному вимірі й вважалися одними з найвищих на Європейському континенті. Ситуація докорінно змінилася у кінці минулого століття. За даними відомого російського економіста В. Кудрова, нині частка ВВП Росії від світового рівня становить усього 1,6 %, а від США - 7,5 %, країн Західної Європи - 8,0 %, у т.ч. Німеччини - 32,5 %, Франції - 44,5 %, Великобританії - 47,5 %. Ще більш вражаюче відставання у розвитку науково-технічного прогресу: за рівнем постіндустріальних технологій Росія відстала від розвинених країн світу приблизно на 25-30 років. Рівень комп'ютеризації в країні становить менше 1 % від Американського [19].
Головними причинами того, що Росія втратила XX ст. для економічного розвитку, вважає А. Ілларіонов, радник президента РФ, стало панування в країні протягом семи десятиліть економічної системи централізованого планування, а також здійснення владою впродовж останнього десятиліття, коли відбувся перехід до ринкової економіки, послідовно популістської політики. Все це завдало непоправної шкоди державі. "Вона перетворила, - констатує російський вчений, -економічного гіганта, яким була Росія на початку століття і могла ним і залишитися до його кінця, на економічного карлика" [20].
У 1991 р. розпочався процес розлучення України і Росії. Цей процес рік у рік поглиблюється. У наших країнах сформувалися різні економічні структури, власні геополітичні та зовнішньоекономічні інтереси і пріоритети.
Україна пройшла надзвичайно складний шлях до підписання у 1998 р. та взаємної ратифікації широкомасштабного Договору про дружбу, співробітництво і партнерство України з Російською Федерацією.
"Независимая газета" відзначила цю подію розлогою публікацією під виразним заголовком "Российско-украинский договор: обман века". "Погодившись де-юре із втратою значної частини своїх державо-утворювальних земель і народу на користь іншої держави, Росія тим самим закріплює свою неповноцінність як держава". У такому ж стилі висловлюється й добре відомий в Україні політолог А. Ципко. "Нинішні кордони Російської Федерації, - безапеляційно заявляє російський вчений, - не можуть бути визнані недоторканними насамперед тому, що вони стримують становлення російської нації"". І далі: "Помилки і прорахунки Біловезької угоди мають бути визнані, а їх виправлення має стати частиною нової державної політики Росії. Росія має повне право залишити за собою території в межах історичної Росії" [19].
3. Росія в глобальному світі
Росія після розпаду Радянського Союзу втратила чверть території, майже половину населення і половину ВНП. Сьогоднішній дещо вищий рівень життя росіян в європейській частині РФ порівняно із країнами СНД вдається утримати лише завдяки сприятливій кон'юнктурі цін на нафту [16].
Натомість найбільша загроза, з якою зіткнулася Росія на початку XXI ст., - це демографічна проблема. Коротко суть цієї проблеми полягає в гігантському демографічному вибуху в суміжних з Росією країнах АТР, особливо в Китаї.
За прогнозами експертів ООН, у 2025 р. населення Росії могло становити 138 млн. осіб, але більш песимістичний прогноз Держкомстату РФ передбачає зменшення населення Росії до 130 млн. осіб уже у 2016 р. Однак, як стверджують демографи, насправді реальний процес депопуляції відбувається набагато швидше. Так, російський демограф Є. Андреев прогнозує зменшення чисельності громадян Росії через 50 років до 93 млн. Тут треба відзначити, що у ці розрахунки закладено майбутній міграційний приріст. Без майбутніх мігрантів через 50 років населення Росії зменшиться наполовину, тобто до 70 млн. осіб.
Для того, щоб повною мірою усвідомити, яке величезне значення надає Росія імміграції, наведемо уривок із праці "Стратегія для Росії", написаної експертами Ради зовнішньої і оборонної політики (СВОП) під керівництвом С. Караганова: "Після 2005 р. в Росії прогнозується стрімке природне падіння кількості працездатного населення, яке може досягнути 1 млн. осіб на рік. Це не просто скорочення, це обвал. Робоча сила буде одним з найдефіцитніших, якщо не найдефіцитнішим ресурсом в Росії. Якщо Росія почне стабільно виходити з економічної кризи, єдиним джерелом поповнення її трудових ресурсів може стати лише імміграція. Отже, перспективна міграційна політика Росії - це перш за все іммираційна політика. Якщо ж Росія буде більш-менш стійко розвиватися, у XXI ст. вона, можливо, стане головною країною імміїрації у світі, подібно Сполученим Штатам Америки в XIX і XX ст."
Інша, не менш серйозна проблема, з якою зіткнулася Росія на початку XXI ст., - це вкрай нерівномірний розподіл її людських ресурсів по регіонах. Стан справ виглядає так: загальна площа сучасної РФ становить понад 17 млн. кв. км, а населення - 145 924,9 тис. В європейській частині Росії, загальна площа якої становить 25,2 % від загальної площі РФ (4 309,5 тис. кв. км), мешкає 114 752 тис, в азіатській частині, на яку припадає 74,8 % території РФ (12 765,9 млн. кв. км ) - 31 172,9 тис. осіб. При цьому щільність населення в європейській частині - 26,6 особи на 1 кв. км, а за Уралом - на порядок менша - 2,4 особи. Ще більша проблема - це райони Крайньої Півночі і прирівняні до них території, які займають 11 900 млн. кв. км (69,7 %) і на яких проживають 11 533,5 тис. осіб. Тут щільність населення становить менше 1 особи на кв. км.
Лишається додати, що з протилежного боку кордону, в Китаї, щільність населення перевищує 130 осіб на 1 кв. км. Зрозуміло, що такий величезний перепад демографічного потенціалу створює колосальну напругу на кордоні, яка рано чи пізно закінчиться експансією на новий життєвий простір. З чийого боку буде іти ця експансія і якого вона буде кольору - пояснювати зайве.
Ця похмура картина російської демографії буде неповною без такого важливого фактора, як внутрішня міграція в Росії. Зокрема, вперше від свого заселення почав втрачати населення Далекий Схід. Так, за останні 10 років населення Чукотського автономного округу скоротилось на 56%, Магаданська обл. втратила 40%, Камчатська обл. - 18%, Сахалінська обл. - 16 %, Республіка Саха (Якутія) - 10 %. Через скорочення армії різко зменшилося населення південних районів Далекого Сходу -на 10 %. Нині територія Росії за Уралом, як твердять фахівці, перетворилась в зону суцільного відтоку населення.
З розпадом СРСР Росія назавжди втратила своїх союзників з Варшавського договору і прибалтійські країни. Це практично відрізало Росію від торговельних і військових портів у Балтійському морі. Вихід зі складу імперії України, Білорусі та Молдови призвів до втрати Росією "проток" до Європи. І якщо втрата Польщі, Угорщини і Чехословаччини справді зменшила економічне навантаження на імперію, то відхід України, Прибалтики, Молдови і Білорусі означав створення навколо Росії сірої зони, яка за певних умов має усі шанси трансформуватись у територію НАТО і з часом - ЄС. У цьому випадку на заході Росія буде межувати з НАТО і в перспективі - з ЄС, з новим утворенням з колосальним ресурсним і геопозиційним потенціалом, а на сході - з такими монстрами, як Китай, Японія і США.
Таким чином, після розпаду СРСР Росія, втративши чверть території, опинилася між єдиною Європою на заході і Китаєм, США і Японією на сході, втратила торговельні порти на Чорному і Балтійському морях, і перед нею постала загроза остаточно позбутись чорноморських військових баз в Криму і Грузії.
Після розпаду СРСР російські війська залишили Центральну і Східну Європу і, за незначними винятками, азіатські країни СРСР. Тенденція до згортання російської військової присутності в світі має суто економічну причину. Однак нині Москві важко утримувати не лише закордонні військові бази, але й регулярну армію в самій Росії. Як це не парадоксально звучить, сучасна територія РФ завелика для її нинішнього економічного і демографічного потенціалу.
Сьогодні Росію оточують держави, які мають не лише кращі геопозиційні можливості, але й давно обійшли її за ресурсами. Після остаточного об'єднання ЄС на західних кордонах Росії фактично утвориться єдина держава з населенням понад півмільярда осіб. На півдні і Далекому Сході з Росією межує Китай - 1 млрд. 284 млн. 304 тис. осіб, Японія -126 млн. 182 тис. осіб і США - 272 млн. 640 тис. осіб. ВВП Китаю - 991 млрд. 203 млн. дол., Японії - 4 трлн. 395 млрд. 083 млн. дол., США - 8 трлн. 350 млрд. 957 млн. дол. Враховуючи загальну кількість населення сучасної Росії (146 млн. 393 тис.) і її економічний потенціал (375 млрд. 345 млн. дол.), ми маємо усі підстави зробити припущення, що РФ, як і СРСР, неминуче потрапляє під дію цих нових економічних і військових сил. Сьогодні Росія слабка. А якщо так - то її спробують розчленувати.
Японія практично не приховує своєї зацікавленості щодо "північних територій". За певного розвитку подій, з метою обмеження впливу Китаю, змушені будуть втрутитись у процес розподілу Росії Сполучені Штати. Інша ситуація з Китаєм. Він динамічно розвиває свою економіку й для того, щоб зберегти темп, потребує технологій, ресурсів, території і нових ринків збуту. Усе це є на північ від його кордонів. Крім того, і це найважливіше, в Китаї забагато людей.
Згадаємо демографічні прогнози великого російського вченого Д.І. Менделєєва, який писав в 1902 р. [16]: "Необхідність... майбутнього напору на нас з різних боків вбачається, на мій погляд, уже в тому, що у нас на кожного жителя припадає в два рази більше землі, ніж для всього іншого населення планети (більше 15 га на душу в Росії і 7,7 в іншому світі, в тому числі в Німеччині - 1,0, в Китаї з пустелями Монголії - 2,6, в Японії - 0,9 і в США - 11,5 га на душу). На нас поки ще мало напирають, тому що є Південна Америка, Австралія і, головне, Африка із своїми пустелями і рідким населенням, але приріст населення нині такий великий, що ще через які-небудь 100, щонайменше 200 років, у всьому світі в середньому буде так само тісно, як сьогодні в Німеччині, а навкруги нас - занадто тісно. Тому то нам необхідно заздалегідь, по-перше, влаштовувати свої достатки і всі внутрішні порядки, все своє приватне життя, розмножуватися швидше своїх сусідів і всього людства..., а, по-друге, нам необхідно, крім всього іншого, бути напоготові, не розпливатися в миролюбстві, бути готовими зустріти зовнішній натиск... Грізними нам потрібно бути в війні..., а при тимчасових мирних періодах... поліпшувати внутрішні порядки, щоб з кожним новим захистом з'являтися з новою бадьорістю і з новим сильним приростом військових захисників і мирних трудівників... Наша сила в єдності, підтриманні військового духу, доброчинній сімейності, яка примножує збільшення населення..."
На прикордонній з Китаєм російській території проживають 7-8 млн. росіян, а з іншого боку, кордону - 106 млн. китайців. Густота населення в найбільш заселеному Приморському краї РФ - 13,5 особи на кв. км, а в Китаї - 130. Щодо Китаю, який практично освоїв усю свою придатну до економічної діяльності територію, то мігрувати він може лише на північ, оскільки в усіх інших напрямах демографічна ситуація ще складніша.
Незважаючи на те, що китайське керівництво твердо заявило про відмову від територіальних претензій до Росії, китайська політична і ділова еліта вважає, що в минулому Росія шляхом несправедливих і нерівноправних договорів присвоїла півтора мільйона квадратних кілометрів китайської території. Сьогодні, після оголошення стратегічного партнерства між Росією і Китаєм, і підписанням в рамках "Шанхайської п'ятірки" угоди про добросусідство, співробітництво і непорушність існуючих кордонів, Китай відкрито не висуває територіальних претензій до РФ. Однак, як твердять російські аналітики, ще у 1989 р. в Китаї було прийнято закриту програму освоєння російського Далекого Сходу і залучення його в зону політичного і економічного впливу Китаю.
4. Україна як "геополітичний стрижень" за 3. Бжезінським
З кінця XV ст. до середини XVII ст. наймогутнішою європейською державою була Іспанія. Вона була також великою імперською заморською державою, плекаючи глобальні амбіції. До 1815 р. провідною європейською державою була Франція. До Першої світової війни Велика Британія здійснювала глобальне морське панування в міру того, як Лондон перетворювався на головний фінансовий і торговельний центр світу, а британський військово-морський флот "панував на морях"... Велика Британія опиралася на витончену дипломатію рівноваги сил. На 1914 р. лише декілька тисяч британських військовослужбовців здійснювали контроль над приблизно 11 млн. кв. миль та майже 400 млн. небританського населення.
Але ні одна з попередніх імперій (римська, китайсько-монгольська, британська) не мала справжньої глобальної влади. На відміну від цього, сьогоднішні масштаби і ступінь проникнення американської глобальної могутності є унікальними. Америка стоїть на вершині у чотирьох вирішальних сферах глобальної влади:
1) у військовому плані вона спроможна досягти будь-якої точки земної кулі і не має в цьому суперників;
2) у плані економічному вона залишається головним локомотивом глобального розвитку, навіть якщо в деяких аспектах їй кидають виклик Японія та Німеччина (жодна з яких не має інших атрибутів глобальної могутності);
3) у плані технологічному вона зберігає провідну роль у найновіших сферах;
4) у плані культурному, незважаючи на деяку грубуватість, вона має незрівнянну привабливість для всього світу, а надто для молоді.
Саме поєднання цих чотирьох факторів і робить Америку єдиною всеосяжною глобальною державою.
Очолювана Америкою коаліція зберегла свою єдність, тоді як китайсько-радянський блок розколовся менше як за два десятки років. Здебільшого це пояснюється більшою гнучкістю демократичної коаліції, на відміну від ієрархічної та догматичної, але й крихкої природи комуністичного табору. Учасники першої поділяли спільні цінності, проте, без формальних доктринальних рамок. У другому блоці наголос робився на ортодоксальному догматизмі, де лише один центр був наділений правом тлумачити ідеологію.
Головні васали Америки були значно слабшими, ніж сама Америка, тоді як Радянський Союз не міг протягом невизначеного часу ставитися до Китаю як до свого підлеглого. Сприятливий результат був також досягнутий завдяки тому, що американська сторона довела свою більшу динамічність в економічному і технологічному планах, а Радянський Союз поступово деградував і не міг ефективно конкурувати ні в економічному плані, ні у розвитку мілітарної технології. Економічний занепад, у свою чергу, прискорив ідеологічну деморалізацію.
Ідеологічні догми також висотували творчий потенціал Радянського Союзу, роблячи його систему все жорсткішою, а його економіку все витратнішою і менш конкурентоспроможною в технологічному плані... Америка насправді значно багатша, значно більше технологічно розвинена, набагато гнучкіша та більш новаторська у військовому плані, в соціальному аспекті - більш творча і приваблива. Тому ... у тривалому змаганні терези в кінцевому рахунку переважили на користь Америки.
На кінцевий результат помітно вплинули культурні міркування. Коаліція, очолювана Америкою, позитивно сприйняла чимало атрибутів політичної та соціальної культури Америки.
Більшість же центральноєвропейських васалів Росії відчували до неї культурну зневагу, а ще більшою мірою це відчувалося з боку її головного східного союзника, чиї політичні амбіції дедалі зростали, - Китаю.
Для жителів Центральної Європи провідна роль Росії означала ізоляцію від свого, як вони вважали, філософського та культурного дому - Західної Європи з її християнськими традиціями. Ще гіршим було те, що їм доводилося терпіти панування народу, який вони, часто несправедливо, вважали культурно нижчим за себе.
Китай, для якого слово "Росія" означає "голодна земля", виявляв ще більш відкрите презирство. Хоча спочатку китайці чинили лише мовчазний опір претензіям Москви на універсальність радянської моделі, вже через 10 років після китайської комуністичної революції вони кинули відвертий виклик ідеологічній зверхності Москви.
І, нарешті, в самому Радянському Союзі, половина населення якого була неросійськими народами, почав зростати опір пануванню Москви. Поступове політичне пробудження неросіян означало, що українці, грузини, вірмени і азербайджанці стали розглядати радянську владу як форму чужоземного імперського панування з боку народу, щодо якого вони не вважали себе культурно нижчими. В Середній Азії національні прагнення, можливо, були й слабшими, але в цьому регіоні бунтівничі настрої народів живилися від усе більшого відчуття приналежності до ісламського світу.
Як і багато давнішніх імперій, Радянський Союз зрештою вибухнув і розпався, ставши жертвою не воєнної поразки, а дезінтеграції, що була прискорена економічною та соціальною напругою.
На відміну від колишніх імперій сучасна всеосяжна і складна глобальна система (яка базується на американському впливі) не являє собою ієрархічну піраміду. Америка радше перебуває в центрі взаємопереплетеного всесвіту, де влада реалізується через постійні переговори, діалог, розпорошування та пошуки формального консенсусу, хоча ця влада й походить, зрештою, з єдиного джерела, а саме з Вашингтону, округ Колумбія. Ось в цьому колі і повинні відбуватися силові ігри, причому за американськими внутрішніми правилами.
В сучасному світі на новій політичній карті Євразії можна визначити принаймні п'ять ключових геостратегічних гравців та п'ять геополітичних стрижнів (причому двоє з останньої групи можуть деякою мірою претендувати й на роль гравців). Франція, Німеччина, Росія, Китай та Індія є головними і активними гравцями, тоді як Великобританія, Японія та Індонезія, будучи дуже важливими країнами, на цю роль не підходять. Україна, Азербайджан, Південна Корея, Туреччина та Іран відіграють роль критично важливих геополітичних стрижнів, хоча як Туреччина, так і Іран до певної міри є також геостратегічно активними.
Україна - нова і дуже важлива клітинка на євразійській шахівниці - є геополітичним стрижнем, тому що саме її існування як незалежної держави допомагає трансформувати Росію. Без України Росія перестала бути євразійською імперією. Росія без України може і далі домагатися імперського статусу, але в разі успіху цих домагань вона стане переважно азіатською імперською державою з ризиком втягнутись у руйнівні конфлікти з пробудженням населення Середньої Азії, якщо те не змириться з втратою своєї недавньої незалежності й дістане підтримку від дружніх ісламських держав на півдні. Китай, ймовірно, теж чинитиме опір будь-якому відновленню панування Росії над Середньою Азією.
Однак, якщо Москва відновить контроль в Україні з її майже 50 мільйонним населенням та великими ресурсами, а також доступом до Чорного моря, Росія автоматично знову перетвориться на могутню імперію, що охоплюватиме Європу та Азію. Втрата Україною незалежності мала б прямі наслідки для Центральної Європи, перетворивши Польщу на геополітичний стрижень на східному рубежі об'єднаної Європи.
Майже, як і у випадку з Україною, майбутнє Азербайджану та Середньої Азії має ключове значення для визначення майбутнього Росії.
5. Україна, ЄС та ЄЕП
Україна потребує іноземних інвестицій, пільгового доступу до ринків збуту для своєї порівняно неконкурентоспроможної продукції. Іншими словами, Україна, покладаючись лише на свої сили, ризикує скотитися до табору країн, відсталих в економічному і науково-технічному відношенні. Вихід один - економічна інтеграція з нашими сусідами. Якщо це неможливо в західному напрямі, не варто зневажати можливостями інтеграції зі східними сусідами.
Відповідно всі фактори, що впливають на можливість України стати повноправним членом Європейського Союзу, можна умовно поділити на дві групи [21]:
1. Фактори, що залежать, власне, від України, її внутрішньої і зовнішньої політики, успіхів на шляху реформ та економічного розвитку, виконання своїх міжнародних зобов'язань тощо.
2. Фактори, що не залежать від України і не мають до неї жодного відношення, тобто такі, що виникають у процесі розвитку ЄС і тією чи іншою мірою впливають на можливість реалізації євроінтеграційних прагнень України.
Щодо першої групи факторів, то тут треба сказати, що хоча Україна заявляє про свою належність до європейської цивілізації і визначає себе як європейська держава, все ж таки для багатьох західних європейців вона (незважаючи на всі офіційні заяви) на практиці залишається частиною Євразії, приєднання якої до ЄС може призвести до негативних наслідків.
Цілком зрозуміло, що економічно і технологічно відстала країна не може розраховувати на членство в ЄС. Крім того, Україна порівняно з країнами Центральної Європи має досить велику загальну чисельність населення (майже 50 млн.) і не може бути так швидко інтегрована в ЄС, як малі центральноєвропейські країни, скажімо, Естонія (1,3 млн.) чи Угорщина (10 млн.).
Серед незалежних від України факторів, що негативно впливають на її євроінтеграційні перспективи, слід назвати такі [21]:
Фактор "перевантаження" ЄС.
На думку багатьох західних експертів, в міру збільшення кількості членів Євросоюзу зменшуватиметься його ефективність, ускладниться процес ухвалення рішень, а ЄС може не витримати "навантаження" навіть з 12 нових країн-членів, яких вирішено прийняти в 2004-2007 pp. і які