Xreferat.com » Рефераты по экономике » Державне регулювання ринкової економіки

Державне регулювання ринкової економіки

заробітною платою та цінами, був ліквідова­ний. В основному аналогічні заходи були вжиті й у ФРН, Великобританії та інших країнах. З середини 70-х років почастішали економічні кризи, зросло хронічне безробіття, що послабило позиції трудящих. За таких умов цей конт-роль став обтяжливим для монополій. Адміністративні важелі регулювання були послаблені й відповідно посилені непрямі, опосередковані методи, тобто фінансові, насампе-ред кредитно-грошова політика. Певну роль відіграла податкова реформа 1981—1983 рр. За цих умов була трохи послаблена роль капіталістичного програмування економіки, яке є формою її регулювання при капіталізмі. Найбільшого розвитку воно набуло у 50—80-ті роки у Франції та Голландії. Так у Франції розробляються п'ятирічні плани, які мають систему показників обсягів вироб­ництва, динаміки національного доходу, модернізації про­мисловості та торгівлі, розвитку інфраструктури, науко­вих досліджень, підготовки робочої сили, житлового будів­ництва та ін. Виконання планів держава прагнула підтри­мати конкретними фінансовими програмами, планами структурної перебудови економіки (розвиток галузей, що визначають науково-технічний прогрес, наприклад, маши-нобудування і «згортання» нерентабельних галузей, зокре-ма видобутку вугілля).

За своєю соціально-економічною сутністю державна капіталістична планомірність означає планомірне вилучен­ня прибутків, централізоване регулювання пропорцій еко­номіки, темпів її розвитку. Методами капіталістичної пла­номірності є складання загальнонаціональних планів, про­грам, прогнозів, промислова політика.

Здійснення капіталістичної планомірності не передба­чає комплексності та директивності, тобто вона базується не на встановлених державою обов'язкових нормах а на орієнтованих показниках і рекомендаціях, що не мають обов'язкової сили для виконання. Тому таку планомірність називають індикативним плануванням. З приходом до вла­ди консервативних урядів, що виражають інтереси реак­ційних кіл монополістичної буржуазії, у ряді промислово розвинутих країн капіталу загальнонаціональні плани зво­дяться все більше лише до складання прогнозів без прямо­го забезпечення фінансовими та іншими програмами.

Для 80-х років з погляду еволюції державно-монополіс тичного регулювання характерним є пошук форм компро­місів між ринковим регулюванням і капіталістичним про­грамуванням. Таким компромісом стала певна лібераліза­ція механізму регулювання. Це виявилось у частковій приватизації державної власності на засоби виробництва, наданні фінансової автономії державним компаніям, відмо­ві від різних форм цінового контролю, послабленні анти­трестівського законодавства, посиленні податкових, кре­дитних важелів регулювання економіки тощо.

Основні методи державного регулювання економіки.


Важливими методами державно-монополістичного регулю­вання капіталістичної економіки є: 1) проведення реформ в оподаткуванні корпорацій, державних підприємств і під­приємств немонополізованого сектора економіки; 2) дер­жавне стимулювання науково-дослідних і дослідно-конст­рукторських розробок, або науково-технічна політика; 3) активна амортизаційна політика; 4) кредитно-грошова політика; 5) здійснення структурної, або. промислової по­літики.

Проблеми оподаткування компаній частково розгляда­лися при з'ясуванні попереднього питання і докладніше розглядатимуться у темі « Державні фінанси та бюджети ». Про. оподаткування доходів трудящих йшлося при розгляді питання про сутність реальної заробітної плати. Тому коротко охарактеризуємо еволюцію податкової політики у США у післявоєнні роки стосовно прибутків корпорацій.

Після другої світової війни до 1957 р. прибутки компа­ній США до 25 тис. дол. оподатковувалися за ставкою у 25 %, а вище цієї суми за ставкою 48 %. За мину­лий період відбулося значне скорочення верхньої шкали оподаткування монополій. У 1987—1988 фінансовому ро­ці максимальна ставка податку на прибуток знизалася до 34 %.

На думку консервативних урядів, високі податки стри­мують інвестиційний процес, послаблюють процес нагро­мадження капіталу. У такому поясненні є певний сенс. Але корпорації не схильні негайно вкладати нагромаджені та­ким чином кошти у розширенння діючих підприємств і будівництво нових. Значні суми одержаних коштів вони, як і до цього часу, витрачають на фінансові спекуляції, будівництво дорогих готелів, будинків відпочинку й інших аналогічних об'єктів, чим не сприяють або мало сприяють пожвавленню економіки. Крім того, багато гігантських корпорацій, як правило, не сплачують законодавче вста­новлених ставок податку, проте це не означає капі­талізації ними зекономлених сум прибутку. Податкові реформи держави стримуються також необхідністю забез­печити нормальні, неінфляційні доходи для покриття дефі­цитів. які досягають у США у 80-х на початку 90-х років близько 200 млрд. дол. за рік. З приходом до влади нового американського президента Б. Клінтона (що означає пере­могу на виборах демократичної партії) податки на прибут­ки корпорацій, а також на найбагатших людей будуть збільшені.

Щоб послабити дію тенденції гальмування корпорація­ми науково-технічного прогресу і нагромадження капіталу, держава активно стимулює розвиток НДДКР, проводить науково-технічну політику. Так частка федерального уря­ду США на початку 90-х років у фінансуванні таких витрат становила понад 50 %. Держава будує великі науково-дослідні центри та лабораторії, а потім передає їх монополіям, створює науко- та капіталомісткі галузі промисловості передає патенти та ліцензії урядові замов лення на НДДКР, готує наукові кадри.

Основними елементами такої політики, що створюють у сукупності її господарський механізм (механізм здій­снення державної науково-технічної політики), є, по-пер­ше, визначення та встановлення пріоритетів науково-тех­нічного розвитку відповідно до головних цілей загально­державної стратегії розвитку, прогнозування науково-тех нічного розвитку. Основними суб'єктами формування та проведення цієї політики є держава (як колективний асо­ційований капіталіст) і крупний капітал. В останні роки посилюється вплив демократичного суспільства (прогре сивних науковців, масових рухів) на вибір пріоритетів науково-технічного розвитку та відвернення або послаб­лення негативних наслідків НТП

3 початку сучасного етапу розгортання НТР (приблиз­но із середини 70-х років) у розвинутих капіталістичних країнах відбуваються істотні якісні зрушення у пріорите тах науково-технічного розвитку. Оскільки головною ме тою загальнодержавної- стратегії розвитку у провідних країнах Заходу проголошено розвиток наукомістких і висо­котехнічних галузей (біотехнології, електронно-обчис лювальної техніки, комплексної автоматизації виробництва на основі найновіших досягнень електроніки та робототех ніки, розгалуженої інформаційної системи, створення но-йих конструкторських матеріалів, виробництва ядерної та термоядерної енергії, створення телекомунікацій з вико­ристанням лазерної техніки та ін.), то при виборі таких пріоритетів виробляються галузеві науково-технічні про­грами розвитку, здійснюється Їх фінансування. Загальним для більшості розвинутих країн капіталу є інтенсивний розвиток НДДКР у сфері електроніки й обчислювальної техніки, їх наступне комплексне впровадження у сферу матеріального та нематеріального виробництва.

Наступним елементом здійснення науково-технічної по­літики у розвинутих країнах Заходу є організаційне та ресурсне забезпечення реалізації найбільш важливих клю­чових напрямків науково-технічного прогресу. Основними ланками цього елемента НТП виступають: 1) розподіл державних ресурсів між різними секторами сфери науко­вих досліджень (приватним і державним, а у межах ос таннього — між державними лабораторіями, вузами, а та­кож між безприбутковими науковими центрами) й виконай ня досліджень і розробок у державних наукових центрах 2) функціонування державної контрактної системи, за до­помогою якої здійснюється фінансування НДР і забезпечується гарантований ринок збуту для промислових корпора­цій; 3) непряме державне стимулювання НДДКР у при­ватному секторі господарства за допомогою податкової, амортизаційної, патентної, антитрестівської та зовнішньо­торговельної політики; 4) формування інноваційного клі­мату в економіці та інфраструктури забезпечення дослі­джень і розробок, включаючи національні служби науково-технічної інформації, стандартизації, статистики, вивчення зарубіжного досвіду та міжнародне співробітництво; 5) вдосконалення та фінансування системи освіти, підго­товка і перепідготовка кадрів вищої кваліфікації.

Третім основним елементом науково-технічної політики є оцінка одержаних у процесі її реалізації результатів. При цьому оцінюються можливі наслідки науково-технічного прогресу, здійснюється коригування такої політики.

Разом з прямим фінансуванням науково-дослідних робіт держава за допомогою податкової, амортизаційної, кредитної політики стимулює зростання витрат монополі­стичного та немонополістичного капіталу на НДДКР. У 80-ті роки розробляються • заходи для надання фінансової, організаційної допомоги дрібним і середнім винахідницьким фірмам, а також інформації, консульта­ції, залучення їх до виконання контрактних угод. В ЄЕС у 1985 р. утворена Асоціація венчурного (ризикового) капіталу, мета якої — надати у межах цієї організації допомогу невеликим новаторським компаніям.

Водночас при проведенні державою науково-технічної політики виникає та розвивається ряд проблем, що значно послаблює, її ефективність, ускладнює досягнення рівнова­ги та збалансованості у функціонуванні національного ринку. До таких проблем належать: значна мілітаристська спрямованість такої діяльності буржуазної держави (у 1988 р. 80 % вартості контрактів укладалися з міністер­ством оборони та космічних досліджень); відсутність коор­динаційних центрів, дублювання наукових досліджень, роз­порошеність фінансових коштів, гостра нестача засобів цпц проведення НДДКР у ряді цивільних галузей промис­ловості, сільського господарства, несвоєчасна підготовка наукових кадрів, перенасичення військових НДДКР і їх низьке використання у цивільних галузях — все це призво­дить до поглиблення суперечностей між наукою та монопо­лістичною власністю.

Важливим методом державно-монополістичного регу­лювання економіки є амортизаційна політика уряду. Дер­жава проводить політику прискореної амортизації. Так у США у 1981 р законодавче впроваджено нові строки амортизаційного списання машин і обладнання (для тран­спортних засобів —3 роки, обладнання — 5 років, вироб­ничих споруд і будов—15 років).

3 погляду нагромадження капіталу політика приско­реної амортизації означає зростання частки амортизації у внутрішніх джерелах нагромадження. У США з 1950 по 1988 рік ця частка збільшилася з 2/5 до понад 4/5. Така політика дає змогу корпораціям приховувати значну час­тину прибутків від сплати податків, оскільки суми аморти­заційних відрахувань не оподатковуються. Хоча політика прискореної амортизації сприяє пожвавленню процесу, во­на за умов хронічної недовантаженості виробничих потуж­ностей прискорює надмірне нагромадження основного ка­піталу.

Кредитна система розвинутих країн капіталізму опосе­редковує весь процес суспільного виробництва та нагро­мадження капіталу. Елементами цієї політики є операція з державними цінними паперами на відкритому ринку, регулювання рівня банківського процента, пряме регулю­вання банківських резервів.

Основним елементом кредитної системи США є феде­ральна резервна система (ФРС), яка виконує функції центрального банку. Посаду голови ради управителів ФРС нерідко називають другою за важливістю (після президен­та) державною посадою. До структури ФРС входять 12 федеральних резервних банків, кожен з них виконує функції центрального банку у своєму окрузі. На них припадає 75 % усіх банківських депозитів країни. Держа­ві належить Центральний банк, що має монопольне право на випуск банкнот і регулювання грошового обігу. Рада управителів визначає норми резервів банків і ощадних кас, затверджує зміни в обліковій ставці, федеральних резерв­них банків, бере участь у купівлі-продажу урядових цін­них паперів, регулюючи тим самим кількість грошей в обігу.

Так, коли Центральний банк скуповує частину цінних паперів (акцій, облігацій і т. п.), одержані при цьому їх власниками гроші осідають у банках і дають змогу збіль­шити надання кредитів. Щоб уникнути цього. Центральний банк продає частину цінних паперів, заморожуючи вико­ристання одержаних грошей. У жовтні 1987 р., коли курс акцій упав на 22,6 %, ФРС значно збільшила масу грошей в обігу і тим послабила напругу у кредитній системі. Як емісійний центр усієї країни, регулятор процентних ставок, банківських резервів ФРС впливає на діяльність усіх комерційних і ощадних банків, страхових компаній, пенсій­них фондів та інших фінансових інститутів.

У 1979 р. ФРС перейшла до нових методів кредитно-гроціового регулювання економіки- Боротьба з інфляцією, незважаючи на витрати на таку політику, проголошена центром стратегії державного регулювання при одночасно­му жорстокому контролі за зростанням грошової маси. У попередні роки на перший план була висунута мета­досягнення «повної зайнятості» та стабілізації економічно­го циклу. Тому, незважаючи на глибоку кризу 1981—-1982 рр., ставки процента для першокласних кредиторі» досягли 20.

Здійснення такої політики певною мірою зменшило» інфляцію (середній рівень цін у 1982—1985 рр. знизився на 6,6), але привело до значного підвищення процентних ставок, гальмувало економічне зростання. Високі процент-ні ставки стимулювали різке посилення припливу капіталів у США, перетворення країни на міжнародного боржника -Так у 1987 р. чиста зовнішня заборгованість США (різни-ця між обсягом зарубіжних активів і зобов'язаннями перед іноземними інвесторами) досягла 400 млрд. дол. Тому з послабленням інфляційних процесів, зростанням армії безробітних ФРС почала переходити до більш помірної кредитно-грошової .політики.

Банківська система США та інших країн Заходу регу — лює масштаби надання кредитів. Комерційні банки части ну своїх активів (близько 20 %) зобов'язані зберігать у вигляді касового резерву у Центральному банку. Резерв-на норма за рішенням останнього може коливатись у невеликих межах. За цих умов розширення кредиту, що надається комерційними банками, відбувається залежно від величини приросту банківських пасивів, але повинно перевищувати суму такого приросту більше ніж у 5 разів (оскільки комерційні банки у вигляді касового резерву зберігають у Центральному банку 20 % своїх активів. При підвищенні Центральним банком резервної норми банківські обороти зменшуються, при її зменшенні вони зростають.

Розмір процента, за яким банки надають позичку своїм клієнтам, залежить передусім від процента по кредитах ФРС, наданих останній комерційними та іншими кредити-ми установами. Величина процентів по кредитах ФРС є нижньою межею ефективності надання кредитів. Вона одержала назву облікової ставки. Так у США у 1985 р. облікова ставка становила 7,5 %. Процент, за яким комер­ційні банки надають .позичку своїм клієнтам, одержав назву комерційного. У цьому ж році банки надавали пер­шокласним клієнтам позички з розрахунку 9,5 %. Від співвідношення облікових і комерційних ставок значною мірою залежать загальні масштаби як ринку позичкових капіталів, так і грошового обігу. Встановлення високих процентних ставок стримує темпи зростання інфляції.

Для оздоровлення кредитної системи в Україні, що, у свою чергу, сприятиме подоланню інфляційних процесів, зміцненню стабільності грошової системи, потрібен комп­лекс заходів. По-перше, слід визначити об'єктивну межу кредиту, за якою він стимулює інфляцію, тобто усунути практику надання кредитів, не забезпечених матеріальни­ми цінностями. Винятком може стати кредитна емісія під великий майбутній урожай, переробку сільськогосподар­ської продукції, виробництво будматеріалів та інші анало­гічні практичні кроки. Водночас слід припинити кредиту­вання неефективного виробництва, різних нереальних про­ектів. Слід також підвищити ефективність безготівкового обігу. По-друге, Держбанк (або Центральний банк) пови­нен перетворитися на банк банків, управляти (регулювати) за допомогою економічних важелів діяльністю всіх інших комерційних і спеціальних банків (наприклад, кредитувати їхню діяльність і враховувати векселі під процент), регу­лювати грошовий обіг і кредит, безготівковий обіг (визна­чати загальну масу грошей, зберігати у себе частину касового резерву банків) та ін. Потрібно усунути відомчу, галузеву розпорошеність, і прив'язаність банків, інтегрува­ти всю мережу комерційних і спеціалізованих банків в одну систему. По-третє, Центральний банк повинен бути виведений з-під влади уряду, виконавчої влади та перейти у розпорядження лише законодавчої влади. По-четверте, всі комерційні та інші спеціалізовані банки повинні пере­йти на комерційні засади діяльності (самоокупність, само­фінансування та ін.), працювати прибуткове на основі вивчення діяльності промислових підприємств, об'єктів їх кредитування, якості продукції, що виробляється, з вигодою займатися купівлею-продажем грошових коштів підприємств і населення і т. ін. Банки повинні, з одного боку, стимулювати за допомогою процента вкладення населенням, підприємствами вільних грошових коштів на різні строки, а з другого — стягуючи більш високий банківський процент за кредит, змушувати підприємства ефективно його вико­ристовувати, сприяти зниженню потреб у кредиті. Такі за­ходи слід органічно пов'язувати з індексом цін, темпами інфляції. Виходячи з досвіду комерційних та інших спеціа­лізованих банків у США, слід встановлювати норми резервів для комерційних банків і ощадних кас, брати участь у купівлі-продажу урядових цінних паперів та ін. По-четверте, необхідно створити реальні передумови і поступово перейти до конвертованого карбованця. Заходи щодо тако­го переходу збігаються із заходами, спрямованими на оздоровлення грошової системи, послаблення інфляційних процесів. Це, передусім, необхідність наситити товарами та послугами внутрішній ринок, оздоровити кредитну, фінансову систему, домогтися конкурентоспроможності то­варів на зовнішніх ринках, рівноваги державного бюджету, здійснити реформу ціноутворення, у результаті якої ціни повинні наблизитися до світових, і т. ін. Специфічними умовами конвертованості карбованця є встановлення рів­новаги платіжного балансу, реального валютного курсу, формування прогресивної податкової системи, відновлення всіх грошових функцій карбованця всередині країни, ство­рення валютного, фінансового ринків та ін.

По-п'яте, слід створювати нову мережу комерційних банків та інших спеціалізованих закладів, формувати умо­ви для їх конкуренції між собою. Кожен банк, у свою чергу, має право створювати свої відділення, враховуючи при цьому економічну доцільність.

Під впливом НТР відбуваються важливі структурні зміни в економіці розвинутих капіталістичних країн. У США з 1960" до 1990 року частка матеріального вироб­ництва у ВВП зменшилась, а нематеріального зростала з 37,3 до 40,0 %. У ФРН ці показники відповідно станови­ли 69,0 і 64,0 %; 31,0% і 36,0 %. Частка зайнятих у сфері матеріального виробництва США за цей же період скоротилася з 43,3 до 28,0 %, а у сфері нематеріального виробництва зросла з 56,7 до 72 %. За умов НТР відбува­ється глибоке взаємопроникнення цих сфер. Це виявля­ється у створенні інформаційної технології, виникненні й інтенсивному розвитку гігантських індустріально-промислових комплексів, які забезпечують збирання, обробку, систематизацію інформації та її передачу кінцевому спо­живачу. У таких комплексах інформація, зв'язок і мікро­електроніка є невід'ємними складовими частинами цілісної органічної системи. Одна з ланок цієї системи — створення широкої мережі інформаційних пунктів вдома.

Створення таких комплексів потребує величезних за­трат. У США, наприклад, на створення і використання різних інформаційних систем витрачено у 1980 р. понад 80 млрд. дол., а у 2000 р. такі витрати можуть досягнути кілька сот мільярдів доларів. Оскільки НТР перебуває лише у початковій стадії розвитку, то її розгортання приведе до ще більш глибоких структурних зрушень в економіці. Відповідно до прогнозів, у 2000 р. близько 70 % всієї робочої сили у розвинутих країнах капіталізму буде зайнято в інформаційному та «комунікаційному» секторах економіки. Тому більша частина капіталовкла­день, найновішого обладнання направляється у наукові лабораторії, торгівлю, фінансово-кредитну сферу.

Відбуваються важливі структурні зміни всередині про­мисловості, між промисловістю та сільським господарс­твом.

Це зумовлює необхідність проведення державою довго­тривалої структурної політики, тобто регулювання держа­вою темпів і пропорцій розвитку основних сфер і галузей економіки, окремих регіонів. За сучасних умов держава виступав ініціатором і організатором стратегічного науко­во-технічного прогнозування та програмування, розробки та втілення середньострокових і довгострокових програм розвитку галузей, що визначають НТР, впровадження но­вих технологій.

Основним інструментом впливу держави на структурну перебудову економіки є організація, фінансування та сти­мулювання науково-технічних досліджень, особливо фун­даментальних, підготовка кадрів (інженерних, наукових, освіченої та кваліфікованої робочої сили), створення інже­нерно-дослідних центрів. У США, наприклад, лише у 1985 р. створено 6 інженерно-дослідних центрів.

Держава також розробляє середньострокові заходи що­до модернізації таких галузей промисловості, як вугільна, кораблебудівна, чорна металургія. Активізується участь держави у розвитку окремих відсталих регіонів, зростанні ефективності та конкурентоспроможності національних І'НК. З цієї метою їм надаються пільгові кредити, податко­ві знижки, гарантії на випадок непередбачених ситуацій.

Важливою особливістю державно-монополістичного ре­гулювання капіталістичної економіки наприкінці 70-х ро­ків і в наступний період у ряді промислове розвинутих країн капіталу, де до влади прийшло консервативне керів­ництво, є деяке ' послаблення державного втручання на національному рівні при одночасному посиленні державно-монополістичного регулювання на наднаціональному рівні, яке здійснюється у межах регіональних економічних об'єд­нань, міжнародних економічних організацій. Остання тен­денція ще більше посилюється на новому етапі НТР, з початком нового перевороту у межах технологічного способу виробництва, який матиме інтернаціональний ха­рактер. Ці зміни у державному регулюванні економіки нанаціональному рівні проявляються у послабленні в анти­трестівському законодавстві, у відмові від розроблених і ' застосованих на практиці протягом декількох десятиліть принципів державного ціноутворення у таких базових ка­піталомістких галузях промисловості, як транспорт, елект­роенергетика, можливості проникнення у галузі нових монополій.

Державне регулювання в Україні.


Через тернії кажуть, шлях лежить до… В усякому разі, не до поразки і втрат. Аде й тернії ми проходимо щось занадто довго.

За умов зруйнування Радянського Союзу різкий перехід до ринкових механізмів саморегулювання був цілком виправданим, а за тодішніх політичних умов, мабуть, єдино можливим кркком. Та ринок, з яяяким було покладено стільки надій, виявився дуже складною конструкцією. Вона не може скластся сама собою – тут потрібні значні зусилля держави протягом десятиліть.

А ми підняли занадто багато пилу на своєму життєвому шляху

І можна навіть зробити висновки відносно можливого розвитку подій у країні у разі, якщо не буде вжито рішучих заходів до посилення регулюючого впливу держави в потрібних напрямах

Слід визнати, що певних заходів в Україні вживали, але вони були якимись безцільними. А мудрі люди завжди вважали, що безцільне – це не тільки те, що не досягає цілі, а й те, що б’є через ціль, по своїх тилах.

Ось чому, на жаль, наші «незалежні» продуктивні сили продовжували йти в напрямі, протилежному тенденціям, характерним для розвинених держав, а також для деяких з тих, що перебувають у так званому перехідному періоді.

Відносна частка видобутку сировини в нашій економіці прдовжує зростати; збільшується матеріально- і енергоємкість виробництва; застаріле, традиційне устаткування не замінюється; нові технології не впроваджуються ;знищуються професіональні якості нації, навпаки,частка витрат на науку, освіту, медицину, так само як і їх вкладу в економіку катастрофічно падають.

Нещодавно народний депутат України Михайло Павловський оприлюдрив разючі факти, які доповнюють змадьовану вище картину. За п’ять років виробництво України впало, на 55%. Українські банкіри майже не кредитують українське виробництво,а, навпаки, створюють умови для втечі капіталу за кордон і, отже, для фінансування іноземного виробництва.

За рубіж йде також і значна частина заробітної плати наших громадян, оскільки 95% (!) товарів широкого вжитку на українському ринку – імпортні. Взагалі українська грошово-фінансова система практично є антиринковою.

Рівень фонду зарплати в складі ВВП становить в Україні 10%, тоді як у розвинених країнах – 50-70%. Поза межею бідності перебувають нині 80% громадян країни. Бурхливими темпами зростає безробіття – офіційне і, особливо, приховане.

Вільне суспільство стало фактично некерованим, і єдина тенденція, що чітко проглядається, це деградація. Корумповане чиновництво у союзі із кримінальними злочинцями, відчуваючи повну безкарність, тягне країну у прірву.

Дошкульно тривожить думка і невже ж у кризовій ситуації не знайшлося в країні розумних людей, які могли б передбачити обвал і хоч якось применшити, пом’якшити дію руйнівних сил ? Розумію, питання це – риторичне… І мимоволі пригадуються слова видатного історика В. Ключевсюкого: «Усім можна гордитися, навіть відсутністю гордості, так само як від усьго можна здуріти, навіть від власного розуму.» Прикро…

Деяку надію вселяє програма діяльності Кабінету Міністрів України в якій накреслено основні шляхи усунення помилок допущених у здійснені реформ. І все ж без вивчення і творчого врахування досвіду інших країн не обійтися. Повторимо : якщо самі собі не вороги.

Економічні функції місцевих органів влади.

Велику роль в реалізації економічних функцій держави відіграють її місцеві органи, система яких сьогодні в Українській державі тільки формується. Економічні функції місцевих органів державної влади дуже широкі. В більшості країн ці органи є повноправними суб’єктами господарської діяльності. Вони розв’язують більшість проблем соціального обслуговування і забезпечення населення, охорони навколишнього середовища, розвитку інфраструктури ринку. В Україні на них також покладено сьогодні продовольче і побутове забезпечення людей та інші питання. Від того, як швидко Україна створить ефективну систему своїх місцевих органів, багато в чому залежить її доля. На нинішньому етапі необхідно, щоб центральна влада мала правові, організаційні й економічні можливості ефективного впливу на діяльність місцевих органів забезпечували їх взаємодію.

Функції центральних і місцевих органів державної влади мають бути чітко розмежовані. У всьому світі відроджується тенденція децентралізації функцій державного управління, делегування повноважень прийняття рішень з багатьох економічних питань місцевим органам влади. Проведення децентралізації функцій державного управління стало об’єктивною потребою і в Україні.

Економічна діяльність сучасної держави відіграє дуже важливу роль. Поряд з приватною ініціативою і громадською самодіяльністю вона є одним з вирішальних факторів суспільного прогресу. Молода українська держава лише розпочала проводити власну економічну політику. Від її успіху залежатиме доля вибору українського народу.

Співвідношення між ринковим механізмом і державнимрегулюванням.

Пік державного регулювання еконономіки припадає на перші післявоєнні десятиліття. Які конкретні завдання прагнули розв’язати шляхом активного державного втручання країни Західної Європи і Японія?

По-перше, відбудова зруйнованого чи підірваного війною народного господарства. По-друге, підвищення конкурентноспроможності своєї продукції і відновлення втрачених позицій на світових ринках, де у перші післявоєнні роки безроздільно панували американські корпорації. По-третє, прискорення економічного зростання і підвищення на цій основі рівня життя населення, тобто створення в тому чи іншому варіанті ”соціального ринкового господарства”. По-четверте, посилення “технологічного розриву” з державами Азії та Африки, які отримали політичну незалежність,і посилення на цій основі техніко-економічної залежності зазначених держав від розвинутих країн Заходу. Нарешті,в ряді країн, і насамперед у США, найважливішою метою державного регулювання в умовах “холодної війни” та гонки озброєнь, які розгорнулися, було нарощування воєнного науково-промислового потенціалу.

Характерною рисою розглядуваного етапу стала націоналізація ряду галузей промисловості й транспорту в багатьох країнах Західної Європи і створення дуже значного державного сектора економіки. Сутність західноєвропейської націоналізації можна показзати на прикладі Великобританії, де лейбористський уряд Еттлі у другій половині 40-х – початку 50-х років націоналізував вугільну промисловість. Теоретики англійського лейборизму (Дж. Стречі, Е. Кросленд та інші) оголисили лейбористську націоналізацію “наріжним каменем” британського “демократичного соціалізму”. Однак у дійсності націоналізація мала цілком практичні цілі, нацважливішою з яких було зниження витрат виробництва провідних корпорацій обробної промисловості (насамперед машинобудування) і, відповідно, підвищення конкурентноспроможності їх продукції.

Так, одним з найважливіших елементів витрат виробництва є затрати на енергію і транспортні тарифи, які в Англії на той час визначалися ціною на вугілля. Однак англійське вугілля було найдорожчим у світі. Ця обставина пояснювалася тим, що в цій найстаршій галузі промисловості переважали дрібні, слабо механізовані, часто напівзатоплені шахти, а тому продуктивність рпаці в 1947 р. перебувала на рівні 1873 р. Галузь потребувала термінової модернізації. Однак шахтовласники не прагнували інвестувати свої кошти в модернізацію, а багато хто з них просто не мав необхідних грошових ресурсів. Тоді на сцену вийшов лейбористський уряд, який націоналізував вугільну промисловість і здійснив її модернізацію за рахунок бюджету, тобто платників податку.В результаті мети було досягнуто: ціна на вугілля, отже, і витрати виробництва обробних галузей різко скоротилися.

Іншою характерною рисою перших післявоенних десятиріч стало різке зростання трансфертних платежів, за рахунок яких сплачувалися допомоги безробітним та непрацездатним членам суспільства, будувалося муніципальне житло, вводилося пільгове або медичне обслуговування. Всі ці заходи широко рекламувалися як характерні ознаки “держави” загального добробуту, зразком якої вважалася Швеція.

Однак уже в другій половині 60-х років стало очевидним, що державне втручання в економічне життя перейшло оптимальні межі, значно послабило діяння ринкового механізму, а тому породило ряд серйозних наслідків. Насамперед стало очевидним, що націоналізовані підприємства менш ефективні, ніж приватні та акціонерні фірми. Державні підприємства користувалися фінансовою підтримкою держави, яка брала на себе їх борги і таким чином захищала їх від банкрутства.Інакше кажучи, вони були захищені від впливу жорсткого механізму ринкової конкуренції.

По-друге, надмірні трансфертні платежі справляли негативний вплив на розвиток економіки. З одного боку, надто високі соціальні допомоги підривали стимул до трудової діяльності: значна частина працездатного населення вважала за краще жити на соціальні допомоги, а не заробляти гроші своєю працею. З іншого,- зростання трансфертних платежів вимагало надмірного підвищення прибуткового податку на дрібних і середніх підприємців та податку на прибуток корпорацій, що обмежувало інвестиційні ресурси приватного сектора, підривало заінтересованість в іноваціях та зростанні обсягу виробництва.

Тому в 70-х роках на сцену виходять такі напрями економічної політики, як рейганоміка і тетчеризм, які передбачають реприватизацію державних підприємств, скорочення соціальних програм, зниження податків на підприємців і в кінцевому підсумку – обмеження прямого державного втручання в економічне життя. До того ж нафтові кризи 70-х років, які породили стагфляцію, настійно вимагали проведення жорсткої монетарної антиінфляційної політики. Тому криза у таборі кейнсіанців супроводжувалася зростанням популярності і впливу монетаристів, насамперед чікагської школи М. Фрідмена.

Сказане не означає, однак, відмову від кейнсіанських ідей державного регулювання економіки і тих конкретних інструментів регулювання, які були розроблені послідрвниками Дж. М. Кейнса і успішно перевірені на практиці. На мою думку, припливи і відпливи в галузі державного регулювання, боротьба кейнсіанців з неокласиками і, зокрема, монетаристами відбиває об’єктивний процес пошуку оптимального співвідношення між ринковим механізмом і механізмом державного регулювання,оптимальної моделі регульованої ринкової економіки.


-


Висновок.


Хоч проблема державного регулювання перехідних процесів, що відбуваються в економііц України, виходить за рамкиданої роботи, для підведення підсумку ми коротко зупинимося на цьому важливому питанні. До недавнього часу держава самоусувалася від регулювання зазначених процесів, внаслідок чого перехід до ринкової економіки набув характеру стихійного сповзання у нецівілізований, спекулятивний ринок. В цьому – одна з основних причин глибокої економічної кризи, безпрецедентного падіння виробництва і зниження рівня життя народу.

Тепер становище починає кардинально змінюватися, що знайшло свій вияв у жовтневій доповіді Президента і Програмі діяльності уряду на 1995-1996 роки. Зазначена програма передбачає розробку значної кількості цільових державних програм (частину з них вже розроблено), націлених на пожвавлення і розвиток найважливіших секторів економіки, зокрема галузей з швидким оборотом капіталу, підвищення ступення керованості державними підприємствами, проведення жорсткої монетарної політики з метою приборкання інфляції, введення вексельного обігу з тим, щоб подолати кризу платежів, стимулювання інвестиційної діяльності комерційних банків і надання під жорстким контролем централізованих інвестиційних кредитів найперспективнішим підприємствам, встановлення чіткого зв’язку між оплатою працівників держ-сектора і результатами іх праці та інші заходи. Зрозуміло, це лише перші кроки на першому. Найважчому етапі реформи. Вони, однак, переконливо свідчать про те, що держава має намір узяти під контроль найважливіші макро- та мікроекономічні процеси.


Література.

1. Основи економічної теорії: / За ред. С. В. Мочерного;-Тернопіль. 1993.

2. // Економіка України №11. 96р. ст.69-77.

3. // Економіка України №7. 96р. ст.31-38.

4. // Семюельсон П., Макроекономіка.-К-95. ст.72-85.

5. // Політика і час.-1997.-№2.- ст.24-32.

6. // Дзюбик С., Ривак О. Основи економічної теорії.-К.: Основи. 1994.- ст.5-78.

7. // Економіка України – 1993.№1 ст.79-87.

8.Климко-Нестеренко,Основи економічної теорії.-ст.66-69.

9.Климко-Нестеренко,Основи економічної теорії політ. економічний аспект. 2-ге видання.-ст.591.

10.// Освіта.-1995.-16 серпня.-ст.5.

11.// Економіст 96.№5 ст.22-30.

12.// Економіст 96.№3 ст.23-33.

Если Вам нужна помощь с академической работой (курсовая, контрольная, диплом, реферат и т.д.), обратитесь к нашим специалистам. Более 90000 специалистов готовы Вам помочь.
Бесплатные корректировки и доработки. Бесплатная оценка стоимости работы.

Поможем написать работу на аналогичную тему

Получить выполненную работу или консультацию специалиста по вашему учебному проекту
Нужна помощь в написании работы?
Мы - биржа профессиональных авторов (преподавателей и доцентов вузов). Пишем статьи РИНЦ, ВАК, Scopus. Помогаем в публикации. Правки вносим бесплатно.

Похожие рефераты: