Державна інвестиційно-інноваційна політика
У 2005 році новим урядом відповідно до Програми діяльності Кабінету Міністрів України «Назустріч людям» розроблено соціально орієнтований бюджет, у якому запропоновані зміни, що повинні сприяти поліпшенню життя практично всіх громадян України. Повною мірою мета уряду може реалізуватись в умовах макроекономічної стабільності, подальшого економічного зростання і наповнення бюджету. За 2005 рік прогнозовалося зростання ВВП на 9,5%. Однак обсяги промислового виробництва за січень-червень 2005 року зросли на 5% порівняно з аналогічним періодом 2004 року. Одна зі значних причин уповільнення темпів промислового виробництва в 2005 році порівняно з попереднім роком - рецесія ключової області вітчизняного виробництва гірничо-металургійного комплексу, що також викликано зміною кон'юнктури на зовнішніх ринках.
У таких складних умовах здійснюються рішучі заходи, спрямовані на вступ України в 2005-2006 роках до Світової організації торгівлі, що відповідає стратегічним інтересам розвитку національної економіки. В Указі Президента України №951/2005 від 15 червня 2005 року затверджено план невідкладних заходів щодо забезпечення вступу України до COT. Очікується, що вступ до COT забезпечить додаткове зростання ВВП на 1,5-2%, збільшення експорту продукції в обсязі до 2 млрд. дол. США, зростання прибутків підприємств майже на 8 млрд. грн. і щорічне зростання обсягів прямих іноземних інвестицій у розмірі 1-2 млрд. дол. США [18]
Однак навіть в умовах дефіциту часу всі умови вступу України в COT повинні бути економічно обгрунтовані та зрозумілі для суспільства, вітчизняних підприємців та інвесторів, а можливі ризики для внутрішнього ринку - зведені до мінімального рівня.
25 березня 2005 року Верховною Радою ухвалено зміни до Державного бюджету на 2005 рік, запропоновані Кабінетом Міністрів. Ці зміни зокрема ліквідували податкові пільги, закріплені в законах про підтримку вітчизняних гірничо-металургійного комплексу, суднобудування, автомобілебудування, літакобудування, у законодавстві про спеціальні (вільні) економічні зони (С(В) ЕЗ) і території пріоритетного розвитку (ТПР) і в законодавстві про технопарки, створили рівні умови в оподатковуванні всіх суб'єктів підприємницької діяльності. На думку уряду, вищезазначені зміни також спрямовані на легалізацію економіки і сприятимуть збільшенню надходжень у бюджет. [5]
Сьогодні для вирішення завдань уряду з поліпшення соціально-економічного становища в країні найбільш перспективним бачиться інноваційний розвиток економіки. Значний оптимізм щодо вибору саме такого напрямку економічного зростання створює Постанова KM України від 6 травня 2005 року №324, у якій затверджено розгорнутий план заходів для виконання Програми «Назустріч людям». Цією програмою (п.253) передбачено затвердження плану заходів впровадження інноваційної моделі структурної перебудови національної економіки.
До позитивних результатів повинно призвести й здійснення кроків, спрямованих на послідовне інституціональне забезпечення інноваційного шляху розвитку економіки. Відповідно до Указу Президента України від 19 липня 2005 року №1116/2005 утворено Національну раду України з інвестицій та інновацій як дорадчий орган при Президентові України та Державне агентство України з інвестицій та інновацій як допоміжний орган, підпорядкований Президентові України. За Указом Президента України від 19 липня 2005 року №1120/2005 Міністерство промислової політики України визначене як спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади із забезпечення реалізації державної інноваційної політики в сфері промисловості. Крім того, згідно з цим Указом Українську державну інноваційну компанію передано до управління Міністерства промислової політики України. [6]
З огляду на те, що інноваційна ідея з самого початку націлена на комерційний результат, а доведення її до робочої стадії вимагає солідних вкладень капіталу і пов'язане зі значними ризиками, має використовуватися широкий набір прямих і непрямих методів державної підтримки інноваційної активності підприємств і бізнесу відповідно до світової практики. Непряме стимулювання, що грунтується на наданні різних видів податкових пільг, вимагає значно менших бюджетних витрат і дозволяє охопити набагато більшу кількість інноваційних суб'єктів. Серед них найбільш ефективними є:
надання податкових пільг з операцій, що пов'язані з оборотом науково-технічної продукції;
протягом декількох років звільнення від податків на прибуток, отриманий від реалізації інноваційних проектів;
надання дослідницького та інвестиційного податкового кредиту, тобто відстрочка податкових платежів у частині витрат із прибутку на інноваційні цілі;
зменшення оподатковуваного прибутку на суму вартості приладів і устаткування, переданих ВНЗ, науково-дослідним та іншим інноваційно активним підприємствам;
пільгове оподаткування прибутку, отриманого в результаті використання патентів, ліцензій, ноу-хау та інших нематеріальних активів, що входять до складу інтелектуальної власності;
зарахування частини прибутку інноваційно активних підприємств на спеціальні рахунки з наступним пільговим оподатковуванням у випадку використання на інноваційні цілі;
зменшення податку на приріст інноваційних витрат тощо.
Має виконуватися також комплексна робота з розширення використання програмно-цільових методів управління соціально-економічним розвитком; з удосконалення і поповнення законодавчої бази із необхідним акцентом на стимулюванні інновацій, особливо у високотехнологічному та наукоємному виробництві та підвищенні конкурентоспроможності економіки; з підвищення загальної кількості та ефективності науково-виробничій діяльності малих та середніх інноваційних фірм; значного оновлення технологій. Ці заходи дозволять підвищити інноваційну активність національної економіки.
3. Сучасний стан інноваційної діяльності в Україні
Як свідчить досвід економічно розвинених країн, стійке та збалансоване економічне зростання в країні базується насамперед на впровадженні технологічних інновацій у промисловості. Рівень інноваційної активності промислових підприємств є показником стабільності та конкурентоспроможності економіки країни.
Як відомо, Україна значно відстає від інтеграційних процесів, що відбуваються у світовій економіці. Серед головних проблем можна зазначити: стратегічний дефіцит, відсутність оптимального взаємозв'язку складових частин економічної політики держави. В Україні з кожним роком скорочується кількість інноваційно-активних підприємств. У 2003 р. їхня частка становила всього 15,1%, при тому, що у 2000 р. була на рівні 18%. [1]
Виходячи з того, що інноваційні зрушення у промисловості на сучасному етапі розвитку економіки України є перспективними і забезпечують високі показники загального економічного зростання, постає необхідність дослідження сучасного стану та напрямків активізації інноваційної діяльності на промислових підприємствах.
Важливим напрямком інвестиційної діяльності є інноваційна діяльність - головне джерело процесу розширеного відтворення. Інноваційна діяльність спрямована, в першу чергу, на подолання технічного відставання, переорієнтацією виробничого потенціалу на створення конкурентоспромо-жних промислових виробництв, розвиток яких залежить від рівня сприйнятливості підприємств до нововведень.
На забезпечення переходу до інноваційно орієнтованого зростання, звернено увагу у Посланні Президента України до Верховної Ради України «Європейський вибір: концептуальні засади стратегії економічного та соціального розвитку України на 2002-2011 роки», що обумовлює особливу увагу до інноваційної складової інвестиційної діяльності. Протягом десяти років економічних трансформацій в Україні, що здійснювалися досить непослідовно та набули надмірної тривалості, не варто було очікувати активізації інноваційної діяльності. За цей час у державі не було створено належних умов для розвитку інноваційної діяльності, однак висновок щодо неефективності державної інноваційної політики в попередні роки не можна вважати однозначно коректним.
Показником ефективності державної трансформаційної політики в інноваційній сфері має стати створення (за підсумками попередніх років економічних реформ) передумов для переходу до інноваційної моделі розвитку. Оскільки інноваційна модель зростання є об'єктивно наступною стадією трансформаційного процесу, саме це, зрештою, і має визначити, наскільки адекватною та ефективною була політика реформ і чи виконала вона поставлені стратегічні завдання.
Стан інноваційної діяльності в Україні більшістю експертів-науковців визначається як кризовий і такий, що не відповідає сучасному рівню інноваційних процесів у промислово-розвинених країнах та потребам інноваційного розвитку. Стабільне скорочення реальних обсягів фінансування науково-технічного комплексу та відсутність дієвої державної науково-технічної стратегії не дають підстав для висновку про наявність реального підґрунтя для переходу до інноваційної моделі розвитку. Реформування науково-технічного комплексу побудовано за принципом частих змін цілей та завдань, без урахування загальновідомих факторів функціонування та розвитку науково-технічного потенціалу: активної та передбачуваної державної підтримки, формування попиту на наукові досягнення з боку реального сектора економіки тощо.
Статистичні дані про впровадження нововведень у промисловості дозволяють дійти висновку, що частка підприємств, які впроваджують інновації, різко зменшилася, і становить у 2003 р.15,1% загальної кількості підприємств. Між тим, у 2003 р.85% загальної кількості промислових підприємств взагалі не здійснювали інновацій (рис.2). [1]

Рис.2. Кількість підприємств, що здійснювали інновації у промислові підприємства у 2000-2003 роках [1]
Інноваційну діяльність вітчизняних підприємств стримують такі фактори, як відсутність фінансування, високі кредитні ставки, недосконалість законодавства, високий економічний ризик, відсутність попиту на продукцію, недостатність інформації про ринки збуту тощо.
Очевидним є розвиток тенденції посилення диференціації між підприємствами щодо здійснення інноваційної політики. Слід зазначити, що сприйнятливість до інновацій значно варіювала за галузями промисловості. Так, найбільш схильною до нововведень є галузь машинобудування (33%). Відомо, що саме ця галузь традиційно розглядається як основне джерело інноваційної продукції, саме в ній створюються матеріальні передумови для реалізації базових інновацій. Разом із тим, лише 3% підприємств здійснювали інновації у целюлозно-паперовій промисловості, 2% - у добувній, 2% - серед підприємств, що займались виробництвом та розподіленням електроенергії, газу і води.
Різнонаправленість тенденцій динаміки технологічних продуктивних інновацій вказує, що нова продукція освоюється здебільшого більш інтенсивним використанням наявного обладнання і технологій. Досить часто йдеться лише про освоєння модифікацій виробів, що вже випускаються. У 2003 р. порівняно з попереднім роком кількість освоєних видів нової продукції зменшилася з 1776 до 917, у той час як кількість впроваджених нових технологічних процесів збільшилась - з 354 до 476. [1]
Основним джерелом технологічних інновацій залишаються власні кошти підприємств, проте, порівняно з 2002 p., їхня частка у загальному обсязі фінансування інноваційних робіт дещо зменшилась (з 71,1% до 70,3%); за рахунок власних коштів у промисловості здійснювали нововведення 72,1% підприємств.
За рахунок коштів державних і місцевих бюджетів інноваційні роботи здійснювали в основному підприємства з видобування енергетичних і неенергетичних матеріалів, харчової, легкої промисловості, машинобудування, металургії та обробки металу, що займались виробництвом та розподілом електроенергії, газу та води.
Порівняно з 2002 р. дещо збільшилась частка фінансування інноваційних робіт вітчизняними інвесторами, склавши у 2003 р.3,7% (майже 112 млн. грн). Обсяг фінансування інновацій іноземними інвесторами становив 130 млн. грн. (4,2% загального обсягу витрат). Кредити для розвитку інноваційної діяльності використовували 77 підприємств. їх обсяг становив 551,1 млн. грн., або 18,0% загального обсягу фінансування. [1]
Отже, можна констатувати, що підприємства зацікавлені у здійсненні інновацій, зважаючи на скорочення попиту на свою застарілу продукцію. Проте через зношеність основних фондів вони фізично неспроможні до запровадження радикальних інноваційних змін, а через дефіцити фінансових ресурсів не в змозі здійснити необхідну технологічну перебудову.
Таким чином, за умов недосконалості ринкового механізму ціноутворення, товарного, кредитного, грошового та валютного ринків і ринку цінних паперів поки що не можна говорити про наявність автономних ринкових стимулів інноваційного розвитку.
Як свідчить світовий досвід, основним шляхом стимулювання інноваційної активності є встановлення пільг щодо оподаткування підприємств з урахуванням їхньої галузевої диференціації та чіткої цільової спрямованості залежно від цілей і завдань державної інвестиційної політики.
Законом України «Про інноваційну діяльність» встановлено особливості оподаткування інноваційної діяльності, зокрема, передбачено, що 50% суми податку на прибуток, одержаного від виконання інноваційних проектів, залишається в розпорядженні підприємств. Ці кошти зараховуватимуться на їхні спеціальні рахунки з подальшим використанням лише для фінансування інноваційної науково-технічної діяльності і розширення власних науково-технологічних і дослідницько-експериментальних баз.
Порівнюючи механізм дій податкового кредиту в зарубіжних країнах з механізмом реалізації пільгового оподаткування прибутку від інноваційної діяльності в Україні, можна помітити певну відмінність. У розвинених країнах підприємство отримує право скористатися податковим кредитом після здійснення ним витрат на інноваційну діяльність, тоді як в Україні підприємство, зареєструвавши інноваційний проект, спочатку отримує право на пільгу з оподаткування прибутку, а вже згодом здійснює витрати на інноваційну діяльність.
Отже, завданнями активізації інноваційної діяльності у промисловості на сучасному етапі розвитку економіки України можна вважати такі:
розробку і запровадження механізму наданнях пільг промисловим підприємствам, що впроваджують і реалізують інноваційну продукцію;
поширення практики надання інноваційним підприємствам середньострокових кредитів зі знижкою кредитної ставки.
Можна зробити висновок, що реалізація запропонованих напрямків активізації інноваційної діяльності в Україні дасть змогу значно підвищити рівень інноваційної активності промислових підприємств, стабілізувати прискорений процес оновлення виробництва, ефективно використовувати внутрішні і залучені зовнішні інвестицій і інноваційну діяльність.
4. Проблеми інвестиційних процесів в Україні
Питання сучасного економічного розвитку регіонів нерозривно пов'язане із підвищенням їхньої інвестиційної привабливості як для залучення іноземних інвестицій, так і для міжрегіонального перерозподілу інвестиційних ресурсів. У період становлення ринкової економічної системи дослідження інвестиційної привабливості регіонів та відповідне їх ранжування стали надзвичайно поширеними як у науковій літературі, так і у практиці регіонального управління.
Водночас лишаються невирішеними питання політики сприяння інвестиційним процесам на місцевому та регіональному рівнях.
Законодавче забезпечення інвестиційної діяльності в Україні до сьогодні характеризується нечіткістю та нестабільністю. Специфічним в українському законодавстві є трактування самого терміна "інвестиція". Так, згідно зі ст.1 Закону України "Про інвестиційну діяльність" (1991 рік)"інвестиціями є всі види майнових та інтелектуальних цінностей, що вкладаються в об'єкти підприємницької та інших видів діяльності, в результаті якої створюється прибуток (дохід) або досягається соціальний ефект "(виділено автором). Таке трактування основного терміна у виділеній частині ілюструє винятково прагматичний підхід до потенційного інвестора з боку української держави. Зрозуміло, що досягнення соціального ефекту є однією з основних пріоритетних цілей державної економічної політики, однак для інвестора головною метою його діяльності є отримання прибутку. Цей факт треба чітко усвідомлювати на тих владних рівнях, від яких залежить формування сприятливого інвестиційного клімату в Україні.
Дослідження різноманітних аспектів економічного розвитку регіонів здійснюються в багатьох країнах, щороку зростає кількість міжнародних рейтингів інвестиційного середовища та кредитоспроможності. Основною причиною посилення уваги до міждержавних порівнянь - зумовлене посиленням глобалізації пожвавлення міжнародного фінансового ринку, зокрема ринку інвестиційних ресурсів. Аналіз найважливіших міжнародних рейтингів дає змогу виділити пріоритети, за якими ранжуються країни і які є реальними чинниками формування бізнесового рішення про здійснення кредитної чи інвестиційної операції. Усвідомлення основних засад інвестиційного процесу сприятиме правильному формулюванню пріоритетів регіональної політики в Україні. Так, індекс економічної свободи "Heritage Foundation", що складається для 161 країни, включає законодавство про іноземні інвестиції, податкове навантаження, тарифи, регулювання банківської діяльності, фінансову політику, тіньову економіку. Класифікація країн за ризиками журналу "Euromoney" публікується двічі на рік. Країни отримують загальну суму балів, що виводиться на підставі дев'яти показників, кожен із яких оцінюється за значенням: політичний ризик (25%), економічний розвиток (25%), показники заборгованості (10%), прострочені або відстрочені борги (10%), кредитні рейтинги (10%), доступ до банківського фінансування (5%), доступ до короткострокового фінансування (5%), доступ до ринків капіталу (5%), втрати при стягненні вимог через суд (5%). Щорічник міжнародної конкурентоспроможності Міжнародного інституту розвитку менеджменту, що працює понад 50 років у Лозанні (Швейцарія), формується на базі аналізів бізнес-середовища країн, умов для розвитку підприємств і конкуренції між ними. Всесвітній огляд конкурентоспроможності готується Всесвітнім економічним форумом (Давос, Швейцарія). Конкурентоспроможність оцінюється як спроможність досягти швидкого економічного зростання та утримувати його досить довго. "Індекс економічної свободи" Інституту Фрейзера (Канада) залучає до аналізу та порівняння такі компоненти: вплив уряду - урядові замовлення, дотації, субсидії (11,0%), структура економіки та використання ринків - виробництво та розподіл через уряд (14,2%), монетарна політика та стабільність цін - захист грошей як засобу обігу і заощаджень (9,2%), свобода використовувати інші валюти та їх доступність (14,6%), структура законодавства та права власності - захищеність прав власності і практика дотримання договорів (16,6%), міжнародний обмін - свобода торгівлі з іншими країнами (17,1%), вільний обмін на ринку капіталів та фінансів (17,2%). [2]
Огляд методики зазначених підходів до визначення інвестиційної привабливості та ризиків дає змогу встановити головні вимоги іноземних інвесторів до ринків, які вони прагнуть освоїти. Основними пріоритетами є економічна свобода суб'єктів ринку та прозорість умов господарської діяльності. Такий підхід є цілком зрозумілим і виправданим, оскільки саме за умов поєднання дії ринкових механізмів та діяльності держави, спрямованої на створення рівних умов для економічних суб'єктів, можливий максимальний економічний ефект.
Однією з передумов стабільного економічного розвитку регіонів є формування та підтримка їхнього сприятливого інвестиційного іміджу щодо потенційних інвесторів. В Україні можна розглядати два підходи щодо першочергової необхідності залучення іноземних інвестицій. Сьогоднішня нестача внутрішніх інвестиційних ресурсів зумовлена, по-перше, тривалим періодом спаду вітчизняного виробництва, а відтак - недостатністю ресурсів підприємств для оновлення та модернізації основних фондів. По-друге, обмеженістю заощаджень домогосподарств для здійснення прямих і портфельних інвестицій. По-третє, недостатньою капіталізацією української банківської системи, що обмежує можливості здійснення масштабних інвестиційних проектів. По-четверте, недостатньою розвиненістю вітчизняного фондового ринку. А з іншого боку, участь іноземного капіталу у процесах економічного реформування в Україні була незначною порівняно зі східноєвропейськими країнами. На 01.01. 2005 року загальний обсяг прямих іноземних інвестицій в економіку України становив 8,4 млрд. дол., тоді як реальна потреба, за оцінками фахівців, становить 40 млрд. дол. . Воднораз, за деякими даними5, обсяг заощаджень населення становить 18 млрд. дол. Оскільки цифри цілком порівнянні, можна припустити, що активність державної політики із залучення внутрішніх інвестицій і легалізації тіньового капіталу повинна бути значно результативнішою. У питанні активізації інвестиційної діяльності в Україні немає альтернативи посиленню цілеспрямованої політики як на рівні держави, так і на рівні регіонів. Більше того, світовий досвід інвестиційної діяльності свідчить про найбільшу принадність для зовнішніх інвесторів тих країн і регіонів, де відчутна активність місцевих інвесторів.
За
оцінками внутрішніх
й іноземних
економічних
суб'єктів,
інвестиційний
клімат в Україні
залишається
несприятливим.
У залученні
інвестицій
в регіони України
важливу роль
має відіграти
політика сприяння
на регіональному
рівні, що є виявом
політичної
волі та здійсненням
реальних заходів
представниками
місцевих органів
влади щодо
підтримки
інтересів
інвестора,
місцевих переваг
в інфраструктурному
забезпеченні
інвестиційних
процесів -
фінансовому,
технологічному,
інформаційному
тощо. У такому
контексті
актуалізується
оцінка регіонального
стимулювання
бізнесу, що
насамперед
цікавить інвесторів.
На сьогодні
регіональна
активність
щодо залучення
інвестицій
досить неоднорідна,
про що свідчать
відносні значення
розподілу
інвестицій
в основний
капітал на душу
населення (див.
рис.3). [2]

![]()
![]()
![]()
![]()
![]()
Рис.3. Інвестиції в основний капітал на одну особу за регіонами (середні значення по Україні). [2]
Необхідною умовою поліпшення інвестиційної й економічної ситуації в Україні є подальша децентралізація державного управління, що сприятиме підвищенню демократичного потенціалу суспільства й управлінської компетенції регіональних і місцевих органів влади. На жаль, сучасна практика формування інвестиційних програм регіонального рівня недосконала. Здебільшого обласні інвестиційні програми є звичайним зведенням районних проектів збільшення виробництва певних підприємств з недосконалим економічним обгрунтуванням. Якщо брати до уваги місцевий рівень економічного розвитку, то можливостей сільських, селищних і міських у малих містах органів місцевого самоврядування (ОМС) недостатньо для кваліфікованого моніторингу та управління не тільки інвестиційними процесами, а й економічним розвитком у цілому. У штатному розписі сільських і селищних ОМС часто немає навіть посади економіста, що, як правило, пояснюється обмеженістю бюджетного фінансування. Однак навіть за наявності відповідних штатних одиниць, через перевантаженість, фахівці не мають змоги реально впливати на інвестиційні процеси. Таким чином, вивчення та розв'язання проблем інвестиційного розвитку територій мають бути компетенцією виконавчих структур регіонального рівня, зокрема - управлінь економічного розвитку обласних державних адміністрацій.
За законодавством України структури державної та регіональної влади не мають права втручатись і впливати на господарську діяльність підприємств. Закономірно, що в період розбудови соціальної ринкової економіки інструменти прямого, адміністративного впливу влади на діяльність суб'єктів господарювання стають неприйнятними. Головним їхнім завданням є опанування економічними методами управління. Це завдання особливо складне з огляду на недостатній рівень професійної підготовки фахівців, яким здебільшого бракує економічних знань і розуміння специфіки функціонування соціальної ринкової економіки.
Зростання обсягів залучених інвестицій відіграє подвійну роль для регіонів. По-перше, за кількістю залучених інвестицій можна дійти висновку щодо дієвості відповідної регіональної чи місцевої влади, оцінивши її ефективність. По-друге, інвестиції самі по собі є інструментом і рушійною силою економічного розвитку відповідної території, тобто сприяють отриманню соціального ефекту, про який ішлося раніше.
З метою стимулювання економічного розвитку територій і пришвидшення у них інвестиційних процесів на регіональному та місцевому владних рівнях має здійснюватись цілеспрямована стратегія формування іміджу регіону як привабливого об'єкта вкладання інвестицій, зокрема: формування бази даних для потреб широкого кола інвесторів щодо економічного і правового середовища, інвестиційного потенціалу та конкурентних переваг території; запровадження і постійна підтримка дії ефективних каналів поширення інформації щодо потреб та можливостей території, в тому числі рекламного характеру; активна участь і посередництво в налагодженні ділових контактів між представниками місцевих бізнесових кіл та потенційними інвесторами; адміністративний і консультативний супровід інвестиційних проектів. Мета та завдання регіональної влади в інвестиційному процесі можуть бути представлені у вигляді функціональної моделі (див. рисунок 4).
Сучасна організація інвестиційного процесу на регіональному рівні має базуватися на новітніх науково-методологічних підходах та спрямовуватися на основну мету регіонального економічного розвитку - поліпшення якості життя людини. У такому разі регіональна інвестиційна політика може використати процесний підхід моделі управління якістю за стандартом ISO 9001. Саме такий підхід може забезпечити: поступальність і безперервність здійснення інвестиційної політики на регіональному рівні; відповідальність регіональної влади за здійснення політики та її соціально-економічні наслідки; можливість визначення критеріїв оцінки інвестиційного процесу та ступеня відповідності йому дій усіх його суб'єктів; можливості моніторингу ефективності інвестиційного процесу та необхідного коригування обраної стратегії; досягнення головної цільової функції регіональної політики - поліпшення якості життя населення регіону.
![]()
![]()
![]()
![]()
![]()












Рис.4. Функціональна модель регіонального інвестиційного процесу. [2]
Важливою умовою успішності інвестиційних процесів регіону є реалізація комплексної стратегії його соціально-економічного розвитку, яка передбачає взаємопов'язану систему заходів. Головні з них: стратегічне планування соціально-економічного розвитку регіону; налагодження міжсекторної співпраці "влада - громада", "влада - бізнес" на засадах відкритості, прозорості ухвалення та реалізації управлінських рішень; реалізація регіональної інформаційної політики, спрямованої на формування сприятливого інвестиційного іміджу регіону; підготовка фахівців з місцевого та регіонального економічного розвитку шляхом державного замовлення їх підготовки у вищих навчальних закладах.
Таким чином, узагальнення особливостей і проблем інвестиційної діяльності на місцевому та регіональному рівнях дає змогу дійти таких висновків. У світі відбувається помітне зацікавлення новими ринками, зокрема економіками країн, що розвиваються, з огляду на їхню перспективність. Для інвесторів вирішальними умовами прийняття рішень є економічна свобода суб'єктів ринку, прозорість умов господарської діяльності. В Україні політика сприяння інвестиційним процесам ще не досягла належного рівня, зокрема обмежені можливості органів місцевого самоврядування. Значною проблемою залишається низький професійний рівень спеціалістів економічних відділів ОМС, що перешкоджає здійсненню кваліфікованого управління інвестиційними процесами на місцевому рівні. Кількість інструментів місцевої влади щодо активізації інвестиційної діяльності незначна. З огляду на це така діяльність має бути структурована за напрямками - вивчення потреб і ресурсів громади, інформаційна кампанія задля підтримки сприятливого інвестиційного іміджу території, організаційно-інформаційна підтримка бізнесу.
Висновки
В курсовій роботі зроблено аналіз процесу державного регулювання інвестування економіки в сучасній Україні. Виходячи з того, що інвестування в економіку - один з найголовніших засобів вивести виробничі галузі України з застою, підняти рівень виробництва в державі до необхідної для нормального функціонування економіки межі, дослідження цієї теми є досить актуальним.
В висновку треба відмітити, що на теперішній час українська законотворча база ще недосконала та недостатня для нормального й сталого протікання процесу інвестиційної діяльності.
Таким чином, інвестування економіки на сучасному етапі розвитку України це процес вкрай необхідний.
Враховуючи, що використання в якості інвестицій державних позик та закордонних кредитів, як свідчить практика, мало ефективно, необхідно залучати приватний, в тому числі закордонний, капітал в економіку України. З цією метою необхідно удосконалювати законодавчу базу, яка регулює інвестиційний процес в державі.
Інноваційна політика розглядається як стратегія або набір стратегій реалізації інноваційних пріоритетів у рамках національних інноваційних систем.
Національна інноваційна система є важливою передумовою для успішного відродження національної економіки, її адаптації до умов міжнародної конкуренції.
Аналізуючи матеріли періодичних видань, можна зробити висновок, що при загальних успіхах у досягненні макроекономічної стабілізації і зростання ВВП у 2001-2004 роках змін за рахунок суттєвого збільшення виробництва технологічних інновацій та поліпшення якості економічного зростання у структурі економіки не досягнуто. Це свідчить про недоліки в реалізації державної інноваційної політики і розвитку інноваційної інфраструктури в країні.
Для реалізації державної політики щодо поліпшення соціально-економічного стану в країні на основі інноваційної моделі розвитку економіки повинні широко використовуватися довгострокові механізми та інструменти державної підтримки, які б стимулювали підвищення інноваційної активності економіки.
Список використаних джерел
Александрова В.П., Чирков В.Г. Прицілювання до ефективного впровадження інновацій (дискусійна) // Проблеми науки. - 2005. - №1. - C.2-7.
Амоша О. Інноваційний шлях розвитку України: проблеми та рішення // Економіст. - 2005. - №6. - С.28-32.
Данілов О.Д. та інш. Інвестування: Навч. посіб. – К.: Видавничий дім „Комп’ютерпрес”, 2001. – 364с.
Денисюк В А. Високі технології і високонаукоємні галузі-ключові на прями в інноваційному розвитку // Економіст. - 2004. - №5-С.76-81.
Денисюк В А. Провідна та організаційна роль влади в інноваційному розвитку // Інтелектуальна власність. - 2004. - № 9. - С 7-12; №11,-С.3-10.
Денисюк В., ІННОВАЦІЙНА АКТИВНІСТЬ НАЦІОНАЛЬНОЇ ЕКОНОМІКИ: ВДОСКОНАЛЕННЯ МЕТОДОЛОГІЇ, ПОКАЗНИКИ ПРОМИСЛОВИХ ПІДПРИЄМСТВ, ДЕРЖАВНА ПІДТРИМКА // Економіст 2005 №8 стор.45-49
Жукович І А., Рижкова Ю.О. Інноваційна діяльність в українській економіці // Статистика України. - 2005. - №1. - С.24-28
Крючкова І.В. Структурні індикатори економіки в Україні // Економіка і прогнозування 2005, №1, стор.92-114
Майорова Т.В. Інвестиційна діяльність. Навч. посіб. - Київ: ЦУЛ, 2003. – 376с.
Макаренко І. Проблеми інноваційної політики України в умовах реформування економіки // Економіст 2005 №4 стор.40-42
Маліцький БА., Булкін 1.0., Єгоров І.Ю., Кавуненко Л.П., Калитич Г.І., Коміренко Р.П., Попович О.С., Соловьйов В.П. Актуальні питання методології та практики науково-технологічної політики. - Київ, 2001.
Мержа С.І. Інноваційна діяльність у промисловості: сучасний стан та напрямки активізації в Україні // Актуальні проблеми економіки № 9(51), 2005. – с.155-159
Наука та інноваційна діяльність в Україні. Стат. зб. /Держкомстат. - К, 2004. - С.360.
Пересада А.А. Управління інвестиційним процесом - К Лібра 2002 - 472 с.
Петкова Л.О., Інвестиційна привабливість регіонів // Фінанси України. - 2005. - №9. - С.40-46
Про інноваційну діяльність Закон України від 4 липня 2002 р №40 IV
Сердюк І.Г. Стимулювання інноваційної діяльності // Фінанси України. - 2003. - №11. - С.81-89.
Соловьев В.П. Инновационная деятельность как системний процесе в инновационной экономике (Синергетические зффекты инновации). - Киев: Феникс, 2004. - 560 с.
Стельмащук А.М. Державне регулювання економіки: Навчальний посібник. – Тернопіль: Астон, 2001. - 362с.
СтеченкоД.М. Інноваційні форми регіонального розвитку. Навч посіб - К.: Вища шк., 2002 - 254 с
Україна у цифрах у 2004 році. Короткий статистичний довідник. - Київ: Консультант, 2005.
Харламова Г.О. Вплив інвестицій на економічне зростання // Фінанси України. - 2005. - №3. - С.57-64.
www. uceps. org. ua.