Економічна історія
Як міське ремесло виділялось виробництво будівельних і оздоблювальних матеріалів – цегли, черепиці, плитки, які широко ви користувалися в будівництві церков, будинків та інших споруд.
Розвиток міста і торгівля. Інтенсивний процес відокремлення ремесел від сільського господарства приводив до зосередження в містах маси ремісників, які виготовляли товар не тільки на замовлення, а й на продаж. Зростання чисельності постійних жителів приводило до зростання протоміст і перетворення їх у міста (гради). На Русі град – це укріплене поселення, огороджене місто.
Соціальне-економічне, політичне та культурне життя Київської Русі зосереджувалось у містах. Переважна більшість їхніх мешканців були ремісниками різноманітних спеціальностей, які об’єднувались у корпорації на зразок західноєвропейських цехів. Чимало городян займалось торгівлею. Через Київ проходив водний шлях «Із варяг у греки». По Дніпровському шляху із Візантії на Русь везли дорогі тканини, книги, ікони, вина, фрукти, овочі та прянощі, скляні й ювелірні вироби. Із північних районів везли по Дніпру ліс, мед, хутро, віск. Велика торгівля велася також із країнами Поволжя. Постійними були торгові контакти Русі з Німеччиною, Угорщиною, Чехією, Польщею.
На Русі купці об’єднувалися в корпорації, що зосереджувалися на торгівлі певними товарами з тими чи іншими країнами. У Києві, Галичі, Володимирі-Волинському та в інших великих містах були колонії іноземних купців, для яких будували трогові двори.
Головними платіжними засобами внутрішньої та зовнішньої торгівлі Русі ІХ-ХІ ст. були іноземні монети (арабські срібні куфічні дирхеми, візантійські міліарії, західноєвропейські динарії). Близько 990 р. Володимир Святославович викарбував на честь хрещення Русі перші руські монети: златники й срібники.
Великі платіжні операції в середньовічній Русі забезпечувалися срібниками злитками. На території староруської держави були в обігу злитки різної ваги і різних видів, але головне значення мали так звана київська гривня (злиток шестигранної форми вагою близько 160 г) і новгородська (паличка - брусок вагою близько 200г).
Тема №12. Господарство українських земель в умовах панування феодальної системи (XYI-XYIII ст.).
Лекція 1. Мануфактурний період української промисловості.
План.
1. Основні аспекти розвитку мануфактурного виробництва. [ 30]
2. Особливості економічного розвитку української промисловості. [ 34]
Лекція 2. Розвиток українського національного ринку.
План.
1. Загальна характеристика розвитку національного ринку господарства країни. [ 36 ]
2.Фінансово-банківська система. [45 ]
Лекція 3. Аграрні відносини в України.
План.
1. Особливості аграрного розвитку. [ 47 ]
2. Розвиток сільського господарства. [ 25 ]
XVI —XVIII ст. були періодом генезису індустріального суспільства, панування мануфактурного виробництва і формування ринку найманої праці, становлення фермерського господарства та світового ринку. Український народ вступив у цю добу, не маючи можливостей розвивати власне господарство і вільно розпоряджатися природними багатствами рідної землі. Українська козацька держава, утворена в ході Визвольної війни середини XVII ст., поступово втратила свою незалежність. Господарський розвиток українських земель визначався економічними системами Речі Посполитої та Московської держави, до яких вони належали.
Тоді як у СІЛА та Західній Європі розвивалися вільні фермерські господарства, грошова рента, оренда землі, використовувалася наймана праця, в Україні протягом XVI~XVIII ст. утвердилася панщинно-кріпосницька система. Зміцніло землеволодіння магнатів і шляхти, які були власниками фільварків. Селяни стали кріпаками, опинившись в особистій, земельній, судово-адміністративній залежності від панів-землевласників. Правда, у той період в Україні існувало козацьке землеволодіння з вільною працею на власній землі, тривав процес покозачення селянства і звільнення його від феодальної юрисдикції. Частина селян, оселившись на слободах південної України, Черкащини, Лівобережжя, визволялися від панщини і позаекономічного примусу. Козацько-селянські війни кінця XVI — першої половини XVII ст. були боротьбою за збереження особистої свободи, за вільну хліборобську працю.
У результаті Визвольної війни українського народу середини XVII ст., що відбувалася одночасно з Англійською буржуазною революцією, на більшій території України основними формами землеволодіння стали державна, козацька, селянська власність, було скасовано кріпосне право. Однак збереження напівфеодальних землеволодінь, монастирів православної церкви, дрібної шляхти стало прецедентом для відродження кріпосницьких відносин, їх реставрації сприяв той факт, що Українська козацька держава не зуміла зберегти єдину територіальну цілісність українських земель і була знищена внаслідок колоніальної політики російського царизму. В Гетьманщині виникли приватні та рангові землеволодіння козацької старшини. Після поразки під Полтавою 1709 р. і зруйнування Запорозької Січі 1775р. з'явилися маєтності російських, німецьких, сербських, грузинських та інших іноземних феодалів. Наприкінці XVIII ст. селяни і козаки були закріпачені. Панщинно-кріпосницька система відновилась і на західних та правобережних українських землях, що залишилися у складі Речі Посполитої.
У промисловості України мануфактурний період почався в XVI ст. одночасно з країнами Західної Європи. Великі централізовані мануфактури з'явилися в другій половині XVIII ст. В умовах панщинно-кріпосницької системи розвивалися селянські, купецькі мануфактури, засновані на вільнонайманій праці, а також казенні та посесійні мануфактури, де застосовувалася праця кріпосних селян.
В Україні зміцнювалися економічні зв'язки окремих районів, йшов процес утворення національного ринку, що формувався як складовий елемент європейської й світової господарської системи. На ці процеси негативно впливали Московська держава і Річ Посполита, які спрямовували свої зусилля на ліквідацію самостійної України, перетворення її на колонію.
Господарський розвиток України у першій половині XIX ст. значно відставав від передових країн світу. На початку XX ст. її економіка мала аграрно-індустріальний характер. Колоніальне становище України гальмувало прогрес її господарського розвитку. В економіці переважав іноземний капітал.
Внаслідок аграрних реформ 1848 та 1861 рр. в українському селі було ліквідовано феодально-кріпосницькі відносини. Сільське господарство почало переходити на індустріальну основу. Цей процес гальмувався відсутністю в Україні у складі Російської імперії до реформи П. Столипіна права власності селян на надільні землі, недостатністю інвестицій, низькою агротехнікою. Ефективність праці була у 3 рази менша, ніж у Франції, де, як і в Україні, селянське землеволодіння було парцелярним.
XYI- XYIII ст. були періодом генезису індустріального суспільства, панування мануфактурного виробництва і формування ринку найманої праці, становлення фермерського господарства та світового ринку. Український народ вступив у цю добу, не маючи можливостей розвивати власне господарство і вільно розпоряджатися природними багатствами рідної землі. Українська козацька держава, утворена в ході Визвольної війни середини XYII ст. поступово втратили свою незалежність. Господарський розвиток українських земель визначався економічними системами Речі Посполитої та Московської держави, до яких вони належали.
Тоді як у США та Західної Європі розвивалися вільні фермерські господарства, грошова рента, оренда землі, використувалася наймана праця, в Україні протягом XYI- XYIII ст. утвердилася панщинно-кріпосницька система. Зміцніло землеволодіння магнатів і шляхти, які були власниками фільварків. Селяни стали кріпаками, опинившись в особистій, земельній, судово-адміністративній залежності від панів-землевласників. У той період в Україні існувало козацьке землеволодіння з вільною працею на власній землі, тривав процес покозачення селянства і звільнення його від феодальної юрисдикції. Частина селян, оселившись на слободах південної України, Черкащини, Лівобережжя, визволялися від панщини і позаекономічного примусу. Козацько-селянські війни кінця XYI- першої половини XYII ст. були боротьбою за збереження особистої свободи, за вільну хліборобську працю.
У результаті Визвольної війни українського народу середини XYII ст., що відбувалася одночасно з Англійською буржуазною революцією, на більшій території України основними формами землеволодіння стали державна, козацька, селянська власність, було скасовано кріпосне право. Однак збереження напівфеодальних землеволодінь, монастирів православної церкви, дрібної шляхти стало прецедентом для відродження кріпосницьких відносин, їх реставрації сприяв той факт, що Українська козацька держава не зуміла зберегти єдину територіальну цілісність українських земель і була знищена внаслідок колоніальної політики російського царизму. В Гетьманщині виникли приватні та рангові землеволодіння козацької старшини. Після порази під Полтавою 1709р. зруйнування Запорізької Січі 1755 р. з’явилися маєтності російських, німецьких, сербських, грузинських та інших іноземних феодалів. Наприкінці XYIII ст. селяни і козаки були закріпачені. Панщино-кріпосницька система відновилась ї на західних та правобережних українських землях, що залишилися у складі Речі Посполитої.
У промисловості України мануфактурний період почався в XYIст. одночасно з країнами Західної Європи. Великі централізовані мануфактури з’явилися в другій половині XYIII ст.. В умовах панщино-кріпосницької системи розвивалися селянські, купецькі мануфактури, засновані на вільнонайманій праці, а також казенні та посесійні мануфактури, де застосувалася праця кріпосних селян.
В Україні зміцнювалися економічні зв’язки окремих районів, йо шов процес утворення національного ринку, що формувався як складовий елемент європейської й світової господарської системи. На ці процеси негативно впливали Московська держава і Річ Посполита, які спрямували свої зусилля на ліквідацію самостійності України, перетворення її на колонію.
Тема №13. Криза феодально-кріпосницької системи українських земель та розвиток капіталістичної відносин у ХІХ ст.
Лекція 1. Сутність, природа та зміст категорій економічної кризи.
План.
1. Форми влади і впливу на економічний розвиток. [ 10, 13]
2. Основні аспекти економічної кризи. [ 13]
Лекція 2. Промисловий розвиток господарства.
План.
1. Загальна характеристика традиційних теорій промислового розвитку. [15, 17 ]
2. Промисловий переворот. [ 32 ]
Лекція 3. Індустріалізація.
План.
1.Загальна характеристика концепцій індустріального періоду суспільства.[ 32, 33]
2. Особливості економічного розвитку України індустріального періоду.[33 ]
Важливу роль у здійсненні промислового перевороту і розвитку капіталізму в Україні мали соціально-економічні реформи на селі. У 1847 -1848 рр. у Правобережній Україні царські власті провели так звану інвентарну реформу. ЇЇ мета полягала в законодавчому врегулюванні взаємовідносин поміщиків і кріпаків. Запровадження реформи силою успіху не мало. Вона не вирішувала проблем селянства, а була спробою увічнити кріпосницькі відносини.
Не минуло і двох десятиліть, як уряду знову довелося повертатися до проблем селян. Царський маніфест і законодавчі акти про звільнення селян із кріпацтва появилися навесні 1861 р. Принципові риси російської моделі селянської реформи, що позначилася на долях 5,3 млн. селян, схожі з австрійською ( 1848 р. за імператорським патентом селян звільнено від панщини та інших повинностей на користь дідичів у Галичині й на Буковині) і з ухвалою Угорського сейму (1848), підтверджено згодом імператорським патентом (1853) щодо селян Закарпаття: ліквідація особистої залежності селян від поміщиків, створення органів селянського самоврядування, наділення селян землею та визначення повинностей за неї. Викуп селянських наділів.
Внаслідок реформи 94% колишніх поміщицьких селян одержали наділи менше як по 5 десятин, тобто нижче від норми середнього прожиткового мінімуму. За ці наділи селяни заплатили 20% рентою, а 80 % були зобов’язані протягом 49 років викуповувати у поміщиків за встановленими реформами дуже високими цінами, які майже в 3 рази перевищували тодішні ринкові ціни на землю. Крім того, 220 тис. українських селян залишилися безземельними, майже 100 тис. мали наділ лише до однієї десятини, 1600 тис. – від однієї до трьох десятин. Від 14% у Херсонської губернії до 37% у Катеринославській найкращих селянських земель у процесі розмежування пр підтримці держави захопили поміщики Російської імперії.
Таке саме становище спостерігалося на Правобережжі. За звільнення селян дідичі одержали великий викуп і, пори це, поступово заволоділи майже всіма лісами та пасовищами.
Реформи 1861 р. зберігали селянську общину, яка перетворювалася в найнижчу адміністративну одиницю. До її функцій належало місцеве самоврядування, забезпечення вчасної сплати платежів та податків і виконання повинностей, накладених на селян. Характерною особливістю України було незначне поширення селянських общин. У перспективі переважання індивідуальних господарств зумовило більший потяг українських селян до приватної власності.
Реформи відкрили перед звільненими з кріпацтва селянами широкі можливості для активізації господарської діяльності. Селяни, як і представники інших соціальних верств населення, могли купувати рухоме й нерухоме майно, займатися не лише сільськогосподарським виробництвом, а й торгівлею, відкривати промислові підприємства. Виникли умови для вільного найму робочої сили.
Модернізація народного господарства Російської імперії, до складу якої входило 80% українських земель, мала наздоганяючий характер. В основу такої моделі було покладено принцип упровадження передових технологій та економічних механізмів не шляхом розвитку і зрілості національної економіки, а, як правило, під тиском зовнішніх чинників, що загрожують втратою позицій на міжнародної арені державі-аутсайдеру.
Характерними рисами наздоганяючої моделі економіки були:
впровадження в життя прогресивних явищ та процесів не завдяки еволюції «знизу», а завдяки силовій модернізації – «революції згори»;
вибіркове, а не системне запозичення та використання світових досягнень у галузі техніки, технології та організації виробництва;
пріоритетність окремих галузей, що в перспективі породжує деформацію структури економіки;
збереження на тривалий час багатоукладності, паралельне існування нового, що набирає сили, укладу та попередніх укладів, що не досягли свого розвитку і повністю не вичерпали своїх можливостей;
порушення однорідності економічного простору, ускладнення соціальних та політичних проблем, зростання соціальної напруженості в суспільстві.
Принциповою особливістю наздоганяючої моделі є різке зростання роли держави, що виявляється в установленні державного контролю за всіма сферами економіки, в активному втручанні державних структур у перебіг реформ. Реалізація такого сценарію на практиці сприяє зростанню авторитарності влади, посиленню централізму, збільшенню ролі чиновництва, бюрократизації управління.
Тема № 14. Господарство України наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст
Лекція 1. Сутність та причини виникнення кооперативного руху.
План.
1. Причини виникнення кооперативного руху.[52 ]
2. Основні аспекти розвитку кооперативного руху.[ 10, 52
Лекція 2. Особливості економічного розвитку України.
План.
1. Внутрішня та зовнішня торгівля. [10, 52 ]
2. Кредитна-банківська система.[34, 52 ]
На рубежі XIX —XX ст. завершилося формування світового ринку і світового господарства. Створювалася система міжнародного поділу праці, складовою частиною якої стала Україна. Цьому передував тривалий і складний процес вдосконалення товарно-грошових відносин. Як і в Західній Європі, в Україні подальшого розвитку набули внутрішня та зовнішня торгівля, фінансово-кредитна система. Зародився та розвивався український кооперативний рух, який творчо використовував досвід передових країн світу виходячи з національних умов. Українська кооперація, на відміну від західноєвропейської, була обумовлена насамперед потребами звільненого від кріпацтва селянства, а не індустріального робітництва. Вона стала важливим чинником господарського розвитку трудових верств нації, засобом національно-економічного самозахисту українства.
Колонізаторська політика Російської та Австро-Угорської імперій не дала змогу українському народові зайняти гідне місце в світовому господарстві, сповна використати свої потенційні можливості. Антиукраїнські позиції займав іноземний капітал. Особливо негативно позначилася на економічному розвитку України відсутність державності.
Своєрідністю розвитку економіки визначалися і поглинуті Російською та Австро-Угорською імперіями українські землі. На відміну від інших колоній світу українські землі розглядались як частина Росії та Австро-Угорщини. Саме тому українська економіка розвивалась наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст. як частина загальноімперського економічного комплексу (в Росії – східноукраїнські землі та Південь, в Австро-Угорщині – західноукраїнські землі). Проте загальні тенденції відносин колоній і метрополій виявлялись у здійсненні економічної політики щодо українських земель.
Вигідне географічне розташування, природні багатства, дешева, але кваліфікована робоча сила тощо стали основою економічних інтересів промисловців метрополії (Росії). Це суттєво вплинуло на структуру і розвиток промислового потенціалу Східної та Південної України. Своєрідним каталізатором реалізації потенційних можливостей приєднаних земель стала економічна криза 1900-1903 р.р., яка охопила Російську імперію, як і більшість країн світу. Криза і вихід з неї загострили конкуренцію та поглибили поляризацію підприємств, змусили буржуазію максимально сконцентрувати й об’єднати сили.
Особливо активно цей процес відбувався в період нового промислового підйому 1909-1913 рр. У цей період посилилась концентрація виробництва: на підприємствах України з чисельністю більше 500 осіб працювало понад 54% усіх робітників.
Незважаючи на колоніальний характер, економічне зростання було характерним і для економіки України. Сприяли цьому таки фактори:
підвищення купівельної спроможності населення (в ході революції 1905-1907 рр. робітники добились підвищення заробітної плати на 15%; вона в середньому становила 238 рублів на рік; селяни – скасування викупних платежів);
розвиток внутрішнього ринку (торговельний обіг за цей період зріс у 1,5 раза);
столипінська аграрна реформа, високі врожаї у сільському господарстві у 1909 -1913 рр. (за винятком 1911р.);
збільшення (особливо на Півдні Україні) товарності сільськогосподарської продукції, що дало змогу перейти до вивозу зерна на зовнішній ринок, де ціни на хліб зросли на 35%;
зростання майже в 2,5 раза міського населення.
Відбувалось утвердження провідної ролі Донбасу не лише в металургії, а й у кам’яновугільній промисловості. Природні ресурси України безжалісно експлуатувались у масштабі Російської імперії.
Зі вступом Росії в стадію імперіалізму утвердилось панування монополістичного капіталу й на підприємствах України. Значна частина російських синдикатів, які були основною формою монополістичних союзів, підпорядкували собі українські заводи. Такі синдикати, як «Продамет» (1902) у чорній металургії, «Трубопродаж» (1902) у трубопрокатному виробництві, «Нобельмазут» (1903) у нафтовій промисловості, «Цвях» (1903) – дротяні й цвяхові підприємства та ін.., контролювали 80% українського виробництва продукції. Йшло переливання капіталу з економіки країни в загальноросійську економіку.
В економіку України проникав і капітал інших країн. У вугільній промисловості 63% основного капіталу перебувало у володінні іноземних компаній, а в металургії – 90%. Могутній синдикат «Продуголь» (1904), що об’єднував 75% добування вугілля Донбасу, фактично цілком контролювали французькі інвестор. Пізніше він встановив контроль над об’єднаннями, які реалізували кам’яне вугілля в Сибіру, Польщі, на Уралі. Це гальмувало і деформувало економічний розвиток не лише Надіпрянської України, а й усієї Російської імперії, адже місцевий виробник витіснявся з ринку, а більша частина прибутків, одержаних за рахунок монопольних цін та державних військових замовлень, вивозилась за кордон.
Характерної рисою української промисловості була її повна підпорядкованість імперському центру, який вбачав в Україні насамперед потужну сировину базу. У 1913 р. лише 15% українських промислових підприємств виготовляли готову продукцію, а решта давала продукцію для виготовлення такої продукції в Росії. Така державна політика суттєво деформувала структуру економіки України. Незважаючи на те, що на її території був зосереджений великий промисловий потенціал (69% загальноросійського виробництва чавуну, 57% прокату, 20,2 % усієї продукції машинобудування та металургійної продукції), вона все ж залишалася сільськогосподарським регіонам імперії, у якому в селах проживало 80% населення.
Фактично однобічний, колоніальний, характер мав товарообмін. Готові товари, що довозилися з Росії, коштували дорожче, ніж українська сировина. Отже, нагромадження капіталу в Росії відбувалося і за рахунок нееквівалентної торгівлі з Україною. Та й саме регулювання цін за перевезення вантажів залізцями було таким, що було вигідніше вивозити продукцію поза межі України, ніж доставляти її на власні території.
Централізовані капітали Росії спрямувалися в основному тільки в регіони, які становили економічний інтерес для її промисловості, що призвело до нерівномірності розвитку українських регіонів. Лівобережжя, де зберігалися залишки кріпацтва, помітно відставало від інших регіонів України. Посилювалася спеціалізація промислових районів (Донбас став центром вугільної промисловості, Нікопольський басейн – марганцевої, кривий Ріг – залізорудної, Правобережжя і певною мірою Лівобережжя – цукрової).
Більш чітко виражений колоніальний характер мала економіка західноукраїнських земель, що позначилось на її структурі та динаміці розвитку. Особливо це помітно у сфері промисловості, де колоніальні форми господарювання виявились у низці таких тенденцій, процесів та явищ.
Вищі, ніж у центральних імперських землях, податки, відсутність державної фінансової підтримки, протекціоністська політика щодо австрійських підприємців суттєво підірвали конкурентоспроможність західноукраїнської промисловості. Окремі галузі краю (цукрова, текстильна, соляна, паперова та ін..) втрачали свої колишні позиції та занепадали, що гальмувало промисловий розвиток західноукраїнських земель.
Перетворення західноукраїнських земель в аграрно-сировинний придаток (нафто озокеритова, лісопильна та борошномельна галузі) і ринок іноземного збуту.
Відсутність підтримки державою розвитку промисловості призводила до консервації її кустарно-ремісничого характеру.
Значна залежність промислового розвитку від іноземного капіталу. Наприклад, ѕ видобутку та переробки нафти контролював у цей час англо-німецький концерн.
Хижацька експлуатація природних багатств західноукраїнських земель (щорічна вирубка 6 млн.куб.м лісу), виснаження верхніх покладів озокериту, викачування нафти – 5% світового видобутку.
Орієнтація на дешеву робочу силу і ручну працю, що сприяло низький енергоозброєності західноукраїнської промисловості. Тільки 5,5 % парових двигунів, що функціонували в Австро-Угорщині, використовувалися на підприємствах Галичини, а на Буковині та Закарпатті цей відсоток був ще нижчим.
Експлуатація природного потенціалу українських земель метрполіями вела до деформації розвитку економіки, хижацького використання природних ресурсів, загострення соціальних та економічних суперечностей.
Тема №15. Господарство України в міжвоєнний період ХХ ст.
Лекція 1. Економічне становище України.
План.
1. Нова економічна політика України.[ 31, 52]
2. Позитивні і негативні наслідки колективізації та індустріалізації.[52 ]
Лекція 2. Особливості економічного розвитку України.
План.
1. Фінанси і кредит. [ 50, 52]
2. Внутрішня і зовнішня торгівля.[49, 52 ]
25 жовтня (7 листопада) 1917 р. до влади прийшла одна з радикальних партій Росії – РСДРП(б). Її економічні завдання були визначені на YІ з’їзді партії (1917) і мали характер не соціалістичного будівництва, а суспільно-державного втручання у виробництво, розподіл, фінанси та регулювання робочої сили на основі ведення загальної трудової повинності.
До основних заходів цього періоду входили:
організація робітничого контролю;
націоналізація банків;
проведення у життя Декрету про землю;
націоналізація промисловості;
організація системи управління промисловості;
введення монополії зовнішньої торгівлі.
На практиці ідея націоналізації поступово зводилась до конфіскації, що негативно позначалось на роботі промислових підприємств, оскільки порушувались господарські зв’язки, утруднювалося налагодження контролю в масштабі країни. До осені 1918 р. промисловість була майже повністю націоналізована.
У цілому до початку громадянської війни склалась система управління народним господарством:
ЦК партії розробляв теоретичні основи діяльності апарату;
Раднарком вирішував найбільш важливі питання; народні комісаріати керували окремими сторонами народногосподарського життя, їх місцевими органами були відповідні відділи виконкомів Рад.
З початком громадянської війни літом 1918 р. та іноземної інтервенції 2 вересня ЦВК оголосив Республіку єдиним військовим табором. Встановлювався командно-адміністративний режим з метою зосередження в руках держави всіх наявних ресурсів і рятування решти господарських зв’язків. Почали здійснюватись надзвичайні заходи, що отримали пізніше назву політики «Воєнного комунізму».
Тема № 16. Економіка України в роки Другої світової війни та повоєнної відбудови (1939-1950 рр.).
Лекція 1. Зміст економічного розвитку України в роки Другої світової війни.
План.
1. Поняття та особливості економічного розвитку. [52 ]
2. Відбудова і розвиток промисловості. [ 49]
Лекція 2. Основні аспекти господарства України повоєнної відбудови.
План.
Сільське господарство. [40 ]
Розвиток промисловості. [40,53 ]
Фінанси, кредит та торгівля. [ 40,53]
Складний і суперечливий шлях господарського розвитку пройшли країни світу в міжвоєнний період. Відбудова економіки, її піднесення чергувалися з кризами, в тому числі світовою. Безперечним лідером стали США, які не мали собі рівних в аграрному секторі, промисловості, фінансовій сфері. Не завжди стабільно, а іноді драматично розвивалося господарство Німеччини, Франції та Японії, Трагічною сторінкою в історії людства була друга світо ва війна, що завдала нечуваних страждань сотням мільйонів жителів землі. Україна, яка в міжвоєнний період була поневолена СРСР, Польщею, Румунією та Чехословаччиною, не мала можливості створити основи цивілізованої національної економіки. Більшовицькі економічні експерименти ("воєнний комунізм", неп, індустріалізація, колективізація) довели Україну до голодомору, від якого померло 7 — 10 млн ні в чому не повинних людей. Незважаючи на труднощі та жертви, правителі УРСР проводили індустріалізацію країни, яка, однак, мала колоніальний характер. Розвивалися в основному сировинно-видобувні галузі: кам'яновугільна, залізорудна, металургійна, хімічна. Насильницька, антинародна сталінська колективізація зруйнувала українця як незалежного господаря. Правителі Польщі, Румунії, Чехословаччини свідомо гальмували економічний розвиток західноукраїнських земель, перетворюючи їх на аграрний придаток до власних промислових центрів. Захищаючи себе від національного та соціального гноблення, місцеве населення, долаючи неймовірні труднощі, організувало десятки кооперацій — торгових, молочарських, фінансово-кредитних, страхових, споживчо-закупівельних та ін. Хоча західноукраїнські землі залишалися й надалі сировинними придатками Польщі, Румунії, Чехословаччини, там все ж будувалися фабрики і заводи. Проте більшість з них переробляли сільськогосподарську продукцію. Найбільшого успіху домоглися промислові підприємства, які були тісно зв'язані з кооперативними організаціями.
У роки третьої п’ятирічки поряд з посиленням галузевого планування все більшого значення набувало планування народного господарства в територіальному розрізі. Це супроводжувалось зміцненням централізованого планування. В Україні 1940 р. при Рад наркомі республіки створено Економічну раду, яка мала посилити роботу уряду щодо керівництва господарськими наркоматами, здійснювати контроль за виконанням планів, розглядати мобілізаційно-оборонні питання. Такі ж ради створювались щодо товарів широкого вжитку, сільського господарства і заготівлі, комунального господарства, палива і транспорту. Ще більше закрився принцип директивності господарських планів, посилився ступінь централізації планування виробництва і розподілу продукції, фінансових і трудових ресурсів. Значно зросла роль Держплану як народногосподарського штабу країни і роль Держплану України як такого ж штабу в масштабі республіки. Проте друга половина 30-х років відмічена помітним наростанням проблем у господарському житті. У лютому 1941 р. зроблено спробу розробити методи їх подолання. Знову намічалися повсюдне втілення госпрозрахункових відносин і низка інших заходів, але розпочати їх реалізацію не вдалося. Ставало все більш зрозумілим, що форми і методи планового управління, які склались, значною мірою себе вичерпали і стали причиною багатьох негативних явищ в економіці.
Друга світова війна завдала колосальних збитків народному господарству СРСРС і Україні. У 1945 р. промисловість визволених від фашистської окупації районів виробляла лише 30% довоєнної продукції (в Україні 26% довоєнного рівня), сільське господарство – 60%.. На окупованих територіях було втрачено 2/3 національного майна СРСР (в Україні залишились неушкодженими лише 19% довоєнної кількості промислових підприємств).
У зв’язку зі втратою значної частини економічного потенціалу на західних територіях (напередні війни частка тільки України (УРСР) у Радянському Союзі становила у видобутку вугілля 50,5 %, залізної руди – 67,6, у виплавці чавуну – 64,7%, сталі – 48,9%) і переміщенням істотної його частини на схід, необхідністю переходу економіки на воєнні рейки національний дохід СРСОР у 1941р. знизився на 1/3. З 1943 р. національний дохід поступово збільшується, у 1944 р. він зріс уже на 30%, хоча його обсяг і до кінця війни не досяг довоєнного рівня.
Проте розпад антигітлерівської коаліції, боротьба із західними державами за поділ Європи і початок холодної війни сприяв кінцевий перемозі прихильників централізації і розвитку ВПК. Цьому ж сприяли і деякі внутрішні фактори: голод 1946 р., який сприяв різкому посиленню контролю держави над селом; загострення соціально-економічної ситуації у містах ( у тому числі зі скасуванням карткової системи і грошовою реформою 1947 р.).
Радянський уряд відмовився у 1947 р. від участі у плані Маршала, спрямованому на економічне відродження Європи, розпочав насадження у Східної Європі відверто комуністичних урядів і вдався до „соціалістичних перетворень”, що що ще більше загострило відносини зі США. Країна повернулась до попередньої моделі економіки, що визначило особливості відбудовного періоду в СРСР і на Україні.
Тема № 17. Господарський розвиток України в 50-60-ті р. ХХ ст..
План.
Сутність соціальної та економічного розвитку. [10, 52 ]
Господарство України в 50-60 р. ХХ ст. [ 13 ]
Фінансово-кредитна система. [ 13,52 ]
У 50 —90-х роках господарство України, як і світу в цілому, розвивалося в умовах прискорених темпів науки і техніки. На Заході досягнення наукового прогресу спрямовувалися на піднесення добробуту населення. В СРСР, як і в інших тоталітарних державах, у цей період панувала гігантоманія — будувався БАМ, здійснювалися широкомасштабна меліорація, продовольча, енергетична та інші програми. Неефективно, без врахування екологічного фактора, використовувалися сировинні ресурси, в тому числі в Україні — видобуток кам'яного вугілля, залізної руди, сірки, нафти, газу тощо. Україна перетворилася на сировинний придаток тодішнього СРСР. На території нашої держави без дотримання достатньої безпеки в густонаселених місцях будувалися АЕС. 95 % промислових підприємств підпорядковувалося Москві.
Ніякі "постанови" і "рішення" не вивели із стану застою сільське господарство. В управлінні колгоспами, як і в промисловості, панували не економічні, а адміністративні фактори. Чорноземні ґрунти затоплювали "рукотворними морями", злочинно проводилася меліорація. Слабкою була матеріальна зацікавленість робітників та колгоспників у результатах своєї праці. Рівень життя народу знижувався, загострювалися соціальні суперечності. Спроби правителів реанімувати економіку України не дали позитивних наслідків.
В історії СРСР і України післявоєнні роки з характером соціально-економічного розвитку можна поділити на три періоди::
підйом (1950 – 1970);
застій (1971 – 1985);
криза і зміна соціально-економічної системи (1985 – 1990).
Разом зі зростанням індустріальної могутності СРСР і України поглиблювалися і дедалі більше виявлялися негативні тенденції, які набували рис хронічних:
По-перше, це помітне відставання від провідних капіталістичних країн передусім за якісними показниками – затратами матеріальних, трудових, фінансових ресурсів, економічною ефективністю.
По-друге, безсистемне моделювання економіки, перенасичення її промисловими підприємствами, диспропорційність у розвитку різних галузей економіки.
По-третє, поступове зниження темпів зростання продуктивності праці в промисловості.
Основна суперечність реформи 1965 р. економіки СРСР і Україні полягає в намаганні владних структур зберегти директивну модель відомчого господарського механізму і водночас інтенсифікувати два взаємо знищувальні процеси; посилити централізацію в економіці та задіяти ринкові економічні регулятори (рентабельність, прибуток), поєднати централізоване планове управління з розширенням господарської самостійності підприємств та об’єднань.
Командно-адміністративна система не змогла ефективно пристосуватися до вимог та змін, продиктованих НТР, що стало однією з головних причин затухання диспропорційного економічного розвитку. Він здійснювався переважно екстенсивно. З 1960 по 1985 р. основні фонди зросли у 7 разів, а вироблений національний дохід лише у 4 рази. Відбувалося поступове вичерпування вільних ресурсів, перш за все трудових, або їх суттєве подорожчання (добування і транспортування корисних копалин). Темпи економічного зростання СРСР і України швидко знижувалися.
Середньорічні темпи зростання промислового виробництва становили:
1966 – 1970 рр. – 8,5 %;
1971 – 1975 рр. – 7,4%;
1976 – 1980 рр – 4,4 %;
1981 – 1985 рр. – 3,6 %.
Національного доходу