Xreferat.ru » Рефераты по экономической теории » Законодавча база правового регулювання економіки в Україні

Законодавча база правового регулювання економіки в Україні

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ УКРАЇНИ

ЗАПОРІЗЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

кафедра економічної теорії


Реферат

за темою: "Законодавча база правового регулювання

економіки в Україні"


Виконав:


Запоріжжя

1999


1. Правова база економіки та захист конкуренції.

2. Законодавча база правового регулювання валютного ринку в Україні.

Господарські об’єднання: стан законодавства.

4. Проблеми законодавчого регулювання підприємництва.

5. Правова охорона інтелектуальної власності в Україні.


1. Правова база економіки та захист конкуренції.

Важливу роль в економічній діяльності держави відіграє законодавство. На його основі визначається статус підпри­ємця, права й обов'язки фізичних та юридичних осіб, правила укладання контрактів тощо.

Держава розробляє закони, які регулюють відносини між підприємствами, що виступають у ролі постачаль­ників ресурсів та їхніх споживачів. На ґрунті законо­давства уряд може виконувати функції арбітра у сфері економічних зв'язків, виявляти випадки нечесної прак­тики економічних агентів і вживати до них відповідні санкції.

Важливі послуги, що їх забезпечує уряд, включають застосування силових структур для підтримання громад­ського порядку, введення стандартів зміни ваги й якості продуктів, створення грошової системи, яка забезпечує обмін товарів та послуг тощо. Все це має виняткове значення для молодої Української держави.

Ухвалені закони та інші законодавчі акти про захист прав споживачів визначають загальні правові, економіч­ні й соціальні основи захисту прав громадян — спожи­вачів продукції. Держава визначає правила поведінки, якими мають керуватися виробники у своїх стосунках із споживачами.

Держава забороняє продаж фальсифікованих, або з підробленою маркою, харчових продуктів і ліків, вима­гає зазначення на упаковці чистої ваги і інґредієнтів продукту, встановлює стандарти якості, які слід вказу­вати на етикетках консервованих харчових продуктів, і забороняє поміщати неправдиві дані на етикетках патентованих ліків. Усі ці заходи мають на меті упере­дити протизаконні дії виробників й одночасно зміцнити віру людей у досконалість ринкової системи. Аналогічне законодавство стосується і відносин між самими фірмами.

Такого роду діяльність держави сприяє поліпшенню розподілу ресурсів. Забезпечення ринку засобами обігу, гарантування якості продуктів, визначення рівних прав усіх форм власності та видів господарювання, а також відповідальність за дотримання умов контрактів — усі ці заходи створюють сприятливий ґрунт для функціо­нування ефективної економіки. Вони розширюють рин­ки і дають змогу здійснювати дедалі глибшу спеціалізацію у використанні як матеріальних, так і людських ресурсів, що сприяє ефективнішому розподілу ресурсів.

Особливо актуальним для України є створення пра­вової бази для забезпечення переходу від адміністратив­но-командної до ринкової економіки. Важливу роль тут відіграють закони про власність, приватизацію держав­них підприємств, приватизацію житла, приватизаційні папери, банки, фінансову та кредитно-грошову систему, національну валюту, податки, про підприємницьку ді­яльність тощо.

У ринковій економіці особливе місце належить кон­куренції. Це той основний регулюючий механізм, який підпорядковує виробників і постачальників ресурсів інтересам покупця, або суверенітету споживача. За конкуренції індивідуальні виробники і постачальники ресурсів можуть лише пристосовуватися до бажання покупців, яке ринкова система реєструє і доводить до відома продавців.

Конкуруючих виробників, які підкоряються волі рин­кової системи, чекає прибуток і зміцнення позицій. Результатом для тих, хто порушує закони ринку, є збитки і, зрештою, банкрутство. Для України надзви­чайно важливим завданням є втілення в життя прин­ципів ринку, згідно з якими покупець — це господар, ринок — його агент, а підприємство — його слуга.

Умови ринкової економіки різко змінює монополія. Виникає ситуація, коли число продавців зменшується настільки, що кожен із них уже в змозі вплинути на загальний обсяг пропозиції, а тому і на ціну продукту, що продається. Іншими словами, монопольний стан — це панування підприємця, яке дає йому можливість самостійно або разом з іншими підприємцями обме­жувати конкуренцію на ринку певного товару. Згідно із Законом України "Про обмеження монополізму та недопущення недобросовісної конкуренції у підприєм­ницькій діяльності" монопольним визнається становите того підприємця, чия частка на ринку певного товару перевищує 35 %. Монополії здатні регулювати загаль­ний обсяг пропозиції, тобто штучно обмежувати його і тим самим отримувати за продукцію вищі ціни, а дуже часто і стійкий економічний прибуток. Ціни і прибутки, які перевищують конкурентні, суперечать інтересам спо­живачів. Монополісти не підвладні волі суспільства, на відміну від конкуруючих фірм.

Суверенітет виробника настільки підміняє суверенітет споживача, що монополія ліквідує конкуренцію. Як наслідок, ресурси розподіляються в інтересах монополь­них продавців, мета яких — високі прибутки, а не задоволення потреб суспільства загалом. Тобто монопо­лія породжує нераціональний розподіл економічних ре­сурсів.

Дослідження монополізму в економіці України пока­зує, що йому притаманні певні особливості, які виявля­ються передусім у багаторівневому характері монопо­лізації. Можна визначити три шари цього явища: моно­полізм власності (загальне одержавлення економіки), монополізм управління (наявність вертикальних адміні­стративних систем) і технологічний монополізм. Крім цього, існує проблема монополізації інформації як дже­рела влади. Слід враховувати реґіональні бар'єри (моно­полізація реґіональних ринків), нарешті, елементарну, але масову змову продавців на споживчому ринку і ринку ресурсів.

Важливо усвідомлювати, що складний, багаторівневий і загальний характер монополізації можна подолати ли­ше за допомогою багатопланової системи заходів і по­слідовної роботи, що базується на спеціальній програмі. Реалізувати й можна лише за активного втручання дер­жави й муніципальних структур. Перемога над монопо­лізмом позбавить мафіозні структури поживного ґрунту.

У промислове розвинутих країнах використовуються різні способи контролю над монополіями. У багатьох із них з метою захисту і посилення конкуренції як ефек­тивного регулятора підприємницької діяльності прийма­ються антимонопольні закони. Що ж стосується моно­полій тих галузей, де технологічні й економічні умови виключають можливість існування конкурентних рин­ків, уряд створює державну комісію для регулювання цін і встановлює стандарти для надання послуг. Тран­спорт, зв'язок, виробництво і постачання електроенергії та інші підприємства громадського користування певною мірою підлягають такому регулюванню.

Слід наголосити, що, крім забезпечення правової основи для ринкових інститутів і захисту конкуренції, існує необхідність у виконанні державою низки інших економічних функцій. Ринковій системі як такій влас­тиві певні недоліки, що змушує уряд стимулювати і модифікувати її функціонування.


2. Законодавча база правового регулювання валютного ринку в Україні.

Операції з іноземною валютою на території України здійснюються відповідно до Декрету Кабінету Міністрів України «Про систему валютного регулювання та валютного контролю» та інших документів, які визначають, що учасниками валютного ринку в Україні є:

Національний банк України;

уповноважені комерційні банки;

кредитно-фінансові установи, які отримали ліцензію НБУ на пра­во проведення валютних операцій;

юридичні особи, які уклали агентські угоди на відкриття пунктів обміну іноземних валют;

кредитно-фінансові установи-нерезиденти, які одержали індиві­дуальні ліцензії НБУ на право проведення операцій на валютному ринку України.

Банківські операції з іноземною валютою в країні здійснюються уповноваженими банками, тобто комерційними банками, які мають ліцензію Національного банку України на проведення операцій з іно­земною валютою;

До валютних операцій взагалі належать операції, пов'язані:

з переходом права власності на валютні цінності, за винятком операцій, що здійснюються між резидентами у валюті України;

з використанням валютних цінностей у міжнародному обігу як засобів платежу, з передаванням заборгованостей та інших зобов'я­зань, предметом яких є валютні цінності;

з увезенням, переказом і пересиланням на територію України та вивезенням, переказом і пересиланням за її межі валютних ціннос­тей.

Валюта та валютні цінності. Валютними цінностями на терито­рії України вважаються:

1. Валюта України, під якою розуміють грошові знаки у вигляді банкнот, казначейських білетів, монет та в інших формах, що пере­бувають в обігу і є законним платіжним засобом на території Укра­їни, а також вилучені з обігу або такі, що вилучаються з нього, але підлягають обміну на грошові знаки, які перебувають в обігу, кошти на рахунках, у внесках в банківських та інших кредитно-фінансових установах на території України 1.

2. Платіжні документи та інші папери (акції, облігації, купони до них, бони, векселі (тратти), боргові розписки, акредитиви, чеки, банківські накази, депозитні сертифікати, ощадні книжки, інші банків­ські документи), виражені у валюті Україні.

3. Іноземна валюта — іноземні грошові знаки у вигляді банкнот казначейських білетів, монет, що перебувають в обігу та є законним платіжним засобом на території відповідної іноземної держави, а також вилучені з обігу або такі, що не підлягають обміну на грошові знаки, які перебувають в обігу, кошти в грошових одиницях, що перебувають на рахунках або вносяться до банківських та інших кредитно-фінансових установ за межами України.

4. Платіжні документи та інші пінні папери (акції, облігації, купони до них, векселі (тратти), боргові розписки, акредитиви, чеки, бан­ківські накази, депозитні сертифікати, інші фінансові та банківські документи), виражені в іноземній валюті або монетарних металах.

5. Монетарні метали: золото і метали іридієво-платинових груп у будь-якому вигляді та стані, за винятком ювелірних, промислових і побутових виробів з цих металів і брухту цих металів.

Резиденти та нерезиденти. Учасниками валютних операцій мо­жуть бути юридичні та фізичні особи, ясі з точки зору валютного ре­гулювання розглядаються як резиденти та нерезиденти.

До резидентів належать:

1. Фізичні особи (громадяни України, іноземні громадяни, особи без громадянства), які мають постійне місце проживання на терито­рії України, у тому числі ті, що тимчасово перебувають за кордоном;

2. Юридичні особи, суб'єкти підприємницької діяльності, що не мають статусу юридичної особи (філії, представництва тощо), з міс­цезнаходженням на території України, які здійснюють свою діяль­ність на підставі законів України;

3. Дипломатичні, консульські, торговельні та інші офіційні пред­ставництва України за кордоном, які користуються імунітетом і дип­ломатичними привілеями, а також філії та представництва підприємств та організацій за кордоном, що не здійснюють під­приємницької діяльності.

Нерезидентами вважаються:

1. Фізичні особи (іноземні громадяни, громадяни України, особи без громадянства), які мають постійне місце проживання за межами України, в тому числі ті, що тимчасово перебувають на території України;

2. Юридичні особи, суб'єкти підприємницької діяльності, що ви мають статусу юридичної особи (філії, представництва тощо), з міс­цезнаходженням за межами України, які створені і діють відповідно до законодавства іноземної держави, у тому числі юридичні особи і» інші суб'єкти підприємницької діяльності з участю юридичних осіб та інших суб'єктів підприємницької діяльності України;

3. Розташовані на території України іноземні дипломатичні, консульські, торговельні та інші офіційні представництва, міжнародні організації та їхні філії, що користуються імунітетом і дипломатичними привілеями, а також представництва інших організацій і фірм, які не здійснюють підприємницької діяльності на підставі законів України.

Згідно з законодавством України резиденти і нерезиденти мають право бути власниками валютних цінностей, що знаходяться на тери­торії України, крім випадків, передбачених законодавчими актами України. Резиденти і нерезиденти мають право також здійснювати валютні операції з урахуванням обмежень, встановлених Декретом Кабінету Міністрів «Про систему валютного регулювання та валют­ного контролю» та іншими нормативними актами.

Відкриття та ведення валютних рахунків. Порядок відкриття та ведення валютних рахунків в Україні визначає Національний банк України. Для відкриття рахунку юридичні особи надають башу пев­ні документи:

копію свідоцтва про реєстрацію та копії реєстраційних докумен­тів, засвідчені нотаріально;

заяву встановленого зразка;

нотаріально засвідчені картки зі зразками підписів осіб, уповно­важених проводити розрахункові операції, та відбитком печатки (дах юридичних осіб).

Банк оформляє відкриття рахунку клієнта на підставі договору про розрахунково-касове обслуговування за валютними рахунками.

Взагалі банківські рахунки в іноземній валюті можна поділити на:

розрахункові;

субрахункові;

позичкові;

депозитні (за вкладами).

Розрахункові рахунки призначені для проведення розрахунків у безготівковій та готівковій формах для проведення поточних торго­вельних та неторговельних операцій, які визначаються законодав­ством з питань валютного регулювання та нормативними актами НБУ.

Одночасно з відкриттям розрахункового рахунку в іноземній ва­люті юридичним особам — резидентам відкривається розподільчий рахунок. При цьому усі надходження в іноземній валюті на користь резидентів, включаючи виручку від реалізації товарів, робіт, послуг за іноземну валюту, на території України підлягають попередньому зарахуванню на розподільчі рахунки цих резидентів в уповноваже­ному банку.

Таким чином, процес обігу валюти за розрахунковим рахунком юридичних осіб резидентів України фактично відбувається по двох паралельних рахунках: розподільчому та поточному валютному ра­хунку.

Розподільчий (блокований або транзитний) рахунок — це валют­ний рахунок, на який зараховується сума валютних надходжень від продажу товарів та послуг за іноземну валюту, незалежно від джерел її походження. Зазначена сума підлягає обов'язковому та повному зарахуванню на спеціальні розподільчі рахунки, які відкриваються та ведуться стосовно кожного з клієнтів у комерційних банках України, що мають ліцензію НБУ.

На поточний валютний рахунок (або валютний рахунок в країні) зараховується решта валютних коштів, яка залишається у розпоряд­женні підприємства, організації, установи після обов'язкового прода­жу частини надходжень в іноземній валюті.

Чинним законодавством передбачаються певні випадки, коли надходження на користь резидентів України не зараховуються на розподільчий рахунок і не підлягають обов'язковому продажу упов­новаженим банкам.

Субрахункові рахунки в іноземній валюті відкриваються для фі­ліалів або інших відокремлених підрозділів підприємств, які мають право на використання іноземної валюти (за згодою власника рахун­ку — головного підприємства), відповідно до діючого валютного за­конодавства.

На субрахунковий рахунок можуть бути зараховані валютні кош­ти за реалізовані товари та послуги (відповідно до нормативних актів НБУ), перераховані головним підприємством або придбані на міжбанківському валютному ринку. Виручка за реалізовані товари та послу­ги після зарахування на субрахунковий рахунок підлягає перерахуван­ню на основний рахунок у повному обсязі Що стосується коштів, які перераховані головним підприємством або придбані на міжбанківському валютному ринку, то вони можуть витрачатися філіалами або іншими відокремленими підрозділами (згідно з затвердженими кош­торисами) на оплату службових відряджень за кордон, забезпечення експлуатації власних транспортних засобів за кордоном, на оплату праці нерезидентів в іноземній валюті, а також на придбання облад­нання для власних потреб згідно з контрактами з нерезидентами.

Позичкові рахунки в іноземній валюті відкриваються уповнова­женими банками на договірних засадах юридичним особам (резиден­там та нерезидентам), а також представництвам юридичних осіб-не­резидентів. Позичкові рахунки призначені для обліку позик, які на­дані шляхом сплати розрахункових документів або перерахуванням на розрахунковий рахунок позичальника відповідно до умов кредит­ної угоди.

Депозитні (за внесками) рахунки в іноземній валюті відкрива­ються фізичним та юридичним особам (резидентам та нерезиден­там), а також представництвам юридичних осіб — нерезидентів на підставі депозитного договору між власником рахунку і банком на визначений у договорі термін. Кошти на депозитний рахунок юри­дичної особи нерезидента перераховуються з розрахункового рахун­ку в іноземній валюті власників коштів, а після закінчення терміну їх зберігання повертаються на цей же розрахунковий рахунок.

Кошти на депозитний рахунок юридичної особи нерезидента пе­рераховуються через кореспондентський рахунок уповноваженого банку України з рахунку нерезидента, відкритого ним в іноземному банку. Після закінчення терміну їх зберігання кошти повертаються на зазначений нерезидентом рахунок в іноземному банку. Аналогіч­ний порядок діє щодо відсотків за депозитними внесками.

Виконання розрахункових операцій та видача готівки з депозит­них рахунків юридичних осіб забороняється.


Господарські об’єднання: стан законодавства.

З розвитком ринкових відносин в Україні розвиваються і форми підприємницької діяльності. Для того щоб успішно працювати в умовах ринкової конкуренції та реалізовувати значні фінансово-промислові проекти підприємствам уже недостатньо фу­нкціонувати в рамках окремих розрізнених господарських товариств, і тому вони прагнуть об'єднуватися у групи підприємств за галузевим, територіальним чи іншим принципом. Такі об'єднання підприємств в цивільному праві називають господарськими об'єднання­ми. Останні мають свої специфічні ознаки, які відрізняють їх від господарських товариств. Чинне законодавство України виділяє чотири основних види об'єднань підприємств, до яких_відносяться асоціації, корпорації, консорціуми і концерни.

Спостерігаючи за темпами розвитку підприємницької діяльності в Україні можна зробити висновок, що розвиток законодавства значно відстає від вимог сучасного економічного життя країни. Саме тому при державній реєстрації господарських об'єд­нань дуже часто виникають спірні питання між підприємцями і чиновниками. Також чимало непорозумінь виникає вже після державної реєстрації об'єднань підприємств між самими їх членами.

Така ситуація перш за все викликана тим, що закон недостатньо реґламентує порядок створення і функціонування господарських об'єднань, а тривале панування у нашій країні адміністративно-командної системи регулювання економічних відносин призвело до відсутності практичного досвіду в створенні і діяльності недержавних суб'єктів підприємницької діяльності.

Щодо створення функціонування господарських товариств, то, на відміну від господарських, об'єднань, тут ситуація значно краща. Ми маємо, хоч і недосконалий, але досить непоганий Закон «Про господарські товариства», який детально реґламентує порядок створення і діяльності цих товариств.

Що стосується господарських об'єднань, то законодавець лише в загальних рисах в ст. З Закону «Про підприємства в Україні» визначає поняття господарського об'єд­нання та його основні ознаки. Відповідно до чинного законодавства господарські об'єднання поділяються на договірні і статутні. До договірних об'єднань законодавець відносить асоціації та корпорації, а до статутних — консорціуми і концерни.

Першим видом договірного об'єднання є асоціація. Вона створюється учасниками з метою координації їх діяльності, тобто узгодження дій стосовно визначення цін, освоєння ринків збуту, захисту інтересів своїх членів тощо. Координація не вимагає централізації управління підприємствами — членами асоціації. Саме тому правління асоціації не має права втручатись у виробничу та комерційну діяльність своїх членів.

Створюються асоціації суто на добровільних засадах. Засновниками можуть бути підприємства всіх форм власності, які укладають між собою багатосторонній установчий договір, де визначають усі необхідні умови діяльності об'єднання. Юридичною основою створення асоціації є волевиявлення сторін договору.

Другим видом договірного об'єднання закон визначає корпорацію. Порівняно з асоціацією корпорація має більш жорстку організаційну структуру і являє собою дого­вірне об'єднання, яке створюється підприємствами будь-яких форм власності на основі поєднання їх спільних виробничих, наукових та комерційних інтересів та централізо­ваного управління діяльністю членів об'єднання. Для централізації управління члени корпорації делегують правлінню частину своїх повноважень. В корпорації, так само як і в асоціації, зберігається принцип добровільного членства. Звідси випливає те, що юридичною основою створення договірного об'єднання є волевиявлення сторін договору. Основним принципом у правовому становищі договірних об'єднань, який відрізняє їх від статутних, вважається принцип добровільного членства. Підприємства, які добровільно входять до складу господарського об'єднання, так само мають і право добровільного виходу з нього, але за загальним правилом у випадках виходу зберігають силу взаємні зобов'язання і договори, укладені підприємствами з об'єднанням і між собою.

Тепер розглянемо статутні об'єднання. На відміну від договірних статутні об'єднання не мають установчих договорів і діють на підставі статуту. Це пов'язане з тим, що юридичною основою цих об'єднань є не волевиявлення сторін, а фінансова або адміні­стративна залежність членів об'єднання від одного або групи підприємств. Основним видом статутного об'єднання підприємств є концерн. Утворення концернів значною мірою викликане необхідністю переміщення капіталу з менш перспективних галузей промисло­вості в більш перспективні, а також для реалізації значних фінансових проектів.

Ст. З Закону «Про підприємства в Україні» визначає концерн як статутне об'єд­нання підприємств промисловості, наукових організацій, транспорту, банків, торгівлі тощо на основі повної фінансової залежності від одного або групи підприємств.

Першою характерною ознакою концернів є те, що їх засновниками є власники або уповноважені ними органи, а не самі підприємства. Наприклад, концерни загаль­нодержавної власності створюються, реорганізуються і ліквідуються рішенням Кабінету Міністрів України. Склад членів і статути цих об'єднань затверджують відповідні галузеві міністерства.

Територіальні статутні об'єднання комунальної власності створюються, реоргані­зуються і ліквідуються відповідними радами народних депутатів. За таким же принципом створюються концерни, які об'єднують підприємства, засновані на залученні приват­ного капіталу. Підставою для об'єднання підприємств саме на основі статуту, а не установчого договору є повна фінансова залежність підприємств-членів концерну від одного або групи підприємств.

На сучасному етапі розвитку економічних відносин концерни здійснюють значний вплив і на розвиток економіки високорозвинених країн Північної Америки і Західної Європи. Під словом «концерн» тут розуміють об'єднання групи підприємств (дочірніх фірм) навколо одного підприємства (материнської компанії), яка володіє контрольним пакетом акцій цих підприємств.

Другою ознакою концернів є те, що вони діють на підставі статутів, затверджених власниками або уповноваженими ними органами, і не мають установчих договорів. Отже, предмет і цілі їх діяльності визначають власники або уповноважені ними органи, а не самі члени об'єднань.

Особливістю правового становища статутних об'єднань є обмежене право виходу з них підприємств-членів. Підприємства мають право вийти із-статутного об'єднання тільки за згодою засновника (власника або уповноваженого органу).

Ще однією характерною рисою є те, що фінансова залежність породжує адмініст­ративну. Тобто підприємство-засновник стає вищестоящим органом щодо підприємств-членів об'єднання, а оскільки до складу концерну часто входять підприємства з різними сферами діяльності, то успішно концерн функціонуватиме лише тоді, коли буде забезпе­чено постійний потік інформації від дочірніх фірм до материнської компанії.

Тепер розглянемо консорціум як один із видів статутних об'єднань. Законодавець визначає консорціум як тимчасове статутне об'єднання промислового і банківського капіталу для досягнення статутної мети. Як правило, консорціуми створюються для реалізації певних фінансово-промислових проектів. Після досягнення поставленої мети вони або ліквідуються, або реорганізуються в постійні господарські об'єднання. Що стосується створення консорціуму на основі статуту, то в даному випадку є певні труднощі в усвідомленні логіки законодавця, який визначив консорціум саме як ста­тутне об'єднання.

Незрозуміле чому тимчасове об'єднання підприємств має створюватись на основі статуту, а не установчого договору, адже тимчасово об'єднуватись для досягнення певної мети можуть і абсолютно незалежні одне від одного підприємства і таке об'єднання породжує між ними договірні відносини. В чинному законодавстві України існує договір про спільну діяльність, згідно з яким підприємства об'єднуються для досягнення певних цілей і який має схожу з консорціумом юридичну природу. В законодавстві Російської Федерації, ФРН, Франції та інших зарубіжних країн створення і функціонування консорціумів також носить договірний характер.

Наведена класифікація об'єднань підприємств не є вичерпною, оскільки законом передбачено, що підприємства можуть об'єднуватись і в інші структури, які не перед­бачені чинним законодавством України. В даному випадку було б корисно перейняти досвід високорозвинених країн, законодавство і практика яких уже досить давно і вельми успішно вирішує більшість питань, пов'язаних з організацією і функціонуванням підприємств та їх об’єднань.

Отже, зважуючи на важливість чіткого юридичного врегулювання діяльності су­б'єктів підприємницької діяльності, вважаю за необхідне, з врахуванням вітчизняного і зарубіжного досвіду, створити такі закони, які з одного боку сприяли б вільному розвиткові економічних відносин, а з іншого — були б перешкодою для недобросовісних бізнесменів та інших любителів легкої наживи.

4. Проблеми законодавчого регулювання підприємництва.

Двічі, у 1995 і в 1997 р. фахівцями ряду незалежних організацій проводилися опити підприємців найбільших міст України (Дніпропетровськ, Харків, Львів, Луганськ, Вінниця). І обидва рази, відповідаючи на питання, які проблеми вони вважають для себе самими складними, підприємці на перше місце поставили питання оподатковування, а саме: високі податки, їхня надмірна кількість, часті зміни в податковій звітності. На другому місці — велика кількість законодавчих актів і часті зміни в законодавстві1.

З цих двох проблем логічно випливає ще одна, що підприємці також ставлять у розряд серйозніших, — тиск із боку органів влади.

Безумовно, державні органи знають і про наявність цих проблем, і про їхню значимість. Про це свідчить то обставина, що однім із найважливіших завдань своєї економічної політики держава проголосила зниження податкового тягаря.

У 1997 р. були прийняті нові редакції найважливіших законів в області оподатковування. Це Закони України «Про систему оподатковування» від 18 лютого 1997 р., «Про оподатковування прибутку підприємств» від 22 травня 1997 р. і «Про податок з додаткової вартості» від 3 квітня 1997 р.

Уведено єдину базову ставку податку з прибутку — 30 %. Таким чином, зменшена лише ставка податку з прибутку за посередницькими операціями (раніше вона складала 45 %) і за ігорний бізнес (раніше — 60 %).

Законом «Про систему оподаткування» ставка збору на обов'язкове страхування зменшена з 32,56 до 32 % від фонду заробітної плати.

І, нарешті, Закон України «Про податок з додаткової вартості». Сама ставка податку залишена без змін, тобто 20 %. Однак процедура прийняття Закону і суперечливість його норм породили стільки проблем для підприємців, скільки не мали всі попередні редакції законів разом узяті.

Що стосується породжених Законом проблем, то, у першу чергу, - це протиріччя між податковим і бухгалтерським обліком щодо визначення поняття «реалізація продукції». На відміну від старої редакції Закону, у якій числення і відшкодування ПДВ цілком базувалося на принципах бухгалтерського обліку, нова редакція ґрунтується на податковому обліку, що ще має бути погоджувати з бухгалтерським обліком.

За новим Законом податкові зобов'язання виникають із моменту відвантаження проданого товару незалежно від надходження грошей на рахунок, що якоюсь мірою перетворює ПДВ у податок на наміри, а не на результат діяльності. А це неминуче породжує переплати ПДВ платниками податків за визначений податковий період, що означає втрату часу і частини оборотних коштів.

Наступна проблема — це надзвичайне ускладнення процедури повернення ПДВ, хоча сама по собі ця ідея дуже справедлива. Однак тепер кожна угода обростає цілим стосом звітних і інших документів: податкові накладні, книга обліку покупки товарів, книга обліку продажу товарів та ін. При цьому залишаються і документи, якими угоди оформлялися раніше. Це звичайні накладні, рахунки, товарно-транспортні накладні, товарні чеки та ін.

При цьому можна зрозуміти цілком розумні і правильні наміри законодавця — «перекрити кисень» тим, хто працював у тіньовій економіці, а також на грані тіньової і легальної економіки, перераховуючи гроші за неіснуючі товари на «темні», незареєстрованні, «триденні» фірми з метою придбання готівкою значних сум і для інших непорядних цілей.

Може бути, після перерахування усіх недоліків Закону покажеться дивним, але по оцінках фахівців Гарвардського університету, Закон увібрав у себе чимало рис і стандартів сучасного європейського законодавства по ПДВ, а у визначеному змісті і випереджає деякі країни.

Справа, напевно, у тому, що Закон не відповідає економічної ситуації в Україні і системі чинного законодавства. У нормальних же умовах він міг би стати гарним стимулом до добровільного поступового розширення легальної сфери економіки.

Якщо ж говорити про оцінку Закону виходячи із сьогоднішніх реалій, то його прогресивність очевидна лише для контролюючих органів: їм полегшало перевіряти підприємців.

Для підприємців цей Закон однозначно погіршив умови роботи.


5. Правова охорона інтелектуальної власності в Україні.

Забезпечення правової охорони інтелектуальної власності є невід'ємною умовою розвитку наці­ональної економіки, що впливає на збереження і збагачення науково-технічного потенціалу України, сприяє розвиткові міжнародної торгівлі, залученню іноземних інвестицій, зокрема, у вигляді найсучас­ніших технологій, виходу держави на світовий ри­нок інтелектуальної власності як рівноправного партнера.

За станом на сьогодні в Україні діють 10 законодавчих актів, 11 підзаконних актів, затверджених постановами Кабінету Міністрів України, та 45 відомчих нормативно-правових актів, зареєстрованих у Мінюсті України. Це дає підстави для висновку, що існуюча законодавчо-нормативна база в цілому забезпечує нагальні потреби правової охорони більшості об'єктів інтелектуальної власності.

Керуючись Конституцією України, яка гарантує захист інтелектуальної власності, Держпатент України працює в напрямі подальшого розширення і удосконалення зако­нодавчої бази в сфері охорони промислової власності. Розроблено Концепцію розвитку державної системи охорони промислової власності, яка передбачає програму удоско­налення законодавчо-нормативної бази в цій сфері, а також формування і розвитку виконавчої інфраструктури системи, необхідної для реалізації законодавства. Не тільки розроблено, але й розглянуто Верховною Радою України в першому читанні проект Закону України «Про охорону прав на зазначення географічного походження товарів». Передбачається розробити проекти законів про охорону прав на такі об'єкти інтелек­туальної власності, як комерційна таємниця, фірмові найменування. Є потреба у подальшому удосконаленні законодавства стосовно винаходів, які створені при вико­нанні службового завдання («службові винаходи»).

Статтею 54 Конституції України гарантується право кожного громадянина на захист інтелектуальної власності, авторських прав, моральних і матеріальних інтересів, що виникають у зв'язку з різними видами інтелектуальної діяльності. Але мова йде тільки про права фізичної особи — окремого громадянина. Залишаються конституційне невизначеними права на інтелектуальну власність юридичних осіб — підприємств, наукових установ, фірм тощо.

Потребують також подальшого удосконалення деякі положення Цивільного, Кри­мінального та Адміністративного Кодексів, антимонопольного, митного і податкового законодавства, які мають відношення до охорони та використання прав інтелектуальної власності.

Створена законодавчо-нормативна база в цілому вирішує питання надання прав на об'єкти інтелектуальної власності. Тому особливу увагу тепер треба приділити питанням захисту прав на дані об'єкти. Ці питання мають бути відображені в Цивіль­ному, Кримінальному та Адміністративному кодексах. Зокрема, проект Книги четвертої Цивільного кодексу України (Право інтелектуальної власності), який внесено на розгляд Верховної Ради України, не відповідає вимогам як чинного законодавства України, так і міжнародних договорів, учасницею яких є Україна, або приєднання до яких планує­ться. Цей проект потребує докорінної переробки.

Окрім удосконалення чинного законодавства в цій сфері, що обумовлено потре­бами вітчизняної економіки, відповідні зміни та доповнення мають бути внесені згідно із зобов'язаннями України щодо імплементації у національне законодавство визнаних норм міжнародного законодавства з питань охорони інтелектуальної власності. Ці зміни і доповнення зумовлені необхідністю гармонізувати деякі положення чинного законо­давства, зокрема, кримінального, цивільного, адміністративного, антимонопольного, митного тощо, з вимогами Угоди про торговельні аспекти прав інтелектуальної влас­ності (Угода ТКІР5), інших міжнародних договорів, до яких належать, зокрема, дого­вори України з США та ЄС, згідно з якими наша держава повинна в строк 4—5 років створити систему охорони інтелектуальної власності на рівні найбільш розвинених країн світу.

За час діяльності Держпатенту України протягом 1992—1997 рр. відомством надано правову охорону майже 52 тис. об'єктам промислової власності, в тому числі видано понад 24 тис. патентів на винаходи. За офіційними відомостями Міждержавної ради з питань охорони промислової власності СНД у 1996 р. частка України у такому пока­знику, як видача патентів на винаходи, була удвоє більшою, ніж загальна кількість патентів, виданих іншими державами СНД (за винятком Російської Федерації).

Для забезпечення ефективного проведення державної науково-технічної патентної експертизи створено національний патентно-інформаційний фонд та довідково-пошу­ковий апарат з використанням сучасних інформаційних технологій. З 1997 р. в Україні діють розроблені Держпатентом України державні стандарти «Патентні дослідження» та «Патентний формуляр», які повинні використовуватись в усіх галузях господарської діяльності на етапах створення та використання об'єктів науки і техніки. Створено і запроваджено нову для України інституцію — представників у справах інтелектуальної власності (патентних повірених). Держпатентом України на цей час зареєстровано 150 патентних повірених.

Опрацьовано механізм і налагоджено процедуру видачі так званого «короткого» патенту на винахід, тобто патенту, який видається строком на 5 років без проведення експертизи по суті. В НДЦПЕ створено спеціальний підрозділ