Геополітична та економічна характеристика Ірану
розбудова комплексної системи трубопроводів Близького Сходу і Північної Африки. (БСПА). Початок труби передбачається розташувати на промислах Ірану й Катару (де зосереджені одні із найбільших світових запасів газу – 72 трлн куб.м) з подальшим підключенням родовищ Іраку, Кувейту й ОАЕ. Далі магістраль проекту пройде через Саудівську Аравію (або через Ірак і Йорданію) з виходом до Червоного моря, уздовж середземноморського узбережжя через Лівію й Туніс до Алжиру (або Марокко), де й завершиться його маршрут довжиною майже 6 тисяч кілометрів;
завершення газопроводу „Набукко”, траса якого проходитиме з Ірану через Туреччину, Болгарію, Румунію та Угорщину до Австрії. Потенційними постачальниками природного газу з використанням потужностей газопроводу „Набукко” стануть – Іран, Ірак, Сирія, Єгипет, Азербайджан, Казахстан й Туркменістан.
Експерти ЄС визнають, що найбільший проект постачання газу до Європи неможливий без іранського газу. Наразі реалізація проекту „Набукко” стримується відсутністю достатньої кількості постачальників газу. Іранський газ поки що заблокований запровадженими США санкціями. Панарабський газопровід (країни Перської затоки – ЄС) все ще будується, а Туркменістан віддає перевагу прикаспійському маршруту транспортування додаткових обсягів газу – через Казахстан, Узбекистан та Росію. Певні політичні неузгодженості виникли також у зв’язку з подвійною позицією одного з ключових учасників проекту – Угорщини, яка розвиває співробітництво з „Газпромом” з використанням підземних сховищ газу на своїй території, які розглядались як важливий елемент проекту „Набукко”. Укладання угоди між Росією і Болгарією у 2007 р. щодо будівництва газопроводу „Південний потік” через Чорне море має потенціал уповільнити реалізацію проекту „Набукко”.
4.3 Інтереси Росії
Економічні інтереси Росії збігаються з інтересами країн ОПЕК, передусім в позиції підтримання високих світових цін на нафту, завдяки чому економіка Росії зростала протягом 1998-2008 рр. Російські поклади нафти менші, ніж поклади країн ОПЕК. Однак Росія має потенціал зайняти сектори світового енергоринку як додатковий постачальник нафти. У газовій сфері Росії належить перше місце. В інтересах Росії є налагодження співробітництва з Іраном у нафтогазовій сфері.
Позиція Росії в іранському питанні спрямована на те, щоб не дозволити США переформатувати геостратегічний простір Близького і Середнього Сходу у відповідності із своїми стратегічними завданнями і, фактично, спрямована на підтримку Ірану як реальної противаги США в регіоні.
Росія та Іран пов’язані спільними проектами у енергетичній, транспортній, військово-технчній сферах. Росія залишилась єдиним масштабним експортером, який відкрито продовжує поставки ядерного палива для іранської АЕС у м. Бушері.
Росія прагне утворити з Іраном „газовий ОПЕК”. Обидві країни залучають країн-учасниць міжнародного Форуму країн-експортерів газу (ФКЕГ) до переговорного процесу, який проводиться з 2001 р*. Протягом 2007-2008 рр. Росія, Іран, Катар, Венесуела, Нігерія, Єгипет й Алжир, вже провели шість неформальних зустрічей у рамках міжнародного ФКЕГ (Туркменістан, Болівія, Індонезія, Лівія, Оман брали участь у різних нарадах на рівні міністрів). 21 жовтня 2008 р. у м. Доха (Катар) Росія, Іран й Катар остаточно узгодили умови створення „газового ОПЕК”. Про перспективи співробітництва заявили також Венесуела та країни Перської затоки. 23 грудня 2008 р. у м. Москва відбулася Сьома зустріч на міністерському рівні представників країн експортерів газу на ФКЕГ, де було ухвалено статут організації та визначено штаб-квартиру ФКЕГ, яка розміститься в столиці Катара (м. Доха).
Проти створення такої організації висловлювалися США та ЄС, адже на їхню думку подібний картель ставить під загрозу енергетичну безпеку всього світу, але вони не в змозі стати на заваді такої ідеї. Країни старого світу майже 50 % природного газу отримують з Росії. ЄС побоюється, що посилення позицій експортера призведе до підвищення ціни на газ.
В Концепції енергетичній стратегії Росії до 2030 року визначені пріоритетні нафтогазові проекти серед яких:
нафтопровід „Східний Сибір – Тихий океан”;
нафтопровід „Бургас – Александруполіс”;
Північноєвропейський газопровід;
нафтопродуктопровідна система „Північ”.
Шлях, яким Росія рухається до мети енергетичного контролю – реалізація нових інфраструктурних проектів та отримання у власність активи нафтогазових проектів на території країн ЄС та СНД. Енергетична стратегія РФ має на меті створити і розвинути нові енергокомунікації з власним виключним контролем та, де це можливо, встановити контроль над існуючими.
Це може створити додаткові проблеми реалізації Україною самостійно чи у співпраці з іншими країнами диверсифікаційних проектів. Одностороння орієнтація українського ПЕК на російські джерела містить ризики для розвитку економіки України та стану її енергетичної безпеки.
4.4 Інтереси Китаю
На світовому ринку нафти з’явився потужний гравець – Китай. Завдяки агресивної енергетичної стратегії Китай закріплюється на тих ринках, де ще залишаються вільні ресурси, що не контролюються провідними західними компаніями (Іран, Судан, країни Африки). При цьому слід враховувати, що Китай застосовує у країнах Африки, Близького та Середнього Сходу тактику, яка передбачає інвестиції не тільки в енергетичну галузь, а й у будівництво доріг, інфраструктуру, військово-технічне співробітництво.
Нині зростає співробітництво Китаю з Іраном в енергетичній сфері. Китай на відміну від країн Заходу, не має політичних проблем у співробітництві з Іраном (у 2007 р. 15 % іранської нафти експортувалось до Китаю). Протягом 2007-2008 рр. Китай досяг нових успіхів у зміцненні своїх позицій на іранському енергетичному ринку через укладання китайськими компаніями багато міліардних контрактів на розробку іранських нафтових родовищ (Північний Парс – вартістю 16 млрд дол. США та Ядаваран, вартістю 2 млрд дол. США).
Сьогодні Китай споживає майже 6 млн барелів нафти на день. Прогнозується, що до 2025 р. Китай споживатиме майже 15 млн барелів нафти, що дорівнює обсягам споживання нафти у США. За висновками західних експертів Китай є другим імпортером іранської нафти, обсяг якої досягає майже 350 тис. барелів щодня. Звідси й пояснюється позиція Китаю щодо Ірану, яка спрямована на створення сприятливих політичних умов забезпечення такої необхідної для Китаю співпраці з Іраном в енергетичній сфері.
На першому місці Китай розглядає співробітництво з країнами Каспійського регіону, в першу чергу з Іраном у нафтогазовій сфері. На другому місці стоїть розвиток співробітництва з державами Південно-Східної Азії, насамперед – з Індонезією й Малайзією. На третьому місці – кооперація з країнами Африки, яка у найближчі роки здатна швидко наростити видобуток нафти.
4.5 Інтереси Японії
Японія займає четверте місце у світі після США, ЄС, Росії і Китаю за обсягами споживання енергетичних ресурсів. Рівень забезпеченості енергоресурсів за рахунок внутрішніх джерел в Японії дуже низький. Майже 85 % енергетичних ресурсів, що споживаються в країні, імпортується, в тому числі нафта (99,7 %). Більше двох третин усього обсягу нафти поставляється з Близького Сходу. За прогнозами експертів, до 2010 року споживання енергоресурсів в Японії збільшиться на 95-120 млн т. Тож питання забезпечення надійного постачання займають пріоритетне місце в енергетичній політиці країни.
Однією з основних задач енергетичної стратегії країни є сприяння розширенню доступу національних компаній до великих родовищ інших країн, в першу чергу Ірану. Майже всі ці компанії одержують фінансову підтримку з боку державної – Японської національної нафтової корпорації. Уряд проводить політику, спрямовану на постачання в країну в основному сирої нафти, а не нафтопродуктів. У зв'язку з цим у Японії великий розвиток одержали нафтохімічна й нафтопереробна промисловість.
Нині в Японії спостерігається зростання споживання газу, що пов'язано з його екологічними перевагами в порівнянні з іншими енергоресурсами і збільшенням його використання в електроенергетиці. Японія імпортує зріджений природний газ і є найбільшим у світі споживачем цього виду енергетичної сировини. Більше половини споживаного в країні природного газу надходить з Індонезії, а інший – з Малайзії, Австралії, Брунею, ОАЕ (Абу-Дабі) та США (Аляска). Японські компанії прагнуть підсилити свою роль у забезпеченні країни газом шляхом одержання права на участь у видобутку, переробці і транспортуванні його за рахунок інвестування відповідних проектів. Передусім розглядається співробітництво з Іраном, як головного постачальника природного газу. При цьому велике значення мають технологічні розробки Японії в цій галузі, що дає перевагу таким компаніям, як „Імпекс”, „Міцубісі”, „Токіо інженірінг корпорейшн” та корпорації „Чійода”.
Іран зберігає провідне місце у п’ятірці найбільших країн постачальників сирої нафти до Японії.
Одним з основних інтересів Японії у відносинах з Росією і країнами Каспійського регіону є розширення доступу японських компаній до родовищ нафти і газу в районі Каспійського басейну, які поки ще до кінця не розділені між великими міжнародними компаніями. Основна увага приділяється одержанню доступу японських компаній до розробок нафтогазових родовищ на Сахаліні, у Східному і Західному Сибіру, а також у Волго-Уральському та Тимано-Печорському районах. Значний інтерес виявляється до родовищ у Каспійському басейні, в першу чергу в Ірані, Туркменістані, Казахстані та інших країнах Каспійського регіону.
4.6 Інтереси Індії
Останніми роками утворюється новий центр сили – Індія. Політика Індії щодо співробітництва у нафтогазовій сфері з країнами Близького та Середнього Сходу полягає не лише в експорті іранського газу по нафтопроводу „Іран-Пакистан-Індія” (ІПІ), але й в прямій участі у нафтогазових розробках. Індійські нафтові компанії вже ведуть переговори про партнерство з компанією „Нафтіран Інтертрейд Компані” (НІКО, Швейцарія), яка представляє інтереси Національної Іранської Нафтової Компанії (НІНК).
Індійські компанії мають намір оволодіти 50 % акцій найбільших родовищ нафти і газу Південного Парса та Азадегана.
У 2005 р. індійські нафтогазові компанії уклали договір з Іраном на експорт 5 млн т іранського рідкого природного газу на рік. Зазначимо, що в індійській позиції є певні коливання, без сумніву пов'язані з американо-іранськими стосунками. Якщо в ірано-пакистанських та ірано-індійських стосунках все-таки є зовнішньополітичний чинник, то в ірано-китайських стосунках його вплив відчутно менший.
Китай, Японія та Індія майже наздогнали Північну Америку за рівнем споживання енергоресурсів та потребують відповідного енергетичного забезпечення. Темпи зростання споживання енергетичних ресурсів у найближчі 5 років в цьому регіоні випередять ЄС в 3,3 разу. До 2015 р. попит на нафту складе 800 млн т проти 240 млн т у ЄС і буде мати стійку тенденцію до зростання. Саме Азія буде визначати інвестиційну політику, а також вибирати найбільш зручні маршрути транспортування нафти, відтягуючи на себе ресурси, на які потенційно може претендувати й Україна.
4.7 Україна в енергетичному співробітництві з Іраном
Україна має об’єктивні сприятливі умови в енергетичному співробітництві з Іраном, але для України найтіснішим стратегічним партнером є США*. Сьогодні Україна має забезпечити свою активну роль у пошуку системного порозуміння між США, ЄС та Іраном щодо зняття тих політичних перешкод, які заважають подальшому економічному розвитку з Іраном.
Особливе значення Ірану для України в енергетичній сфері полягає у тому, що:
По-перше, за висновками західних експертів, в Ірані зосереджено 20 % світових покладів енергоносіїв – це 150 млрд барелів нафти та 130 трлн куб. газу (Див. Таблиця 2). Проведений аналіз засвідчує, що Іран здатен відіграти все більш зростаючу роль у забезпеченні енергетичних потреб ЄС. Західні експерти стверджують, що у 2030 р. постачання енергоресурсів з країн Близько та Середнього Сходу, передусім Саудівської Аравії, Ірану, Іраку забезпечуватимуть майже 80 % потреб ЄС у нафті порівняно з нинішніми 50 %.
Табл.. 2
Розвідані поклади вуглеводнів в країнах Близького та Середнього Сходу
| 2003 | 2006 / 2007 | ||||
| Нафта | Природний газ | Нафта | Природний газ | ||
| Млрд барелів | Трлн куб. метрів | Млрд барелів | Трлн куб метрів | ||
| Бахрейн | – | 0,09 | – | 0,09 / 0,09 | |
| Ємен | 0,7 | 0,48 | 2,8 / 2,8 | 0,49 / 0,49 | |
| Ірак | 115,0 | 3,11 | 115,0 / 115,0 | 3,17 / 3,17 | |
| Іран | 130,7 | 27,57 | 138,4 / 138,4 | 27,58 / 27,80 | |
| Кувейт | 96,5 | 1,56 | 101,5 / 101,5 | 1,78 / 1,78 | |
| Катар | 15,2 | 25,77 | 27,9 / 27,4 | 25,64 / 25,60 | |
| О.А.Е. | 97,8 | 6,06 | 97,8 / 97,8 | 6,11 / 6,09 | |
| Оман | 5,6 | 0,95 | 5,6 / 5,6 | 0,69 / 0,69 | |
| Саудівська Аравія | 262,7 | 6,68 | 264,3 / 264,2 | 7,07 / 7,17 | |
| Сирія | 2,3 | 0,30 | 3,0 / 2,5 | 0,29 / 0,29 | |
| Інші країни Близького Сходу | 0,1 | 0,05 | 0,1 / 0,1 | 0,05 / 0,05 | |
| Всього | 726,6 | 71,74 | 753,7 / 755,3 | 72,96 / 73,22 | |
Проте через відсутність капіталів для розробки газових родовищ Тегеран змушений закуповувати газ на зовнішніх ринках, переважно в країнах Каспійського басейну (Туркменістан, Азербайджан та інші). Залучення іноземного капіталу неможливе через санкції США, згідно з якими жодна іноземна компанія не може інвестувати до Ірану більше 20 млн дол. США.
По-друге, в Енергетичній стратегії України на період до 2030 року перспективними джерелами імпорту природного газу визначаються, зокрема, Іран та Ірак. Співробітництво у сфері видобутку та транспортування енергоносіїв, розвитку енергетичного та нафтогазового секторів економіки Ірану визначено як один із пріоритетних та перспективних напрямків двостороннього співробітництва. Меморандум між Урядом України та Урядом Ісламської Республіки Іран про торговельно-економічне співробітництво на 2003-2007 роки, підписаний 18 вересня 2003 року, передбачає співробітництво у нафтогазовій сфері.
По-третє, статистичний огляд світової енергетики компанії „Бритіш Петролеум” за 2007 р. показує, що до 2020 року 83 % світових покладів нафти буде знаходитися на Близькому та Середньому Сході. Дані вказують на провідну роль Ірану в енергетичній галузі регіону та його амбітні можливості на світовому енергетичному ринку. Американські експерти з енергетиці зазначають, що у 2010 р. Іран підвищить видобуток нафти більш ніж 5 тис. барелів на добу.
За вказаними даними Міністерства нафти Ірану половина покладів вуглеводнів Ірану розташована на материкових і стільки ж на шельфових родовищах Перської затоки. У Додатку 3 вказані найбільш багаті родовища нафти і газу, які були виявлені на Півдні Ірану.
Поклади природного газу Південного Парса складають 50 % всього іранського газу. Південний Парс вважається найбільшим родовищем газу в офшорній зоні (слід зауважити, що офшорна зона поділена між Іраном та Катаром; доля Ірану складає 3,7 км2 і містить 14,2 трлн м3 природного газу – приблизно 8 % всього світового запасу, і більше 18 млрд баррелів газового конденсату.
Родовище Азадеган знаходиться в 80 км на захід від Ахваза. Його запаси оцінюються в 33 млрд баррелів нафти.
Найбільшими нафтогазовими родовища, які знаходяться на завершальній стадії є:
„Ахваз”, „Азадеган”, „Ага Джарі”, „Даркхувін”, „Марун”, „Масджеде Сулейман” (провінція Хузестан), в яких поклади газу перевищують більше 10 трлн куб. м;
„Агхар”, „Асалує”, „Далан”, „Гардан”, „Зіре”, „Монд”, „Намак Канган”, „Нар” (провінції Бушер й Фарс), в яких поклади газу перевищують 4,5 трлн куб. м;
„Північний Парс” (провінція Бушехр, у шельфі Перської затоки) – поклади газу становить 2 трлн куб. м;
„Хангіран” (провінція Хорасан) – поклади газу майже 1 трлн куб. м;
„Заварзін”, „Садах”, „Хулур” (на о. Кешм у Персидській затоці) – поклади газу складають 0,25 трлн куб. м;
„Гашу”, „Намак”, „Сархун”, „Сору” (р-н нафтового терміналу Бандере-Аббас) – 0,28 трлн куб. м;
„Південний Парс” – 14,2 трлн куб. м;
Нове родовище природного газу, яке знайдено в провінції Хормузган (поблизу нафтового терміналу Бандаре-Аббасу) – 10-12 трлн куб. м.
Малодослідженими газовими родовищами, які розташовані в провінціях Ілам, Керманшах, Фарс, а також в районі м. Кашан є:
великі поклади газу знаходяться у нафтових родовищах „Салман” – 185 млрд куб. м;
„Сірі” та інших родовищах, в яких поклади перевищують 150-200 млрд куб. м.
Відзначимо, що собівартість іранської нафти складає менше 2 дол. США за 1 барель нафти.
По-четверте, у питанні транзиту близькосхідних енергоносіїв найбільш амбіційним є проект транзиту іранського газу до Європи територією України. Даний проект було визначено пріоритетним ще в постанові ВР України „Основні напрями економічної політики України в умовах незалежності” від 25 жовтня 1991 р. У документі йшлося про підтримку пропозиції Вірменії про будівництво разом з іншими колишніми республіками СРСР трансконтинентального газопроводу „Іран – Європа” через територію України.2[2]
В середині 90-х років минулого сторіччя з ініціативи української сторони почались активні переговори щодо будівництва газопроводу з Ірану до Західної Європи через територію України. При цьому слід нагадати, що у липні 2005 року українська компанія „Нафтогаз України” вже пропонувала уряду Ірану розглянути варіант прокладки газопроводу по маршруту „Іран Вірменія Грузія Чорне море Україна Європа”.
На початку лютого 2008 року міністр закордонних справ Ірану Манучехр Моттакі висловив підтримку його країни проекту газопроводу „Набукко”. Тегеран також виявив зацікавленість в реалізації проекту „Білий потік”, що викликало відверте занепокоєння у Москві і задоволення у Вашингтоні.
Враховуючи ту обставину, що вже давно і ефективно працює газопровід з Ірану до Туреччини, яким при необхідності каспійський газ міг би доставлятися також і до європейських країн, Іран не має гострої необхідності в участі в проектах „Набукко” і „Білий потік”. З іншого боку, Іран вже давно пропонує транспортувати каспійські енергоносії через свою власну територію до Перської затоки. Такий маршрут може бути вигідним для Індії й країн Азійсько-Тихоокеанського регіону, але не для європейських країн. Такі пропозиції теж не влаштовують Росію, оскільки позбавляють її монополії на транспортування казахських, туркменських і узбецьких енергоносіїв.
Перспективи українсько-іранського співробітництва в енергетичній сфері пов’язанні певним чином з небезпекою формування негативного міжнародного іміджу України, оскільки Іран кваліфікується США, ЄС та ООН як порушник глобального режиму не розповсюдження ядерної зброї, а також як держава, яка підтримує міжнародний тероризм. Проте радикалізм політичних рішень ЄС стримується економічною зацікавленістю європейських країн (Іспанії, Італії, Великої Британії, Німеччини, Франції) розвивати двостороннє співробітництво з Іраном.
Сьогодні Іран розглядає варіанти постачання природного газу до європейських країн. Перший проходить через Туреччину і Чорне море. Можливе також приєднання до газопроводу „Набукко”, яким газ з каспійських родовищ і родовищ Ірану та Іраку планується постачати до Центральної Європи*.
Реалізація проекту транспортування іранського газу до України та Європи за маршрутом „Вірменія Грузія Чорне море” обтяжена рядом несприятливих факторів, серед яких можна виділити наступні:
політичний вплив Росії на Південному Кавказі у зв’язку з незацікавленістю в обхідному шляху постачання природного газу до ЄС;
складність і висока вартість проекту, викликана необхідністю прокладення труб по дну моря.
Проект транспортування іранського газу до ЄС потребує тривалого процесу переговорів з усіма зацікавленими сторонами, включно з європейськими країнами, Туреччиною, Азербайджаном і Грузією.
Українські експерти звертають увагу на можливість диверсифікації газопостачання України шляхом закупівель скрапленого природного газу (СПГ) з країн Близького та Середнього Сходу та Північної Африки. Вказаний варіант співробітництва позбавляє від залежності власника газопроводу, однак, технологія регазифікації СПГ доволі складна і потребує значних інвестицій.
Постачання іранських енергоносіїв визначено в „Енергетичній стратегії України на період до 2030 року” як перспективні джерела імпорту природного газу. Однак, жодний проект початку 1990-х рр. не був реалізований. На нашу думку, головна причина полягала у відсутності відповідної державної політики на цьому напрямі, через що не було забезпечено три необхідні умови імпорту близькосхідної нафти:
створення належної інфраструктури;
політичне забезпечення закупівель нафти;
вирішення проблеми купівельної спроможності України.
Не менш важливим, але більш реалістичним напрямом реалізації українських інтересів у енергетичній галузі на Середньому Сході є участь українських компаній у нафтогазових проектах країн регіону. У рекомендаціях парламентських слухань „Енергетична стратегія України на період до 2030 року”, схвалених Постановою Верховної Ради України від 24 травня 2001 року йдеться про необхідність активізації зв’язків, зокрема, з Іраном, які передбачають державну підтримку участі українських компаній в енергетичних проектах за кордоном, стимулювання експорту високотехнологічного енергетичного обладнання та устаткування.
Останніми роками державна компанія „Нафтогаз України” проводить доволі активну діяльність у близькосхідних країнах, пов’язану не з імпортом енергоносіїв, а в сфері розробки, видобування на території держав регіону, будівництва відповідної інфраструктури нафтогазової галузі цих країн. Діють представництва НАК „Нафтогаз України” в Лівії, Об’єднаних Арабських Еміратах, Ірані, створюється представництво в Іраку. Наприкінці 2003 року в складі компанії створено Департамент зовнішніх ринків. В Ірані НАК „Нафтогаз України” бере участь у будівництві та діагностиці локальних продуктопроводів.
5. Зовнішня політика країни
Зовнішня політика ІРІ багато в чому визначається внутрішньополітичними проблемами країни. Нестабільність в регіоні Близького і Середнього Сходу, присутність американських військ в Іраку, загрози, постійно лунають з боку США на адресу Ірану, викликали зміни в розстановці правлячих сил ІРІ. Побоювання можливого повалення ісламського режиму в Ірані змусили консервативне крило ісламського керівництва переглянути зовнішню і внутрішню політику країни з метою її посилення і перейти до більш активних політичних дій. Це виразилося в підготовці та проведенні виборів в меджліс в лютому 2004 р., коли консерватори отримали більшість місць в парламенті. Особливо яскраво це проявилося під час президентських виборів 2005 р. Навіть такий консервативний і передбачуваний президент, як А.А. Xашемі-Рафсанджані, не влаштував ісламських радикалів. Його помірні економічні реформи в період президентства 1989-1997 рр.. і особливо спроби налагодити відносини з США, про що він неодноразово заявляв, насторожили ісламських клерикалів. Вони активно перешкоджали лібералізації системи політичного ладу Ірану, яку намагався здійснити президент М. Хатамі в 1997-2005 рр.., Вважаючи, що це послаблює ісламський режим і становить загрозу для його існування.
Президент Ірану, незважаючи на свою політичну значимість, досить обмежений у своїх діях. Він не може одноосібно ухвалювати рішення з ключових питань зовнішньої і внутрішньої політики. Вся повнота влади, відповідно до конституції, знаходиться в руках духовного лідера А. Хаменеї. Йому підкоряються Спостережна рада, контролюючий всі найважливіші акти ісламської держави. Під його впливом знаходяться меджліс і судова система. Усі законодавчі ініціативи президента, всі реформи проходять контроль консервативних ісламських лідерів і часто відкидаються.
В умовах дій США в регіоні Близького і Середнього Сходу консервативне крило іранського духівництва провело в президенти близького до себе лідера. Новий президент ІРІ, 49-річний Махмуд Ахмадінежад - виходець з простої родини, учасник боротьби з шахського режиму. Він належить до табору радикальних консерваторів, вважається політиком, близьким до духовного лідера країни А. Хаменеї. У роки ірано-іракської війни був офіцером КВІР. Факт обрання президентом радикального консерватора і активного учасника революції 1979 р. означав повернення ісламської республіки до більш агресивної зовнішньої політики часів імама Хомейні. Як неодноразово спостерігалося в історії ІРІ в найбільш складні моменти як у міжнародній, так і у внутрішній обстановці, ісламські лідери вдавалися до активізації та посилення своєї зовнішньополітичної лінії поведінки в цілях згуртування мас навколо керівництва і забезпечення підтримки народу дій влади. Між тим у своїх виступах з зовнішньополітичної тематики Ахмадінежад говорив про розвиток відносин з державами, які «не проповідують агресію і силові методи» у своїй політиці. Пріоритет він віддав зв'язків з мусульманськими країнами і сусідами по регіону в плані їх консолідації в боротьбі проти США та Ізраїлю. Іран, як заявив президент, готовий мирно співіснувати з усіма державами за винятком Ізраїлю. Торкаючись контактів з Вашингтоном, Ахмадінежад відзначав, що шлях до відновлення зв'язків з керівництвом США є закритим. «Ми не потребуємо у відносинах з ними», - підкреслив іранський президент.
Певним проявом «жорсткою» зовнішньополітичної лінії президента з'явилося його заяву, що пролунала на студентській конференції під девізом «світ без сіонізму» 27 жовтня 2005 Виступаючи на ній, Ахмадінежад процитував відомий вислів лідера ІРІ імама Хомейні про те, що «Ізраїль повинен бути стертий з карти світу », чим викликав міжнародний скандал. Більшість країн засудило Іран, деякі навіть відкликали своїх послів з Тегерана. Після цього «ізраїльська тема» стала постійною у виступах іранського президента. Складалося враження, що іранське керівництво навмисно провокує США і Ізраїль, та й все світове співтовариство. Не можна виключати, що в Ірані серйозно побоювалися, що саме уряд А. Шарона зі схвалення США і «млявою» реакції ЄС і Росії здатне вже найближчим часом зважитися завдати удару по іранських об'єктах, поставивши тим самим під питання саме існування іранської ядерної програми. З іншого боку, не зовсім продумані, некоректні заяви президента ІРІ могли перешкодити просуванню іранської мирної ядерної програми і утруднити дії інших держав, насамперед Росії. Одночасно США ставало легше домагатися передачі іранського ядерного досьє в РБ ООН і сприяти ухваленню санкцій відносно Ірану. Різкі заяви президента Ірану можна було також розглядати як своєрідний відповідь США на створення вкрай напруженою і небезпечної ситуації в регіоні, в тому числі ескалації тиску на Сирію - єдиного союзника ІРІ на Арабському Сході, з метою ізолювати Іран від арабо-мусульманської «бази» і тим самим ослабити зовнішньополітичні позиції іранського керівництва.
Про те, що це не випадкові застереження президента ІРІ, свідчило те обставина, що іранського президента підтримали ряд політичних діячів всередині країни. У Тегерані пройшли масові демонстрації антіізраіл'скіе. У той же час заяву Ахмадінежада викликало неоднозначну реакцію в лавах іранського «політичного класу». Деякі іранські лідери - прихильники реформ та нормалізації відносин з світовим співтовариством - засудили висловлювання свого президента. Колишній президент ІРІ М. Хатамі виступив за широкий розвиток дружніх відносин з європейськими та мусульманськими країнами. Необхідно мати на увазі, що в Ірані є в наявності кілька конкуруючих політичних сил, що обумовлює різний підхід у вирішенні багатьох зовнішньополітичних та внутрішніх проблем, у тому числі і з ядерної проблематики. І хоча сьогодні консервативне іранське керівництво є прихильником «жорсткого» курсу відносно ядерної та інших програм ІРІ, воно не може не рахуватися з прихильниками більш помірної політики.
Говорячи про зовнішньополітичний курс ІРІ на сучасному етапі, необхідно мати на увазі, що його визначає перш за все ставлення світової спільноти до ядерної програми Ірану. Виходячи з цього, будуються відносини ІРІ з багатьма країнами. Одним з перших рішень нового президента визначають після його обрання було відновлення переробки урану на заводі в Ісфахані. Цим кроком Ахмадінежад дав зрозуміти, що країна обирає новий, більш активний політичний курс відносно ядерної програми.
Майже рік інформація про Іран займає перші рядки у світових ЗМІ. Інформаційні приводи стосуються не нафтогазової галузі, в якій країна за запасами нафти і газу посідає друге місце в світі, а переважно намірів і дій Ірану, спрямованих на створення замкненого ядерного паливного циклу (ЯПЦ), а також реакції на це міжнародної спільноти.
Головним противником цієї програми є США, які вже 25 років застосовують проти Ірану економічні санкції та не виключають можливості застосування сили проти цієї країни. Європейська трійка в особі Німеччини, Великобританії та Франції, яка вже кілька років веде переговори з Іраном щодо його розробок у ядерній сфері, поки що не досягла суттєвих результатів і може бути втягнута в цю конфронтацію. Трійка ЄС запропонувала Ірану низку політичних та економічних компенсацій, зажадавши в обмін на це відмовитися від програми створення ЯПЦ для мінімізації технічної можливості створення ядерної зброї. Нове керівництво Ірану запропоновані умови співпраці вважає не тільки неприйнятними, а й образливими, що робить подальші переговори мало перспективними.
Програма розвитку ядерної енергетики Ірану стала предметом жорстких дискусій у 1995 році після прийняття російським Мінатомом рішення про будівництво в м.Бушер легководного ядерного реактора потужністю 1000 МВт. США розгорнули потужну кампанію проти будівництва, мотивуючи це тим, що Іран під прикриттям програми мирного атому планує отримувати збройовий плутоній з відпрацьованого ядерного палива для створення ядерної зброї.
Надалі ситуація навколо іранської ядерної програми значно загострилася через порушення Іраном Угоди про гарантії ядерної безпеки, яку він підписав з МАГАТЕ ще в 1974 році. Головні порушення стосувалися того, що Іран розпочав будівництво інфраструктури для створення повного ядерного паливного циклу та намагався таємно отримати для цього елементи технологій, не повідомляючи про це МАГАТЕ. Попри офіційні заяви іранських керівників про мирне (енергетичне) спрямування ядерної