Країнознавство: Болівія
У центрі міста перебуває площа 14 вересня зі стародавнім собором. На ній і навколо площі Колумба розташувалися будинку в колоніальному стилі, інша частина міста забудована сучасно. На північ від площі Колумба знаходиться широкий бульвар Ель Прадо з установами, банками, готелями й ресторанами [8].
На півдні лежить ринок Ла Канча, що займає кілька вуличок і площ. Він відкритий сім днів у тиждень і є самим більшим вуличним ринком Південної Америки. Ла Канча виник з декількох розрізнених ринків, що розрослися після економічних реформ середини 80 - х років XX століття. На сході міста Головний університет Сан-Сімон, один із кращих університетів Болівії.
У південно-західній частині міста, на пагорбах розкинувся міський парк. У ньому, на пагорбі Коронилла, можна побачити пам'ятник жінкам і дітям, що захищали місто під час визвольної війни 1812 року проти колоніальних загарбників - іспанців. Місто має чудовий археологічний музей.
Центром релігійного й культурного життя є свято, що проводиться у середині серпня протягом чотирьох днів на честь святої діви Уркупіни, патронеси міста. По вулицях міста йдуть процесії, проходять церковні служби та інші торжества.
За традицією, рано вранці 15 серпня, жителі міста відправляються хресним ходом у Кільакольо, що лежить в 14 км від Кочабамбі, де в місцевій церкві перебуває рака Діви Уркупины. Під час хресного ходу федеральна дорога між цими двома містами перекривається. У лютому або березні в місті проходить карнавал.
4.4 Ла-Пас
Департамент Ла-Пас (ісп. Departamento de La Paz) - департамент Болівії площею 133 985 кмІ та населенням 2 812 000 (27,8 % населення країни, перепис 2001 року), розташований на заході країни. Столиця департаменту - місто Ла-Пас. Департамент поділяється на 20 провінцій. Більшу частину департаменту вкриває величний гірський хребет Кордильєра-Реаль з висотами до 6,5 км (гора Іїмані), на північному сході якого розташовані гірські ліси Юнги.
Ла-Пас - фактична столиця держави (з 1898), а також адміністративний центр департаменту Ла-Пас. Населення міста із пригородами становить 1 609 000 чоловік, що робить Ла-Пас найбільшим містом Болівії. Без пригородів Ла-Пас поступається першістю місту Де-ла - Сьерра. У Ла-Пасі перебуває більшість державних установ Болівії, у тому числі резиденція президента країни, хоча номінальної (конституційної) столицею є Сук ре [9].
Ла-Пас розташоване на березі однойменної ріки на висоті 3600 м над рівнем моря. Ла-Пас - сама високо розташована столиця держави у світі (також у місті розташоване саме "високе" гольфовое поле у світі). Ла-Пас розташований у кратері погаслого кілька мільйонів років тому вулкана.
Через високогірне розташування міста, клімат у Ла-Пасі прохолодний. Середньомісячна температура самого теплого місяця (листопад) становить біля +11°C, самого холодного (липень) - біля +7°C.
Старі квартали із традиційними двоповерховими будинками зберігають традиційну прямокутну мережу вулиць колоніального часу. Серед найбільш примітних пам'ятників архітектури - палац Дієс Де Медіна (1775; 3-поверховий з аркадами й сходами у внутрішніх дворах), палац Вільяверде й ін.; церкви - Сан-Франсиско (близько 1743-1784; 3 - поверховий портал з багатим різьбленням), Санто-Доминго (1726), Сан - Педро (1790; звід нефа й купол з вапняно-пемзової маси на очеретяному каркасі).
У Національному археологічному музеї й Національному музеї мистецтв представлені предмети древнього індійського мистецтва, а також мистецтва колоніальних часів.
4.5 Потосі
Департамент Потосі́ - департамент Болівії площею 118 218 кмІ та населенням 738 771 (перепис 2001 року), розташований на південному заході країни. Столиця департаменту - місто Потосі. Департамент поділяється на 20 провінцій. Це переважно безплідний гірський регіон, з великим плато на заході, де розташований великий солончак салар-де-Уюні. Протягом колоніального періоду Потосі був багатим регіоном, де здобувався значний відсоток срібла у світі.
Столиця департаменту Потосі - однойменне місто Потосі. Місто розташоване на висоті 4090 м, часто стверджується, що це найвище місто у світі. Місто знаходиться у підніжжя гори Серро-де-Потосі або Серро-Ріко ("багата гора") - гора дійсно багата срібними рудами - висотою 4824 м над рівнем моря, що домінує над містом [8].
Місто було засновано в 1546 році як шахтарське селище, що скоро швидко розбагатіло та виросло до розмірів у понад 200 тис. мешканців, ставши одним з найбільших міст Південної Америки.
У іспанській мові все ще зберігається вислів "бути вартим потосі" (valer un potosн), маючи на увазі велике багатство. Для європейців віце-королівство Перу (до якого належало місто) було казковою країною багатств. Потосі став символом багатства, і в такому значенні вживається, наприклад, в романі "Дон Кіхот" Мігеля де Сервантеса (друга частина, глава LXXI). За одною з теорій, знак монетного двору Потосі (переплетені букви "PTSI") став прообразом знака долара.
Саме з Потосі походила більша частина срібла, що відправлялося до Іспанії з Південної Америки. За офіційними даними, з 1556 по 1783 роки тут було здобуто 45 тис. тонн чистого срібла, з яких 7 тис. тонн досягли Іспанії. За наказом Франсиско де Толедо на шахті використовувалася праця індіанців у вигляді міти, тобто суспільних робіт. На шахті загинули тисячі індіанців, не стільки через важку працю, скільки через отруєння ртуттю: в "процесі патіо", що використовувався для очищення срібла, руда подрібнювалась, змішувалася зі ртуттю із утворенням амальгами, процес перемішування здійснювався голими ногами індіанців. Після цього ртуть усувалася нагріванням та випаровуванням, з утворенням великих кількостей смертоносних парів. За всі часи тут загинуло біля 8 млн. індіанців. Із значним скороченням індіанського населення та зменшенням числа придатних для робіт працівників, в 1608 році адміністрація колонії запросила метрополію надсилати 1500-2000 африканських рабів на рік. Запит був задоволений частково, і всього було завезено біля 30 тис. рабів. Африканські раби навіть заміняли мулів, бо виявилися дешевшими за цих тварин. Після 1800 року запаси срібла були виснажені, і головним продуктом видобутку стало олово, при цьому прибутки впали і місто почало приходити в занепад. У відносно невеликих кількостях срібло продовжує видобуватися і зараз. Умови роботи і зараз залишаються не дуже добрими, методи, що використовуються тут, застарілі, захисного обладнання крихти пилу практично немає, і шахтарі мають дуже коротку середню тривалість життя, помираючи від силікозу у віці біля 40 років. Під час війни за незалежність Болівії (1809-1825) Потосі багато разів переходив з рук у руки. Помилки командування Першої Армії роялістів з Буенос-Айреса (під командою Хуан Хосе Кастеллі) привели до ворожнечі місцевого населення, збільшення опору та підтримки незалежності. Таке відношення робило захист міста роялістами дуже важким. Командуючий Другої Армії, Мануель Белґрано, значно покращив ставлення до роялістів. Проте і йому довелося відступити, відступаючи він наказав підірвати монетний двір міста, і лише місцеві мешканці на дали йому можливості це зробити. Пізніше ще дві експедиції з Буенос-Айреса брали місто, і обом довелося відступити. Місто Сан-Луїс-Потосі в Мексиці було названо на честь цього міста. В США назва Потосі була надана шахтарському містечку Потосі, де добувається свинець, в штаті Вісконсін, містечку Потосі в штаті Міссурі і Потосі в штаті Невада.
4.6 Оруро
Департамент Ору́ро (ісп. Departamento de Oruro) - департамент Болівії площею 53 588 кмІ та населенням 391 870 (перепис 2001 року), розташований на заході країни. Столиця департаменту - місто Оруро. Департамент поділяється на 16 провінцій.
Оруро - столиця однойменного департамета Оруро в Болівії. Місто перебуває на висоті 3710 м над рівнем моря. З населенням близько 210 тисяч чоловік воно посідає шосте місце в Болівії. До закриття мін на початку 1990-х років Оруро був важливим центром гірничодобувної промисловості країни. Тут добували олово, срібло, золото, вольфрам, сурму, сірку, буру й мідь.
У наші дні здобувають все більше значення сільське господарство, виробництво кераміки й металообробна промисловість. Оруро, що пов'язаний з іншими великими містами країни першою залізничною лінією країни, дотепер є важливим транспортним вузлом. Важливі дороги країни ведуть через місто, що сприяє його розвитку [9].
Оруро, названий по місцевому індійському плем'ю, славиться своїм карнавалом, що в 2001 році був включений у список ЮНЕСКО. У ньому збережені елементи доколумбівської релігії індіанців регіону.
4.7 Санта-Крус
Департамент Санта-Крус - департамент Болівії площею 370 621 кмІ (найбільший за площею, 33,74 % площі країни) та населенням 2 433 602 (26,08 % населення країни, перепис 2001 року), розташований на сході країни. Столиця департаменту - місто Санта-Крус-де-ла-Сьєрра. Департамент поділяється на 15 провінцій. Більшу частину департаменту вкривають рівнини болівійської Амазонії та Чікітанії, багаті на природний газ, що робить департамент найбагатшим в країні.
Санта-Крус-де-ла-Сьєрра, часто відомий як просто Санта-Крус - столиця болівійського департамента Санта-Крус на сході країни. З населенням 1 528 683 мешканців (офіційна оцінка, 2006 рік) або 1 862 911 мешканців в агломерації, це найбільше місто країни, дещо більше за фактичну столицю країни Ла-Пас.
Він був заснований в 1560 році в східній частині Болівії, але пізніше був перенесений на 200 км на захід у передгір'я Анд. Місто відоме своїм м'яким кліматом. Головними визначними пам'ятками Санта-Крус уважаються площа 24 вересня, розташований на ній Кафедральний собор, де зараз відкритий музей зі зборами релігійного мистецтва, Музей природної історії й Зоопарк, що вважається одним із кращих у Південній Америці [5].
Недалеко від Санта-Крус розташовувалося місто Самаіпата. У його околицях на невеликій горі червонуватого кольору перебуває археологічне місце Ель-Фуерте. Вважається, що в 14-16 століттях тут процвітало інкське місто. Руїни, які збереглися до наших днів, були частиною священного церемоніального комплексу. Тут можна побачити наскальні малюнки, що зображують тварин. Ель-фуерте було внесено ЮНЕСКО в список всесвітньої спадщини людства. Дуже цікаві поїздки по численних єзуїтських місіях середини 17-18 століть. Серед них виділяються Сан-Хав'єр, Сан-Рамон, Сан-Мігель, Сан-ігнасио-де-веласко, Консепсьон, Сан-Рафаель, Санта-Ана й Хосе-Де-Чііктос.
Західніше Санта-Крус розташований Національний парк Амборо. Площа його - 63 тис. га. Сюди входять три екосистеми - передгір'я Анд, басейн ріки Амазонки й східні рівнини. В Амборо живе безліч птахів, а також, пекарі, тапіри, мавпи ревуни й капуцини, ягуари, оцелоти й невеликі марги.
Із Санта - Крус влаштовуються екскурсії до Національного парку Ноель Кемп Меркадо на границі із Бразилією. Це єдине природне місце, що було проголошено ЮНЕСКО Всесвітнім надбанням людства. Площа парку - 15 тисяч кв.км. Ноэль Кемп Меркадо охороняє п'ять видів екосистем - джунглі, сухий ліс, савани й вологі ліси. Тут виростає близько 4000 видів рослин, живе 150 видів ссавців і 620 видів птахів.
4.8 Пандо
Пандо - департамент Болівії. Площа - 63 827 км2. Населення 52 525 жителів. Адміністративний центр - Кобіха. Департамент був заснований 24 вересня 1938 року. Він перебуває в басейні Амазонка, у малонаселених джунглях. Основна промисловість - виробництво каучуку.
4.9 Таріхо
Департамент Таріха (ісп. Departamento de Tarija) - департамент Болівії площею 37 623 кмІ та населенням 391 226 (4,3% населення країни, перепис 2001 року), розташований на півдні країни. Столиця департаменту - місто Таріха. Департамент поділяється на 6 провінцій.
Таріха, повна назва Сан Бернардо де ля Фронтера де Таріха - велике місто на півдні Болівії. Місто було засновано в 1574 році, населення становить 170 900 чоловік (офіційний перепис населення в 2006 році). Таріхо є столицею й найбільшим містом департаменту Таріхо. На території міста розташований аеропорт.
Висновки
Болівія - держава в центральній частині Південної Америки. Болівія - це республіка, глава держави й уряду якої є президент, що обирається населенням на один 5-річний строк. Двопалатний парламент - 36 сенаторів і 130 депутатів, обираються також на 5-річний строк.
Болівія багата на природні ресурси (передусім олово, нафта, природний газ; також є цинк, сурма, вольфрам, срібло, свинець, мідь, золото), але висока витратність виробництва, нестача інвестицій, проблеми з внутрішнім транспортом і відсутність виходу до моря обмежують її розвиток. Болівія залишається однією з найбідніших країн Південної Америки.
Болівія одна з небагатьох країн Америки індіанці, в основному кечуа та аймара складають понад половину населення. Другою за чисельністю групою є власне болівійці - метиси та креоли. Більшість населення сконцентровано в гірських районах. Державна і літературна мова іспанська. Серед віруючих болівійців переважають католики. Найбільші міста Ла-Пас, Сукре, Кочабамба, Оруро.
Туризм ще не дає суттєвого внеску в економіку, але сприяє розвитку відповідної інфраструктури - наприклад, поліпшення готельних умов (особливо в Ла-Пас).
Нещодавно Болівію було внесено до популярного туру Південною Америкою, який привертає туристів із США, Європи та Японії.
Найбільшу зацікавленість іноземних туристів викликають озеро Тітікака та його околиці (зокрема, рибальство); руїни інкських споруд на острові Сонця; доінкські руїни в Тіауанако; індіанське життя в Альтіплано.
Ще одна туристична траса пролягає через Кордильєри в джунглі Юнгаса. Цей маршрут є дуже популярним, бо протягом кількох годин можна побачити дивовижні краєвиди та відчути кліматичні контрасти Анд.
Список використаної літератури
Брук С.И. Население мира. Этнодемографический справочник, Москва 2008.
Булавин В.И. Боливия. - М.: ИНФРА, 2008
Культура Боливии. - М., 2006
Сашин Г.З. Боливия. Очерк новейшей истории. - М.: ОЛМА, 2006
Сьеса де Леон, Педро. Хроника Перу. Часть Первая. Глава CVII. - Киев, 2008
Українська радянська енциклопедія / За ред. М. Бажана. - 2-ге вид. - К., 1974-1985.
Arzбns de Orsъa y Vela, Bartolomй. Historia de la Villa Imperial de Potosн. Ediciуn de Lewis Hanke y Gunnar Mendoza. Providence, R. I.: Brown University Press, 1965.
Cobb, Gwendolin Ballantine. "Potosн, a South American Mining Frontier." Greater America: Essays in Honor of Herbert Eugene Bolton. Freeport, N. Y.: Books for Libraries Press, 1968, © 1945, pp.39-58.
Die Silbermine von Potosн - Der Berg der Menschen frisst, in: GEO Epoche: Als Spanien die Welt beherrschte. Gruner + Jahr, Hamburg 2008, S.66-76. Fischer Weltalmanach 2007.
Hanke, Lewis. The Imperial City of Potosн. The Hague: Nijhoff, 1956.
https: // www.cia.gov/library/publications/the-world-factbook/geos/bl.html
populstat. info/
Додатки
Додаток А

Размещено на