Історико-геологічні дослідження з пізнання геологічної історії Землі
В середньому девоні море продовжує поширюватись на південь Саксоно-Тюрінгських гір й Богемського щита, на півдні Північно-германської западини й через Прибалтику й Прип’ятський прогин сполучається з СЄП на сході досягає УЩ й затоплює північ Поділля. Майже скрізь поширені глинисті сланці з птероподами й гоніатітами, мергелі й різноманітні вапняки. У багатьох місцях – донний вулканізм.
Фран – максимум трансгресії – затоплені Західні Судети й Центральний масив, відкривається зв’язок з Тенісом, припиняється вулканізм. Скрізь глинисті й карбонатні фації з численною фауною.
Фамен – загальні підняття, море міліє, переважають уламкові відклади. Наприкінці девону відбулися горотворні рухи, які найінтенсивніше виявилися в Бретоні. Фаза отримала назву Бретонської, цією фазою почався новий, другий у палеозої цикл тектогенезу – герцинський. Крім півострову Бретань, ця фаза охопила Богемію, де утворилася складчаста система Барранда, а в ослабленій формі – й Рейнські Сланцеві гори, Вогези та гори Тюрінгії. Найбільша потужність у Рейнських горах – 10000 м.
Альпійсько-Гімалайська – девон виявлений на обмежених площах в серединних масивах або в осьових частинах синкліноріїв. В Європі – Севени, Астурія та Кантабрія, на о-вах Балеарських, Сардинія, Ельба, в східних Альпах, Румунії, Болгарія, о-ви Егейського моря. Характерний поступовий перехід від силуру до девону й карбону. Це свідчення того, що тут не відчувся вплив каледонських та бретонських рухів. Найкращі розрізи в Евенках та Піренеях, де девон карбонатний з гоніатітами, брахіоподами, трилобітами, коралами, які свідчать про наявність всіх ярусів системи.
У Північній Африці – відклади девону – вапняки – Марокканська месетта, Високий Атлас. Марокканські розрізи одні з найкращих.
Кавказ – Передовий хребет – на південному схилі та в осьовій частині Головного Кавказького хребта, де він складений морськими та вулканогенними породами – 5700 м.
На Малому Кавказі – найповніший й в безперервному розрізі спостерігається в Нахічеванській складчастій зоні – вапняки, сланці, пісковики, алевроліти з верствами основних ефузивів. Ранній девон – умовний, решта добре охарактеризовані фауною безхребетних Європейського складу.
Памір – девон карбонатний з фауною.
Азія – в склепіннях хребтів, або в серединних масивах: Мала Азія, Іран, Афганістан, Гімалаї, Бірма, Західний Китай, Індонезія.
Мала Азія – Босфор та захід Понтид у Таврі – вапняки та уламкові породи з багатою фауною. Подекуди між відкладами силуру й девону – кутові неузгодження й сліди розмивів. Морський девон починається з середнього девону.
В Північному Афганістані D складчастий залягає незгідно на метаморфізованій товщі нижнього протерозою й представлений франськими брахіоподами та коралами. В південному Афганістані – відсутній.
В Гімалаях – – Штати Джамму й Кашмір та Читрал. Найкращий у світі розріз силуру-девону-карбону без ознак перерв – пісковики, кварцити, темноколірні вапняки з багатою фауною. Фауна Бірми істотно відрізняється від фауни гімалайського девону, що свідчить про їх ізольованість.
В Індонезії девонські відклади є найдавнішими з числа фауністично визначених систем – представлений сланцями з рештками нижньодевонських коралів й строматопор.
Урало-Тяншанська система – на місці Уралу геосинклінальний морський басейн, поділяється на східну й західну структурно-фаціальні зони:
Східна евгеосинклінальна – вулканізм у нижньому девоні : основні ефузиви, туфогенні породи та осадочні кластичні.
У Західній зоні – відкрите море піщано-глинисті породи й вапняки. Потужність 1000–2000 м. Подібні розрізи морського девону в Мугоджарах, Пайхої, на островах Вайгач, Нова Земля.
Західносибірські герциніди – інгресії моря – руйнування каледонських хребтів.
Тянь-Шанська зона – нижній та середній девон – Середній та Північний Тянь-Шань – горбиста суша, низхідні рухи, вулканізм; Південний Тянь-Шань – успадкований від силуру морський басейн, сполучений з Тенісом, розростався: живет – схід Північного Тянь-Шаню; фамен – досягло південних хребтів Північного Тянь-Шаню. Наступу моря передувало накопичення континентальних порід та ефу зівів.
Казахстанська зона – на межі силуру й девону – гірська суша крім Джунгаро-Балхашської області й Північного Прибалхашша. На схід між гірські западини, в яких – червоноколірні моласи та ефузиви. Наступні віки до франського – поширення моря поступове – Тарбагатай, Чингіз, Байянаульський, Екібастузький, Карагандинський райони; кінець франу – початок герцинського циклу – підняття було короткочасним, фаменське море знову трансгресує й об’єднується з девонським морем Уралу.
В Алтає-Саянській зоні трансгресія в середньому девоні була значно більша за пізньодевонську трансгресію. Відклади: ефузиви, туфі, вапняки, ліпарито-сланцеві, флішові…
В Туві з Середнім девоном пов’язана потужна товща 300 м – кам’яної солі.
Західносибірська й Тургайська западини – верхній девон в свердловинах – на бортах тяжіють до Уралу та Казахстану. Захід Тургайського прогину за винятком морського рамену – червоноколірні конгломерати та вулканогенні породи.
Верхояно-Чукоцька система – всі яруси – найбільш розвинений фран. Девон згідний – морський острівний басейн.
Східно-Азійська система – Пенжинський, Коряцький хребти – геосинклінальні – кремені, вулканогенні, карбонатні.
Монголо-Охоцька – Фауна раннього девону подібна до Казахстанської; у середньому та верхньому девоні – ціла низка Північноамериканських форм. Частина Примор’я та Північна Монголія були нижче рівня моря, де зберігався геосинклінальний басейн, що відокремлював Ангариду від Китайсько-Корейської суші.
Складчасті системи Західної півкулі: Аппалачі – орогенні рухи в девоні переміщувались з півночі на південь.
Східно-Гренландська система – суша – 7000 м – червоноколірна моласа та ефузиви середнього та верхнього девону в грабені.
Кордильєрська система – в ранньому девоні окремі затоки на заході; в середньому та пізньому девоні – занурення та інгресія моря – теригенні й вулканогенні.
У Скелястих горах – за середнього та пізнього девону – до 60 м платформенного карбонатного.
Каньйон Колорадо – девон на верхньому кембрії…
Анди – початок раннього девону – суша; кінець раннього девону – трансгресія. Девон встановлений в горах Болівії, Венесуели, Колумбії, Аргентини; найбільша потужність а Болівії – 5000 м. Найкращі скам’янілості в девоні Колумбії у хребтах на південь від м. Богота – велетенські трилобіти.
Капська система – дві потужні серії по 750 м: Боквельд та Вітеберг.
Східно-Австралійська система – девон в Австралійських Кордильєрах та горах Тасманіє: в західній зоні силур-девон – без перерви; ранній та середній девон – мілководно-морський та вулканогенний; пізній девон утворився в прісній воді, або на суходолі й вулканогенно-осадочний. В центральній зоні – платформенний – до 259 м. В східній зоні – девон морський, потужність 2000–3000 м, а на заході Нової Англії, в складках Великого вододільного хребта до 12000 м.
Головні риси геологічної історії
В девоні горотворчі рухи слабші за силурійські. Протягом всього девону платформи зазнавали диференційованих рухів. Поновлювались геосинклінальні умови. Девон чітко поділяється на два етапи:
1 – ранній – теократичний – величезні материки були оперезані, або перегороджені високими горами, які в умовах континентального клімату інтенсивно руйнувались. За рахунок їх розмиву в перед гірських та міжгірських западинах формувались потужні товщі уламкових континентальних порід. В багатьох районах діяли вулкани. Епіконтинентальних морів було обмаль. Переважали геосинклінальні басейни, кількість яких зменшилась.
У північній півкулі на континентах склалися пустельні, або напівпустельні умови. В пересихаючих лагунах й озерах відкладались пласти гіпсових та солемістких порід.
В гірських районах південної Африки утворились льодовики.
2 – Одночасно починається новий етап опускань й поступове розширення геосинкліналей та епіконтинентальних морів: Корнуол, Рейнські гори, Арденни; Поширюються Андійський геосинклінальний басейн. Епіконтинентальні басейни на території Бразилії і в північних районах Африканської платформи. Поширюється Урало-Тянь-Шанський геосинклінальний басейн.
В середньому девоні збільшується масштаб опускань і акваторії морів. Утворюються западини на платформах СЄП: ДДЗ, Московська, Східно-Російська; на заході Канадської платформи, півночі Африканської.
Аппалацький геосинклінальний басейн наступає на південь й південний схід Канадської платформи. Геосинклінальне море – в западинах Алтає-Саянської й Казахської зон та на великих просторах заходу Сибірської платформи. У герцинській Європі – море у Рейнсько-Германській зоні й через Південну Польщу проникає в західне Поділля та на окраїни УЩ.
Центральна частина Північноатлантичного континенту – суша протягом всього девону з різко континентальними умовами. Такі самі умови на всій Сибірській платформі й прилеглих пасмах ранніх каледонід; на Австралійській платформі.
Ерогенні рухи слабші за ордовицьку та силурійські, але на межі середнього й верхнього девону й головне наприкінці девону в багатьох місцях відбулися горотворні рухи. Майже всі вони зафіксовані в зонах майбутніх герциніди й розглядаються як перша герцинського циклу тектогенезу. Споруди виявились не стійкими, були зруйновані. Яскраві прояви: Армориканська й Аппалацька геосинкліналь; у геосинкліналях Китаю, Монголії, Алтає-Саянської області, Австралії, Рейнсько-Судецької зони тощо).
Клімат – в ранньому девоні сухий, в середньому – помірний, в пізньому девоні – м’який.
Корисні копалини – Нафта й газ – Волго-Уральська обл., Прип’ятська та ДДЗ, Тіман, Мінусинська западина.
Кам’яна сіль – ДДЗ, Білорусь, Нордвікський район Сибіру.
Горючі сланці – Західний Сибір, Кузнецька западина.
Боксити – Салаїрський кряж, Урал – Суброве.
Залізні руди – Урал, Алтай, басейн р. Колими.
Мідний колчедан – Східний Урал, Північний Кавказ.
Марганцеві руди – Східний Урал, Казахстан.
Золото – Урал, Якутія.
Фосфорити – Кузбас.
Алмази – Західний Урал, Тунгуська синекліза.
Вугілля – Ведмежій, Тіману, Північний-схід Кузбасу.
Калійні солі – Саскачеван, Старо-Більське родовище.
Кам’яновугільний період.
За даними ізотопної геохронології кам’яновугільний період почався 345, закінчився 280, тривав 65 млн. р. тому. Назва походить від широкого розповсюдження серед відкладів системі кам’яного вугілля. Система встановлена в 1822 році Д. Конібером та В.Філліпсом в Англії. МСГН та МСК працюють над вдосконаленням поділу системи: який відмінний в країнах СНГ, Західній Європі та США. Нижній карбон складають – турне, візе, серпухів; середній – башкир, московський; верхній – касимов, гжель. Карбон Західної Європи має поділ на дві частини – нижню та верхню. Інший варіант США – дві системи міссісіпська та пенсільванська, але межа на іншому рівні ніж в Європі.
До 1975 р. в СРСР нижній карбон поділявся, як у Західній Європі, тоді нижня частина нам юра була виділена в серпухівський ярус, а верхня приєднана до башкиру.
Загальна характеристика періоду. В карбоні продовжували існувати Північноатлантична, Сибірська, Китайська платформи та суперплатформа Гондвана. Між ними існували Аппалацька, Середземноморська, Тихоокеанська, Урало-Монгольська геосинкліналі та геосинклінальні пояси.
В ранньому карбоні переважало морське осадконагромадження, пов’язане з широкою морською трансгресією. Море займало геосинкліналі, а також заходило на захід, південний захід та схід Північноатлантичної платформи; на північний захід та північний схід Сибірської платформи частково на Китайську платформу. Гондвана являла собою суходіл. Море заходило лише на її окраїни.
Органічний світ та керівні комплекси організмів. Карбон характеризується активним розвитком органічного світу в морі та на суші. Континенти покриваються лісами, що стають місцем життя різноманітних членистоногих. Вологі ліси й болота заселяють різноманітні земноводні – стегоцефали. Через те. Що в карбоні було багато боліт та за древніми земноводними цей період іноді називають земноводним.
До початку карбону зникли граптоліти, трилобіти зустрічаються рідко, вимерли гігантські раки та псилофіти. Археоптерисова флора девону змінилася комплексом деревоподібних рослин, який отримав назву «атракофіт». Цей комплекс існував до середини пермі – судинні спорові рослини, а також перші голонасінні, до особливої групи яких належать кордаїти. Потужна «коренева система» карбонових рослин, велика кількість «листя» спрощували засвоєння ними поживних речовин й сприяли їх бурхливому розквіту. Рослинна маса, що утворилась при цьому, захоронювалась й виникали найбільші в історії Землі накопичення вугілля.
В морях карбону розповсюдились форамініфери, які іноді мали породоутворююче значення. Чисельно збільшились брахіоподи, але їх різноманітність упала. Типовими для карбону були Productidacae, Spireferidacae. Відзначається масова поява чотирипроменевих коралів, які разом з моховатками й водоростями створювали рифи. Багато чисельними були конодонти й морські їжаки. Морські лілеї утворювали на дні зарості. Розквітли гоніатіти, бівальвії, черевоногі. Бівальвії заселяли не тільки моря, але й прісні басейни. Сприятливі умови клімату, пишна рослинність визначили велику кількість наземних членистоногих: павуків, скорпіонів, тарганів, бабок. В морях карбону існували багато численні риби. Різноманітні стегоцефали населяли береги озер, зарослі лісів.
В кінці карбону стегоцефали дали початок першим рептиліям. Прогресивними ароморфічними ознаками рептилій є роговий покрив, що запобігав втраті вологи; розмноження яйцями, які відкладались на суходолі. Це дозволило плазунам мігрувати вглиб континентів.
Для стратиграфії морських відкладів карбону найбільш важливі гоніатіти, форамініфери, брахіоподи й конодонти; корали й бівальвії. Визначення віку континентальних відкладів базується на вивченні рештків рослин. Комплексів спор й пелеципод. Деякі важливі форми: Стегоцефали – покритоголові – Ichtriostega C1, Diplovertebron C3, Dolichosoma, Cotylosaurus…; Fusulina, Eostafella, Schubertella; Chaetetes, Chaetetipora, Aulopora, Cladochonus, Syringoporinus, Roemeripora, Michelinia, Syringopora, Lithostrotion, Lonsdaleia, Caninia, Bothrophyllum; Phillipsia, Griffithites.
Вимирають головоногі з прямою черепашкою, залишились тільки пласко-спіральні, які відокремились в девоні від ортоцератид, їх представники в карбоні – Tainoceras, Metacoceras, Endolobus тощо. Белемнітоподібні бактритоідеї, серед амоноідеї давні ряди: агоніатіти – Pronorites та гоніатіти – Bashkirites, Antracoceras, Goniatites, Gastrioceras. Морські бівальвії – Pseudomonotis, Pernopecten, Aviculopecten, Posidonia та прісноводні – Anthracosia, Anthraconauta, Carbonicola, Anthracomya. Черевоногі – Omphalotrochus, Dawsonella, наземні гастроподи Physidae, Siphonariidae; моховатки – Fenestella, Polypora; кріноідеї – Woodocrinus, Poteriocrinus; правильні морські їжаки – Archaeocidaris. Залишки водоростей Pila, Reinschia – складають основну масу богхедів. Перші гриби, дрібні трав’яні мохоподібні рослини. Вищі псилогенові рослини: плавуни, членистостеблові та папороті. Лепідоліти досягали 40 м висоти, утворювали могутні дихотомічно розгалужені крони; великі кореневища – стигмарії; стовбури були полі, зовні покриті рубцями від опадання спорангій та філоїдів : Lepidodendron, Sigilaria, Bothrodendron; членистостеблові – клинолисти: Sphaenophyllum, каламіти: Annularia, Calamites.
Папороті примітивні й справжні папороті.
Голонасінні. Умовні роди за окремими рештками листів – вайів.
Найбільш високої організації досягли кордаїтові, висотою до 30 м, з широким цільним листям.
Розподіл флори у ранньому карбоні був рівномірним, а в середньому та пізньому карбоні було три фітогеографічних зони: 1-тропічна, яка включала США, Південну та Середню Європу, Китай. Індонезію; 2-північна, або тунгуська, що охоплювала Північну Європу й Азію; 3 – Південна, або Гондванська, яка займала південні материки.
Історія сучасних континентів у карбоні
Східноєвропейська платформа. Карбон поширений майже всюди крім щитів, Білоруської антеклізи та Прибалтики. Широка смуга від Білого моря до Середньо руського підняття, на Тимані та в ДДЗ. Карбонова історія СЄП зводиться до серії тривалих опускань і відносно короткочасних піднять – відповідно – поширень й скорочень басейнів, які її вкривали. Турне 70–80 м – вапняки з про верстками мергелів, глин і доломітів. На периферії піщано-глинисті породи. Фауна свідчить про мілке море, нормальну солоність і відносно високу температуру басейну.
Раннє візе – скорочення моря, на залишеній морем площі – заболочені й вкриті лісами рівнини відклади Пенсільванію представлені вугленосною товщею паралічного походження. В британських каледонідах вугленосна товща у верхній частині нагромаджувалось частково в лімнічних умовах.
Сибірська платформа – переважали континентальні умови на більшій частині C1 - море лише на південно-західній та північно-східній окраїнах платформи. Вапняки й сланці смугою від Курейки до Норильську, в Лено-Вілюйській западині, в Норвик-Хатанзькому районі й на Схилі Анабарського щита. Наприкінці раннього карбону – морські басейни зникли. Потім аж до тріасу тривав новий етап розвитку платформи, основним змістом якого було утворення величезних Тунгуської та Вілюйської западин та нагромадження в них потужних товщ континентальних пісковиків, алевролітів й глинистих сланців з лінзами та пластами вугілля, рештками пелеципод, остракоди та глосоптерисової флори. Комплекс цих порід об’єднаний під назвою тунгуська серія.
Китайська платформа. C1 – море залишилось в південній частині, карбонатні осадки. C2 – трансгресія на північ платформи. При наступі моря на цю територію в результаті перемиву кори вивітрювання, яка утворилась на протязі C1, виникли поклади бокситів й залізних руд. Вище лежить паралічна вугленосна формація – в сотні м.
Територія Катазії в C1 – область зносу. C2 – C3 – утворились карбонатні товщі з проверстками континентальних піщано-глинистих й вугленосних відкладів. Потужність в декілька сотень м.
Гондвана в карбоні як і в девоні більша частина зберігала підняте положення. Лише за раннього карбону крайові частини суперконтиненту опускались. Море існувало на півночі африканської частини Гондвани, куди воно потрапило з Середземноморського поясу геосинкліналей. Породи: піски, глини, карбонати, місцями рифи.
Море було також на заході австралійської частини Гондвани, де утворились карбонатні відклади, на південному сході – теригенні осадки. Континентальні й лагунні породи раннього карбону у Гондвані обмежені: на півночі Африки – периферією морського басейну – піщано-глинисті з рештками рослин. На сході Бразилії – теригенна товща з прошарками вугілля. За середнього карбону море проникало на південний схід Бразилії та в басейн Амазонки.
Середній карбон півночі африканської частини Гондвани – регресія, вугленосна товща. Пізній карбон – знаменний широким зледенінням Гондвани. Тіліти відомі в Африці, на Мадагаскарі, Індостані, в Австралії, Південній Америці та Антарктиді, де вони входять до складу гондванської серії континентальних відкладів. Тіліти – несортировані в різному ступені обкатані гальки й валуни докембрійських порід до 2 м, які вкриті льодовиковою штриховою й зцементовані піщано-глинистим матеріалом. В глинах, що зустрічаються прошарками – рештки риб, молюсків й криноідей – свідчення короткочасного проникнення моря. Тіліти лежать на нерівній, відполірованій льодовиком й покритій шрамами поверхні. Широке розповсюдження тілітів – безсумнівний доказ існування зледеніння в пізньому карбоні Гондвани. Теплий клімат, судячи зі знахідок червоноколірних відкладів, існував лише на півночі Африки. Єдність континенту Гондвана крім кліматичних умов підтверджується також загальним комплексом пізньопалеозойської флори й решток рептилій.
Геосинкліналі та геосинклінальні пояси.
Урало-монгольський геосинклінальний пояс – Уральська, Тянь-шанська, Джунгаро-Балхашська, Зайсанська, Монгольська геосинкліналі – які були відокремлені одна від одної областями каледонської й більш древніх складчастостей. Геологічна історія цих геосинкліналей починаючи з середнього карбону різна через різний прояв в них перших фаз герцинського горотворення.
Уральська геосинкліналь – загальна картина дуже складна, але у зведеному вигляді розрізи трьох зон Уралу такі: західна – нижній карбон органогенні вапняки, середній-верхній – доломіти та доломітизовані вапняки 500–1300 м, нижня перм – моласи. Рекомендується як типовий для морського карбону. Морський басейн простягався й далі на захід в СЄП. На півночі західної зони в візе – вугленосна товща з про верстками вапняків, що стверджує приморське положення заболоченої рівнини. Типовий міогеосинклінальний розріз, червоноколірні й вулканогенні товщі у верхньому карбоні. Мілке море існувало у середній осьовій частині складчастої системи в середньому карбоні. Утворювалась типова морська моласа, місцями вугленосна.
В кузнецькому басейні розріз карбону повний; добре охарактеризований. Детально вивчений, є опорним для Середнього Сибіру й прилеглих районів. Турне-візе – морські карбонатні й теригенні – 1000 м. Вище – вугленосна формація з серпухова ах до верхньої пермі – 5000–8000 м – чергування сірих пісковиків, алевролітів, менше кам’яне вугілля. Кордаїтова флора, є двостулкові, баланси, риби, комахи. В нижній частині формації – горизонт вапняковистих пісковиків з морською фауною. Формація має до 300 пластів вугілля потужністю до 370 м.
Казахстанські каледоніди – в ранньому карбоні – трансгресія, що почалась в верхньому девоні, накопичувались малопотужні карбонатно-кременисті товщі, які у другій половині раннього карбону змінилися теригенними відкладами, місцями вугленосними. Вугленакопичення було потужним на півночі казахських каледонід, а також на границі каледонід та герцинід. В середньому та пізньому карбоні уособились Тенгізька та Джезказганська западини, в яких накопичувались континентальні червоноколірні теригенні осадки. На сході, в Чингіз-Тау – вплив суміжних геосинкліналей – пожвавішала вулканічна діяльність.
Аппалацька геосинкліналь – найбільш інтенсивна акадська фаза, карбонова історія півночі й півдня геосинкліналі різні. На півночі – міжгірні западини й потужні моласи, в значному ступені вугленосні. Накопичення потужних піщано-глинистих товщ в південній частині геосинкліналі в кінці міссісіпського часу було перервано герцинської складчастістю. У пограничній зоні платформної області розвинувся крайовий прогин заповнений вугленосною моласою.
Середземноморський геосинклінальний пояс – розрізи карбону Західноєвропейських герциніди еталонні щодо вироблення стратиграфічної схеми карбонової системи. Дінант – геосинкліналь – типові глинисті сланці з прошарками пісковиків, кременистих сланців, місцями ефузивів місцева назва «кульм». В місцях, що тяжіють до Північноатлантичної платформи – вапняки з численною фауною коралів та брахіоподи, на яких засновано поділ дінанту на турне й візе. Після судецької фази складчастості, що супроводжувалась інтрузіями, на південній окраїні геосинклінального поясу виникла гірська область. Осадконагромадження перемістилось у між гірські прогини, де формувались лімнічні вугленосні товщі. Намюр та вестфал – море збереглося лише на границі гірської споруди й платформи – типовий крайовий прогин – від Південної Англії через північ Франції, Бельгію, Германію, південь Польщі та Чехії – паралічна вугленосна моласа. Накопичення її припинилося в стефанський час, коли в результаті астурійської фази складчастості ця область була захоплена підняттями.
Донбас. Розріз починається з середнього та верхнього девону – конгломерати й гравеліти, пісковики з рештками флори й риб. У вапняках – морська фауна. Відклади до нижнього девону проблематичні. В основі розрізу 10–20 км древніх ефузивів початку утворення авлакогену. Вапняки з багатою фауною. Потужність від см до 5–30 м. Потужність циклів у низах товщі 5–6 м, в середньому карбоні -15–24 м, до 50 м; налічено 330 вугільних пластів, тільки 130 мають промислове значення. Донецький басейн являв собою величезну заболочену лагунну область. Відклади накопичувались за активного прогинання, що компенсувалось осадконагромадження за геосинклінального режиму на фоні коливальних рухів, що обумовило ритмічну будову й складну палеогеографію. Клімат вологий тропічний.
В нижній частині пермі залягають червоноколірні пісковики й аргіліти з сірими прошарками, які несуть мідне зруденіння. Вище – соленосні товщі, що складаються більше ніж на половину з пластів солі та ангідритів, які чергуються з аргілітами та алевролітами. Відклади ранньої пермі Донбасу – чудовий приклад арідних формацій. Умови: сухий, жаркий клімат у засоленому басейні. Іноді зв’язок з морем поновлювався – пласти вапняків з фауною. Структурне неузгодження на межі нижньої та верхньої пермі свідчить про прояв герцинської складчастості, що зібрала в складки всі палеозойські відклади, супроводжувалась магматизмом й метаморфізмом. Герциніди Донбасу й прилеглих районів, де вони перекриті чохлом мезо-кайнозойських відкладів, наростили з півдня Ангариду.
Тихоокеанський геосинклінальний пояс. Західна геосинклінальна область – три типи розрізів: 1-евгеосинклінальний. Потужність карбону 3–4 км. 3-розповсюджений в межах серединних масивів, складений малопотужною карбонатно-теригенною й андезит-базальтовою формаціями.
Східна геосинклінальна область – евгеосинклінальна зона тільки на півночі – вузька смуга вздовж океану від Аляски до Мексики – карбон в кременистих й глинистих фаціях, вапняки, лави й туфи андезитового складу.
В міогеосинклінальній зоні прояв бретонської фази складчастості – відклади міссісіпію всюди залягають неузгоджено на більш древніх утвореннях. В Кордильєрах Північної Америки вони представлені морськими теригенними осадками, а по границі з платформою – карбонатними породами. Через інтенсивний прояв судецької фази складчастості відклади пенсільванію розповсюджено обмежено, вони залягають неузгоджено на підстелюючих породах й представлені конгломератами й грубозернистими пісковиками.
В південноамериканській частині геосинклінальної області бретонська фаза складчастості супроводжувалась гранітними інтрузіями, вона призвела до підняття Центральних Анд, що тривало весь ранній карбон, і до гірського зледеніння. В міжгірських депресіях відкладалася строката моласа з прошарками вугілля, лав й кислих туфів, місцями – заміщується пісками, глинами, вапняками – морські. В пенсільванії утворились вапняки з про верстками глин, які заміщувалися по границі з платформою континентальними червоноколірними породами.
Клімат й палеогеографія
На початку раннього карбону більша частина планети мала вологий клімат, що залишався ще з пізнього девону. Ознаки зледеніння в Центральних Андах не міняють загальної картини. Зледеніння було гірським і відбувалось в зоні помірного вологого клімату, судячи зі знахідок в сусідніх районах одновікових вугленосних відкладів.
Середній та пізній карбон в зв’язку з горотворними процесами й регресією відбулась значна диференціація клімату. У відповідності з реконструкціями Н.М. Страхова на цей час існувало 5 кліматичних зон. Північна помірно-волога окреслювалась за вугленосними відкладами Караганди, Кузбасу, Екібістузу та Тунгуського басейнів. Південніше виділяється арідна зона. Її положення визначають гіпсоносні відклади, відомі в центральних й західних районах США; про верстки доломітів в середньому та верхньому карбоні Європейської частини СНГ, гіпсу й червоноколірних порід в Західному Казахстані, ангідриту в Тянь-Шані, гіпсу в Західному Китаї. Зона вологого тропічного клімату впевнено встановлена за вугленосними відкладами сходу США, західної та Південної Європи, Донбасу. В цій же зоні відомі поклади бокситу. Південна арідна зона пов’язується з виходами червоноколірних відкладів на півночі Сахари й в Бразилії. Нарешті, зона помірного холодного клімату визначається розповсюдженням тілітів в Гондвані.
Відповідно цій схемі екватор в середньому та верхньому карбоні проходив через Панамський перешийок, центральну частину Західної Європи, устя Дунаю та південне узбережжя Каспію. Південний полюс – в Атлантичному океані – на південний захід від південної Африки. М.М Страхов вважав зледеніння верхнього карбону Індії та Австралії гірським, що знаходилось в екваторіальній зоні. Інший варіант пале кліматичної зональності побудований з урахуванням палеомагнітних даних. Уявлення про клімат карбону обгрунтовано викопною фауною. В середньому карбоні простежено три палеофлористичні області – для зони тропічного клімату типова пишна і різноманітна деревинна рослинність – Вестфальська область. Розташування Тунгуської області визначається кордаїтовою тайгою – є сезонні кільця. Область помірного холодного клімату займала більшу частину Гондвани – малорослі папороті, що нагадували рослинність тундри.
Палеогеографічне районування моря не було таким чітким: Середземноморська й Кореальна провінції. Бореальна тісно пов’язана з Північноамериканською. В форельній області зникли фузулініди та колоніальні корали, з’явились нові родини брахіоподи.
Корисні копалини
Головне – широке вугленакопичення – в міжгірних та крайових прогинах герциніди та на платформах. 27% світових запасів. Донецький, Карагандинський, Кизелывський, Підмосковний, Екібастузький, нижні горизонти Кузнецького Мінусинського, Тунгуського басейнів.
Західна Європа: Польща, Чехія, Німеччина, Бельгія, Франція й Англія – «вугільний канал Західної Європи», Астурійський басейн в Іспанії. США – Аппалацький та Пенсільванській басейни.
Більше половини запасів нафти Волго-Уральської провінції пов’язані з карбоном; Оренбурзький газ.
Боксити: Тихвінське та Північно-Онезьке родовища. Родовища Китаю.
Свинець та цинк – родовища хребта Кара-тау та інші в Середній Азії, басейну р. Міссісіпі;
Мідь – Джезказган;
Залізна руда – гора Магнітна, Катарське, Сарбайське, Соколовське.
Золото – Уралу.
Пермський період
Загальна характеристика. Початок – 280, закінчення –235 млн. років тому, тривалість 45 млн. р. Це єдина з геологічних систем, яка виділена на території СНГ. Відклади пермі широко розповсюджені в Європейській Росії, під різними назвами відомі ще «рудознавцям», тому що з ними пов’язані поклади мірі, солей й соляні джерела. Ще в 1831 р. професор Гірничого кадетського корпусу Д.І. Соколов довів синхронність цих відкладів червоному пісковику Германії, а в 1839 році виділив їх в якості самостійної системи, але не дав їй назви. В 1841 р. російський геолог Г.П. Гельмерсен показав пермські відклади на геологічній карті Європейської частини Росії, використав назву «пермський пісковик».
Система була виділена в 1841 році англійським геологом Родеріком Мурчісоном, який і дав їй назву «пермська система». В СНГ пермська система поділяється на два відділи й сім ярусів. Їх стратотипи знаходяться в Передураллі та Європейській частині Росії. Але через значні відміни в складі пермських фауни і флори в різних районах світу, що викликане ізольованістю морських басейнів й контрастністю кліматичних умов, встановлення цих ярусів забруднене. Тому в Західній Європі, та Північній Америці прийняті інші схеми поділу пермської системи. По цій же причині вироблена самостійна шкала для пермських відкладів Тетісу.
| СНГ Тетіс Західна Європа Північна Америка | |||||
| татарський | дорашанський | очоа | |||
| джульфинський | гваделупа капітан | ||||
| казанський | мідійський | борд | |||
| P2 | P2 | мургабський | цехштейн | ||
| уфимський | кубергандинський | верхній | леонард | ||
| кунгурський | болорський | червоний | |||
| артинський | яхташський | лежень | |||
| сакмарський | сакмарський | нижній червоний | вульфкемп | ||
| P1 | асельський | P1 | асельський | лежень | |
Пермський період був часом, коли завершувався герцинський тектогенез. Серед порід, що формувались в цей час значна роль належала лагунним і континентальним відкладам. Серед лагунних порід поширені кам’яна та калійна солі, гіпси, доломіти, ангідрити, хемогенні та оолітові вапняки, які звичайно чергуються з тонко відмученими глинами та алевритами. Серед відкладів континентального походження виділяються піщано-глинисті строкаті та лімнічні вугленосні породи. З морських відкладів пермі розвинені конгломерати, пісковики, різноманітні, органогенні вапняки, сланці, піщано-глинистий фліш.
Вулканогенні породи у складі як морських так і континентальних формацій поширені в Західній Європі, Азії, на Уралі, займають величезні площі на Сибірській платформі.
Органічний світ та його особливості.
В морях були поширені форамініфери; замкові брахіоподи, гоніатіти, які досягли розквіту в ранній пермі, в пізній пермі змінились цератітами. Було багато пелеципод, гастропод, остракоди та конодонтів; а також риб, що опанували морські, прісноводні й солонуватоводні басейни.
Стегоцефали продовжували розквіт в ранній пермі, в пізній пермі згасли, поступившись місцем плазунам. Численні рештки цих тварин відомі в відкладах верхньої пермі Південної Африки, Північної Америки. На території Росії вони вперше знайдені в басейні Північної Двіни в 1895 р. В.П. Амалицьким, де знайдені хижаки, наприклад Inostrantsevia, так