Xreferat.com » Рефераты по государству и праву » Правовий статус особи в Україні

Правовий статус особи в Україні

обраними у представницькі органи державної влади і місцевого самоврядування, брати участь у діяльності політичних партій і громадських рухів тощо; до обов’язків належать: парламентськими методами домагатися політичної влади, обов’язок захищати Батьківщину тощо.

Культурні права та обов’язки, пов’язані з реалізацією у сфері духовних цінностей суспільства: право на освіту та інформацію, га користування закладами культури (театри, кіно, бібліотеки, музеї, заповідники і т.ін.). Обов’язок – берегти культурні надбання народу, володіти державною мовою.

Громадянські права та обов’язки, пов’язані з правом на громадянство, вступом і виходом із громадянства. Це також право на місце проживання, пересування, в’їзд і виїзд за кордон. Обов’язок – захищати інтереси держави і суспільства. Громадянські права та обов’язки дуже тісно пов’язані з політичними, й іноді їх важко відрізнити.

Соціальні права та обов’язки пов’язані з реалізацією права на соціальний захист особи, на матеріальну допомогу, на безпечні умови праці, на пенсію тощо.

Екологічні права та обов’язки спрямовані на раціональне використання, користування дарами природи, землі, води, лісів тощо; це – право користуватися корисними копалинами, збирати гриби, ягоди, плоди в лісах. Обов’язки – берегти природу, фауну і флору, відшкодувати завдані природні збитки тощо.

Трудові права та обов’язки виникають із реалізації права на працю і укладення трудового договору. Ці права передбачено в Кодексі законів про працю, у колективному трудовому договорі, у правилах внутрішнього трудового розпорядку і статутах про дисципліну.

У Конституції також закріплено спеціальні права. До них відносять: право знати свої права і обов’язки (ст.57); право на правову допомогу, на захист (ст.59); право не виконувати явно злочинні розпорядження чи накази (ст.60); право на відшкодування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними діями держави та її органів (ст.56); право на законність і прав осудність, гарантії законності в судовому процесі (ст.62). [7;372]

Закони про нормативно-правові акти, що визначають права та обов’язки громадян, мають бути доведені до відома населення в порядку, встановленому законом. Закони та інші нормативно-правові акти, що визначають права та обов’язки громадян, не доведені до відома населення у порядку, встановленому законом, є нечинними (ст.57 Конституції). Крім того, права і свободи людини та громадянина, які закріплені в Конституції, не є вичерпними (ст.22).

Крім цих видів пав, свобод та обов’язків, також існують житлові, шлюбно-сімейні, процесуальні, моральні, природні, міжнародні права та обов’язки тощо.

Правовий статус громадян України характеризується не лише правами та свободами, а й обов’язками громадян один відносно одного, до держави, державної влади і до суспільства.

Юридичний або правовий обов’язок – це міра необхідності, добровільної або примусової поведінки чи діяльності особи здійснити правомірні дії або утриматися від дій, не порушувати заборонних норм права, які закріплені в Конституції або інших формах і видах права. Обов’язок – це й виконання певних зобов’язань, договорів, угод, обіцянок, які бере на себе особа в процесі укладання таких угод і договорів в усній чи письмовій формі. Юридичний обов’язок – це встановлена законом міра обов’язкової, суспільно необхідної поведінки, а також вид (лінія) поведінки. Це – імперативна або державно-владна форма соціального регулювання. В обов’язках виражається як особисті, так і суспільно значимі потреби та інтереси. Через обов’язок виражається і задовольняється інтерес правомочної особи в різних правовідносинах. Обов’язок також відповідає інтересам правозобов’язаної особи, а в кінцевому підсумку – цілям і завданням всієї політико-правової системи. Обов’язки надають державі громадянську стійкість, стабільність, рівнозначну економічній рівновазі. Без реалізації юридичних обов’язків у державі й суспільстві можуть виникати анархія, свавілля, хаос, беззаконня та безпорядок. Тому юридичне закріплення й виконання правових обов’язків має надзвичайно велике значення для всіх суб’єктів суспільних відносин.

Виконання й дотримання юридичних (правових) обов’язків веде до реалізації права у правовідносинах. Юридичні обов’язки здійснюються здебільшого добровільно, якщо вони усвідомлені, або за допомогою засобів адміністративного, конституційного, судового та інших видів державного і громадського примусу.

У цілому юридичних обов’язків уже багато, але конституційних обов’язків громадян відносно небагато.

1) Один із найважливіших обов’язків, закріплений у ст. 68 Конституції України, - це дотримання і виконання Конституції та законів України: «Кожен зобов’язаний неухильно додержуватися Конституції України та законів України, не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей». Такий обов’язок зобов’язує громадян шанувати, поважати всі закони України і всі ті цінності, які регулюють і охороняють закони.

У цій же статті Конституції закріплено правову презумпцію (припущення): «незнання законів не звільняє від юридичної відповідальності». Цей принцип або презумпція опосередковано зобов’язує громадян України знати закони України, знати свої права та обов’язки, права та обов’язки інших осіб, поважати права, свободи і законні інтереси інших осіб.

2) Другим найважливішим обов’язком громадян є обов’язок захищати Вітчизну. Захист Вітчизни, незалежності й територіальної цілісності України, шанування її державних символів є обов’язком громадян України.

3) У ст.66 Конституції України закріплено, що кожний зобов’язаний не заподіювати шкоду природі, культурній спадщині, відшкодовувати завдані ним збитки. Виконання цих обов’язків кожним громадянином і посадовими особами гарантує права інших громадян на здорове довкілля і природне середовище, на якість харчових продуктів і води, збереження фауни і флори, атмосфери, природи – парків, заповідників, пам’яток культури, архітектури тощо.

4) З переходом України до ринкових відносин ,із зміною економічних та соціальних основ суспільства і держави, введенням приватної власності і права на підприємницьку діяльність держава встановила новий обов’язок – сплату податків. У ст.67 Конституції вказується, що кожен зобов’язаний сплачувати податки і збори в порядку і розмірах ,установлених законом, через подання декларації про свій майновий стан і доходи за минулий рік у порядку, встановленому законодавством про податки. Податки спрямовуються на формування Державного бюджету України, який витрачається на загальносоціальні потреби, утримання державного апарату тощо.

5)Конституція України зобов’язує всіх громадян і посадових осіб держави поважати права, свободи, честь і гідність інших громадян. У ст.3 Конституції закріплено, що людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпека визначаються в Україні найвищою соціальною цінністю.

Утвердження й забезпечення прав і свобод людини є головним обов’язком держави. У ст.28 Конституції зазначено: «Кожен має право на повагу до його гідності.

Ніхто не може бути підданий катуванню, жорстокому, нелюдському або такому, що принижує його гідність, поводженню чи покаранню.

Жодна людина без її вільної згоди не може бути піддана медичним, науковим чи іншим дослідам».

6) У ст.13 Конституції закріплено, що власність громадян «не повинна використовуватися на шкоду людині і суспільству». Власність зобов’язує громадян берегти матеріальні цінності держави, народу, суспільства і свою приватну власність, не завдавати шкоди іншим громадянам у результаті володіння, користування і розпорядження нею. Власність зобов’язує власника використовувати її не лише у своїх інтересах, а й в інтересах усього суспільства.

7) У ст.17 Конституції закріплено обов’язок захищати суверенітет і територіальну цілісність України; забезпечення її економічної та інформаційної безпеки є найважливішими функціями держави, справою всього Українського народу. Цей обов’язок покладається на всі державні органи, органи місцевого самоврядування, підприємств ,установи та організації ,на всіх громадян України та їх об’єднання.

8) У ст.23 Конституції вказується, що кожна людина має обов’язки перед суспільством. «Кожна людина має право на вільний розвиток своїх особистості, якщо при цьому не порушуються права і свободи інших людей, та має обов’язки перед суспільством, в якому забезпечується вільний і всебічний розвиток її особистості». Обов’язки перед суспільством означають, що кожна особа повинна поважати інших людей і всі соціальні цінності суспільства, щоб й інші люди також могли вільно розвиватися за принципом: «вільний розвиток всіх є умовою вільного розвитку кожного».

9) Обов’язок громадян України також полягає в тому, щоб не втручатися в особисте і сімейне життя інших громадян. У ст.32 Конституції записано: «Ніхто не може зазнавати втручатися і його особисте і сімейне життя, крім випадків, передбачених Конституцією України».

10) У ст.35 Конституції закріплено: «Ніхто не може бути увільнений від своїх обов’язків перед державою або відмовитися від виконання законів за мотивами релігійних переконань. У разі якщо виконання військового обов’язку суперечить релігійним переконанням громадянина, виконання цього обов’язку має бути замінено альтернативною (не військової) службою».

11) У ст.37 Конституції зазначено: «Утворення і діяльність політичних партій та громадських організацій, програмні цілі або дії яких спрямовані на ліквідацію незалежності України, зміну конституційного ладу насильницьким шляхом, порушення суверенітету і територіальної цілісності держав, підрив її безпеки, незаконне захоплення державної влади, підрив її безпеки, незаконне захоплення державної влади, пропаганду війни, насильства, на розпалювання міжетнічної, расової, релігійної ворожнечі, посягання на права і свободи людини, здоров’я населення, забороняється»,

12) У процесі підприємницької діяльності громадяни України зобов’язані дотримуватися правил добросовісної конкуренції. У ст. 42 Конституції зазначено: «Не допускаються зловживання монопольним становищем на ринку, неправомірне обмеження конкуренції та недобросовісна конкуренція. Види і межі монополії визначаються законом». [7;381]


2.2 ПРАВОВИЙ СТАТУС ІНОЗЕМЦІВ ТА ОСІБ БЕЗ

ГРОМАДЯНСТВА


Закон України «Про правовий статус іноземців» від 4 лютого 1994 р. іноземцями визнаються особи, які належать до громадянства іноземних держав і не є громадянами України, та особи без громадянства – особи, які не належать до громадянства будь-якої держави (ст.1).[2]

Якщо іноземною державою встановлено обмеження щодо реалізації обмеження щодо реалізації прав і свобод громадянами України, Кабінет Міністрів України може прийняти рішення про встановлення відповідного порядку реалізації прав і свобод громадянина цієї держави на території України.

Здійснення іноземцями своїх прав і свобод не повинно шкодити національним інтересам України, правам, свободам і законним інтересам її громадян та інших осіб, які проживають в Україні. Іноземці зобов’язані поважати традиції та додержуватись Конституції та законів України, шанувати традиції та звичаї українського народу. Іноземці можуть у встановленому порядку іммігрувати в Україну на постійне проживання або для працевлаштування на визначений термін, а також тимчасово перебувати на її території. Іноземець може отримати дозвіл на імміграцію та іммігрувати на постійне проживання в Україну, якщо він:

має в Україні законне джерело існування;

перебуває у близьких родинних відносинах (батько, мати, діти, брат, сестра та ін.) з громадянами України;

перебуває на утриманні громадянина України;

має на своєму утриманні громадянина України;

в інших передбачених законами України випадках.[5;145]

Іноземці, які іммігрували на постійне проживання або для тимчасового працевлаштування, отримують посвідки відповідно на постійне або тимчасове проживання.

Порядок видачі дозволу на імміграцію, а також посвідки на постійне або тимчасове проживання та вирішення інших питань, пов’язаних імміграцією іноземців, визначається Законом України про імміграцію.

Відповідно до Конституції України та законодавства України іноземцям може надаватися притулок.

Іноземці можуть набувати статус біженця за підстави і в порядку, передбаченому Законом України «Про біженців».

До основних прав, свобод та обов’язків іноземців відносять право займатися в Україні інвестиційною, а також зовнішньоекономічною та іншими видами підприємницької діяльності, передбаченими законодавством України. При цьому вони мають такі самі права й обов’язки, що і громадяни України, якщо інше не випливає з Конституції та законів України. Іноземці мають рівні з громадянами України права та обв’язки в трудових відносинах, якщо інше не передбачено законодавством України та міжнародними договорами України. Іноземці, які постійно проживають в Україні, мають право працювати на підприємствах, в установах і організаціях або займатися іншою трудовою діяльністю на підставах і в порядку, встановлених для громадян України. Іноземці, які іммігрували в Україні для працевлаштування на визначений термін, можуть займатися трудовою діяльністю відповідно до одержаного у встановленому порядку дозволу на працевлаштування. Іноземці не можуть призначатися на окремі посади або займатися певною трудовою діяльністю, якщо відповідно до законодавства України призначення на ці посади або зайняття такою діяльністю пов’язані з належністю до громадянства України. Іноземці мають право на відпочинок нарівні з громадянами України. Іноземці, які постійно проживають в Україні, користуються медичною допомогою нарівні з її громадянами.[7;377]

У разі, якщо для призначення пенсії потрібен певний стаж роботи, іноземцю на підставах і в порядку, встановлених законодавством України і міжнародними договорами України, може зарахуватися стаж роботи за кордоном.

Право власності на житло іноземці набувають відповідно до законодавства України. Іноземці повинні дбайливо ставитися до наданого їм житла, додержуватися правил користування жилими приміщеннями. Іноземці можуть відповідно до законодавства України мати у власності будь-яке майно, успадкувати і заповідати його, а також мати особисті немайнові права. Іноземці, які постійно проживають в Україні, мають право на освіту нарівні з громадянами України.

Іноземці, які постійно проживають в Україні, мають право вступати на загальних з громадянами підставах до легалізованих об’єднань громадян, якщо інше не передбачено законами України і якщо це передбачено статутами цих об’єднань. Іноземці не можуть бути членами політичних партій України, їм гарантується право на свободу совісті нарівні з громадянами України.

Забороняється розпалювання релігійної ворожнечі та ненависті, а також образа почуттів громадян України та іноземців через їх релігійні переконання. Іноземці можуть укладати і розривати шлюби з громадянами України та іншими особами відповідно до законодавства України.

Законодавство України іноземцям гарантує недоторканість особи, житла, невтручання в особисте і сімейне життя, таємницю листування, телефонних розмов і телеграфних повідомлень, повагу їх гідності нарівні з громадянами України.

Іноземці не можуть обирати і бути обраними до органів державної влади та самоврядування, а також брати участь у референдумі. На них не поширюється загальний військовий обов’язок, вони не проходять загальний військовий обов’язок, вони не проходять військову службу в Збройних Силах України та інших військових формуваннях, створених відповідно до законодавства України.

В’їзд в Україну іноземцю не дозволяється:

в інтересах забезпечення безпеки України або охорони громадського порядку;

якщо не обхідно для охорони здоров’я, захист прав і законних інтересів громадян України та інших осіб, які проживають в Україні;

якщо при порушенні клопотання про в’їзд в Україну він подав про себе завідомо неправдиві відомості або підроблені документи;

якщо його національний паспорт або документ, який його замінює, віза підроблені, зіпсовані чи не відповідають встановленому зразку або належать іншій особі;

якщо встановлено факти порушення ним законодавства України під час попереднього перебування в Україні.[5;149]

Виїзд з України іноземцю не дозволяється, якщо:

щодо нього ведеться дізнання чи попереднє слідство або кримінальна справа розглядається судом – до закінчення провадження у справі;

його засуджено за вчинення злочину – до відбуття покарання або звільнення від покарання;

його виїзд суперечить інтересам забезпечення безпеки України – до припинення обставин, що перешкоджають виїзду.


ВИСНОВОК:


Отже, конституційні права та обов’язки громадян становлять ядро правового статусу громадян, які закріплені в Конституції України у Розділі ІІ(ст.ст.21 – 68). Нова Конституція України значно розширила права та свободи громадян, враховуючи світовий досвід з цих проблем.

Правовий статус громадянина – це система або сукупність юридичних і природних прав, свобод і обов’язків особи, які закріплені в чинних формах і видах права, зокрема в законодавстві, і складають необхідні потенційні можливості особи мати суб’єктивні права та обов’язки, реалізувати їх у системі суспільних правовідносин, у різноманітних видах діяльності, навчання і спілкування.

Права та свободи громадян можна класифікувати на групи залежно від сфери реалізації їх у суспільному житті: 1) фізичні; 2) особисті; 3)економічні; 4) політичні; 5) культурні; 6) громадянські; 7) соціальні; 8) екологічні та інші.

Правовий статус громадянина у відомій мері відрізняється від правового статусу іноземця (громадянина іншої держави), особи без громадянства. Останні, наприклад, в Україні не беруть участь у референдумах, не обираються в органи державної влади й т.д. Їх права та обов’язки контролюються не лише Конституцією України, але й передбачаються міжнародними договорами та ін.


РОЗДІЛ ІІІ. Захист прав і свобод людини та

громадянина в міжнародному і національному

законодавстві


3.1 Методи гарантування і захисту конституційних прав і свобод

людини і громадянина


Гарантування прав і свобод, як стверджує Ю.Тодика, - «своєрідний зовнішній метод обмеження влади, яка завжди прагне до само розширення і посилення своєї присутності у всіх сферах людського життя».[6;167-168]

У такому разі методологія політичних гарантій повинна розглядатися передусім крізь призму політики держави, спрямованої на створення умов для всебічного розвитку людини, забезпечення її прав і свобод. Політика Української держави чіткіше виражена у ч.2 ст.3 Конституції, де утвердження і забезпечення прав і свобод людини – головний обов’язок держави. Держава відповідає перед людиною зо свою діяльність.

Метод юридичних гарантій прав закріплений у Конституції України, яка встановлює, що: права і свободи людини та громадянина захищаються судом (ст.55); кожен має право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної або моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями або бездіяльністю органів державної влади, місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб, при здійсненні ними своїх повноважень (ст.56); кожному гарантується право знати свої права і обов’язки (ст.57) тощо.[1]

На думку К.Слюсара, «юридично-нормативна методологія гарантування права та свобод людини повинна бути розглянута з урахуванням ще однієї інституціональної категорії – правової мети, котра розуміється насамперед як «забезпечення виконання вимог права». Методологічними засобами реалізації цієї мети є правові настанови, названі юридичними гарантіями законності.[3;36]

Правозахисну загальну і приватну (специфічну, конкретну) мету. Залежно від того, яке коло правозахисних відносин контролюється метою, вона може бути загальною і приватною. Загальна мета здійснюється тільки через методи реалізації приватної (конкретної) мети.

До другої групи входить основна і неосновна мета. Основна – це мета, без реалізації якої норма права і саме право не можуть бути реалізовані. Неосновна мета правового захисту – та, яка посилює ефективність передбачуваної дії тієї чи іншої норми права.

До третьої групи належить мета, що розрізняється через повноту відтворення кінцевого результату: кінцева (первинна, вихідна, перспективна, стратегічна); проміжна (оперативна); безпосередня (найближча, тактична, поточна, конкретна). Кінцева мета досягається шляхом послідовного виконання деяких норм, мета яких залежно від обставин може бути або проміжною, або безпосередньою.

Мета, що розрізняється за ступенем обґрунтованості, становить четверту групу. До неї входять об’єктивно достовірна мета або об’єктивно хибна. Істинність чи хибність тієї чи іншої правової мети виводиться лише з результатів об’єктивного розвитку суспільства та існуючих інтересів усього народу.

Для реалізації мети захисту прав людини недостатньо того, щоб вона була об’єктивно достовірною. Потрібно, щоб вона була і реальною, і своєчасною. Це ознаки п’ятої групи правозахисної мети.

Засоби здійснення правозахисної мети, реальність і своєчасність визначається наявністю об’єктивних і суб’єктивних, матеріальних й інтелектуальних умов та засобів, які має держава. Реальною метою захисту прав людини вважається так, яка забезпечена матеріальною (підкріплена законом про бюджет, наявністю грошової маси у державному і комерційних банках, наявністю відповідної виробничої інфраструктури) та інтелектуально (розроблений правовий механізм реалізації, відповідно до правозахисного закону або норми упорядковане все законодавство і усі підзаконні акти тощо). Своєчасна мета захисту прав людини – це така, яка спрямована на досягнення результату, що відповідає актуальним потребам та інтересам людей.

Шоста група охоплює мету захисту, що відрізняється засобами її реалізації суб’єктами права і яка має умовні назви: «матеріальна» та «інструментальна».[13,49-58]

До сьомої групи правозахисної мети, що розрізняється за характером, належить «юридична» і «не юридична». Їх відрізняє походження (природа). «Юридична» мета виникає в надрах права, «не юридична» - у надрах суспільного буття. «Юридична» мета є не що інше, я «мета у праві», а «не юридична» мета – це не що інше, як «мета права».

Будь-яка мета правового захисту неможлива без конкретної методології її здійснення, котра у першу чергу розуміється як дії і діяльність людей, спрямовані на реалізацію вимог правозахисної мети структурується у два етапи. На першому – відбувається прийняття законодавцем норми права відповідно до поставленої мети, на другому – здійснення мети за допомогою застосування даної норми.

Законодавець конституює методологію правового регулювання правової поведінки людей. За класифікацією В.Кудрявцева, правовий метод має два види: 1) «матеріальні дії» - здійснення своїх прав і обов’язків; 2) «інструментальні дії» - набуття прав і обов’язків; захист своїх прав та законних інтересів. Таким чином, матеріальна мета – це мета охорони прав та їх регулювання. Будь-яка правова «матеріальна» поведінка має юридичний метод, тобто визначену законом чи іншим нормативним актом сукупність процедур, здійснюваних для досягнення певного матеріально-правового результату.

Поведінка, що набула юридичної форми, служить інструментом, засобом для досягнення наступної, більш віддаленої мети, і називається інструментальною поведінкою. Вона визначається «інструментальними» (процесуальними) нормами. Інструментальна мета у методології правового захисту людини – це, в основному, мета захисту її прав. Визначаючи за тією чи іншою людиною певні права і обов’язки та охороняючи їх, законодавство надає кожному право на захист. Захист прав – об’єктивна необхідність, тому що права, надані особі, але не забезпечені необхідними засобами захисту в разі її порушення, є лише декларативні.

У правовій літературі наявні декілька підходів до визначення методу гарантування прав людини. Суть полягає у тому, що, як пише О.Іванов, «гарантування суб’єктивних прав зводиться до вчинення юрисдикційним органом держави певних владних дій, спрямованих на забезпечення уповноваженій особі можливості реалізації належного їй права і на примус зобов’язаних осіб до здійснення певних дій на користь уповноваженого».[11;151]

Так, С.Сабікенов дещо конкретизує метод гарантування прав людини і зауважує, що гарантії суб’єктивних прав та інтересів, які охороняються законом (у широкому розумінні слова) – це здійснювана у встановленому законом порядку правозастосовча діяльність органів держави, зумовлена порушенням або запереченням суб’єктивних прав та інтересів громадян, що охороняються законом, мета якої полягає у відновленні або підтвердженні цих прав й інтересів.

Гарантія права є примусовою правовою, організаційною, матеріально-правовою, процесуальною та іншою діяльністю органів державної влади і управління, а також громадян і негромадян, здійснювати з метою підтвердження або відновлення оскарженого чи порушеного права людини.

Аналіз законодавства і правової літератури свідчить, що методологія гарантування прав людини містить: право на захист, форми захисту, примусові засоби захисту (заходи захисту і міри відповідальності).

Захист права може існувати лише за наявності прав людини на захист права законом. Право на захист у галузевих науках і загальній теорії права трактується по-різному. Обґрунтовуються два підходи щодо методу його матеріально-правового існування. Так, В.Грибанов: право на захист є однією з правомочностей суб’єктивного права, що дає можливість застосувати стосовно правопорушника заходи примусового впливу.[3;37]

Представник іншого підходу до цієї проблеми – О.Іванов переконаний, що право на захист не є властивістю самого суб’єктивного права; це – самосійне право, хоча й тісно пов’язане із суб’єктивним правом.

Зміст права на захист визначається через вимогу уповноваженого суб’єкта до правопорушника або особи, що оскаржує його інтерес. Зміст права на захист містить два види методів: матеріально-правовові і процесуальні.

Матеріально-правовий зміст права на захист охоплює: право людини використовувати проти правопорушника і для захисту свого права власні дозволені законом примусові дії (самозахист): право уповноваженої особи самій застосовувати до правопорушника заходи оперативного впливу; право людини звернутися до органів державної влади і місцевого самоврядування або громадських об’єднань з вимогою примусити зобов’язану особу до правомірної обов’язкової поведінки; право звернутися у міжнародні організації із захисту прав і свобод людини, якщо вичерпані всі внутрішньодержавні засоби правового захисту.

Використання тієї чи іншої методологічної правомочності визначається характером права, що потребує захист. Процесуальний зміст права на захист означає: право людини звернутися за захистом порушеного права у будь-який орган державної влади і місцевого самоврядування або громадського об’єднання у будь-якій законній формі: право на користування правами і процедурами, встановленими для даної конкретної форми захисту права; право на оскарження у судовому адміністративному або громадському порядку рішення компетентного органу з конкретної справи.

Таким чином, методологія права на захист права повинна розглядатися як законодавчо передбачена можливість людини використовувати з метою захисту свого права власні дозволені законом примусові дії або звернутися до компетентних державних чи міжнародних органів (організації) з вимогою примусити зобов’язану особу до правомірної обов’язкової поведінки. Право на захист – не є захистом. Захист означає реалізацію права у конкретних життєвих ситуаціях, конкретних відносинах. Своє право на захист людина може реалізувати різними методами.

Метод захисту прав людини – це регламентований правом комплекс особливих процедур здійснюваних правозастосовчими органами і самою уповноваженою особою в рамках правозахисного процесу спрямованих на відновлення (підтвердження) порушеного (оскарженого) права.

Методологічні особливості захисту прав людини по-різному структуруються на таких рівнях як міжнародний та внутрішньодержавний. Міжнародне гарантування прав і свобод людини включає засоби гуманітарної інтервенції ,силові засоби захисту та засоби тиску. Засоби гуманітарної інтервенції є не правовими, нелегітимними, оскільки вони суперечать принципам сучасного міжнародного права і створюють реальну загрозу як для мирних міждержавних відносин, так і для самих прав та свобод людини. Засоби тиску та силові засоби захисту прав і свобод людини застосовуються за рішеннями Ради Безпеки ООН і розглядаються як крайній захід розв’язання гуманітарних криз.

Найбільш ефективними є політичні та правові засоби гарантування прав і свобод людини. Так, застосування політичних засобів сприяє плідному співробітництву держав у гуманітарній сфері ,яке визначає й відповідну внутрішньодержавну орієнтацію, що впливає на правові системи конкретних держав.[3;38]

Україна приєдналася до Європейської конвенції про захист прав і основних свобод людини (1950 р.) та визнала юрисдикцію Європейського суду з прав людини після прийняття 17 липня 1997 р. Верховною Радою Закону про ратифікацію цього документа з окремими застереженнями, зумовленими особливостями введення у дію деяких положень Конституції України, пов’язаних з гарантіями недоторканності людини та її права на захист.

Залежно від особливостей суб’єкта застосування заходів примусового характеру до правопорушника розрізняють два основних методи захисту права – юрисдикційний і неюрисдикційний. Юрисдикційним методом захисту є діяльність органів державної влади і місцевого самоврядування, а також громадських об’єднань з відновлення порушеного права, здійснювана у рамках встановлених законом процедур, результатом якої є рішення по суті. Неюрисдикційний метод захисту – сукупність дій (заходів) самих уповноважених осіб з відновлення (підтвердження) порушеного (оскарженого) прав без звернення за допомогою до компетентних органів і організацій. Юрисдикційний метод поділяють на судові і несудові (адміністративні і громадські), нотаріальні форми захисту.

Судовий захист, безперечно, посідає центральне місце у досить великому арсеналі засобів, покликаних забезпечити захист прав людини. Судовий метод захисту найдемократичніший і найбільш пристосований для всебічного, повного та об’єктивного виявлення дійсних обставин і причин виникнення цивільних спорів, кримінальних і адміністративних правопорушень, тобто для встановлення істини у справах, що розглядаються судами, і дозволяє на основі цього правильно застосовувати норми матеріального права, вірно вирішувати справи по суті.[3;38]

Чинна Конституція України не містить застереження щодо реалізації права на судовий захист, як це мало місце у Конституції СРСР 1978 р. У останній також передбачалося право оскарження у суді рушень, дій чи бездіяльність державних органів, юридичних осіб у галузі управлінської діяльності у встановленому законом порядку. Однак минуло понад десять років, поки нарешті 1989 р. прийнято Закон СРСР «Про порядок оскарження у суді неправомірних дій органів державного управління і посадових осіб, що порушують права громадян». І громадяни змогли скористатися цим правом.

Детальніше засади судочинства та інші питання, зокрема щодо розгляду справ безстороннім судом, врегульовано у Кримінально-, Цивільно- та Господарсько-процесуальних кодексах. У них встановлюються підстави для відводу суддів, так і порядку вирішення цих питань, що забезпечує право сторін на розгляд справ неупередженим судом. Лише у конституційному судочинстві право на розгляд справи безстороннім судом повністю не забезпечується, оскільки у Законі «Про Конституційний Суд України» питання відводу суддів взагалі не врегульовано, хоча і конституційному провадженні справа має розглядатися неупередженими суддями.

Останнє є важливим, оскільки саме органи конституційного контролю належить особливе місце у захисті прав і свобод людини та громадянина. Конституційні права і свободи, як зазначає А.Козлов, сприймають як норми Конституції та інших законів, що безпосередньо обмежують владу, а тому необхідне вироблення методології здійснення контролю за дотриманням владою правового статусу особи. Процесуальні функції такого контролю поряд з іншими органами державної влади та організаціями здійснюють також органи конституційної юрисдикції.

Конституційний Суд покликаний гарантувати політичну і правову стабільність життя, надійно охороняти права та

Если Вам нужна помощь с академической работой (курсовая, контрольная, диплом, реферат и т.д.), обратитесь к нашим специалистам. Более 90000 специалистов готовы Вам помочь.
Бесплатные корректировки и доработки. Бесплатная оценка стоимости работы.

Поможем написать работу на аналогичную тему

Получить выполненную работу или консультацию специалиста по вашему учебному проекту
Нужна помощь в написании работы?
Мы - биржа профессиональных авторов (преподавателей и доцентов вузов). Пишем статьи РИНЦ, ВАК, Scopus. Помогаем в публикации. Правки вносим бесплатно.

Похожие рефераты: