Авторитаризм: за і проти
У політичному плані авторитаризм зіткнувся з незадоволеністю нових еліт пануючого класу, традиційними лідерами. Усередині правлячого блоку наростають конфлікти, частина його звертається до сторонніх груп за підтримкою, що руйнує міцність режиму.
У ряді випадків авторитаризм втрачає стійкість після того, як він силою припиняє протиборство крайніх політичних позицій і сил, що стоять за ними. У авторитарних країнах наростає рух інтелектуалів, які виражають великі сумніви в потенціях і етиці автократичного панування. Важливий і той факт, що в деяких країнах авторитаризм спочатку вважався тимчасовим явищем, покликаним навести лад, а парламентські інститути були розвинені достатньою мірою.
Не буде помилкою відзначити, що зовнішня дія мала на диктатури безпосередню дію, а в деяких випадках, як, наприклад, в Східній Європі, — вирішальне (у зв'язку з відмовою СРСР від підтримки комуністичних режимів) значення. В цілому крах комунізму спричинив за собою значні політичні зміни в країнах, що розвиваються. Але було б спрощенням вважати, що політика країн Заходу відносно авторитарних режимів однозначно переслідувала мету упровадження демократії. Зовнішньополітичні пріоритети демократичних держав, перш за все США, складалися з трьох основних мотивів.
По-перше, в умовах протиборства з комунізмом Захід щедро забезпечував своїх союзників в "третьому світі" зброєю, не зважаючи на їх політичний устрій. В деяких випадках, наприклад в Пакистані, така підтримка приводила до значного посилення армії, яка потім здійснювала військовий переворот. У Заїрі, по сусідству з "комуністичними" Конго і Анголою, легендарний своєю корумпованістю президент Мобуту одержав від американців сотні мільйонів доларів допомоги тільки за обіцянку боротися з комунізмом. У свій час ходила легенда, що його багатство порівнялося із зовнішнім боргом Заїру, тоді як жителі цієї багатющої в Африці країни дійшли до крайньої бідності. Важко не пригадати і підтримку з боку США диктатури Нго Дінь Дьема в Південному В'єтнамі (1955-1963 рр.), завдяки якій фінансувалася половина бюджету цього антикомуністичного режиму.
Для прикладу та ілюстрації даного пункту також можна навести Філіппіни, коли саме за сприяння США, Фердинант Маркос прийшов до влади, в обмін на обіцянку боротися з комуністичною агресією.
По-друге, пріоритетом західної політики відносно авторитарних держав частіше буває економічний розвиток, ніж політичне, а політичній стабільності віддається перевага над невизначеністю демократичних перспектив. Німецькі журналісти після тривалого вояжу по африканських країнах дійшли наступного висновку: "Не тільки африканські керівники уникали говорити про плюралістичну демократію. Навіть західні уряди і експерти по розвитку зміщували пріоритети на економічний прогрес. І тим більше їх не турбувало положення з плюралізмом думок, мораллю і правами людини, коли на карту ставилися геостратегічні або економічні інтереси. Стабільність і антикомунізм були передумовою для допомоги і співпраці"[29, 226]
По-третє, для багатьох політиків і суспільних організацій принциповим залишалося питання про просування демократичних принципів і ідеалів в країнах, що розвиваються. Ними неодноразово підіймалося питання про дотримання прав людини. До певної міри це дозволяло ухилятися від досить неприємного питання про форми правління і типи політичних систем. У 80-90-е роки західні демократії стали настирливіше вести лінію на демократизацію авторитарних режимів, маючи в своєму розпорядженні вельми дієвий засіб для цього — економічною допомогою. Наприклад, зустріч президента Франції Ф. Міттерана з рядом лідерів африканських держав в червні 1990 р. мала серйозні наслідки для умов надання допомоги, які стисло можна позначити так: без багатопартійної системи і вільних виборів ніякої допомоги для розвитку країн.
Зрозуміло, співвідношення цих пріоритетів зовнішньої політики відносно країн, що розвиваються, у різних західних демократій в конкретні історичні періоди було неоднаковим, але поєднання саме цих принципів характеризує зовнішній вплив на авторитарні системи[19, 118].
Серйозними і дуже наочними свідоцтвами політичної ломки, що відбувається в авторитарних країнах, є конституційна реформа і запозичення принципів правової держави. Рух в цьому напрямі з середини 80-х років набув характеру очевидної тенденції. У Африці, наприклад, з 1989 по червень 1992 р. в 25 державах були або прийняті нові конституції, або істотно змінені старі. Лише в Малаві і Уганді збереглися однопартійні системи.[29, 226]
Загальним місцем цих конституцій є новий підхід до визначення ролі держави: визнання автономності суспільства, відмова від ролі "архітектора національного розвитку" і т.д. Вводиться обмеження президентських повноважень двома мандатами, у ряді випадків розділення постів глави держави і глави уряду. Проте інститут сильного глави держави зберігається. Відбувається розширення компетенції парламенту, і є приклади створення двох палат. Деякі переміщення спостерігаються і у напрямі незалежності судової влади і її гарантій. Є також ознаки департизації озброєних сил.
Які основні орієнтири перехідного руху?
Зробивши ряд узагальнень, ми зможемо накреслити ідеально типову картину цього процесу. Як правило, першою віхою є нова конституція і вибори глави держави і парламенту. Влада переходить в руки уряду, сформованого більш-менш демократичним шляхом. Проте це ще не означає, що демократія побудована. Затвердження демократії як системи політичних взаємозв'язків пов'язане з глибшою трансформацією держави і суспільства, і якраз цей проміжок є найбільш небезпечним з погляду рецидиву диктатури. Вирішальне значення мають не стільки встановлення і облаштування інституційного фасаду, що часто відбувається в першу чергу, оскільки формування цивільного суспільства — незалежних від держави і пануючої партії об'єднань громадян, здатних автономно і в союзі з іншими асоціаціями відстоювати свої права і інтереси. Ці групи і окремі громадяни повинні бути здатні координувати свої дії, створювати коаліції і бути активними захисниками своїх ідеалів. Зрілість елементів цивільного суспільства залежить не тільки від модернізаційних процесів, але і від історичних і культурних умов, що дозволили сформуватися таким об'єднанням.
В цілому про встановлення міцного демократичного ладу з великою упевненістю можна говорити лише в тому випадку, якщо виконуються наступні умови:
— норми політичної поведінки розділяються політичними супротивниками, які перетворюються з ворогів в опонентів;
— основні політичні сили відмежовуються від екстремізму, і він продовжує існувати на периферії суспільного життя;
— демократичні інститути реально і ефективно функціонують;
— створене цивільне суспільство;
— основні політичні сили дійшли мінімального консенсусу по основоположних цінностях;
— існують механізми легітимного врегулювання конфліктів між різними політичними угрупуваннями.
Одна з основних проблем сучасної політичної науки полягає в рішенні питання про стійкість нових демократій. Численні приклади того, що демократія є лише фасадом колишніх тиранічних режимів, що відбувається лише імітація переходу. Наприклад, в Беніне, Замбії або Малі існують демократично вибрані уряди, як може показатися на перший погляд. Насправді це лише маскування між елітної боротьби за можливість контролювати політичні механізми і канали економічної експлуатації, створені колишніми диктаторами. Відбуваються загострення боротьби за розподіл засобів і зростання незадоволеності колишнього привілейованого шару. Ті клани, претензії яких на участь у владних повноваженнях не задоволені, намагаються зіграти роль опозиційних демократичних партій, розраховувавши на західну підтримку. У тих країнах, де всією повнотою влади володіє армія, важко знайти нею противагу в особі інших політичних чинників (профспілок, церкви), оскільки їх вплив незначний. У світі, що розвивається, демократія не сприймається як природна форма політичної організації. Примітно, наприклад, інструментальне відношення лівих угрупувань до демократії, перш за все в Латинській Америці. У країнах, де військові перевороти мають давню традицію, сама ідея демократії вважається приналежністю лівого образу політичної думки. Не дивлячись на те що багато сил в політиці сьогодні добре уявляють собі значення компромісу, радикально налаштовані особи, задаючи тон в багатьох лівих партіях Латинської Америки, використовують ідею демократії лише як гасло і засіб для досягнення своїх цілей — дестабілізації капіталізму і здійсненні революції.[15, 67-89]
Розділ ІІ Особливості антидемократичних державних режимів.
2.1 Оцінка антидемократичних режимів.
Оцінити авторитарні режими досить важко через їх багатоманітність, та наявність у них суттєвих розбіжностей між ними. Проте можливо дещо узагальнено дати характеристику позитивним та негативним рисам авторитарних та тоталітарних режимів.
До числа слабких сторін авторитаризму можливо віднести наступні:
Курс політики, як внутрішньої та і зовнішньої влади повністю залежить від позиції главі держави, або групи осою що здійснюють авторитарну владу.
У громадян відсутні можливості попередження політичних авантюр та свавілля влади, що може вилитися у небажані та негативні наслідки. Прикладом такої неможливості можна вважати правління Фердинанта Маркоса у Філіппінах. Там неодноразово виникали такі ситуації при яких, у випадку наявності процедури запобігання діям (наприклад "право вето") або процедури відсторонення від влади (наприклад процедура "імпічменту"), країна мала можливість вийти з деяких кризових явищ з меншими втратами.
При авторитарних режимах діє обмеження інститутів артикуляції, політичного вираження суспільних інтересів. Тому іноді проведення певних дій є відірваним від реальності, та не має під собою необхідних підстав.
Дуже часто діє принцип адміністративно-командної системи в економіці, що спричиняє негативні наслідки для економіки. Спроби проводити економіку без оглядки на ринкові закони також характерне і для багатьох напівавторитарних держав. В умовах панування командно-адміністративної системи негативні явища дають взнаки і в соціальній сфері. Загальмування темпів зростання економіки у сукупності із залишковими принципами фінансування соціальних програм відбиваються на рівні добробуту народу. Це завжди наближає до кризових явищ.
На загальну думку, у авторитарних країнах від конкретної особи нічого не залежить. Через це у пересічного громадянина відсутнє прагнення до можливих змін, а як результат і відсутня політична культура, політична думка. При демократії кожний громадянин відчуває відповідальність за майбутнє своєї держави та має стимули для підвищення своєї свідомості.
В деяких випадках можливі фізичні розправи. При авторитарному режимі, громадяни не можуть бути впевнені у виконані їх прав. В авторитарних режимах можливі репресії, фізичні розправи над опозицією, та деякі інші порушення.
Авторитарний режим за своєю суттю, як правило є консервативним. При авторитаризмі верхівка влади дуже важко сприймають зміни, особливо тоді, коли ці зміни мають зазіхання на їх необмежену владу. Ця ознака не завжди характерно, наприклад у революційній формі авторитаризму, так як він може бути встановлений саме з цілю змінити певні фактори.
Через опору на силу, дуже часто фінансування на військову сферу перевищує фінансування на соціальні та інші нужди, і в результаті призводить до зниження добробуту населення держави.
Зазначені вище негативні риси не є вичерпним переліком. Річ у тому, що досить важко визначити їх більшу кількість через те, що більшість негативних рис не є притаманними всім, або навіть більшості авторитарним державам. Дані визначені риси є більш-менш загальними для усіх авторитарних режимів.
Стосовно позитивної оцінки авторитарного режиму, то в даному випадку це доволі спірне питання. Як вже було зауваження, то в більшості випадків всі позитивні риси залежать від особистості диктатора, який і здійснює владу. До того ж, якщо прослідкувати історично, то все залежить не лише від проведеної політики, але й від особистого характеру, психологічних особливостей і деяких інших факторів. Сталін, незважаючи на свою маніакальність, зміг зробити з СРСР величну державу, хоча проведення політики подібної йому в більшості випадків мало спричинити глибоку кризу, яка було б неможливо вирішити без зміни керівництва. Фердинант Маркос міг добитися величезного розвитку економіки на Філіппінах під час його управління. Таких прикладів в історії є величезна кількість. В цілому позитивні риси авторитарних режимах найбільш чітко проявляються в екстремальних ситуаціях.
Щодо конкретних позитивних рис то можливо привести наступні:
Авторитарна влада має високий потенціал до збереження політичної та соціальної стабільності. При авторитаризмі як правило всі потрясіння зводяться до найменших втрат.
Авторитаризм має можливість швидко мобілізувати всі необхідні матеріальні, людські, інтелектуальні і навіть духовні ресурси для подолання певних важливих завдань.
Авторитаризм має змогу проводити швидку реакція на надзвичайні обставини. У випадку можливості війни, авторитаризм може провести війну з більшою ефективністю ніж інша державна система влади.
Авторитаризм має найбільший потенціал для перемоги політичних суперників.
Авторитаризм має змогу найбільш швидко та чітко реагувати на деякі обставини, які необхідно вирішити, і в результаті має найбільший потенціал до оперативності дій. Так склалося через те, що в авторитарних режимах нема необхідності у довгих обговореннях та узгодженнях дій.
Авторитаризм, при правильному проведенню пропагандиських та інформаційних робіт, незважаючи на вузьку соціальну базу, може користуватися всенародною підтримкою.
Авторитарний режим є ідеальним варіантом режиму для країн, що розвиваються.
В сучасних умовах авторитаризм, що не спирається на масову підтримку населення та декотрі демократичні інститути приречений на розпад, та не буде мати змогу прогресивно розвивати суспільство. Такий авторитарний режим в результаті може перетворитися у кримінальний режим особистої влади, що може мати руйнівні наслідки для суспільства. Тому якщо грамотно поєднувати авторитарні та демократичні елементи, можливо досягти великих успіхів.
Демократично орієнтовані авторитарні режими недовговічні, так як не можуть довго знаходитися у точці спокою, а доволі швидко розвиваються. Як правило в результаті їх перспективою є або більш жорстокий авторитаризм, або демократия.
2.2 Державний режим у республіках колишнього СРСР.
Пройшло вже майже півтора десятиліття з тих пір, як мир виявився, втягнутий в гігантський експеримент по виявленню позитивних рис різних стратегій політичного розвитку. Стартуючи одночасно в серпні 1991 року, п'ятнадцять радянських республік, що входили в колишній Радянський Союз, ставши незалежними державами, одержали можливості для вибору варіантів формування власного майбутнього.
Озираючись назад з висоти сьогоднішнього дня, не можна не погодитися з тими політологами, які вважають, що початковою точкою посткомуністичної трансформації колишніх радянських республік був не традиційний тоталітаризм, а авторитаризм, але вже м'який і безсилий. І хоча зовнішні атрибути комуністичного тоталітаризму в цих республіках ще збереглися, вони вже не виконували колишньої ролі. Тобто розвиток держав, що утворилися після розпаду СРСР, починали своє існування з авторитарного режиму державної влади.
Кажучи про типи політичних режимів, які сформувалися і вже укорінялися в колишніх радянських республіках, менше всього хотілося б міркувати про «упущені можливості», «нерівні стартові умови», про «драматичне співвідношення політичних сил» на тому або іншому етапі пострадянської трансформації і т.п. Саме це сьогодні превалює в параполітологічних, а точніше, в пропагандистських «дослідженнях», написаних в рамках соціального замовлення, тобто, по суті, що є маніпулятивними по своєму призначенню. [13, 203]
Стартуючи з однієї крапки, пострадянські країни розвивалися далеко не однаково. І імпульси національно-державного самовизначення, придбані в процесі розпаду колишнього Радянського Союзу, і геополітичне положення, і національно-цивілізаційна ідентичність, і соціокультурні умови, і якість політичних еліт, і ступінь впливу на політичний процес з боку демократії Заходу і т.д. виявилися різними. Все це привело до типологічної різноманітності політичних режимів, що виникли в процесі 13-річних трансформацій на базі колишніх радянських республік.
Схожим у всіх державах став напевно лише інститут президентства. Він з'явився як природний продукт розкладу і трансформації партійно-державних структур авторитарного «соціалізму». Власне пости президента, зайняті тими або іншими пострадянськими лідерами, причому в багатьох країнах — колишніми керівниками республіканських компартій, перетворилися на основний інститут визначення політичного курсу.
Можна виділити чотири основні типи політичних режимів, що сформувалися в 15 колишніх радянських республіках: 1) демократичні; 2) напівавторитарні; 3) авторитарні; 4) неототалітарні. [15, 182]
Перший тип політичного режиму склався в трьох колишніх радянських прибалтійських республіках — Латвії, Литві і Естонії, і сьогодні маловірогідне, щоб вони, особливо після вступу в ЄС, зійшли з демократичного шляху розвитку.
До другого типу — напівавторитарному (тут я скористаюся терміном, введеним в науковий обіг американським дослідником Мариною Оттауей) — можна віднести політичні режими, що функціонують в Україні, Грузії, Азербайджані, Вірменії і Молдавії. Не можна не згодитися з доводами цього політолога, що напівавторитарні режими — зовсім не результат невдалих спроб демократизації і не демократія, що переживає процес становлення, а «свідомо впроваджувані альтернативи демократії». Лідери напівавторитарних режимів свідомо вибрали шлях обмеженої трансформації, більш відповідної їх інтересам, і в той же час вирішили зберегти видимість демократії, не піддаючи себе політичним ризикам. При цьому одні напівавторитарні режими (наприклад в Україні), можуть переживати динамічні зміни завдяки наявності перш за все демократичної контрєліти, що дає можливості для позитивних змін, інші ж є прикладом стійкого напівавторитаризму із стабільним балансом політичних сил, що дозволяє тривалий час зберігати існуючу систему влади (як в Азербайджані).
Авторитарні політичні режими— це Росія, Білорусь, Казахстан, Киргизія, Таджикистан. Визначення головних відмінностей авторитарних режимів від режимів демократичних, на думку французького політолога Пилипа Бенетона, викликає труднощі: «перші відкидають демократичну гру, вільну конкуренцію на виборах, ризик для правителів бути відправленими до відставки виборцями; або вони відкидають вибори, або організовують помилкові вибори з наперед відомими результатами. Авторитарний режим допускає альтернативність лише при зміні власної природи». [13, 156-157]
І, нарешті, четвертую групу пострадянських країн, до якої слід віднести Туркменістан і Узбекистан, можна кваліфікувати як неототалітарні. Так я називаю новітній різновид тоталітаризму, при якому тотальний контроль, систематичне примушення і насильство (або загроза їх застосування) здійснюються з боку влади по відношенню до більшості населення, причому не в жорстких (на відміну від тоталітаризму класичного), а у відносно м'яких, але витонченіших формах, за допомогою безлічі стійких залежностей (і відкритих, і латентних— правових, економічних і т. і.).
Відмінність між авторитаризмом і тоталітаризмом (неототалітарізмом) складніша і є предметом суперечок. На думку Пилипа Бенетона, «якщо авторитарний режим жорстокий з опозиціонерами, він є непридатним для тих, хто піклується про політичні права і про інтелектуальну свободу, то тоталітарний режим ігнорує весь народ в цілому в його повсякденному житті і в його природній свідомості; авторитаризм нав'язує людям лише часткову капітуляцію, тоді як тоталітаризм — повну».
Проте загальний тренд політичних трансформацій все ж таки оспорити важко: тільки країни Балтії повною мірою скористалися демократичними імпульсами, що виникли в процесі розпаду СРСР, а також третьою хвилею демократичного транзиту і допомогою з боку Заходу в реалізації свідомо вибраного, а не імітованого демократичного курсу.
Що ж до решти дванадцяти колишніх радянських республік, то шлях, пройдений ними за 13 років — це шлях по колу авторитаризму, який лише видозмінював і удосконалював свої форми, але зовсім не міняв при цьому свою суть. Відповідь на питання, хто винуватий, не потребується.
Втім, для деяких з названих вище напівавторитарних країн — і перш за все для України — шанс вирватися з полону виключно живучого авторитаризму, що виявився, поки залишається. Питання лише в тому, чи скористаються вони цим шансом. [26, 7]
Проте для декотрих з них, наприклад Росії демократичний режим неможливо ввести, як у прибалканськитх країнах, за допомогою шокової терапії. Річ у тому, що в великій кількості цих держав не сформовані необхідні передумови та суспільні чинники для переходу до демократії.
Першим завданням парламенту завжди були економічні питання. Про це говорить вся історія західних країн, котрі ми вважаємо "взірцем демократії". Але в цих країнах у парламенті спочатку були саме ті люди, які і мають найбільший вплив на економіку. Саме вони і біли складом електорату. Але, що ми бачимо зараз? Більша частина електорату – малозабезпечені верстви населення, котрі проте є одночасно і найбільш розвинуті інтелектуально – лікарі, вчені, вчителі, інші. Але всі вони хочуть мати гідне життя. І тому готові вибирати популістів, тих хто готовий, хоча б на словах видати більше грошей цим верствам. Але неминуче призведе до кризи.
В той же час ті, хто повинен мати контроль і вплив на бюджет залишаються у меншості. У них є два шляхи – або не сплачувати податки та збори, або продавлювати "своїх" кандидатів до парламенту, не зважаючи на волю народу.[27, ст. 2]
ВИСНОВОК
Метою даної курсової роботи було визначення сутності антидемократичних режимів, та дати їм оцінку. Мета в цілому досягнена, так як це питання у роботі було висвітлено доволі чітко.. Підводячи підсумок курсової роботи можна сказати, що авторитаризм – це режим необмеженої державної влади, яка здійснюється однією особою, або невеликою групою осіб, влада є непідконтрольною та непідзвітною населенню, як правило має вузьку соціальну базу.
В роботі визначена внутрішня сутність авторитарних та тоталітарних режимів, дана загальна оцінка авторитарним режимам. Проте позиція Аристотеля стосовно оцінки таких режимів залишається дуже актуальною. Диктатури є найкращім видом правління, проте залишається питання особи диктатора. Всі позитивні та негативні риси можуть змінити свою сутність в залежності від особи тирана. Проте майже неможливо знайти достатньо розумну та сильну особистість, яка до того ж не почала узурпувати владу та використовувати її у своїх особистих цілях. В такій ситуації усі позитивні риси перетворюються на негативні.
Через це авторитарну владу необхідно стримувати за рахунок декотрих, обмежених у своїй діяльності, демократичних інститутах. Такими наприклад можуть бути регулярні підтвердження довіри населення до осіб, що здійснюють владні повноваження, наявність парламенту, та інші. В такому разі ми будемо мати демократично налаштований авторитарний режим. Такі режими через деякий час перетворюються на демократичні режими, якщо вони не перетворяться на стабілізаційні авторитарні режими.
Завжди можуть існувати такі обставини, що призводять до необхідності змін. В такому разі, можуть утворитися тимчасові, революційні авторитаризми. На меті діяльності такого режиму стоїть саме проведення необхідних змін.
Як висновок можливо зазначити, що оцінка авторитаризму все одно впирається у людський фактор. Тільки людський фактор визначає позитивні та негативні риси.
У роботі була визначена відмінність авторитарних та тоталітарних режимів, та дана характеристика важливості цього питання. Так хоча ці режими близькі за деякими рисами, проте це явища дещо різного порядку. Найважливішою рисою, що різнить ці режими є те, що авторитарна держава не проводить тотального контролю за усіма сферами життя. До того ж є різниця у часовому вимірі. Так тоталітаризм називають феноменом ХХ століття, так як тільки в цьому столітті він зміг з’явитися, в той час як авторитарний режим є найбільш розповсюдженим в історії людства. До нього відносяться східні деспотії, римські імперії, монархії, диктатури, військові хунти, та інші режими.
Стосовно розвитку держав, які утворилися після розпаду СРСР, то більшість з них по тим чи іншим рисам, має відношення до авторитарного режиму. Навіть в Україні влада не є підконтрольною та підзвітною громадянам. Все ще не завершено формування самостійної правової системи, що мала зробити з України справді правову та демократичну державу, як це вказано в Конституції.[1, ст. 2]
В роботі ьули застосовані праці відомих політологів та юристів сучасності. Питання авторитаризму було розглянуто як с юридичної, позиції так і з позиції політології. На мій погляд це було необхідно, так як використовуючи тільки одну позицію, можливо було би дати лише однобоку позицію. В роботі також біли висвітлені праці філософів та журналістів.
В цілому мета та завдання курсової роботи виконані, всі питання висвітлені.
ВИКОРИСТАНІ ДЖЕРЕЛА
І. Нормативно-правові документи
1. Конституція України, від 28.06.1996.
2. Конституція США від 17 вересня 1787. Станом на 2006 р.
3. Конституція Німецької держави (Веймарська) від 11 серпня 1919 р. Історія держави та права Зарубіжних країн. – Хрестоматія. К.: Ін Юре, 2002 рік.
4. Німеччина. Указ про захист народу та держави від 28 лютого 1933 р. Історія держави та права Зарубіжних країн. – Хрестоматія. К.: Ін Юре, 2002 рік.
5. Німеччина. Указ проти зради німецького народу і зрадницьких підступів від 28 лютого 1933 р. Історія держави та права Зарубіжних країн. – Хрестоматія. К.: Ін Юре, 2002 рік.
6. Закон про злиття областей з імперією від 7 квітня 1933 р Історія держави та права Зарубіжних країн – Хрестоматія. К.: Ін Юре, 2002 рік.
7. Закон проти утворення нових партій від 14 липня 1933 р. Історія держави та права Зарубіжних країн. – Хрестоматія. К.: Ін Юре, 2002 рік.
8. Закон про перебудову імперії від 30 січня 1934 р. Історія держави та права Зарубіжних країн. – Хрестоматія. К.: Ін Юре, 2002 рік.
9. Закон про ліквідацію рейхсрату від 14 лютого 1934 р. Історія держави та права Зарубіжних країн. – Хрестоматія. К.: Ін Юре, 2002.
10. Закон про забезпечення єдності партії та держави від 1 грудня 1933 р. зі змінами за законом від 8 липня 1943 р Історія держави та права Зарубіжних країн. – Хрестоматія. К.: Ін Юре, 2002.
11. Закон про верховного главу Німецької імперії від 1 серпня 1934 року. Історія держави та права Зарубіжних країн. – Хрестоматія. К.: Ін Юре, 2002.
ІІ. Основна література
12. Скакун О. Ф. Теорія держави та права. – Х.: Консул 2001.
13. Сааданбеков Ж. С. Сумерки авторитаризма: закат или рассвет. – К.: Ніка-центр 2000.
14. Данте Алигьери. Монархия. / Пер. с итал. В.П. Зубова; Комментарии И.Н. Голенищева-Кутузова. – М.: “Канон-пресс-Ц” – “Кучково поле”, 1999.
15. Креленко Д.М. Тоталитарные режимы XX века: недемократические системы в странах Европы: Учебно-методическое пособие для студентов исторических факультетов СГУ / Сарат. гос. ун-т им. Н.Г. Чернышевского. - Саратов, 2003.
16. Мочкин А.Н. Парадоксы неоконсерватизма: (Россия и Германия в конце XIX - начале XX века) / РАН. Ин-т философии. - М. 1999.
17. В.П. Пугачев, А.И.Соловьев. ВВЕДЕНИЕ В Политологию. – М.: АСПЕКТ ПРЕСС, 2000 г.
18. Юрій М. Ф. Основи політології. Навчальний посібник. – К.: Кондор, 2003 рік.
19. Конституційне право зарубіжних країн, за загальною редакцією В. О. Ріаки. – К.: Юрінком Інтер, 2004
20. Сумский В.В. Фердинанд Маркос. Зарождение, эволюция и упадок диктатуры на Филиппинах / РАН. Ин-т мировой экономики и междунар. отношений. - М., 2002.
21. Щелчков А.А. Режим "государственного социализма" в Боливии, 1936-1939 / РАН. Ин-т всеобщ. истории. Центр латиноамер. исслед.; Отв. ред. Н.П. Калмыков. - М., 2001.
22. Доватур А.И. “Политика” Аристотеля // Аристотель. Сочинения: В 4 т. Т.4 – М.: Мысль, 1983
23. Дивов О. И. Выбраковка. – М.: ЭКСМО-ПРЕСС, 2000 г.
24. Хропанюк В.Н. Теория государства и права. – М.: Отечество, 1993
ІІІ. Додаткова література
25. Тегеран – Ялта – Потсдам: Сборник документов / Сост.: Ш.П. Санакоев, Б.Л. Цыбулевский. – 2-е изд. – М.: Издательство «Международные отношения», 1970.
26. От авторитаризма к… авторитаризму? Украина в политическом интерьере бывших советских республик. Владимир Полохало. Газета "Зеркало недели" 30.08.2004
27. Демократия в России невозможна. Максим Момот. prognosis/news/world/2005/8/22/eep_ua.html; 20.02.2006
28. Безуглов А.Л. Принципы разделения властей / Государство и право, № 10, 1998 г. Ст.. 9
29. Hoering U., Wichterich Ch. Kein Zustand dauert ewig: Africa in den neunziger Jahren. Goettingen, 1991. S. 226.
30. Государство и право. 1992. №12. С. 118.