Xreferat.ru » Рефераты по государству и праву » Особливості правового режиму земель історико-культурного призначення

Особливості правового режиму земель історико-культурного призначення

Зміст


Вступ

1. Склад земель історико-культурного призначення

2. Державна, комунальна та приватна власність земель історико-культурного призначення

3. Охоронні зони навколо об'єктів історико-культурної спадщини

4. Порядок використання земель історико-культурного призначення

Висновок

Список використаних джерел


Вступ


Виділення земель історико-культурного призначення в окрему категорію земель особливої державної охорони пов'язане з необхідністю збереження об'єктів культурної спадщини українського народу, які знаходяться на відповідних землях.

Унікальний історико-культурний потенціал України був віднесений Генеральною схемою планування території України, затвердженою Законом України від 7 лютого 2002 р. № 3059-ІІІ, до передумов використання її території, що сприяють соціально-економічному розвитку держави. Саме тому забезпечення реконструкції та реставрації історичних будівель, охорони і збереження пам'яток історико-культурної спадщини, природного ландшафту визнано одним із пріоритетних завдань у сфері містобудування (Указ Президента України «Про пріоритетні завдання в сфері містобудування» від 13 травня 1997 р.)1.

Об'єктом культурної спадщини законодавство України може визнати місце, споруду (витвір), комплекс (ансамбль), їх частини, пов'язані з ними території чи водні об'єкти, інші природні, природно-антропогенні або створені людиною об'єкти незалежно від стану збереженості, що донесли до нашого часу цінність з антропологічного, археологічного, естетичного, етнографічного, історичного, мистецького, наукового чи художнього погляду і зберегли свою автентичність.

Склад цих земель та їх поділ на види залежно від характеру об'єктів, які на них розташовані, визначається 53 статтею ЗКУ. Такий поділ є похідним від класифікації об'єктів культурної спадщини, наведеній у ст. 2 Закону України «Про охорону культурної спадщини» від 8 червня 2000 р., хоча ці дві класифікації повністю не співпадають.

1. Склад земель історико-культурного призначення


До земель історико-культурного призначення належать землі, на яких розташовані:

- історико-культурні заповідники, музеї-заповідники, меморіальні парки, меморіальні (цивільні та військові) кладовища, могили, історичні або меморіальні садиби, будинки, споруди і пам'ятні місця, пов'язані з історичними подіями;

- городища, кургани, давні поховання, пам'ятні скульптури та мегаліти, наскальні зображення, поля давніх битв, залишки фортець, військових таборів, поселень і стоянок, ділянки історичного культурного шару укріплень, виробництв, каналів, шляхів;

- архітектурні ансамблі і комплекси, історичні центри, квартали, площі, залишки стародавнього планування і забудови міст та інших населених пунктів, споруди цивільної, промислової, військової, культової архітектури, народного зодчества, садово-паркові комплекси, фонова забудова.

Закон «Про охорону культурної спадщини» виділяє 6 основних видів відповідних об'єктів:

- археологічні (городища, кургани, залишки стародавніх поселень, стоянок, укріплень, військових таборів, виробництв, іригаційних споруд, шляхів, могильники, культові місця та споруди, мегаліти, наскальні зображення, ділянки історичного культурного шару, поля давніх битв, рештки життєдіяльності людини, що містяться під водою);

- історичні (будинки, споруди, їх комплекси (ансамблі), окремі поховання та некрополі, визначні місця, пов'язані з важливими історичними подіями, з життям та діяльністю відомих осіб, культурою та побутом народів;

- монументального мистецтва - твори образотворчого мистецтва, як самостійні (окремі), так і ті, що пов'язані з архітектурними, археологічними чи іншими пам'ятками або з утворюваними ними комплексами (ансамблями);

- архітектури та містобудування - історичні центри, вулиці, квартали, площі, архітектурні ансамблі, залишки давнього планування та забудови, окремі архітектурні споруди, а також пов'язані з ними твори монументального, декоративного та образотворчого мистецтва);

- садово-паркового мистецтва (поєднання паркового будівництва з природними або створеними людиною ландшафтами);

- ландшафтні (природні території, які мають історичну цінність)2.

За типами Закон поділяє об'єкти культурної спадщини на споруди, комплекси (ансамблі) та визначні місця.

Більш широкий, порівняно з ст. 53 ЗК, перелік видів об'єктів культурної спадщини, який виділяється в Законі «Про охорону культурної спадщини», свідчить про те, що для надання земельній ділянці статусу земель історико-культурного призначення недостатньо лише наявності на відповідній території історико-культурного об'єкта - необхідно визнання особливого статусу такого об'єкта державою шляхом вчинення певних юридичних дій, зокрема включення об'єктів культурної спадщини до Державного реєстру нерухомих пам'яток України, Списку охоронюваних археологічних територій України, Списку історичних населених місць України тощо.

Державний реєстр нерухомих пам'яток України ведеться за категоріями пам'яток національного та місцевого значення. Порядок визначення категорій пам'яток встановлюється Кабінетом Міністрів України. Із занесенням до Реєстру на об'єкт культурної спадщини, на всі його складові елементи поширюється правовий статус пам'ятки (ст. 13 Закону «Про охорону об'єктів культурної спадщини»)3.

Занесення до Реєстру пам'яток національного значення, вилучення з нього, зміна категорії пам'ятки провадиться згідно з постановою Кабінету Міністрів за поданням центрального органу виконавчої влади у сфері охорони культурної спадщини. Щодо пам'яток місцевого значення рішення приймається центральним органом виконавчої влади у сфері охорони культурної спадщини за поданням відповідних органів охорони культурної спадщини або Українського товариства охорони пам'яток історії та культури, інших громадських організацій, до статутних завдань яких належать питання охорони культурної спадщини.

Відповідно до ст. 31 Закону «Про охорону культурної спадщини» топографічно визначені території чи водні об'єкти, в яких містяться об'єкти культурної спадщини або можлива їх наявність, можуть оголошуватися рішенням центрального органу виконавчої влади у сфері охорони культурної спадщини охоронюваними археологічними територіями на обмежений або необмежений строк за поданням відповідного органу охорони культурної спадщини. Правовий режим охоронюваної археологічної території визначається центральним органом виконавчої влади у сфері охорони культурної спадщини. Список охоронюваних археологічних територій України за поданням центрального органу виконавчої влади у сфері охорони культурної спадщини затверджується Кабінетом Міністрів України4.

З метою захисту традиційного характеру середовища населених місць вони заносяться до Списку історичних населених місць України. Відповідний Список за поданням центральною органу виконавчої влади у сфері охорони культурної спадщини затверджується Кабінетом Міністрів України.

Межі та режими використання історичних ареалів населених місць, обмеження господарської діяльності на територіях історичних ареалів населених місць визначаються у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України, відповідною науково-проектною документацією, яка затверджується центральним органом виконавчої влади у сфері охорони культурної спадщини або уповноваженими ним органами охорони культурної спадщини.

Стаття закріпляє поділ земель історико-культурного призначення на три групи - залежно від характеру пам'яток, що на них знаходяться. До першої групи ЗК відносить землі з розміщеними на них об'єктами, що пов'язані з історичними подіями чи особистостями (цю групу об'єктів умовно можна назвати історичними). Серед об'єктів цієї групи найбільш визначений в законодавстві статус мають історнко-культурні заповідники. Відповідно до ст. 33 Закону «Про охорону об'єктів культурної спадщини» і ст. б Закону «Про музеї та музейну справу» від 29 червня 1995 р. ними можуть бути оголошені комплекси пам'яток, які становлять виняткову антропологічну, археологічну, естетичну, етнографічну, історичну, мистецьку, наукову чи художню цінність. Рішення про оголошення історико-культурних заповідників приймаються Кабінетом Міністрів України. Державні історико-культурні заповідники поділяються на історико-архітектурні, архітектурио-історичні, історико-меморіальиі, історико-археологічні, історико-етнографічні. Режим охорони та використання кожного заповідника визначається Положенням про нього. Типові положення про історико-культурні заповідники затверджуються Кабінетом Міністрів України5.

Крім земель історико-культурних заповідників, до цієї ж групи належать землі музеїв-заповідників, меморіальних парків, меморіальних кладовищ, могил, історичних чи меморіальних садиб, інших пам'ятних місць, пов'язаних з історичними подіями. Закон «Про музеї та музейну справу» виділяє, зокрема, музеї-заповідники, музеї просто неба, меморіальні музеї-садиби, розташовані на землях історико-культурного призначення.

Другу групу земель, які ЗК відносить до категорії земель історико-культурного призначення, можна умовно назвати землями археологічного призначення. Ці землі підлягають особливій охороні як такі, що несуть на собі відбиток стародавньої історії нашого народу чи інших народів, які колись перебували на території теперішньої України. ЗК включає до цієї групи землі, на яких розташовані городища, кургани, давні поховання, пам'ятні скульптури та мегаліти, наскальні зображення, поля давніх битв, залишки фортець, військових таборів, поселень і стоянок, ділянки історичного культурного шару укріплень, виробництв, каналів, шляхів.

Третя група земель цієї категорії об'єднує пам'ятки архітектурного спрямування, до яких належать архітектурні ансамблі і комплекси, історичні центри, квартали, площі, залишки стародавнього планування і забудови міст та інших населених пунктів, споруди цивільної, промислової, військової, культової архітектури, народного зодчества, садово-паркові комплекси, фонова забудова. Серед земель цієї категорії особливим статусом наділені землі парків-пам'яток садово-паркового мистецтва. У разі надання відповідним паркам статусу архітектурної пам'ятки вони офимують подвійну правову охорону: з одного боку, як землі природно-заповідного фонду, з іншого ж - як землі з розміщеними на них об'єктами історико-культурного призначення.

Крім вимог національного законодавства у сфері збереження об'єктів культурної спадщини і земель під ними, Україна виконує й міжнародні зобов'язання, що на неї покладаються відповідно до міжнародних договорів, учасницею яких вона є. Так, ще в статусі Української РСР Україна ратифікувала Конвенцію про охорону всесвітньої культурної і природної спадщини (Париж, 1972 р.; ратифіковано Указом Президії Верховної Ради УРСР від 4 жовтня 1988р. № 6673-ХІ)6.

Ця Конвенція спрямована на забезпечення виділення і особливої охорони на національному та світовому рівнях найбільш цінних об'єктів. Країни-учасниці забезпечують найефективнішу, на скільки це можливо, охорону та популяризацію таких об'єктів. Вони мають проводити спільну політику задля надання культурному і природному надбанню певного статусу в суспільному житті та включення охорони таких об'єктів до загальнодержавних програм.

Конвенція передбачає відповідні юридичні, наукові, технічні, адміністративні та фінансові заходи на національному рівні для виявлення, охорони, збереження і популяризації культурної та природної спадщини. Держави-учасниці повинні сприяти створенню національних та регіональних центрів з цих питань.

Поважаючи суверенні права держав-учасниць. Конвенція, разом з тим, визнає загальним надбанням світової спільноти об'єкти, віднесені до даної категорії відповідно до національного законодавства. Наголошується, що для охорони цього надбання держави мають співробітничати.

Для забезпечення виконання визначених завдань створено Координаційний комітет і Фонд всесвітньої культурної та природної спадщини. Передбачено, що будь-яка держава - Сторона Конвенції може звертатися з проханням про надання міжнародної допомоги на користь цінностей, розташованих на її території.

Законом України від 16 червня 1992 року «Про природно-заповідний фонд» (ст. 7), Законом України від 8 червня 2000 року «Про охорону культурної спадщини».

Вищенаведений Закон від 8 червня 2000 року регулює правові, організаційні, соціальні та економічні відносини у сфері охорони культурної спадщини з метою її збереження, використання об'єктів культурної спадщини в суспільному житті, захисту традиційного характеру довкілля.

Земельні території пам'яток, охоронних зон, музеїв-заповідників, археологічних і інших охоронюваних об'єктів належать до земель історико-культурного призначення і включаються до державних земельних кадастрів, планів землекористування, проектів землеустрою, іншої проектно-планувальної документації (стаття 34 Закону України «Про охорону культурної спадщини»).

Об'єкти історико-культурного призначення незалеж­но від форм власності відповідно до їхньої антропологічної, естетичної, етнографічної, історичної, мистецької, наукової чи художньої цінності підлягають реєстрації шляхом занесення до Державного реєстру нерухомих пам'яток України за категоріями національного та місцевого значення пам'ятки.

Порядок визначення категорій пам'яток встановлюється Кабінетом Міністрів України. Із занесенням до реєстру на об'єкт культурної спадщини на всі його складові елементи поширюється правовий статус пам'ятки.

Занесення об'єкта культурної спадщини до реєстру та внесення змін до нього провадиться відповідно до категорії пам'ятки:

- пам'ятки національного значення — постановою Кабінетів Міністрів України за поданням центрального органу виконавчої влади у сфері охорони культурної спадщини;

- пам'ятки місцевого значення — рішенням центрального органу виконавчої влади у сфері охорони культурної спадщини за поданням відповідних органів охорони культурної спадщини або за поданням Українського товариства охорони пам'яток історії та культури, інших громадських організацій, до статутних завдань яких належить питання охорони культурної спадщини, протягом одного місця з дня одержання подання.

Об'єкти культурної спадщини на території України охороняються державою згідно зі статтями 22-37 Закону від 8 червня 2000 року. Усі власники пам'яток чи їхніх частин або уповноважені ними органи, незалежно від форм власності на ці пам'ятки і землі, що обслуговують їх, зобов'язані укласти з відповідним органом охорони культурної спадщини охоронний договір. Порядок укладення таких договорів та їхні типові форми затверджуються Кабінетом Міністрів України. Відсутність охоронного договору не звільняє особу від обов'язків, що випливають із Закову України «Про охорону культурної спадщини».

2. Державна, комунальна та приватна власність земель історико-культурного призначення


Згідно з ч. 1 статті 54 ЗК землі історико-культурного призначення можуть перебувати в усіх трьох формах земельної власності: державній, комунальній та приватній.

Для оцінки особливостей права власності на землі відповідної категорії слід звернутись до правового регулювання відносин власності на пам'ятки історії та культури, оскільки саме ці об'єкти дають підстави для надання землям, на яких вони розташовані, особливого охоронного статусу і за загальним правилом визначають суб'єктів власності на відповідні земельні ділянки.

Особливості здійснення права власності на пам'ятки історії та культури регулюються розділом IV Закону України «Про охорону культурної спадщини». Стаття 17 цього Закону, а також ст. 21 Основ законодавства України про культуру (Закон від 14 лютого 1992 р.) також декларують можливості розвитку всіх форм власності на об'єкти культурної спадщини. Аналіз відповідних норм, однак, дає підстави стверджувати, що положення земельного законодавства про можливість перебування земель історико-культурного призначення у державній, комунальній та приватній власності не є універсальним, тобто таким, що поширюється на всі види земель цієї категорії, оскільки є категорії пам'яток, які не можуть перебувати в комунальній та приватній власності, а саме – пам'ятки археології. Усі пам'ятки археології, в тому числі ті, що знаходяться під водою, включаючи пов'язані з ними рухомі предмети, незалежно від форми власності території чи водного об'єкта, на яких вони розташовані, є державною власністю7.

Однак останнє застереження має дуже обмежену сферу застосування, оскільки право власності на землі історико-культурного призначення, як і на інші землі, за загальним правилом є похідним від права власності на об'єкти нерухомості, що знаходяться на ній. Це дає підстави стверджувати, що й землі, зайняті під об'єктами, передбаченими ч. 1 ст. 53, за загальним правилом перебувають у державній власності. Орієнтиром щодо віднесення історико-культурної пам'ятки до археологічної є її включення до Списку охоронюваних археологічних територій України.

Відповідно до 83 ЗК землі під об'єктами історико-культурного призначення, що мають особливу цінність, належать до земель комунальної власності, які не можуть передаватись у приватну власність, якщо інше не цередбачено законом. А згідно з ч. З п. 84 ЗК до земель державної власності, які не можуть передаватись у комунальну власність, належать землі під історико-культурними об'єктами, що мають національне та загальнодержавне значення8.

Не можуть бути приватизовані також землі, зайняті пам'ятками, включеними до Переліку пам'яток, які не підлягають приватизації. Відповідний Перелік затверджується Верховною Радою України.

Всі інші об'єкти культурної спадщини, що є пам'ятками, можуть бути відчужені, а також передані власником (уповноваженим ним органом) у володіння, користування чи управління іншій юридичній або фізичній особі. Але в усіх випадках такого відчуження чи передачі законодавець вимагає погодження відповідного органу охорони культурної спадщини. Порядок погоджень встановлюється центральним органом виконавчої влади у сфері охорони культурної спадщини. Особа, якій перелається в управління, володіння чи користування пам'ятка, зобов'язується дотримувати й режим використання земель, на яких знаходиться відповідна пам'ятка.

Право власності на пам'ятку має бути посвідчено документально, з обов'язковою вказівкою на категорію пам'ятки, дату і номер рішення про її державну реєстрацію.

При продажу пам'ятки власник або уповноважений ним орган зобов'язані у письмовій формі повідомити про це відповідний орган охорони культурної спадщини (обласних, Київської та Севастопольської міських, районних державних адміністрацій, місцевого самоврядування чи орган охорони культурної спадщини Ради міністрів Автономної Республіки Крим) та центральний орган виконавчої влади у сфері охорони культурної спадщини із зазначенням ціни та інших умов продажу, на яких він її продає.

Центральний орган виконавчої влади у сфері охорони культурної спадщини має право привілеєвої купівлі пам'ятки національного значення. Орган охорони культурної спадщини Ради міністрів Автономної Республіки Крим, органи охорони культурної спадщини обласних, Київської та Севастопольської міських, районних державних адміністрацій та органи охорони культурної спадщини місцевого самоврядування мають право привілеєвої купівлі пам'ятки місцевого значення. У разі відмови від здійснення цього права чи нездійснення його протягом місяця з дня одержання повідомлення власник або уповноважений ним орган мають право на відчуження пам'ятки.

Право привілеєвої купівлі пам'ятки не застосовується, якщо покупцем пам'ятки, яка перебуває у приватній власності, є близькі родичі продавця.


3. Охоронні зони навколо об'єктів історико-культурної спадщини


Відповідно до ст. 112 ЗК охоронні зони створюються навколо об'єктів культурної спадщини з метою охорони і захисту їх від несприятливих антропогенних впливів.

Законодавство про охорону об'єктів культурної спадщини дає визначення зонам охорони пам'ятки та виділяє їх види.

Зони охорони пам'ятки встановлюються з метою захисту традиційного характеру середовища як окремих пам'яток, так і їх комплексів (ансамблів) навколо пам'ятки. Вони можуть створюватись у вигляді охоронних зон, зон регулювання забудови, зон охоронюваного ландшафту, зон охорони археологічного культурного шару, в межах яких діє спеціальний режим.

Межі та режими використання зон охорони пам'яток визначаються відповідною науково-проектною документацією та затверджуються центральним органом виконавчої влади у сфері охорони культурної спадщини або уповноваженими ним органами охорони культурної спадщини.

Порядок визначення меж зон охорони пам'яток встановлюється центральним органом виконавчої влади у сфері охорони культурної спадщини.

У межах зон охорони пам'яток забороняються містобудівні, архітектурні чи ландшафтні перетворення, будівельні, меліоративні, шляхові, земляні роботи без дозволу відповідного органу охорони культурної спадщини і без погодження з Інститутом археології Національної академії наук України.

Території охоронних зон належать до земель історико-культурного призначення, що відображається в державних земельних кадастрах, планах землекористування, проектах землеустрою, іншій проектно-планувальній документації.


4. Порядок використання земель історико-культурного призначення


Порядок використання земель історико-культурного призначення визначається відповідно до законодавства України про культуру та про охорону об'єктів культурної спадщини і пов'язаний з характером об'єкта, під яким знаходиться відповідна земельна ділянка, загальнодержавним (національним) чи місцевим статусом і низкою інших факторів.

Використання пам'ятки має здійснюватися відповідно до режимів використання, встановлених органами охорони культурної спадщини, у спосіб, що потребує якнайменших змін пам'ятки та забезпечує збереження її матеріальної автентичності, просторової композиції, а також елементів обладнання, упорядження, оздоби тощо.

Режими використання пам'яток встановлюють:

- центральний орган виконавчої влади у сфері охорони культурної спадщини - щодо пам'яток національного значення;

- орган охорони культурної спадщини Ради міністрів Автономної Республіки Крим, органи охорони культурної спадщини обласних, Київської та Севастопольської міських, районних державних адміністрацій - щодо пам'яток місцевого значення.

За загальним правилом, пам'ятки, їх частини, пов'язане з ними рухоме та нерухоме майно забороняється зносити, змінювати, переміщувати (переносити) на інші місця. Такі дії допускаються лише як виняток з дозволу Кабінету Міністрів України, за поданням центрального органу виконавчої влади у сфері охорони культурної спадщини, у випадках коли неможливо зберегти пам'ятку на місці, за умови проведення комплексу науково обґрунтованих заходів з вивчення та фіксації пам'ятки (охоронних досліджень)9.

Якщо землі історико-культурного призначення зайняті під музеєм, то відповідний режим охорони та використання земельної ділянки визначається Законом України «Про музеї та музейну справу». На території, відведеній для музею, забороняється діяльність, що суперечить його функціональному призначенню або може негативно впливати на стан зберігання музейного зібрання, а також інша діяльність, яка є несумісною з діяльністю музею як закладу культури.

На цій території згідно із статутом музею дозволяється функціональне зонування території, а саме - поділ її на зони:

- заповідну, призначену для зберігання та охорони найбільш цінних історико-культурних комплексів і окремих об'єктів;

- експозиційну - для стаціонарного демонстрування великогабаритних музейних предметів і використання в культурно-пізнавальних цілях;

- наукову - для проведення науково-дослідної роботи;

- рекреаційну - для відпочинку та обслуговування відвідувачів музею;

- господарську - для розміщення допоміжних господарських об'єктів.

Музей здійснює користування землею, іншими природними ресурсами та несе відповідальність за дотримання норм щодо їх охорони і раціонального використання.


Висновок


Форми власності на землі історико-культурного призначення передбачені також відповідними статтями Конституції України (ст.ст. 13, 14, 41), Законом України від 21 травня 1997 року «Про місцеве самоврядування» (ст. 16).

Право власності на ці землі — це право володіти, користуватися і розпоряджатися ними. Указані форми власності набуваються і реалізуються на підставі Конституції, Закону України «Про охорону культурної спадщини» від 8 червня 2000 року в порядку, передбаченому Земельним кодексом України (статті 78-91, 116-129, 131, 132). При цьому Закон України «Про охорону культурної спадщини» передбачає особливості здійснення права власності на такі землі в залежності від об'єктів культурної спадщини, що визнані пам'ятками.

Так, усі пам'ятки археології, як на поверхні так і під водою, незалежно від форм власності на землю чи водного об'єкта, на яких вони розташовані, є державною власністю.

З метою захисту традиційного характеру середовища окремих пам'яток, комплексів (ансамблів) навколо них встановлюються зони охорони пам'яток: охоронні зони, зони регулювання забудови, зони охоронюваного ландшафту, зони охорони археологічного культурного шару. Межі та режим використання земель, зайнятими зонами охорони пам'яток, визначаються відповідною науково-проектною документацією та затверджуються центральним органом виконавчої влади у сфері охорони культурної спадщини.

Порядок визначення меж зон охорони пам'яток встановлюється центральним органом виконавчої влади у сфері охорони культурної спадщини.


Список використаних джерел


1. Андрейцев В.І. Земельне право і законодавство суверенної України: актуальні проблеми практ. теорії. — К.: Знання, 2007.

2. Беженар Г.М., Бердніков Є.С., Бондар Л.О., Гавріш Н.С., Гуревський В. К. Земельне право України: Підручник / Одеська національна юридична академія / О.О. Погрібний (ред.), І. І. Каракаш (ред.). — К. : Істина, 2003.

3. Ковальський В.С. Науково-практичний коментар Земельного Кодексу України, Юрінком Інтер, 2004.

4. Ковтун Микола Григорович. Земельне право: Курс лекцій. — К.: Юмана, 2008.

5. Мачуська І.Б. Земельне право: Навч.-метод. посібник для самост. вивчення дисципліни / Київський національний економічний ун-т — К. : КНЕУ, 2005.

6. Мірошниченко А.М. Земельне право України: Навч. посіб. / Інститут законодавства Верховної Ради України. — К.: Ін-т законодавства ВРУ, 2007.

7. Барабаш Н. Поняття та специфіка правового режиму земель історико-культурного призначення / Н. Барабаш // Право України: юридичний журнал, К. 2009. – № 11.

8. Вербицька Н. Правова необхідність існування земельних зон із спеціальним режимом використання / Н. Вербицька // Право України: юридичний журнал. – К., 2010 - № 4.

9. Гальчинська Н. Правовий режим земель історико-культурного призначення / Н. Гальчинська // Право України: юридичний журнал. – К., 2010.

10. Землі історико-культурного призначення // Землевпорядний вісник: Науково-виробничий журнал / Державний комітет України по земельних ресурсах. – Київ: Вид. «Урожай». – 2009. - № 1.

1 Барабаш Н. Поняття та специфіка правового режиму земель історико-культурного призначення / Н. Барабаш // Право України: юридичний журнал, К. 2009. – № 11, стор. 13

2 Барабаш Н. Поняття та специфіка правового режиму земель історико-культурного призначення / Н. Барабаш // Право України: юридичний журнал, К. 2009. – № 11, стор. 7

3 Вербицька Н. Правова необхідність існування земельних зон із спеціальним режимом використання / Н. Вербицька // Право України: юридичний журнал. – К., 2010 - № 4, стор. 15

4 Ковальський В.С. Науково-практичний коментар Земельного Кодексу України, Юрінком Інтер, 2004, стор. 146

5 Ковальський В.С. Науково-практичний коментар Земельного Кодексу України, Юрінком Інтер, 2004, стор. 148.

6 Землі історико-культурного призначення // Землевпорядний вісник: Науково-виробничий журнал / Державний комітет України по земельних ресурсах. – Київ: Вид. «Урожай». – 2009. - № 1. – с. 43

7 Землі історико-культурного призначення // Землевпорядний вісник: Науково-виробничий журнал / Державний комітет України по земельних ресурсах. – Київ: Вид. «Урожай». – 2009. - № 1. – с. 44

8 Барабаш Н. Поняття та специфіка правового режиму земель історико-культурного призначення / Н. Барабаш // Право України: юридичний журнал, К. 2009. – № 11, стор. 13

9 Пелінова Н. Проблеми застосування відповідальності за порушення законодавства про використання територій земель історико-культурного призначення / Н. Пеліванова // Право України: юридичний журнал., К. 2009. - № 3, с. 65