Історія та світовий досвід реалізації громадянами права на захист засобами адміністративної юстиції
3. Діяльність органів адміністративної юстиції здійснює реальний і суттєвий вплив на законність як її гарантія, оскільки передбачає прийняття рішення, яким відміняються незаконні акти, прийняті органами публічної адміністрації, або ці органи зобов’язуються відмінити такі акти.
4. Правову основу функціонування адміністративної юстиції становить процесуальне законодавство.
5. Формування системи органів адміністративної юстиції відбувається поступово і в напрямку побудови її оптимальної моделі з метою здійснення ефективного захисту прав, свобод громадян, законних інтересів юридичних осіб.
6. У більшості країн функції адміністративної юстиції реалізують професійно підготовлені особи – судді, управлінці та ін.
До недоліків організації та діяльності органів адміністративної юстиції у світі доцільно віднести паралельність розгляду окремих категорій справ адміністративними і загальними судами.
Слід підтримати точку зору Ю.В. Георгієвського про такі три моделі адміністративної юстиції: 1) модель адміністративної юстиції континентальних держав; 2) модель адміністративної юстиції англосаксонських країн; 3) східноєвропейська модель адміністративної юстиції. Для моделі адміністративної юстиції континентальних держав є властивою спеціальна система адміністративних судів, яка діє відокремлено від системи загальних судів. Для моделі адміністративної юстиції англосаксонських країн характерним є створення системи адміністративних судів у межах певних відомств. При цьому такі суди не утворюють єдиної самостійної системи. Східноєвропейська модель адміністративної юстиції охоплює країни, де повноваження щодо вирішення адміністративних спорів віднесено до компетенції загальних судів, які здійснюють їх розгляд за правилами цивільного судочинства із деякими винятками (Угорщина), або до компетенції адміністративних судів, які є структурною частиною загальних судів (Болгарія, Польща та ін.). При цьому деякі спори розглядаються і в адміністративному порядку з дотриманням норм адміністративного процесу [2, с. 11]. До переліку цих моделей доцільно додати і змішану модель (зокрема – Японія), де передбачено існування оскарження рішень органів публічної адміністрації і в судовому, і в адміністративному порядках. При цьому оскарження в адміністративному порядку здійснюється за окремою процедурою.
Пошук оптимальної моделі організаційної побудови системи органів адміністративної юстиції здійснювався у напрямку реалізації, в основному, двох принципів – незалежності від впливу чиновницького апарату та доступності захисту прав і свобод людини і громадянина у сфері державного управління. У такому контексті система адміністративних судів в Україні є наступником європейського досвіду організації системи адміністративної юстиції, а також історичного досвіду її запровадження. Зокрема, прагнення організувати адміністративні суди були відображені ще у реформах П. Столипіна, а в радянській юридичній літературі обґрунтовувалася потреба створення автономної системи адміністративних судів [6, с. 78].
У Російській Імперії в 1722 р. цар Петро Перший створив прокуратуру, якій було надано повноваження загального нагляду і яка мала контролювати різні відомства. Ці органи не містили жодних елементів розподілу влади, на засаді якої побудована сучасна система адміністративної юстиції [1, с. 54]. Як зазначає О.І. Шостенко, в Росії в середині ХІХ ст. сформувалася специфічна система адміністративної юстиції, яка складалася із двох інстанцій, причому у ряді випадків вища інстанція – 1-й Департамент Сенату – була першою і останньою. Однак, ця система передбачала велику кількість «присутствий» (рос.), які виконували роль першої інстанції, з невизначеною компетенцією. Крім «присутствий» (рос.), існували повітові та міські управління, губернські управління, губернатори, генерал-губернатори та ряд інших органів. Нечітко була визначена компетенція 1-го Департаменту Сенату, який, по суті, виконував роль вищого адміністративного суду [9, с. 68–72].
Дослідники зазначають, що для інституту адміністративної юстиції у дореволюційній Росії було характерним:
недосконалість побудови системи її органів, відсутність чіткого розподілу компетенції і як наслідок – наявність порушень інстанційності розгляду справи;
відсутність механізмів реалізації принципів гласності, змагальності сторін, усності в діяльності органів адміністративної юстиції, недостатність розроблення процедур розгляду справи;
участь у розгляді більшості справ представників активної адміністрації, тобто ігнорування принципу про те, що не можна бути суддею у своїй справі, що часто призводило до незадовільного вирішення спору [1].
Отже, у Росії до 1917 р. спеціальна система адміністративної юстиції не була розвиненою. Згодом – до 1924 р. для вирішення адміністративних спорів створювались юрисдикційні органи – центральні та місцеві бюро скарг (1919 р.), які вирішували скарги на місці. Перший проект створення адміністративного суду було розроблено у Наркоматі державного контролю у 1918 р. Цим проектом передбачувалося створення особливого Комітету щодо розгляду скарг при Наркоматі державного контролю та його місцевих відділень. Бюро скарг в 1924 р. було ліквідовано, а в літературі висловлювалася думка про те, що інститут адміністративної юстиції не притаманний радянському праву. Законність у сфері адміністративного управління у 1924–1937 р.р. забезпечувалася, в основному, засобами державного, відомчого та громадського контролю. У 1937 р. законодавче було віднесено до підвідомчості суду значну категорію справ, що випливають з адміністративно-правових відносин: вилучення майна колгоспів і окремих громадян для погашення недоїмки по податках, справи щодо обов’язкового страхування, обов’язкові натуральні поставки та штрафи. У 1938 р. було додано справи щодо уточнення списків виборців. У 1961 р. в основах цивільного судочинства справи, що випливають з адміністративно-правових відносин, були виокремлені у самостійний вид судочинства. Конституцією СРСР 1977 р. було встановлено можливість оскарження дій посадових осіб, вчинених із порушенням закону, перевищенням службових повноважень, що обмежують права громадян, до суду. Однак власне сам порядок оскарження був законодавчо визначений тільки через десять років – у 1987 р. спеціальним законом. У 1993 р. було прийнято Закон «Об обжаловании в суд действий и решений, нарушающих права и свободы граждан», який являв собою нову редакцію відповідної глави ЦПК РРСФР (гл. 24). Станом на 2000 р. вирішення публічно-правових спорів у Російській Федерації належало, зокрема, до компетенції Конституційного Суду РФ та системи арбітражних судів. Так, підвідомчість арбітражного суду стосувалася таких категорій справ: а) про визнання недійсними (повністю або частково) ненормативних актів державних органів, органів місцевого самоврядування не відповідними законам та іншим нормативно-правовим актам, а також такими, що порушують права чи законні інтереси організацій і громадян; б) про визнання не належним до виконання виконавчого чи іншого документа, за яким стягнення провадиться у безспірному (безакцептному) порядку; в) про оскарження відмови у державній реєстрації або ухилення від державної реєстрації у встановлений строк організації чи громадянина та в інших випадках, коли така реєстрація передбачена законом; г) про стягнення з організацій штрафів державними органами, органами місцевого самоврядування та іншими органами, які здійснюють контрольні функції, якщо федеральним законом не передбачений безспірний (безакцептний) порядок їх стягнення; д) про повернення з бюджету грошових коштів, списаних органами, які здійснюють контрольні функції, у безспірному (безакцептному) порядку із порушенням вимог закону або іншого нормативно-правового акта [2].
Статтею 124 Конституції України передбачено, що судочинство здійснюється Конституційним Судом України та судами загальної юрисдикції. Основи побудови системи судів загальної юрисдикції визначені ст. 125 Конституції України. Нею встановлено, що ця система будується за принципами територіальності і спеціалізації. Конституційні норми конкретизовані Законом України «Про судоустрій України», яким визначено, що судова влада реалізується шляхом здійснення правосуддя у формі цивільного, господарського, адміністративного, кримінального, а також конституційного судочинства. Конституційний Суд України є єдиним органом конституційної юрисдикції, а суди загальної юрисдикції утворюють єдину систему судів (ч. 2 ст. 3 зазначеного Закону). Адміністративні суди визначені як спеціалізовані суди в рамках системи судів загальної юрисдикції (ч. 2 ст. 19 зазначеного Закону).
Адміністративне судочинство являє собою, з одного боку, юрисдикційний контроль, здійснюваний судами за законністю державного управління, а з іншого – гарантію дотримання прав і свобод громадян у владовідносинах.
Поступове запровадження адміністративної юстиції в Україні було передбачене Концепцією судово-правової реформи, затвердженою постановою Верховної Ради України 28 квітня 1992 р.: починаючи зі спеціалізації суддів і утворення спеціалізованих судових колегій і закінчуючи створенням вертикалі адміністративних судів [5, с. 19]. В 1996 р. Конституцією України було закріплено засади здійснення правосуддя: «Кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб» (ч. 1 ст. 55). «Юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі (ч. 2 ст. 124 Конституції України)». Крім того, цим актом найвищої юридичної сили запроваджено нові види судів, врегульовано основи функціонування Конституційного Суду України.
З метою впровадження закріплених у Конституції України нових положень щодо судової влади в організацію функціонування правосуддя у 2001 р. в Україні здійснено так звану «малу» судову реформу. Було внесено зміни до Кримінально-процесуального, Цивільного процесуального кодексів України, законів «Про судоустрій України», «Про статус суддів», до деяких інших законодавчих актів. Проте ефективність «малої» судової реформи фахівці й науковці оцінили досить критично. На неї вплинула поспішність внесення змін до зазначених законодавчих актів, зумовлена необхідністю запобігти припиненню діяльності судової системи через прострочення термінів її реформування, визначених Конституцією України. Неефективність малої судової реформи підтвердилася вже через півроку. Верховна Рада України ухвалила нову редакцію Закону «Про судоустрій України», який експерти також не вважали бездоганним, у зв’язку з чим нині підготовлено його чергову редакцію.
Як свідчила загальна судова статистика, в Україні протягом 1991–2000 р.р. зростала кількість справ за скаргами на неправомірні дії органів державного управління та посадових осіб. Якщо у 1991 р. було закінчено провадженням 1043 справ, то у 1996 р. їх було вже 7726, а у 2000 – 29952 [6, с. 50]. Основними причинами утворення адміністративних судів та запровадження адміністративного судочинства в Україні називають: а) необхідність посилення гарантій захисту прав людини від свавілля з боку влади; б) відсутність ефективної процедури судового вирішення адміністративних справ, яка враховувала б специфіку публічно-правових відносин; в) недостатній авторитет загальних судів, які, поряд із справами, що випливають із публічно-правових відносин, розглядають справи приватноправового та кримінально-правового характеру; г) прив’язаність територіальної юрисдикції судів до адміністративно-територіального устрою України, що посилює можливості впливу чиновницького апарату на суддів; д) невелику кількість суддів – фахівців у галузі адміністративної юрисдикції; е) зростання кількості адміністративних спорів у загальній кількості судових справ [5, с. 17].
Згідно з Указом Президента України «Про утворення місцевих та апеляційних адміністративних судів, затвердження їх мережі та кількісного складу суддів» [13], з 1 січня 2005 р. в системі адміністративних судів утворено такі місцеві адміністративні суди: Окружний адміністративний суд Автономної Республіки Крим; Вінницький окружний адміністративний суд; Волинський окружний адміністративний суд; Дніпропетровський окружний адміністративний суд; Донецький окружний адміністративний суд; Житомирський окружний адміністративний суд; Закарпатський окружний адміністративний суд; Запорізький окружний адміністративний суд; Івано-Франківський окружний адміністративний суд; Київський окружний адміністративний суд; Кіровоградський окружний адміністративний суд; Луганський окружний адміністративний суд; Львівський окружний адміністративний суд; Миколаївський окружний адміністративний суд; Одеський окружний адміністративний суд; Полтавський окружний адміністративний суд; Рівненський окружний адміністративний суд; Сумський окружний адміністративний суд; Тернопільський окружний адміністративний суд; Харківський окружний адміністративний суд; Херсонський окружний адміністративний суд; Хмельницький окружний адміністративний суд; Черкаський окружний адміністративний суд; Чернівецький окружний адміністративний суд; Чернігівський окружний адміністративний суд; Окружний адміністративний суд міста Севастополя.
У системі адміністративних судів України з 17 жовтня 2008 р. утворено такі місцеві адміністративні суди: Центральний окружний адміністративний суд міста Києва; Лівобережний окружний адміністративний суд міста Києва.
Із 1 січня 2005 р. в системі адміністративних судів України утворено такі апеляційні адміністративні суди: Дніпропетровський апеляційний адміністративний суд; Донецький апеляційний адміністративний суд; Київський апеляційний адміністративний суд; Львівський апеляційний адміністративний суд; Одеський апеляційний адміністративний суд; Севастопольський апеляційний адміністративний суд; Харківський апеляційний адміністративний суд.
Із 1 березня 2009 р. у системі адміністративних судів України утворено такі апеляційні адміністративні суди: Вінницький апеляційний адміністративний суд; Житомирський апеляційний адміністративний суд.
Вищий адміністративний суд України діє як суд першої інстанції по конкретних категоріях справ, а також як суд апеляційної та касаційної інстанцій. Адміністративні справи, підсудні Вищому адміністративному суду України як суду першої інстанції, розглядаються і вирішуються колегією у складі не менше п'яти суддів. У Вищому адміністративному суді України як суді касаційної інстанції перегляд судових рішень в адміністративних справах у касаційному порядку здійснюється колегією у складі не менше п’яти суддів.
Сучасний стан захисту прав і свобод громадян в адміністративному суді не можна назвати задовільним, що проявляється, зокрема, у наявності компетенційних спорів (спорів про компетенцію між адміністративними та судами іншої юрисдикції). Найбільша кількість компетенційних спорів виникала з приводу:
а)розмежування компетенції адміністративних і господарських судів у спорах за участі суб’єкта владних повноважень,
б)розмежування компетенції загальних та адміністративних судів стосовно справ про притягнення до адміністративної відповідальності.
На проблему розмежування компетенції адміністративних і господарських судів звертав увагу Верховний Суд України, Вищий господарський суд України. У цьому зв’язку слід підкреслити значення для вдосконалення судової практики Постанови президії Верховного Суду України від 03.04.2009 р. № 7 «Про стан здійснення судочинства адміністративними судами» [13]. В абз. 1 цієї постанови прямо вказано про непоодинокі випадки порушення правил підсудності та вихід за межі компетенції адміністративних судів щодо вирішення адміністративних справ (ст.ст. 1, 17, 18 КАС України), виявлені численні випадки розгляду цими судами по суті справ, що не належать до юрисдикції адміністративних судів, зокрема стосовно земельних спорів, спорів щодо права власності на інші об'єкти нерухомого майна, приватизації державного майна.
Крім компетенційної проблеми, ще одним складним, проблемним питанням провадження у справах адміністративної юрисдикції належить питання врегулювання процесуальних строків. Так, ч. 2 ст. 99 КАС України встановлює, що для звернення до адміністративного суду за захистом прав, свобод та інтересів особи встановлюється річний строк, який, якщо не встановлено інше, обчислюється з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів. Однак, стає незрозумілим визначення початку перебігу цього процесуального строку, а саме – з якого моменту він розпочинається, яким документом фіксується, чи є обов’язковим фіксування.
Висновки
Вбачається, що для визначення моменту виникнення права на позов повинні мати значення дві обставини:
1) об’єктивна, тобто наявність факту порушеного права;
2) суб’єктивна, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про факт порушення права.
Зрозуміло, що початок перебігу строку звернення до адміністративного суду може бути пов’язаний з різними юридичними фактами та їх оцінкою управомоченою особою, у чому проявляються дискреційні повноваження судді. Слід враховувати, що КАС передбачено і виключення із цього правила. Зокрема, коли оскаржуються рішення, дії чи бездіяльність виборчих комісій, комісій з референдуму тощо (ч. 6, 8 ст. 172 КАС України, ч. 4 ст. 174 КАС України); необхідно уточнити список виборців (ч. 3 ст. 173 КАС України); якщо відповідним законом встановлено судовий порядок скасування реєстрації кандидата на пост Президента України (ч. 1 ст. 176 КАС України). Важливою є та обставина, що право на позов у процесуальному розумінні зберігається за позивачем, незалежно від існуючих строків звернення до суду. У Постанові президії Верховного Суду України від 03.04.2009 р. № 7 «Про стан здійснення судочинства адміністративними судами» зазначено, що типовими для адміністративних судів (Вищого адміністративного суду України, Львівського апеляційного адміністративного суду, Львівського та Івано-Франківського окружних адміністративних судів) є порушення строків передачі та порядку черговості передачі позовних заяв, апеляційних та касаційних скарг суддям-доповідачам, строків відкриття провадження у справі, строків розгляду адміністративних справ (ч. 3 ст. 107, ч. 1, 2 ст. 189, ч. 1, 2 ст. 214 КАС України). Причому масовими в адміністративних судах є випадки порушення строків відкриття провадження у справі. Строк розгляду багатьох справ значно перевищує два місяці, а у Вищому адміністративному суді України у ряді випадків становить понад два роки.
Література
Бахрах Д. Н. Административное право России : учеб. / Бахрах Д. Н. – М. : НОРМА-ИНФРА-М, 2000.
Бахрах Д. Н. Административное право : учеб. / Бахрах Д. Н. – М. : Изд-во «БЕК», 1996. – 355 с.
Битяк Ю. П. Адміністративна юстиція і права людини / Ю. П. Битяк // Проблеми законності : респ. міжвід. наук. зб. / відп. ред. В. Я. Тацій. – Х. : Нац. юрид. академ. України, 2000. – Вип. 42. – С. 114–116.
Битяк Ю. П. Державна служба в Україні: організаційно-правові засади : монографія / Битяк Ю. П. – Х. : Право, 2005. – 304 с.
БЮТ називає тернопільські вибори «фарсом» і відмовляється брати в них участь // NEWSru // Україна // Субота, 14 березня 2009 р. – Режим доступу на 24.06.2009 р. : newsru/ukraine/14mar2009/ pozicia.html.
Вавилин Е. В. Осуществление и защита гражданских прав / В. Е. Вавилин. – М. : Волтерс-Клувер, 2009. – 360 с.
Великий енциклопедичний юридичний словник : [ред. акад. НАН України Ю. С. Шемшученко.]. – К. : ТОВ «Видавництво «Юридична думка», 2007. – 992 с.
Викут М. А. Природа права на судебную защиту и гражданское судопроизводство / М. А. Викут // Теория и практика права на судебную защиту и её реализацию в гражданском процессе. – Саратов : СГУ, 1991. – С. 3.
Воложанин В. П. Несудебные формы разрешения гражданско-правовых споров / Воложанин В. П. – Свердловск : Ср.-Уральское книжное изд-во, 1974. – 202 с.
Вольтер. Философские сочинения / Вольтер. – М. : Наука, 1988. – 752 с.
Георгієвський Ю. В. Адміністративна юстиція : автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. юрид. наук : спец. 12.00.07 – теорія управління; адміністративне право і процес; фінансове право; інформаційне право / Ю. В. Георгієвський. – Х., 2004. – 19 с.
Голосніченко І. П. Адміністративне право України (основні категорії і поняття) : навч. посіб. / Голосніченко І. П. – Ірпінь, 1998. – 108 с.
Голосніченко І. П. Адміністративний процес : навч. посіб. / І. П. Голосніченко, М. Ф. Стахурський / за заг. ред. І. П. Голосніченка. – К.: ГАН, 2003. – 256 с.
Господарський процесуальний кодекс України : за станом на 05.03.2009 р. / Режим доступу на 23.06.2009р. : zakon1.rada.gov/cgi-bin/laws/main.cgi.
Градовский А. Д. Начала русского государственного права : в 2 т. / А. Д. Градовский ; [ред. Томсинов В. А.]. – М. : Изд-во «Зерцало», 2006. – Т. 2: Органы управления. – 2006. – 542 с.
Гражданский процесс : учеб. [под общ. ред. Н. М. Коршунова]. – М. : Изд-во «Эксмо», 2005. – 800 с.
Гранін В. Л. Повноваження представника та його реалізація за цивільним законодавством України : дис. … кандидата. юрид. наук : 12.00.03 / Гранін Віталій Львович. – О., 2005. – 204 с.
Грибанов В. П. Осуществление и защита гражданских прав / Грибанов В. П. – М. : Статут, 2000. – 411 с.
Грошевий Ю. М. Проблеми спеціалізації процесуальних процедур / Ю. М. Грошевий // Актуальні проблеми застосування Цивільного процесуального Кодексу та Кодексу адміністративного судочинства України : міжнар. наук.-практ. конф., 25–26 січня 2007 р. : тези доповідей [за заг. ред. проф. В. В. Комарова]. – Х. : Нац. юрид. академ. України, 2007. – С. 26-30.
Гук П. А. Судебный прецедент: теория и практика / Гук П. А. – М. : Изд-во «Юрлитинформ», 2009. – 128 с.
Гукасян Р. Е. Защита чужого интереса: старые правила и новые подходы / Р. Е. Гукасян, Н. В. Ченцов // Российская юстиция. – 1994. – № 5. – С. 26–30.
Гукасян Р. Е. Проблема интереса в советском гражданском процессуальном праве / Гукасян Р. Е. – Саратов : Приволж. книжн. изд-во, 1970. – 190 с.
Гукасян Р. Е. Реализация конституционного права на судебную защиту / Р. Е. Гукасян // Процессуальные средства реализации конституционного права на судебную и арбитражную защиту. – Калинин : Изд-во Калинин. ун-та, 1982.
Гуренко М. М. Зародження та становлення ідеї прав і свобод людини і громадянина у ліберальній теоретико-правовій думці : монографія / Гуренко М. М. – К. : НАВСУ, 2000. – 167 с.
Демин А. В. Административные договоры : дисс. ... кандидата юрид. наук : 12.00.02 / Демин Александр Васильович. – Екатеринбург, 1996. – 206 с.
Демський Е. Ф. Адміністративно-процесуальне право України : навч. посіб. / Демський Е. Ф. – К. : Юрінком Інтер, 2008. – 496 с.
Размещено на