Судове врегулювання та вирішення господарських спорів
Сама апеляційна скарга (подання) подається через місцевий господарський суд, який розглянув справу. Останній у п’ятиденний строк надсилає одержану скаргу (подання) разом зі справою відповідному апеляційному господарському суду.
Апеляційна скарга (подання) на рішення місцевого господарського суду розглядається у двомісячний строк з дня надходження справи разом з апеляційною скаргою (поданням) в апеляційну інстанцію [3].
Особа, яка подала апеляційну скаргу (подання), має право відмовитися від неї до винесення постанови. Апеляційний господарський суд має право не приймати відмову від скарги, якщо це суперечить законодавству або порушує чиї-небудь права й охоронювані законом інтереси. Про прийняття відмови від скарги (подання) апеляційний господарський суд виносить ухвалу, якщо рішення місцевого господарського суду не оскаржене іншою стороною.
Повноваження суду апеляційної інстанції — це сукупність його прав на здійснення встановлених законом процесуальних дій відносно рішення, яке не набрало законної сили, що перевіряється за апеляційною скаргою (поданням).
Апеляційна інстанція за результатами розгляду апеляційної скарги (подання) має право:
— залишити рішення місцевого господарського суду без змін, а скаргу (подання) — без задоволення;
— скасувати рішення повністю або частково і прийняти нове рішення;
— скасувати рішення повністю або частково і припинити провадження у справі або залишити позов без розгляду повністю чи частково;
— змінити рішення.
Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та надсилається сторонам у справі в п’ятиденний строк з дня її прийняття.
Постанова апеляційної інстанції може бути оскаржена у касаційному порядку.
Провадження у касаційній інстанції є самостійною стадію господарського процесу, призначеною для перевірки законності судових рішень господарського суду, які набрали законної сили. Це нова стадія господарського процесу.
Вищий господарський суд України є касаційною інстанцією у системі спеціалізованих господарських судів. Він переглядає за касаційною скаргою (поданням) рішення місцевих господарських судів і постанов апеляційних господарських судів.
Провадження у касаційній інстанції як самостійній стадії господарського процесу це — сукупність процесуальних дій, які починаються і розвиваються між господарським судом касаційної інстанції та особами, які беруть участь у справі, з метою перевірки судових рішень місцевих та апеляційних господарських судів, що набрали законної сили, а у визначених господарським процесуальним законодавством випадках — перевірки постанов Вищого господарського суду України.
Право касаційного оскарження рішень і постанов господарських судів першої та апеляційної інстанцій, які набрали законної сили, є правом на порушення діяльності суду касаційної інстанції з перевірки зазначених судових актів.
Об’єктом касаційного оскарження можуть бути лише рішення місцевого господарського суду, які набрали законної сили, постанови апеляційного господарського суду, а у випадках, передбачених законодавством, — постанови Вищого господарського суду. Ухвали місцевого або апеляційного господарського суду можуть бути оскаржені у касаційному порядку у випадках, передбачених Господарським процесуальним кодексом і Законом України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом». Касаційні скарги на ухвали місцевого або апеляційного господарських судів розглядаються у порядку, передбаченому для розгляду касаційних скарг на рішення місцевого господарського суду, постанову апеляційного господарського суду[9] .
Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, касаційна інстанція на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права. Вона не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові господарського суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати нові докази або додатково перевіряти наявні докази. У касаційній інстанції не приймаються і не розглядаються вимоги, що не були предметом розгляду в суді першої інстанції.
Касаційна скарга (подання) подається (вноситься) до Вищого господарського суду України через місцевий чи апеляційний господарський суд, який прийняв оскаржуване рішення чи постанову протягом одного місяця з дня набрання ними законної сили. Місячний строк подання касаційної скарги (подання) встановлений законом, тому він не може бути продовжений чи змінений. За клопотанням особи, яка подає скаргу (подання), Вищий господарський суд України може відновити пропущений строк касаційного оскарження, визнавши причину пропуску поважною.
Місцевий або апеляційний господарський суд, який прийняв оскаржуване рішення або постанову, зобов’язаний надіслати скаргу (подання) разом зі справою до Вищого господарського суду України у п’ятиденний строк з дня її надходження.
Касаційна скарга (подання) розглядається у двомісячний строк з дня надходження справи разом із касаційною скаргою (поданням) до Вищого господарського суду України.
За наслідками розгляду касаційної скарги (подання) суд приймає постанову. Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та надсилається сторонам у справі у п’ятиденний строк з дня її прийняття.
Вищий господарський суд України надсилає касаційну скаргу (подання) разом зі справою до Верховного Суду України у десятиденний строк з дня надходження скарги (подання).
Провадження з перегляду Верховним Судом України постанови Вищого господарського суду України порушується за згодою не менше п’яти суддів Верховного Суду України і розглядається протягом місяця з дня надходження касаційної скарги чи касаційного подання.
Постанова Верховного Суду України є остаточною і оскарженню не підлягає, надсилається сторонам у справі в п’ятиденний строк з дня її ухвалення. Вказівки, що містяться у постанові Верховного Суду України, є обов’язковими для суду першої інстанції під час нового розгляду справи.
2.3 Вирішення господарських спорів місцевими судами
Місцеві господарські суди розглядають у першій інстанції усі спори, підвідомчі господарським судам. Господарським судам підвідомчі справи у спорах, що виникають при укладанні, зміні, розірванні і виконанні господарських договорів та з інших підстав, а також у спорах про визнання недійсними актів з підстав, зазначених у законодавстві, крім:
• спорів, що виникають при погодженні стандартів та технічних умов;
• спорів про встановлення цін на продукцію (товари), а також тарифів на послуги (виконання робіт), якщо ці ціни і тарифи відповідно до законодавства не можуть бути встановлені за угодою сторін;
• інших спорів, вирішення яких відповідно до законів України, міждержавних договорів та угод віднесено до відання інших органів;
Господарський суд порушує справи за позовними заявами:
• підприємств та організацій, які звертаються до господарського суду за захистом своїх прав та охоронюваних законом інтересів;
• державних та інших органів, які звертаються до господарського суду у випадках, передбачених законодавчими актами України;
• прокурорів та їх заступників, які звертаються до господарського суду в інтересах держави;
• Рахункової палати, яка звертається до господарського суду в інтересах держави в межах повноважень, що передбачені Конституцією та законами України[3].
Прокурор, який звертається до господарського суду в інтересах держави, в позовній заяві самостійно визначає, в чому полягає порушення інтересів держави, та обґрунтовує необхідність їх захисту, а також вказує орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних відносинах.
Суддя, прийнявши позовну заяву, не пізніше п'яти днів з дня її надходження виносить і надсилає сторонам, прокурору, якщо він є заявником, ухвалу про порушення провадження у справі, в якій вказується про прийняття позовної заяви, призначення справи до розгляду в засіданні господарського суду, про час і місце його проведення, необхідні дії щодо підготовки справи до розгляду в засіданні.
З метою забезпечення правильного і своєчасного вирішення господарського спору суддя вчиняє в необхідних випадках такі дії по підготовці справи до розгляду:
1) вирішує питання про залучення до участі у справі іншого відповідача та про виключення чи заміну неналежного відповідача;
2) виключає з числа відповідачів підприємства та організації, яким не було надіслано пропозицію про досудове врегулювання спору у випадках, передбачених АПК України;
3) викликає представників сторін (якщо сторони знаходяться у тому ж населеному пункті, що й господарський суд) для уточнення обставин справи і з'ясовує, які матеріали може бути подано додатково;
4) зобов'язує сторони, інші підприємства, установи, організації, державні та інші органи, їх посадових осіб виконати певні дії (звірити розрахунки, провести огляд доказів у місці їх знаходження тощо), витребує від них документи, відомості, висновки, необхідні для вирішення спору, чи знайомиться з такими матеріалами безпосередньо в місці їх знаходження;
5) вирішує питання про призначення судової експертизи;
6) провадить огляд і дослідження письмових та речових доказів у місці їх знаходження;
7) вирішує питання про визнання явки представників сторін у засідання господарського суду обов'язковою;
8) вирішує питання про виклик посадових та інших осіб для дачі пояснень по суті справи;
9) вирішує питання про розгляд справи безпосередньо на підприємстві, в організації;
10) вирішує питання про вжиття заходів до забезпечення позову;
11) вчиняє інші дії, спрямовані на забезпечення правильного і своєчасного розгляду справи,
Спір має бути вирішено господарським судом у строк не більше двох місяців від дня одержання позовної заяви. Спір про стягнення заборгованості за опротестованим векселем має бути вирішено господарським судом у строк не більше одного місяця від дня одержання позовної заяви. У виняткових випадках голова господарського суду чи заступник голови господарського суду має право продовжити строк вирішення спору, але не більш як на один місяць. Порядок ведення засідання визначається суддею, а в разі розгляду справи трьома суддями - суддею, головуючим у засіданні. При вирішенні господарського спору по суті (задоволення позову, відмова в позові повністю або частково) господарський суд приймає рішення. Рішення викладається у письмовій формі та підписується всіма суддями, які брали участь у засіданні. У разі розгляду справи трьома суддями суддя, не згодний з рішенням, зобов'язаний викласти у письмовій формі свою окрему думку, що приєднується до справи [2].
Господарський суд, приймаючи рішення, має право:
1) визнати недійсним повністю чи у певній частині пов'язаний з предметом спору договір, який суперечить законодавству;
2) виходити за межі позовних вимог, якщо це необхідно для захисту прав і законних інтересів позивачів або третіх осіб з самостійними вимогами на предмет спору і про це є клопотання заінтересованої сторони;
3) зменшувати у виняткових випадках розмір неустойки (штрафу, пені), яка підлягає стягненню зі сторони, що порушила зобов'язання;
4) стягувати у доход Державного бюджету України із сторони, що порушила строки розгляду претензії, штраф у розмірі, встановленому законодавством або у відповідності до законів, що регулюють порядок досудового врегулювання спорів у конкретних правовідносинах;
5) стягувати в доход Державного бюджету України з винної сторони штраф у розмірі до ста неоподатковуваних мінімумів доходів громадян за ухилення від вчинення дій, покладених господарським судом на сторону;
6) відстрочити або розстрочити виконання рішення. Рішення господарського суду ухвалюється іменем України і складається із вступної, описової, мотивувальної І резолютивної частин:
Прийняте рішення оголошується суддею у судовому засіданні після закінчення розгляду справи.
За згодою сторін суддя може оголосити тільки вступну та резолютивну частини рішення, про що зазначається у протоколі судового засідання.
Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення десятиденного строку з дня його прийняття, а у разі, якщо у судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення, воно набирає законної сили після закінчення десятиденного строку з дня підписання рішення. У разі подання апеляційної скарги або внесення апеляційного подання рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після розгляду справи апеляційною інстанцією.
2.4 Способи врегулювання господарських спорів без винесення рішення
Визнання позову - заявлена відповідачем згода з позовними вимогами, які як правило, тягне за собою винесення рішення про задоволення позову. Мотивами визнання позову можуть бути необґрунтовані заперечень відповідача і переконання в справедливості вимог відповідача, повністю чи частково відмова відповідача від приналежного йому суб’єктивного права на користь позивача, небажання продовжувати спір.
Визнання позову: відповідач припиняє матеріально-правовий спір з позивачем, забезпечуючи позивачу виграш процесу (Додаток Б)[31].
Визнання позову буває різним по формі і змісту. По формі це: або окрема заява відповідача, підшивається до матеріалів справи, або запис в протоколі судового засіданні, підтверджуючого підписом відповідача. По змісту воно може бути повним чи частковим, простим чи кваліфікованим. При частковому визнанні позову матеріально-правовий спір зберігається в тій частині вимог позивача, яка відкидається відповідачем. Просте визнання - згода з пред’явленим позовом без будь-яких застережень. Кваліфіковане робиться завжди з застереженнями, що не дозволяє рахувати вимоги позивача безспірним. Наприклад, відповідач признає наявність між ним і позивачем договору позики, але стверджує, суму, що вимагає, він повернув, не отримав від позивача зустрічного розпису. Суд вправі не прийняти визнання позову, якщо воно протирічить закону або порушує права і охоронювані інтереси інших осіб. Визнання позову оцінюється судом в сукупності зі всіма які маються в справі матеріалами із врахуванням вияснених в судовому засіданні обставин справи. Процес у такому випадку не зупиняється, справа розглядається по суті з винесеним рішенням. В судовому рішенні повинна міститься оцінка визнання позову. В основу задоволення позову воно може бути лише при відсутності сумнівів в його правомірності. Свою незгоду з признанням позову суд повинен мотивувати.
Мирова угода - розпорядча дія сторін по взаємному врегулюванню матеріально - правового спору на взаємоприйнятних умовах і припинення збудженої судом справи. Зустрічне волевиявлення сторін базується при цьому на взаємних поступках, оскільки вони самі визначають об’єм суб’єктивних прав, що реалізуються по досягнутій згоді. А саме позивач, не маючи достатніх доказів в підтвердженні заявлених вимог, може засобами мирової угоди з відповідачем отримати більшу частину матеріального блага, залишивши будь-яку долю відповідачу, хоча при нормальному розвитку процесу міг відмовитись від позову. Одночасно сторони розпоряджаються і процесуальним засобами захисту своїх прав, добиваючись припинення процесу в розрахунку на виконання досягнутої мирової угоди, яка заміняє собою рішення суду.
Мирова угода може заключати сторони того матеріально-правових відносин, з приводу якого виник спір, що розглядається судом. Це й позивач, відповідач і треті особи, які мають самостійні вимоги на предмет спору (доля предмету спору вирішується подібні згоди). Не може узгоджуватися мирова згода третіми особами, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору, прокурором та іншими суб’єктами, які пред’явили позов в захист прав позивача. Детальніше роз’яснення по питанню вирішення судом всіх моментів, пов’язаних з мировою угодою, подано в постанові № 10 Пленуму Верховного Суду СРСР від 1 грудня 1983 р. “О применении процесуального законодательства при рассмотрении гражданских дел в суде первой инстанции”. Суду запропоновано в залежності від характеру спору в необхідних випадках сприяти закінченню справи шляхом узгодження сторонами мирової угоди. “Можливість вирішення спору узгодженням мирової угоди повинна виявитись і в процесі підготовки справи до судового розгляду, а також в стадії виконавчого провадження[12].
У випадку заяви позивача і відповідача про те, що вони бажають заключити мирову угоду по збудженому між ними цивільно-правовому спору, суд роз’яснює їм наслідки затвердження мирової угоди” (Додаток В, Д) [23] . Умови мирової угоди можуть бути викладені в окремому спільному документі сторін, адресованому суду. Ця згода підшивається до матеріалів справи, про що робиться відмітка в протоколі судового засідання. Якщо сторони заключають мирову угоду, знаходячись в залі судового засідання, умови згоди заносяться в протокол судового засідання; позивач і відповідач повинні підписати його. Суд чи суддя, що розглядає справу роз’яснює сторонам наслідки узгодження мирової угоди, про що також робиться запис в протоколі судового засідання. Суд контролює цю важливу розпорядчу дію сторін і вправі не затверджувати мирову угоду, якщо вона протирічить закону чи порушує права і охороняючи законом інтереси інших осіб. Неприпустимо, наприклад, затвердження мирової угоди, коли її умови порушують трудові права громадян (замість поновленні на роботі адміністрація погоджуються прийняти позивача на роботу з узгодженням нового трудового договору) чи в обхід закону направлені на звільнення осіб від матеріальної відповідальності за збитки, причинені при виконанні ними трудових обов’язків. Шляхом узгодження мирової згоди сторони не вправі змінювати розмір відшкодування за шкоду, спричинену здоров’ю при виконанню трудових обов’язків, а також розміру аліментів, встановлених законом. Не може стверджуватись мирова угода по справам про встановлення батьківства.
Відмовляючи у твердженні мирової угоди, суд чи суддя виносить ухвалу, в якій викладаються мотиви відмови. У цьому випадку справа повинна бути розглянута по суті з винесенням рішення. Окрема ухвала виноситься і у випадку затвердженні мирової угоди, одночасно суд чи суддя припиняють провадження по справі. Справа по такому позову не може бути почата знову. Питання, які торкаються мирової угоди, вирішується судом (суддею) в нарадчій кімнаті.
Забезпечення позову - це діяльність суді чи суду по застосуванню передбачених законом мір, гарантуючих реальне виконання майбутнього рішення по справі в тому випадку, якщо позов буде задоволений. Забезпечення позову допускається у будь-якому становищі справ, якщо неприйняті міри забезпечення може бути ускладнить чи зробить неможливим виконання рішень суду. Міри по забезпеченню позову приймаються судом чи суддею по заяви клопотанню осіб, які беруть участь у справі, чи по своїй ініціативі. Прохання осіб, які беруть участь у справі, про забезпечення позову може бути як письмовою так і усною (наприклад, позивач вправі вказати про це в позовній заяві, заявити в ході судового засідання клопотання, звернутись до судді чи суду з окремою заявою про забезпеченню позову). Будь-яких спеціальних вимог до виконання такого прохання закон не передбачає. Суддя одноособово вирішує питання про забезпечення позову в момент порушення цивільної справи і їх стадії підготовки, а також в ході судового розгляду, якщо справа розглядається не в колегіальному складі. При колегіальному розгляді справи клопотання про забезпечення позову можливе лише по порушеній справі. Тому при залишенні зави без руху прохання про залишення позову не може бути розглянуто і фактично залишається без розгляду. Заява про забезпечення позову вирішується суддею чи судом, який розглядає справу, в той же день без повідомлення відповідача та інших осіб, які беруть участь по справі. Така оперативність необхідна, оскільки відповідач може анулювати предмет спору (продати, сховати, привести в непридатність і т.д.). З приводу забезпечення позову виноситься ухвала суду (судді), яке виконується для виконання рішень суду. Після винесення ухвали суду негайно передається судовому виконавцю виконавчий лист для виконання, здійснюючого по загальним правилам [3].
Мірами по забезпеченню позову можуть бути:
· накладення арешту на майно чи грошова сума, яка належить відповідачу і знаходиться у нього чи у третіх осіб. В необхідних випадках майно чи грошова сума повинна вилучатись негайно;
· заборона відповідачу здійснювати скоєння певних дій (наприклад, заборона окремо проживаючому батькові забирати дітей з дитсадка);
· заборона іншим особам передавати майно відповідачу чи виконувати по відношенню до нього їх зобов’язання призупинення реалізації майна у випадку пред’явленню позову про звільнення його від арешту (так як майно, передане для реалізації в комісійний магазин, знімається з продажу);
Призупинення стягнення по виконавчому листі, оспорюваному боржником в судовому порядку, якщо таке оспорювання допускається законом (так, виконавчий напис нотаріуса, виданий на стягнення заборгованості по квартплаті, може бути оскаржений у позовному порядку, коли боржник не згідний з розміром суми, яка підлягає утриманню). В необхідних випадках може бути допущена декілька видів забезпечення позову. Допускається заміна одного виду забезпечення позову іншим. Питання про заміну видів забезпечення позову вирішується в судовому засіданню. Особи, які беруть участь у справі, повідомляються про час і місце засідання, однак неявка не являється перешкодою розгляду питання про заміну видів забезпечення. При забезпеченню позову про стягнення грошової суми відповідач вправі у міру допущених мір забезпечення внести на депозитний рахунок витребувану позивачем суму. [49].
Прийняті міри забезпечення позову можуть бути відмінені судом. Це питання також вирішується в судовому засіданні з повідомленням осіб, які беруть участь в справі, про час і місце засідання, однак неявка не являється перешкодою для розгляду питання. Новою ухвалою суд відміняє дію тої міри забезпечення позову, припиняючи тим самим дію першочергової ухвали. Оскільки ухвала про заміну виду забезпечення позову або про відмову забезпеченню позову можуть бути порушені інтереси інших сторін, подача приватної скарги чи протест на них призупиняє виконання ухвали. Першочергово прийняті міри забезпечення позову зберігають свою дію до тих пір, поки вище стоячий суд не залишить без змін нову ухвалу. Подача скарги або винесення протесту на всі інші ухвали на всі інші ухвали по питанням забезпечення позову не призупиняють виконання ухвали. Якщо ухвала про забезпечення позову було винесено без повідомлення особи, яка подала скаргу, строк для подачі скарги обчислюється з дня відомого дня, коли йому стало відомо ця ухвала. Закон допускає можливість оскарження всіх ухвал по питанням забезпечення позову не випадково, тут суттєво порушуються матеріальні інтереси сторін, кожна з сторін може понести збитки із-за несвоєчасних чи неправомірних дій суду. Забезпечення захисту інтересів позивача, цивільне процесуальне законодавство одночасно надає відповідачу право на відшкодування збитків, спричинених йому забезпеченням позову. З цією ціллю суд чи суддя, допускає надання забезпеченню можливих для відповідача збитків. Відповідач після вступу у законну силу рішення, яким в позові відмовлено, вправі вимагати від позивача відшкодування збитків, спричинених йому мірами по забезпеченню позову, допущені по проханню позову.
Отже, порядок здійснення судових процедур при вирішенні господарських спорів регламентується особливістю процедур процесу доказування, строковості вирішення та подання, стадій судочинства, основних аспектів порушення провадження, винесення рішення, порядку набрання чинності. Таким чином, система господарських правовідносин дає змогу правомірному та детальному вирішенні спорів суб'єктів господарської діяльності.
РОЗДІЛ ІІІ. ПРОБЛЕМИ ВРЕГУЛЮВАННЯ ТА ВИРІШЕННЯ ГОСПОДАРСЬКИХ СПОРІВ У СУДОВОМУ ПРОЦЕСІ ТА ШЛЯХИ ЇХ ВИРІШЕННЯ
Господарський процесуальний кодекс зберігає сукупність норм, що регулюють господарський процес, а саме передбачає собою досудове врегулювання господарських спорів; підвідомчість та підсудність спорів господарським судам; учасники судового процесу; докази; судові витрати; процесальні строки; подання позову; порушення провадження по справі та підготовка матеріалів для розгляду в першій нстанції; забезпечення позову; вирішення господарських спорів в першій інстанції; перегляд судових рішень в касаційному порядку; перегляд судових рішень Вищого господарського суду України Верховним Судом України; перегляд рішень, ухвал, постанов господарського суду за поновленими обставинами; виконання рішень, ухвал, постанов; провадження у справах за участю іноземних підприємств, організацій.
Аналізуючи проблеми правового регулювання вирішення господарських спорів в Україні, слід відмітити, що на сучасному етапі розвитку ринкових відносин діяльність органів державної виконавчої влади, органів місцевого саморядування та й самих суб’єктів господарювання не завжди належним чином сприяє становленню цих відносин, що призводить до порушення прав та охоронюваних законом інтресів суб’єктів господарювання [43].
Зрозуміло, що прийняті закони ніколи не бувають цілковито узгоджені з практикою їх застосування. Саме практика коригує правові відносини та об’єктивно спонукає вносити зміни і доповнення до чинного законодавства. Як свідчить практика, положення чинного законодавства не завжди сприяють відновленню у громадян порушених прав та охоронюваних інтересів.
Так, ст. 5 нині діючого Господарського кодексу України, визначає, що спори, які виникають з договору перевезення та договору про надання послуг зв’язку, можуть бути передані на вирішення Господарського суду лише за умов додержання встановленого порядку їх досудового врегулювання. Цілком обгрунтованою є вимога щодо договору, заснованого на державному замовленні. У цьому пріоритетному випадку захищаються державні інтереси, і деталізація можливого вирішення спору в досудовому порядку очевидна. Але яку особливість законодавці знайшли в договірних відносинах про надання послуг з перевезення чи надання послуг зв’язку, крім втрати оперативності вирішення спору Господарським судом [43].
Вбачається також певна невиваженість при внесенні змін до ГПК України.
Раніше правова норма передбачала, що у разі визнання боржником претензії і неперахування ним коштів заявник через 20 днів з дня отримання претензії боржником міг звернутися з платіжною вимогою до банку боржника про безспірне списання боргу. Такий порядок був доцільним, оскільки на поточному рахунку могли знаходитись грошові кошти і це давало можливість задовольнити вимоги кредитора. Цей порядок лише у виняткових випадках спонукав кредиторів звертатися до Господарського суду про зміну способу задоволення вимог, передбачену ГПК, що в подальшому покладалося на державну виконавчу службу [47].
На перший погляд, у цьому є логіка: виконавча служба покликана діяти згідно із Законом України “Про виконавче провадження”. Проте, якщо звернутися до аналізу практики, то він засвідчить, що державні виконавці, враховуючи їхні обмежені штати, перевантаженість, відсутність транспортних засобів, нерідко порушують строки виконавчого провадження, необгрунтовано ухвалюють постанови про неможливість виконання рішень, щов подальшому стає цілком достатньою підставою для судового оскарження. Все це спостерігалося ще до внесення змін до ГПК. Можна лише уявити, якою може бути якість виконавчого провадження, коли на виконавців додатково лягла велика кількість визнаних претензій. Та, крім цього, треба мати на увазі, що тепер усі рішення Господарського суду також виконуються державними виконавцями [42].
Слід звернути увагу й на статтю 59 ГПК України. Арбітражний процесуальний кодекс безальтернативно вимагав від відповідача не пізніше ніж через три дні після отримання ухвали господарського суду про порушення провадженні по справі надати відзив на позовну заяву. Ст. 59 ГПК визначає, що відповідач має право після одержання ухвали надіслати відзив. Отже, по-перше, за змістом правової норми відповідач може надати відзив, а може і не надати. По-друге, ГПК не встановлює строку надання відзиву, оскільки це випливає з альтернативного права; отже, відповідача може погоджуватись чи не погоджуватись з позовними вимогами іншими законним засобами. Однак, річ у тому, що консерватизм суддів у застосуванні правових норм дається взнаки і вони постійно ухвалою вимагають від відповідачів надсилати відзив на позовну заяву, посилаючись формально на обов’язковість виконання вимог суду з можливим подальшим застосуванням санкцій. Вищому господарському суду України слід звернути увагу на таку практику й надати відповідні роз’яснення.
Потребує певного доопрацювання ч. 2 ст. 74 ГПК, де йдеться про порядок ведення засідання. У правовій нормі підкреслено, що суддя оголошує склад суду та роз’яснює учасникам судового процесу їхні права та обов’язки. Але ж при цьому, якщо йти за змістом статті, порушуються вимоги інших правових норм ГПК. Адже цілком логічно, що спочатку суддя (колегія суддів) має впевнитися, чи є учасники процесу, чи мають вони стосунок до конкретної справи, чи наділені вони повноваженнями представників сторін або інших учасників судового процесу, і лише після такої процедури оголосити склад суду та роз’яснити учасникам процесу їхні права та обов’язки [35].
Незрозумілим є визначення, передбачене ГПК, як одна з підстав залишення позову без розгляду, якщо громадянин відмовився від позову, який було подано в його інтересах прокурором.
За змістом статті невідомо, у якому статусі виступає громадянин як учасник судового процесу при вирішенні господарського спору.
У розумінні статті 1 ГПК право на звернення до суду має лише фізична особа, яка набула статусу суб’єкта підприємницької діяльності без створення юридичної особи. Якщо ж це громадянин як фізична особа, то за положеннями, передбаченими ГКП, вона позбавлена права на звернення з позовом до господарського суду і може звертатись лише до місцевого суду загальної юрисдикції. Можливо, мова йде про громадянина як кредитора у справах про банкрутство: тоді це має бути конкретизовано у правовій нормі.
Цілу низку питань викликає внесена до ГПК стаття 81-1. У частині першій правової норми записано, що у судовому засіданні, а також при огляді та дослідженні письмових або речових доказів у місці їх знаходження складається протокол. Тобто правова норма мала б визначати вимоги до змісту будь-яких видів протоколів як процесуальних документів. І разом з тим за подальшими текстом визначені лише вимоги до змісту протоколу судового засідання.
Водночас зазначена стаття ГПК надає Господарському суду право на здійснення аудіо-чи відеозапису судового засідання. Сам факт такого дозволу є позитивним моментом судочинства на сучасному етапі розвитку технологій, але