Xreferat.com » Рефераты по государству и праву » Кримінальне право України

Кримінальне право України

основні покарання: 1) позбавлення волі, 2) виправні роботи без позбавлення волі, 3) позбавлення права займати певні посади чи займатися певною діяльністю, 4) штраф, 5) громадський осуд. До військовослужбовців термінової служби може застосовуватися покарання у виді напрямку в дисциплінарний батальйон.

Крім основних покарань, до засудженого можуть застосовуватися наступні додаткові покарання: 1) конфіскація майна, 2) позбавлення військового чи спеціального звання, рангу, 3) позбавлення батьківських прав.

Позбавлення права займати певні посади чи займатися певною діяльністю і штраф можуть застосовуватися не тільки в якості основних, але і як додаткові покарання.

Ст.23 дає вичерпний перелік покарань, розташовуючи їх послідовно від більш тяжких до менш тяжкого. Таке розташування в науці кримінального права прийнято називати системою покарань.

Основні види покарання завжди зазначені в санкціяї статей КК. Якщо в санкції статті зазначено кілька основних покарань, то суд вправі застосувати тільки одне з них. Наприклад, у ст.130 КК як можливе покарання за порушення недоторканності житла громадян передбачене позбавлення волі на термін до одного року, чи виправні роботи на той же термін, чи штраф до 40 мінімальних зарплат, чи громадський осуд. Це так називана альтернативна санкція, що дає суду можливість застосувати одне з названих покарань, що найбільше повно відповідає ступеня провини підсудного.

Штраф, конфіскація майна як додаткові міри покарання застосовуються тільки у випадках, спеціально зазначених у законі (ст.81 розкрадання державної чи колективної власності, 93 навмисне вбивство, 201 незаконне підняття державного прапора на судні й ін.).


§ 64. Позбавлення волі (характеристика).

Позбавлення волі – це ізоляція засудженого від суспільства шляхом поміщення у визначені законом заклади зі спеціальним режимом тримання для його виправлення і перевиховання, а також з метою попередження здійснення їм нових злочинів. Позбавлення волі застосовується до небезпечних злочинців, виправлення і перевиховання яких щонайкраще може бути досягнуте в специфічних умовах ізоляції від суспільства. Позбавлення волі як міру покарання передбачається в санкціях значного числа статей Особливої частини КК.

У багатьох статтях кодексу позбавлення волі розглядається як альтернатива поряд іншими більш м'якими видами покарання. Це свідчить про прагнення законодавця обмежити застосування позбавлення волі у відношенні осіб, виправлення яких може бути досягнуте без ізоляції їх від суспільства. У випадках, коли по обставинах справи виправлення осіб, що зробили злочини, можливо без застосування позбавлення волі, суди повинні ширше застосовувати покарання, не зв'язані з позбавленням волі.

Визначаючи термін позбавлення волі за конкретний злочин, суди керуються межами, установленими ст.25 КК і санкцією статті Особливої частини КК. За загальним правилом, позбавлення волі встановлюється на термін від трьох місяців до 10 років. Суди не вправі виходити за ці межі. Позбавлення волі на рядків понад 10 років може бути призначено тільки за особливо тяжкі злочини й особливо небезпечним рецидивістам у випадках, передбачених статтями Особливої частини КК. Максимальний термін позбавлення волі в цих випадках не може перевищувати 15 років і по кожнім виді злочинів передбачається особливо, хоча в окремих випадках цей термін може бути і великим, але не більш 20 років. При призначенні покарання особі, що не досягла 18 років, максимальний термін позбавлення волі, незалежно від тяжкості скоєного злочину не може перевищувати 10 років.

У відповідності зі ст.25 позбавлення волі за вироком суду призначається у виправно-трудових колоніях загального, посиленого, строгого й особливого чи режиму у в'язниці, а також у виховально-трудових колоніях загального і посиленого режиму.

Відбування покарання у виправно-трудових колоніях призначається чоловікам: засудженим уперше до позбавлення волі за злочини, що не є тяжкими, - у колоніях загального режиму; засуджені вперше до позбавлення волі за тяжкі злочини, - у колоніях посиленого режиму; засудженим за особливо небезпечні державні злочини, і особам, що відбували покарання у виді позбавлення волі, - у колоніях строгого режиму; визнаним особливо небезпечними рецидивістами, - у колоніях особливого режиму.

Засудженим до позбавлення волі жінкам відбування покарання у виправно-трудових колоніях призначається: визнаним особливо небезпечними рецидивістками, а також засудженим за особливо небезпечні державні злочини – у колоніях строгого режиму, іншим засудженої до позбавлення волі жінкам – у колоніях загального режиму.

Неповнолітні відбувають покарання у виховально-трудових колоніях. Неповнолітнім чоловічої статі, засудженим уперше до позбавлення волі за злочини, що не є тяжкими, а також неповнолітні жіночої статі, що раніше відбували покарання у виді позбавлення волі, а також засуджені до позбавлення волі за тяжкі злочини, відбувають покарання в колоніях посиленого режиму.

У залежності від характеру і ступеня суспільної небезпеки зробленого злочину, особистості винної й іншої обставин справи суд може призначити відбування позбавлення волі засудженим, не визнаним особливо небезпечними рецидивістами, у виправно-трудових колоніях будь-якого виду, крім колоній особливого режиму, а засудженим неповнолітньої чоловічої статі – у виховально-трудових колоніях загального режиму замість колоній посиленого режиму.

Позбавлення волі у в'язниці на весь термін, передбачений вироком суду, чи на частину його може бути призначено особам, що зробили тяжкі злочини, а також особливо небезпечним рецидивістам.

Два і більш злочини, за кожне з яких суд призначив винному позбавлення волі на термін до п'яти років, не можуть вважатися тяжкими і тоді, коли загальний термін позбавлення волі і по сукупності цих злочинів перевищує п'ять років. Реальна сукупність ряду злочинів не змінює характеру кожного з них окремо.


§ 65. Виправні роботи (характеристика, відповідальність за ухилення від відбування цього покарання).

Виправні роботи без позбавлення волі призначаються на строк від двох місяців до двох років і відбуваються відповідно до вироку суду або за місцем роботи засудженого, або в інших місцях, визначених органами, що відають застосуванням виправних робіт, але в районі місця проживання засудженого.

З заробітку присудженого до виправних робіт без позбавлення волі в доход держави утримується визначена сума в розмірі, установленому вирокам суду, але не понад 20%.

Особам, визнаним непрацездатними, а також особам, що стали непрацездатними після вироку суду, суд замість виправних робіт призначає чи штраф громадський осуд.

Для виправних робіт як міри покарання характерні дві основних ознаки: 1) залучення засудженого до обов'язкової праці за місцем колишньої роботи чи в інших місцях, обумовлених органами, що відають застосуванням виправних робіт, у сполученні з утриманням у доход держави визначеної частини заробітку, 2) виховання засудженого в процесі праці, суспільне виховний вплив на нього колективу, у якому він працює.

Виправні роботи є реальною мірою покарання з метою виправлення і перевиховання засудженого тільки в суспільстві, де всім громадянам забезпечене право на працю, де праця – є справу честі кожного громадянина. У виправних роботах більш, ніж в інших видах покарання, сполучаються елементи державного примуса із суспільним впливом на правопорушників, у силу чого виправні роботи стають на ряді з іншими видами покарань, не зв'язаними з позбавленням волі, основною формою впливу на правопорушників.

Виправні роботи передбачаються більш ніж у 120 санкціях статей КК як у виді єдиної міри покарання, так і в якості альтернативної з позбавленням волі чи штрафом. Виправні роботи застосовуються за здійснення незначних по характері і ступеню суспільної небезпеки злочинів. Разом з тим, закон передбачає можливість застосування виправних робіт і за більш небезпечні злочини, якщо ступінь суспільної небезпеки конкретного злочинного діяння й особи, що його скоїла, не вимагають обов'язкової ізоляції винного від суспільства для його виправлення і перевиховання.

У ст.29 передбачені два види виправних робіт без позбавлення волі: за місцем роботи засудженого й в інших місцях, визначених органами, що відають застосуванням виправних робіт, але в районі місця проживання засудженого. Вид виправних робіт без позбавлення волі визначається вироком суду. Порядок, умови і місце відбування цього виду покарання встановлюється законодавством.

Засуджені до виправних робіт першого виду відбувають покарання за місцем роботи й на колишній посаді, за винятком тих випадків, коли залишення засудженого в колишній посаді недоцільно, про що повинно бути спеціально зазначене у вироку суду, наприклад, по деяких посадових, господарських і інших злочинах.

Виправні роботи другого виду, як правило, застосовуються до винних, що не має постійного місця роботи. Такі особи відбувають покарання в місцях, визначених органами, що відають застосуванням виправних робіт (інспекцією і відділами виправних робіт МВС), але обов'язково в районі місця проживання засудженого. Під районом місця проживання розуміється, як правило, той адміністративний район, де, наприклад, розташовані великі промислові чи с/г підприємства і де звичайно працюють багато жителів з місцевості, у якій живе засуджений.

Час відбування виправних робіт, у тому числі і за місцем роботи засудженого, не зараховується у виробничий стаж для одержання надбавки за вислугу років, пенсії й інших пільг, зв'язаних з виробничим стажем. У період відбування виправних робіт чергова відпустка не дається, за винятком відпустки через хворобу, вагітності і родам.

З заробітку засудженого до виправних робіт утримується визначена частина доходу. При визначенні цієї частини (не більш ніж 20%) суд враховує матеріальне становище засудженого і його родини. Вирахування не робляться з виплат по непрацездатності, преміальних винагород усіх видів, командировочних і т.д.

Особи, засуджені до виправних робіт, при заклику їх на термінову службу звільняються з дня заклику від подальшого відбування покарання. До військовослужбовців виправні роботи не застосовуються. (ст.34 КК).

Термін відбування виправних робіт обчислюється з того дня, коли почали вироблятися утримання з його заробітку. Час попереднього висновку зараховується в термін відбування виправних робіт з розрахунку один день за три дні виправних робіт (ст.47 КК).

Виправні роботи без позбавлення волі можуть застосовуватися як міру покарання у випадках, передбачених статтями КК, по яких кваліфікований злочин винного, а також у порядку ст.44 КК при призначенні більш м'якого покарання, чим передбачено конкретною статтею закону. При цьому виправні роботи без позбавлення волі можуть застосовуватися замість позбавлення волі. Застосування виправних робіт не допускається у відношенні осіб, визнаних у встановленому порядку непрацездатними.

У випадку злісного відхилення засудженого від відбування виправних робіт без позбавлення волі суд може замінити невідбутий термін виправних робіт позбавленням волі на той же термін (ст.30 КК).

Невідбута частина терміну виправних робіт обчислюється з дня фактичного припинення засудженим роботи. Однієї з форм відхилення засудженого від виправних робіт є систематичні прогули без поважної причини, відмовлення від надходження на роботу, відмовлення від дорученої роботи. Невідбута частина терміну виправних робіт у таких випадках визначається шляхом відрахування з терміну, призначеного вироком суду, фактично проробленої частини, тобто без обліку днів прогулів.

Питання про заміну виправних робіт у випадку злісного відхилення від їхнього відбування зважується по клопотанню інспекції виправних робіт судом, що ухвалив вирок. Якщо вирок приводиться у виконання за межами району суду, що ухвалив вирок, це питання дозволяється районним (міським) судом, а у відношенні осіб, засуджених військовими трибуналами, - військовим трибуналом по місцеві виконання вироку.


§ 66. Позбавлення права займати певні посади або займатися певною діяльністю (характеристика).

Позбавлення права займати певні посади чи займатися певною діяльністю може бути призначено судом на термін до п'яти років у якості основного чи додаткового покарання. Це покарання може бути призначене у випадках, коли по характері зроблених винним злочинів за посадою чи при занятті певною діяльністю суд визнає неможливому зберегти за ним право займати певні посади чи займатися певною діяльністю. При призначенні цього покарання в якості додаткового до позбавлення волі воно поширюється на увесь час відбування позбавлення волі і, крім того, на термін, установлений вироком суду. Якщо ж позбавлення права займати певні посади чи займатися певною діяльністю призначено в якості додаткового до іншого виду покарання, то термін обчислюється з моменту початку відбування основного покарання (ст.31 КК).

Заборона займати певні посади чи займатися певною діяльністю може піти не тільки у випадку зловживань за посадою чи навмисним використанням професійних навичок для здійснення злочину, але й у випадку відсутності достатньої уважності й обачності, у силу чого настають шкідливі наслідки (необережні злочини, наприклад, чи недбалість порушення правил безпеки руху й експлуатації транспорту).

Забороняючи займати певні посади чи займатися певною діяльністю можуть бути застосовані у виді основний мір покарання у випадках, прямо передбачених санкцією відповідної статті КК, наприклад санкціями ст.132, 134, чи в порядку призначення більш м'якого покарання, чим передбачено законом, у відповідності зі ст.44. Застосування цього покарання в якості додаткового спеціально не регламентовано законом: зазвичай воно застосовується по розсуду суду, наприклад, при встановленні систематичного обкрадання покупців (ст.155 КК), при проведенні незаконного аборту лікарем (ч.1 ст.109) і ін. В усіх випадках термін позбавлення права займати певні посади чи займатися певною діяльністю не може перевищувати п'яти років.


§ 67. Штраф, як міра покарання (характеристика).

Штраф – це грошове стягнення, що накладається судом у випадках і в межах, установлених законом. Розмір штрафу встановлюється в залежності від ваги зробленого злочину з урахуванням майнового положення винного (ст.32 КК).

Штраф як міра покарання встановлюється законом за здійснення менш небезпечних злочинів проти власності, проти особистості, господарських і деяких інших видів злочинів, чинених, як правило, з корисливих мотивів чи при завданні майнових збитків. Штраф може бути призначений у виді як основного (ст. 106, 107, 135, 136, 137, 179 і ін.), так і додаткового покарання, але тільки у випадках, спеціально передбачених санкціями відповідних статей, або при призначенні більш м'якого покарання, чим передбачено законом, у порядку ст.44.

Межі розміру штрафу в КК установлені від 10 до 400 мінімальних зарплат, а за корисливі злочини – у межах 1000 мінімальних зарплат. У виняткових випадках, визначених законом, можуть застосовуватися і великі суми штрафу (ст.32 КК). Щораз ці межі визначаються в залежності від ваги зробленого злочину по санкціях конкретних статей Особливої частини КК. При призначенні штрафу суд враховує, крім того, майнове положення винного – число працездатних членів родини, розмір заробітку винного й інші дані для того, щоб сума штрафу була реальної для сплати у випадку стягнення в примусовому порядку.

Якщо засуджений ухиляється від сплати штрафу, він стягується в примусовому порядку, причому стягуватися можуть як кошти, так і майно засудженого. Однак у цьому випадку предмети, що не підлягають конфіскації, не можуть бути вилучені і при стягненні штрафу. При неможливості стягнути штраф через відсутність у засудженого майна, на яке може бути звернене стягнення, штраф з дозволу суду заміняється виправними роботами з розрахунку один місяць виправних робіт за 4 розміри мінімальної зарплати, але для того, щоб загальний термін виправних робіт не перевищував двох років.

По прямій забороні закону штраф не може бути замінений позбавленням волі ні прямо, ні побічно, наприклад, шляхом заміни позбавлення волі виправними роботами, призначеними замість штрафу в порядку ст.32. Рівною мірою не допускається заміна позбавлення волі штрафом, тому що така заміна суперечить природі цих покарань. Якщо суд призначає покарання по декількох вироках, то в цих випадкам вироку до позбавлення волі і штрафу приводяться у виконання самостійно (ст.43).

Від неможливості стягнення штрафу варто відрізняти таке положення, коли обчислювальна сума штрафу, що підлягає сплаті, у даний момент або в повній сумі може створити для засудженого або членів його родини особливі ускладнення в силу яких-небудь виняткових обставин (пожежа, стихійне лихо, важка хвороба, і т.д.). У цих випадках на підставі ст.405 КПК суд може відкласти чи сплату надати винному розстрочку терміном до одного року з дня вступу вироку в законну силу.

Штраф як міра кримінального покарання відрізняється від адміністративного штрафу, головним чином, своєю природою і юридичними наслідками. Штраф, будучи мірою карного покарання, призначається судом за злочин, передбачений карним законом; він, як і всяке покарання, спричиняє судимість винного, чого немає при адміністративному штрафі.


§ 68. Конфіскація майна (характеристика).

Конфіскація майна складається в примусовому безоплатному вилученні у власність держави усього чи частини майна, що є особистою власністю засудженого. Конфіскація майна може бути призначена тільки за державні і тяжкі корисливі злочини у випадках, зазначених у законі. Суд повинний вказати у вироку, чи конфіскується все майно засудженого чи частина його; в останньому випадку суд повинний указати, яка частина майна конфіскується, чи перелічити предмети, що конфіскуються. Не підлягають конфіскації предмети, необхідні для засудженого, членів його родини й обличчя, що знаходяться на його утриманні, відповідно до переліку, даному в додатку до кодексу (ст.35 КК).

Конфіскація майна є мірою покарання, що ущемляє, насамперед, майнові права засудженого. Однак, на відміну від штрафу, що призначається завжди в грошовому вираженні і з урахуванням матеріального положення винного, конфіскація як покарання поширюється на всяке майно засудженого, приналежне йому на праві особистої власності, на грошові суми й інші цінності, предмети одягу, домашнього побуту і т.п., крім майна, на яке не може бути звернена конфіскація.

У випадку конфіскації частки засудженого в загальному майні розмір його частки визначається після виключення з цього майна того, що не підлягає конфіскації. Конфіскації по вироку суду підлягає як майно, що цілком належить засудженому, так і його частка в загальній власності, наприклад, на будинок, автомашину і т.д.

Розрізняються два види конфіскації, застосовуваної як карне покарання: повна і часткова.

Повна конфіскація майна складається в примусовому безоплатному вилученні у власність держави всього майна, що є особистою власністю засудженого, а також його частки в загальній власності, у чому б вона не виражалася і де б вона не знаходилася, за винятком предметів необхідності, перерахованих у додатку до КК. Повна конфіскація поширюється також на майно засудженого, котре з метою приховання від конфіскації оформлено по фіктивних угодах на ім'я інших осіб. При повній конфіскації майна повинні бути враховані права і законні інтереси членів родини засудженого, проживаючого разом з ним.

Часткова конфіскація майна складається в безоплатному вилученні у власність держави точно визначеної судом частини майна, що є особистою власністю засудженого. Щоб уникнути непорозумінь, що можуть виникнути при виконанні вироку, суди зобов'язані точно вказувати, яка саме частина (половина, третина і т.д.) усього майна засудженого підлягає конфіскації, чи конкретно перелічити предмети, що конфіскуються. Заміна конфіскації майна стягненням грошової суми, рівної вартості цього майна, не допускається.

Якщо в процесі попереднього розслідування на майно винного був накладений арешт, то суд, розглядаючи справу, повинний перевірити, чи дотримані вимоги ст.35 КК у відношенні майна, не підмета конфіскації. Якщо таке майно було включено в опис, суд зобов'язаний своїм визначенням виключити його з опису і зняти арешт.

Конфіскація майна відрізняється від вилучення майна, придбаного в результаті необґрунтованого збагачення, по-перше, тим, що вилучення такого майна і звертання його в доход держави не є мірою карного покарання і тому не створює судимості; по-друге, тим, що це майно може бути вилучено не тільки в засудженого, але, наприклад, у його родичів, що необґрунтовано збагатилися, і в третіх осіб (конфіскація майна в засудженого виробляється тільки по вироку суду); по-третє, тим, що при вилученні майна держава ніякої відповідальності по боргах особи, в якої вилучається майно, не несе (при конфіскації майна держава несе відповідальність по всіх боргах і зобов'язанням засудженого, виниклим до прийняття слідчими чи судовими органами заходів для охорони майна, в обсязі, не перевищуючий актив конфіскованого майна); по-четверте, таке майно вилучається в будь-якої особи цілком (конфіскація ж майна поширюється тільки на особисте майно засудженого чи на його частку в загальному майні).

Відрізняється конфіскація і від відшкодування заподіяної шкоди. Речовинні докази і речі, добуті злочинним шляхом, не можуть включатися в майно, що конфіскується. Вони повертаються їхнім законним власникам. Це ж правило поширюється і на речовинні докази, що належать третім особам (ст.330 УПК).

Якщо третя особа подало позовну заяву про виключення майна з числа конфіскованого і поверненні його, суд зобов'язаний розглянути заяву в порядку цивільного судочинства з залученням як відповідача тієї організації, який було передане майно (де воно знаходиться), за участю прокурора.

Речі, що не є речовинними доказами в справі, повинні бути повернуті їх законному власнику (ст.330 УПК). Суд, що виніс вирок, незалежно від прохання засудженого, при одержання визначення вищестоящого суду зобов'язаний направити копію визначення фінансовому органу, у розпорядження якого надійшло конфісковане розпорядження майно, для виконання – повернення чи майна відшкодування його вартості.

При конфіскації майна держава не відповідає за обтяжуючі майно борги і зобов'язання, якщо вони виникли після прийняття слідчими чи судовими органами заходів для охорони майна і притім без згоди цих органів. Держава відповідає за обтяжуючі конфісковане майно борги і зобов'язання тільки у визначених випадках, точно передбачених ст.36 КК, і в порядку, установленому цивільним і цивільно-процесуальним законодавством.

У відношенні претензій, що підлягають задоволенню за рахунок конфіскованого майна, держава відповідає лише в межах активу, тобто вартості цього майна, по оцінці фінансових органів.

При виконанні вироків, якими, крім конфіскації майна, із засудженого стягнені суми у відшкодування матеріального збитку, заподіяного злочином, у першу чергу стягуються ці суми, конфіскація ж звертається на іншу частину майна, якщо це майно може бути конфісковано.

Черговість задоволення інших претензій за рахунок конфіскованого майна встановлюється цивільним і цивільно-процесуальним законодавством.


§ 69. Загальні начала призначення покарання.

Призначення покарання – це один із етапів застосування кримінально-правових норм, який характеризується такими особливостями: 1) призначення покарання може здійснюватися лише судом в обвинувальному вироку; 2) призначення покарання відбувається лише після визнання особи винною у вчинені злочину; 3) призначення покарання за своєю юридичною природою є різновидом так званого індивідуального піднормативного регулювання кримінально-правових відносин. Суд визначає і вказує у вироку: 1) яке основне покарання призначається особі, що вчинила злочин, а у певних випадках – який його розмір та інші показники; 2) чи призначається особі додаткове покарання, якщо ж призначається, то який його вид, а у певних випадках - розмір; 3) яке покарання остаточне призначається особі, якщо мають місце обставини, зазначені в ст.42,43 КК. Загальні начала призначення покарання – це передбачені кримінальним законом вихідні положення, яких дотримується і які враховує суд для оптимального поєднання нормативності та індивідуалізації при призначенні покарання. Ст.39 загальні начала: 1) суд призначає покарання в межах, встановлених статтею закону, яка передбачає відповідальність за вчинений злочин; 2) суд призначає покарання у точній відповідності до положень ЗЧ КК; 3) при призначенні покарання суд, керуючись правосвідомістю, враховує характер і ступінь суспільної небезпечності вчиненого злочину, особу винного і обставини справи, що пом‘якшують і обтяжують відповідальність. За загальним правилом межі покарання, що може бути призначене особі за вчинений нею злочин, передбачені в санкції тієї статті (частині, пункті) ОЧ КК, за якою засуджується винний. У окремих санкціях мінімальна межа основного чи додаткового покарання може бути не вказана. У цих випадках вона визначається тією статтею ЗЧ КК, яка передбачає даний вид покарання. Більшість санкцій КК є альтернативними, в них передбачено кілька основних чи кілька додаткових покарань. Додаткові покарання можуть бути як обов‘язковими так і факультативними, одні з них “прив‘язані” до окремих основних покарань, інші до всіх. При призначені покарання суд має з‘ясувати такі питання: 1) які види покарань передбачені санкцією статті (частини, пункту) за якою засуджується винний; 2) яка мінімальна і максимальна межа кожного з цих покарань; 3) які з покарань є основними, а які додатковими; 4) до яких основних покарань “прив‘язані” додаткові; 5) обов‘язковий чи факультативний характер мають додаткові покарання. Кримінальне законодавство України не передбачає випадків призначення більш суворого виду основного покарання, ніж передбачено санкцією статті, за якою засуджується винний, а також призначення основного чи додаткового покарання вище тієї максимальної межі, що встановлена даною санкцією. В окремих випадках, прямо передбачених ЗЧ КК, суд при призначенні покарання може вийти за межі санкції статті, яка передбачає відповідальність за вчинений злочин: 1) призначення більш м‘якого покарання, ніж передбачено законом (ст.44); 2) призначення додаткового покарання, не передбаченого санкцією статті, за якою засуджується винний, на підставі ЗЧ КК (позбавлення права займати певні посади або займатися певною діяльністю ст.31, позбавлення звання чи рангу ч.1 ст.37, позбавлення батьківських прав ст.38); 3) заміни при призначенні покарання, передбаченого в санкції статті, за якою засуджується винний, іншим покаранням, зокрема, виправних робот – штрафом чи громадською доганою (ч.3 ст.29); 4) призначення штрафу у випадку застосування умовного засудження чи відстрочки виконання вироку (ч.1 ст.45, ч.1 ст.46-1). Суд в резолютивній частині вироку зобов‘язаний посилатися на ту статтю ЗЧ КК, яка передбачає відповідний випадок і яка є правовою підставою виходу за межі санкції. Ст.39-44 КК безпосередньо регламентують призначення покарання, крім того є цілий ряд положень про призначення покарання, тому суд повинен (об‘єктивні критерії): 1) виходити з мети покарання (ст.22); 2) керуватись послідовністю розташування покарань у ст.23, яке більш суворе; 3) виконувати положення статей ЗЧ КК, які передбачають конкретні види покарань: зміст , умови застосування, особливості призначення тощо (ст.24-25, 29-34, 35-38); 4) враховувати характер і ступінь суспільної небезпечності вчиненого злочину, особу винного і обставини справи, що пом‘якшують і обтяжують відповідальність (ст.39-41); 5) дотримуватися правил призначення покарання за вчинення кількох злочинів та за кількома вироками (ст.42, 43); 6) використовувати передбачені законом можливості пом‘якшення покарання винному (ст.44, ч.2 ст.47); 7) застосовувати деякі інші положення статей ЗЧ КК (напр., ч.4 ст.17, ч.7 ст.19). Суб‘єктивний критерій – правосвідомість суду (ст.39 КК). При визначенні суспільної небезпечності злочину треба враховувати: 1) чи є злочин тяжким (особливо тяжким); 2) яка соціальна цінність є безпосереднім об‘єктом цього злочину, і яке місце вона посідає в тій ієрархії соціальних цінностей, яка є пріоритетною для кримінального права на даний момент; 3) як співвідноситься вчинений злочин з іншими однорідними злочинами з точки зору кримінально-правових санкцій. Абз.1 п.2 постанови Пленуму ВС від 22.12.95 №22 “Про практику призначення судами кримінального покарання”: “визначаючи ступінь ступінь суспільної небезпечності вчиненого злочину, суд повинен виходити із сукупності всіх обставин справи, зокрема, форми вини, мотиву і цілі, способу, обстановки і стадії вчинення злочину, кількості епізодів, наявних кваліфікуючих ознак, ролі кожного із співучасників (якщо злочин вчинено групою осіб), тяжкості наслідків, що настали, тощо”. Абз.2 п.2 постанови: “з‘ясовуючи дані про особу підсудного, суд повинен досліджувати його вік, стан здоров‘я, поведінку до вчинення злочину за місцем роботи чи навчання, його минуле (судимість, адміністративне стягнення, якщо вони мали місце), дані про сім‘ю (наявність на утриманні дітей та осіб похилого віку, стан їх здоров‘я, матеріальний стан сім‘ї) тощо”. Данні про особу мають оцінюватися в їх сукупності, а

Если Вам нужна помощь с академической работой (курсовая, контрольная, диплом, реферат и т.д.), обратитесь к нашим специалистам. Более 90000 специалистов готовы Вам помочь.
Бесплатные корректировки и доработки. Бесплатная оценка стоимости работы.

Поможем написать работу на аналогичную тему

Получить выполненную работу или консультацию специалиста по вашему учебному проекту
Нужна помощь в написании работы?
Мы - биржа профессиональных авторов (преподавателей и доцентов вузов). Пишем статьи РИНЦ, ВАК, Scopus. Помогаем в публикации. Правки вносим бесплатно.

Похожие рефераты: