Xreferat.com » Рефераты по государству и праву » Англосаксонська правова система: історія і сучасність

Англосаксонська правова система: історія і сучасність

яких зверталися з позовом у королівський суд. Приписи являли собою не просто дозвіл діяти позивачеві, а з технічної сторони вони були як би наказом короля своїм чиновникам запропонувати відповідачеві не порушувати права й задовольнити вимогу позивача. Якщо відповідач відмовлявся коритися, позивач пред’являв до нього позов. Цей позов розглядався королівським судом не стільки тому, що відповідач заперечував проти домагань позивача, скільки у зв’язку з його непокорою наказу влади. Англійський судовий процес - публічне право, а не приватне. Він нагадує розгляд суперечки про скасування адміністративного акту у французькому праві. Мова йде про те, чи із достатньою підставою був виданий адміністративний акт (припис), що виходить із королівської канцелярії, чи належний був підтриманий наказ, який канцелярія дала відповідачеві. На відміну від суперечки про скасування адміністративного акту по французькому праву, по англійському праву справу порушує не той, кому адміністративний акт завдає шкоди, а той, хто одержав цей акт і хоче реалізувати його.

У континентальній Європі традиційно сформовані суди, на відміну від Англії, збереглися, хоча й підпадали під все більшу залежність від королівської влади. Покликані розглядати всі суперечки, вони ніколи не вважали свою компетенцію обмеженою лише певними видами справ, кожна з яких вимагала своєї особливої процесуальної форми. Вільні від такого роду обмежень суди могли без особливих ускладнень модернізувати процедуру розгляду справ, дотримуючись канонічного права і його моделі письмового процесу. Маючи загальну компетенцію, суди могли постійно звертатися до проблеми справедливості й керуватися в цьому римським правом.

Іншою була ситуація в Англії. Вестмінстерські суди були судами виняткової компетенції, причому для кожного виду підвідомчих їм справ існувала особлива процедура їхнього розгляду.

Строгість процедури загального права, необхідність укладатися в традиційні рамки - от основні причини, що перешкодили рецепції римського права в Англії й у ту епоху, коли Вестмінстерські суди, необмежено розширивши свою позицію, повинні були часто вирішувати суперечки, що виникають із відносин приватного права в його чистому виді. Процесуальні форми, з багатьох поглядів архаїчні, типово англійські, зобов’язували в кожному випадку підігнати під них, як би «натуралізувати» положення, які можна було запозичити з римського або канонічного права. Складність і техніцизм цих форм були такі, що вивчити їх можна було тільки в практиці застосування. Університетська освіта, заснована на римському праві, могла допомогти побачити справедливе рішення суперечки, але вона не допомагала виграти процес. Юристи й судді Англії до наших днів виховуються головним чином практикою; на відміну від країн континентальної Європи, від них не була потрібна університетська освіта, і аж до XX століття рідко можна було зустріти адвоката або юриста з такою освітою. Для того, щоб стати баристером, сьогодні потрібний диплом, але не обов’язково юридичний.


в) суперництво із правом справедливості (1485-1832 роки);


Вироблене в строгій залежності від формальної процедури, загальне право було піддано в силу цього подвійній небезпеці: з одного боку, воно могло не встигати у своєму розвитку за потребами епохи, а з іншого боку - йому загрожували консерватизм і рутина суддівського стану. Після свого блискучого розквіту в XІІІ столітті загальне право не уникло ні тієї, ні іншої небезпеки. Воно виявилося перед ризиком утворення нової правової системи-суперниці, що після закінчення деякого часу могла навіть замінити собою загальне право, подібно тому як у Римі античне цивільне право в класичну епоху виявилося заміненим преторським правом. Суперник, про якого йде мова, - це право справедливості (Law of Exuіty).

Обмежена компетенція королівської юрисдикції могла ще бути терпима, коли поряд із судами загального права існували інші суди, здатні вирішувати справи в тих випадках, коли цього не можна було зробити засобами загального права. Занепад, а потім зникнення всіх цих інших судів викликали необхідність пошуків нових коректив, покликаних заповнити прогалини загального права.

Природно, що в тих випадках, коли обмежена компетенція Вестмінстерських судів унеможливлювала розгляд або вирішення суперечки, розчарована сторона приходила до думки, що в неї залишається ще одна можливість домогтися справедливості: звернутися безпосередньо до короля - джерела всіх справедливостей і милостей. Королівські суди не займалися такого роду справами, але хіба король не міг заповнити недоліки діяльності своїх судів ? Звертання до короля в середньовічному мисленні - річ цілком природна, і королівські суди спочатку зовсім не заперечували, коли сторони при необхідності прибігали до цього засобу. В остаточному підсумку самі королівські суди теж були зобов’язані своїм розвитком саме цьому принципу (звертання до короля, щоб домогтися справедливості).

Отже, починаючи з XІ століття приватні особи, не маючи можливості домогтися рішення в королівських судах або у випадку невдоволення рішенням, винесеним по їхній справі, зверталися до короля й просили його милості втрутитися, «щоб зробити милосердя по совісті й по суті». Такий обіг звичайно проходив і через канцлера, що був сповідником короля й зобов’язаним керувати його совістю. Якщо лорд-канцлер вважав за потрібне, то він передавав скаргу королеві, і той ставив її на розгляд у своїй раді.

Це звертання до прерогативи короля, що мало спочатку під собою міцну основу й допускалося без заперечень, поки воно носило винятковий характер, однак, могло потім і спричинити конфлікт, як тільки воно прийняло загальний характер і перетворилося у звичайне оскарження рішень судів або навіть у спосіб повністю або частково обійти королівські суди.

Саме це й відбулося в результаті війни Червоної й Білої Рози, що ускладнила королеві можливість приймати рішення в раді. Лорд-канцлер в XV столітті стає усе більше й більше автономним суддею, що одноосібно вирішує справи від імені короля й ради, що делегували йому повноваження. З іншого боку, і особи, які спорять, все частіше й частіше просять втручання лорда-канцлера через ті перешкоди, які процедура й рутина суддів створили для нормального розвитку загального права.

Рішення, що спочатку приймалися з врахуванням «справедливості в цьому випадку», стали систематично виноситися на основі застосування доктрин «справедливості», що представляють собою додавання або корективи до «правового» принципу. Застосовуваний королівськими судами абсолютизм Тюдорів в XVІ столітті був заснований на широкому використанні королівської прерогативи. В галуззі кримінального процесу знаменита «зоряна палата» являла собою серйозну загрозу для волі підданих, хоча спочатку вона була покликана лише встановити порядок після громадянської війни [8, 84].

В галуззі цивільних відносин юрисдикція справедливості лорда-канцлера, заснована також на королівській прерогативі, одержала досить широке поширення. Після 1529 року канцлер не був більше ні духівником, ні сповідником короля. Він всі частіше виступав як юрист і розглядав скарги, адресовані йому, як дійсний суддя, але застосовував при цьому письмову процедуру, запозичену з канонічного права, яка повністю відрізнялася від процедури судів загального права. Принципи, застосовувані канцлером, також у значній мірі були запозичені, по суті, з римського й з канонічного права; рециповані принципи набагато більше, ніж багато застаріваючих норм загального права, задовольняли почуття соціального інтересу й справедливості епохи Відродження. Піклуючись про правосуддя й справедливе його відправлення, правителі Англії віддавали в той період перевагу юрисдикції лорда-канцлера.

Міркування політичного порядку також сприяли цьому. Використовувані канцлером римське й канонічне право, що не знали інституту присяжних, більше подобалися правителям, ніж загальне право з його публічною й гласною процедурою. Правителям здавалася переважнішою письмова таємна й інквізиційна процедура лорда-канцлера. Панувала також думка, що римське право з його формулою «правитель вилучений із чинності закону» відповідає духу й установкам королівського абсолютизму. Могло, нарешті, здаватися більше простим виробити зовсім нову систему права й відправлення правосуддя, ніж здійснювати реформи загального права, що стали на той час необхідними. Таким чином, в XVІ столітті в результаті діяльності лорда-канцлера й занепаду загального права англійське право ледве не потрапило в родину правових систем Європейського континенту.

Виникла серйозна погроза, що сторони не стануть звертатися в суди загального права й ці суди повністю зникнуть, так само як три століття назад зникли суди сотень у результаті того, що Вестмінстерські суди запропонували зацікавленим особам більш зроблені правові форми.

Те, що нічого подібного зрештою не відбулося, пояснюється різними причинами. Імовірно, позначилися протиріччя між судами й королівською владою. Суди загального права знайшли союзника в особі парламенту, що об’єднався з ними в боротьбі проти королівського абсолютизму. Погана організація суду канцлера, його складність і продажність також були використані супротивниками. Революція, що могла б повернути Англію в родину романських правових систем, не відбулася. У результаті був досягнутий компроміс залишилися існувати при певній рівновазі сил і суди загального права, і суд канцлера.

Цей компроміс не випливав ні із закону, ні з якого-небудь формального рішення, прийнятого королівською владою або суддями. Навпроти, при рішенні в 1616 році дуже гострого конфлікту, що зіштовхнув суди загального права, представлені головним суддею Коком, лідером ліберальної парламентської опозиції, і юрисдикцію лорда-канцлера, король Яків І висловився за канцлерський суд. Ситуація, однак, була дуже складною, і канцлери виявилися досить розумними, щоб не зловживати своєю перемогою. Вони не хотіли ще сильніше озлобити парламент, що на той час був більш зацікавлений у припиненні діяльності іншої прерогативи короля – «зоряної палати», - ніж у ліквідації права справедливості. Що ж стосується цього права, то відбулася наступна мовчазна угода на status quo: юрисдикція лорда-канцлера продовжує існувати, але вона не повинна розширюватися за рахунок судів загального права, канцлерський суд буде здійснювати юрисдикцію відповідно до прецедентів права справедливості, знявши тим самим докір у довільному рішенні справ. Крім того, було вирішено, що король не повинен більше використовувати свою судову владу для створення нових судів, незалежних від судів загального права. Разом з тим мінялася сама природа права справедливості. Лорд-канцлер як особа політична й суддя не претендував більше на суд за законами моралі й перетворювався усе більше й більше в юриста. З 1621 року був дозволений контроль палати лордів за рішеннями суду канцлера. Суди загального права в цих нових умовах схильні були допускати втручання канцлера, якщо воно могло бути засноване на прецеденті [9, 92].

По всіх цих причинах англійське право зберегло й до наших днів подвійну структуру. Поряд з нормами загального права, що зложилися в ході діяльності Вестмінстерських королівських судів, які називаються також судами загального права, англійське право включає й норми права справедливості, що вносять доповнення або виправлення в норми загального права. Характерно, що до 1875 року норми справедливості застосовувалися тільки спеціальним судом - судом канцлера. Однак згодом ці норми стали настільки ж строгими й настільки ж «юридичними», як і норми загального права. Розходження між ними стерлися. Англійське право справедливості спочатку являло собою справедливість у тому виді, який могли розуміти в XV або XVІ столітті, і в тій мірі, у якій у цю епоху лорд-канцлер міг додати їй ефективність.

Англійські суди в наші дні досить холодно ставляться до всіх натяків на те, що вони повинні іти за прикладом лорда-канцлера XV і XVІ століть або ж розвивати нові концепції справедливості. Право справедливості трактується ними як сукупність норм, які історично були покликані коректувати англійське право, але представляють сьогодні його невід’ємну частину. Причини, які в той час виправдували діяльність лорда-канцлера, нині не існують. Парламент завжди готовий втрутитися, якщо право в цьому бідує. Безпека юридичних відносин і пріоритет права виявилися б під погрозою, якщо під приводом справедливості судді стали б ставити під сумнів встановлені норми права. Англійські судді чітко продемонстрували в досить ясних формулюваннях свою рішучість не вставати на цей шлях.

XІІІ століття, епоха формування загального права, і XVІ століття, епоха розвитку права справедливості, - от ті рубежі, коли вимальовуються характерні риси структури англійського права. В XVІІ столітті, після спрямування права справедливості на загальне право, і в XVІІІ столітті англійське право розвивається цілком гармонійно, без видимих конфліктів. Однак у другій половині XVІІІ століття треба відзначити одну дуже істотну подію: поглинання торговельного права загальним правом. До цього часу торговельне право розглядалося в Англії як сторонній предмет, як право, міжнародне по своїй природі, застосування якого поширювалося тільки на купців. Однак особлива торговельна юрисдикція колишніх часів втратила з роками свій автономний характер. Ця еволюція повною мірою завершилася в другій половині XVІІІ століття, коли в Англії відбулася уніфікація того, що ми називаємо цивільним правом, і торговельного права; останнє було інтегровано загальним правом, інститути торговельного права перестали бути привілеєм класу комерсантів.

Найбільш примітні роботи цього періоду - це праця Литлтона про володіння, написана наприкінці XV століття, і праця Кока «Інститути англійського права», опублікована в 1628-1642 роках. Дуже цікаві також робота Фортеск’ю «У похвалу законам Англії» («De Laudіbus Legum Anglіae», 1470 рік) і діалоги між прихильником римського права й прихильником загального права, опубліковані в 1523-1532 роках Сен-Жерменом за назвою «Професор і студент» [10, 60].

Крім того, дуже важливі для вивчення загального права збірники судових рішень (reports), що замінили стародавні Щорічники судової практики, видання яких припинилося в 1535 році. Ці збірники, що викладали найважливіші вироки й рішення, і сьогодні ще становлять практичний інтерес; вони були перевидані із прекрасними таблицями в дуже солідній серії Englіsh Reports. У класичній праці Блекстона «Коментар до права Англії» описується англійське право другої половини XVІІІ століття, тобто тієї епохи, коли загальне право перебувало в апогеї. Коментар Блекстона (1765-1769 років), що неодноразово перевидавався, можна зрівняти із працями Пот’є у Франції. Вплив Коментарю був досить значним в Англії й у всіх країнах англійської мови, тому що він встановлював рамки англійського права й полегшував, наприклад для Сполучених Штатів Америки, поширення й рецепцію цього права.


г) сучасний період ( з 1832 року).


Цей період англійського права хронологічно визначається 1832 роком і триває дотепер. Цей період відрізняється значною трансформацією як державного механізму, так і правової системи Англії. На початку цього періоду були проведені досить радикальні правова й судова реформи. Подібно тому, як це відбулося в XІІІ й XVІ століттях, XІХ і XX століття також представляють в історії англійського права період істотної трансформації. Для цього періоду характерний розвиток ідей демократії й під впливом Бентама небачений дотепер розвиток законодавства. В 1832, 1833 і 1852 роках відбулися радикальна реформа й модернізація права. До цього часу англійське право розвивалося в процесуальних рамках, що представляли собою різні форми позовів. Звільнившись від цих процедурних оковів, англійські юристи, як і їхні колеги на континенті, не могли приділяти багато уваги матеріальному праву, на базі якого й стали відтепер систематизувати рішення загального права.

В 1873-1875 роках організація судів також була значно модифікована. Акти про судоустрій (Judіcature acts) ліквідували формальне розходження між судами загального права й канцлерськими судів справедливості. Всі англійські суди одержали право застосовувати і норми загального права, і норми права справедливості, на відміну від колись існуючого положення, при якому треба було звертатися в суд загального права, щоб одержати рішення по загальному праву, і в канцлерський суд, щоб одержати рішення на підставі норм права справедливості.

Що ж стосується матеріального права, то була проведена серйозна робота з розчищення (скасування фактично не чинних законів) і приведення норм у порядок (консолідація), що звільнила англійське право від архаїчних рішень і в багатьох галузях систематизувала його норми. Реформи XІХ століття не позбавили англійське право його традиційних рис. Вони не були адекватні кодифікації на французький лад. Англійське право як і раніше розвивалося судовою практикою. Законодавець відкрив судам нові можливості й дав їм нову орієнтацію, але не створив сам нового права.

Жоден автор не намагається більше повторити роботу, пророблену в минулому Гленвіллом, Бректоном, Коком і Блекстоном, і описати все діюче право, весь правовий ансамбль, що відбиває складність відносин сучасної цивілізації. Основними джерелами пізнання англійського права стали тепер (у тому, що стосується судової практики й законодавства) нова серія Law Reports (створена в 1865 році), а в галузі систематизації англійського права - Law of England, видавана за редакцією лорда Хелсбориа.

Модернізація, що почалася в XІХ столітті, триває й у наші дні, однак у трохи новій формі. Новий плин соціалістичного плану, що прагне побудувати суспільство на інших основах, замінив плин ліберальний, що панував до 1914 року. Загальне право переживає у зв’язку з цим серйозну кризу, тому що характерні для нього в силу самої природи форми (казуїстичні й засновані на судовій практиці) погано погоджуються з новими прагненнями здійснити швидкі й разом з тим глибокі зміни в суспільстві [11, 80].

Закони й регламенти придбали масштаб і значення, непорівнянні з тими, що були раніше. Видання нормативних управлінських актів і їхнє застосування породили ряд нових проблем, викликавши безліч конфліктів між органами керування й громадянами. Поряд із судами, що діють на основі загального права, з’явилося чимало інших інстанцій, покликаних розглядати справи, породжені новими законами. Стало очевидним, що традиційні суди будуть захлеснуті потоком справ, якщо покласти лише на них рішення цих нових суперечок. В Англії спрацювали ті ж самі фактори, які обумовили наявність у Франції й в інших країнах адміністративної юстиції. У зв’язку з цим малоістотна та обставина, що в Англії адміністративні суди не зведені в особливу ієрархічну судову систему. Важливо те, що значне число справ, не менше ніж те, що попадає в ординарні суди, перенесено тепер в органи, де юристи працюють разом з не юристами й де взагалі юристів може не бути, а також те, що ці справи розглядаються й вирішуються в такому дусі і за допомогою таких методів, які невластиві загальному праву.

Для рішення проблем, що стоять перед «державою благоденства», мабуть, у більшій мірі, ніж англійське право, підготовлені романські системи Європейського континенту з їхніми розробленими законодавством і доктриною. Тут також з’являється лінія зближення між англійським і континентальним правом. Цей рух стимулюється потребами міжнародної торгівлі. Йому сприяє також більше чітке усвідомлення близькості, що існує в європейських країнах, які керуються цінностями західної цивілізації. Новий імпульс до цього зближення дав вступ Великобританії в 1972 році в Європейське економічне співтовариство. Це привнесло нові риси й тенденції в англійське право.

2. Кримінально-процесуальне право Англії та США і його суб’єкти.


Кримінально-процесуальне право англосаксонської системи насамперед складається із загального права й права справедливості. Загальне право в Англії було створено Вестмінстерськими суддями, а право справедливості зложилося з рішень суду канцлера, які виправляли недоліки загального права. От чому право даних країн і по походженню, і за структурою називають прецедентним [12, 94].

Основною формою (джерелом) кримінально-процесуального права є судова практика. Рішення, винесені судом, обов’язкові для нього самого й для нижчестоящих судів по аналогічній справі. У цьому полягає правило прецеденту. У ряді випадків, особливо в США, Вищі суди не зв’язані своїми рішеннями. Однак у дійсності вони досить рідко прибігають до цього виключення.

Іншим джерелом права служить закон (статутне право). При цьому закон у порівнянні із судовою практикою відіграє другорядну роль, оскільки для юристів нормативний акт не має смислу, поки він не витлумачений судовими рішеннями. Виключення становить Конституція США, що має пряму дію.

Найважливішими нормативними джерелами англійського кримінально-процесуального права є Велика хартія вільностей 1215 року і Білль про права 1689 року. Помітимо, що з 1832 року роль закону в Англії стала зростати. Останнім часом прийнятий ряд найважливіших нормативних актів, серед них Закон про суди 1971 року, Закон про магістратські суди 1980 року, Закон про Верховний суд 1981 року, Закон про поліцію й докази по кримінальних справах 1984 року, Закон про державних обвинувачів 1985 року, Закон про суди й правове обслуговування 1990 року, Закон про кримінальне правосуддя й публічний порядок 1994 року і Закон про кримінальний процес і розслідування. Вищесказане дозволяє сказати, що в сучасній Англії серед джерел права законодавство посідає не менше місце, ніж прецеденти.

Кримінально-процесуальному праву США на відміну від англійського завжди властиві деякі риси, що зближають його з континентальною системою. Наявність більш розвиненого законодавства (особливо Конституції США й п’ятнадцяти виправлень), а також федеративного пристрою помітно відрізняють американське право від британського.

Як загальні особливості кримінально-процесуальних норм країн загального права можна відзначити їхній пріоритет перед нормами матеріального права в очах правозастосовників, а також їхня нерозділеність із цивільно-процесуальним правом. Незалежно від того, чи знаходять своє вираження кримінально-процесуальні норми в законі або прецеденті, для них характерна менша абстрактність - спрямованість на рішення конкретної проблеми, а не на формулювання загального правила поведінки.

Для Англії й США характерна складна судова система.

В Англії виділяються вищі й нижчі суди. Вищі суди представлені Верховним судом, що складається з Високого суду, Суду корони й кримінального відділення Апеляційного суду. По деяких справах вищою інстанцією виступає Апеляційний комітет палати лордів. В Америці одночасно взаємодіють судові системи штатів з федеральними судами. Судові системи штатів, загалом, складаються із трьох рівнів: судів першої ланки, апеляційних судів і Верховного суду. Вищі суди є апеляційною інстанцією для нижчестоящих, а також розглядають по першій інстанції справи особливого значення [13, 40].

Нижчі суди, або суди першої ланки, умовно можна назвати магістратськими судами, які обслуговуються мировими суддями, як правило, що не є юристами й не одержують винагороду. Вони можуть працювати не повний робочий час, займаючись приватною практикою в проміжках між виконанням обов’язків судді. Якщо обов’язки мирового судді за плату виконує професійний юрист, то він називається магістратом. Магістратський суд вирішує по суті справи невеликої суспільної небезпеки (місдімінори - кримінальні провини). Він не вправі призначити покарання вище встановленої межі (90 днів позбавлення волі в деяких штатах США й 6 місяців - в Англії). По тяжких злочинах (фелоніям) магістрати здійснюють попереднє провадження: санкціонують обшуки й арешти, проводять первісну явку арештованого в суд, встановлюють заставу, призначають захисника для незаможних, роблять попереднє слухання справи.

Іншим найважливішим суб’єктом процесу є обвинувач. Приватно-позовне провадження в англосаксонському процесі припускає можливість для кожного громадянина виступати обвинувачем у справі особисто або за допомогою адвоката. До 1985 року в Англії не було служби державного обвинувачення й у судах виступали адвокати, що представляють інтереси уряду. У цей час така служба існує. Державне обвинувачення по тяжких злочинах здійснює через своїх помічників директор публічних переслідувань, що призначається генеральним аторнеєм із числа баристерів або солістерів.

У США публічне обвинувачення існувало ще до революції. Його здійснює аторнейська служба, очолювана генеральним аторнеєм США, у підпорядкуванні якого знаходяться аторнеї США в кожному з 94 судових округів, що мають до 50 помічників.

На досудових стадіях функція обвинувачення здійснюється шляхом розслідування. Крім зазначених суб’єктів попереднє розслідування по більшості справ роблять поліція й деякі інші посадові особи (наприклад, в Англії сам генеральний аторней або директор керування по боротьбі з тяжкими шахрайствами). Поліція даних країн має складну структуру. В Англії виділяються національна поліція й поліція графств, в Америці - федеральна, штатів і місцева.

Третім основним учасником процесу виступають захисники, організації яких, до речі, були попередниками прокуратури. В Англії найстаршими корпораціями захисників є баристери й солістери. Баристери вважаються елітою й працюють у судах (у бар’єра), а солістери займаються із клієнтами й збирають доказовий матеріал на досудових етапах. З 1990 року тверда границя в їхніх функціях стала стиратися. До того ж з’явилася нова категорія правозаступників - адвокати, що мають право виступати в судах.

У США виділяються дві групи адвокатів. Перші працюють у юридичних консультаціях (агентствах захисників), що забезпечують участь адвокатів у процесі для незаможних за рахунок засобів штату. Другі вважаються приватними (платними) адвокатами й іменуються баристерами.

Розглянемо докладніше кримінальний процес країн системи загального права на прикладі судочинства США, звертаючи увагу на його відмінності від англійського кримінального процесу [14, 50].

Однією з особливостей англосаксонського процесу є його значна диференціація. Особливу процедуру має розгляд злочинів, зроблених неповнолітніми. По всіх справах кримінально-процесуальна форма розрізняється також залежно від категорії злочину. Так, провадження по фелоніям (тяжких кримінальних злочинах) більш ускладнено, ніж по місдімінорам (кримінальних провинах). Найбільший інтерес представляє судочинство по фелоніям, пов’язане з арештом, оскільки він торкається найважливіших прав людини. Американські юристи виділяють 19 етапів судочинства, які можна об’єднати в три великі групи:

1) стадію поліцейського розслідування;

2) стадію досудового дослідження обставин справи обвинуваченням і захистом;

3) судові стадії.

3. Суд Англії.


Вивчення судової практики - основного джерела англійського права припускає знання основних принципів англійського судоустрою. Англійська судова система здавна відрізнялася надзвичайною складністю й сьогодні, незважаючи на ряд реформ, проведених за останні сто років і що спростили і якоюсь мірою раціоналізували її, ця система спантеличує континентального юриста.

В Англії проведений розподіл - невідомий в Європі - на так зване високе правосуддя, здійснюване вищими судами, і нижче правосуддя, здійснюване більшим числом нижчестоящих судів і юридичних органів. Юристи завжди приділяли особливу увагу діяльності високих судів, оскільки останні не тільки розглядають конкретну справу, але й виносять рішення, що нерідко виходить за рамки даної справи й за певних умов утворить прецедент, якому потім слід випливати. Вивчаючи прецеденти, можна довідатися, яке ж англійське право. Але в той же час величезна більшість справ виявляється поза сферою цих високих судів і розглядається нижчими юрисдикціями. Ці інстанції не беруть участь, однак, у здійсненні судової влади їх рішення мають обмежене значення [15, 24].

Історія Англії знає багато високих судів: Вестмінстерські суди (суд королівської лави, суд загальних позовів, суд казначейства), що застосовували загальне право, канцлерський суд, що діяв на основі справедливості, суд Адміралтейства, що розглядав деякі справи в сфері морського права, суд по справах про розлучення, що діяв на основі канонічного права, суд по спадкоємних справах, що розглядав питання, пов’язані із заповітом. Метою Актів про судоустрій 1873-1875 років було спрощення сформованої системи. Акти скасували всі ці суди як самостійні й об’єднали їх у рамках нового єдиного Верховного суду, над яким у виняткових випадках міг здійснювати контроль Апеляційний комітет палати лордів.

Створена цими актами судова система не раз піддавалася модифікаціям і була істотно змінена Законами про суд 1971 року. Коротко опишемо нинішню організацію Верховного суду. У нього входять: Високий суд, Суд Корони й Апеляційний суд.

Високий суд складається із трьох відділень: королівської лави, канцлерського, по сімейних справах. Розподіл справ між цими відділеннями пов’язан лише із практичними міркуваннями, у принципі ж кожне

Если Вам нужна помощь с академической работой (курсовая, контрольная, диплом, реферат и т.д.), обратитесь к нашим специалистам. Более 90000 специалистов готовы Вам помочь.
Бесплатные корректировки и доработки. Бесплатная оценка стоимости работы.

Поможем написать работу на аналогичную тему

Получить выполненную работу или консультацию специалиста по вашему учебному проекту
Нужна помощь в написании работы?
Мы - биржа профессиональных авторов (преподавателей и доцентов вузов). Пишем статьи РИНЦ, ВАК, Scopus. Помогаем в публикации. Правки вносим бесплатно.

Похожие рефераты: