Xreferat.com » Рефераты по государству и праву » Поняття та система принципів трудового права

Поняття та система принципів трудового права

права за сферою їх поширення. За цим критерієм виділяють такі види принципів, як загальноправові (зустрічаються також терміни "загальні" та "основні") принципи, міжгалузеві, галузеві та принципи інститутів права. Прихильниками такого поділу принципів права (включаючи деякі варіації) є переважна більшість російських та українських учених, зокрема, Р.З. Лівшиць та В.І. Нікітінський, О.В. Смирнов та багато інших науковців, тому його можна вважати класичним для вітчизняної юриспруденції.

Під загальноправовими (основними) принципами розуміють історично зумовлені, найбільш загальні, виражені в праві вихідні керівні положення, які характеризують його зміст, основи, закріплені в ньому закономірності суспільного життя. Загальноправові принципи є головними, мають всезагальний характер і значною мірою визначають систему принципів будь-якої галузі права, в тому числі і трудового.

Наступним видом принципів трудового права, є міжгалузеві принципи - це керівні положення, які закріплені у нормах права чи виводяться із них і відображають сутність суспільних відносин, що входять до предмета не однієї, а декількох споріднених галузей права. У кожній окремій галузі права вони набувають своєї специфіки. Так, у трудовому праві міжгалузеві принципи стосуються лише тих суспільних відносин, які регулює трудове право.

Галузеві принципи підкреслюють особливості конкретної галузі права і нарівні з предметом і методом сприяють індивідуалізації галузі як самостійної в загальній системі права. Принципи галузей можуть змінюватися, зокрема зі зміною суспільних відносин, на базі яких виникає галузь права. Так, процеси реформування політичної, економічної, соціальної та інших сфер життя суспільства не могли не відбитися на змісті галузевих принципів.

Принципи інститутів права діють у межах однорідних суспільних відносин, що регулюються нормами окремого інституту. Іноді їх ототожнюють з загальноправовими або галузевими принципами, піддаючи сумніву саму необхідність існування принципів окремих інститутів права. Разом з тим принципи окремих інститутів права становлять цілком самостійну наукову категорію і виступають конкретизуючим елементом системи загальних принципів права.

Пилипенко П.Д. класифікує принципи права за сферою їх поширення, виділяючи такі види принципів, як загальноправові, галузеві та міжгалузеві. На мою думку саме така класифікація принципів трудового права є найбільш зрозумілою та доречною, і тому береться за основу при подальшому досліджені принципів у дипломній роботі.

Також існує багато інших варіацій класифікацій принципів права, які пропонують українські та російські вчені.

З точки зору А.М. Колодія, кожна галузь права характеризується:

1) загальними для всіх галузей основними принципами права;

2) міжгалузевими принципами, які властиві двом і більше галузям;

3) галузевими принципами, що стосуються тільки однієї галузі права;

4) принципами структурного виду права, властивими відносно великим автономним групам галузей права (публічному і приватному, об'єктивному і суб'єктивному тощо).

Внутрішня єдність і стабільність кожної галузі права, а звідси і права загалом, їх відокремлюючі властивості значною мірою залежать від притаманних їм принципів.

Н.Б. Болотіна, Г.І. Чанишева, виходячи з класифікації суспільних відносин, які, на їх думку, є предметом сучасного трудового права України, поділяють принципи трудового права на 2 види: принципи трудового права індивідуальних трудових відносин і принципи правового регулювання колективних трудових відносин.

Професори К.Н. Гусов і В.Н. Толкунова принципи трудового права

поділяють на три групи:

1) принципи щодо залучення до праці, забезпечення зайнятості й використання робочої сили;

2) принципи високого рівня умов праці та охорони трудових прав;

3) принципи виробничої демократії та розвитку особистості працівника.

У літературі сучасні принципи трудового права інколи поділяються на чотири групи:

1) такі, що виражають політику держави в галузі правового регулювання ринку праці й ефективної зайнятості;

2) що містять керівні засади в галузі встановлення умов праці працівників;

3) що визначають правове регулювання застосування праці працівників;

4) що відображають головні напрями правової політики в галузі охорони здоров'я і захисту трудових прав працівників.

Професор В.І.Прокопенко виділяє наступні принципи трудового права України.

принцип свободи праці;

принцип рівності в галузі праці;

принцип договірного характеру праці;

принцип визначеності трудової функції;

принцип стабільності трудових відносин;

принцип матеріальної зацікавленості в результатах праці;

принцип безпеки праці;

принцип участі профспілок і трудових колективів у вирішенні питань, пов’язаних з умовами праці;

9) принцип вільного об’єднання для здійснення захисту своїх прав і свобод;

10) принцип матеріального забезпечення у разі непрацездатності.

Основні принципи трудового права за їх спрямованістю можна поділити на три групи.

До першої групи входять принципи, що визначають правове регулювання застосування праці з огляду на міжнародно-правове регулювання праці - забезпечення основних прав свобод людини і громадянина.

забезпечення свободи праці та зайнятості, заборона примусової й обов’язкової праці;

забезпечення рівності трудових прав громадян України;

забезпечення права на працю, на захист від безробіття, на сприяння у працевлаштуванні, на допомогу при безробітті.

До другої групи належать принципи, які визначають рівень умов праці й охорони трудових прав працівників.

Забезпечення права на винагороду не нижче державного мінімуму оплати праці;

забезпечення права на відпочинок;

забезпечення виконання обов'язків згідно з договором;

4) забезпечення права на належні, безпечні й здорові умови праці;

5) забезпечення права на захист трудових прав.

До третьої групи входять принципи соціального партнерства та розвитку особистості працівника.

1) забезпечення права працівників на соціальне партнерство;

2) забезпечення права на безоплатну професійну підготовку, перепідготовку, підвищення кваліфікації.

Різноманітність точок зору щодо класифікації принципів права свідчить про багатогранність такого явища, як принципи права, і про необхідність урахування всіх його аспектів у процесі правотворчості та правозастосування.


2. Загальноправові принципи трудового права України


2.1 Принцип рівності у трудовому праві


Принцип рівності у трудовому праві - один із основних принципів трудових відносин. Забезпечення рівності трудових прав громадян конкретизується у всіх інститутах трудового права. Кожний має рівні можливості в реалізації своїх трудових прав. Усім працівникам гарантується рівність можливостей у трудових правах, що забезпечується встановленням пільг і гарантій для окремих категорій працівників, які особливо потребують соціального захисту у зв'язку з фізіологічними особливостями (жінки, неповнолітні), станом здоров'я (інваліди), соціальним статусом (працівники з сімейними обов'язками), виконанням трудових обов'язків у шкідливих чи небезпечних умовах.

Принцип рівноправності реалізується в трудовому праві у Конституції України та ст. 22 КЗпП, які встановлюють заборону необґрунтованої відмови у прийнятті на роботу. Крім того заборону будь-якого прямого або непрямого обмеження прав чи встановлення прямих або непрямих переваг при укладенні, зміні та припиненні трудового договору залежно від походження, соціального і майнового стану, расової та національної належності, статі, мови, політичних поглядів, релігійних переконань, членства у професійній спілці чи іншому об'єднанні громадян, роду і характеру занять, місця проживання. Вимоги щодо віку, рівня освіти, стану здоров'я працівника можуть встановлюватися законодавством України, що обумовлено особливостями трудової діяльності працівників.

Але, на практиці трапляються випадки відмови у прийнятті на роботу з підстав, не передбачених законодавством, коли роботодавець упереджено ставиться до претендента на вакантне місце. І довести навіть у суді цю упередженість буває важко. Адже у КЗпП перераховані окремі випадки, в яких можна зобов'язати роботодавця укласти трудовий договір. Необхідно констатувати, що принцип рівності праці в сучасних умовах носить багато в чому декларативний характер. Тому, до проекту Трудового кодексу України необхідно включити детальніший перелік підстав відмови у прийнятті на роботу, який повинен бути виключним і не підлягати розширеному тлумаченню з боку роботодавця.

Текстуальне закріплення принцип рівноправності отримав у ст. 2-1 КЗпП "Рівність трудових прав громадян України".

Слід зазначити, що всі люди різні у своїх здібностях та можливостях, що і буде зумовлювати їх нерівність. При рівних умовах та рівних можливостях одні працівники порівняно з іншими зможуть виконувати роботу краще та у більшому обсязі і отримувати за це більшу заробітну плату. Відповідно у проекті Трудового кодексу України принцип рівноправності у праці сформульовано по-новому, а саме: "Рівності прав і можливостей працівників, у тому числі гендерної рівності, шляхом забезпечення єдності та диференціації умов праці". Дотримання принципу рівності прав і можливостей працівника необхідно перевіряти при застосуванні кожної норми трудового права.

Принципі рівності прав і можливостей працівників шляхом забезпечення єдності та диференціації умов праці означає в першу чергу те, що відмінності у правовому статусі працівників повинні ґрунтуватись на належності їх до різних за умовами і родом трудової діяльності категорій. В основу диференціації умов праці потрібно покласти об'єктивні характеристики трудової діяльності (складність праці, умови виконання роботи та ін.) і ділові якості працівників (кваліфікація, ретельність і т.п.). Принцип рівності прав і можливостей також передбачає, що у правозастосовчій діяльності повинна бути забезпечена рівність поводження роботодавця з працівниками. Обставини, не пов'язані безпосередньо з діловими якостями працівника, змістом його праці, якістю виконання ним своїх трудових обов'язків, не можуть служити підставою для притягнення до дисциплінарної чи матеріальної відповідальності, переведення на іншу роботу, залучення до надурочних робіт, обмеження в наданні передбачених законом пільг і переваг, розірвання трудового договору. Рівність поводження повинна забезпечуватися при вирішенні питань прийняття на роботу, підвищення на посаді, професійної підготовки, перепідготовки, підвищення кваліфікації і т.п.

Проте потрібно визнати, що нині працівник та роботодавець не є рівними суб'єктами трудових відносин. І нерівність ця проявляється перш за все в економічному стосунку. Працівник фактично є слабшою стороною трудових відносин і значною мірою залежить від роботодавця. Останній же, особливо у період спаду виробництва, використовує можливість нав'язувати працівникові свою волю.

Досягнення реалізації принципу рівноправності можливе лише тоді, коли трудове законодавство буде містити спеціальні механізми захисту прав та інтересів сторін трудового договору і при реальному виконанні приписів такого законодавства. Відповідно трудове законодавство повинно передбачати рівноправність, взаємне врахування прав та інтересів сторін трудового договору. Працівник як більш слабка сторона трудових відносин повинен користуватись особливим захистом, що передбачає певне обмеження прав і свобод роботодавця на користь прав і законних інтересів працівника.

Юридична рівність сторін трудових правовідносин, як правильно вказує B.C. Венедиктов, визначається економічною сутністю самих трудових правовідносин. Для того щоб працівник міг зі своєї волі застосувати здатність до праці і почати працювати в колективі, він повинен бути самостійною договірною стороною. Роботодавець і працівник вступають у трудові правовідносини один з одним як рівноправні партнери, які відрізняються лише тим, що один споживає робочу силу, а другий застосовує її. Тобто вони є економічно нерівними суб'єктами, юридично ж вони рівні. Працівник вільно розпоряджається своїми здібностями до праці, а роботодавець вільний у виборі працівників для застосування їх праці на належних йому засобах виробництва.

Юридична рівність сторін відображається у виникненні і визначенні змісту трудових правовідносин шляхом спільного для сторін вольового акту - трудового договору.

Таким чином, необхідно зазначити, що принцип рівноправності у праці знаходить свій прояв як при укладенні трудового договору, так і при його здійсненні. Всі працюючі повинні наділятися рівними правами як законами і підзаконними нормативно-правовими актами, так і колективними договорами, угодами, локальними нормативними актами. Не повинно допускатися встановлення будь-яких переваг чи обмежень, не пов'язаних із діловими якостями працівника, характером і змістом виконуваної роботи чи умовами її виконання. Нерівність за ознакою статі зумовлена фізіологічними ознаками жіночого організму, функціями народження і виховання дітей.

За визначенням В.І. Прокопенка, рівноправність, що ґрунтується на суспільній рівності всіх людей, означає, що кожному члену суспільства надаються рівні з іншими його членами юридичні можливості. Для громадян із закону випливають і рівні права, і рівні обов'язки. Ніхто з членів суспільства не може мати чи добиватися для себе якихось переваг і привілеїв, як і звільнятися від виконання встановлених законом обов'язків.

Розглядаючи принцип рівності у трудовому праві, необхідним є розгляд рівності усіх перед законом і судом. У процесі правозастосовної діяльності повинно бути забезпечено однакове застосування законів щодо всіх без винятку осіб, у тому числі і в судовій діяльності. Частина 1 статті 24 Конституції України проголошує, що громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом.

Проте практика свідчить, що у сфері трудових відносин в Україні постійно порушується принцип рівності. Порушенням сприяє безкарність порушників та розчарування і зневіра людей у можливості відновлення справедливості у судах, правова необізнаність громадян, висока вартість послуг юристів. Вкрай важливим є захист трудових прав профспілками. Саме первинні профспілкові організації покликані не допускати дискримінаційних дій роботодавців.


2.2 Заборона дискримінації у трудовому праві


Одним із загальноправових принципів є принцип заборони дискримінації у трудовому праві.

За загальним правилом, гарантії недискримінації у трудових взаєминах полягають, з одного боку, у закріпленні заборони дискримінації (як прямої, так і непрямої), зокрема, за ознакою статі, з другого — у розробці і правовій регламентації заходів, спрямованих на досягнення фактичної рівності у трудових стосунках.

Ратифікувавши міжнародні документи, зокрема Конвенцію «про ліквідацію всіх форм дискримінації щодо жінок», Україна зобов'язалася здійснювати політику ліквідації дискримінації за ознакою статі та забезпечити втілення в життя принципу. Для цього цей принцип було включено до Конституції. Так, відповідно до статті 24 Конституції України, громадяни мають однакові конституційні права і свободи та є рівними перед законом. Норма, яка проголошує рівність усіх громадян (як чоловіків, так і жінок), підсилюється конституційним положенням, згідно з яким не може бути привілеїв чи обмежень за ознакою статі. Однак принцип ґендерної рівності, відображений у Конституції, не зовсім послідовно. Попри те, що принцип рівноправності чоловіків і жінок, закладений у частині 1 ст.24, передбачає відсутність привілеїв за ознакою статі, у частині 3 цієї ж статті вказується, що «рівність прав жінки і чоловіка забезпечується спеціальними заходами щодо охорони праці і здоров'я жінок, встановленням пенсійних пільг; створенням умов, які дають жінкам можливість поєднувати працю з материнством; правовим захистом, матеріальною і моральною підтримкою материнства і дитинства, включаючи надання оплачуваних відпусток та інших пільг вагітним жінкам і матерям». Отже, надаючи особливий захист жінкам, Конституція звужує права чоловіків.

Крім загального положення про гендерну рівність, Конституція України у статті 43, яка стосується права на працю, встановлює, що держава створює умови для повного здійснення громадянами права на працю, гарантує рівні можливості у виборі професії та роду трудової діяльності. Попри це, частиною 5 цієї статті закріплено положення, відповідно до якого «використання праці жінок і неповнолітніх на небезпечних для їхнього здоров'я роботах забороняється». Ця норма, з одного боку, є дискримінаційною щодо чоловіків, а з другого — суперечить праву жінки на працю, яку вона вільно обирає чи на яку вільно погоджується.

Існування конституційних норм, які встановлюють певні пільги та гарантії для жінок-матерів, можна розглядати лише як тимчасову позитивну дискримінацію, яка має бути усунена у майбутньому.

Конституція є лише правовою базою для розвитку гендерного законодавства. З метою досягнення паритетного становища жінок і чоловіків у всіх сферах життєдіяльності суспільства було прийнято Закон України «Про забезпечення рівних прав та можливостей жінок і чоловіків», який набув чинності з 1 січня 2006 року. «Метою цього Закону є досягнення паритетного становища жінок і чоловіків у всіх сферах життєдіяльності суспільства шляхом правового забезпечення однакових прав та можливостей жінок і чоловіків, ліквідації дискримінації за ознакою статі та застосування спеціальних тимчасових заходів, спрямованих на усунення дисбалансу між можливостями жінок і чоловіків реалізовувати рівні права, надані їм Конституцією і законами України», — зазначено у преамбулі до нього. Стаття 17 цього закону збороняє роботодавцям: «в оголошеннях (рекламі) про вакансії пропонувати роботу лише жінкам або лише чоловікам, за винятком специфічної роботи, яка може виконуватись виключно особами певної статі, висувати різні вимоги, даючи, перевагу одній із статей, вимагати від осіб, які влаштовуються на роботу, відомості про їхнє особисте життя, плани щодо народження дітей.

Принцип заборони дискримінації закріплено в міжнародно-правових актах: Загальній декларації прав людини 1948 року, Міжнародному пакті про економічні, соціальні і культурні права 1966 року, декількох конвенціях Міжнародної Організації Праці (МОП), Конвенції про ліквідацію всіх форм дискримінації щодо жінок.

За визначенням, яке міститься у статті 1 Конвенції про ліквідацію всіх форм дискримінації щодо жінок, поняття «дискримінація щодо жінок» означає будь-яку різницю, виключення чи обмеження за ознакою статі, спрямовані на ослаблення чи зведення нанівець визнання, користування або здійснення жінками, незалежно від їх сімейного стану, на основі рівноправності чоловіків і жінок, прав людини та основних свобод у політичній, економічній, соціальній, культурній, громадській або будь-якій іншій галузі.

Україна як держава-учасниця цієї Конвенції зобов'язалась:

1) внести принцип однакових прав чоловіків та жінок до своєї національної конституції та іншого відповідного законодавства і забезпечити за допомогою закону або інших відповідних засобів практичне здійснення цього принципу;

2) вживати законодавчих та інших заходів, зокрема санкції, які забороняють будь-яку дискримінацію щодо жінок;

3) встановити юридичний захист прав жінок на однаковій основі з чоловіками та забезпечити за допомогою компетентних національних судів та інших державних установ ефективний захист жінок проти будь-якого акту дискримінації;

4) утримуватися від вчинення будь-яких дискримінаційних актів або дій стосовно жінок і гарантувати, що державні органи та установи діятимуть відповідно до цього зобов'язання;

5) вживати всіх відповідних заходів для ліквідації дискримінації щодо жінок з боку будь-якої особи, організації або підприємства.

Принцип заборони дискримінації у трудових відносинах випливає також із Європейської соціальної хартії, яка має на меті «забезпечити, щоб принцип недискримінації щодо чоловіків та жінок не лише був відображений у чинному законодавстві кожної із Договірних Сторін, але і застосовувався б на практиці». Європейська соціальна хартія також вимагає від Сторін подбати про те, щоб дискримінаційні положення колективних договорів не мали сили і щоб у випадку дискримінації застосовувались «ефективні санкції та заходи правового захисту».

При дослідженні цього питання слід звернути увагу, що розрізняють пряму і непряму дискримінацію. Поняття прямої та непрямої дискримінації визначені у Директиві ЄС про рівне ставлення. Пряма дискримінація полягає у менш прихильному ставленні до особи однієї статі порівняно зі ставленням до особи іншої статі у такій же ситуації. А, непряма дискримінація відбувається, коли явно нейтральна норма(положення), критерії чи практика ставить осіб однієї статі у невигідне становище порівняно з особами іншої статі, крім випадків, коли це норма (положення), критерії чи практики є об'єктивно обґрунтованими законною метою та засоби досягнення цієї мети є відповідні й необхідні.

Усі відповідні органи ООН поділяють спільний підхід стосовно прямої та непрямої дискримінації. Комітет з економічних, соціальних і культурних прав у своєму Генеральному Коментарі вказує, що пряма дискримінація має місце, коли різниця у ставленні ґрунтується прямо та явно на різниці, пов'язаній винятково із статтю та характеристиками чоловіків і жінок, які не можуть бути об'єктивно виправдані. Натомість непряма дискримінація має місце, коли закон, державна політика чи програма не є дискримінаційною, на перший погляд, однак має дискримінаційні наслідки при застосуванні. Це може відбуватися, зокрема, коли жінки перебувають у невигідному становищі порівняно з чоловіками у використанні певних можливостей чи привілеїв через існуючу нерівність.

Закон України «Про забезпечення рівних прав та можливостей жінок і чоловіків» не містить визначень прямої та непрямої дискримінацій, хоча для забезпечення ефективного застосування на практиці міжнародного законодавства та законодавства України було б доцільно внести такі визначення до цього Закону.

Формою дискримінації за ознакою статі є переслідування (домагання). Працівники, переважно жінки, на робочому місці часто зазнають переслідувань з боку працедавців або інших осіб, найчастіше тих, кому вони підпорядковані, через те, що вони належать до певної статі. У зв'язку з цим міжнародне та європейське право використовують поняття переслідування (домагання).

Згідно з визначенням, поданим у Директиві ЄС про рівне ставлення, переслідування (домагання) — це «небажана поведінка, яка стосується статі особи і виникає з метою чи має наслідком зачепити або принизити гідність особи, або створити загрозливе, вороже, принизливе, образливе середовище».

Переслідування (домагання) на робочому місці можуть полягати у небажаних коментарях стосовно зовнішнього вигляду, одягу чи особистих характеристик особи, ворожій поведінці, спрямованій на її ізоляцію, необґрунтованій критиці тощо.

Така поведінка може бути принизливою і загрожувати здоров'ю та безпеці працівника. Вона набуває характеру дискримінації у тому випадку, якщо в особи є розумні підстави вважати, що заперечення з її боку поставлять її в несприятливе становище щодо її роботи, зокрема в ситуації, коли йдеться про прийняття на роботу чи просування по службі, чи якщо воно викликає виникнення неприязної атмосфери на робочому місці.

Прикладом таких переслідувань може бути ситуація, коли ставлення до жінки-працівниці змінюється після того, як керівництво дізнається про її вагітність. Переслідування вагітних жінок та примушування їх до звільнення «за власним бажанням» є дуже поширеним.

Серед форм переслідувань (домагань) існують сексуальні домагання. Сексуальні домагання мають місце, «коли будь-яка форма небажаної вербальної, невербальної чи фізичної поведінки сексуальної природи виникає з метою принизити гідність особи, зокрема коли створюється загрозливе, вороже, принизливе, образливе середовище».

Сексуальні домагання можуть здійснюватися у вербальній чи невербальній формі. Це, зокрема, такі види небажаної сексуальної поведінки, як дотики та інші фізичні контакти, репліки із сексуальним підтекстом, жарти та натяки сексуального характеру, а також нав'язливі компліменти та інші дії з сексуальним забарвленням.

Значного розвитку правовий інститут «сексуальних домагань» здобув у праві Сполучених Штатів Америки. Ще у 1980 році Комісія з питань рівних можливостей у зайнятості видала керівні вказівки, де оголосила сексуальні домагання формою дискримінації за ознакою статі. Відповідно до цих керівних вказівок, небажані загравання сексуального характеру, вимоги сексуальних послуг та інша словесна чи фізична поведінка сексуального характеру є домаганнями, якщо:

1) підкорення такій поведінці стає умовою надання роботи у прямій формі чи опосередковано;

2) підкорення такій поведінці або її відхилення особою використовується як основа для прийняття рішення щодо роботи такої особи;

3) така поведінка має метою чи наслідком невиправдане втручання у виконання працівником своєї роботи або створення загрозливого, ворожого чи образливого середовища на місці роботи.

Поведінка, яка відповідає умовам, зазначеним у пунктах 1 та 2, вважається сексуальними домаганнями типу «послуга за послугу», а та, яка відповідає пункту 3 — типу створення ворожого (або образливого) робочого оточення. Причому, сексуальне домагання типу створення ворожого середовища може не мати чисто сексуального характеру, середовище може мати негативне спрямування проти статі без ознак сексуальності у поведінці.

Директива ЄС про рівне ставлення не лише забороняє переслідування (домагання), зокрема сексуальні домагання на робочому місці як дискримінацію за ознакою статі, а й зобов'язує держави-учасниці вживати заходів для їх запобігання, зокрема на рівні національного законодавства.

Сексуальні домагання є поширеною проблемою у трудових відносинах в Україні. Практика сексуальних домагань була досить розвинута ще за радянських часів, і як соціальне нездорове явище дісталася нам у спадок. Тому це досить складна проблема, що має глибоке коріння, яке до того ж базується на культурних особливостях попередніх десятиліть.

Уперше визначення сексуальних домагань у законодавстві України подане у Законі «Про забезпечення рівних прав та можливостей жінок і чоловіків». Так, відповідно до нього, сексуальні домагання - дії сексуального характеру, виражені словесно (погрози, залякування, непристойні зауваження) або фізично (дотики, поплескування), що принижують чи ображають осіб, які перебувають у відносинах трудового, службового, матеріального чи іншого підпорядкування.

Закон України «Про забезпечення рівних прав та можливостей жінок і чоловіків» та Проект Трудового кодексу України зараховують сексуальні домагання до дискримінаційних дій. Проект Трудового кодексу, даючи визначення сексуальним домаганням, відтворює відповідне визначення Директиви ЄС про рівне ставлення.

Варто зауважити, що європейське право іде шляхом встановлення відповідальності за домагання будь-якого працівника, а не лише керівника, а в окремих випадках також працедавця, який не вживав заходів для запобігання порушенню прав чи для захисту потерпілих. Закон «Про забезпечення рівних прав та можливостей жінок і чоловіків» зобов'язує роботодавця «вживати заходів щодо унеможливлення випадків сексуальних домагань», однак не визначає, які саме заходи повинні вживатися, та не встановлює відповідальності за недотримання цієї норми.

Не вважаються дискримінацією за ознакою статі такі випадки:

1)спеціальний захист жінок під час вагітності, пологів та грудного вигодовування дитини;

2)обов'язкова строкова військова служба для чоловіків, передбачена законом;

3)різниця в пенсійному віці для жінок і чоловіків, передбачена законом;

4)особливі вимоги щодо охорони праці жінок і чоловіків, пов'язані з охороною їх репродуктивного здоров'я.

Не вважаються дискримінацією обмеження, обумовлені турботою держави щодо осіб, які потребують соціального і правового захисту. Не розглядається як дискримінація заборона приймати на роботу без обов'язкового медичного огляду осіб, які не досягли 18 років(ст. 191 КЗпП), а також осіб у випадках, установлених КЗпП чи законами України.

Необхідно зауважити, що заборона дискримінації відноситься не тільки до прав матеріальних, а й до процедурних (наприклад, при веденні колективних переговорів) і процесуальних (наприклад, при розгляді індивідуального трудового спору в КТС). Ці принципові положення галузі трудового права поширюються на всіх працівників, вони єдині для організацій будь-яких форм власності на відміну, наприклад, від нормативних актів ряду країн Заходу. Так, представляє інтерес розробка в англо-американській правовій теорії концепції прямої і непрямої дискримінації працівників за мотивами раси, національності, статі. При цьому пряма дискримінація полягає у менш прихильному ставленні до особи однієї статі порівняно зі ставленням до особи іншої статі у такій же ситуації. Непряма дискримінація відбувається, коли явно нейтральна норма/положення, критерії чи практика ставить осіб однієї статі у невигідне становище порівняно з особами іншої статі, крім випадків, коли це норма/положення, критерії чи практики є об'єктивно обґрунтованими законною метою та засоби досягнення цієї мети є відповідні й необхідні.

Нині цей принцип набуває особливого значення. Йдеться про те, що у сучасних умовах ринкової економіки все частіше можна зустріти оголошення з вимогами для бажаючих вступити на роботу, взяти участь у конкурсі на заміщення вакантних посад, наприклад, лише осіб чоловічої статі та у віці 30-35 років. Попри це заміщення посад, які пропонуються, лише чоловіками і тим паче визначення вікових параметрів ні з об'єктивного, ні з суб'єктивного боку не є виправданим. Йдеться, наприклад, про такі посади, як юрист, бухгалтер.

Частина 3 статті З Трудового кодексу Російської Федерації вперше в трудовому законодавстві прямо закріплює право на оскарження дискримінаційних дій до органів державної інспекції праці і (або) до суду, а також - на відшкодування матеріальної шкоди і компенсацію моральної шкоди.

Особа, яка вважає, що стосовно неї було застосовано дискримінацію за ознакою статі чи вона стала об’єктом сексуальних домагань, має право звернутися зі скаргою до Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади з питань рівних прав та можливостей жінок і чоловіків, уповноважених осіб з питань забезпечення рівних прав та можливостей жінок і чоловіків в органах виконавчої влади та органах місцевого самоврядування, правоохоронних органів держави та суду. Особа має також право на відшкодування матеріальних збитків та моральної шкоди, завданих їй унаслідок дискримінації за ознакою статі чи сексуальних домагань. Моральна шкода відшкодовується незалежно від матеріальних збитків, які підлягають відшкодуванню, та не пов’язана з їх розміром. Особи, винні в порушенні вимог законодавства про забезпечення рівних прав та можливостей жінок і чоловіків, несуть цивільну, адміністративну та кримінальну відповідальність згідно із законом. На сьогодні відповідальність за порушення гендерної рівності в законодавстві про працю поки що не конкретизується. Проте загальні норми щодо відповідальності службових осіб, керівників підприємств, установ, організацій, а також власників або уповноважених ними органів за порушення законодавства про працю, зокрема статті 45, 237, 237-1 КЗпП, не виключають можливості їх застосування й у випадках встановлення факту дискримінації за ознакою статі, оскільки принцип рівності трудових прав жінок і чоловіків є складовою частиною законодавства про працю, якого власник або уповноважений ним орган, згідно зі статтею 141 КЗпП, зобов’язаний неухильно додержувати. Порушення ним гендерної рівності є порушенням законодавства про працю.

Трудовому законодавству України не властиві дискримінація і привілеї у сфері праці тим чи іншим соціальним групам громадян. Частиною 1 статті 4 проекту Трудового кодексу України забороняється будь-яка дискримінація у сфері праці, зокрема: порушення принципу рівності прав і можливостей, пряме або непряме обмеження прав працівників на доступ до роботи у разі укладення, зміни і припинення трудового договору, здійснення трудових і пов'язаних із ними прав працівників залежно від раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, сексуальної орієнтації, підозри чи факту захворювання на ВІЛ-СНІД, сімейного та майнового стану, місця проживання, членства у професійній спілці чи іншому об'єднанні громадян, за мовними або іншими ознаками, не пов'язаними з характером роботи або умовами її виконання.


2.3 Зміст принципу свободи праці в галузі трудового права


Загальноправовий принцип свободи праці є основним і визначальним для всієї галузі трудового права України.

Свобода завжди полягає, як слушно зазначав В.І. Прокопенко, у можливості вибору поведінки. Свобода праці проявляється в добровільному, свідомому обранні конкретних форм застосування праці. При цьому повинні враховуватись особисті якості людини: покликання, здатність, професійна підготовленість, освіта, а також суспільна потреба.

Свобода людини

Если Вам нужна помощь с академической работой (курсовая, контрольная, диплом, реферат и т.д.), обратитесь к нашим специалистам. Более 90000 специалистов готовы Вам помочь.
Бесплатные корректировки и доработки. Бесплатная оценка стоимости работы.

Поможем написать работу на аналогичную тему

Получить выполненную работу или консультацию специалиста по вашему учебному проекту
Нужна помощь в написании работы?
Мы - биржа профессиональных авторов (преподавателей и доцентов вузов). Пишем статьи РИНЦ, ВАК, Scopus. Помогаем в публикации. Правки вносим бесплатно.

Похожие рефераты: