Xreferat.com » Рефераты по государству и праву » Звичай в цивільному праві України та країн світу

Звичай в цивільному праві України та країн світу

звичай йде своїм корінням аж до 1189 року.

Часто суд задовольняється тим, особливо при розгляді подів, «прив'язаних» до тієї або іншої місцевості, що встановлює факт існування шуканого звичаю впродовж всього життя старого жителя даної місцевості. Виходячи з цього, судом презюмирується, що використовуваний звичай сходить до 1189 р., тобто існує з незапам'ятних часів», і вже через це повинен розглядатися як джерело права, як правовий звичай.

Крім названих характеристик - вимог і умов - звичай як джерело права, тобто як правовий звичай, винен, з погляду дослідників, відповідати також і іншим вимогам.

Неодмінна вимога, якій повинен відповідати правовий звичай, - це вимога, щоб він був результатом функціонування того або іншого національного інституту» і діяв в рамках «процедур, властивих всьому національному життю. Якщо ж всього цього не відбувається, то на такі звичаї і традиції не можна посилатися перед суддею навіть в тих країнах, які в принципі допускають авторитет звичаю. Є на увазі перш за все Англія і інші країни загального права.

На звичай як на джерело англосакського права не можна посилатися і у всіх тих випадках, якщо мають місце «відхилення» їх і від інших сталих в рамках загального права досить жорстких до них вимог - канонів.

Серед них слід особливо виділити такі, як вимоги щодо того, щоб звичай: а) в процесі свого постійного або періодичного використання жодного разу «не уривався в законному порядку»; б) застосовувався тільки «мирно, відкрито і правильно»; у) був цілком визначеним за своєю суттю і змісту; г) органічно «вписувався» або хоч би узгоджувався (не суперечив) з іншими звичаями; д) повинен бути обмежений певною сферою діяльності і територією, а також предметом своєї регулятивної дії; е) повинен органічно поєднуватися з існуючими нормами права і «не бути в конфлікті (не суперечити) ні із статутним, ні із загальним правом»; же) повинен признаватися, поважатися і дотримуватися населенням тієї території, на якій він діє як правовий звичай.

У всіх тих випадках, коли основні вимоги - умови, що пред'являються як критерії до правових звичаїв, не тільки декларуються, але і дотримуються, у локальних звичаїв завжди є повний шанс - на думку фахівців у області загального і звичайного права - розглядатися судами як складові частини права. Більш того - мати певну перевагу як «стародавні», раніше виниклі інститути звичайного права перед багатьма іншими, правовими актами, що з'явилися в пізніший період, або інститутами права.

Підтвердженням сказаного можуть служити судові справи, при дозволі яких перевага була на стороні звичаю. Однією з таких справ в Англії була справа Mercer v. Denne, що розглядалося ще в 1905 р. Суть його полягала в тому, що у рибаків з містечка Валмер (графство Кент) виникла суперечка з новим власником земельної ділянки на побережжі, де вони завжди сушили свої мережі, з приводу можливості подальшого його використання. Власник заперечував проти продовження цієї практики. Суд, в який звернулися рибаки, виніс ухвалу в їх користь. Підставою для цього послужив стародавній звичай, що склався в результаті постійного використання даної ділянки землі на побережжі багатьма поколіннями рибаків для одних і тих же цілей.

Про юридичну силу звичаю як джерела англосакського права свідчать і багато інших судових справ, де пріоритет незмінно залишався на стороні звичаю. При цьому йдеться не тільки про місцеві, локальні звичаї, які охоплювали собою лише певну, строго обмежену територію і розповсюджувалися лише на певний коло, проживали на даній території осіб.

Є також на увазі і загальні звичаї, які послужили як «першооснова і кутовий камінь при формуванні правової системи Англії» і які продовжують діяти і до цього дня. У Англії досить широко було поширено думку, що загальне право по суті своїй є нічим іншим, як «системою загальних звичаїв», з яких судді при розгляді конкретних справ вибирають лише найбільш відповідні для даного випадку, але самі при цьому не створюють ніяких нових норм. Проте в даний час переважає інша думка.

Йдеться також про юридичну силу торгових звичаїв, що виділяються в окрему групу, які історично складалися спочатку в Англії, а потім в інших країнах загального права в результаті розвитку торгових зв'язків як усередині кожної країни, так і на міжнародній арені. Зрозуміло, кажучи про юридичну силу, а, отже, і про ефективність правового звичаю як джерела права, слід мати на увазі, що він функціонує не сам по собі, ізольовано від інших джерел, а в їх системі, в тісному взаємозв'язку і взаємодії з іншими джерелами права. У цьому, як відомо, полягає одна з обов'язкових вимог, що пред'являються до правових звичаїв. У цьому - застава їх стійкості і ефективності на сучасному етапі.

Правові звичаї в повсякденному житті, в процесі регулювання суспільних відносин вельми тісно взаємодіють з правовими традиціями, звичаями (usage), а також з «політичними встановленнями», які нерідко іменують «конституційними встановленнями, звичаями або «конвенціями» (convertions).

Останні не мають ніякої юридичної сили, не застосовуються судами або іншими державними органами, а служать лише для опису шляхів, за допомогою яких повинна здійснюватися правова і політична влада.

Ставши історично першим джерелом права в Англії, а разом з тим і у ряді інших країн, правовий звичай через безліч самих різних причин не зміг зберегти свої колишні вихідні позиції на пізніших етапах розвитку суспільства.

У міру розвитку суспільства і держави правовий звичай, а разом з ним і звичайне право поступово витіснялися законами і іншими формами права, ставали другорядними його джерелами. З виникненням крупних державних утворень і початком централізації влади процес витіснення і заміни правових звичаїв законами і іншими нормативно-правовими актами не тільки не сповільнився, а, навпаки, прискорився.

В даний час правові звичаї займають незначне місце в системі права Англії і інших англомовних країн. Проте їх не слід недооцінювати. Особливо коли йдеться, наприклад, про звичаї, що діють в масштабі крупних регіонів або в масштабі країни (звичаї торгового мореплавання, звичаї портів, міжнародні звичаї і ін.). Кажучи про важливість правового звичаю для країн загального права, і особливо для Англії, Р. Давід цілком вірно відзначав, що хоча в даний час звичай як джерело права не має вже минулого значення, але, проте, він продовжує грати цілком «певну роль в житті англійців» і робити глибокий вплив «навіть на те, як право регулює це життя»23.


2.3 Правовий звичай в традиційних і релігійних правових сім'ях


Особлива увага привертає звичайне право Африки, оскільки воно надає дію на розвиток сучасного африканського суспільства, на створення національних правових систем і державних інститутів, регулює багато сторін суспільного життя.

Під впливом традиційних принципів виховувалася велика частина покоління, яке добилося незалежності; формувалася особа представників африканської інтелігенції, лідерів національних рухів. Аж до теперішнього часу нормам цивільного звичайного права слідує 90% населення континенту.24

Африка протягом багатьох століть жила по нормах звичаю. Покора звичаю була в основному добровільною. Кожен вважав себе зобов'язаним жити так, як жили його предки; найчастіше була достатньо боязні надприродних сил, щоб примусити поважати традиційний спосіб життя. Якщо нові обставини ставили перед даним співтовариством яку-небудь проблему, то відомий рівень організованості зазвичай дозволяв прийняти необхідні заходи або встановити певну лінію поведінки.

Звичаї Африки і Мадагаскару були численні. Кожна з общин задовольняла саме себе, мала свої власні вдачі і звичаї. Відмінності між звичаями одного району або однієї етнічної групи були незначними, а іноді носили просто нікчемний характер. Навпаки, вони могли стати значними поза цими межами.

У Африці були народності з монархічним режимом і з режимом демократичним. У достатній кількості були і первісні племена, де насилу можна знайти елементи якої-небудь політичної організації. Сім'я в Африці була іноді матріархальною, іноді патріархальною, причому обидва цих типу зустрічалися в численних варіантах. Використання землі здійснювалося в різних місцях по самих різних нормах. У представленні африканця звичай пов'язаний з міфічним ладом універсуму. Покора звичаю означає пошану предків, останки яких злилися з грунтом, а дух витає над живими. Порушення звичаю може спричинити найнеймовірнішу негативну реакцію духів землі, бо природне і надприродне, поведінка людей і поведінка природи – все зв'язано в цьому світі.25

Для іноземців вивчення звичаїв вельми скрутно. Перш за все, дуже важко описувати їх, користуючись термінами європейського словника. Його застосування, використанням конструкцій західного права ведуть лише до повної деформації понять звичайного права. Це особливо виразно видно на прикладі сімейного права. Африканська сім'я відмінна від західної, в ній інакше побудовані відносини спорідненості. Придане в Африці не має нічого спільного з додані по мусульманському праву, а тим більше римському праву. Порядок спадкоємства визначається правилами, які ми нерідко майже не розуміємо. Ідея про те, що індивід може бути власником землі, суперечить укоріненим у жителів Африки уявленням.

Так само важко встановити, якою мірою звичай, про який розказано в усній формі, дійсно відповідає діючому звичаю, і особливо звичаю, вживаному судами. Розповідач часто спотворює звичай або тому, що підстроюється під поставлене питання і не хоче суперечити що питає, або тому, що хоче представити свою общину цивілізованішою, ніж вона є насправді.26

В даний час долі нових держав узяли в свої руки африканці, виховані в середовищі звичаїв. Вони прагнуть затвердити і зберегти певні моральні цінності, які навчилися поважати в цьому середовищі, і вважають, що, очищені від деяких зловживань, звичаї можуть скласти основу приватноправових відносин між африканцями. У традиційному способі життя не все необхідно відкидати. Зокрема, солідарність між членами групи є тим позитивним елементом, який слід зберегти.

У країнах Океанії, тропічного поясу Африканського континенту, деяких азіатських країн звичайне право грає превалюючу роль в регулюванні земельних, сімейних і спадкових відносин, проте ні в одному з них правові звичаї не є самостійним і винятковим регулятором суспільних відносин.

Цивілізація Індії відмінна від всіх інших, тут «людина» – проста абстракція. Є лише «люди», розділені з моменту народження на соціальні ієрархічні категорії, кожна з яких має свою систему права і обов'язків і навіть мораль. Норми, що говорять про поведінку людей, викладені в книгах, іменованих шастри. Шастри учать людей як вони повинні поводитися, щоб бути бажаними боові, і це наука дхарма. Але життя в цьому світі не може бути врегульоване одній тільки дхармой. Якщо дхарма виражає одвічну істину, то інші елементи служать для визначення поведінки людей, оцінки корисного і приємного (артха і кама). Розумна людина поєднує чесноту з цікавістю і задоволенням, і при цьому не слід сподіватися, що поведение людей повністю відповідатиме дхарме, бо періоди, в який ми живемо, - це нещасливий час занепаду.27

Тому сама дхарма допускає не тільки звичай praeter legem, але звичай contra legem. По Яджнавалькья і законах Ману потрібно утримуватися від проходження правилу поведінки, встановленої текстами, якщо суспільство не сприймає цього правила. Зазвичай-правові норми виходять з умови місця і часу і тому пов'язані з божественним розпорядженням, лежачим в основі дхарми. Таким чином, позитивне індуське право є звичайним правом, в якому в тій чи іншій мірі домінує релігійна доктрина – індуїзм; вона визначає норми поведінки, відповідно до неї змінювалися або тлумачилися звичаї. Звичаї вельми різноманітні. Кожна каста або підкаста слідує своїм власним звичаям, збори касти (панчаят) вирішують в місцевому масштабі всі утруднення і всі спори, спираючись на громадську думку. Збори, вирішальні питання голосуванням, мають в своєму розпорядженні і ефективні засоби примушення; найбільш строгою санкцією є відлучення; це строге покарання в суспільстві, де життя не мислиться поза приналежністю до тієї або іншої групи.

У регламентації поведінки індуса ще одним додатковим до звичаю чинником є свідомість і справедливість. Дхармашастри рекомендують індивідуумові поступати, а судді вирішувати поділа по совісті, по справедливості у випадку, якщо немає певної правової норми з даного питання. Так, закони Ману рекомендують вдаватися у випадках, що викликають сумнів, до «внутрішнього задоволення».

Слід звернути увагу також на численні мусульманські суспільства, в яких визнають як одного з символів віри досконалість і авторитет мусульманського права, могли існувати століттями і продовжують існувати, головним чином керуючись звичаєм. Звичай не входить в мусульманське право і ніколи не розглядається як право; протилежна думка спричинила б відмову від однієї з характерних рис мусульманського права – від його одноманітності для будь-якої общини віруючих. Але навіть якщо звичай не входить у фикх, це не означає, що він відкидається мусульманським правом. Воно займає по відношенню до звичаю позицію, схожу з відношенням західного права до обмовки про полюбовну або світову операцію, яка в деяких випадках визнається суддею. Зацікавленим особам дозволено у ряді випадків організувати свої відносини і регулювати свої розбіжності без втручання права.

Іслам зміг розповсюдитися в світі тільки тому, що зберіг таку ліберальну позицію і не вимагав пожертвувати способом життя, освяченим звичаєм. Само собою зрозуміло, що деякі звичаї можуть бути незаконними з погляду мусульманського права, але багато звичаїв можуть існувати, не викликаючи докорів. Таке положення всіх звичаїв, які тільки доповнюють мусульманське право в тих питаннях, які воно не регулює: звичаї, що стосуються сум і способів виплати доданого, звичаї, регулюючі використання джерел, що протікають між двома земельними володіннями. Мусульманське право всі вчинки людини ділить на п'ять категорій: обов'язкові, рекомендовані, байдужі, засуджувані і такі, що забороняються. Звичай не може рекомендувати дії, які право забороняє, або забороняти те, що право вважає обов'язковим, але звичай має право наказувати те, що, згідно праву, є тільки рекомендованим або дозволеним, а також забороняти те, що право вважає засуджуваним або таким, що лише допускається.28


2.3 Звичай в правовій системі України


Правова система України в більшій мірі відноситься до Євразійської правової сім'ї29, яка заснована на стійкості звичайного права.

Історично найбільш стародавнім джерелом права в Україні був звичай, який вже в IX столітті набув значення неписаної норми. Правові звичаї з'являлися в різноманітних формах, які були джерелами пізнання звичайного права30.

Своїм корінням українське звичайне право йде до правових звичаїв Староруської держави, основна частина яких з часом була записана в Російській Правді і інших перших актах княжого законодавства, які скоріше фіксували звичайні норми, ніж створювали нові. Російська Правда і доповнююче її «неписане право» зберігали свою силу і після татарського нашестя в Галицько-волинському князівстві і у Великому князівстві Литовському в перший період його правової історії.

Необхідно відзначити, що староруські звичаєві закони були гуманнішими, ніж що існували в цей період у інших народів. Це одна з головних причин того, що вони надовго зберегли свої національні правові традиції.31

З XI століття найважливішою частиною староруського права стає Православне церковне право. Специфіка його взаємодії із звичаєм і з світським правом багато в чому визначає в майбутньому правову систему.

З появою Литовських статутів звичайне право також не втратило свого значення. Перший Литовський статут 1529 р. прямо указував, що у разі відсутності законодавчого регулювання користуватися слід давніми звичаями. Декілька негативне відношення до звичайного права було зафіксоване в Другому Литовському статуті 1566 р., який орієнтувався виключно на письмові джерела. Проте така позиція виявилася не життєздатною, і в Третьому Литовському статуті 1588 р. була підтверджена роль звичайного права як допоміжного джерела. Крім того, дані Литовські статути всіх трьох редакцій кодифікували норми, які походили від старовинних правових звичаїв. 32 Про можливість використання норм звичайного права мовилося і в поширених в Україні збірках магдебурзького права П. Щербіча, Б. Троїцкого та ін.

Виключно на підставі звичайного права діяли так звані копные суди. Їх існування спершу не було офіційно санкціоноване польсько-литовською владою і грунтувалося лише на мовчазній згоді і відсутності прямих заборон. З часом, в Третьому Литовському статуті діяльність цих судів одержала офіційне закріплення. Таким чином, в Україні мали місце три відомі в науці способу перетворення звичаю в правову норму: незаперечення з боку держави ініціативного вживання громадянами правових звичаїв; фактичний розгляд подів в суді на підставі звичайного права; закріплення правових звичаїв в письмових джерелах.

Важко переоцінити значення звичайного права в Запорізькій Січі, яка стала центром виникнення великої кількості звичаїв, які всі разом склали нове поняття – «козацьке право». У Січі зародилися норми військово-адміністративної організації козацтва; правила ведення війни; деякі правила діяльності судових органів; традиційні види покарання злочинців; порядок користування козаками землями, лісами, водами; правила купівлі-продажу і інші цивільно-правові угоди; норми щодо отримання права власності унаслідок давності володіння і ряд інших інститутів матеріального і процесуального права. У Запоріжжі взагалі не було писаних джерел права, і при всіх обставинах рекомендувалося користуватися нормами звичайного права і «здоровим глуздом».

Істотну вагу мали норми звичайного права на етапі переходу України «під руку російського царя», коли царський уряд офіційно визнав силу «попередніх прав». Збереження «давніх прав», у тому числі і звичайного права, розглядалося як важлива гарантія відносної автономії України у складі Росії. Польський-литовська судова система була скасована, а нові судові органи орієнтувалися виключно на «давні права», які лише з часом стали уточнюватися в нормах гетьманського законодавства. В ході численних спроб кодифікувати використовуване в Гетманщине право, всі підготовлені проекти, починаючи з «Права, по яких судиться малоруський народ» (1743), віддавали належне звичайному праву України, використовуючи його як одне з джерел кодифікування, а також закріплюючи можливість його застосування для регулювання певних відносин в галузі шлюбний-сімейного і спадкового права і в деяких інших випадках. Укладачі «Права» повними жменями черпали із звичайного права. Вони самі признаються в цьому у вступі до «Прав»: «А чого у всъх оних (правознавчих) книгах не знаходилося і додати належало, то на користь оного ж народу, в согласіе і примър тъх же і інших християнських прав, також стародавніх добрих малороссійских обикновеній і порядків, додано». Воно і не дивно, тому що давні звичаї мали силу права до появи «Права», оскільки не було відповідних інших ухвал писаного права. Це в якій те мірі зобов'язувало і на майбутнє. У гл.7 уст.5 арт.4 «Права» чітко визначено, що у разі недоліку відповідної норми в даному кодексі, надлежит «по добрим обыкновеніям через довгий час употребляемим, которие закону Божію, цивільним правам і чистою совъсти не дека, в чому б писанного не було права, судити належит, бо таковие добріе обыкновенія силу права имъют». 33

З розповсюдженням в Україні загальноімперського законодавства «українська старизна» збереглася у вигляді окремих спеціальних норм «Місцевих законів Полтавської і Чернігівської губернії», які містилися в Зведенні законів Російської імперії. А російський Статут цивільного судочинства 1864 року допускав використання звичайного права в спадкових, споріднених і земельних правовідносинах, щодо яких не було відповідного законодавчого регулювання. Незважаючи навіть на насадження чужих, неприйнятних для українського народу законів, в Україні, зокрема в Карпатському регіоні, найдовше зберігалися сімейні правові відносини. Так, на відміну від чужоземного законодавства, тут було відсутнє правове обмеження жінок. Звичайне право грало значну роль в суспільстві, тому що ототожнювалося з правом, яке мало загальну підтримку населення.34

Окремі випадки застосування звичайного права при рішенні питань, пов'язаних з користуванням суспільними пасовищами і лісами, деякими аспектами трудових, шлюбних і спадкових відносин мали місце навіть на початку XX в.

Після скидання царизму, багато державних діячів в своїх уявленнях про майбутню правову систему України, віддаючи дань української народної традиції, надавали велике значення звичайному праву. Звернення до «істинно народного права» стало одним з політичних гасел цієї пори. Зокрема, деякі правові звичаї були покладені в основу правотворчої діяльності Центральної ради, гетьмана Ськоропадського і Директорії. Норми земельного, шлюбний-сімейного і спадкового права відображали відповідні норми звичайного права, які вважалися такими, які якнайповніше виражали національні правові риси. Відомий правознавець того часу С.Дністрянський в своїй роботі «Правова держава» писав, що закони вже не можуть бути свавільними розпорядженнями держави. Це можливо хіба що у разі або диктатури, або просто домінуванні не демократичної держави. Якщо ж суспільство прагне до нової держави, інакше кажучи правовому, то у такому разі «ті закони не тільки мусять находити внутрішню основу в народі, але зможуть передати лише невеличку частину тих правових постанов, якими керуватиметься народ у своїй державі. Поза сферою законів, - побіч неї, та чимало й мимо неї – мусить залишитися сфера внутрішньої творчості звичаєвого права з безпосередньо-обов’язуючою силою».35 При радянській владі спершу були спроби допустити допоміжну роль звичайного права в деяких цивільних, земляних і ін. правовідносинах, з'явилася навіть доктрина «революційного звичайного права» академіка А.А. Малиновского. Проте з часом основним джерелом радянського права стали нормативні акти, і звичайне право майже повністю втратило практичне значення (мали місце лише окремі факти застосування звичаїв при регулюванні деяких правових питань торгового мореплавання і окремих інших проблем). Українська інтелігенція традиційно приділяла значну увагу вивченню проблем звичайного права, що в умовах російського самодержавства мало не тільки історико-пізнавальне, а і певне політичне значення. Ідея звичайного (народного, національного) права тісно зв'язувалася з ідеєю національної державності. Прикрасою вітчизняної науки стали дореволюційні дослідження звичайного права України А.Ф. Кистяковського, А.І. Льовіцкого, П.С. Ефіменко, П.П. Чубінського.

У післяреволюційний період багато напрацювань залишила постійна комісія для вивчення звичайного права України, яка діяла у складі Української Академії наук в період 1918-1933 рр. Спільними зусиллями декількох поколінь українських учених вдалося зібрати, записати і проаналізувати правові звичаї нашого народу, порівняти їх із звичайним правом інших країн і на цій основі зробити висновок про високий рівень правової культури наших пращурів. Одночасно мала місце і деяка ідеалізація звичайного права. Трактуючи звичай тільки як «народне», незалежне від держави джерело права, дослідники не враховували, що тільки з санкції держави звичай і, зрозуміло, далеко не кожен може піднятися до рівня звичайного права. У деяких працях плуталися звичаї і правові звичаї, недооцінювалася вага класового, політичного елементу в нормах звичайного права.

Право радянської України сприйняло романо-германську концепцію правової норми. Закон вважався основним джерелом права. Звичаю і судовій практиці відводилася допоміжна роль. Доктрина не признавалася як джерело права. Кажучи про звичай як джерело права стосовно сучасної України, слід зазначити, що як такий він, в принципі, не розглядається. Проте в деяких випадках все ж таки є виключення. Нині використання звичаю як норма права найчастіше має місце там, де проходить грань між державно-владним і загальнийсоціальним регулюванням (торгівля, виробництво, транспорт, надання послуг і ін.). Розповсюдження звичаю залежить від того, наскільки повно врегульовані правом ті або інші суспільні відносини. У сучасному українському суспільстві суб'єкти господарської діяльності нерідко вдаються до звичаю ділового обороту.

Звичай ділового обороту (англ. custom of business turnover) — правило поведінки, що склалося і широко вживане (повторюване) через корисність, що визнавалася, в будь-якій області підприємницької, господарської діяльності, а також у сфері цивільно-правових відносин, яке не суперечить положенням законодавства і договору.

Як вказано в ст. 7 ЦК України, цивільні відносини можуть регулюватися звичаєм, зокрема звичаєм ділового обороту, який не встановлений актами цивільного законодавства, а застосовується внаслідок того, що став сталим в певній сфері суспільних відносин36. Він може бути зафіксований у відповідному документі. Наприклад, портові звичаї (англ. port custom) — це встановлені господарською (комерційною) практикою правила вантаження і розвантаження судів і розміру оплати за їх простій. Вони визначають відносини вантажовідправника і вантажоодержувача у випадках, коли договір про перевезення не містить відповідних вказівок.

Діловий звичай, набуваючи юридичного захисту в арбітражному (господарському) суді, нерідко стає правовим. Не підлягає застосуванню звичай ділового обороту, що суперечить положенням законодавства або індивідуальному договору, які є обов'язковими для учасників відповідного відношення. Так, згідно ст. 32 Господарські кодекси України будь-які дії в конкуренцію, яка суперечить правилам, торговим і чесним звичаям, розглядаються як недобросовісна конкуренція37. До недобросовісної конкуренції, тобто такий, яка суперечить звичаям, відноситься наступне: неправомірне використання ділової репутації суб'єкта господарювання; створення перешкод суб'єктам господарювання в процесі конкуренції і досягнення неправомірних переваг в процесі конкуренції; неправомірні збір, розголошування і використання комерційної таємниці. Торговий звичай (англ. trade custom) — правило поведінки, що склалося у сфері торгівлі в результаті постійного і однакового повторення конкретних відносин.

Торгові звичаї, а також деякі інститути римського права послужили основою торгового права (лат. jus mercatonim; англ. commercial law, law merchant). Торгове право називають ще купецьким правом. Воно виникло в середні віки у зв'язку з розвитком міжнародної торгівлі в Середземномор'ї. Норми, що виробляються і торговому обороті, передавалися з покоління в покоління, існували як звичаї предків в рамках замкнутої купецької гільдії, а потім стали застосовуватися як звичаї даного міста і одержали закріплення в міських статутах або статутах купецьких гільдій. Це було станове звичайне право окремих міст. Воно формувалося як право торгового обороту і спочатку розповсюджувалося на осіб торгового звання (тут же в надрах торгового обороту серед купців з відносин довірчого характеру склалося, вексельне право). З часом торгові правові звичаї стали застосовуватися для врегулювання відносин чи не тільки між ними торгового стану, але і всіма особами, які вступали у відносини торгового характеру, — в результаті оформилося торгове право як самостійна галузь права разом з цивільним правом; у ряді країн (Франція, ФРН, Японія) було проведено його кодифікування.38

Проте торговий звичай, що не вимагає складних формальностей від учасників правовідносин, не втратив свого значення. Його роль істотна у визначенні форм зовнішньоекономічної співпраці, не врегульованих в правових актах. Він застосовується у сфері міжнародної торгівлі і торгового мореплавання. Так, ст. 28 Закону України «Про міжнародний комерційний арбітраж» прямо встановлює, що арбітражна ухвала виноситься третейським судом згідно умовам угоди і з урахуванням торгових звичаїв, які стосуються даної угоди39. Таким чином, можна прийти до висновку, що на сучасному етапі відбувається розширення сфери застосування правового звичаю, який раніше застосовувався тільки при прямій вказівці закону.

ВИСНОВОК


Підводячи підсумок всьому вищевикладеному, хотілося б виділити декілька основних позицій курсової роботи. По-перше, це особливості самого поняття правового звичаю. Історично він був першим джерелом права, що регулював відношення в період становлення держави. Взагалі під звичаєм розуміється правило поведінки, що склалося на основі постійного і одноманітного повторення даних фактичних відносин. Звичай – вимоги, підкріплені тривалою традицією. Правовим звичай стає після того, як дістає офіційне схвалення держави. Природа правового звичаю характеризується наступними особливостями. Він, як правило, носить локальний характер, тобто застосовується в рамках порівняльних невеликих суспільних груп людей. Юридично звичаї часто тісно пов'язані з релігією. До основних

Если Вам нужна помощь с академической работой (курсовая, контрольная, диплом, реферат и т.д.), обратитесь к нашим специалистам. Более 90000 специалистов готовы Вам помочь.
Бесплатные корректировки и доработки. Бесплатная оценка стоимости работы.

Поможем написать работу на аналогичную тему

Получить выполненную работу или консультацию специалиста по вашему учебному проекту
Нужна помощь в написании работы?
Мы - биржа профессиональных авторов (преподавателей и доцентов вузов). Пишем статьи РИНЦ, ВАК, Scopus. Помогаем в публикации. Правки вносим бесплатно.

Похожие рефераты: