Основи теорії держави і права
Коли суб’єктами зобов’язання є кілька боржників або кілька кредиторів, з точки зору способу виконання зобов’язання поділяються на часткові та солідарні.
У частковому зобов’язанні кожен із боржників зобов’язаний надати кредиторові виконання лише у певній частці з тим, щоб боржник, який виконав зобов'язання, вибув, але воно зберігало силу для решти боржників, поки вони не виконають на них обов’язок перед кредитором.
У солідарному зобов’язанні кожен із кредиторів має право вимагати від боржника виконання в повному обсязі. Як тільки боржник надасть повне виконання хоч би одному із кредиторів, зобов’язання припиняється.
Субсидіарна відповідальність – це додаткова цивільно-правова відповідальність, коли інша особа несе відповідальність за боржника. Наприклад, на підставі ст.447 ЦК України, батьки несуть відповідальність за шкоду, заподіяну їхніми дітьми у віці від 15 до 18 років, при відсутності у неповнолітніх майна або заробітку, достатнього для відшкодування збитків.
Закон передбачає наступні способи забезпечення виконання зобов’язань:
зобов’язально-правові способи, до яких належать неустойка, завдаток, порука та гарантія;
речово-правові способи, що об’єднують заставу і утримання.
У цивільному законодавстві є відповідальність за порушення зобов’язань. Вона поділяється на договірну та позадоговірну. Цивільно-правова відповідальність настає за наявності таких умов:
протиправної поведінки (дії чи бездіяльності) особи;
шкідливого результату такої поведінки (шкоди);
причинного зв’язку між протиправною поведінкою і шкодою;
вини особи, яка заподіяла шкоду.
Закон регламентує способи припинення зобов’язань: виконання, зарахування, збіг боржника і кредитора в одній особі, угода сторін, зміна плану, неможливість виконання, смерть громадянина або ліквідація юридичної особи.
Проект ЦК України передбачає такі нові підстави припинення зобов’язань за згодою сторін, як відступна та прощення боргу.
Тема 4. Окремі види зобов’язань.
Однією з найпоширеніших підстав виникнення зобов’язань закон називає договір (ст.151 ЦК України).
Поняття договору розкривається через поняття угоди, бо договір є одним з видів угод.
Договори – це дво - або багатосторонні угоди.
Договору властиві такі ознаки:
в договорі виявляється воля не однієї особи (сторони), а двох чи кількох;
договір – це та спільна дія осіб, яка спрямована на досягнення певних цивільно-правових наслідків. Саме за цією ознакою цивільно-правовий договір відрізняється від договірних форм, що використовуються в інших галузях права (трудовому, екологічному тощо).
Оскільки договір є різновидом угоди, то поділ договорів на окремі групи можна проводити за тими самими критеріями, що й поділ угод: консенсуальні та реальні, оплатні та безоплатні. Але договорам можна покласти нові критерії.
За ознакою розподілу прав та обов’язків між сторонами у зобов’язанні, що виникло з договору, виділяють односторонні та двосторонні договори.
Залежно від послідовності досягнення цілей, договори можна поділити на попередні та основні.
Групування договорів можливе і за тими правовими наслідками, створення яких домагаються учасники відносин. Можна виділити такі групи договорів:
договори про передачу майна у власність, повне господарське відання або оперативне управління (купівля-продаж, поставка, позика, міна, дарування, контрактація тощо);
договір про передачу майна у тимчасове користування (оренда, побутовий прокат, лізинг тощо);
договори про виконання робіт (побутовий підряд, підряд на капітальне будівництво тощо);
договори про передачу результатів творчої діяльності (авторські, ліцензійні договори тощо);
договори про надання послуг ( дарування, перевезення, схов, кредит, комісія тощо);
договори про спільну діяльність (установчий договір тощо).
Зміст договору – це ті умови, на яких укладена відповідна угода сторін. Договір вважається укладеним, коли між сторонами у потрібній у належних випадках формі досягнуто згоди за всіма істотними умовами.
Договір купівлі-продажу – це угода, за якою продавець 9одна сторона) зобов’язується прийняти майно і сплатити за нього певну грошову суму (ст.224 ЦК України).
Це оплатній, двосторонній і консенсуальний договір. Правове регулювання відносин купівлі-продажу здійснюється ЦК України (статті 224-240), законами України “Про захист споживачів”, “Про цінні папери і фондову біржу” тощо.
Розрізняються кілька видів договору купівлі-продажу, зокрема:
а) договори купівлі-продажу в торгівлі; договори, які укладають на біржах та аукціонах;
б) договори купівлі-продажу, які укладаються у внутрішньому та зовнішньоекономічному обігу;
в) договори купівлі-продажу земельних ділянок, валюти, автомашин, квартир, жилих будинків;
г) договори купівлі-продажу об’єктів приватизації та ін.
Істотними умовами договору купівлі-продажу є умови про предмет та ціну.
Договір міни (бартеру) спрямований на невідворотне відчуження кожною із сторін належного їй майна. За своїми юридичними ознаками договір міни є оплатним, двостороннім і консенсуальним.
За договором дарування, одна сторона (дарувальник) передає безоплатно другій стороні (обдарованому0 майно у власність (ст.243 ЦК України). Цей договір вважається укладеним з моменту передачі майна обдарованому, та він належить до реальних угод.
Дарувальник повинен бути власником відчужуваного майна. Договір дарування є завжди безоплатним, одностороннім. Він укладається у формі усної або письмово.
Позика займає самостійне місце в системі цивільно-правових інститутів. Відносини позики полягають у наданні в борг грошей або інших речей, визначених родовими ознаками. Для позики характерно існування особливого виду довіри, якою користується особа, що прийняла на себе обов’язок майбутнього платежу, з боку особи, яка має право на цей платіж, тобто договору , яку позикодавець надає боржникові.
За своїми правовими ознаками договір позики є односторонньою, реальною, оплатною або безоплатною угодою.
Договір позики, що укладається на суму понад 50 крб., має бути вчинений у письмовій формі.
Тема 5. Зобов’язання, що виникають внаслідок заподіяння шкоди.
Однією з підстав виникнення зобов’язань, згідно за ст.440ЦК України, є заподіяння шкоди іншій особі. Цей вид забов’язань виникає з неправомірних актів, яким є правопорушення, протиправне, винне заподіяння шкоди особою, тобто особою, яка зобов’язана відшкодувати шкоду особистості громадянина або його майну, чи майну організації.
Учасники цивільних правовідносин називаються кредитором і боржником. Громадянин виступає як боржник за умови, що він здатний відповідати за свої дії. Це, за чинним цивільним законодавством України, настає з 15 років не лише для громадян України, а й на іноземців та осіб без громадянства. Організація відповідає за умови, що вона користується правами юридичної особи.
Об’єктом зобов’язань є відшкодування, яке боржник зобов’язаний надати потерпілому. Відповідно до ст.453 ЦК України, воно полягає у поновленні майнової сфери потерпілого в натурі (надати річ того самого роду і якості, виправити пошкоджену річ та ін.) або в повному відшкодуванні заподіяних збитків. При ушкодженні здоров’я та заподіяння смерті відшкодування заробітку, а також інших витрат.
Стаття 450 ЦК України регулює зобов’язальні відносини, що виникають із факту заподіяння шкоди джерелом підвищеної небезпеки.
Тема 6. Спадкове право.
Спадкове право – це сукупність встановлених державою правових норм, що регулюють умови та порядок переходу після смерті громадянина майнових і деяких особистих немайнових прав та обов’язків.
Відповідно до ст.525 ЦК України, часом відкриття спадщини визначається день смерті спадкодавця. За загальним правилом, момент смерті фіксується на підставі медико-біологічних даних, офіційним підтвердженням яких є свідоцтво про смерть. Факт смерті може встановлюватись також і на підставі рішення суду.
Місцем відкриття спадщини визначається останнє постійне місце проживання спадкодавця, а якщо воно невідоме, місцезнаходження майна або його основної частини. В свою чергу, місцем проживання визнається місце, де громадянин постійно чи переважно мешкає.
За місцем відкриття спадщини необхідно звернутися до нотаріуса із заявою про прийняття спадщини.
Чинним ЦК України передбачено такі підстави спадкування: спадкування за законом та спадкування за заповітом.
Кожний громадянин має право за життя розпорядитися своїм майном на випадок смерті. Таке розпорядження, зроблене у встановленій законом формі, називається заповітом.
Заповіт – це одностороння угода. Заповіт може бути укладений у всіх випадках лише особисто, заповідачем, при цьому заповідач обов’язково має бути дієздатною особою.
Заповіт має бути укладений у письмовій формі і нотаріально посвідчений. Порушення зазначеної форми тягне за собою недійсність заповіту.
У деяких випадках заповіт може бути посвідчений не тільки нотаріусом. Це регламентує ст.542 ЦК України.
Заповіт складається у двох примірниках, обов’язково зазначається місце та час його укладення. Він має бути підписаний самим спадкодавцем у присутності нотаріуса чи іншої особи, яка має право відповідно закону посвідчувати цей документ.
Громадянин не може надати прав комусь за дорученням підписати заповіт. Він має право запросити нотаріуса додому.
Якщо заповідач не може власноручно підписати заповіт, за його дорученням у його присутності заповіт має право підписати інша особа. Вона підписує заповіт у присутності нотаріуса або іншої службової особи, яка має право посвідчувати цей документ. При цьому слід зазначити причини, з яких заповідач не міг підписати заповіт власноручно. Заповіт не може підписувати особа, на користь якої його складено.
Заповідач не повинен представляти нотаріусу документи чи будь-які інші докази належності йому майна. Цей факт перевіряється вже після відкриття спадщини.
Особлива форма розпоряджень на випадок смерті передбачена законом щодо вкладів у банках.
Розпорядження відносно вкладу може бути зроблено у формі напису як на ощадній книжці, так і на обліковій картці вкладника.
Підпис вкладника посвідчує завідуючий відповідним відділенням банку.
Кожний громадянин має право залишити за заповітом усе своє майно або частину його одній чи кількома особам, як тим, що входять, так і тим, що не входять до кола спадкоємців за законом, а також державі або організаціям.
Спадкодавець може поділити майно в будь-яких частках.
Свобода заповідальних розпоряджень обмежується в інтересах неповнолітніх і непрацездатних дітей, непрацездатних дружини, батьків та утриманців померлого. Вони успадковують, незалежно від змісту заповіту, не менше 2/3 частки, яка б належала кожному з них при спадкуванні за законом.
Коли громадянин не залишив заповіту або заповіт виявився недійсним, або спадкоємці за заповітом не прийняли спадщину, або не закликаються до спадкування, або громадянин розпорядився лише частиною свого майна, настає спадкування за законом.
При спадкуванні за законом майно померлого переходить до осіб, зазначених у законі.
Спадкоємці за законом поділяються на дві черги.
До складу спадкоємців першої черги входять такі особи: діти, дружина (чоловік), батьки, онуки та правнуки лише за умови, коли їх мати чи батько (відповідно дід або баба), які мали право на спадщину, померли ще до її відкриття.
До складу спадкоємців другої черги входять такі особи: брати та сестри померлого, дід і баба померлого.
Внаслідок відкриття спадщини у спадкоємців за законом або заповітом виникає право спадкування. Прийняття спадщини – це не обов’язок, а право спадкоємців.
Для прийняття спадщини спадкоємець повинен подати заяву до відкриття спадщини щодо її прийняття або фактично вступити в управління чи володіння спадковим майном.
Зазначені дії мають бути вчинені протягом шести місяців з дня відкриття спадщини. Якщо спадкоємець не прийняв спадщини, його частина переходить до інших спадкоємців, які закликаються до спадкування. Якщо всі спадкоємці не прийняли спадщини або не закликаються до спадкування, майно за правом спадкування переходить у власність держави.
Спадкоємці несуть відповідальність за борги спадкодавця лише в межах дійсної вартості спадкового майна.
Особливості спадкування окремих видів майна регулюються у спеціальних нормативних актах. Законом України “Про господарські товариства” від 19 вересня 1991 року встановлено спеціальний порядок на підставі набуття спадкоємцями права на вступ до товариства.
Особливим об’єктом спадкового права є авторське право. Авторські права спадкоємців діють протягом 50 років після смерті автора, починаючи з 1 січня року, наступного за роком смерті автора. Але для творів, обнародуваних анонімно або під псевдонімом, термін охорони закінчується через 50 років після того, як твір було обнародувано.
РОЗДІЛ V. ОСНОВИ СІМЕЙНОГО ПРАВА
Тема 1. Шлюб і сім’я.
Сімейне право – це галузь права, норми якої регулюють особисті і майнові відносини, що випливають з шлюбу і причетності до сім’ї.
Добровільний, рівноправний, укладений з виконанням умов і порядку, встановлених законодавством України, союз чоловіка та жінки, спрямований на створення сім’ї, називають шлюбом.
Шлюбно-сімейне законодавство передбачає укладення шлюбу в державних закладах запису актів громадського стану. Реєстрація шлюбу є офіційним підтвердженням часу виникнення взаємних прав та обов’язків подружжя.
Для укладення шлюбу треба надати заяву в органи РАГСу. Умовами укладення шлюбу є взаємна згода сторін, досягнення ними шлюбного віку (для чоловіків – 18 років, для жінок – 17 років).
Перешкоди до укладення шлюбу - це укладення шлюбу між особами, одна з яких перебуває у шлюбі з іншою; між родичами; між усиновителями та усиновленими; між особами, одна з яких визнана судом недієздатною.
Шлюбний контракт – це нормативно-правовий акт, що регулює майнові права та обов’язки подружжя, а також немайнові, моральні чи особисті зобов’язання. Шлюбний контракт укладається до реєстрації шлюбу і набуває чинності з моменту його реєстрації.
Особисті права подружжя – це право обрання прізвища, право спільного вирішення питань життя сім’ї; право на вибір занять, професій, місця проживання.
Крім особистих, подружжя має майнові права та обов’язки. За сімейним законодавством розрізняють спільну і сумісну власність, а також роздільне майно подружжя.
Майно, нажите подружжям за час шлюбу, є його спільною сумісною власністю, тобто кожен з подружжя за час шлюбу, є його спільною сумісною власністю тобто кожен з подружжя у рівній мірі має право володіти, користуватись і розпоряджатись цим майном.
Роздільне майно подружжя – це таке, яке належало кожному з подружжя до одруження, а також одержане ними під час шлюбу в дар або в порядку успадкування. До цієї категорії майна належать речі індивідуального користування (одяг, взуття тощо), хоча б вони й були придбані під час шлюбу за винятком коштовностей та предметів розкоші.
Подружжя повинно матеріально підтримувати одне одного. Уразі відмови від такої підтримки той з подружжя, який потребує матеріальної допомоги (непрацездатний, вагітна дружина), має право на аліменти.
У більшості випадків шлюб припиняється внаслідок смерті, оголошення в судовому порядку померлими одного з подружжя чи через розлучення. Шлюб може бути розірваним шляхом розлучення за заявою одного з подружжя або за спільною заявою; розлучення проводиться у судовому порядку. У ряді випадків розірвання шлюбу допускається в органах РАГСу (коли подружжя не має неповнолітніх дітей, один з подружжя вважається безвісно відсутнім, недієздатним внаслідок душевної хвороби, а також засудженим до позбавлення волі на строк не менше 3 років).
Шлюб вважається припиненим з моменту реєстрації розлучення в РАГСі.
Взаємні права та обов’язки батьків і дітей базуються на походженні дітей, засвідченому в установленому законом порядку. Батьки та діти зобов’язані надавати один одному моральну та матеріальну допомогу.
До особистих прав та обов’язків по відношенню до дітей слід віднести: право і обов’язок присвоїти дитині прізвище, ім’я, по батькові; виховувати і утримувати дітей; визначати місце проживання дитини, забезпечувати інтереси дітей при розгляді справ про них.
До майнових прав і обов’язків батьків і дітей слід віднести право і обов’язок батьків по управлінню майном дітей поважати спільну та роздільну власність. До того ж, батьки і діти мають взаємні аліментні обов’язки.
За сімейним законодавством України передбачене усиновлення (прийняття за дочку). Це правова форма забезпечення дитини, яка втратила батьків або одного з них, батьківським, сімейним оточенням та піклуванням.
Опіку і піклування встановлюють відповідні відділи і управління державної адміністрації, виконавчі комітети щодо осіб:
а) які не досягли 18 років і позбулися батьківського піклування;
б) визнаних судом недієздатними внаслідок психічної хвороби або недоумства;
в) визначених судом обмежено дієздатними внаслідок зловживання спиртними напоями або наркотичними речовинами;
г) які потребують піклування за станом здоров’я.
Законодавство встановлює умови і порядок опіки і піклування, права і обов’язки сторін.
Опікуни і піклувальники можуть бути звільнені від своїх обов’язків на їх прохання або в разі неналежного виконання ними обов’язків і зловживання правами.
Тема 2. Акти громадського стану.
Народження, смерть, одруження, розірвання шлюбу, встановлення батьківства, переміна прізвища, імені, по батькові підлягають державній реєстрації у відповідних органах. Заявник повинен бути ознайомлений із даними, внесеними до запису акта, який засвідчується печаткою і підписом керівника відповідного органу чи посадової особи, й отримати свідоцтво згідно із записом. Реєстрація акту здійснюється в присутності заявника, вся інформація є конфіденційною.
Обов’язково надаються документи, що підтверджують факти, які підлягають реєстрації і пред’являються паспорти чи паспортні документи.
Реєстрацію народження дитини проводять за місцем проживання її батьків або одного з них за заявою. Якщо батьки не вступили в шлюб, то народження дитини можна зареєструвати за місцем проживання особи, яка визнає себе батьком дитини.
Якщо батьки чи один з них не досягли 18-річного віку, то народження дитини реєструється у звичайному порядку.
Народження реєструється при пред’явленні медичного свідоцтва про народження, паспорта або паспортних документів батьків.
Реєстрацію встановлення батьківства здійснюють органи РАГСу за місцем проживання одного з батьків або за місцем реєстрації народження дитини, чи за місцем постановляння рішення суду про встановлення батьківства.
Встановлення батьківства реєструється на підставі спільної заяви батьків або рішення суду.
До заяви батьків додається свідоцтво про народження дитини. Реєстрацію проводять в день надання заяви.
Реєстрація одруження.
Особи, які вирішили взяти шлюб, надають письмову заяву до органу РАГСу за місцем проживання однієї з них або їхніх батьків. Особи, які хочуть зареєструвати одруження, зобов’язані пред’явити паспорти.
Шлюб укладається по закінченні місячного терміну після надання заяви особами, які бажають одружитися.
Новий шлюб можна зареєструвати лише при наявності документів, що підтверджують припинення попереднього шлюбу.
Орган РАГСу зобов’язаний ознайомити обидві сторони з умовами й порядком реєстрації шлюбу; переконатися, що заявники взаємно обізнані зі станом здоров’я і сімейними справами, а також роз’яснити їм права й обов’язки як майбутнього подружжя та батьків і попередити про відповідальність за приховання перешкод до вступу в шлюб.
Реєстрацію розірвання шлюбу проводять за місцем проживання подружжя або одного з них.
Реєстрація розірвання шлюбу на підставі рішення суду здійснюється за письмовою заявою. Шлюб вважається припиненим з моменту реєстрації розлучення у книзі записів актів про розірвання шлюбу, тобто датою припинення шлюбу є не дата постановляння рішення суду про припинення шлюбу.
РОЗДІЛ VI. ОСНОВИ ТРУДОВОГО ПРАВА.
Тема 1. Загальні засади трудового права.
Трудове право є однією з галузей права в цілому, яка регулює трудові відносини. Одне з соціально-економічних прав громадян України є право на працю. Для реалізації своєї здатності до праці людина повинна зайняти певне місце в суспільного поділу праці. Це зумовлює правове регулювання праці. Основи цього регулювання визначаються як основі принципи. До них належать:
право на гарантовану державою заробітну плату;
право на відпочинок;
право на здорові та небезпечні умови праці;
право на безкоштовну професійну підготовку;
право на об’єднання у професійні спілки;
право на участь в управлінні виробництвом;
право на матеріальне забезпечення, обов’язок додержання трудової дисципліни, обов’язок бережливого ставлення до народного добра, обов’язок виконання встановлених державою з участю профспілок норм праці.
Конституція і законодавство України закріплюють і регулюють трудові відносини працівників усіх підприємств, установ, організацій незалежно від форми власності, виду діяльності і галузевої належності.
Особливості правовідносин в умовах кооперативних, орендних, комерційних та деяких інших підприємствах і установах визначаються їх статутами і чинним законодавством.
Право на працю громадяни реалізують шляхом укладання трудового договору з підприємствами, установами, організаціями
Тема 2. Трудовий договір.
Це угода між власником підприємства, установи, організації чи уповноважених ними органом та працівником, що визначає роботу, яку повинен виконувати працівник і в якій працівник зобов’язується дотримуватись правил внутрішнього розпорядку, а власник – виплачувати працівникові заробітну плату й забезпечувати належні умови праці.
Сторони – працівник і власник підприємства, установи, організації або уповноважений ним орган чи фізична особа.
Зміст трудового договору – права й обов’язки сторін. Сторони укладають угоду, в якій обумовлюється зміст (умови) договору. Їх поділяють на:
а) безпосередні, що визначаються сторонами;
б) похідні, що передбачені в законодавстві.
Безпосередні умови поділяють на необхідні, без досягнення домовленості, за якими договір не буде укладено.
До них належать: узгодження місця роботи, спеціальності, кваліфікації, посади та розміру заробітної плати.
Додаткові – випробування при прийнятті на роботу, суміщення професій, інші соціально-побутові пільги (житло, дитячий садок та ін.).
До похідних умов належать: охорона праці, матеріальна і дисциплінарна відповідальність та інші умови.
Строк випробування при прийнятті на роботу установлюється ст..27КЗпП:
а) для робітників – не більше одного місяця;
б) для інших – не більше трьох місяців;
в) в окремих випадках за погодженням з комітетом профспілки – до шести місяців.
Строки трудового договору:
а) безстроковий, що укладається на невизначений строк;
б) на певний строк, встановлений за погодженням сторін;
в) такий, що укладається на час виконання певної роботи.
Трудовий договір укладається, як правило, у письмовій формі. Ст.. 24КЗпП установлюється перелік умов обов’язкового додержання письмової форми. Особливою формою трудового договору є контракт.
Трудовий договір оформлюється наказом. Якщо наказ не було видано, а особа фактично стала до роботи, то договір вважається укладеним.
Власник або уповноважений орган не має права вимагати від працівника виконання роботи не обумовленої трудовим договором.
За згодою працівника, за винятком випадків, передбачених у статтях 33 і 34 КЗпП України, допускається переведення на іншу роботу.
Не вважається переведенням на іншу роботу і не потребує згоди працівника переміщення його на тому ж підприємстві, в установі, організації на інше робоче місце, в інший структурний підрозділ у тій же місцевості, доручення роботи на іншому механізмі або агрегаті у межах спеціальності, кваліфікації чи посади, обумовленої трудовим договором.
Законодавство допускає роботу тимчасову і сезонну, а також сумісництво.
Сумісництвом вважається виконання працівником крім своєї основної, іншої регулярної оплачуваної роботи на умовах трудового договору у вільний від основної роботи час, на тому ж або іншому підприємствах, в установі, організації або у громадянина( підприємця, приватної особи) за наймом.
Для роботи за сумісництвом згоди власника або уповноваженого ним органу за місцем основної роботи не потрібно.
Підставами припинення трудового договору (ст.. 36КЗпП) є :
угода сторін;
закінчення строку дії договору;
розрив договору з ініціативи власника, працівника або профспілкового органу;
призов працівника до лав збройних сил України;
переведення працівника за його згодою на іншу роботу;
відмова працівника від переведення;
набрання чинності вироку суду, яким працівника засуджено до позбавлення волі;
підстави, передбачені контрактом.
Основним документом про трудову діяльність працівника є трудова книжка. Трудові книжки ведуться на всіх працівників, які працюють понад 5 днів. Працівникам, що стають на роботу вперше, трудова книжка оформлюється не пізніше п’яти днів після прийняття на роботу.
До трудової книжки заносяться відомості про роботу, заохочення иа нагороди за успіхи в роботі; відомості про стягнення до неї не заносяться.
Порядок ведення трудових книжок визначається інструкцією, затвердженою Кабінетом Міністрів України від 29 липня 1993 року №58 із змінами внесеними наказом від 26 березня 1996 року №29.
Правові, економічні, організаційні основи зайнятості населення і його захист від безробіття, а також соціальні гарантії з боку держави в реалізації права на працю в умовах ринкової економіки визначає Закон України “Про зайнятість населення” від 1 березня 1991 року.
Тема 3. Робочий час і час відпочинку.
Робочий час – це час виконання роботи працівником відповідно трудового договору. Норма тривалості робочого часу не має перевищувати 40 годин на тиждень. Організації можуть встановлювати меншу норму тривалості робочого часу, ніж передбачено законом. Скорочена тривалість робочого часу: неповнолітні 16-18 років – 36 годин;
15-16 і 14-15 років – 24 години на тиждень.
Скорочена тривалість робочого часу не більш як 36 годин на тиждень для працівників, зайнятих на роботах з шкідливими умовами праці.
Крім того, скорочена тривалість робочого часу встановлюється для окремих категорій працівників (учителів, лікарів та інших).
За угодою між працівником і власником або уповноваженим ним органом може встановлюватися неповний робочий день або неповний робочий тиждень.
Оплата праці в цих випадках проводиться пропорціонально відпрацьованому часу або залежно від виробітку.
При роботі в нічний час встановлена тривалість роботи (зміни) скорочується на одну годину. Це правило не поширюється на працівників, для яких уже існує скорочений робочий час.
Нічним вважається час з 10 години вечора до 6 години ранку.
Надурочні роботи, як правило, не допускаються. Надурочними вважаються роботи понад встановлену тривалість робочого дня. Власник або уповноважений ним орган може застосувати надурочні роботи лише у виняткових випадках, що визначаються ст..62 КЗпП України.
На безперервно діючих підприємствах, в установах, організаціях, а також в окремих виробництвах, цехах, дільницях, відділеннях і на деяких видах робіт допускається за погодженням з профспілковим комітетом запровадження підсумованого обліку робочого часу.
Час відпочинку – це час, коли працівник не виконує трудові обов’язки (перерва, вихідні дні, святкові і неробочі дні, відпустка).
Право на відпочинок забезпечується встановленням для робітників та службовців робочого тижня, що не перевищує 40 годин. Тривалість щотижневого безперервного відпочинку повинна бути не менш як 42 години.
Перерва для відпочинку і харчування надається тривалістю не більше двох годин. Вона не включається в робочий час, як правило, повинна надаватися через чотири години після початку роботи. На цей час працівники можуть відлучатися з місця роботи.
При п’ятиденному робочому тижні працівникам надаються два вихідних дні на тиждень, а при шестиденному робочому тижні – один вихідний день.
Загальним вихідним днем є неділя. Другий вихідний день при п’ятиденному робочому тижні може визначатися графіком роботи підприємства.
Робота у вихідні дні забороняється. Залучення окремих працівників до роботи у вихідні дні допускається з дозволу профспілкового комітету лише у виняткових випадках (ст..71 КЗпП України). Стаття 73 КЗпП визначає святкові і неробочі дні.
Всім працівникам надаються щорічні відпустки із збереженням місця роботи (посади) і середнього заробітку. Цей час відпочинку регулюється статтями 75 і 76 КЗпП і Законом України від 15 листопада 1996 року “Про відпустки”.
Законодавство визначає види відпустки:
Щорічні (основні та додаткові); щорічна відпустка надається тривалістю не менш як 24 календарних дні.
Додаткові відпустки працівникам, які навчаються.
Творчі відпустки.
Соціальні відпустки.
Законодавством встановлюється порядок надання відпусток (ст..79 КЗпП), допустимі випадки перенесення відпусток.
Заміна відпустки грошовою компенсацією не допускається, крім випадку звільнення працівника, який не використав відпустки.
Тема 4. Трудові спори.
Індивідуальні трудові спори – це непорозуміння між працівником і власником (уповноваженим ним органом) у процесі трудових правовідносин.
Індивідуальні трудові спори розглядаються:
а) комісіями з трудових спорів (КТС);
б) районним (міським) судом.
У комісії з трудових спорів розглядають усі трудові спори за винятком:
а) спорів суддів, прокурорсько-слідчих працівників;
б) спорів, що підлягають безпосередньому розгляду в місцевих судах.
Ці випадки регулюють статті 231 і 232 КЗпП.
Працівник може звернутися до комісії по трудових спорах у тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про нарушення свого права.
У разі пропуску з поважних причин установленого строку комісія по трудових спорах може його поновити.
КТС зобов’язана розглянути трудовий спір у десятиденний строк з дня надання заяви. Порядок розгляду трудового спору в КТС регулює ст..226 КЗпП.
Рішення комісії по трудових спорах підлягає виконанню власником або уповноваженим ним органом у триденний строк по закінченні десяти днів, передбачених на його оскарження.
У разі невиконання рішення комісії по трудових спорах у встановлений строк працівникові КТС видається посвідчення, що має силу виконавчого листа.
Посвідчення не видається, якщо працівник чи власник або уповноважений ним орган звернувся у встановлений строк (в десятиденний строк з дня вручення їм виписки з протоколу засідання комісії) із заявою про вирішення трудового спору до районного (міського) суду.
У разі звільнення без законної підстави або незаконного переведення на іншу роботу працівник повинен бути поновлений на попередній роботі органом, який розглядає трудовий спір. Цей орган одночасно вирішує вимоги про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижче оплачуваної роботи, але не більш як за один рік.
При затримці виконання рішення про поновлення на роботі працівника органом, який розглядає трудовий спір, виносить ухвалу про виплату йому середнього заробітку або різниці в заробітку за час затримки.
Порядок вирішення колективних трудових спорів (конфліктів) регулює Закон України “Про колективні договори і угоди” від 1 липня 1993 року.
Ці спори вирішуються шляхом