Xreferat.com » Рефераты по государству и праву » Господарські зобов'язання

Господарські зобов'язання

впливає на захист прав орендаря.

Що ж стосується випадкових умов договору, то це такі: 1) передбачені чинним законодавством і у конкретному договорі змінені сторонами; 2) умови, про які взагалі у законодавстві не згадується (законодавством не регулюються).

До першої групи слід віднести умови, встановлені відповідними нормативно-правовими актами, якщо зміна таких умов допускається за згодою сторін. До умов другої групи може бути включена вимога про розміщення матеріалів, рекламного характеру на транспортних засобах під час перевезень вантажів.


2.3 Загальний порядок укладання господарських договорів


Господарський договір за загальним правилом викладається у формі єдиного документа, підписаного сторонами та скріпленого печатками. Допускається укладення господарських договорів у спрощений спосіб, тобто шляхом обміну листами, факсограмами, телеграмами, телефонограмами тощо, а також шляхом підтвердження прийняття до виконання замовлень, якщо законом не встановлено спеціальні вимоги до форми та порядку укладення даного виду договорів.

Проект договору може бути запропонований будь-якою з сторін. У разі якщо проект договору викладено як єдиний документ, він надається другій стороні у двох примірниках.

Сторона, яка одержала проект договору, у разі згоди з його умовами оформляє договір відповідно до вимог частини першої цієї статті і повертає один примірник договору другій стороні або надсилає відповідь на лист, факсограму тощо у двадцятиденний строк після одержання договору.

За наявності заперечень щодо окремих умов договору сторона, яка одержала проект договору, складає протокол розбіжностей, про що робиться застереження у договорі, та у двадцятиденний строк надсилає другій стороні два примірники протоколу розбіжностей разом з підписаним договором.

Сторона, яка одержала протокол розбіжностей до договору, зобов'язана протягом двадцяти днів розглянути його, в цей же строк вжити заходів для врегулювання розбіжностей з другою стороною та включити до договору всі прийняті пропозиції, а гі розбіжності, що залишились неврегульованими, передати в цей же строк до суду, якщо на це є згода другої сторони.

У разі досягнення сторонами згоди щодо всіх або окремих умов, зазначених у протоколі розбіжностей, така згода повинна бути підтверджена у письмовій формі (протоколом узгодження розбіжностей, листами, телеграмами, телетайпограмами тощо).

Якщо сторона, яка одержала протокол розбіжностей щодо умов договору, заснованого на державному замовленні або такого, укладення якого є обов'язковим для сторін на підставі закону, або сторона – виконавець за договором, що в установленому порядку визнаний монополістом на певному ринку товарів (робіт, послуг), яка одержала протокол розбіжностей, не передасть у зазначений двадцятиденний строк до суду розбіжності, що залишилися неврегульованими, то пропозиції другої сторони вважаються прийнятими.

У разі якщо сторони не досягли згоди з усіх істотних умов господарського договору, такий договір вважається неукладеним (таким, що не відбувся). Якщо одна із сторін здійснила фактичні дії щодо його виконання, правові наслідки таких дій визначаються нормами Цивільного кодексу України. Під порядком укладення договору зазвичай розуміються нормативно закріплені взаємні, дії сторін, спрямовані на встановлення господарсько-договірних відносин та визначення змісту договірного зобов'язання. Діями щодо укладення договору визнаються тільки такі дії, що здійснюються зовні та звернені до іншої сторони.

У ч. 1 ст. 181 передбачено укладення господарського договору або шляхом складання одного документа (причому прикладення сторонами печаток є обов'язковим), або шляхом відповідного листування між сторонами. Отже, єдиною формою укладення господарського договору є письмова форма на відміну від цивільно-правового договору, де допускається і усна форма (ст. 206 ЦКУ), судова практика визначила деякі важливі аспекти розгляду справ про визнання договорів неукладеними.

Слід зазначити, що на відміну від позоьів про визнання правочинів недійсними за ст. 215 ЦКУ визнання договору неукладеним не потребує доказів наявності якогось умислу чи вини у сторін. Суб'єктивні моменти у цьому випадку юридичного значення не мають. Головним є доведення лише однієї обставини як юридичного факту – відсутність істотних умов у спірному договорі. Так само не має значення і ступінь виконання сторонами спірного договору. По всіх вивчених справах цієї категорії договірні зобов'язання сторін були тою чи іншою мірою виконані, втім ця обставина не бралася судами до уваги при визнанні таких договорів неукладеними.

Нині суди здебільшого дотримуються такого принципу, оцінюючи умови спірних договорів. Якщо присутні всі істотні умови, необхідні для угод даної категорії, але якась з цих умов не відповідає вимогам чинного законодавства – це є підставою для визнання такої угоди недійсною. Якщо ж відсутня хоча б одна з істотних умов – договір слід визнавати неукладеним. з наступним припиненням провадження у справі (п. 1-і ст. 80 Господарського процесуального кодексу України). На це прямо вказано у п. 17 роз'яснень Вищого господарського суду України від 12.03.99 «Про деякі питання практики вирішення спорів, що пов'язані з визнанням угод недійсними».

На відміну від наслідків визнання договорів недійсними, наслідки визнання договорів неукладеними чітко не визначені чинним законодавством. Судова практика свідчить, що найчастіше це відмова у задоволенні вимог однієї зі сторін такого договору. Так, у справі №14433 (архів арбітражного суду м. Києва), що неодноразово розглядалася судовими органами, орендодавцю постановою ВГСУ було відмовлено у позові до орендаря про стягнення заборгованості по орендній платі саме через визнання договору оренди і додаткової угоди до нього неукладеними. Причина – відсутність у спірному договорі і додатковій угоді істотних для оренди умов, а саме – визначення розміру орендної плати (суд виклав у своїй постанові сумніви з приводу того, чи є вказана у спірних документах грошова сума розміром орендної плати за об'єкт оренди в цілому, чи це ставка орендної плати за 1 кв. м орендованої площі), відсутність порядку використання амортизаційних відрахувань. Далі суд зазначив: «Матеріали справи свідчать, що сторони по-різному розуміють умову додаткової угоди (саме ця обставина спричинила даний спір), у зв'язку з чим не можна вважати, що сторонами досягнуто згоди з такої умови договору, як орендна плата». Отже, визнана судом відсутність певної угоди між сторонами одночасно означає відсутність відповідних прав і обов'язків сторін (у всякому випадку таких, які б користувалися судовим захистом). Причому це стосується як позивача, так і відповідача. У наведеній справі не тільки псевдоорендодавець втратив можливість для примусового виконання умов договору оренди (стягнення орендної плати), а й його контрагент (псевдоорендар) фактично втратив своє право на подальше перебування в орендованому приміщенні (якщо вимога про виселення буде пред'явлена орендодавцем). Точніше буде сказати, що вказані права у сторін не виникали взагалі.

А як бути, якщо одна із сторін договору, що визнаний судом неукладеним, отримала щось за таким договором? Посилатися на договір, аби повернути втрачене, кредитор вже не може. Фактично майно чи кошти передані без будь-яких правових підстав. Судова практика йшла шляхом застосування ст. 469 ЦК у старій редакції (аналог у новому ЦКУ ст. 1212, 1213). Цією нормою передбачено, що особа, яка одержала майно за рахунок іншої особи без достатньої підстави, встановленої законом або договором, зобов'язана повернути безпідставно придбане майно цій особі. Саме таке рішення прийняв ВГСУ у своїй касаційній постанові від 7.08.2002 у справі №Д 4/75 (архів господарського суду Дніпропетровської області) як наслідок визнання договору неукладеним.

Проте проблема полягає у тому, що ст. 1212, 1213 нового ЦКУ (як і ст. 469 ЦК у старій редакції) передбачають повернення лише майна. Отже, право продавця забрати назад поставлений товар не викликає сумніву. Передбачене і стягнення компенсації у випадку, коли спірного майна вже. немає (ч. 2 ст. 1213). На нашу думку, так само за аналогією закону можна повернути покупцеві і грошові кошти, що були одержані, наприклад, продавцем за договором поставки, який надалі визнали неукладеним. А як бути, коли йдеться про визнані неукладеними договори, що передбачали надання послуг або виконання робіт? Боржник фактично безпідставно отримав не майно як таке (ст. 190 ЦКУ), а результати наданих послуг чи виконаних робіт (ст. 901 ЦКУ). У більшості випадків ці результати не можна відокремити і повернути стороні, що надавала послуги чи виконувала роботи за спірним договором (реституція), наприклад, платні медичні послуги, навчання, ремонті роботи тощо. Тут можна лише розглядати гіпотетичне питання про стягнення відповідної грошової компенсації на користь виконавця робіт чи особи, що надала послуги. Втім, у ст. 1212, 1213 ЦК йдеться про повернення саме майна, а не про стягнення грошової компенсації чи розрахунки за роботи чи послуги. На нашу думку, тут також коректно застосувати аналогію закону на підставі ст. 8 ЦКУ, тобто все ж таки стягнути грошову компенсацію за виконані роботи і надані послуги.

Дещо інший підхід можна застосувати до договору про виконання будівельних робіт. їх результатом як правило є певний об'єкт, що може бути відчужений/повернутий за рішенням суду на підставі саме ст. 1213 ЦКУ.

Йдеться про ситуацію, коли замовник без достатньої правової підстави придбав цей об'єкт за рахунок підрядника.

Варто звернути увагу і на податкові наслідки визнання угоди неукладеною. Відразу слід зазначити, що вони є вкрай несприятливими для сторін. Так, у випадку передачі товарів, надання робіт чи послуг за договором, що надалі визнаний неукладеним, подібна передача підпадає під ознаки п. 1.23 ст. 1 Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств». Тут подібне розглядається як безоплатна передача товарів, робіт чи послуг. Ця обставина суттєво змінює оподаткування і податковий облік у сторін. Так, у покупця замість збільшення валових витрат сплачена вартість одержаних товарів, робіт, послуг включається до валового доходу і збільшує об'єкт оподаткування податком на прибуток (п. 4.1.6 ст. 4 Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств»). Відповідно виникає необхідність зменшувати і податковий кредит з ПДВ.

Спори, пов'язані з формою цивільно-правових і господарських договорів, дедалі частіше стають предметом судового розгляду. Подібне свідчить, з одного боку, про подальший розвиток і ускладнення цивільно-правових і господарських відносин, з іншого – про недосконалість чинного законодавства. Значний вплив на форму договору дедалі більше здійснює вдосконалення технічних засобів створення, передачі і зберігання інформації, поширення Інтернету тощо. Прийняття нових ЦКУ і Господарського кодексу України вирішує частину з наявних проблем, але поряд з цим решту проблем виводить на новий рівень.

Окремо варто зауважити, що згідно з ч. 7 ст. 179 Кодексу господарські договори укладаються за правилами, встановленими ЦКУ з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом, іншими нормативно-правовими актами щодо окремих видів договорів. Отже, відповідні положення ЦКУ з приводу форми цивільно-правових договорів мають застосовуватись і до господарських договорів, якщо інше не встановлено Кодексом.

Так, тривалий час предметом спорів була сама можливість укладення договорів у електронному вигляді (через Інтернет). У ч. 1 і 3 ст. 207 ЦКУ електронна форма фактично розглядається лише як технічна модифікація письмової форми, тобто як технічний засіб передачі або зберігання відповідної інформації, у якій виражена воля сторін (ч. 1 ст. 207 ЦКУ)1. З цього приводу див. також Закон України «Про електронні документи та електронний документообіг».

У ч. 1 ст. 207 ЦКУ зазначається, що правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо воля сторін виражена за допомогою телетайпного, електронного чи іншого технічного засобу зв'язку. Отже, згідно з ч. 1 ст. 205 ЦКУ зберігається традиційний поділ форм правочину (договору як різновиду правочину відповідно до ч. 2 ст. 202 ЦКУ) на усну і письмову. Певною альтернативою вказаним формам є вираження волі сторони через «мовчання» відповідно до ч. З ст. 205 ЦКУ (ч. З ст. 42 ЦКУ у старій редакції). У теорії більш традиційним є аналогічне поняття «умовчання», що розглядається як різновид так званих конклюдентних дій сторін, тобто один із способів вираження їхньої волі. Конклюдетні дії – це дії, «висловлені не в формі усної чи письмової пропозиції, а безпосередньо через поведінку, з якої можна зробити висновки про такій намір».

Вищий господарський суд України у своїй касаційній постанові від 27.05.2003 у справі №2/3/2260 визначив як конклюдентні такі дії позивача: 1) участь представника позивача в оперативній нараді, що проводив відповідач, рішенням якої позивача зобов'язали виконати певні дії, що є предметом спірного договору (будівництво теплотраси), а саме – поставка труб, надання будівельних механізмів тощо. Проти такого рішення позивач не заперечував; 2) прийняття позивачем рішення оперативної наради до виконання – поставка труб.

Суд дійшов висновку, що все це свідчить про укладення господарсько-правової угоди (виникнення господарсько-правових відносин) між сторонами.

При вирішенні спорів цієї категорії насамперед варто визначитись із змістом самого поняття «форма договору» («форма правочину»). Законодавчо єдине визначення змісту та ознак цих понять відсутнє. Всі наявні законодавчі акти з цього приводу дають лише переліки дозволених форм та встановлюють порядок їх застосування, санкції за порушення. Тим часом визначення змісту самого поняття «форма договору» важливо насамперед для відокремлення його від інших зовні схожих понять, наприклад способу передачі і зберігання інформації, аби запобігти помилкам у правозастосуванні. На жаль, саме цей аспект проблеми не є достатньо розробленим ані у цивільному, ані у господарському праві. Наявні дослідження і публікації переважно приділяють увагу проблемам застосування встановлених форм договорів і правочинів, їх класифікації тощо. З останніх досліджень, що певною мірою стосуються саме поняття форми договору, можна назвати публікації таких авторів, як Є.В. Першикова і деяких інших.

Філософія визначає форму як спосіб існування та вираження змісту, а також внутрішньої організації.

Якщо узагальнити публікації у правовій літературі, то форма договору здебільшого розглядається як уся сукупність засобів зображення, фіксації та передачі договірної інформації.

Зміст цього терміна розкривається дослідниками як сукупність дій, що містять повідомлення про наміри сторін вступити у договірні відносини на певних умовах.

У контексті визначення змісту поняття форми договору прийнято розрізняти:

форму оферти;

форму акцепту;

форму дій, що здійснюються з метою конкретизації змісту договору, внесення до нього змін, фіксації та регулювання суперечок, що виникли між сторонами. Такий підхід охоплює всі вимоги, що чинне законодавство пред'являє до порядку укладення договору. Про те порядок укладення і форма договору не є аналогами. Під порядком укладення договору зазвичай розуміються передбачені у чинному законодавстві взаємні дії сторін (у деяких випадках можлива мовчазна згода), спрямовані на встановлення господарсько- чи цивільно-договірних відносин та визначення змісту договірного зобов'язання. Діями щодо укладення договору визнаються тільки такі, що здійснюються зовні та звернені до іншої сторони.

Воля традиційно розглядається, як детерміноване і мотивоване бажання особи досягти поставленої мети. Сама по собі воля не тягне юридичних наслідків для відповідної особи. Волевиявлення – прояв волі особи зовні, завдяки чому воля стає доступною для сприйняття іншими особами. У контексті розгляду спорів, пов'язаних з формою договору, саме волевиявлення є. предметом правової оцінки суду і має юридичні наслідки. Через форму має досягатися гармонія між волею і волевиявленням. А на протиставленні волі і волевиявлення ґрунтуються деякі підстави для визнання договорів недійсними або неукладеними, наприклад недійсність договору, укладеного внаслідок помилки.

У контексті оформлення волевиявлення сторін господарського договору значний інтерес становить касаційна постанова ВГСУ від 14.04.2003 у справі №21/140–6/20 (архів господарського суду Дніпропетровської області). Сторони уклали договір поставки. Предмет договору мав визначатися специфікацією. Позивач-покупець звернувся з листом до відповідача-продавця з пропозицією про поставку іншої продукції, не передбаченої специфікацією. Посадова особа відповідача поставила на листі позивача схвальну резолюцію. Позивач витлумачив це як згоду на змін}/ умов договору і після відмови позивача виконати нові вимоги позивача звернувся до суду. Як доказ у суді використовувався лист позивача із схвальною резолюцією відповідача. Проте ВГСУ дійшов висновку, що ця резолюція адресована не позивачеві, а стосується лише самого відповідача. Фактично резолюція визнана внутрішнім службовим розпорядженням, що не є зовнішнім проявом взаємного волевиявлення сторін, яке б свідчило про досягнення згоди стосовно всіх істотних умов договору. Подібні дії не тягнуть за собою будь-яких цивільно-правових або господарсько-правових наслідків для відповідача як юридичної особи (суб'єкта господарювання). Резолюцію можна розглядати лише як певний адміністративний акт, який, до речі, міг бути скасований у будь-який момент і без усілякого узгодження з позивачем.

Тепер господарські суди розглядають подібні спори, здебільшого у контексті наявності у суб'єкта цивільно-правових чи господарсько-правових повноважень на вчинення дій, що тягнуть за собою відповідні наслідки. За ЦКУ такі повноваження виникають як складова частина цивільної правоздатності чи дієздатності юридичної особи (ст. 91, 92). Кодекс розглядає їх як складову господарської компетенції суб'єкта господарювання (ст. 55).

2.4 Особливості укладання окремих видів договорів


За попереднім договором суб'єкт господарювання зобов'язується у певний строк, але не пізніше одного року з моменту укладення попереднього договору, укласти основний господарський договір на умовах, передбачених попереднім договором.

Попередній договір повинен містити умови, що дозволяють визначити предмет, а також інші істотні умови основного договору. До укладення попередніх договорів не застосовується загальний порядок укладення господарських договорів.

У разі якщо сторона, яка уклала попередній договір, одержавши проект договору від іншої сторони, ухиляється від укладення основного договору, друга сторона має право вимагати укладення такого договору в судовому порядку.

Зобов'язання укласти основний договір, передбачене попереднім договором, припиняється, якщо до закінчення строку, в який сторони мають укласти основний договір, одна із сторін не надішле проект такого договору другій стороні.

Відносини щодо укладення попередніх договорів регулюються Цивільним кодексом України (435–15) з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом.

Угода сторін про наміри (протокол про наміри тощо) не визнається попереднім договором і не породжує юридичних наслідків.

Попередній договір є новелою у чинному законодавстві. Аналогічні за змістом норми містяться у ст. 63 5 ЦКУ.

У ст. 182 окремо розглядаються два поняття – попередній договір і угода сторін про наміри (протокол про наміри, меморандум тощо). Принципова різниця між ними полягає у тому, що угода про наміри, на відміну від попереднього договору, фактично не породжує для сторін ніяких правових наслідків. Втім, на практиці сторони часто додатково включають до тексту угод про наміри спеціальні застереження про те, що подібна угода не є підставою для виникнення будь-яких грошових зобов'язань тощо.

Попередній договір можна вважати укладеним лише тоді, коли у ньому

визначено предмет та інші істотні умови основного договору (ч. 2 ст. 187).

Таку юридичну конструкцію можна вважати вдалою з огляду передусім на практичний аспект виконання попереднього договору. Якщо у попередньому договорі відсутні вказані ■ вище положення, то спори з приводу його виконання стають безперспективними через відсутність самого предмета спору.

Це питання розглядається також у ЦКУ і для порівняння наводимо відповідну статтю.

Попереднім є договір, сторони якого зобов'язуються протягом певного строку (у певний термін) укласти договір у майбутньому (основний договір) на умовах, встановлених попереднім договором.

Законом може бути встановлено обмеження щодо строку (терміну), в який має бути укладений основний договір на підставі попереднього договору.

Істотні умови основного договору, що не встановлені попереднім договором, погоджуються у порядку, встановленому сторонами у попередньому договорі, якщо такий порядок не встановлений актами цивільного законодавства.

Попередній договір укладається у формі, встановленій для основного договору, а якщо форма основного договору не встановлена, – у письмовій формі.

Сторона, яка необґрунтовано ухиляється від укладення договору, передбаченого попереднім договором, повинна відшкодувати другій стороні збитки, завдані простроченням, якщо інше не встановлено попереднім договором або актами цивільного законодавства.

Зобов'язання, встановлене попереднім договором, припиняється, якщо основний договір не укладений протягом строку (у термін), встановленого попереднім договором, або якщо жодна із сторін не направить другій стороні пропозицію про його укладення.

Договір про наміри (протокол про наміри тощо), якщо в ньому немає волевиявлення сторін щодо надання йому сили попереднього договору, не вважається попереднім договором.

Держава в особі Кабінету Міністрів України виступає гарантом за зобов'язаннями державних замовників.

Ухилення від укладення договору за державним, замовленням є порушенням господарського законодавства і тягне за собою

відповідальність, передбачену цим Кодексом та іншими законами, Спори, пов'язані з укладенням договору за державним замовленням, в тому числі при ухиленні від укладення договору однієї або обох сторін, вирішуються в судовому порядку. Виконавець державного замовлення звільняється від обов'язку укладення державного контракту на умовах, визначених державним замовленням, у разі визнання в судовому порядку державного замовлення недійсним.

Особливості укладання господарських договорів на основі вільного волевиявлення сторін, примірних і типових договорів

При укладенні господарського договору на основі вільного волевиявлення сторін проект договорів може бути розроблений за ініціативою будь-якої із сторін у строки, погоджені самими сторонами.

До укладення господарських договорів на біржах, оптових ярмарках, публічних торгах застосовуються загальні правила укладення договорів на основі вільного волевиявлення, з урахуванням нормативно-правових актів, якими регулюється діяльність відповідних бірж, ярмарків та публічних торгів.

Договірне оформлення організаційно-господарських зобов'язань може здійснюватися учасниками господарських відносин як на основі вільного волевиявлення сторін, так і на основі примірних договорів, якщо укладання таких договорів передбачено відповідними нормативно-правовими актами.

Спрощений спосіб укладання організаційно-господарських договорів не допускається.

Спори, що виникають при укладанні господарських договорів за державним замовленням, або договорів, укладення яких є обов'язковим на підставі закону та в інших випадках, встановлених законом, розглядаються судом. Інші переддоговірні спори можуть бути предметом розгляду суду у разі якщо це передбачено угодою сторін або якщо сторони зобов'язані укласти певний господарський договір на підставі укладеного між ними. попереднього договору.

День набрання чинності рішенням суду, яким вирішено питання щодо переддоговірного спору, вважається днем укладення відповідного господарського договору, якщо рішенням суду не визначено інше.


2.5 Порядок зміни та розірвання господарських договорів


Відповідно до ст. 188 ГКУ зміна та розірвання господарських договорів в односторонньому порядку не допускаються, якщо інше не передбачено законом або договором.

Сторона договору, яка вважає за необхідне змінити або розірвати договір, повинна надіслати пропозиції про це другій стороні за договором.

Сторона договору, яка одержала пропозицію про зміну чи розірвання договору, у двадцятиденний строк після одержання пропозиції повідомляє другу сторону про результати її розгляду.

У разі якщо сторони не досягли згоди щодо зміни (розірвання) договору або у разі неодержання відповіді у встановлений строк з урахуванням часу поштового обігу, заінтересована сторона має право передати спір на вирішення суду.

Якщо судовим рішенням договір змінено або розірвано, договір вважається зміненим або розірваним з дня набрання чинності даним рішенням, якщо іншого строку набрання чинності не встановлено за рішенням суду.

На практиці досить часто виникають спори через недостатню визначеність поняття «розірвання господарських договорів в односторонньому порядку». Каменем спотикання стають ситуації, коли можливість розірвання договору однією зі сторін безпосередньо передбачена у самому договорі. Підписавши цей договір, друга сторона апріорі вже нібито дала свою згоду на його розірвання без додаткового узгодження, отже немає підстав для визначення такої ситуації як односторонньої дії. Втім, судова практика у деяких випадках не погоджується з подібною оцінкою.


3. Виконання господарських зобов'язань. припинення зобов'язань


3.1 Загальні умови виконання господарських зобов'язань


Відповідно до 193 ПСУ суб'єкти господарювання та інші учасники господарських відносин повинні виконувати господарські зобов'язання належним чином відповідно до закону, інших правових актів, договору, а за відсутності конкретних вимог щодо виконання зобов'язання – відповідно до вимог, що у певних умовах звичайно ставляться.

До виконання господарських договорів застосовуються відповідні положення Цивільного кодексу України (435–15) з урахуванням особливостей, передбачених ГКУ.

Кожна сторона повинна вжити усіх заходів, не обхідних для належного виконання нею зобов'язання, враховуючи інтереси другої сторони та забезпечення загальногосподарського інтересу. Порушення зобов'язань є підставою для застосування господарських санкцій, передбачених цим Кодексом, іншими законами або договором.

Застосування господарських санкцій до суб'єкта, який порушив зобов'язання, не звільняє цього суб'єкта від обов'язку виконати зобов'язання в натурі, крім випадків, коли інше передбачено законом або договором, або управлена сторона відмовилася від прийняття ви конання зобов'язання.

Управлена сторона має право не приймати виконання зобов'язання частинами, якщо інше не передбачено законом, іншими нормативно-правовими актами або договором, або не випливає із змісту зобов'язання.

Зобов'язана сторона має право виконати зобов'язання достроково, якщо інше не передбачено законом, іншим нормативно-правовим актом або договором, або не випливає із змісту зобов'язання.

Зобов'язана сторона має право відмовитися від виконання зобов'язання у разі неналежного виконання другою стороною обов'язків, що є необхідною умовою виконання.

Не допускаються одностороння відмова від ви конання зобов'язань, крім випадків, передбачених законом, а також відмова від виконання або відстрочка виконання з мотиву, що зобов'язання другої сторони за іншим договором не було виконано належним чином.

Управлена сторона, приймаючи виконання господарського зобов'язання, на вимогу зобов'язаної сторони повинна видати письмове посвідчення виконання зобов'язання повністю або його частини.

Вимоги до предмета мають бути точними і конкретними. Відсутність таких вимог може унеможливити виконання зобов'язання: Так, нині певного поширення набула господарська практика, за якою будівельні організації укладають із замовниками договори не про капітальне будівництво як таке, а фактично лише про інвестування коштів замовника у будівництво конкретного об'єкта. При цьому більшість замовників продовжують розглядати подібні договори як різновид договору капітального будівництва. Насправді ж у цьому випадку будівельна організація не має ніяких обов'язків підрядника і не керується законодавством про капітальне будівництво (для замовника підрядник взагалі відсутній).

Кодекс допускає ситуації, коли згадані вище вимоги не будуть конкретизовані сторонами таким чином, аби зробити їх достатнім орієнтиром для виконавця господарського зобов'язання. В цьому випадку сторонам слід орієнтуватися на вимоги, «що у певних умовах звичайно ставляться». Таке поняття є і у цивільному праві, втім чіткого законодавчо закріпленого визначення воно не має. Якщо узагальнити усі дослідження і публікації з цього приводу, то можна дійти такого висновку. «Вимоги, що у певних умовах звичайно ставляться» – це вимоги, що зазвичай ставляться до виконання відповідних зобов'язань у повсякденній діяльності учасників господарських відносин. У міжнародних економічних відносинах це питання найчастіше розглядається у контексті виконання кодифікованих міжнародних звичаїв та узвичаєнь торгівлі, мореплавства тощо. Практика застосування цього поняття у внутрішньому господарському обігу України фактично поки що дуже обмежена. Значний інтерес у цьому зв'язку становить судова практика. За своїм змістом поняття «вимоги, що у певних умовах звичайно ставляться» здебільшого збігаються у цивільному і господарському праві. Тим більше, що і ч. і ст. 193 Кодексу передбачає застосування відповідних норм ЦКУ до виконання господарських зобов'язань.

Поки що не є достатньо дослідженим питання співвідношення поняття «вимог, що у певних умовах звичайно ставляться» та істотних умов господарського договору у контексті визнання договорів неукладеними. З одного боку, якщо сторони не узгодили якусь істотну умову господарського договору, то його слід визнавати неукладеним. З іншого боку, сторона вправі поставити питання про те, що відсутність такої умови у певних випадках може компенсуватися саме вимогами, що звичайно ставляться, тобто такими, що не потребують окремого узгодження і закріплення у договорі. Прикладом може слугувати наведена вище судова справа. Аби уникнути якихось непорозумінь під час судового розгляду, бажано все ж таки включити до договору приблизно таке положення: «У випадку виникнення під час виконання договору ситуацій, що не врегульовані цим договором, сторони керуються вимогами, що у певних умовах звичайно ставляться».

Поняття загальногосподарського інтересу. Згідно з ч. 2 ст. 193 кожна сторона повинна вжити всіх заходів, необхідних для належного виконання нею зобов'язання, враховуючи інтереси другої сторони та забезпечення загальногосподарського інтересу. Отже, обов'язком учасників господарського зобов'язання є й врахування загальногосподарського інтересу. Це – один з елементів публічно-правових засад у регулюванні господарських відносин. На думку академіка В.К. Мамутова, будь-який приватний інтерес завжди включає елементи публічного інтересу, бо інакше стає неможливим захист цього приватного інтересу з боку держави.

Отже, можна дійти висновку, що інтереси окремих учасників
господарських зобов'язань завжди включають певний загальногосподарський інтерес і саме у такій якості користуються захистом держави. Кодекс не дає окремого визначення загальногосподарського інтересу, втім, на нашу думку, його зміст можна визначити на підставі преамбули та кількох інших норм Кодексу.

Не допускаються одностороння відмова від виконання зобов'язань, крім випадків, передбачених законом, а також відмова від виконання або відстрочка виконання з мотиву, ідо зобов'язання другої сторони за іншим договором не було виконано належним чином. Отже, відповідно до ч. 7 ст. 194 лише законом встановлюються випадки, коли учасник господарського зобов'язання може в односторонньому порядку відмовитись від його виконання. На нашу думку, у господарській практиці такі випадки збігаються з деякими підставами припинення зобов'язань. Прикладом цього може бути ст. 205, що передбачає припинення зобов'язання у разі неможливості його виконання. Кодекс не містить і не розкриває поняття форс-мажору у господарських відносинах, проте можливість застосування відповідних норм ЦКУ дає підстави для висновку про коректність застосування інституту форс-мажору і господарських відносин.

Зобов'язана сторона має право відмовитися від виконання зобов'язання у разі неналежного виконання другою стороною обов'язків, що є необхідною умовою виконання. Це положення ч. 6 ст. 193 має важливе практичне значення й обопільно захищає господарські інтереси сторін під час виконання ними своїх зобов'язань. Тут ідеться про кореспондування відповідних прав та обов'язків учасників господарських зобов'язань. Втім, підставою для невиконання своїх обов'язків першою стороною є невиконання не будь-яких кореспондуючих обов'язків другої сторони, а лише таких, що є необхідною умовою здійснення виконання першої сторони.

Відповідно до ч. 7 ст. 193 управлена сторона (рос. – уполномоченная сторона), приймаючи виконання господарського зобов'язання, на вимогу зобов'язаної сторони повинна видати письмове посвідчення виконання зобов'язання повністю або його частини. У

Если Вам нужна помощь с академической работой (курсовая, контрольная, диплом, реферат и т.д.), обратитесь к нашим специалистам. Более 90000 специалистов готовы Вам помочь.
Бесплатные корректировки и доработки. Бесплатная оценка стоимости работы.

Поможем написать работу на аналогичную тему

Получить выполненную работу или консультацию специалиста по вашему учебному проекту
Нужна помощь в написании работы?
Мы - биржа профессиональных авторов (преподавателей и доцентов вузов). Пишем статьи РИНЦ, ВАК, Scopus. Помогаем в публикации. Правки вносим бесплатно.

Похожие рефераты: