Xreferat.com » Рефераты по государству и праву » Правовий статус приватного підприємства

Правовий статус приватного підприємства

іншими законами.

2. Власник майна, закріпленого на праві господарського відання за суб'єктом підприємництва, здійснює контроль за використанням та збереженням належного йому майна безпосередньо або через уповноважений ним орган, не втручаючись в оперативно-господарську діяльність підприємства.

3. Щодо захисту права господарського відання застосовуються положення закону, встановлені для захисту права власності. Суб'єкт підприємництва, який здійснює господарську діяльність на основі права господарського відання, мас право на захист своїх майнових прав також від власника.

4. 5 ст. 48 Закону «Про власність» встановлює, що положення щодо захисту права власності поширюються також на особу, яка хоч і не є власником, але володіє майном на праві повного господарського відання, оперативного управління, довічного успадковуваного володіння або на іншій підставі, передбаченій законом чи договором. Ця особа має право на захист свого володіння також від власника.

Таким чином, вважаємо, що, після внесення майна до статутного фонду приватного підприємства, його власник фактично втрачає можливість користуватись та розпоряджатись таким майном. Він може це зробити тільки від імені підприємства, виконуючи функції директора останнього.

Ситуація виглядає дуже добре для підприємства, якщо мова не стосується нерухомості чи іншого майна, право власності на яке підлягає реєстрації. Норми чинного законодавства не враховують особливості режиму господарського відання і, як правило, не передбачають перереєстрації майна з власника на підприємство.

Таким чином, складається цікава ситуація - ані власник, ані саме підприємство не можуть розпорядитися таким майном (власник не може, оскільки його права обмежені режимом господарського відання, встановленим щодо майна на користь приватного підприємства; приватне підприємство не може - адже за всіма правовстановлюючими документами воно не є власником і укладені ним угоди не призведуть до переходу власності на майно до нового набувача).

Крім того, жінка (чоловік) засновника (засновниці) зберігають своє право на погодження правочинів щодо майна, що знаходиться у спільній власності подружжя. Ніяких застережень або виключень щодо майна, яке передане у господарське відання іншому суб'єкту, закон не містить. Таким чином будь-які правочини підприємства - не власника зі своїм майном потребують згоди другого з подружжя (нагадуємо, що у власності засновника є все майно приватного підприємства, а не тільки передане до статутного фонду).

Але найбільш цікаві ситуації виникають при зверненні стягнення на майно засновника чи поділі майна подружжя, один із яких є засновником підприємства. Суди часто «забувають» про існування приватного підприємства й розглядають його майно як майно засновника. Цікаво, що судді чомусь сприймають майно підприємства лише як активи й забувають про його зобов'язання (борги), які, виходячи з режиму господарського відання, також є майном його засновника42.

Слід зазначити, що мову про розділ чи вилучення майна у підприємства теоретично можна вести лише за наявності у нього чистих активів, тобто якщо вартість активів підприємства перевищує розмір його зобов'язань перед третіми особами. Але це зауваження суто гіпотетичне, бо вилучення майна у період існування підприємства як юридичної особи є неможливим. Вилучити таке майно можна лише через ліквідацію такого підприємства.

Якщо виникає ситуація звернення примусового звернення стягнення на активи приватного підприємства на виконання вимог кредиторів його засновника, слід звертатись до суду із позовом від імені підприємства про захист порушених прав. Адже право господарського відання є рівнозначним праву власності за виключеннями, встановленими законом, і захищається так само як і право власності.

Ситуація щодо приватного підприємства - не власника у багатьох випадках є дійсно тупиковою, зумовлена вона недостатньою увагою законодавця до правового режиму майна суб'єктів господарювання. Запровадивши право господарського відання як основний майновий режим для цілої групи суб'єктів господарювання, законодавець не забезпечив можливості ефективної реалізації підприємствами такого права. На нашу думку, такий правовий режим є штучно створеним, неефективним, він був породжений соціалістичною економікою й безумовно не є пристосованим до використання у ринкових відносинах. Контроль засновника за своїм майном має використовуватися через інші, більш цивілізовані засоби.

Таким чином, приватним підприємством визнається підприємство, що діє на основі приватної власності одного або кількох громадян, іноземців, осіб без громадянства та його (їх) праці чи з використанням найманої праці. Приватним є також підприємство, що діє на основі приватної власності суб’єкта господарювання — юридичної особи.

Приватне підприємство створюється за рішенням власника (власників) майна або уповноваженого ним )ними) органу, а також за рішенням інших органів, організацій і громадян шляхом заснування нового, або реорганізації діючого (діючих) суб’єктів господарювання з додержанням вимог законодавства.

Джерелом формування майна є грошові та матеріальні внески засновників; доходи, одержані від реалізації продукції, послуг, інших видів господарської діяльності; доходи від цінних паперів, кредитів банків та інших кредиторів; капітальні вкладення і дотації з бюджетів; майно, придбане в інших суб’єктів господарювання, організацій та громадян у встановленому законом порядку, інші джерела.


Розділ 3 Актуальні проблеми правового статусу приватного підприємства сьогодення: проблеми та шляхи їх вирішення.


Правове регулювання правового статусу унітарних та корпоративних приватних підприємств


Прийняття ГК України суттєво вплинуло на регулювання господарських відносин: одні інститути відійшли у небуття, інші з'явилися вперше, основна ж частина зазнала значних змін. Що ж змінилося у правовому регулюванні підприємств, а саме підприємств приватних? Перш за все зміни в законодавстві торкнулися самої можливості заснування приватних підприємств. ГК, поділяючи підприємства на види та визначаючи їх організаційні форми, передбачив приватні підприємства як унітарні -засновані на приватній власності одного засновника, так і корпоративні - засновані на приватній власності двох або більше осіб.

В якості ознак унітарних підприємств більшість науковців виокремлюють:

1) заснування їх виключно однією фізичною чи юридичною особою;

2) здійснення управління підприємством – безпосередньо засновником чи призначеним ним керівником;

3) неподільність закріпленого за ними майна на частки (паї);

4) володіння майном на праві господарського відання або на праві оперативного управління (за виключенням приватних підприємств)43.

Щодо корпоративних приватних підприємств, виділяються наступні характерні ознаки:

1) заснування двома або більше засновниками (як фізичними, так і юридичними особами);

2) об’єднання майна та/або підприємницької чи трудової діяльності засновників (учасників);

3) здійснення спільного управління справами підприємства на основі корпоративних прав, в тому числі через створені учасниками органи;

4) участь засновників (учасників) у розподілі доходів підприємства;

5) вільне володіння, користування і розпорядження підприємством майном, що належить йому на праві власності;

6) загальна правоздатність, що притаманна господарюючим суб’єктам приватно-колективного сектору економіки;

7) самостійна відповідальність підприємства за своїми зобов’язаннями усім належним йому майном, а також додаткова відповідальність членів у виробничих кооперативах та учасників у товариствах з додатковою відповідальністю, повних товариствах, командитних товариствах44.

Таким чином, якщо раніше приватне підприємство могла заснувати тільки одна фізична особа (ч. 1 ст. 2 Закону України «Про власність»45), то сьогодні приватним визнається підприємство, що діє на основі приватної власності одного або кількох громадян, іноземців, осіб без громадянства та його (їх) праці чи з використанням найманої праці. Приватним є також підприємство, що діє на основі приватної власності суб'єкта господарювання - юридичної особи (ст. 113 ГК). Іншими словами, засновниками приватного підприємства тепер можуть бути як одна, так і декілька фізичних осіб, а також юридична особа.

Що стосується можливості заснування приватного підприємства кількома юридичними особами, то це питання вважаємо дискусійним. На нашу думку, немає ніякої різниці між правовим положенням приватного підприємства, заснованого приватними власниками - фізичними особами чи приватними власниками - юридичними особами. Незважаючи на те, що ст.. 113 ГК називає приватним лише підприємство, яке діє на основі приватної власності юридичної особи, згідно з ч. 5 ст. 63 ГК до корпоративних, крім господарських товариств та кооперативних підприємств, законодавець відносить підприємства, засновані на приватній власності двох або більше осіб. Вважаємо, що це саме корпоративні приватні підприємства, засновані як кількома фізичними, так і юридичними особами. У зв'язку з цим відкритим також є питання щодо можливості заснування приватного підприємства кількома фізичними і юридичними особами - приватними власниками, тим більше, що відносно господарських товариств законодавець все ж зазначає, що останні створюються юридичними особами та/або громадянами (ч. 1 ст. 79 ГК).

Відносно юридичної особи як засновника ГК України встановлює певні обмеження. Так, засновником унітарного приватного підприємства може бути не будь-яка юридична особа, а відповідно до ст. 113 ГК лише юридична особа - приватний власник, тобто до таких засновників не можуть відноситися юридичні особи-власники, власність яких не є приватною (тобто суб'єкти права колективної власності), а також юридичні особи, за якими майно закріплене на іншому речовому праві (йдеться про право господарського відання та оперативного управління).

Можливість існування приватних підприємств у формі унітарних і корпоративних тягне за собою низку питань. Перш за все це питання щодо речового права на закріплене за приватними підприємствами майно.

Стосовно корпоративного приватного підприємства не виникає сумніву, що останнє є власником свого майна, а засновники виступають власниками майнових прав на частку (пай) у статутному фонді такого підприємства. Про це зазначалося у другому розділі.

Щодо ж до унітарного приватного підприємства, то ситуація дещо складніша. Це пояснюється тим, що, з одного боку, відповідно до ст.. 135 ГК та ч 3 ст. 6 Закону України «Про власність» власник має право заснувати підприємство і закріпити за ним майно на праві власності, праві господарського відання, на праві оперативного управління, тобто може на свій розсуд визначити правовий режим майна такого підприємства; з іншого - щодо державних, комунальних підприємств об'єднань громадян та релігійних організацій, тобто всіх різновидів унітарних приватних підприємств, крім приватних, закон встановлює як основу правового режиму майна - право господарського відання чи право оперативного управління. У ст. 113 ГК (єдиній статті, присвяченій приватним підприємствам) вказівок щодо правового режиму останніх немає, а оскільки приватні підприємства можуть бути як корпоративними (а всі корпоративні підприємства є власниками свого майна), так і унітарними (а всі унітарні підприємства не є власниками), то однозначно зробити висновок щодо правового режиму майна приватних підприємств досить складно.

На нашу думку, слід підтримати М.Г. Ісакова, що такий правовий режим майна повинен бути єдиним і для корпоративних, і для унітарних підприємств, і таким режимом має бути режим права власності приватного підприємства на закріплене за ним засновником майно, що знайде своє закріплення в статуті підприємства46. Впевнені, що встановлення іншого правового режиму, хоч останнє і залежить від волевиявлення засновника, є недоцільним.

Наступним, не менш важливим, є питання щодо зв'язку засновника з приватним підприємством-власником з урахуванням організаційно-правових форм приватних підприємств. Безпосередній взаємозв'язок засновника і створеної ним юридичної особи є визначальним для з'ясування сутності останньої. До невід'ємних особливостей зазначених осіб можна віднести те, що вони створюються для реалізації суб'єктивних прав своїх засновників і мають правоздатність, визначену метою їх створення. Так, що стосується корпоративних приватних підприємств, то згідно з ч. 5 ст. 63 ГК останні діють на основі об'єднання майна та/або підприємницької чи трудової діяльності засновників (учасників), їх спільного управління справами, на основі корпоративних прав, у тому числі через органи, що ними створюються, участі засновників (учасників) у розподілі доходів та ризиків підприємства.

Таким чином, засновники корпоративного приватного підприємства мають відносно підприємства (як і засновники господарського товариства) корпоративні права, що передбачають право власності на частку (пай) у статутному фонді (капіталі) юридичної особи, у тому числі права на управління, отримання відповідної частини прибутку, а також частини активів у разі ліквідації. Іншими словами, корпоративні права виникають у зв'язку з участю у формуванні статутного фонду підприємства і передбачають право на управління, на отримання частини прибутку та частину активів у разі його ліквідації.

Чи можна вважати, що відносини засновника і приватного підприємства не залежать від організаційної форми останнього, тобто чи можна застосовувати корпоративні права щодо унітарних приватних підприємств? Згідно з ч. 4 ст. 63 ГК унітарне підприємство створюється одним засновником, який виділяє необхідне для того майно, формує відповідно до закону статутний фонд, не поділений на частки (паї), затверджує статут, розподіляє доходи, безпосередньо або через керівника, який ним призначається, керує підприємством і формує його трудовий колектив на засадах трудового найму, вирішує питання реорганізації та ліквідації підприємства.

Між засновником і унітарним приватним підприємством, безумовно, виникають певні правовідносини, які раніше не мали належної правової оцінки В літературі для регулювання цих відносин була запропонована така категорія, як суб'єктивне корпоративне право47, що стосувалася приватних підприємств, які діяли відповідно до Закону України «Про підприємства», тобто до підприємств, заснованих однією фізичною особою, що сьогодні є одним із різновидів унітарних приватних підприємств. Суб'єктами даного права виступають, з одного боку, засновник (фізична чи юридична особа), а з іншого - приватне підприємство. Юридичним фактом, що зумовлює виникнення цих відносин, є участь у формуванні статутного фонду підприємства.

Внесення майна засновником до статутного фонду підприємства не породжує для останнього обов'язку повернути цей внесок. Майно вноситься засновником безоплатно, засновник втрачає право на нього, ризикує його втратити у випадку неефективної діяльності підприємства, яке набуває права власності на це майно і, безперечно, засновник повинен мати можливість впливу на подальшу долю заснованого ним підприємства. Правовим засобом для забезпечення такої можливості є корпоративне право, через яке засновник може реально впливати на діяльність підприємства. Цілком слушно, що, втрачаючи право власності на внесене майно, оскільки його власником тепер є підприємства, засновник набуває корпоративних прав щодо останнього48.

Таким чином, суб'єктивне корпоративне право розглядалося як право особи, що виникає в результаті створення юридичної особи - суб'єкта підприємницької діяльності або участі у формуванні її майна, що визначається організаційно-правовою формою і полягає в можливості здійснювати управління такою особою та отримувати частину прибутку від її діяльності49. Таке право може належати засновнику незалежно від того є він фізичною особою чи юридичною.

Конкретний зміст корпоративних прав визначається організаційно-правовою формою приватного підприємства. Оскільки права засновників корпоративного підприємства такі самі, як і права засновників господарського товариства, то вони беруть участь в управлінні справами підприємства, отримують дивіденди залежно від результатів діяльності підприємства та положень статуту, мають право на повернення свого внеску, несуть відповідальність у розмірі свого внеску.

Що стосується унітарного приватного підприємства, то, на нашу думку, перешкод щодо застосування конструкції корпоративних прав тут немає. Якщо раніше нормативне визначення корпоративних прав стосувалося лише права власності на частку (пай) у статутному фонді (капіталі) юридичної особи, що і було перешкодою для застосування даного поняття до приватних підприємств, які не мали таких часток, то після внесення змін до Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств» від 02.03.2000 р. відповідно до п. 1.8 корпоративні права - це право власності на статутний фонд (капітал) юридичної особи або його частку (пай), включаючи права на управління, отримання відповідної частки прибутку такої юридичної особи, а також активів у разі її ліквідації відповідно до чинного законодавства, незалежно від того, чи створена така юридична особа у формі господарського товариства, підприємства, заснованого на власності однієї юридичної або фізичної особи, або в інших організаційно-правових формах.

Таким чином, законодавець застосовує розглянуте поняття як щодо всього статутного фонду юридичної особи, так і його частки (паю) відносно господарських товариств і підприємств, заснованих на власності однієї юридичної або фізичної особи, а до останніх відповідно до ч. 4 ст. 63 ГК відносяться також унітарні приватні підприємства Це положення дозволяє вирішити питання продажу «свого бізнесу» засновником унітарного приватного підприємства. Проблема полягала в тому, що законом не була врегульована процедура зміни власника приватного підприємства. Науковці схилялися до того, що в основі зміни власника приватного підприємства лежить договір, але сам предмет даного договору визначався неоднозначно50.

Одні дослідники вважали предметом такого договору майно приватного підприємства, другі - підприємство як таке, треті - корпоративні права засновника щодо приватного підприємства. Кожна точка зору мала свої вразливі сторони і дане питання було спірним.

Відносно того, що предметом договору між засновником приватного підприємства та потенційним покупцем виступає майно підприємства можна було заперечити (оскільки власником майна приватного підприємства є саме підприємство, то засновник не має права власності на це майно і відповідно, не має права його відчужувати). Стосовно самого підприємства як предмета договору слід зазначити, що підприємство як юридична особа може самостійно укладати договори щодо відчуження належного йому майна, тобто є суб'єктом, а не об'єктом правовідносин і відповідно не може бути предметом договору між засновником і покупцем. Відносно ж корпоративних прав, які належать засновнику щодо приватного підприємства, слід зазначити, що останні визнавалися предметом договору з певним застереженням, оскільки визначалися законодавцем як право власності па частку (пай) у статутному фонді підприємства. Але сьогодні законодавець застосовує корпоративні права як до підприємств, статутний фонд яких поділено на частки (тобто господарських товариств, корпоративних приватних підприємств), так і до підприємств, заснованих на власності однієї юридичної або фізичної особи, а такими підприємствами є унітарні підприємства, у тому числі приватні.

Слід зазначити, що ГК України у ч. 1 ст. 62 визначає підприємство як самостійний суб'єкт господарювання, що повинно покласти кінець двозначному розумінню даного терміна і закони України, що оперують поняттям «підприємство» у значенні об'єкта права мають бути приведені у відповідність із ГК. Таким чином, правовий зв'язок засновника і приватного підприємства незалежно від організаційної форми останнього зумовлюється корпоративними правами засновника щодо заснованого ним приватного підприємства. Таким чином, проблема продажу «свого бізнесу» засновником унітарного приватного підприємства фізичною чи юридичною особою на сьогоднішній день знайшла своє вирішення.

Засновник унітарного приватного підприємства, як і один із засновників корпоративного приватного підприємства, має право продати належні йому права щодо заснованого ним підприємства іншій особі - покупцеві. Відчужуючи належні засновнику на праві власності корпоративні права, а підприємство як суб'єкт господарювання залишається єдиним власником свого майна

Розглянуті проблемні питання, знайшли своє розв'язання лише в межах положень Господарського кодексу України. Цивільний кодекс України не визнає підприємство суб'єктом правовідносин і розглядає підприємство лише як єдиний майновий комплекс, що використовується для здійснення підприємницької діяльності (ст. 191 ЦК), тобто як об'єкт правовідносин. І якщо передбачені ГК приватні корпоративні підприємства можуть діяти як господарські товариства відповідно до положень ЦК, то можливість існування приватних унітарних підприємств ЦК взагалі відкидає. Ситуація може бути виправлена лише шляхом узгодження обох кодексів, які по-різному регулюють питання щодо видів та організаційно-правових форм юридичних осіб.


3.2 Співвідношення правового статусу господарського товариства та приватного підприємства


Господарські товариства, як і, в цілому, правовий інститут юридичної особи грають значну роль в системі цивільного обороту. В умовах ринкової економіки підприємницька діяльність здійснюється, як правило, з використанням того або іншого виду господарського товариства. Таке розповсюдження господарських товариств пояснюється перевагами, які вони містять в собі в порівнянні із здійсненням приватної підприємницької діяльності без створення юридичної особи, а саме: можливістю акумуляції значних об'ємів капіталу, об'єднання персональних ресурсів, забезпечення постійності у веденні підприємницької діяльності незалежно від змін у складі учасників і, перш за все, можливість обмеження відповідальності учасників.

На сьогоднішній день правове регулювання сутності та діяльності господарських товариств міститься у ГК України, Цивільному кодексі України та Законі України „Про господарські товариства” 51.

Чинне законодавство України наводить декілька визначень господарських товариств.

Цивільний кодекс України (далі – ЦКУ) визначає господарське товариство як юридичну особу, статутний (складений) капітал якої поділений на частки між учасниками (ст. 113).

Законодавче визначення господарського товариства міститься також у Законі України „Про господарські товариства” (далі – Закон). Господарськими товариствами цим Законом визнаються підприємства, установи, організації, створені на засадах угоди юридичними особами і громадянами шляхом об’єднання їх майна та підприємницької діяльності з метою одержання прибутку (ст. 1). Згідно ст. 79 ГК господарськими товариствами визнаються підприємства або інші суб’єкти господарювання, створені юридичними особами та/або громадянами шляхом об’єднання їх майна і участі в підприємницькій діяльності товариства з метою одержання прибутку.

Таким чином, можливо зробити висновок про те, що визначення ГК практично повністю дублює визначення наведене у Законі. ЦКУ ж містить у собі загальну характеристику сутності господарського товариства, не акцентуючи увагу на його характерних ознаках.

За Господарським (а також за Цивільним) кодексом до господарських товариств належать: акціонерні товариства, товариства з обмеженою відповідальністю, товариства з додатковою відповідальністю, повні товариства, командитні товариства (ст. 80 ГК України).

Зміни щодо правового регулювання господарських товариств, призвели до особливої популярності серед малого та середнього бізнесу саме товариств з обмеженою відповідальністю (ТОВ). Зокрема, після вступу в дію нового ЦК та ГК відбулися істотні зміни у складі установчих документів господарських товариств. Для АТ, ТОВ та ТДВ, які раніше створювались і діяли на підставі двох установчих документів — установчого договору і статуту, єдиним установчим документом став статут.

У юридичній літературі давно висловлювалися пропозиції щодо позбавлення установчого договору статусу установчого документа52, і така новація відповідає сучасним тенденціям регулювання подібних відносин у європейському праві53. Але визнання статуту єдиним установчим документом товариства викликало на практиці цілу низку проблем, які потребують додаткового врегулювання у чинному законодавстві.

Ці проблеми перш за все стосуються ТОВ, щодо яких, на відміну від АТ, законодавством взагалі не передбачене обов'язкове укладення договору про створення товариства.

Основною метою укладення установчого договору ТОВ було визначення обов'язків майбутніх учасників товариства щодо внесення ними вкладів, виконання інших дій, спрямованих на створення товариства та встановлення відповідальності учасників за невиконання обов'язків, визначених договором. При цьому кожний із засновників мав право вимагати виконання іншим засновником обов'язків, закріплених у договорі.

До 01.01.2004 р. відносини між засновниками ТОВ до моменту його державної реєстрації розглядались як суто договірні, основані на установчому договорі, а після державної реєстрації товариства ці відносини набували характеру корпоративних і їх основним регулятором виступав статут як внутрішній нормативний акт товариства (набуває чинності з моменту державної реєстрації останнього).

Зі вступом у дію ЦК та ГК відносини між учасниками ТОВ та ТДВ, що виникають на стадії заснування цих товариств, залишились без правового підґрунтя. Безумовно у даному випадку можна казати про існування між засновниками договору про створення товариства в усній формі. Але, як вірно зазначає О. М. Вінник, «на відміну від вимог законодавства країн з традиційно розвиненими ринковими відносинами з притаманною їм соціальною відповідальністю підприємців, що дозволяє залишати на розсуд засновників вибір форми установчого договору, такий договір в Україні має укладатися в письмовій формі, що значною мірою забезпечує захист інтересів як засновників товариства, так і третіх осіб у разі порушення його положень» 54. Автор слушно вважає, що відсутність договору може мати місце лише у випадках заснування товариства однією особою.

Але проблема виникає щодо товариств з одним учасником, який виконує також функції одноосібного виконавчого органу (тобто є директором товариства). У такому випадку нотаріуси, посилаючись на обмеження ЦК щодо представництва, часто відмовляються посвідчувати договори між товариством, що діє в особі директора— фізичної особи, і тією самою фізичною особою, яка діє як учасник. У вітчизняній літературі вже зверталася увага на те, що норми цивільного права щодо представництва не розраховані на правовідносини за участю юридичних осіб та їх органів. Враховуючи, що ст. 92 ЦК неодноразово називає дії органу чи особи, яка виступає від імені юридичної особи, представництвом, потрібно внести відповідні доповнення до глави 17 ЦК з метою виключення дії певних її норм щодо відносин, які виникають при законному представництві юридичної особи її органом (колегіальним чи одноособовим). Таким чином, навіть учасники одноособових товариств зможуть без перешкод укладати і нотаріально посвідчувати договори щодо внесення вкладів до товариства.

Потрібно нагадати, що у європейському просторі зазначена проблема вирішується дещо іншим чином — шляхом наділення статуту силою договору, який пов'язує усіх учасників товариства.

Так Суд ЄС у справі powell Duffryn PLC v. Petereit (1992)55 дійшов висновку, що статут має розглядатись як договір між учасниками товариства й самим товариством, а також між самими учасниками.

Стаття 14 (1) британського Акта про компанії 1985 р.56 (далі — СА 1985) установлює, що зареєстровані меморандум і статут компанії зв'язують компанію і її учасників так само, якби вони були підписані й завірені печаткою відповідно кожним учасником окремо і містили підписаний кожним учасником договір за печаткою про дотримання всіх умов меморандуму і статуту.

У ст. 14 (2) СА 1985 закріплюється, що грошові кошти, які підлягають за умовами меморандуму та статуту сплаті компанії її учасником, є його боргом компанії, що в Англії й Уельсі має силу боргу з договору за печаткою. Дане положення відносить борг учасника перед компанією до групи спеціальних боргів («з договору за печаткою»), позовна давність за якими складає 12 років, тоді як для звичайного боргу — 6 років.

Правова природа й особливості договору, що існує між компанією і її учасниками, передбаченого ст. 14 СА 1985, неодноразово аналізувалася британськими судами і є предметом численних дискусій в англійській правовій літературі.

Загальне право дозволяє виділити наступні характеристики даного договору:

1) статут є договором, що базується на законі (statutory contract). Даний договір за багатьма характеристиками відрізняється від звичайного договору, заснованого на прямому волевиявленні сторін. По-перше, статут підкоряється спеціальним положенням корпоративного, а не договірного права і тому компанія може в однобічному порядку змінювати його умови шляхом прийняття спеціальної резолюції (що є зовсім неприпустимим щодо договору). По-друге, звичайні засоби, що застосовуються при порушенні договору, рідко використовуються щодо статуту, який захищається спеціальними нормами корпоративного права. Крім того, статут не може бути визнаний недійсним і не може бути виправлений судом у випадку помилки сторін як звичайний договір;

2) статут зв'язує учасників компанії тільки якщо вони виступають саме в даній якості (qua members). Іншими словами, статут створює контракт, що зв'язує зобов'язаннями кожного учасника з компанією, але кожен учасник тільки тоді є зв'язаним положеннями статуту, коли він діє саме як учасник компанії;

3) статут утворює також договір між учасниками компанії як такими. Однак такий договір може бути примусово виконаний тільки за допомогою компанії (деякі судді не дотримуються такої точки зору і визнають існування контракту між компанією і учасниками, але не між самими учасниками (промова Лорда Хершила у справі Welton v. Saffery(1897)57;

4) статут не може створювати права й обов'язки між компанією і третіми особами (аутсайдерами). Поняття «аутсайдер» означає особу, що не є учасником компанії, або учасника компанії, що діє в іншій якості. Для таких цілей навіть директор компанії розглядається як аутсайдер;

5) кожен учасник компанії наділяється правом вимагати ведення діяльності компанії відповідно до статуту.

Таким чином, у європейському праві щодо статуту часто застосовується певна презумпція — укладеного договору (хоча про договір у його класичному розумінні не йдеться). Такий підхід застосовується для можливості спонукання за допомогою цивільно-правових засобів учасників товариства та самого товариства до виконання обов'язків, закріплених у статуті, адже концепція статуту як локального нормативного акта, що була розвинута у працях науковців СНД58 залишає відкритими багато питань. До речі, в українській науці вже висловлювалися аргументи, правда, дещо іншого характеру, на користь того, що статут повинен мати договірну природу59.

У попередньому розділі ми проаналізували особливості правового статусу унітарних та корпоративних приватних підприємств. На основі порівняння видів можливо зробити висновок, що корпоративні підприємства за нормами ГК – це і є товариства за нормами ЦК. Унітарні ж підприємства не можуть існувати за нормами ЦК, бо вони не відносяться ні до установ, ні до товариств. Необхідно наголосити, що головною відмінною ознакою унітарного підприємства від товариства однієї особи є неможливість поділу статутного фонду унітарного підприємства на частки. “Синхронізуючи” положення ГК та ЦК щодо видів та організаційно-правових форм підприємств як юридичних осіб, доцільним вбачається застосовувати до унітарних підприємств ст. 83 ЦК, яка поряд з установами та товариствами передбачає можливість існування і юридичних осіб, створених в інших формах.

Для ПП не встановлено вимог щодо мінімального розміру статутного фонду та порядку його формування, тому засновник має право визначити його на власний розсуд. Ця особливість ПП викликає найбільшу кількість критичних зауважень з боку науковців, практикуючих юристів60. Ми поділяємо точку зору цих фахівців щодо доцільності на законодавчому рівні встановити мінімальний розмір статутного фонду та чітко виписати порядок його формування. В умовах відсутності дійових організаційно-правових механізмів щодо захисту прав та законних інтересів суб'єктів господарювання — мінімальний розмір статутного фонду ПП не повинен перевищувати двох-трьох мінімальних розмірів заробітної плати. До основних недоліків ПП слід також віднести відсутність чітко визначеного механізму заміни власника, чітко встановленої процедури переходу зобов'язальних прав відносно підприємства до інших осіб.

До основних недоліків цього виду юридичної особи А.Мичка відносить концепцію управління підприємством, яку він вважає невдалою і порочною61. О.Віннік зазначає, що призначення самого себе виконуючим органом (директором) приватного підприємства є для засновника єдиним легальним способом зберегти контроль за підприємством.

Слід зазначити, що питання доцільності існування ПП яке організаційно-правової форми господарювання обговорюється досить активно у наукових колах. І ця дискусія виникла не на порожньому місці.

Правове положення приватних підприємств має певну специфіку, яка полягає в тому, що, хоча даний вид господарювання і

Если Вам нужна помощь с академической работой (курсовая, контрольная, диплом, реферат и т.д.), обратитесь к нашим специалистам. Более 90000 специалистов готовы Вам помочь.
Бесплатные корректировки и доработки. Бесплатная оценка стоимости работы.

Поможем написать работу на аналогичную тему

Получить выполненную работу или консультацию специалиста по вашему учебному проекту
Нужна помощь в написании работы?
Мы - биржа профессиональных авторов (преподавателей и доцентов вузов). Пишем статьи РИНЦ, ВАК, Scopus. Помогаем в публикации. Правки вносим бесплатно.

Похожие рефераты: