Xreferat.com » Рефераты по государству и праву » Громадянське суспільство, його місце у правовій системі держави

Громадянське суспільство, його місце у правовій системі держави

свобода повинна розглядатись в широкому розумінні – як можливість особистості вільно реалізовувати свої права. В даному випадку ми не говоримо про забезпечення реалізації у повному обсязі свободи волі окремих людей, бо проживаючи в суспільстві, їх волі обмежуються правом.

Відповідно до чинних конституційних норм правова держава обмежує себе, створюючи тим самим простір розвитку інститутів громадянського суспільства. З іншого боку, цей процес активізується формально-юридичним закріпленням у Конституції численних прав людини і громадянина в соціальній, економічній, політичній сфері та створення можливостей їх реалізації поза державою.

Проблема співвідношення свободи особистості, інтересів суспільства і держави є вельми актуальною. Важливу роль в цій взаємодії відіграє право, яке з точки зору російського дослідника В.С. Нерсесянца є “нормативною формою вираження свободи через принцип формальної рівності людей у суспільних відносинах” [22].

Аналізуючи проблему свободи та її роль у становленні громадянського суспільства, слід враховувати, що маючи індивідуальний, природний характер для кожної окремо взятої людини, вона є наймогутнішою силою суспільного розвитку, спонукаючи, за висловом І. Канта, всіх членів суспільства до стану конкуренції, суперництва, змагання і розвитку [13].

Г. Гегель вказував, що “у громадянському суспільстві кожен для себе – мета; все інше для нього – ніщо. Проте без співвідношення з іншим він не може досягти своїх цілей у цьому обсязі: ці інші тому – засоби для мети особливого. Але особлива мета через співвідношення з іншими надає собі форму загального і задовольняє себе, задовольняючи разом з тим прагнення інших для блага. Оскільки особливість пов’язана з умовою загальності, то ціле є грунт опосередкування, на якому дають собі свободу всі одиничності” [4].

Таким чином, гарантуючи свободу громадянам та оберігаючи її, правова держава створює підвалини для її повної реалізації в рамках громадянського суспільства. При цьому свобода розглядається як різнопланове явище, в першу чергу, як ідеал, мета правової держави. Саме на таких принципах заснована Конституція України.

З принципами свободи тісно пов’язаний принцип індивідуалізму. Чим більше індивід шукає свободи задля зосередження на приватному житті, тим більше він очікує від держави перетворення на саморегулюючий механізм забезпечення гарантій збільшення прав і ресурсів [5].

Поряд з проголошенням та забезпеченням реалізації свободи особистості в умовах правової держави важливим є реалізація рівності громадян. Рівність громадян як одна з умов існування громадянського суспільства в контексті правової держави і виходячи з конституційного розуміння — це в першу чергу рівноправ’я, рівність прав, рівність перед законом, незалежно від раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших поглядів, статі, етнічного та соціального походження, майнового становища, місця проживання, мови (ст. 24 Конституції).

Рівність у праві є в першу чергу рівністю міри свободи, еквівалента у відносинах між вільними індивідами як об’єктами права. Рівність в умовах правової держави, яка є партнером громадянського суспільства, — це рівність вільних і незалежних суб’єктів права за єдиною, визначеною державою і рівнем суспільного розвитку мірою. Правова рівність – це рівність вільних і рівних у свободі.

Існує різка поляризація думок стосовно того, чи повинна держава здійснювати або обмежувати заходи із забезпечення рівності, забезпечувати соціальні, економічні і культурні права індивідів, усувати різного роду несправедливості, особливо ті, що породжуються в економічній сфері. Одні автори (Ф. Хайек, М. Фридман) вважають неприпустимим будь-яке втручання держави в економічні відносини заради справедливості і рівності в суспільстві. Представники ж так званого “нового еталітаризму” (Дж. Роулз, К. Дженикс) виступають за пом’якшення соціальних нерівностей.

Представляє інтерес позиція Р. Арона, який визначає, що єдиної й універсальної формули свободи не існує. Існує множина свобод. Одна з них тягне за собою рівність, поруч з якою існує свобода-здатність, яка виключає рівність. Інакше кажучи, існує антиномія формальної і реальної свободи, а сам ідеал свободи є недосяжним [7].

За таких умов державна стратегія повинна бути доволі гнучкою, причому успіх її реалізації буде значною мірою залежати від розвинутості інститутів громадянського суспільства. Саме останнє, будучи сферою реалізації приватних інтересів та виступаючи як саморегульована система, дозволяє збалансувати хитке співвідношення між свободою і рівністю.

Варто враховувати відмінність понять формальна (правова) і фактична рівність, хоча вони не суперечать одне одному. Формальна рівність є умовою і вагою фактичної рівності. Право як форма свободи, відносин за принципом рівності не знищує та і не повинно знищувати відмінностей між різними індивідами. Різні суб’єкти за однакових умов можуть набувати нерівні суб’єктивні права, однак у рамках держави і суспільства вони формально рівні – у своїй правоздатності, набувають права на певні блага, об’єкти. Закріплення державою правової рівності – передумова процесу формування суспільства рівноправних громадян.

З поняттями свободи і рівності в рамках принципів правової держави тісно пов’язане поняття справедливості. Справедливість – одна з основних рис права як регулятора суспільних відносин. Справедливе право, сформоване громадянським суспільством і легітимізоване державою, є основною умовою їх ефективного розвитку.

Розвиваючи теорію справедливості, яка нині вельми актуальна для України, американський дослідник Дж. Роулз вказує на два її фундаментальних принципи: 1) кожна людина повинна мати рівні права у відношенні найбільш обширної схеми рівних основних свобод, сумісних з подібними схемами свобод для інших; 2) соціальна та економічна нерівність повинні бути влаштовані так, щоб: а) від них можна було розумно очікувати переваг для всіх і б) доступ до становищ і посад був би відкритий для всіх [8].

Зважаючи на те, що справедливість є основою стабільності громадянського суспільства, бо, як вказував І. Кант, “ніщо не обурює нас більше, ніж несправедливість; усі інші види зла, які нам доводиться терпіти, ніщо у порівнянні з нею” [9], правова держава повинна сформувати механізм, який би забезпечував реалізацію даного принципу у повному обсязі. Через діяльність своїх органів вона повинна гарантувати захист громадян від свавілля чиновників, дотримання державної дисципліни, законності і правопорядку, справедливої дії, рішень посадових осіб.

Таким чином, рівність і справедливість – основоположні принципи права, втілюючись у принципи правової держави, виступають основою формування, консолідації і повноцінної діяльності громадянського суспільства.


Розділ ІІ. Правові засоби зміцнення взаємодії громадянського суспільства і правової держави в контексті новітнього українського досвіду


2.1 Економічна основа громадянського суспільства та її правова регуляція в умовах правової держави


Історичний досвід свідчить, що ефективна розбудова держави, благополуччя суспільства в першу чергу залежать від рівня та результатів розвитку економіки. Протягом тривалого часу Україна перебувала у тоталітарної держави з плановою командно-адміністративною системою, одержавленою економікою, відсутністю приватної власності та господарської ініціативи конкретних суб’єктів.

Нині, здійснюючи перехід від тоталітаризму до демократії, наша держава формує і нову економіку, яка, на відміну від планової радянської, базується не в рамках держави, а все більше концентрується в рамках громадянського суспільства.

Для будь-якого суспільства економіка має першорядне значення, тим більш актуальною є названа проблема для України. Актуальність економічних проблем змушує окремих дослідників визначати саме громадянське суспільство виключно як систему самостійних, відносно незалежних від держави соціально-економічних відносин між юридично вільними і водночас рівноправними людьми — членами суспільства, які формуються, здійснюються і розвиваються на принципах самоорганізації за умов правового режиму соціальної справедливості, свободи і верховенства права” [1].

Аналізуючи правові основи досліджуваної проблеми, слід враховувати реальний стан української економіки, що нині трансформується і знаходиться в кризовому стані. Зважаючи на це, та відсутність належної ефективності процесів реформування 90-х років академік В. Геєць вбачає головну умову успіху в тому, щоб “економіка і населення країни знайшли внутрішні сили перейти із стану, притаманного пасивним ресурсоотримувачам до стану активних ресурсокористувачів… Здійснення цього можливе тільки в разі наявності інституцій на загальносуспільному рівні…” [12].

Основою економічної діяльності будь-якої держави і суспільства є власність. Від міри розвинутості відносин власності та усвідомлення суспільством потреби оптимізації відносин власності залежить не лише рівень добробуту людини, а і саморозвиток суспільства, потенціал держави, її місце у світовому співтоваристві та просування по шляху демократії. Відносини власності динамічно розвиваються, а тому існування у різні історичні періоди різних форм власності обумовлювалось, з одного боку, економічними процесами, а з іншого – станом суспільства, результатами суспільного виробництва. Важливу роль у визначенні форм власності відігравала держава, бо саме вона через законодавство встановлює норми щодо права власності, її форм. Через законодавство держава визначає межі свободи власника, активізуючи суспільні та економічні процеси, в яких вона зацікавлена, чи які задовольняють її програмні цілі, та навпаки – гальмуючи ті, які не вигідні з точки зору суспільного прогресу чи власних інтересів держави.

Проблема власності, і, зокрема права власності є ключовою у системі взаємодії особи, суспільства і держави. Ще на етапі становлення основ громадянського суспільства розглядаючи зміст права і власності, Дж. Локк визнаючи людину як вільну істоту, відносив право власності до числа природніх прав. При цьому він звертав увагу на те, що від природи людина є власником своєї особи, їй належить робота її рук, а значить все, що вона присвоїла через власну працю повинно становити приватну власність [10].

Таким чином, в основі системи власності повинна лежати приватна власність, яка є найбільш відповідною природнім уподобанням людини і суспільства. Це тим, більш важливо, що людина є найвищою соціальною цінністю суспільства, в першу чергу громадянського, а значить і власність, що їй належить, є недоторканою і основоположною.

За умов громадянського суспільства приватна власність дає конкретним суб’єктам в першу чергу економічну свободу, створює фундамент господарчої діяльності та економічного благополуччя.

При характеристиці проблем власності слід враховувати, що власність і право власності – поняття різнопорядкові. Власність це належність засобів і продуктів виробництва народові, а також відповідним фізичним та юридичним особам. Така належність, на думку відомого економіста Ф. Кене – як нерухомими, так і рухомими багатствами, повинна бути гарантована їх законним власникам, так як забезпеченість власності є основним фундаментом економічного устрою суспільства [4].

Виходячи з цього, право приватної власності, будучи природнім правом, закріплюється і охороняється державою у відповідних нормах. Держава за допомогою наявного апарату примусу захищає його від чужих посягань.

В той же час, виникнення на певному етапі історичного розвитку права приватної власності не означає наявності громадянського суспільства. Дане право є лише передумовою його формування, економічною базою, фундаментом єдиного комплексу суспільних відносин, який називається громадянським суспільством.

Приватна власність дає окремій людині і суспільству в цілому свободу вибору, реалізації власних планів, незалежність від правителів та держави. З іншого боку, власність окремих індивідів, суспільства в цілому, складає основу багатства держави.

Формулюючи основи громадянського суспільства в Україні, слід враховувати те, що протягом тривалого історичного періоду приватна власність тут заперечувалась і відкидалась як така, що віджила себе.

Марксистсько-ленінська ідеологія, на основі якої розбудовувався радянський лад в Україні, доводила, що право і правовідносини виникають саме як результат приватної власності, вони обслуговують ці відносини і є необхідною формою їх вираження і існування. Виходячи з цього, формувалось негативне марксистське ставлення до приватної власності, як джерела численних суспільних бід і антагонізмів, а комунізм, як ідеал, розглядався як суспільство, в якому не існує приватної власності [15].

Це означало, що в ході революції та подальших соціально-економічних перетворень приватна власність повинна була знищуватись насильно. Натомість, пропонувалась ідея формування колективної власності, яка б належала усім членам суспільства та особистої власності, яка повинна була включати в себе предмети першої необхідності.

Разом із знищенням приватної та встановленням суспільної власності на засоби виробництва при соціалізмі поступово повинні були відходити в небуття товарно-грошові відносини і ринок, в масштабах усієї країни запроваджувалось планове господарство, централізований, зрівняльний розподіл виробленого продукту. За таких умов суспільна власність, яка сформувалась на основі експропріації приватної власності, швидко перетворилась у фактично монопольну державну власність. Таким чином було вибите економічне підґрунтя формування громадянського суспільства.

Таким чином, звільнення особи від приватної власності, як вказує, В.С. Нерсесянц, було фактично запереченням людини як особи, як незалежного суб’єкта, станом “без свободи, права і особистості” [16].

Економічна система соціалізму, характерні риси якої у сфері власності наведені вище, дісталась у спадок сучасній Україні. Вона унеможливлювала формування ані громадянського суспільства, ані правової держави. За цих умов логічним результатом демократичних перетворень стало юридичне закріплення права приватної власності.

І це не випадково, адже тривала історія людства засвідчує, що лише через розвиток індивідуальності, працю, легальні можливості можна забезпечити розвиток економіки. Задоволення індивідуальних потреб, реалізація власних інтересів індивідів, наявність у них приватної власності є основою стабільного суспільства, в якому діє принцип верховенства права, рівні можливості.

У цьому плані ключову роль відіграє конституційне закріплення права приватної власності. Частина 1 ст. 41 Конституції України надає кожній людині право володіти, користуватися і розпоряджатися своїм майном та результатами своєї інтелектуальної праці. Разом з тим Конституція України не визначає об’єктів приватної власності. Вочевидь, це пов’язано з тим, що в умовах перехідного періоду, трансформації економіки, супротиву різних політичних сил, в першу чергу тих, що відстоюють радянську систему господарювання, колгоспно-радгоспну систему, до кінця невирішеним залишається питання приватної власності на землю. Отримання членами колишніх колективних сільськогосподарських підприємств своїх земельних та майнових паїв, яке проводиться згідно з Указом Президента України, є лише першим кроком на цьому шляху. Наступним повинно стати закріплення в законі права купівлі-продажу землі.

Нині, відповідно до Закону України “Про власність”, об’єктами права приватної власності виступають майно (речі), природні ресурси, які можуть бути в цивільному обігу, а також результати інтелектуальної (творчої) діяльності, в тому числі твори науки, літератури і мистецтва, винаходи та інші результати інтелектуальної творчої праці [9].

Характеризуючи значення конституційних норм у закріпленні права приватної власності, як основи громадянського суспільства, Ю. Тодика звертає увагу на значимість ст. 15, яка закріплює рівноправність усіх форм власності [8]. Цим нині діюча Конституція вигідно відрізняється від Конституції УРСР 1978 р., яка встановлювала пріоритет державної і колгоспно-кооперативної власності.

Закон України “Про власність” визначає три рівноправних форми власності, які нині існують і розвиваються в Україні – приватну, колективну та державну. Окремі дослідники стверджують, що за таких умов перевагу все ж отримує державна власність [9]. Це пов’язано з тим, що держава продовжує залишатись особливим об’єктом, котрий поєднує владно-управлінські функції в галузі економіки з рисами самостійного учасника цивільного обігу. Теоретично, будучи власником і суб’єктом управління, держава перебуває у більш вигідному становищі. Однак, якщо взяти до уваги сучасне становище в Україні, можна констатувати зворотній процес і некероване падіння обсягів і рівня ефективності державної власності та її слабо керованого переходу до приватних власників.

Право власності людини є основою реалізації її свободи і незалежності від держави в основних сферах суспільних відносин – політичній, економічній, соціальній. Виходячи з цього, власність у громадянському суспільстві несе різнопланове навантаження. З одного боку, вона стимулює економічну діяльність особи, її творчу працю для власного збагачення, збагачення своєї сім’ї, що в кінцевому результаті робить багатими суспільство і державу, оскільки вони є багатими тоді, коли достатком володіє кожен їх громадянин. З іншого боку, лише багата держава здатна забезпечити належний рівень достатку своїх громадян. В свою чергу власність забезпечує особі свободу вибору діяльності, поведінки, способу життя тощо, дає можливість реалізуватись потенціалу особистості в суспільстві незалежно від волі державного чиновництва.

Поряд з проголошенням конституційного принципу непорушності приватної власності і її гарантованості (ст. 41 Конституції) важливе значення має норма щодо соціального призначення власності. Закріплене ст. 13 Конституції положення визначає, що власність зобов’язує і не повинна використовуватись на шкоду людині і суспільству. Це означає, що відносно суспільства власність має зобов’язуючий характер.

З одного боку, людина – істота вільна і самостійна. З іншого — будучи складовою частиною суспільства та перебуваючи в рамках держави, свобода будь-якої людини обмежується об’єктивно аналогічними прагненнями інших людей. В цьому плані громадянське суспільство відзначає цивілізованість, внутрішня обмеженість в реалізації прав і свобод, які доповнюються відповідними нормами закону.

З іншого боку, як суспільна істота, людина користується можливостями, які надають їй суспільство і держава (комунікації, зв’язок, захист від злочинних посягань, медичні та освітні послуги, безпека тощо). Виходячи з цього, кожен власник повинен віддавати частину своєї власності на суспільні потреби, наприклад через сплату податків. Як відзначає О.С. Яворська, роль держави і права як регулятора суспільних відносин за цих умов полягає у формуванні найбільш оптимальних та ефективних важелів впливу, які б поєднували свободу дій власника з необхідністю її спрямування на служіння інтересам суспільства [10].

Податки, як основна форма передачі частини власності (доходів) є основною формою фінансування суспільних потреб. За нинішніх умов Державна податкова адміністрація України прагне сформувати нову ідеологію податкової справи, яка б базувалась на їх добровільності, усвідомленості індивідом необхідності задоволення поряд з індивідуальними суспільних потреб, забезпечення громадянської злагоди та недопущення протистояння. Проте, великі показники майнової та соціальної диференціації, які характерні нині для України, відсутність психології своєчасної та добровільної сплати податків, великий (до 40%) рівень тінізації економіки та недосконале законодавство, яке дозволяє приховувати частину податків, в тому числі і шляхом перекачування частини зароблених коштів за кордон, в різного роду “офшорні” зони, не зробили даного процесу таким, який міг би проходити в рамках громадянського суспільства без втручання з боку держави. Тут важлива взаємодія суспільства і держави, яка повинна будуватись на урівноваженні їх інтересів.

Податки є своєрідним містком між приватною власністю і державою. З іншого боку, суспільство, яке частково отримує кошти від держави на своє утримання є тим більш стабільним, чим більше в ньому представлені саме власники, яким є що втрачати в разі певних соціальних катаклізмів.

При цьому слід враховувати, що і в розвинутих країнах світу з сучасним громадянським суспільством власність з одного боку є недоторканою та такою, що використовується виключно за власною ініціативою, а з іншого – поєднується з діяльністю держави, яка прагне мінімалізувати свій вплив.


2.2 Теоретико-правові аспекти формування і діяльності політичних партій і громадських організацій як інститутів громадянського суспільства


Взаємодія та взаємовідносини між правовою державою та громадянським суспільством визначаються наявністю і розвинутістю чітко врегульованих правом “каналів” взаємодії. Такими є в першу чергу політичні партії та громадські організації.

Правовою основою формування політичних партій, як інститутів громадянського суспільства та їх участі у розбудові правової держави стало виключення Законом Української РСР від 24 жовтня 1990 р. ст. 6 Конституції про керівну роль КПРС [39]. Принципово нового змісту у зв’язку з цим набула ст. 7 Конституції, яка закріплювала, що політичні партії громадські організації і рухи через своїх представників, обраних до Рад народних депутатів, та і в інших формах беруть участь в розробці і здійсненні політики республіки, в управлінні державними та громадськими справами на основі їх програм і статутів у відповідності з Конституцією України та чинним законодавством. Саме ця стаття заклала підвалини процесу формування політичної основи громадянського суспільства.

За нинішніх умов принципи, шляхи, форми взаємодії держави та політичних партій і громадських організацій визначають Конституція України та Закони України “Про об’єднання громадян” і “Про політичні партії в Україні”.

Одним з базових явищ формування розгалуженої системи недержавних організацій громадян є політичний плюралізм, який став одним з принципів конституційного ладу в Україні. Під політичним плюралізмом розуміються рівні, гарантовані Конституцією і законами України можливості боротьби за державну владу, а також впливу на неї різних соціальних груп через відповідні політичні партії, конституційно-правовий статус яких упорядковується законом [4].

Характеризуючи політичний плюралізм, М.В. Цвік застерігає від його спрощеного розуміння як наявності у суспільстві необмеженої кількості політичних центрів, концепцій та точок зору різних відтінків, які взаємодіють на ґрунті вільної гри політичних сил [21].

Визначаючи політичний плюралізм як невід’ємний компонент громадянського суспільства, правової держави, названий автор вбачає його головний зміст в обмеженій законодавством можливості різних підходів окремих соціальних угруповань і кожної особи до розв’язання проблем, що існують в суспільстві і необхідні для забезпечення соціального прогресу.

Плюралізм заснований на рівному ставленні держави до всіх центрів політичного життя, створенні і закріпленні для них рівних можливостей користуватись заступництвом держави.

Важливою для громадянського суспільства є ідея організованого плюралізму. Організований плюралізм означає, що реально суспільство складається не стільки з діяльності окремих індивідів, стільки із взаємодії малих і середніх груп та природно створених асоціацій. Таким чином, викликає корпоративно структуроване суспільство, в якому існують групи та об’єднання. На відміну від груп об’єднання є організаційно сформованими, а їх метою є вираження певних однорідних інтересів.

В громадянському суспільстві групи і об’єднання мають різну роль стосовно впливу на державу як апарат публічної влади. Вплив об’єднань значно сильніший. В той же час, об’єднання охоплюють не все коло суспільних інтересів, а тому вираження інтересів через первинні групи більш поширене. При цьому інтереси найменш захищених груп населення повинна захищати правова держава.

Конституція України закріпила цілий ряд норм, які створюють умови реалізації принципу політичного плюралізму. Це в першу чергу норми, що стосуються закріплення політичної, економічної та ідеологічної багатоманітності, свободи політичної діяльності та об’єднання в політичні партії для захисту і здійснення своїх прав і свобод та задоволення політичних, економічних, соціальних, культурних та інших інтересів. Водночас Конституція чітко фіксує обмеження в діяльності політичних партій. Вони стосуються недопустимості примусового чи під тиском вступу та членства в партії, утворення та діяльності політичних партій, програмні цілі або дії яких спрямовані на ліквідацію незалежності України, зміну конституційного ладу насильницьким шляхом, порушення суверенітету і територіальної цілісності держави, підриву її безпеки, захоплення державної влади тощо. Не допускається створення і діяльність організованих структур політичних партій в органах виконавчої та судової влади, виконавчих органах місцевого самоврядування, на військових підприємствах, у навчальних закладах, інших установах та організаціях.

Розглядаючи дану проблему, зважаючи на її об’ємність, сконцентруємо увагу на взаєминах політичних партій і держави, правовому регулюванні формування та діяльності політичних партій і громадських організацій і участі в цьому громадянського суспільства, правових форм діяльності політичних партій і громадських організацій як інститутів громадянського суспільства у їх взаємодії з державою.

Відмінною рисою норм, що регулюють діяльність названих об’єднань є їх публічно-правовий характер. Цим самим правове регулювання в даній сфері відрізняється від інших сфер громадянського суспільства, де домінують приватноправові відносини.

Право громадян на об’єднання відноситься до числа невідчужуваних. Таким його визначає ст. 20 п.1 Загальної декларації прав людини, ст. 22 Міжнародного пакту про громадянські та політичні права, Конституція України. Об’єднання громадян незалежні від держави, вони є елементом громадянського суспільства з допомогою яких воно впливає на державу та захищає свої права.

Відповідно до чинного законодавства та світової практики об’єднання громадян поділяються на 2 великі групи – політичні партії та громадські організації. Різниця між ними полягає в тому, що відповідно до Закону України “Про об’єднання громадян”, який до квітня 2001 року був єдиним, що регулював дану сферу відносин, політичні партії – це об’єднання громадян – прихильників певної загальнонаціональної програми суспільного розвитку, які мають головною метою участь у виробленні державної політики, формуванні органів влади; громадські організації — це об’єднання громадян для задоволення та захисту своїх законних соціальних, економічних, творчих, вікових, національно-культурних та інших спільних інтересів.

Конституція України (ст. 36) закріпила статус громадської організації за профспілками, підкресливши цим самим їх особливий статус і впливовість.

Важливу роль у регулюванні діяльності політичних партій, як ключової ланки взаємозв’язку громадянського суспільства і держави відіграло прийняття у квітні 2001 року Закону “Про політичні партії в Україні”. Він став результатом тривалих політичних баталій, в той же час, вимога прийняття такого закону містилась при вступі України до Ради Європи.

Згідно Закону, “політична партія — це зареєстроване згідно з законом об’єднання громадян – прихильників певної загальнонаціональної програми суспільного розвитку, що має своєю метою сприяння формуванню, вираженню політичної волі громадян, бере участь у виборах та інших політичних заходах”.

Наведене визначення вказує на важливу роль партій у політичному житті суспільства пов’язану з боротьбою за владу, участю у виборах, вираженням політичної волі громадян. Таким чином, партії стають повністю зорієнтованими на політичну діяльність. Політичні партії, будучи інститутами громадянського суспільства, є визначальним елементом політико-правового механізму взаємодії суспільства і держави. Правова інституціалізція процесу розбудови партійної системи є основою її створення.

На відміну від визначення поняття “політична партія”, що містилось в попередньому Законі “Про громадські об’єднання”, дане не містить положення про те, що головною метою партії є їх участь у виробленні державної політики, формуванні органів влади, місцевого і регіонального самоврядування. Таким чином, з одного боку, дане визначення не виключає як обов’язковий компонент її боротьбу за владу, концентруючи увагу на політичних аспектах, з іншого – потенційно створюється можливість діяльності опозиційних партій, та організованої опозиції, як елементу політичної системи.


ВИСНОВКИ


Правова держава є результатом розвитку громадянського суспільства. В Україні цей процес був штучно перерваний, а тому шляхи її розбудови доводиться визначати в самому ході процесу.

Сам факт проголошення держави правовою означає її певне самообмеження та підтримку нею процесу розбудови громадянського суспільства, бо без останнього вона існувати не зможе. Ключове місце в цьому займає Конституція – акт найвищої юридичної сили, який приймається державою та має найвище значення для неї і суспільства. З іншого боку, Конституція закріплює норми, які є фундаментальними для існування інститутів громадянського суспільства. Не здійснюючи втручання у їх внутрішнє життя, вона справляє організуючий вплив на суспільство, що дозволяє визначити Конституцію як Основним законом держави, так і громадянського суспільства.

Гарантуючи людині свободу на конституційному рівні, визнаючи її найвищою соціальною цінністю, створюючи умови для забезпечення практичної реалізації потенціалу та інтересів вільної особистості правова держава підтримує формування інститутів громадянського суспільства. При цьому важливу роль відіграє рівноправ’я громадян, яке в першу чергу повинне реалізовувати їх рівні можливості щодо реалізації своїх інтересів; справедливість, яка є одною з ключових умов соціальної стабільності; послідовна реалізація конституційного принципу “дозволено все, що не заборонено законом”.

У взаємодії з громадянським суспільством держава використовує механізм правового регулювання, який поза прямим втручанням в особисте життя людей упорядковує суспільні відносини, періодично їх закріплює, охороняє і розвиває. Правова держава здійснює правове регулювання не всього громадянського суспільства, як комплексу відносин, а його інститутів. Пріоритетними серед них за нинішніх умов є відносини власності, сприяння політичному плюралізму і свободі слова, підтримка економічної ініціативи тощо. Однак, держава не повинна регулювати правовими нормами розробку і зміст програм і статутів партій, політичних відносин, процесу виробництва тощо.


СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ


Алексеев С.С. Право — опыт системного изучения…—С.184.

Атаманчук Г.В. Сущность государственного управления.–– М.: Мысль, 1980.–– С. 40-48.

Бабкін В.Д. Україна на шляху до громадянського суспільства та правової держави //Громадянське суспільство і підприємництво в Україні: проблеми і шляхи становлення.— К.— 1996.— С.27-36.

Білинський А. Держава і суспільство: партнери заради стабільності // Віче.—1995.—№12.—С.80.

Боборовик С.В., Онищенко Н.М., Грищук М.В. Держава та системність суспільства // Правова держава.—1995.—№6.—С.54-58.

Богінич О.Л. Громадянське суспільство як основа функціонування правової держави // Правова держава.—1995.—№6.—С.66.

Бурчак Ф.Г. Конституційний статус Президента України // Правова держава: щорічник наукових праць.–– К., 1997.–– Вип.8.–– С. 28-29.

Введение в теорию государственно-правовой организации социальных систем / Под общ. ред. В.Б. Кубко.—К.: Юринком, 1997.—С.48-49.

Гегель Г. Философия права.—М., 1990.—С.228.

Журавський В.С. Політична система України: проблеми становлення і розвитку (правовий аспект).–– К.: Парламентське видавництво, 1999.–– С.12.

Заєць А.П. Правова держава в Україні…–– С. 18.

Колодій А.М. Принципи права України: Монографія.— К.: Юрінком Інтер, 1998.— С.140-161.

Копєйчиков В.В., Олійник А.Ю. Питання формування громадянського суспільства в Україні //Громадянське суспільство і підприємництво в Україні: проблеми і шляхи становлення.— К.— 1996.— С.37-46.

Курашвили Б.П. Очерк теории государственного управления.–– М.: Наука, 1987.–– С. 35-36.

Манн М Теория государства модерна // Государство и право (отечественная и зарубежная литература // РЖ.–– 1997.–– № 2.–– С. 37-42.

Мацюк А.Р. Громадянське суспільство — соціальна основа держави, влади і демократії // Українське право.— 1995.— №1(2).— С.24-34.

Медведчук В. Сучасна українська національна ідея і питання державотворення.—К.: Україна,1997.—С.30.

Пушкін О.А. Правове поле і економіка громадянського суспільства в Україні // Громадянське суспільство і підприємництво в Україні: проблеми і шляхи становлення.— К.— 1996.— С.47-55.

Рабінович П.М. Громадянське суспільство і правова держава (загальнотеоретичні міркування).— Українське право.— 1996.—№3.— С.22-34.

Рабінович П.М. Загальна теорія права та держави.— К., 1994.— С.6-8.

Рябов С.Г., Томенко М.В. Основи теорії політики.–– К., 1996.–– С. 109.

Рябов С. Політика як соціальне явище // Політологічні читання.—1994.—№2.—С.202.

Селіванов В.М. Громадянське суспільство в Україні: проблеми формування і взаємодії з державою //Громадянське суспільство і підприємництво в Україні: проблеми і шляхи становлення.— К.— 1996.— С.10-26.

Скакун О.Ф. Громадянське суспільство і правова держава: Правова держава Україна: проблеми, перспективи розвитку.–– К., 1995.–– С. 15.

Скакун О.Ф. Теория государства и права.— Харьков: Консум; Ун-т внутр. дел, 2000.— С.62-68.

Скрипнюк О.В. Соціальна, правова держава в Україні: проблеми теорії і практики.—К., 2000.—С.381-382, 386.

Соловьёв А.И. Три облика государства.–– Три ступени гражданского общества // Полис.–– 1996.–– № 6.–– С. 36.

Сурилов А.В. Теория государства и права.— К.; Одесса: Вища школа, 1989.— С.20.

Теория государства и права / Под ред. В.М. Корельского и В.Д. Перевалова. —М.: Изд. группа Норма-Инфра, 1999.—С.94.

Тимченко С.М. Українське село: проблеми етнонаціональних змін. 1959-1989.–– Запоріжжя, 1995.–– 216 с.

Тихомиров Ю.А. Государственность: крах или воскрешение? // Государство и право.–– 1992.–– № 10.–– С. 11-14.

Ткаченко В.Д. функції законності в правовій державі // Правова держава України. —К., 1995.—С.40.

Тодика Ю.М. Роль Конституції України в становленні громадянського суспільства.— Вісник Академії правових наук.— 1999.— №2.— С.3-12.

Чесноков Д.И. Советское социалистическое государство.–– М., 1952.

Швырев В.С. Теоретическое и эмпирическое в

Если Вам нужна помощь с академической работой (курсовая, контрольная, диплом, реферат и т.д.), обратитесь к нашим специалистам. Более 90000 специалистов готовы Вам помочь.
Бесплатные корректировки и доработки. Бесплатная оценка стоимости работы.

Поможем написать работу на аналогичную тему

Получить выполненную работу или консультацию специалиста по вашему учебному проекту
Нужна помощь в написании работы?
Мы - биржа профессиональных авторов (преподавателей и доцентов вузов). Пишем статьи РИНЦ, ВАК, Scopus. Помогаем в публикации. Правки вносим бесплатно.

Похожие рефераты: